Персоналії / Рух за свободу еміграції
06.06.2013   Софяник Олег Олексійович

Рух за свободу еміграції. Втікачі з СРСР

Ця стаття була перекладена за допомогою штучного інтелекту. Зверніть увагу, що переклад може бути не зовсім точним. Оригінал статті

Біографічні довідки про втікачів з СРСР 60-80-х рр. ХХ ст.

УТІКАЧІ З СРСР І ЖЕРТВИ КАРАЛЬНОЇ ПСИХІАТРІЇ

Підготував СОФ’ЯНИК Олег Олексійович, м. Севастополь

Редагування: Василь Овсієнко.

(Станом на 6.06.2013 – 96 довідок)

ДОВІДКИ:

  1. АБДУЛЛАЄВ ЧИНГІЗ
  2. АБРАМЯН АВО
  3. АВДЄЄВ АНТОН БОРИСОВИЧ
  4. АВДЄЄВ ВАЛЕРІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ
  5. АГАЄВ НАДИР
  6. АДАМОВИЧ ЮРІЙ
  7. АЛІМУРАДОВ ШАМІЛЬ ГАДЖІ ОГЛИ
  8. АЛІФАНОВ ОЛЕГ
  9. АНДРЕЙЧИКОВ ВОЛОДИМИР
  10. АНТИПОВ ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ
  11. АРАКАС ІМРЕ
  12. БАКУКІН ЮРІЙ ЮХИМОВИЧ
  13. БАЛАЄВ АЛІ
  14. БЕЖАНІДЗЕ АСЛАН
  15. БЕРМАН ДМИТРО ЛЬВОВИЧ
  16. БІДНИЙ МИХАЙЛО
  17. БОРТНИКОВ СЕРГІЙ
  18. БРЕСЛАВСЬКИЙ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  19. БРИТАЄВ КАЗБЕК ДЗАХОЄВИЧ
  20. БРОВКО ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ
  21. БУТЕРУС ҐЕРҐАРД ТЕОДОРОВИЧ
  22. БУТКО АНАТОЛІЙ
  23. ВЄДРОВ ОЛЕКСАНДР
  24. ВЕРТЕПА ВІКТОР
  25. ВОВК ОЛЕКСАНДР
  26. ВОЛКОВ МИКОЛА
  27. ГАТАУЛІН ДАМІР
  28. ДАВИД ҐЕОРҐЕ
  29. ДЕРБЕНЬОВ ВАЛЕНТИН
  30. ДЖИХАРХАНЯН СТЕПАН і МУРАДЯН ХАЧАТУР
  31. ДЖУГЕЛІЯ ПААТА
  32. ДОВГИЙ ІВАН
  33. ДЮКАРЄВ МИХАЙЛО
  34. ЖИДКОВ
  35. ЗАЙЦЕВ ВАЛЕРІЙ
  36. ЗАКС ВАЛЕРІЙ
  37. ЗІНОВ’ЄВ ВІКТОР
  38. ІЖИЦЬКИЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
  39. КАНАФ’ЄВ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ
  40. КАРНИШЕВ АНАТОЛІЙ
  41. КАСПРУК ЄВГЕН
  42. КВАЧАДЗЕ ГІЯ
  43. КЕЙСІН ЮРІЙ
  44. КІНДЄЄВ ЛЕВ
  45. КОВАЛЬ ВІКТОР
  46. КОЗЛОВ ВІТАЛІЙ
  47. КОРЖ ВОЛОДИМИР
  48. КОШЕЛЄВ БОРИС
  49. КУБИШКІН ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
  50. КУРАНОВ ВОЛОДИМИР
  51. КУСІДІС ОЛЕКСАНДР
  52. ЛЄСНОВ БОРИС
  53. ЛІВЧИКОВ ГРИГОРІЙ
  54. ЛЯНКУ ВАЛЕРІЙ
  55. МАКСИМОВ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ
  56. МАТРОСОВ БОРИС КАРПОВИЧ
  57. МАХАЄВ ЕЛІМ
  58. МЕЛЬНИК ГРИГОРІЙ
  59. НАЗАРОВ ВАСИЛЬ
  60. НИКИТЕНКОВ ВАСИЛЬ
  61. НИКРЕТІН ЮРІЙ
  62. ПЕТРОВ СЕРГІЙ ВСЕВОЛОДОВИЧ
  63. ПЕТРОВ ЮРІЙ
  64. ПЄТУХОВ ПЕТРО
  65. ПОЛЄЖАЄВ ОЛЕКСАНДР
  66. ПОРДЖІЯН ОЛЕКСАНДР
  67. РАВЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР
  68. РЄЗНИКОВ ЮРІЙ
  69. РОШИЯНУ ІЛЛЯ
  70. РУССУ ВАЛЕНТИН
  71. РИБАК ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ, син ВАСИЛЬ
  72. САФРОНОВ ОЛЕКСІЙ
  73. СВЕНСЕР МИХАЙЛО
  74. СЕНЕНКО ПЕТРО
  75. СЄЦКО СЕРГІЙ
  76. СИЛЕНКО ЮРІЙ ІВАНОВИЧ і РОМАН ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ
  77. СКАЧИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР
  78. СОБОЛЄВ ОЛЕКСАНДР
  79. СОКОЛОВ ІГОР
  80. СОФ’ЯНИК ОЛЕГ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  81. СТОЛЯР ЯРОСЛАВ
  82. СТОЯНОВ ПЕТРО СЕМЕНОВИЧ
  83. СУВОРОВ ЛЕОНІД МИХАЙЛОВИЧ
  84. СУДАКОВ СТАНІСЛАВ ГРИГОРОВИЧ
  85. СУХАНОВ ОЛЕКСАНДР
  86. УВАРОВ АНАТОЛІЙ
  87. УРЯДОВ БОРИС ІВАНОВИЧ
  88. УШАКОВ ВОЛОДИМИР ГЕННАДІЙОВИЧ
  89. ХІМЕНЕС ЕДУАРДО ҐУЕРРА
  90. ЧЕРКОВ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ
  91. ЧЕРПАКОВ ГЕННАДІЙ
  92. ШАВКЕТОВ МУСА
  93. ШВАЧКО МИКОЛА
  94. ШТЕЙН ЛЮБОВ
  95. ЯКИМЕНКО ПЕТРО ДМИТРОВИЧ
  96. ЯРОШ ЙОСИП
  97. ЯСТРЄБЦОВ ЄВГЕН МИХАЙЛОВИЧ

АБДУЛЛАЄВ ЧИНГІЗ, азербайджанський журналіст, 1930 р. н., колишній політв'язень. 15 вересня 1982 року проник на територію посольства Швеції в Москві й попросив політичного притулку. Через деякий час залишив посольство, був заарештований і поміщений до спецпсихлікарні м. Казані. На жаль, подальша його доля невідома.

АБРАМЯН АВО втік з Єреванської психлікарні, де перебував за антирадянські розмови. Намагався перейти турецький кордон. Заарештований і поміщений до СПЛ Дніпропетровська. Психічно захворів у СПЛ. Перебував у 5-му відділенні (лікуючий лікар Виноградов В'ячеслав Федорович).

АВДЄЄВ АНТОН БОРИСОВИЧ, москвич, 17 лютого 1958 р. н., математик-програміст. Батько – скульптор, названа мати – секретарка Корнія Чуковського. У серпні 1982 р. разом з другом ПАВЛОМ СИМАНОВИЧЕМ виїхали у відпустку на Кольський півострів і нелегально перейшли радянсько-фінський кордон. За втікачами була відчайдушна гонитва прикордонників, але Авдєєву вдалося прорватися до Фінляндії, а Симанович загинув під час важкого переходу через тайгу. У журналі «Пограничник» за 1985 р. була надрукована документальна повість про цю втечу «Поєдинок на світанку», щоправда, там, як і годиться радянським прикордонникам, утікачів упіймали. Авдєєва фінська влада заарештувала й ув’язнила в тюрмі в Гельсінкі. Тим часом у Москві на квартирі Авдєєва відбувся обшук, було знайдено сам- і тамвидав, запрошення посольства Великої Британії на кіноперегляд. Антона Авдєєва видали СРСР. Суд відбувся 25-26 січня 1983 р. На суді Авдєєв відкрито критикував радянський режим і позиціонував себе як російського націоналіста. Засуджений до 3 років таборів загального режиму. Термін відбував у таборі в Архангельській області. Подальша доля невідома.

АВДЄЄВ ВАЛЕРІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ (нар. 1952 р., м. Вороніж, Росія – п. у червні 1998 р. у Воронежі).

Військовослужбовець. Намагався втекти з СРСР. Жертва каральної психіатрії.

А. закінчив середню школу у Воронежі, працював на авіаційному заводі, був винахідником. У 1979 р. призваний до армії, службу проходив у Підмосков'ї. Критично ставився до режиму і мріяв про еміграцію. У 1980 р. дезертирував з армії, приїхав у м. Батумі. У червні вплав дістався до грецького танкера, що стояв на рейді, і попросив капітана судна допомогти йому виїхати з СРСР. А. хотів отримати притулок у Швейцарії. Але команда судна видала втікача радянським прикордонникам.

30.09.1980 р. Верховним судом Аджарської АРСР визнаний неосудним і відправлений до Дніпропетровської СПЛ. Деякий час утримувався там в одній камері з легендарним Олександром КАНАФ'ЄВИМ. З 16.04 – у Волгоградській СПЛ. 7.02.1989 р. переведений до Воронезької психлікарні загального типу. 25.07.1989 р. звільнений.

В ув'язненні А. справді психічно захворів, страждав на депресії. Періодично поміщався до психлікарні. Після краху СРСР був розчарований диким капіталізмом і розгулом криміналу, що настали: «І заради цього ми боролися?». У 1997 р. померла його мати, а з батьком у Валерія стосунки були напруженими. Після одного з конфліктів він знову опинився в психлікарні. У червні 1998 р. втік і через кілька днів повісився на кладовищі, залишивши записку, що не хоче провести все життя в психтюрмі.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org/1362643974)

АГАЄВ НАДИР, 1928 р. н., мешканець Баку. Виступав із викриттями зловживань Гейдара Алієва, тодішнього глави Азербайджану. Частину викривальних матеріалів передав турецькому послу в Москві. Заарештований КДБ у 1978 р., поміщений до Дніпропетровської СПЛ. Перебував у 5-му відділенні. За оголошене голодування переведений до 4-го відділення (лікуючі лікарі Кузенко Ігор Фомич і Коновська Валентина Михайлівна). У 1990 р. звільнений.

АДАМОВИЧ ЮРІЙ перебував у 5-му відділенні СПЛ Дніпропетровська за відмову від радянського громадянства.

АЛІМУРАДОВ ШАМІЛЬ ГАДЖІ ОГЛИ, 15.12.1952 р. н., народився в м. Баку, лезгин. У 1969 р. закінчив середню школу. Того ж року вступив до Бакинського політехнічного інституту. Через пів року з матеріальних міркувань залишив навчання і пішов працювати на фаянсовий завод. У 1970-72 рр. навчався в Сасовському льотному училищі. З листопада 1972 р. по березень 1976 р. працював у якутському авіазагоні другим, а потім першим пілотом літака АН-2. З березня 1976 р. – командир літака АН-2. У 1977 р. проходив навчання у вищому льотному училищі в Кіровограді. З вересня 1977 р. – другий пілот літака АН-24. Заочно закінчив Академію цивільної авіації в Ленінграді.

Критично ставився до радянського режиму. Кілька разів надсилав до Президії Верховної Ради СРСР заяву, в якій просив дозволити йому виїзд із СРСР. 27 грудня 1983 р. спробував пройти до посольства США, але був затриманий. Після добового перебування в райвідділі міліції був відпущений. У Якутську був направлений КДБ на психіатричний огляд. Був визнаний психіатрами здоровим.

Якимось дивом Алімурадову вдалося поновитися на роботі в авіазагоні. 19 грудня 1985 р., будучи другим пілотом, під час рейсу пасажирського літака, що вилетів з Якутська, Шаміль Алімурадов, погрожуючи ножем, відсторонив команду від керування літаком і сам сів за штурвал. Сміливець узяв курс на Китай і благополучно посадив літак на китайській території.

Був заарештований китайською владою і під посиленим конвоєм відправлений спеціальним поїздом до в'язниці м. Харбін. Алімурадов одразу попросив надати йому політичний притулок у КНР. За його словами, китайська влада прийняла його як героя і ставилася до нього з великою повагою. У в'язниці, де він утримувався, у нього був дуже ліберальний режим утримання: відмінне харчування, необмежені прогулянки, можливість займатися спортом. Йому надали радіоприймач, він слухав передачі західних радіостанцій. Посилено вивчав китайську мову і через 2 роки вже вільно розмовляв нею. Вивчав китайську гімнастику і медицину, зустрічався з журналістами.

4–6 березня 1986 р. в Харбіні відбувся судовий процес над Алімурадовим. На суді були присутні працівники радянського посольства, які намагалися поговорити з ним, але Алімурадов навідріз відмовився спілкуватися з радянськими дипломатами. На суді він пояснив причини свого вчинку і викривав радянський режим. Його останнє слово зал зустрів оплесками. Суд засудив Алімурадова до 8 років тюремного ув'язнення.

