КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю

 645806.11.2013

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю з Іриною СТАСІВ-КАЛИНЕЦЬ
Запис 26.06.2008, Львів. Виправлення Ірини Калинець не надійшли.

В.Овсієнко: 26 червня 2008 року, в домі Ірини та Ігоря Калинців, інтерв’ю записує Василь Овсієнко.
Ірина Стасів-Калинець: Народилася у Львові, в робітничій сім’ї. З дитинства збереглися найдавніші спогади: як приходили чекісти з обшуками – у нас жила мамина родичка, яка була в підпіллі ОУН, – перетрясли всі мої дитячі речі, зламали мої іграшки. Це запам’яталося. Запам’яталося, як ходили і шукали помешкань, з яких планувалося виселити людей у Сибір, задля того, щоби мати тут помешкання. Нас не виселили, бо не підійшло помешкання – "удобств не было", тільки тому. Запа-м’яталося село, звідки родом мамині батьки; моя двоюрідна сестричка, яка їла сухий хліб, вмочуючи його у риб’ячий жир, – це було щось дуже страхітливе, бо риб’ячого жиру я терпіти не могла. Але село було настільки виморене, що кожна краплинка жиру там була як рятунок. Мамині родичі залишалися так званими осібняками, бо не пішли до колгоспу, а це означало, що садиба відрізана була фактично по сам поріг, звідти й голодування.
Перший клас 87-ї школи у Львові, в якому нас було десь біля 50 дівчаток. Це була жіноча шко-ла. А через рік залишилося 25, решта були вивезені. Дуже рідко, але деякі листи потрапляли до наших дитячих рук, ми їх читали. Це дуже трагічні листи. Таким було дитинство.
А ще заборони. Вчителька часто питала: «А чи ви посміли піти до церкви? А чи ви посміли?». А особливо на Великдень, на Різдво. Одного разу – я вже не пам’ятаю, у якому то класі було – я розсе-рдилася і сказала: "Так, я ходила". Цей бунт був викликаний ще й тим, що я якраз прохворіла, і мені було дуже шкода, що я не ходила до церкви. Може, якби я ходила, я би нічого не відповіла, а то я від злості. Що після того було! Це був цілий місяць піонерських чи якихось там зборів. Це запам’я-талося з дитинства чомусь найбільше. Мабуть, воно мало вплив потім, коли вже стаєш дорослішим.
А далі – це вже відомі речі. Знайомство з В’ячеславом Чорноволом. У нас тут було товариство людей свідомих, наших друзів – Теодозій Старак, перший посол у Польщі, Богдан Завабка, відомий дослідник, Євген Наконечний та інші. Ми в своєму вузькому колі обговорювали все, що хотіли. Звичайно, ніхто цього надто не афішував, адже відколи пам’ятаю весь час були переслідування, весь час із цих кіл хтось десь потрапляв. Про це ми, студенти, говорили між собою, і нічого дивного, що така доля врешті-решт сталася-склалася і нам.
В.О.: А в яких роках ви навчалися в університеті?
І.К.: Я поступила до університету в 1959 році, закінчила у 1964-му. То якраз «хрущовська від-лига», коли багато людей, як, наприклад, Оля Горинь, з якою я тоді ж познайомилася, Михайло Горинь, Теодозій Старак, змогли поступити до університету саме завдяки цій «хрущовській відли-зі». А що ще важливо, тоді почали приїжджати українці з Польщі. Я пригадую перше знайомство з українцями з Польщі в Києві у шістдесят першому році. Я, студентка, тоді була учасницею Шевчен-ківських святкувань, і там, власне, з ними познайомилася. Ці дівчата і хлопці внесли такий цікавий новий струмінь у життя, вони були такі вільні та відверті, що для Києва це було знакове явище. І саме тоді я познайомилася і з Іваном Драчем, і з Миколою Вінграновським. Невдовзі вони приїхали до Львова. Зустрічі з ними були величні, студентів було дуже багато.