У березні 1988 р. він був достроково звільнений з ув'язнення і оселився в Харбіні. Китайці надали йому чудово мебльовану квартиру з прислугою. Шаміль став працювати викладачем прискореного освоєння російської мови за своєю методикою в Харбінському медичному університеті, педагогічному інституті, а потім в інституті іноземних мов у м. Цзямуси. Особисте життя також складалося дуже вдало. Він міг обрати будь-яку дівчину, яка йому сподобалася. Незабаром одружився з молодою китаянкою. За його словами, це були найщасливіші й найнасиченіші роки в його житті, він жив як король.

Але в радянсько-китайських відносинах почалося потепління. 25 грудня 1989 р. Алімурадова несподівано заарештовують, у супроводі 20 солдатів, 2 прокурорів і співробітників МЗС КНР відвозять на кордон і на прикордонному переході Суйфенхе видають радянській владі. Його приймають заступник начальника КДБ Якутії Журавський, начальник слідчого відділу КДБ Якутії Олександр Чистихін, прокурор Якутії. Того ж дня літаком етапований до Якутська, поміщений у СІЗО МВС. Спочатку утримувався в загальній камері з кримінальниками, але після погрози оголосити голодування переведений в одиночку.

22 червня 1990 р. Верховний суд Якутської РСР засудив Шаміля Алімурадова до 5 років таборів посиленого режиму. Термін відбував у таборі в Якутії, потім у Кемерово. Активно боровся за права ув'язнених. У таборі користувався великим авторитетом і повагою серед в'язнів.

Звільнений 25 грудня 1994 р. З 1995 р. живе в Москві. Займається бізнесом.

АЛІФАНОВ ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ (24.01.1954, с. Шевченко Старобешівського р-ну Донецької обл.)

Робітник, дисидент. Намагався виїхати з СРСР. Жертва каральної психіатрії.

У 1933 р. родина Аліфанових пішки тікала від голоду зі Слобожанщини на Донбас. Олег закінчив середню школу. У 1972-74 рр. служив у прикордонних військах на радянсько-іранському кордоні в Азербайджані. Після демобілізації, з 1975 р., працював у Москві електрозварником, будівельником. Бачив розкрадання, приписки, суперечності між комуністичною пропагандою і дійсністю. У 1979 р. виявився єдиним у бригаді, хто засудив окупацію Афганістану. Його вперше назвали «зрадником». Пів року провчився на підготовчих курсах для вступу на філософський факультет Московського університету, але перспектива стати викладачем «наукового комунізму» його не влаштовувала. Адже його критичні щодо існуючого ладу погляди вже фактично були сформовані.

Втомившись від особистих проблем, життя в московських гуртожитках, повернувся в с. Шевченко Донецької обл., де жила його бабуся. Маючи багато вільного часу, став читати російських класиків Достоєвського, Чехова, Толстого і слухати передачі радіостанцій «Свобода», «Голос Америки». Сталося духовне прозріння: зі звичайного радянського обивателя, прибитого радянською ідеологією, він став дисидентом. Якось слухаючи радіо «Свобода», А. перейнявся ідеєю, що виступи проти радянського режиму мали б більший ефект, якби це робили не тільки представники інтелігенції, а й прості люди – робітники і селяни. А. написав відкритого листа до ЦК КПРС з доволі толерантною критикою радянського режиму. У липні 1985 р., під час проведення в Москві Міжнародного фестивалю молоді і студентів, приїхав до Москви. Один примірник листа відправив поштою, а другий вирішив передати співробітникам посольства однієї із західних держав для опублікування. Кілька днів блукав Москвою, намагаючись проникнути в яке-небудь посольство, але ретельна охорона посольств не давала здійснити його задум.

30.07.1985 р. А. сидів у кафе навпроти посольства Франції і спостерігав за посольством. Помітив, що за ним теж стежать люди в сірих костюмах, що сидять за сусідніми столиками, і зрозумів, що потрібно негайно зважитися на прорив, інакше КДБ схопить його раніше задуманого і його ідея провалиться. Вийшовши з кафе і проходячи вздовж посольського паркану, він побачив, що міліціонер у будці відволікся на телефонний дзвінок. А. різко схопився за металеву огорожу, підтягнувся, переметнув 3-метровий паркан і таким чином на кілька годин утік з СРСР. У посольстві вкрай здивувалися його раптовій появі й заявили, що посла немає, а тільки він може вирішити питання про надання А. політичного притулку, якого він попросив.

У цей час КДБ і міліція оточили посольство посиленим нарядом. Полковник МВС звернувся до дипломатів з вимогою негайно видати «небезпечного кримінального злочинця». Тим часом дипломати провели Олега в будівлю посольства, нагодували, поспілкувалися з ним, узяли його листа і запевнили, що передадуть його на Захід. За словами А., були ввічливі, доброзичливі й коректні. Запитали про його плани. Олег сказав, що о 21 годині вийде з посольства. Дипломати були задоволені такою відповіддю і сказали, що не забудуть його і стежитимуть за його долею. О 21 годині, після 6 годин перебування в посольстві, А. в супроводі французького дипломата на ім'я Стефан залишив посольство. Дипломат провів його до станції метро «Октябрьская», попрощався з ним. У фоє станції метро агенти КДБ заарештували А., відвезли в найближче відділення міліції, де взялися допитувати. Спочатку з погрозами розправитися, потім прибув високий чин КДБ і розпитував А. про розташування приміщень у посольстві, про кількість співробітників.

Після допиту А. відвезли до московської психіатричної лікарні ім. Кащенка, де заявили, що він помре в «психушці». Поставивши стандартний діагноз «уповільнена шизофренія», його почали заколювати нейролептиками.

Тим часом французькі дипломати дотримали слова: його лист був надрукований у паризькій газеті «Матен» і викликав величезний резонанс на Заході. Текст листа передавали радіо «Свобода» і «Голос Америки». А. досяг своєї мети.

Через два місяці його етапували до психлікарні селища Вінзілі поблизу Тюмені, ближче до матері, яка жила в Сургуті. Тут режим був значно м'якшим.

Після трьох місяців ув'язнення А. звільнили, ймовірно, за сприяння французів. Працював у Донецьку, потім переїхав у село Шевченко, де живе донині. Почуття справедливості, яке привело його до легендарного прориву в посольство, спонукало звертатися до Міжнародної амністії, до глав інших держав з клопотаннями про звільнення інших політв'язнів. Писав листи в газети про поточні справи суспільного життя.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org/1361651339 ; автобіографія – у розділі «Інтерв’ю»: https://museum.khpg.org/1361652510)

АНДРЕЙЧИКОВ ВОЛОДИМИР (нар. 1964 р. в Омській обл., Росія – 1995, м. Сімферополь).

Намагався втекти з СРСР. Розстріляний.

Володимир був четвертою дитиною в сім'ї. Незабаром після його народження сім'я переїхала до Криму й оселилася в с. Віліне Бахчисарайського р-ну.

У 1980 р. за спробу покинути СРСР А. був заарештований і засуджений на 3 р. таборів. Звільнений у 1983 р.

Після конфлікту з місцевим міліцейським начальством був заарештований за сфабрикованим кримінальним звинуваченням і в грудні 1983 р. засуджений на 5 років таборів. Звільнившись у 1988 р., у червні направив до Президії Верховної Ради СРСР заяву про відмову від радянського громадянства.

22.06.1988 р. А. вийшов на першу й єдину за всю історію Севастополя антирадянську демонстрацію. У себе вдома Володимир пошив білу накидку з написаним гаслом «Смерть комунізму!», одягнув її і в такому вигляді демонстративно попрямував у бік Сапун-гори, де знаходиться Меморіальний комплекс Другої світової війни. Перехожим заявляв, що ненавидить радянську владу, а сьогодні в нього свято – день початку війни, і що Гітлер кращий за комуністів. У районі Тріумфальної арки був затриманий міліціонерами й оперативниками КДБ, доставлений до Нахімовського РВВС Севастополя. На допиті сміливець заявив: радянську владу він ненавидить і хотів таким чином висловити свій протест проти морального терору, якого зазнавав, народившись у цій країні.

Через місяць після арешту А. був відправлений на експертизу до Севастопольської психіатричної лікарні. Там у нього несподівано почався напад апендициту. Незабаром після операції, перебуваючи під охороною в Севастопольській міськлікарні № 1, коли шрам ще не встиг зажити, А. утік. Два місяці переховувався. Щоб роздобути грошей для втечі з СРСР, Володимир у рідному селі Віліне проник до магазину, зламав сейф і викрав 4.000 рублів. Того ж дня був заарештований.

13.09.1988 р. А. привезли у Віліне на слідчий експеримент. Там він здійснив зухвалу втечу з-під варти. 20.09 був схоплений місцевим дільничним Василем Кулиняком. Той сильно бив А. під час допиту і знущався з нього. У своїх свідченнях А. неодноразово заявляв слідчим, що в нього одна мета: покинути межі Радянського Союзу, і він готовий піти на все, якщо такий випадок йому трапиться.

У лютому 1989 р. А. був засуджений Нахімовським райсудом Севастополя до 6 р. таборів суворого режиму. Термін відбував у Вінницькій зоні ІВ 30-86. У таборі подружився зі Станіславом Гіржеу (1967 р. н.). Той перебував у таборі з 1989 по 1991 р. за кримінальним звинуваченням. У зоні друзі вирішили створити підпільну бойову антикомуністичну групу і після звільнення, роздобувши в бою зброю, вбивати комуністів і гебістів. Гіржеу звільнився на 3 роки раніше за А., але продовжував листуватися з другом і зустрів його біля воріт зони в день звільнення.

У таборі А. займався самоосвітою, писав непогані вірші, ось один із них: «Розплата // Я забув, що таке любов, // і під місячним над містом світлом // стільки випалив клятвених слів, // що похмурнію, як згадаю про це. // І одного разу, притиснутий до стіни // потворністю, що йде по сліду, // самотньо я скрикну уві сні // і прокинуся, і поїду, поїду... // Пізно вночі відчиняться двері, // невесела буде хвилина. // Біля порога я стану, як звір, // що захотів тепла і затишку. // Зблідне і скаже: йди! // Наша дружба тепер позаду! // Нічого для себе я не значу! // Йди! Не дивись, що я плачу! // І знову дорогою лісовою, // там, де весілля колись летіли, // неприкаяний, похмурий, нічний, // я тривожно піду по хуртовині».

А. звільнився у квітні 1994 р. Разом зі Стасом Гіржеу приїхав до Криму. Він дотримав своєї клятви, даної в зоні, і почав мститися комуністам і гебістам, які стали у вже незалежній Україні успішними бізнесменами. У вересні – жовтні 1994 р. друзі здійснили низку збройних нальотів на будинки колишніх партпрацівників. У результаті нальотів 5 осіб було вбито. Апофеозом їхньої діяльності був наліт у с. Віліне на будинок дільничного Кулиняка, який заарештовував А. у 1988 р. Сам дільничний і майже всі члени його сім'ї були демонстративно вбиті 10.10.1994 р.

Справа набула широкого резонансу. На затримання А. і Гіржеу кинули всі міліцейські сили. З Києва прибув заступник міністра МВС України Чернишов. 14.10.1994 р. їх «вирахували». У Севастополі беркутівці винесли зарядом двері квартири сестри А., захопили його і Гіржеу сплячими. Їх привезли в управління МВС Севастополя і стали просто вбивати ногами. Начальник УВС Севастополя генерал Білобородов, який побачив це, спробував зупинити побиття, але заступник міністра МВС Чернишов, що стояв поруч, повів його з собою.

А. після побиття потрапив до реанімації, а Стасу Гіржеу відбили нирки. На слідстві й суді А. заявляв, що мстився злочинним функціонерам радянської влади і задоволений своїми діями, ні в чому не розкаюється і ні про що не шкодує, своєї мети він домігся.

Під час перебування в Сімферопольському СІЗО А. і Гіржеу постійно били охоронці. У 1995 р. Верховний суд АР Крим засудив А. і його друга до розстрілу. Того ж року вирок був виконаний.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: На сайті ХПГ https://museum.khpg.org/1370415551)

АНТИПОВ ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ, 14 липня 1937 р. н., москвич, робітник. Заарештований 10 жовтня 1971 р. в аеропорту «Шереметьєво-2» при спробі нелегально вилетіти на рейсовому літаку, що прямував до Італії. Йому вдалося нелегально проникнути на літак, але він був виявлений і схоплений прикордонниками. Звинувачений за ст. 64 КК РРФСР. 5 травня 1972 р. поміщений до СПЛ у м. Казань. 27 жовтня 1981 р. переведений до психлікарні №5 Москви («Столбовая»), 28 травня 1990 р. переведений до ПЛ № 13 Москви, з 25 липня 1990 р. – до ПЛ №10 Москви. Звільнений у 1992 р. Психічно захворів під час тривалого перебування в радянських психтюрмах. Мати Борисьонок Зінаїда Олександрівна і сестра Козлова Любов Василівна живуть у Москві.

АРАКАС ІМРЕ, 1.12.1958 р. н., народився в м. Таллінн (Естонія). Закінчив середню школу № 46 у Таллінні. Активно займався спортом: легкою атлетикою, тенісом, боротьбою, особливо боксом, став кандидатом у майстри спорту. Рано втратив матір – у 1976 р. померла від раку.

Того ж року Імре разом з товаришем біля Балтійського вокзалу в Таллінні на міліцейській машині намалювали зірку і свастику, між ними знак рівняння. Був заарештований, засуджений на 2 роки умовно.

У 1978 р. разом з другом вирішив тікати до Швеції. Прихопивши собаку, в жовтні 1978 р. на викраденому моторному човні намагаються перетнути Балтійське море, але мотор зламався і в районі Палдіскі їм довелося висадитися на берег. На щастя, прикордонники не помітили втікачів.

Того ж року Аракас був організатором і активним учасником бійки з росіянами на дискотеці в Палаці культури імені Томпа. Його почали розшукувати. Переходить на нелегальне становище, створює підпільну молодіжну терористичну групу. Їм вдалося пограбувати збройовий склад спортивного товариства «Динамо» і викрасти 13 пістолетів. Сміливці готували замах на першого секретаря ЦК Компартії Естонії А. Вайно. Аракасу і його друзям вдалося обстріляти машину Вайно, але той залишився неушкодженим. Незабаром після невдалого замаху Імре Аракас був схоплений КДБ.

У 1979 р. під час судового процесу Імре вдається неможливе: він здійснює зухвалу втечу із зали суду. Вдарив конвоїра, зім'яв інших охоронців і вибіг з будівлі суду. Почалася гонитва, Аракас стрибає з висоти 8 метрів з оглядового майданчика Тоомпеа і благополучно тікає від погоні. Усі сили КДБ і МВС були кинуті на затримання сміливця. Аракас стає живою легендою протестувальної Естонії. За словами його друга, він був готовий на все, аби не підкорятися радянській владі та комуністам.

Аракас намагався втекти морем на Захід. На березі, в районі Вяена-Йиесуу, коли він готує човен, його виявив прикордонний наряд. Аракас стріляє в прикордонників, ті відповідають вогнем, зав'язалася перестрілка, але, незважаючи на шквал вогню, йому вдається сховатися. Імре переховувався в Таллінні у квартирі свого друга Алекса Лепайие. КДБ вдалося вистежити його. 24 липня 1979 р. у квартиру пускають сльозогінний газ і беруть її штурмом. Аракаса схоплено КДБ. Вирок: 15 років таборів.

Перші три роки він провів у Вологодській критій в'язниці, потім був у зоні в Горьковській області. Активно боровся за права ув'язнених, його неодноразово поміщали в ШІЗО, 6 разів – у ПКТ. У 1991 р., після краху радянської імперії, переведений до Естонії, утримувався в зоні м. Румму. Звільнений у 1992 р.

Демократична Естонія ніяк не відзначила і не нагородила свого героя. Довелося все починати з нуля. За підробленим паспортом він виїхав до Данії, де зайнявся бізнесом. Уже забезпеченою людиною повернувся до Естонії, де продовжив бізнес. Людина смілива і принципова, Аракас часто вступав у сутички і з владою, і з місцевою мафією. Пережив сім замахів на своє життя. Одружений, має двох дітей. Нині разом із сім'єю проживає на острові Майорка в Іспанії.

БАКУКІН ЮРІЙ ЮХИМОВИЧ, 1954 р. н., з Горьковської області. Вперше заарештований у 1972 р. за керівництво молодіжною неофашистською організацією. Засуджений за ст. 70 КК РРФСР. Відбув 5 років у таборі. Після звільнення намагався в Одесі проникнути на іноземне судно, але був затриманий прикордонниками. Після заяви, що він відмовляється від подібних спроб у подальшому, був звільнений. У 1979 р. намагався перейти іранський кордон у районі Ашгабата. Заарештований, поміщений до спецпсихлікарні в м. Ташкенті, потім був переведений у 1984 р. до облпсихлікарні м. Горького, але через 6 місяців відправлений до СПЛ Ленінграда. Звільнений у 1989 р. У нього три брати, але стосунків з ним вони не підтримують.

БАЛАЄВ АЛІ, мешканець м. Баку. У 1981 р. втік до хомейністського Ірану і попросив притулку. Був заарештований. За нелегальний перехід кордону іранським судом засуджений до 2 років тюремного ув'язнення. Провів їх у найстрашнішій тегеранській в'язниці Евін і був негайно виданий СРСР. Відправлений до Дніпропетровської СПЛ, у 5-те відділення (лікуючий лікар Кузенко Ігор Фомич). Звільнений у 1988 р., подальша доля невідома.

(Комендантом в'язниці Евін під час перебування там Балаєва був Ассадола Ладжеварді, якого в народі називали «тегеранський м'ясник». Ладжеварді – ісламський революціонер, сам провів у цій в'язниці 14 років. Поліція шаха САВАК його так катувала, що в нього був зламаний хребет і він не міг стояти більше 10 хвилин, однак це не завадило йому після приходу до влади аятоли Хомейні самому катувати і страчувати ув'язнених. У 1998 р. він був убитий терористом Федаїном на базарі в Тегерані).

БЕЖАНІДЗЕ АСЛАН, 1964 р. н., уродженець і мешканець м. Батумі. Маючи намір втекти з СРСР, десятикласник здійснив спробу захоплення літака. 14 квітня 1980 р. він піднявся на борт літака Л-410, що летів з Батумі до Сухумі. Після зльоту Бежанідзе передав пілотам записку з вимогою летіти до Туреччини. Погрожував підірвати літак. Але літак повернувся в Батумі, де Аслана заарештували. Визнаний психічно хворим і поміщений до Дніпропетровської СПЛ. Утримувався в 5-му відділенні (лікуючий лікар Коновська Валентина Михайлівна). Приймав величезні дози психотропних препаратів. Звільнений у 1986 р. Нині живе в Грузії, у м. Хелвачаурі, займається великим рибним бізнесом.

БЕРМАН ДМИТРО ЛЬВОВИЧ, 1965 р. н., мешканець Миколаєва, слюсар. Виступав з критикою режиму і мав намір емігрувати. Заарештований 1 серпня 1988 р. за сфабрикованим звинуваченням у вбивстві. 1 березня 1989 р. засуджений судом Заводського району м. Миколаєва до 13 років таборів суворого режиму. У жовтні 1989 р. термін був скорочений до 10 років таборів. У лютому 1990 р. був звільнений під підписку про невиїзд до нового суду. Проживав у Миколаєві. Влітку 1990 р. приїхав до Москви, пройшов у канадське посольство, де попросив притулку. Дипломати дозволили Берману залишитися в посольстві, і він перебував там кілька місяців. На жаль, подальша доля невідома.

(Це рідкісний прецедент, коли західні посольства надавали притулок радянським громадянам. У 1978 р. сибірська сімка родини п'ятидесятників Ващенків і Чмихалових з величезними труднощами, лише завдяки власній наполегливості, отримала притулок в американському посольстві й провела 4 роки в підвалі посольства. У 1983 р. болгарський громадянин (етнічний турок) у Москві прорвався в турецьке посольство і провів там 2 роки. У 1985 р. турецький лідер Тургут Озал зустрічався в Москві з Горбачовим і умовив його відпустити втікача. Турок вилетів до Анкари на літаку Озала).

БІДНИЙ МИХАЙЛО, боєць УПА. 20 років провів у СПЛ Дніпропетровська. Перебував у 5-му відділенні (лікуючий лікар Кузенко Ігор Фомич). Доля невідома.

БОРТНИКОВ СЕРГІЙ, 1955 р. н. 16 вересня 1987 р. вдало перейшов румунський кордон, був затриманий румунськими прикордонниками і 17 вересня виданий СРСР. Поміщений до Дніпропетровської СПЛ. Утримувався в 3-му відділенні. Звільнений у 1990 р.

БРЕСЛАВСЬКИЙ МИКОЛА ІВАНОВИЧ, 1905 р. н., мешканець Дніпропетровська. Під час війни служив у групі радянських військ в Ірані, дезертирував і втік до Туреччини. Там прожив до кінця війни. На підставі Ялтинських угод виданий СРСР. Засуджений за зраду Батьківщині. 11 років провів у таборах. Звільнився в 1956 р. і з думкою про еміграцію приїхав до Москви. При спробі пройти в турецьке посольство був заарештований і поміщений до СПЛ. Спочатку утримувався в Ленінградській СПЛ, а в 1972 р. переведений до Сичовської СПЛ. Загинув на спецрежимі (у спецпсихлікарні).

БРИТАЄВ КАЗБЕК ДЗАХОЄВИЧ (нар. 1935 р. в Осетії – п. 13.10.1981 в м. Казань).

За перехід кордону двічі поміщений до психіатричної лікарні.

Народився в родині осетинів. У 1963 р. в районі м. Батумі намагався нелегально перейти турецький кордон. Був заарештований і на 6 місяців поміщений до психіатричної лікарні в Грузії.

У середині 70-х поїхав працювати на БАМ постачальником. У 1976 р. 41-річний Бритаєв переплив Амур на саморобному плоту і таким чином вдало втік з СРСР до Китаю. Попросив притулку в США, але китайська влада відмовилася відправити його до недружньої їм країни. Близько 3 років Бритаєв жив у Шанхаї та Нанкіні. Після чергового наполегливого прохання випустити його в США і відмови жити в Китаї, китайська влада видала Бритаєва СРСР. Причому вчинили з ним підступно: влаштували банкет на його честь, напоїли його до непритомності й передали радянським прикордонникам.

У квітні 1979 р. Бритаєв був поміщений до спецпсихлікарні м. Казані. Говорив ув'язненим, що, маючи досвід переходу кордону, після звільнення піде з СРСР.

У СПЛ Бритаєв добре працював у майстернях. Начальник відділення капітан Корольов пообіцяв звільнити його найближчим часом. Б. був у радісному збудженні, але 13.10.1981 р., будучи в лазні, він миттєво помер. Співкамерники припускали, що Бритаєв, як небезпечна для влади людина, був навмисно отруєний: замість психотропної таблетки йому дали таблетку з отрутою. З Кавказу прилетіли його брати, але тіло його їм не віддали, а поховали на тюремному кладовищі в їхній присутності.

БРОВКО ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ, москвич, 1939 р. н., фізик, молодший науковий співробітник. 25 січня 1975 р. прорвався до посольства Швеції в Москві й попросив допомогти виїхати з СРСР. Після відмови дипломатів залишити його в посольстві, покинув представництво і був заарештований КДБ. Поміщений до психлікарні ім. Кащенка. Того ж року звільнений. Нині проживає в Москві, займається науковими дослідженнями, активно публікується в наукових журналах та інтернеті.

БУТЕРУС ҐЕРҐАРД ТЕОДОРОВИЧ, 1935 р. н., фінінспектор з Челябінська. Навесні 1979 р. в Одеському порту проник на грецьке судно і попросив політичного притулку. Капітан судна видав його прикордонникам. Поміщений до СПЛ Дніпропетровська. У 1985 р. переведений до ПЛ Челябінська. Подальша доля невідома.

БУТКО АНАТОЛІЙ, лікар, уродженець і мешканець м. Артемівськ Донецької обл.

У 1970 р. приїхав у м. Батумі і, маючи намір втекти з СРСР, купив квиток на круїзний теплохід до Сочі. Взявши з собою надувний круг, флягу з водою і шоколад, уночі вистрибнув з борту теплохода, маючи намір уплав дістатися до Туреччини. Було видно вогні турецького берега. Ледь не потрапив під час запливу під форштевень патрульного прикордонного катера. Низько проносилися над водою прикордонні вертольоти, але темрява і хвилі надійно приховували втікача, а вогні на березі дозволяли тримати правильний напрямок. Плисти заважали сильні зустрічні хвилі й вітер. Сміливець плив усю ніч і, знесилившись, до ранку знепритомнів. Його врятував завбачливо взятий у втечу надувний круг. Отямився вдень на пляжі м. Поті за 60 км від Батумі. Рятувальники викликали прикордонників, Бутка заарештували.

Анатолій не врахував під час підготовки втечі дуже сильної та потужної зустрічної течії, що йде від турецького берега на північ до Туапсе. У схожу ситуацію в 1963 р. потрапив легендарний перебіжчик Юрій ВЄХОТІН при спробі вплав дістатися з Батумі до Туреччини. Незважаючи на відмінну спортивну підготовку, він не зміг подолати течію, і його за ніч також віднесло не до Туреччини, а в Поті, де він також був заарештований.

Знаменитий Олег СОХАНЕВИЧ у 1966 р. також намагався на цій ділянці допливти до Туреччини, але і йому не вдалося подолати потужну течію. Щоправда, він виявився щасливішим і не попався в лапи прикордонників.

У 1962 р. єдиній людині вдалося благополучно вплав дістатися з Батумі до Туреччини – це Петро ПАТРУШЕВ, майстер спорту з плавання. Згодом він видав книгу «Засуджений до розстрілу».

Анатолій Бутко був поміщений до Донецької психлікарні загального типу, де провів рік. Після звільнення захопився поезією. За читання антирадянських віршів був заарештований КДБ у 1973 р. і поміщений до СПЛ Дніпропетровська. Звільнений у 1977 р. Думки про еміграцію з СРСР не залишив і став готувати викрадення літака. На нього донесли, і в 1981 р. він знову схоплений КДБ. Знову поміщений до СПЛ Дніпропетровська. У 1984 р. загинув на Дніпропетровському спецрежимі.