Ці часи приємно згадувати, бо це була молодість, вона дарувала певну надію. Тоді пішов самви-дав, у тому числі український. Ви пам’ятаєте, що були Шевченківські святкування і в діаспорі українській, пішло чимало матеріалів. Тут уже активними були брати Горині. Це було все відомо, бо це було між собою взаємопов’язане коло. Пам’ятаю, Богдан Завадка прийшов після того, як була спалена бібліотека імені Вернадського в Києві, і В’ячеслав написав свій текст про спалення. Кагебіс-ти забігали.
В.О.: Це "З приводу процесу над Погружальським"?
І.К.: Над Погружальським, так. (Стаття розповсюджувалася анонімно. Автором її був Євген Сверстюк, редагував Іван Світличний, а В’ячеслав Чорновіл зробив текст «непізнаваним», щоб експертиза не встановила автора. – В.О.). Ми його розповсюджували, як лише могли. Він попере-див, що оцього вони вже, тобто гебісти, не вибачать. Вони десь так крізь пальці дивилися на самви-дав. Якщо в тексті не згадувалося їхнього імені, то це ще терпіли, а коли вже зачіпалася безпосеред-ньо участь гебе, ну, тут вони вже, як ідеологічна служба, гавкали і працювали на повну силу.
Перший арешт наших приятелів Горинів, моєї куми Марусі Зваричевської, Михайла Осадчого. На цей перший процес (18 квітня 1966 р. – В.О.) приїхали і кияни. Пам’ятається, згадуються також акції, що нас аж розганяла машина водою, як в Америці. Ми казали, що це вже демократія почалася.
В.О.: Догнали Америку.
І.К.: Догнали Америку.
В.О.: А хто приїздив?
І.К.: Приїздила Ліна Костенко, якраз вона зупинялася у мене. Приїжджав Олесь Сергієнко, був Іван Дзюба. Це я пригадую тому, що всі зібралися тоді в Оленки Антонів, дружини В’ячеслава Чорновола… О, ні, перепрошую, я трошки наплутала. Ці названі люди приїхали на процес В’ячесла-ва Чорновола (15 листопада 1967 р. – В.О.). А на процес Горинів з Києва… Я навіть не можу згада-ти...
В.О.: Ліна Костенко точно була.
І.К.: Так, Ліна була.
В.О.: І Микола Холодний був.
І.К.: О, Холодний був, так. А інших я не можу згадати. А ці, що я назвала – Іван Дзюба і Сергіє-нко, – ці вже були на процесі В’ячеслава Чорновола. Ліна була захоплююча. Ну, Ліна була і на процесі В’ячеслава. Бо був цікавий момент, що Надійка записувала, стеноґрафувала. Її побачили, що вона стеноґрафує, і тихенько забрали в іншу кімнату. І ми з Ліною ринулися її рятувати. Це треба було бачити, як Ліна зайшла, як царівна, і вони тут же ж нам почали пояснювати: ну, що ви, що ви, що ви, ми просто лише поговорити, ні-ні, ми не маємо жодних претензій до Надії Світличної. Тоді я кажу: "Та, Надійко, ходімо".
Так, це були цікаві, бурхливі часи. В’ячеслав, як ви знаєте, "Український вісник" запланував. Робив його навіть не за принципом «трійки», а за принципом "я сам". Тобто ніхто не мав бути пов’язаний, ніхто ні про що не знав. Це я дуже добре знаю, тому що саме це обговорювалося. Він конспіратор був блискучий, знаменитий конспіратор. Важко сказати, але саме "Вісник", мабуть, був тою останньою краплею, яка спричинилася до арештів 1972 року. В’ячеслав чекав їх, тому що йому обіцяли їх як після першої його книжки, так і після другої («Лихо з розуму, або Портрети двадцяти злочинців», 1967; «Що і як обстоює Б.Стенчук», 1969. – В.О.). Людмила Дашкевич, видрукувавши три номери «Вісника», вже побачила, що надалі треба, щоб хтось інший це робив. Це вона мені згодом розповідала. В’ячеслав уже чекав цього арешту. І приїзд Василя Стуса на Новий, 1972 рік, а відтак на Різдво – вже тоді виразно пахло арештами. Ми їхали втрійку: ми з В’ячеславом відпрова-джували Василя Стуса, їхали попри будинок КГБ у Львові, а він весь був у сяйві, освітлений. Пам’я-таю, що це було якраз на Стефанію, 9 січня. Глянувши на той будинок, я сказала: "О, полювання на відьом розпочинається, будуть арешти".