ВЄДРОВ ОЛЕКСАНДР. Утік до Румунії. Виданий СРСР. У 1979 р. перебував у СПЛ Дніпропетровська. Не витримавши тортур нейролептиками, повісився в 1981 р.

ВЕРТЕПА ВІКТОР писав листи до редакцій газет з критикою радянського режиму. Поміщений до СПЛ Дніпропетровська в 5-те відділення. Доля невідома.

ВОВК ОЛЕКСАНДР. У 1980 р. заарештований при спробі переходу румунського кордону. Перебував у СПЛ Дніпропетровська, у 3-му відділенні (лікуючий лікар Буткевич Неля Михайлівна). Доля невідома.

ВОЛКОВ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ, мешканець Свердловська. З 1974 р. домагався виїзду з СРСР. Відмовився від радянського громадянства, неодноразово поміщався до психіатричних лікарень. 16 серпня 1983 р. влаштував демонстрацію на Красній площі з вимогою виїзду з СРСР, роздавав перехожим рукописні листівки у формі відкритого листа послу Франції, де розповідав історію своєї боротьби за еміграцію з СРСР. Схоплений КДБ, поміщений до психлікарні, де оголосив безстрокове голодування. Переведений до Казанської СПЛ. Подальша доля невідома.

ГАТАУЛІН ДАМІР намагався втекти морем до Туреччини. Заарештований. Утримувався в СПЛ Дніпропетровська, у 5-му відділенні.

ДАВИД ҐЕОРҐЕ, 1945 р. н., мешканець Кишинева. Поширював листівки із закликами виходу Молдови зі складу СРСР і передавав на Захід правозахисні матеріали. Заарештований у січні 1987 р., поміщений до СПЛ Дніпропетровська, у 4-те відділення. Влітку 1990 р. звільнений. Помер у Кишиневі в 1996 р.

ДЕРБЕНЬОВ ВАЛЕНТИН, офіцер радіоелектронної розвідки ГРУ на Далекому Сході. У 1970 р. нелегально втік до Китаю. 9 років утримувався на закритих військових базах у КНР. У 1979 р. несподівано був виданий СРСР. У 1980 р. розстріляний за звинуваченням у зраді Батьківщині.

ДЖИХАРХАНЯН СТЕПАН і МУРАДЯН ХАЧАТУР. 10 листопада 1981 р., увечері, у двір бельгійського посольства в Москві через паркан перелізли двоє 15-річних юнаків – Степан Джихарханян – син відомого актора Армена Джихарханяна – і Хачатур Мурадян – син скульптора. Вони попросили надати їм притулок. Заявили, що не бажають втратити свою молодість в СРСР і не хочуть терпіти брехливу радянську пропаганду. Через 3 години службовці посольства випровадили юних відвідувачів. Біля воріт посольства на них чекали КДБ і батьки. Після допиту хлопців відпустили під нагляд батьків. Степан Джихарханян після перебудови жив у США, де займався модельним бізнесом.

ДЖУГЕЛІЯ ПААТА, 1968 р. н., уродженець і мешканець м. Сухумі. На знак протесту проти радянського режиму і маючи намір провести прес-конференцію в Лондоні, 24 грудня 1990 р. здійснив спробу захоплення літака. Під час рейсу Москва – Сочі, погрожуючи муляжем вибухового пристрою, наказав екіпажу змінити курс і летіти до Лондона. Літак приземлився в Сочі, і спецпризначенці заарештували Джугелію. Засуджений до 7 років таборів. Подальша доля невідома.

ДОВГИЙ ІВАН, мешканець Києва, юрист, працював у Міністерстві торгівлі. За відкритий лист Брежнєву з різкою критикою режиму і звинуваченнями особисто Брежнєва у фашизмі був заарештований КДБ і поміщений до СПЛ Дніпропетровська в 1980 р. Перебував у 9-му відділенні. Звільнений у 1985 р.

ДЮКАРЄВ МИХАЙЛО, 1954 р. н. У 1974 р., проходячи строкову службу в будівельних частинах прикордонних військ на радянсько-іранському кордоні, втік до Ірану. 8 років прожив у США. У 1982 р. повернувся в СРСР. Засуджений на 12 років таборів за зраду Батьківщині. У вересні 1984 р. в робочій зоні табору ВС-389/35 (ст. Всехсвятська Пермської обл.) наклав на себе руки.

ЖИДКОВ, викладач Казанського університету. У 1981 р. вдало перейшов румунський кордон, потім проник до Югославії, але в Белграді був схоплений і виданий СРСР. Перебував у 5-му відділенні Дніпропетровської СПЛ (лікуючий лікар Кузенко Ігор Фомич). Звільнений у 1988 р.

ЗАЙЦЕВ ВАЛЕРІЙ, мешканець Сімферополя, 1953 р. н. У 1980 р. нелегально втік до Польщі. Намагався зустрітися з керівництвом «Солідарності». Був заарештований у Варшаві й виданий СРСР. До 1986 р. перебував у 5-му відділенні Дніпропетровської СПЛ (лікуючий лікар Коновська Валентина Михайлівна). Звільнений у грудні 1986 р. Живе в Сімферополі. Працює зварником.

ЗАКС ВАЛЕРІЙ (нар. 1956 р. у Дніпропетровську – п. влітку 1980 р. у Дніпропетровську).

Єврей-відмовник. За спробу захопити літак, щоб вилетіти з СРСР, поміщений до спецпсихлікарні, де і загинув.

Тривалий час домагався виїзду до Ізраїлю, але постійно отримував відмову від радянської влади. Був звільнений з роботи. Доведений до відчаю, вирішив, що єдиним реальним засобом вирватися у вільний світ є захоплення і викрадення літака.

15 жовтня 1978 р. о 15 год. 10 хв. з аеропорту «Сімферополь» рейсом до Тернополя з проміжною посадкою в Одесі злетів АН-24 з 42 пасажирами на борту і 5 членами екіпажу. Через 11 хвилин після зльоту Валерій Закс відкрив стрілянину з пістолета Марголіна і, погрожуючи вибуховим пристроєм, зажадав від екіпажу летіти до Туреччини. Екіпаж не підкорився, і через 9 хвилин літак здійснив екстрену посадку в аеропорту вильоту в Сімферополі, де Закса знешкодили.

22-річний З. був визнаний неосудним і в 1979 р. поміщений до СПЛ Дніпропетровська. Утримувався в 3-му відділенні (лікуючий лікар Буткевич Неля Михайлівна).

Влітку 1980 р. на комісії начальник медичної частини на запитання Валерія, коли його відпустять, заявив, що він здохне на спецрежимі. Після цього Валерій Закс впав у депресію і, не знайшовши в собі сил жити далі, вийшов з робочою командою на роботу і наклав на себе руки, кинувшись з 4-го поверху в купу будівельного сміття.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org/1365865619)

ЗІНОВ’ЄВ ВІКТОР працював журналістом на радіо. Бажаючи емігрувати до Австралії, в Москві зустрічався кілька разів зі співробітниками австралійського посольства. Схоплений КДБ і кинутий до Дніпропетровської СПЛ. Перебував у 3-му відділенні (лікуючий лікар Буткевич Неля Михайлівна). Доля невідома.

ІЖИЦЬКИЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ, мешканець Донецька, 1958 р. н. 21 липня 1985 р. нелегально перейшов кордон з Китаєм, де прожив рік. Не маючи можливості виїхати з КНР на Захід, добровільно повернувся до СРСР. 6 липня 1986 р. був заарештований. 2 лютого 1987 р. засуджений за незаконний перехід кордону і відправлений до СПЛ м. Орел. Утік з психушки, знову схоплений КДБ. Його батьки також висловлювали бажання емігрувати до ФРН, за що були поміщені в психлікарню ім. Ганушкіна в Москві, але через два тижні були звільнені. Подальша доля Сергія невідома. Батько Микола Антонович і мати Зоя Юхимівна живуть у Донецьку.

КАНАФ’ЄВ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ (нар. 26.05.1953, с-ще Фрунзенське Алуштинського р-ну, Крим – п. 8.03.1995, м. Сімферополь).

Фізкультурник. Намагався втекти за кордон. Жертва каральної психіатрії. Активіст правозахисного руху в Криму.

У 1970 р. закінчив середню школу. 17.08.1970 за рекомендацією міністра оборони А. Гречка добровольцем пішов у Повітряно-десантні війська. Служив у Тульській дивізії ПДВ 55599, в/ч 33842. В армії був членом спортивної збірної ПДВ, виступав перед іноземними гостями. 11.11.1972 звільнений у запас.

У 1972 р. вступив на підготовче відділення факультету фізичного виховання Сімферопольського університету. У 1977 р. закінчив університет. Запрошений на навчання до аспірантури. Працював інструктором лікувальної фізкультури в санаторії Міноборони «Крим» у с-щі Фрунзенське.

Розчарувавшись у радянській дійсності, вирішив тікати до Туреччини. 13.05.1978 на надувному човні намагався перетнути Чорне море. 29 годин перебував у відкритому морі, але сильний шторм виніс втікача назад на берег. Заарештований прикордонниками. 17.05 поміщений до Кримської обласної психіатричної лікарні («Строганівка»). 30.06 звільнений. 15.07.1978 переїхав до Одеси, влаштувався працювати на завод ливарником, але КДБ не залишав його в спокої, організовував стеження і влаштовував провокації.

13.08.1978 К. перейшов кордон з Румунією, за кілька днів дістався до Бухареста, прийшов у синагогу, оскільки був євреєм, і разом з рабином вирушив до посольства Ізраїлю, але при вході в посольство був заарештований Секурітате (Департамент державної безпеки Румунії). 17.08 переданий СРСР.

19.08.1978 в наручниках К. утік з прикордонного загону, дістався до Азербайджану. 1.10.1978 заарештований прикордонниками на мисі Куркос поблизу м. Ленкорань при спробі на надувному човні втекти до Ірану. 22.02.1979 поміщений до Дніпропетровської спецпсихлікарні. 7.01.1982 переведений до Сімферопольської психлікарні загального типу.

23.07.1982 К. утік з психлікарні з наміром дістатися до румунського кордону, але того ж дня був заарештований у Красноперекопську (знятий з поїзда Сімферополь – Одеса). 25.08.1982 знову поміщений до Дніпропетровської СПЛ. 25.10.1984 переведений до Сімферопольської ПЛ загального типу. У жовтні 1985 р. звільнений.

14.05.1986 К. прийняв православне хрещення.

17.07.1986 знову перейшов румунський кордон, мав намір дістатися до Франції. При переході кордону залишив на дроті прикордонної загорожі портрет знаменитого радянського прикордонника Карацупи з написом: «Радянським прикордонникам з побажанням успіхів у їхній нелегкій і почесній службі. З повагою Олександр Канаф'єв». Пройшов 20 км румунською територією і був схоплений Секурітате. 18.08. виданий СРСР. Його сильно побили в прикордонному загоні. В Одеському слідчому ізоляторі намагався накласти на себе руки.

5.10.1986 знову поміщений до Дніпропетровської СПЛ. Карателі в білих халатах заявили, що триматимуть його довічно. Але почалася перебудова. 14.06.1988 К. переведений до Сімферопольської ПЛ, 21.12 звільнений.

Відмовився від ідеї еміграції, вирішив, що боротиметься з режимом у рідній країні. Був активістом організацій «Добра воля», «Народний фронт Криму».

У Сімферополі 19.08.1991 К. поодинці вийшов на демонстрацію проти ДКНС. Заарештований, сильно побитий у Центральному РВВС Сімферополя. Звільнений 22.08.1991.

Надалі К. був лідером громадської організації «Республіканський рух Криму». Захворів на рак. Помер у Сімферополі 8.03.1995 у неповних 42 роки. На відспівуванні й похоронах були присутні тисячі людей, в останню путь його проводжали як народного героя.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org//1330588886)

КАРНИШЕВ АНАТОЛІЙ відбув термін у кримінальному таборі. Передав на Захід свої спогади про життя в'язнів у радянській кримінальній зоні. Навіть отримав гонорар 500 доларів. Схоплений КДБ, відправлений до СПЛ Дніпропетровська. Перебував у 9-му відділенні (лікуючий лікар Новіков Олег Васильович). Доля невідома.

КАСПРУК ЄВГЕН у 1979 р. в Москві на ходу з викраденої машини розкидав антирадянські листівки. Утримувався в Дніпропетровській СПЛ, у 5-му відділенні. Звільнений у 1986 р.

КВАЧАДЗЕ ГІЯ, з Грузії. Двічі намагався втекти на Захід. Перший раз 5 років провів у Казанській СПЛ. Після другої спроби поміщений до Дніпропетровської СПЛ, у 5-те відділення. Доля невідома.

КЕЙСІН ЮРІЙ, мешканець Кишинева. У 1974 р. дезертирував з армії й нелегально втік до Румунії. Виданий СРСР, поміщений до СПЛ Дніпропетровська, де, за неперевіреними даними, загинув.

КІНДЄЄВ ЛЕВ, з м. Южно-Сахалінськ. У 1971 р. заарештований при спробі втекти на надувному човні Чорним морем до Туреччини. У 1972 р. поміщений до Казанської СПЛ. За неперевіреними даними, загинув на Казанському спецрежимі в 1983 р.