В.О.: Ці самі ваші слова мені сьогодні казала Стефа Шабатура. Але вона казала, що це було у новорічну ніч.
І.К.: Ні, це Василь якраз від’їжджав до Києва. Ми були у Стефи на Стефанії і якраз від неї ми пішли відпроваджувати Василя. В’ячеслав прийшов, і ми відпроваджували його. Є, до речі, оцей вірш Василів: "Суремить Ірена, ячить В’ячеслав" – ніхто з нас тоді не сподівався, що це вже факти-чно остання наша зустріч.
На той час я більше займалася цим попередником Гельсінкської групи – це ж була мрія В’яче-слава створити Комітет захисту прав українців. Він дуже реально оцінював ситуацію і казав: «Доб-ре, в Москві є, але чому ми маємо належати до того Комітету? Має бути Український Комітет». І з притаманною йому обережністю вирішив, що Комітет почнеться із захисту Ніни Строкатої. («Гро-мадський комітет захисту Ніни Строкатої» – перша легальна правозахисна організація в Україні. Створена після арешту 6.12. 1971 р. одеситки Н.Строкатої-Караванської. До нього увійшли львів’яни В’ячеслав Чорновіл та Ірина Калинець, киянин Василь Стус, одесит Леонід Тимчук і московський правозахисник Петро Якір. Єдиною акцією Комітету став випуск 21 грудня бюлетеня №1. Уже 12.01.1972 В.Чорновіл, І.Калинець і В.Стус були заарештовані і діяльність Комітету фактично припинилася. – В.О.). Я була відряджена до Ніни Строкатої в Одесу. Як нині пам’ятаю, я їхала в усьому позиченому одязі, навіть зимового одягу нормального не було.
В.О.: Ніна була заарештована 6 грудня 1971 року.
І.К.: Ніна була заарештована 6 грудня, а я на початку грудня до неї приїхала, тому що вона дала знати, що щось сталося, і В’ячеслав тут же ж негайно мене зобов’язав поїхати. По дорозі мене фотографували – так собі згадую це все, аж смішно зараз. На щастя, ніяких обшуків не було, ні туди, ні назад. Ніна розповіла, що вона чекає арешту. Вона допустилася помилки: передавала "Вісник" у присутності двох осіб, а мала тільки в присутності однієї особи. Це не означає, що хтось її «заклав». Знаєте, між двома завжди писалося. Ми сідали і писали все, що мали один другому переказати. Можливо, був якийсь шепіт, а відчитати його дуже легко. У кожному разі, вони вичислили Ніну. І коли я поверталася, то ми з В’ячеславом знали, що очевидно вона буде заарештована. Так і сталося, але матеріали, які нам потрібні були до першого бюлетеня, у нас уже були.
Коли я зараз думаю над цим і "Вісником", і Комітетом, то я думаю, що ми просто недооцінюва-ли, як їх розлютив Комітет. Я це зрозуміла щойно потім, коли вже була створена Гельсінкська Група. В’ячеслав дуже чітко усвідомлював (бо ми листувалися на засланні), чим це може закінчити-ся, і був дуже проти того, щоби поети, зокрема і Василь, ішли туди. Він більше наполягав: «Ти розумієш, треба, щоб там були нові люди». Пригадую як сьогодні ці його слова. Василь пішов, він був дуже самотній, його лист мене страшенно вразив: "Я тут один, як палець". І, всупереч всьому, він так і написав: "Ні, все-таки я не послухаюсь, я зроблю те, що я замірився, буде мені те, що буде".