КОВАЛЬ ВІКТОР поширював листівки на підтримку польської «Солідарності». Перебував у 5-му відділенні Дніпропетровської СПЛ. Доля невідома.

КОЗЛОВ ВІТАЛІЙ, 1935 р. н., москвич, робітник. У 1956 р. заарештований КДБ за антирадянську агітацію і був поміщений до Казанської СПЛ. Після звільнення домагався виїзду до родичів в Аргентину. Отримавши відмову від радянської влади, у 1973 р. увірвався до посольства Аргентини в Москві й попросив політичного притулку. Після відмови дипломатів у наданні притулку покинув посольство і був заарештований. Поміщений до СПЛ м. Казані. Психічно захворів на спецрежимі. Подальша доля невідома.

КОРЖ ВОЛОДИМИР, 1941 р. н., заарештований у 1962 р. за антирадянську пропаганду і поміщений до Ленінаканської психлікарні (тепер м. Ґюмрі, Вірменія). Там він знайомиться з Миколою Крапівкіним, також поміщеним до психлікарні за антирадянську діяльність. Приятелі тікають з психушки і намагаються перейти турецький кордон. Коржу вдається прорватися до Туреччини, а його приятеля М. Крапівкіна вбивають прикордонники. В. Корж кілька років живе на Заході, подорожує Європою, поки не опиняється в Стокгольмі, де одружується зі шведкою. У них народжуються двоє синів. У Швеції Володимир дізнається, що тяжко захворіла його мати, і нелегально повертається до СРСР. У 1968 р. його заарештовують і поміщають до Ленінградської СПЛ. Мати померла, але Коржу навіть не дозволяють попрощатися з нею. Звільнений у 1971 р. В. Корж вирішує повернутися до сім'ї, але удача відвернулася від нього: норвезький кордон йому перейти не вдалося. Був схоплений прикордонниками і відправлений до Сичовської СПЛ. Звільнений у вересні 1976 р. Подальша його доля невідома.

КОШЕЛЄВ БОРИС, 1940 р. н. У березні 1971 р., будучи моряком закордонного плавання, втік з радянського судна в Японії. Японська влада видала його СРСР. Був хворий на туберкульоз. Газета «Новое русское слово», що видається в США, заявила різкий протест японській владі. Після видачі Кошелєв помер у Лефортовській в'язниці в Москві.

КУБИШКІН ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ, 1920 р. н., робітник, москвич. Заарештований у 1958 р. за поширення листівок. Поміщений до Ленінградської СПЛ. У 1962 р. звільнений. У 1964 р. за антирадянську діяльність знову схоплений КДБ, поміщений до Казанської СПЛ. У 1965 р. переведений до Черняховської СПЛ. У 1976 р. переведений до психлікарні № 5 м. Москви. Родичі відмовилися від нього. Через відсутність опікунів його не виписували з психлікарні. Помер там у 1990 р. Родичі проживали в Москві за адресою: проспект Федеративний, буд. 6, корп. 1, кв. 9.

КУРАНОВ ВОЛОДИМИР, 1947 р. н., з м. Горького. Працював гравером у Сімферополі. У 1970 р. за створення підпільної молодіжної організації був заарештований КДБ. До 1977 р. був у Дніпропетровській спецпсихлікарні. За клопотанням батьків у 1977 р. переведений до Казанської СПЛ. На початку 1979 р. виписаний до Горьковської психлікарні. Подальша його доля невідома.

КУСІДІС ОЛЕКСАНДР, 1920 р. н., етнічний грек. Активно домагався виїзду до Греції. Заарештований, поміщений до Дніпропетровської СПЛ. У 1973 р. утримувався в 9-му відділенні. У 1984 р. переведений до психлікарні загального типу. Через відсутність опікуна його не звільняли. Помер у ПЛ у 1991 р.

ЛЄСНОВ БОРИС. У неділю 11 жовтня 1981 року о 9 год. 15 хв. на територію американського посольства в Москві прорвалася машина. Інженер-механік з м. Ульяновська Борис Лєснов, який сидів за кермом автомобіля, віддав американським морським піхотинцям, що охороняли посольство, заряджену рушницю, з якої, за його словами, він збирався застрелитися в разі, якщо йому відмовлять у наданні притулку в посольстві. Б. Лєснова провели в будівлю консульського відділу посольства. Він заявив дипломатам, що йому 42 роки, він з Ульяновська, 4 роки провів у Казанській спецпсихлікарні за антирадянську агітацію, де зустрічався з легендарним терористом, що стріляв у Брежнєва, Анатолієм Ільїним. Після звільнення на роботу ніде його не брали. Поїхав до Горького, де спробував зустрітися з опальним академіком Андрієм Сахаровим, але через сильну охорону КДБ від цієї ідеї довелося відмовитися. Доведений до відчаю, він зважився на зухвалий прорив у посольство. 5 годин тривали його переговори в консульському відділі посольства. Американські дипломати пояснили Лєснову, що нічим йому допомогти не можуть, а дозвіл на виїзд дає тільки радянська влада, і в посольстві його залишити не можуть. До посольства прибули західні кореспонденти. Виходячи з посольства, Борис Лєснов встиг крикнути їм: «Тепер для мене все скінчено, до кінця життя я проведу в психушці». Багатьом журналістам, які знімали арешт Лєснова, гебісти порозбивали камери. Лєснов був поміщений до СПЛ у м. Казані, де, за непідтвердженими даними, загинув.

ЛІВЧИКОВ ГРИГОРІЙ, 1954 р. н., мешканець м. Тула, Росія. Після закінчення технікуму працював на Тульському збройовому заводі. Не бажаючи служити в Радянській армії, проник у військкомат Пролетарського району Тули, викрав свою особову справу, а потім підпалив будівлю військкомату, після чого зник. Він виїхав до Тюмені, де йому вдалося добути підроблені документи. Лівчиков виїхав до Ленінграда, де влаштувався працювати слюсарем на військовий завод. Працюючи на оборонному підприємстві, став збирати секретні відомості. Йому навіть вдалося викрасти секретну документацію. Влітку 1974 р. Григорій вирішує тікати на Захід. Йому вдалося дістати автомат. У районі Виборга він намагався перейти фінський кордон, але був виявлений прикордонним нарядом. Лівчиков став відстрілюватися, майже 2 години тривала перестрілка з прикордонниками. Його поранили і захопили. Був поміщений до Ленінградської СПЛ, де його протягом 5 років «лікували» електрошоком. У 1979 р. був переведений до Тульської облпсихлікарні (Петєліно), де утримувався в 12-му відділенні (заввідділенням Владицький Володимир Васильович). Звільнений у 1981 р. Перебуваючи в ув'язненні, психічно захворів. Періодично поміщався до Тульської ПЛ. Помер від раку горла в 1984 р.

ЛЯНКУ ВАЛЕРІЙ, з Молдови. Особливо небезпечний рецидивіст. Утік з кримінального табору. Перейшов кордон з Румунією. Виданий СРСР. Поміщений до СПЛ Дніпропетровська, у 7-ме відділення.

МАКСИМОВ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ, 1920 р. н., мешканець м. Ленінграда. Після закінчення середньої школи в 1937 р. за критику сталінського режиму був заарештований і засуджений за ст. 58 на 10 років таборів. Звільнений у 1947 р. Створив підпільну організацію «Союз ветеранів радянських концтаборів». Через кілька місяців після звільнення знову схоплений КДБ. Відправлений на експертизу в Інститут ім. Сербського, де йому був поставлений діагноз «шизофренія». Відправлений до Казанської СПЛ. Звільнений у 1972 р. Займався літературною творчістю, під псевдонімом Максим Солодкий написав цілу низку дотепних оповідань: «Ніна Петроградська», «Вгамуйте божевільних», «Марія Іванівна» та ін. Намагався передати свої твори на Захід і був знову заарештований КДБ, відправлений до Ленінградської СПЛ, а в 1973 р. переведений до Сичовської СПЛ. Подальша доля невідома.

МАТРОСОВ БОРИС КАРПОВИЧ, офіцер Радянської армії у відставці, заарештований у середині 70-х рр. за написання антирадянської книги. Утримувався в СПЛ Дніпропетровська. Друг Віктора Рафальського і Василя Сірого. Звільнений у 1979 р. Живе в м. Воронежі.

МАХАЄВ ЕЛІМ, 1942 р. н., чеченець, мешканець м. Грозного. Був керівником підпільної Кавказької об'єднаної партії відродження. У 1969 р. схоплений КДБ, поміщений до Сичовської СПЛ. У 1976 р. звільнений. 9 листопада 1978 р., маючи намір втекти з СРСР, намагався захопити літак. Взяв квиток на рейс Грозний – Баку. Незабаром після того, як АН-24 набрав висоту, Махаєв слідом за стюардесою, що несла чай пілотам, увірвався в кабіну пілотів, прицільним пострілом поранив у ногу бортмеханіка Рядченка і зажадав змінити курс на Туреччину. Зав'язалася сутичка. Пілотам вдалося виштовхнути Махаєва з кабіни. Він кілька разів вистрілив у броньовані двері пілотської кабіни. Літак здійснив екстрену посадку в Махачкалі. Група захоплення КДБ почала штурм літака. Сміливець відстрілювався. Не бажаючи здаватися і знову сідати в радянську в'язницю, Елім Махаєв застрелився.

МЕЛЬНИК ГРИГОРІЙ, 1930 р. н., жив і працював у Баку. У 1961 р. втік до Ірану, звідти перебрався до ФРН. Рік потому вирішив повернутися назад. Нелегально перейшов кордон з НДР. Влада Східної Німеччини видала втікача СРСР. Поміщений до Дніпропетровської СПЛ. Утримувався в 9-му відділенні (лікуючий лікар Новіков Олег Васильович). Звільнений у 1983 р. Подальша доля невідома.

НАЗАРОВ ВАСИЛЬ. О 15 годині 29 серпня 1981 р. на територію американського посольства на автомобілі в'їхали Василь Назаров, 54 років, і його мати Наталія Назарова, 74 років, обоє мешканці м. Солнєчногорська Московської області. Біля посольства зібралися західні журналісти й агенти КДБ. Співробітник консульського відділу посольства, що вийшов до них, заявив, що вони прибули в посольство для надання розголосу свого трудового конфлікту і не збираються просити політичного притулку. О 18 год. 30 хв. Назарови вийшли з посольства. Їх доставили в 11-те відділення міліції. Наталію відпустили, а Василя заарештували й відправили до Бутирської в'язниці. Згодом він був засуджений на 3 роки таборів. Подальша доля невідома.

НИКИТЕНКОВ ВАСИЛЬ. 16 березня 1971 р. Василь Никитенков, 43 років, разом із сім'єю – дружиною і двома дочками, 5 і 9 років, намагався прорватися до посольства США. Дружина і дочки були затримані, а сам Никитенков за допомогою співробітників посольства відбився від міліції і прорвався в посольство. Він заявив дипломатам, що хоче емігрувати в США. Йому пояснили процедуру, пов'язану з еміграцією, і дали письмове запрошення відвідати посольство, коли він забажає. Никитенков пробув у посольстві 4 години і пішов після того, як посольство подало радянській владі офіційний протест з приводу грубого затримання членів його сім'ї. Никитенков і його дружина були поміщені до облпсихлікарні. У травні 1971 р. йому вдалося переправити на Захід з психушки відкритого листа з проханням про захист. Звинувачений за статтею 70 КК РРФСР і відправлений до Інституту ім. Сербського. З березня 1972 р. – у Казанській СПЛ. У січні 1975 р. переведений до Московської облпсихлікарні. У травні 1975 р. звільнений. У 1979 р. на знак протесту проти радянського режиму організував вибухи в Москві та області. Заарештований 30 вересня 1979 р., поміщений до Казанської СПЛ. Перебуваючи на спецрежимі, написав і передав на Захід книгу з біографіями дисидентів, які перебували в Казанській СПЛ, «Голоси з жовтого безмов'я». Звільнений у 1989 р. Подальша доля невідома. Проживав у м. Клин Московської області.

НИКРЕТІН ЮРІЙ, 1959 р. н. З м. Нальчик. У 1981 р. прорвався до посольства США в Москві. Після того, як покинув посольство, був заарештований. Поміщений до Черняховської СПЛ. У лютому 1989 р. переведений до Ленінградської СПЛ. В ув'язненні психічно захворів. Влітку 1990 р. переведений до психлікарні м. Нальчика. Подальша доля невідома.

ПЕТРОВ СЕРГІЙ ВСЕВОЛОДОВИЧ (1958 р. н., м. Маріуполь Донецької обл.)

Військовослужбовець. Утік до Китаю.

П. служив в армії на Далекому Сході. Будучи незадоволеним радянським ладом, у 1978 р. дезертирував з армії й утік до Китаю. Рік прожив у Китаї, пройшов підготовку в розвідшколі й у 1979 р. нелегально закинутий китайською розвідкою до СРСР. Завдання виконати не встиг – був схоплений КДБ. Засуджений військовим трибуналом Забайкальського військового округу на 10 років таборів суворого режиму за зраду Батьківщині. Термін відбував у політтаборах Мордовії. Звільнений у 1988 р. Жив у Маріуполі, намагався домогтися перегляду справи і реабілітації, але марно. У травні 1989 р. виїхав до Карелії, маючи намір нелегально втекти до Фінляндії. Щоб дістати грошей на втечу, скоїв зухвале пограбування. Під час переходу кордону був схоплений. Утримувався в СІЗО м. Сегежа. Засуджений судом м. Петрозаводська на 15 років, з них 5 років у в'язниці. Утримувався за адресою: 160600, м. Вологда, установа ОЄ-256-ст. 1. Подальша доля невідома.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org/1362645248)

ПЕТРОВ ЮРІЙ (після звільнення взяв прізвище матері Карташевський). 1959 р. н. Намагався захопити літак і викрасти його до Швеції. 17 червня 1977 р. взяв квиток на літак Калінінград – Рига – Таллінн. На борту ЯК-40 було 26 пасажирів. Погрожуючи муляжем вибухового пристрою, зажадав від екіпажу летіти до Швеції. Але пілоти посадили літак у Вентспілсі, де Петрова заарештували. Відправлений до Черняховської СПЛ. Звільнений у 1980 р. Подальша доля невідома.

ПЄТУХОВ ПЕТРО, мешканець м. Брянська, 1949 р. н. Мріючи подорожувати світом, напередодні призову до армії, у 1968 році, в районі Батумі намагався перейти турецький кордон. Але був схоплений прикордонниками. На слідстві поводився сміливо і зухвало, відкрито говорив гебістам, що ненавидить їх і кривавий радянський режим. Визнаний неосудним і відправлений до Сичовської спецпсихлікарні. Піддавався інтенсивному «лікуванню» галоперидолом. У СПЛ психічно захворів. Помер на Сичовському спецрежимі від отруєння печінки в 1976 р. у віці 27 років.

ПОЛЄЖАЄВ ОЛЕКСАНДР, 1952 р. н., уродженець Грузії. Проходив строкову службу на Чорноморському флоті в підрозділі морської піхоти. У 1973 р., перебуваючи на військовому кораблі біля берегів Єгипту, дезертирував з автоматом і намагався дістатися пішки територією Єгипту до Ізраїлю. Недалеко від ізраїльського кордону був оточений посланими в погоню радянськими військовослужбовцями та єгипетськими прикордонниками. Прийняв бій, кілька годин відстрілювався з автомата, вбив двох і поранив кількох людей. Схоплений. В Інституті ім. Сербського визнаний неосудним і за статтею «зрада Батьківщині» відправлений до Дніпропетровської СПЛ. Там перебував до 1976 р., визнаний вилікуваним, постав перед військовим трибуналом і розстріляний.

ПОРДЖІЯН ОЛЕКСАНДР з Баку. Організував партію молодокомуністів. Виступав з критикою КПРС. Заарештований. 10 років провів у СПЛ Казані, потім був переведений до Дніпропетровської СПЛ (лікуючий лікар Буткевич Неля Михайлівна). В ув'язненні психічно захворів. Доля його невідома.

РАВЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР, 1965 р. н., заарештований у 1983 р. в районі Мурманська при спробі переходу фінського кордону. Це була його третя спроба. Вперше був затриманий прикордонниками в 1981 р. в районі Виборга при переході фінського кордону, у 1982 р. в Сочі при спробі втекти на надувному човні до Туреччини. Як неповнолітнього в обох випадках його віддавали під нагляд батька. У 1984 р. засуджений на 2 роки таборів. Термін відбував у таборі в Карелії, за кілька днів до звільнення в 1985 р. у таборі був убитий ножем.

РЄЗНИКОВ ЮРІЙ, курсант військово-медичної академії в Ленінграді. Писав листи на західні радіостанції, намагався зустрітися зі співробітниками американського консульства в Ленінграді. Схоплений КДБ у 1981 р., звинувачений у зраді Батьківщині й поміщений до СПЛ Казані. Наприкінці 80-х звільнений. Доля склалася трагічно: в ув'язненні психічно захворів і вдома, в Ленінграді, у сварці вбив матір. Був знову поміщений до Ленінградської СПЛ.

РОШИЯНУ ІЛЛЯ, 1922 р. н. З Ізмаїльського р-ну Одеської обл. Християнин-монархіст. У 1969 р. вивісив прапор королівської Румунії на будівлі Ізмаїльського міськкому компартії. Поміщений до Дніпропетровської СПЛ. За неперевіреними даними, в середині 70-х рр. загинув там.

РУССУ ВАЛЕНТИН, з м. Кишинів. Інженер. Розкидав листівки в Кишиневі й вдало втік до Румунії. Виданий СРСР. Поміщений до 5-го відділення Дніпропетровської СПЛ (лікуючий лікар Коновська Валентина Михайлівна). Звільнений у 1987 р.

РИБАК ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ, 1938 р. н., разом із сином ВАСИЛЕМ, 1963 р. н., 17 грудня 1982 р. мали намір викрасти літак до Туреччини. Заарештовані. Обидва мешканці Євпаторійського району Криму. Поміщені до Дніпропетровської СПЛ, у 1987 р. переведені до ПЛ м. Хмельницький. Звільнені в 1988 р. Після звільнення проживали в Криму. Подальші їхні долі невідомі.

САФРОНОВ ОЛЕКСІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ (нар. 13.01.1952 р. в м. Мелітополь Запорізької обл.)

Військовослужбовець. Засуджений за спробу перейти кордон НДР і ФРН.

Народився в сім'ї військового. У 1969 р. закінчив середню школу в м. Євпаторія. У травні 1970 р. призваний до армії. Службу проходив у НДР. Восени 1970 р. особливий відділ частини виявив у нього заборонену літературу: книги «Собаче серце» Михайла Булгакова, «Технологія влади» Абдурахмана Авторханова, «Новий клас» Мілована Джиласа.

Побоюючись арешту, С. разом з товаришем вирішив тікати на Захід. У м. Грімма під Ляйпціґом вони захопили автомобіль і по автобану рушили до кордону з ФРН. 25.11.1970 в районі баварського міста Гоф вони були виявлені східнонімецькими прикордонниками. Сміливці вирішили вступити з ними в бій. У результаті перестрілки був важко поранений агент Штазі Бемен Клаус. Друг Сафронова, Колмаков Сергій Анатолійович (1951 р. н., з м. Новомосковськ Тульської обл.), не бажаючи здаватися в полон, застрелився.

Військовим трибуналом м. Потсдам за ст. 64 і ст. 70 КК РРФСР С. був засуджений до 12 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Перебував у зонах ЖХ-385/17 у Мордовії, у ВС-389/36 (Пермська обл.). 3 р. у Володимирській в'язниці, в БУРі 37-ї зони, на 35-й зоні Пермської обл. Звільнений 24 листопада 1982 р.

Працював у Євпаторії художником-інкрустатором на меблевій фабриці. У 1983 р. одружився. Заочно закінчив Харківський автодорожній інститут. Працював майстром. Нині живе в Євпаторії. Пенсіонер.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org/1362647190)

СВЕНСЕР МИХАЙЛО, єврей-відмовник, викладач івриту. Заарештований у 1984 р. і поміщений до Дніпропетровської спецпсихлікарні. Утримувався в 5-му відділенні (лікуючий лікар Коновська Валентина Михайлівна). Доля його невідома.

СЕНЕНКО ПЕТРО, мешканець м. Керч, учитель музичної школи. Заарештований у 1979 р. за поширення листівок з критикою Брежнєва. Поміщений до СПЛ Дніпропетровська в 9-те відділення (лікуючий лікар Новіков Олег Васильович). У 1985 р. переведений до ПЛ Сімферополя. Звільнений у 1986 р. Подальша доля невідома.

СЄЦКО СЕРГІЙ, 1943 р. н., мешканець м. Гомель, Білорусь. Своєрідний рекордсмен за кількістю нелегальних переходів державних кордонів, за що майже 17 років провів у таборах. Влітку 1973 р. він вдало переплив Дунай у районі Ізмаїла і втік до Румунії, але був затриманий румунською владою і переданий СРСР. Утримувався в Одеському СІЗО, слідство вело Одеське облуправління КДБ. Отримав 3 роки табору. У 1976 р. після звільнення він вдало тікає до Румунії, потім переходить болгарський кордон і, нарешті, йому вдається перейти болгарсько-турецький кордон. У Туреччині Сєцко прожив 6 місяців, але несподівано турецькі спецслужби заарештовують його як радянського шпигуна і видають СРСР. Після звільнення в 1983 р. він переходить румунський кордон, але його затримують і видають назад. Знову в'язниця. Влітку 1991 р. заарештований у районі Батумі при спробі втекти до Туреччини. Вп'яте Сєцко перейшов кордон 22 жовтня 1995 р., проникнувши на територію Румунії. Але часи вже змінилися: співробітники спецслужб зустріли його як старого знайомого і, порадившись, відпустили з миром.

СИЛЕНКО ЮРІЙ ІВАНОВИЧ і РОМАН ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ.

СПРОБА НАЙЗУХВАЛІШОЇ ВТЕЧІ МОРЕМ З СРСР НА ЗАХОДІ РАДЯНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (За матеріалами прикордонних військ КДБ СРСР).

Обидва мешканці м. Невинномиськ Ставропольського краю.

Володимир Роман служив в армії в Підмосков'ї, але незадоволений радянським режимом і мріючи втекти на Захід, влітку 1989 р. дезертирував з частини і нелегально прибув до Невинномиська до свого друга Юрія Силенка. Вони дружили з дитинства, разом займалися в радіогуртку. Юрій Силенко – майстер спорту з короткохвильового радіозв'язку. Критично ставився до радянського ладу, написав книгу з критикою режиму, яку мріяв опублікувати на Заході. Удвох вони вирішують тікати Чорним морем до Туреччини.

Для здійснення свого зухвалого задуму в серпні 1989 р. друзі вирушили до моря в м. Туапсе. Рішучості їм додавав той факт, що напередодні їхньої спроби двоє людей з Ялти за 5 діб на надувному гребному човні вдало досягли турецького міста Самсун (про цю втечу багаторазово повідомляли західні радіостанції). Прибувши до Туапсе, друзі зняли квартиру, пригледіли на причалі бази відпочинку «Азот» швидкохідний катер. Три дні спостерігали за узбережжям і прикордонниками, вивчаючи систему охорони кордону. Купили додатково 3 резервні каністри бензину, щоб напевно вистачило до Туреччини.

У ніч з 16 на 17 серпня 1989 р. вирішили, що час діяти. До другої години ночі сиділи у відеосалоні, потім рушили до причалу. Непоміченими проникли на базу і, не заводячи мотор, відтягнули катер подалі з мілководдя. Потім малим ходом рушили вздовж узбережжя. Несподівано катер накрив промінь прикордонного прожектора, але вони завели катер за найближчий пірс, і прикордонники не помітили втікачів. Сходили на берег, розрахувалися з господинею квартири і притягли 3 каністри з бензином. Дозаправивши катер, о 6 год. 30 хв. ранку 17 серпня 1989 р. сміливці вийшли у відкрите море. Оператор прикордонної РЛС помітив човен, що мчав по морю, але подумали, що це вчорашні рибалки, у яких зламався мотор, і вони всю ніч простояли на траверзі, а тепер повертаються на базу. Втікачам щастило: зникнення катера виявили тільки об 11 год. ранку, коли втікачі вже 4 години мчали морем до свободи.

Тим часом по тривозі були підняті прикордонні катери Закавказького прикордонного округу. Кораблі кинулися на рубіж відсікання. Уся надія була на швидкісний сторожовик під командуванням капітана 3-го рангу А. Маркова, але той несподівано зламався в морі. Пошуком втікачів керував начальник оперативної групи управління військ округу капітан 1-го рангу Євген Квашин. Капітан 2-го рангу Олександр Кайгородов, який увійшов до опергрупи, правильно розрахував район пошуку порушників за типом катера і потужністю двигуна. Закавказький прикордонний округ вважався у прикордонників «районом підвищеної напруженості». Саме на цій ділянці радянської імперії найбільше було зроблено спроб вирватися з СРСР на Захід. Кайгородов був досвідченим прикордонником. Він затримував втікачів, що вистрибували з круїзних суден, щоб на надувних човнах досягти Туреччини; брав участь у затриманні якогось майстра спорту з плавання, що ризикнув у 5-бальний шторм добиратися до Туреччини вплав; ловив втікача, який провів у морі кілька днів на надувному матраці.

До штабу терміново прибув генерал-майор Костянтин Плешко і прийняв на себе керівництво операцією з упіймання втікачів. Оскільки катери не встигали перехопити перебіжчиків, було прийнято рішення піднімати в повітря авіацію. Екіпаж літака АН-26 під командуванням капітана Сергія Василянського о 13 год. 40 хв. виявив катер з утікачами, що на швидкості 60 км рухався в бік Туреччини. Літак летів на граничній висоті. Спочатку пілоти прийняли ціль за зграю дельфінів, але спустившись нижче, розгледіли катер типу «Амур», бортовий номер 2752 і двох людей на борту. Втікачі, що перебували в катері, проігнорували всі вимоги екіпажу про зупинку і продовжували рух. У штабі зрозуміли, що мають справу із зухвалими порушниками. Вони «спалювали мости», що називається «не залишаючи попелу». Необхідно було застосовувати зброю, але її на борту літака не було. Вирішили підняти в повітря вертоліт і спробувати повітряною силою гвинтів створити перешкоду катеру. Екіпаж вертольота під командуванням капітана Сергія Полєтаєва завис над катером, а літак АН-26 повернувся на базу, оскільки паливо закінчувалося. Стали пускати сигнальні ракети, але втікачі вперто просувалися вперед. У штабі занервували: катер порушників стрімко наближався до турецьких територіальних вод. Було прийнято рішення відкрити вогонь. (Останній раз прикордонники розстріляли катер з утікачами, що проривалися до Туреччини, у 1977 р.).