Так почалась трагічна смуга, найбільш трагічна у нашому житті – як для В’ячеслава, так і для Василя. Властиво, чого ми найбільше боялися для наших хлопців, то кримінальної тюрми. Хоча зрештою для Василя його особливий режим був не легший, напевно.
Ну, а тут після повернення, то як усюди – безробіття. Ти маєш вищу освіту – значить, тобі не можна іти на звичайну працю, а тобі не можна йти на ідеологічну працю, бо ти маєш вищу освіту, – тобто завжди знаходилися якісь певні причини...
Але ще хочу згадати табір. А радше заслання, бо казав Василь, що відчувається туга, ностальгія за писанням. Бо що, в таборі – два листи. Правда, була можливість передавати один одному записки, чим весь час ми користувалися. Навіть вилізти на дах і здалека побачити наших хлопців. Заколяду-вати Василеві – у нього є вірш про це. Він тобі у відповідь пише: «Та чув, щось там пищало за дротами». («Немов крізь шиби, кроплені дощами, Крізь скрип розлуки, ліхтарів і втрат Затрембі-тав тонкими голосами Гранчастий келих квітів і дівчат… І папороті цвітом процвітає Оцей дивочний опівнічний спів. О, як би я туди, до вас хотів, Хоч краєм ока або серця краєм…»).
Табір як табір. Жінок було небагато, але коли були якісь акції, ми всі їх дотримувалися, що важ-ко було зрозуміти нашому побратимові Паруйрові Айрікяну. Він вважав, що нас дуже треба берегти, а ми цього не сприймали. Ну що ж, це кавказьке ставлення, а в нас воно трошки інакше.
А на засланні було вже й листування, і розмови по телефону. Згадується мені, як Василь термі-ново викликає до телефону і каже, що він оголошує голодівку, бо його не пускають до хворого батька, який помирає, хоча телеграма прийшла, завірена лікарем. Я тут же кажу: "Добре, ми також". Тут же зателефонувала я Стефі, другий дзвінок В’ячеславові, а В’ячеслав мав прямий вихід на зону. Таким чином, було охоплено всіх політв’язнів, не тільки тих, що на засланні, бо це вже пішло телефонами, а В’ячеслав безпосередньо. Не знаю, як йому це вдавалося, але на підтримку Василеві було оголошено голодівку всіма без винятку політв’язнями.
В.О.: Це був 1978 рік, літо.
І.К.: Мабуть, так, це в той час.
В.О.: Василь приїхав у Донецьк і ще з батьком розмовляв, а завтра батько помер. (7 серпня. – В.О.).
І.К.: Так, розмовляв, там йому ще трошки продовжили, бо давали відпустку на три дні. Я не можу зараз згадати, чи це був лист-заява, чи це була заява-телеграма, але там були такі рядки до Руденка: "Поспішіть, Ґенеральний прокуроре, щоб і до Вашого смертного ложа не запізнилися Ваші сини". Я не знала, що тоді Руденко дійсно лежав при смерті. Я не знаю, як його сини чи його діти, але, думаю, що тоді політв’язні показали свою силу – Василя відпустили до батька.
А мстилися Василеві особливо землячки. Це ви, напевно, знаєте, що там, на засланні, був такий землячок, який дуже хотів розмовляти з Василем, але, довідавшись, що цей чоловік з України, Василь сказав: "А я вам руки не подам". – "Ну, ты у меня еще это попомнишь". Це з листа Василя. Листи, на жаль, не збереглися, хоча багато з них я пам’ятаю. Був такий момент: я розплакалася, сіла і такі листи, що за них можуть зачепитися, я спалила. Ранком-раненько прийшов обшук.
В.О.: Так і Василь зробив з листами. Теж спалив.