Після попереджувальної стрільби по курсу руху на катері заглушили мотор. Як тільки вертоліт повернув до берега, катер знову рвонув уперед. Знову стрілянина по курсу руху – і катер зупинився. Тепер вертоліт завис над утікачами, як яструб над здобиччю, чекаючи на ПСКР. Уже з'явився на горизонті сторожовик, і відчайдушні сміливці знову рвонули на катері по водній гладі. Напруга досягла кульмінації. Силенко і Роман проривалися без оглядки.

Запаси палива в баках вертольота танули. Військова рада прикордонного округу прийняла рішення відкрити вогонь на ураження. Старший лейтенант Ілатовський дав снайперську чергу по катеру. Черга прийшлася в мотор. Катер спалахнув. Втікачі стали викидати за борт деякі предмети (рукопис антирадянської книги). Потім, одягнувши рятувальні жилети, вистрибнули за борт палаючого катера. О 15 год. 30 хв. катер під командуванням капітан-лейтенанта Косіцина В. С. підійшов до порушників. О 15 год. 32 хв. утікачів підняли на борт. Роман заявив, що ненавидить СРСР, що вони йшли до Туреччини.

О 21 год. 30 хв. утікачів доставили на базу. Обох відправлено на експертизу в Інститут ім. Сербського. Визнані осудними. У березні 1990 р. суд засудив Романа за дезертирство, незаконний перехід кордону, розкрадання майна у великих розмірах (викрадення катера) до 12 років таборів. Силенка – до 11 років ув'язнення. На жаль, подальша їхня доля нам невідома.

СКАЧИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР, 1950 р. н., з м. Ґаґри, Грузія. У січні 1982 р. на надувному човні спробував перетнути Чорне море і втекти до Туреччини. Зник безвісти. Швидше за все, загинув у холодному штормовому морі.

СОБОЛЄВ ОЛЕКСАНДР, генерал у відставці. Намагався отримати величезний спадок від померлих у Франції родичів, але радянська влада відмовила йому в отриманні спадщини. Обурений діями влади, відмовився від радянського громадянства і став домагатися виїзду з СРСР. У 1975 р. заарештований КДБ і поміщений до 9-го відділення Дніпропетровської СПЛ. Йому була зроблена пункція спинного мозку, після чого в нього паралізувало ноги, і він у страшних муках помер. Родичі під тиском КДБ відмовилися від нього.

СОКОЛОВ ІГОР, мешканець м. Іркутська. Майстер спорту з лиж, перший розряд з боксу. Кілька років готувався до втечі в Китай. Посилено тренувався, міг вільно пройти 60 км з рюкзаком вагою в 50 кг. Потайки проникав на закриті військові об'єкти і фотографував їх. Зібрав масу секретної інформації, яку збирався передати розвідці КНР. Йому вдалося викрасти секретні креслення авіаційного двигуна. Володіючи феноменальною пам'яттю, завчив напам'ять п'ятитомник висловлювань Мао Цзедуна. У момент переходу кордону був схоплений і поміщений у 1981 р. до СПЛ м. Казані. Загинув на спецрежимі.

СОФ’ЯНИК ОЛЕГ ОЛЕКСІЙОВИЧ (нар. 4.05.1964 в м. Севастополь).

Дисидент. За відмову від служби в армії та від громадянства СРСР підданий каральній психіатрії. Спортсмен-плавець.

1977 р., навчаючись у 7-му класі школи № 41 м. Севастополя, почав писати листи на радіостанцію «Німецька хвиля» і розсилати за адресами, взятими з телефонного довідника, листівки із закликами до боротьби з існуючим ладом. 13.10.1977 р. був затриманий КДБ. Враховуючи неповноліття, з ним провели профілактичну бесіду.

1979 р. С. створив з друзями підпільну групу «Комітет борців за свободу». Поширювали листівки із закликами до революції. Закінчувалися вони гаслами: «Геть кривавий царизм Брежнєва і К! Хай живе революція!».

14.03.1979 р. заарештований КДБ разом з товаришем Ігорем Шарцом. Три доби провів у камері попереднього ув'язнення (КПУ). Психіатрична експертиза визнала його осудним, але оскільки йому ще не було 16 років, його відпустили під нагляд батьків.

1981 р. закінчив школу, рік працював на заводі. У 1982 р. вступив до Севастопольського приладобудівного інституту. 15.10 був затриманий КДБ у Москві при зустрічі зі співробітником посольства США, якому хотів розповісти свою історію і попросити допомогти виїхати з СРСР. Після допиту висланий з Москви.

Двічі – у липні та листопаді 1983 р. – С. призивали до армії. Він тікав із Сімферопольського збірного пункту. У грудні 1983 р. призваний утретє. Почав службу в будбаті в Тулі. 12.01.1984 публічно відмовився від служби з політичних мотивів і того ж дня поміщений до 12-го відділення Тульської обласної психіатричної лікарні. 8.02 лікарська комісія поставила діагноз «уповільнена шизофренія». Звільнений у липні 1984 р.

1985 р. С. поновився в інституті на 2-му курсі. Але жити в СРСР йому було нестерпно. У жовтні 1985 р. купив квиток на круїзний пароплав «Молдавія» Одеса – Батумі. Взяв із собою надувний човен. У ніч на 24.10 між Сухумі й Батумі вистрибнув за борт з наміром допливти до Туреччини. Його хотів підібрати екіпаж югославського судна, що йшло до Новоросійська. Відмовився. На третю добу був затриманий сторожовим катером. Сидів у СІЗО «Дранда» під Сухумі, етапований до Криму. Звинувачений за ст. 75 КК УРСР «Незаконний виїзд за кордон». На запитання кагебістів, чому вибрав такий ризикований спосіб втечі, відповів, що краще загинути в морі, ніж жити в Радянському Союзі. У грудні 1985 р. поміщений на примусове лікування до психіатричної лікарні загального типу в Севастополі. Звільнений у лютому 1987-го.

У жовтні 1987 р. затриманий при спробі пройти до французького посольства в Москві, де мав намір просити політичного притулку. Звільнений 27.12.1987.

У березні 1988 р. відправив до Президії Верховної Ради СРСР заяву з відмовою від радянського громадянства з політичних мотивів. 20.03 знову примусово поміщений до психлікарні загального типу в Севастополі. Звільнений у вересні 1988 р.

У жовтні 1988 р. вступив до громадської організації «Свобода еміграції для всіх», співпрацював з газетою «Экспресс-Хроника» Олександра Подрабінека. У серпні 1989 р. вступив до партії «Демократичний Союз» Валерії Новодворської, очолив Севастопольську організацію. Зібрав сотні історій про втечі з СРСР, має намір видати їх книгою.

Працює в Севастополі охоронцем. Президент неформальної групи «Асоціація колишніх політв'язнів». Спортсмен, що займається марафонським плаванням, Президент клубу марафонського плавання «Дельфін».

Бібліографія:

Архів ХПГ: рукопис автобіографії О. Соф'яника.

Чемпионом стал предприниматель, призером – бывший диссидент. // Панорама Севастополя, № 38, 2002. – 19 сентября.

Юрий Парамонов. В Турцию на надувной лодке. История побегов из Советского Союза по Черному морю // Панорама Севастополя, № 45 (110), 2002. – 13 ноября.

Пловец-одиночка. Севастополец Олег Софяник собирается переплыть Керченский пролив, а затем и Черное море. – Крымское время, № 136 (1980), 2004. – 28 июля.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – с. 740-741. На сайті ХПГ: https://museum.khpg.org/1184517256 з 26.06.2006.

Наталья Акимова. Олег Софяник – пловец со стажем диссидента // Первая крымская, № 204. – 2007. – 14-20 декабря: http://1k.com.ua/204/details/2/1

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 619-620; 2-ге вид., 2012. – С. 702-703.

Василь Садовський. На хвилях протесту. Марафонець-дисидент Софяник переплив Севастопольську бухту на знак підтримки акції «Вставай, Україно!» // Україна молода, № 58 (4498), 2013. – 17 квітня.

Есть рекорд! Олег Софяник переплыл Черное море: 5.09.2011: http://meridian.in.ua/news/6648.html

Марафонец из Севастополя Олег Софяник с напарником из Москвы за пять дней переплыли Красное море: 27.05.2013: http://fakty.ua/164065-marafonec-iz-sevastopolya-oleg-sofyanik-s-naparnikom-iz-moskvy-za-pyat-dnej-pereplyli-krasnoe-more

Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Уклав 20.06.2006 р. за матеріалами О. Соф'яника. Останні прочитання 29.08.2006, 6.06.2013.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org/1184517256)

СТОЛЯР ЯРОСЛАВ, 1953 р. н., заарештований під час служби в армії за звинуваченням у шпигунстві. Поміщений до Дніпропетровської СПЛ. Після звільнення був двічі заарештований у кримінальних справах. Поет. Проживає в м. Горлівка Донецької обл. Займається народним цілительством.

СТОЯНОВ ПЕТРО СЕМЕНОВИЧ, 1928 р. н. У 1962 р. заарештований за ст. 62 КК УРСР. Був у політтаборах. У 70-х рр. за спробу перейти кордон поміщений до Дніпропетровської СПЛ. Нині живе в м. Одесі, служить священником.

СУВОРОВ ЛЕОНІД МИХАЙЛОВИЧ, 1930 р. н., мешканець Дніпропетровська. Капітан далекого плавання Чорноморського морського пароплавства. Спортсмен, атлетичної статури. У 1977 р. заарештований за зберігання антирадянської літератури і рукопис власної книги антирадянського змісту, звинувачували за ст. 187-1 КК УРСР. 11 років провів у Дніпропетровській СПЛ. Його не хотіли виписувати через відсутність опікуна. 27 лютого 1989 р. на вимогу американських психіатрів у спішному порядку був звільнений. В ув'язненні напівосліп. Жив у бідності в напівзруйнованому будинку на околиці м. Дніпропетровська.

СУДАКОВ СТАНІСЛАВ ГРИГОРОВИЧ (нар. 9.02.1945 р. в м. Дніпропетровську – п. 22.10.1992 р., м. Дніпропетровськ)

Намагався вирватися з СРСР. Жертва каральної психіатрії.

19.08.1974 р. С. з сім'єю прорвався до посольства США в Москві, але отримав відмову від американських дипломатів надати їм політичний притулок. При виході з посольства був заарештований. При затриманні чинив опір, звинувачений у «хуліганстві» (ст. 206, ч. 2 КК РРФСР). До 1979 р. утримувався в Дніпропетровській спецпсихлікарні, потім був переведений до Ташкентської СПЛ, а після – до СПЛ м. Талди-Курган (Казахстан). У 1982 р. відправлений до психлікарні м. Ігрень Дніпропетровської обл., де утримувався в 9-му режимному відділенні. У 1984 р. втік і рік переховувався у сестри в Таллінні (Естонія). У 1985 р. схоплений КДБ у ресторані в Таллінні. Утримувався в Ленінградській СПЛ. У березні 1989 р. обстежений американськими психіатрами. У 1990 р. переведений до Дніпропетровської облпсихлікарні. Наприкінці 1990 р. звільнений. В ув'язненні його напихали сильними дозами нейролептиків і били. Там захворів на туберкульоз, сильно схуд.

Названий син С. Вадим, 1966 р. н., був засуджений за сфабрикованим кримінальним звинуваченням. Син Ярослав, 1974 р. н., утримувався в дитбудинку.

Незабаром після звільнення С. був поміщений до обласного туберкульозного диспансеру. Там і помер у віці 47 років.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою https://museum.khpg.org/1362645982)

СУХАНОВ ОЛЕКСАНДР, 1966 р. н. Родом з України. Служив у Радянській армії в Афганістані. Дезертирував, проник до посольства США в Кабулі й попросив притулку. У посольстві провів тиждень. Після того, як радянська влада запевнила американських дипломатів, що Суханова не репресують, 4 листопада 1985 р. він покинув посольство. Негайно був заарештований і незабаром розстріляний.

УВАРОВ АНАТОЛІЙ, з Новосибірська, математик, науковий співробітник Новосибірського відділення Академії Наук. У 1976 р. прорвався до шведського посольства в Москві і попросив політичного притулку. При виході з посольства заарештований і поміщений до СПЛ м. Казані. Подальша доля невідома.

УРЯДОВ БОРИС ІВАНОВИЧ, 1923 р. н., інженер з Волгограда. Заарештований у 1969 р. в Одеському порту при спробі втекти з СРСР: сховався у вантажному трюмі іноземного судна. Поміщений до Дніпропетровської СПЛ. У 1971 р. підполковник Прус призначив його виконробом, під його керівництвом збудували кілька корпусів СПЛ. Прус утримував Урядова на дуже м'якому, ліберальному режимі й навіть вітався з ним за руку. У 1974 р. звільнений.

УШАКОВ ВОЛОДИМИР ГЕННАДІЙОВИЧ і його дружина УШАКОВА Н. Г., колгоспники колгоспу «1 травня» села Волоща Дрогобицького району Львівської області, двічі проривалися на автомобілі на територію американського посольства в Москві. Вони передавали американським дипломатам документи про трудовий спір з керівництвом підприємства, де вони працювали, і просили допомогти їм виїхати з СРСР. Перший раз вони прорвалися в посольство 29 вересня 1981 р. Коли вони виїжджали на своїй машині з посольства, то були затримані КДБ, але потім їх відпустили. Вдруге вони прорвалися в посольство на автомобілі 2 березня 1982 р. Цього разу були заарештовані. Дружину Ушакова відпустили, а його звинуватили в замаху на життя постового біля воріт посольства, за ст. 191, ч. 2 КК РРФСР, хоча постовий навіть не був зачеплений машиною. Слідство вів слідчий Краснопресненської районної прокуратури м. Москви Тихомиров. Суд відбувся 2 листопада 1982 р., вирок – 3 р. таборів загального режиму. В Ушакових було двоє дітей. На жаль, подальша доля Ушакових невідома.

ХІМЕНЕС ЕДУАРДО ҐУЕРРА, 1942 р. н., кубинець, старший лейтенант ВПС Куби, 5 жовтня 1969 р., виконуючи тренувальний політ на МІГ-17, викрав літак до США. Літак з повним озброєнням на борту не був засічений радарами американських ППО і благополучно приземлився на військовій базі в Гомстед у Флориді. Найнеймовірнішим у цій ситуації було те, що коли Хіменес посадив свій МІГ-17, майже одночасно з ним приземлився літак президента США Річарда Ніксона. Коли Хіменес покинув свій літак, Ніксон сходив по трапу президентського лайнера в оточенні охорони. Відчайдушний утікач і президент США буквально зіткнулися ніс до носа. Щоправда, поговорити їм не вдалося: Хіменеса тут же схопили співробітники американських спецслужб. Згодом був великий скандал в американських ЗМІ, зняті зі своїх посад генерали ВПС і ППО, що проґавили військовий кубинський літак з повним боєкомплектом, який безперешкодно прибув до США.

Хіменес попросив політичного притулку в США і заявив, що ненавидить комуністичний режим Кастро. Едуардо Хіменес хотів продовжити льотну кар'єру в Америці, але мріям про небо не судилося збутися. Жодна авіаційна компанія не бажала брати до себе на роботу пілотом ексвикрадача. Хіменес працював учнем ювеліра, на фабриці, посудомийником. Спочатку жив у Маямі, потім перебрався до Нью-Йорка. У 1971 р. його вперше заарештувала поліція на Мангеттені при спробі продати марихуану водієві таксі. Щоправда, його не стали ув'язнювати, а лише попередили і відпустили. Не маючи можливості знайти постійну роботу, поневіряючись, у 1975 р. Хіменес скоїв збройне пограбування в Нью-Йорку і втік до Флориди. Був заарештований і відправлений під конвоєм назад до Нью-Йорка. На суді він заявив, що розчарований життям у США і хоче повернутися на Кубу. Суд засудив Едуардо до 5 р. умовно. Будучи на умовному терміні, він викрав машину і збив поліцейського, тікаючи від погоні. Був заарештований і 2 роки провів у в'язниці. На суді Едуардо Хіменес ще раз заявив, що його життя в США стало безглуздим, він не може знайти роботу, а головне – не має жодної можливості літати.

Вийшовши з в'язниці і, як і раніше, не знаходячи роботи, Хіменес повністю розчарувався в Америці. 12 червня 1979 р. він піднявся на борт літака, що вилітав з Нью-Йорка до Маямі. На борту було 194 пасажири. Хіменес пройшов у кабіну пілота і заявив, що в нього в рюкзаку вибухівка. Наказав екіпажу змінити курс і летіти до Гавани. Він перебував у кабіні пілотів весь час польоту, дуже нервував, а коли літак приземлився в Гавані, прокричав пасажирам свої вибачення. Кубинська влада негайно заарештувала 37-річного викрадача. Суд у Гавані засудив його до 20 років тюремного ув'язнення. На жаль, подальша доля Едуардо Хіменеса нам невідома.

ЧЕРКОВ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ, 1935 р. н. Закінчив фізкультурний технікум. Жив і працював викладачем фізкультури в середній школі Ялти. Критично ставився до радянського режиму. Вирішує тікати на Захід. У ніч з 3 на 4 вересня 1966 р. в м. Туапсе вплав дістався до судна «Полларіс», що стояло на рейді, і по кормовому трапу піднявся на борт. Черков звернувся до чергового офіцера з проханням надати йому притулок на судні й допомогти виїхати з СРСР. Офіцер відвів його в каюту і замкнув. А вранці капітан судна викликав прикордонників і передав Черкова радянській прикордонній охороні. Микола Черков був засуджений на 2 роки таборів загального режиму за незаконний перехід кордону. У таборі прийшов до Бога, став віруючою людиною, євангельським християнином-баптистом. Після звільнення працював двірником у Смоленську. Активно проповідував і поширював релігійну літературу. У 1980 р. відмовився від радянського громадянства. Заарештований у 1982 р. і за поширення релігійної літератури у вересні того ж року засуджений на 3 р. таборів суворого режиму. Подальша доля невідома.

ЧЕРПАКОВ ГЕННАДІЙ. У 1971 р. намагався морем втекти до Туреччини. Поміщений до СПЛ Дніпропетровська, де провів 10 років.

ШАВКЕТОВ МУСА, з Туркменії. Утік до Ірану в 1978 р., виданий СРСР, поміщений до СПЛ Дніпропетровська, у 3-тє відділення. Доля невідома.

ШВАЧКО МИКОЛА (нар. 1949 р., м. Харків – п. у березні 1985 р., м. Харків).

Утікач з СРСР, жертва каральної психіатрії.

Критично ставитися до радянського режиму став ще в підлітковому віці. У 1963 р., у віці 14 років, намагався прорватися до французького посольства в Москві, але був затриманий. У 1965 р. вирішив нелегально перейти кордон. Поїхав до Грузії, в Батумі, але побачивши, як ретельно охороняється кордон і що він практично непрохідний, відмовився від свого задуму і повернувся додому.

Дійшов висновку, що єдиним можливим засобом вирватися з СРСР є захоплення літака. Для досягнення своєї мети Ш. вирішив роздобути зброю. Влітку 1966 р. він поодинці напав на заводського вахтера, вбив його і заволодів табельним пістолетом. Того ж літа Ш. разом з товаришем знову поїхав до Грузії для здійснення свого зухвалого задуму. 3.08.1966 р. вони купили квитки на авіарейс Поті – Батумі. У повітрі, погрожуючи зброєю екіпажу літака АН-2, сміливці зажадали летіти до Туреччини. Але пілоти відмовилися підкоритися і вступили в сутичку з викрадачами. Літак приземлився в Батумі. Ш. і його товариша заарештували. На слідстві Ш. заявив гебістам, що ненавидить злочинний режим, що на суді буде викривати комуністичний лад і його правителів. Слідчий сказав, що якщо він зізнається, що скоїв злочин з кримінальних мотивів – тоді в'язниця, а якщо буде наполягати, що він дисидент, тоді – спецпсихлікарня до кінця життя. Ш. від такої угоди відмовився, був визнаний неосудним і відправлений до найжорстокішої Дніпропетровської СПЛ, де провів 9 років.

Після звільнення в 1975 р. Ш. переїхав до родичів у Казань. Працював на заводі, одружився, але сімейне життя не склалося. Після розлучення повернувся до Харкова, жив з батьками. Був добрим другом дисидента Олександра Шатравки. Разом вони кілька разів їздили на сезонні заробітки до Тюмені. Як і раніше, Ш. був під наглядом КДБ. На державні свята його періодично поміщали до психлікарень.

Наприкінці 1984 р. Ш. викликали до Харківського управління КДБ і запропонували дати свідчення проти О. Шатравки, який перебував в ув'язненні. Але Ш. відмовився свідчити проти свого друга. Прямо з будівлі КДБ його відправили до Харківської облпсихлікарні. Там його сильно били санітари і заколювали нейролептиками. Звільнили Ш. у березні 1985 р. Він був у пригніченому стані. Роздавлений радянською дійсністю, не маючи ні сил, ні бажання жити далі, у березні 1985 р. він наклав на себе руки, кинувшись під електричку.

(Довідка на сайті Харківської правозахисної групи українською мовою: https://museum.khpg.org/1363199232),

ШТЕЙН ЛЮБОВ, 1949 р. н. У 1971 р. намагалася втекти на Захід. Заарештована в Чехословаччині й видана СРСР. Перебувала в СПЛ Казані, потім була переведена до СПЛ м. Талгар. В ув'язненні психічно захворіла. У 1989 р. була переведена до Психоневрологічного інтернату в с-щі Куригіно Кіровської області. Подальша доля невідома.

ЯКИМЕНКО ПЕТРО ДМИТРОВИЧ, 1960 р. н., мешканець м. Ашгабада. Працював лаборантом Інституту ботаніки Академії Наук Туркменської РСР. Маючи намір втекти на Захід, вирішує захопити і викрасти літак до Туреччини. 23-річний Якименко 25 січня 1983 р. вилетів з Ашгабада до Єревана на рейсовому літаку ТУ-154. Прибувши до столиці Вірменії, Якименко придбав у касі міського аеропорту квиток на рейс Е-81 місцевої лінії «Аерофлоту», що мав відбутися того ж дня, до райцентру прикордонного Шамшадинського району селища Берд. На борту ЯК-40 летіло 5 пасажирів. Якименко при собі мав саморобний вибуховий пристрій, який закріпив на тілі під одягом. При огляді на посадці його виявлено не було. Після зльоту Петро через стюардесу передав екіпажу наказ змінити курс і летіти до Туреччини. Але літак здійснив посадку в Ленінакані. Коли спецпризначенці почали штурм захопленого літака, сміливець, не бажаючи здаватися КДБ живим, спробував привести в дію вибуховий пристрій, але він не спрацював. Після арешту був звинувачений у зраді Батьківщині, визнаний неосудним і відправлений у червні 1983 р. до Дніпропетровської СПЛ. Був поміщений до 10-го відділення. У грудні 1988 р. переведений до ПЛ загального типу м. Ашгабада. Влітку 1989 р. звільнений. Жив в Ашгабаді разом з батьком. Подальша його доля невідома.

ЯРОШ ЙОСИП, мешканець м. Сочі, перебував у Дніпропетровській СПЛ за вітальні листівки академіку Сахарову. Доля невідома.

ЯСТРЄБЦОВ ЄВГЕН МИХАЙЛОВИЧ, 1948 р. н., робітник. Утік з в'язниці, де перебував за кримінальним звинуваченням. Влітку 1981 р. приїхав до Криму і на надувному матраці в районі Севастополя намагався поплисти до Туреччини. Був спійманий у нейтральних водах. Поміщений до СПЛ Дніпропетровська. Перебував там до літа 1986 р., переведений до ПЛ Кемерова. 5 липня 1987 р. був звільнений. Проживав у м. Новокузнецьк.

СПИСОК ЛІКАРІВ установи ЯЕ 308 РБ, м. Дніпропетровськ (СПЛ), складений політв'язнем Олександром КАНАФ'ЄВИМ (1953–1995), який перебував у Дніпропетровській СПЛ тричі, з короткими перервами з 1979 по 1988 рік.

НОВІКОВ ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ – начмед

КУЗЕНКО ІГОР ФОМИЧ – начальник 5-го відділення

КОНОВСЬКА ВАЛЕНТИНА МИХАЙЛІВНА – лікуючий лікар

ДЯГТЄРЄВ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ – лікуючий лікар

ВИНОГРАДОВ В’ЯЧЕСЛАВ ФЕДОРОВИЧ – начальник 6-го відділення

ІВАНОВ АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ – начальник 4-го відділення

ЛЮБАРСЬКА ЛЮДМИЛА ОЛЕКСІЇВНА – лікар, парторг, відрізнялася особливою жорстокістю і садизмом по відношенню до ув'язнених

ФЕДОРОВА НІНА ОЛЕКСІЇВНА – лікар

ЄРЕВАНЦЕВА ТАЇСІЯ МАРКІВНА – лікар

КОХАН ЛЕОНІД ПАВЛОВИЧ – лікар

ГАВРИЛОВ ОЛЕКСІЙ АНДРІЙОВИЧ – парторг, проявляв особливу жорстокість до в'язнів

БУТКЕВИЧ НЕЛЯ МИХАЙЛІВНА – начальник 5-го відділення, відрізнялася особливою жорстокістю до політв'язнів

БЄЛОВ АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ – начальник 2-го відділення

КЛЕПІКОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ – начальник лікарні

ЖУРАВЛЬОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ – начальник режиму

поширити інформацію


Подібні статті

Рух за свободу еміграції. Андрєйчиков Володимир

Рух за свободу еміграції. Закс Валерій

Рух за свободу еміграції. Швачко Микола

Рух за свободу еміграції. Сафронов Олексій Віталійович

Рух за свободу еміграції. Судаков Станіслав Григорович

Рух за свободу еміграції. Петров Сергій Всеволодович

Рух за свободу еміграції. Авдєєв Валерій Георгійович

Рух за свободу еміграції. Аліфанов Олег Володимирович