І.К.: Власне, ми про це обмінялися думками. Я знала і він знав, що вони чіпляються до кожного слова. Ігор був дуже здивований: «Ну як ти це відчула?» Вони мене тут же питають: "А де листи Василя Стуса?" А я кажу: "Не хочете город перекопати?" Як у тому анекдоті, що перекопують город. Звичайно, вони його не перекопували, вони зрозуміли, що листів немає. Листи і на засланні ми передавали в дуже різний спосіб. Наприклад, кладу цидулочку в мед Разміку Маркосяну і пишу йому: "В першу чергу з’їш мед". Але він вирішив, що не буде в першу чергу їсти меду. Якби це було В’ячеславові, той відразу би зрозумів, з півслова. А в результаті прийшли і заяву, яку ми писали на засланні, у нього знайшли. Хто йому винен? Властиве, з цим і був пов’язаний обшук, бо то в них був претекст, у них була причина, щоб прийти з обшуком. Найцікавіший, мабуть, був цей період за-слання, бо було дуже багато листування з різними людьми.
Зараз я думаю, якими ми були в таборі неймовірними романтиками, як ми собі уявляли, що все одно так довго не буде, що режим уже тріщить. Пригадую голодівку, яку ми, жінки, оголосили на підтримку Василя після того скандалу, що стався на зоні, ставлення до нас Чародєєва, майора медичної служби, коли він прийшов і сказав: "Ви оголосили голодівку – молодцы, молодцы, так и надо, потому что его надо лечить, понимаете?" Це був той час, коли у всіх нас, мені так здається, була дуже глибока віра, а сьогодні мені сумно...
В.О.: Ви так коротенько розповіли, а я думав, що ви детальніше розкажете, як вас заарештували, як вас допитували…
І.К.: А там нема що, то, здається, усім-усім відоме є. У нас тут працюють наші знайомі над ви-данням листів і спогадів політв’язнів тих дуже жахливих часів, сталінських часів. Ви самі знаєте, що пізніші часи – це далеко не те, що було тоді. Я подумала, що в сучасній психології вже є напрацьо-вані певні методи, які дають змогу повністю показати картину. Зокрема, такий відомий психолог Коен, ізраїльтянин, або Віктор Франкл. Це період якогось шоку, коли ти не сприймаєш дійсності. Це спільне у всіх. Політичні табори, куди ми потрапили – це були табори, де нас зустріли, бо вже знали, що ми прибуваємо. Там була Дарка Гусяк, моя посестра. Ми донині з нею тримаємо контакт, вона є знаменита жінка, прекрасна людина, вона ходить до тої самої церкви, що ми й ходимо, до Стефиної церкви, як ми її називаємо. Була там Марія Пальчак. Не було вже Катерини Зарицької, її застала тільки Ніна Строката. Коли я прибула, її вже не було. Потім до нас приїхала Іра Сеник, теж посест-ра, подруга, зараз вона у дуже важкому стані, я була в неї ще торік... (Померла 25 жовтня 2009 р. – В.О.), Надійка Світлична (Померла 8 серпня 2006 р. – В.О.). Коли ми були в карцері з Надійкою, то я читала їй вірші Тувіма або Стафа польською мовою, а вона їх перекладала. Бо ж то треба було все запам’ятовувати, там же ж, у карцері, не дозволяли мати з собою ні ручки, ні папірця, нічого. До речі, вона навіть запам’ятовувала ті вірші, які я складала в карцері.
Ну, а що з обшуку? З обшуку згадується хіба як прийшли вони раненько, ще десь, мабуть, годи-на була шоста, і сказали: «Телеграма». А Ігор якраз поїхав – це день перед тим – якийсь там був з’їзд молодих поетів, десь там чи у Брюховичах, чи де. А оскільки мені треба було йти в школу (я працю-вала вихователем групи продовжного дня, більшого мені не довіряли), то прийшла, на щастя, моя мама, щоби побути, бо дитина маленька, яка прийде зі школи, а я би де встигла повернутися. І я кажу: "Дитині треба йти до школи". Добре. Я моргнула своїй маленькій першокласниці і вона лише з того, як я їй підморгнула, зрозуміла, що треба забігти до Стефи. То вона повернулася – ну, начебто по хліб вона пішла – повернулася, подивилася на мене і я зрозуміла, що там те саме, у Стефи Шаба-тури. Ми сусідки були. Чекісти мені сказали: «Що це ви дитину посилаєте?»
Шукали вони щось там і в абажурі. Я запитала: "А там що, щось є? Хоч покажіть, як воно ви-глядає. Ви, напевно, шукаєте свого підслуховувального апарату?" Бідний гебіст мало що не забився, так упав з крісла.
Відвезли мене пізно, це було вже вночі, вже прийшов був батько, вже навідалася Маруся Звари-чевська, а відтак її чоловік. Потім їх тягали, звичайно.
Коли мене вели в камеру, я побачила три сірі клуночки і зрозуміла, що крім мене є заарештовані ще кілька осіб. Так воно й було, це ж було 12 січня.
Я була сердита, бо я була не в формі. Цілий день на ногах. Мені це страшенно не сподобалося, і коли прийшов начальник КГБ Чугайов – так, по-моєму, він такий квадратовий чоловік, як з коміксів німецьких, я не захотіла з ним говорити взагалі. Ну як це жінка, яка не в формі, має з кимось ще й говорити? Я так йому і сказала, що я не в формі, щоб говорити. Він дуже образився, що, мовляв, я не встала. Я сказала, що цього разу я не маю вставати. Всі собі з цього легковажили. Я ж пам’ятаю розмови, що Комітет – це щонайменше півтора року. Але ж не так воно склалося. Проте шкодувати нема за чим. Це були великі університети, я багато почерпнула там і від Сільви Зальмансон – напев-но, пригадуєте її, і від Ніни Строкатої, і від Ірини Сеник. А особливо від Дарки Гусяк, яка весь час працювала над собою, вивчала англійську мову. Там, у таборі, була багата бібліотека, багато кни-жок, які залишилися від Катерини Зарицької. Вона виписувала вона дуже цікаву літературу, філо-софську. І, крім того, можна було отримувати книжки через «Книгу – поштою». На це йшло все, що було нами зароблено, все, що в нас було на рахунку. Згадується, як із колишнього Ленінграду, теперішнього Санкт-Петербургу... Ясна річ, ви пам’ятаєте, як ми писали, звертаючись "уважаемая гражданка" чи там "гражданин", просимо вислати таку-то, таку-то книжку. І ось я виписала, пам’я-таю, Тувіма, Стаффа, а приходить ще й Адам Асник, здається, три томики. І дописка: "Уважаемая Ирина, пожалуйста, не называйте меня гражданкой. Я уже на свое усмотрение положила Вам еще одну книжечку польского поэта, которого я очень люблю". Знаєте, це було дуже зворушливо, бо ти не знаєш, хто є ця людина, але вона писала, знаючи, що це українці в неволі, і писала дуже щиро. Натомість, якщо з Алма-Ати так само дуже щиро до нас ставилися, надсилали усе, того я не можу сказати про Україну. Того не було. Дивно, правда?
Листувалися ми, звичайно, в таборі і з Паруйром Айрікяном, передавали Залмансоном вітання. Це був своєрідний університет – так ми всі говоримо, правда? Потім листувалися з вами і з багатьма іншими.
В.О.: От був обшук десь у 1975-му році, коли позабирали вірші, вишивки, малюнки і оголосили, що все те знищено як таке, що не становить цінності. І це було в Міжнародний рік жінки.
І.К.: У сімдесят п’ятому році це забирали... Ні, вірші вони не забирали. Вони дуже були розлю-товані на Стефу Шабатуру, і, властиво, її малюнки забрали, а вона домагалася, щоб їй дозволили фарби. І ми в своїх заявах писали: та що ж це, врешті-решт, у вироку не написано "без права писати і малювати". Стефа аж голодівку тримала, і дуже важку голодівку, поки їй це дали. А коли дозволи-ли їй малювати, то пантрували за тим, що вона малює. І тільки десь вони побачили якийсь натяк, що це начебто зона... А, виявляється, не можна було й портретів їй малювати. Вона зробила дуже гарний мій портрет, мабуть, найкращий з усіх портретів, і все це забрали в неї і знищили, без сумні-ву, знищили. Так і сказали. Потім, звичайно, були протести. Але хіба веселу вам історію розповісти з цими обшуками, це дуже цікаво.
В.О.: Ага, давайте веселу.
І.К.: Отже, як ви знаєте, в цеху шилися рукавиці. На зоні були бабусі, віруючі з Росії. Вони на-зивали себе "истинно православные христиане". То тихонівці. Їхнім патріархом був Тихон, і після його знищення фактично вже запанувало царство Сатани. Бабусі були дуже цікаві, вони всі були неграмотні, вони не знали букв. Але щось вони там у своїх зошитах – завжди просили нас купити їм зошити, і ми їм купували – вони щось там шкрябали. Ми думали, що молитви. Писали то й писали печатними буквами у тих зошитах. Там були й молодші – була Надя Усоєва, була Рая Іванова, яка так тяжко загинула, бо її послали в психлікарню за згодою родичів, що, мовляв, звідти вона скорше вийде, а фактично це було на загибель. Раю дуже шкода. І ось одного разу пізно ввечері ввалюється ціла когорта начальства і – обшук. Що вони шукають, невідомо. Пішли вони в комору, коптьорка то називалося, а там одна наша старушенція не мала що робити, бо вона вже ледве ходила, вона там газети різала на такі папірці, типу туалетних. Вона їх різала і так зав’язувала ниточкою. Дуже вигід-но – завжди в туалеті був папір. Гебісти взяли ті папери і листають, листають, листають, врешті-решт кличуть нас, питають: "А что это такое?" Я кажу: "Туалетний папір". – "Убрать! Уничтожить!" Я кажу: "Обязательно, только не сразу". Ну, це вже був регіт. У чому ж справа, що ж вони так шукали? Виявилося, що наші бабусі були озброєні такими довжелезними віршиками, в яких, напри-клад, були такі рядки: "Нам во сне приснился Ленин, ваш советский паразит, он в аду воняет пси-ной, а душа в огне горит". І оці віршики вони переписували по тих зшитках і потім закладали їх у рукавиці.
В.О.: Он як!
І.К.: Рукавиці йшли поза зону. І тут виявилося. А бабусів уже не посадиш у карцер, бо то вже вік не той. Ніна Караванська сказала: "Отак вам, політв’язні! Бачите, бачте, як вони зуміли!" Ми їх питаємо: "Бабусі, а скільки ж ви так уже?" – "Да почти год, деточка". Хтось через рік доніс. Ну, оце були й такі кумедні ситуації з табірною зоною. У кожному разі, ми не сумували, ми не вважали за потрібне сумувати там, жили надією, знали, що рано чи пізно той термін закінчиться. Бабусі нам розповідали про острови, які нас чекають, бо все одно йде до кінця світу. А я їм розповідала про різні традиції – і різдвяні, і великодні, а особливо на Зелені свята, і про їхні коріння. Вони це дуже-дуже любили слухати. Молилися вони по десять годин на день, і то, як мали собі відпочинок, – розказуй. Ну, нарешті я кажу, що, слухайте, але ж... То все по-російськи, я можу передати по-російськи, правда?
В.О.: Будь ласка.
І.К.: Я кажу: "Бабушки, но я ведь рассказываю вам о временах дохристианских". Вони так на мене глянули і кажуть: "Ирочка, но Бог-то всегда был". Це мене настільки вразило: ці неграмотні жінки, які не вміли читати, – таке глибоке розуміння, що Бог був завжди. Не робили ми різниць... Ясна річ, що святкували ми своїм колом, вони своїм, але завжди вітали. Якраз на Великдень я і Таня з віруючих потрапляємо в карцер. Таня молиться, я собі так, трохи молюся, то трохи якісь там казочки я придумувала. Я багато там собі казочок придумувала, потім розповідала їх. І ось якраз Великдень, ранок, відчиняється камера, ми там дві – а в карцері ж холодно, нам дозволили мати хустки – одну постелимо, другою накриємось, що можна і відпочити, – заходить наглядачка і так тихенько, щоб ніхто не бачив, дає Тані яєчко, каже: "Розговійтеся, только смотрите, щоб лушпиння десь ніхто не побачив". Це досить дивно, тому що, самі знаєте, чого-чого, а яєць у таборі ніколи-ніколи не було. Отак нас привітали з тим великим святом. Колядували ми, я вже розповідала, коля-дували нашим хлопцям, а їх щось не було чути.
В.О.: У фільмі Станіслава Чернилевського про Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна» це є. Ви бачили той фільм?
І.К.: Ну, там, де я розповідаю про це, так?
В.О.: Так.
І.К.: Так, так. Листів було багато. Казав В’ячеслав: "То тільки я можу зрозуміти почерк своєї куми". І казав, що я так багато пишу. Але й він писав не менше, це по півзошита списувалося. Лист міг бути переданий час від часу, лише коли був відповідний конвой чи відповідно ті люди, через яких можна було передати. Айрікян насвистував нам, викликаючи на розмову, українські пісні. Він блискуче це робив, це йому вдавалося так гарно.
В.О.: А як він співав, якби ви чули! Я одного разу сидів у карцері, а він у ПКТ. І як він почав співати, то навіть менти йому не зауважили, тому що це був божественний спів.
І.К.: Так, у нього дуже-дуже музикальний слух був. Я пригадую, коли він приїхав до Львова. Сиджу я в хаті і чую, що на моїх сходах цей художній свист у виконанні Айрікяна. Я відчиняю двері – а це справді він! Це коли хлопці наші, Гель Іван, їхали до Москви в справі Греко-Католицької Церкви.
А взагалі, як ви знаєте, на той час контактів фактично не було, адже це була тюрма в зоні. Ота-ке.
Повернення до Львова. Ігор залишився на засланні ще на рік. Я поїхала... До речі, цікавий був чоловік, який очолював заслання в Сибіру, з КГБ, Куліков. Він усе це прекрасно розумів.
В.О.: Назвіть місцевість, де ви були?
І.К.: В Ундіно-Посельє на Забайкаллі. Він у самому Балеї, бо то район Балейський. Ігор сказав: "Слухай, це якраз є рік матері і дитини, ти повертайся". Треба повертатися, тому що все-таки якісь юридичні підстави були для того, щоб прописатися у Львові, у місті, яке вважалося режимним, і тут не дозволяли прописувати. На цей час у Львові вже була Стефа Шабатура, яка так само мала вели-чезні перипетії з цією пропискою. Я сказала, що не буду звертатися до жодної міліції: мене арешто-вувало КГБ – от нехай воно мене і прописує. Це вже ціла епопея, так би мовити, з цією пропискою. Тоді був начальником управління Черпак, який значно відрізнявся від місцевих, можливо, тому, що він із Дніпропетровська, можливо, тому, що він пережив голод. А ще він казав, тому, що вперше побачив таких жінок, які нічого не бояться, – це він мав на увазі мене і Стефу Шабатуру. А в той же час, скажімо, такий Курапов, який до сьогодні тут у нас процвітає, секретар райкому Ленінського, його підтримує Партія Регіонів… Чи, скажімо, Ґеорґій... я забула прізвище, син такого відомого чекіста. Ці, де могли, виступали, на Стефу, на мене виговорювали мерзенні речі. Врешті-решт ми були прописані, відтак прибув Ігор, теж був прописаний... Важче було з Михайлом Осадчим. Оскі-льки він уже відбув два терміни, його прописали на рік тут у Пустомитівському районі, щойно після того дозволили жити у Львові. Не легше було і В’ячеславові, але все-таки... Якось це вже, знаєте, йшло до спаду, і цей спад відчувався в усьому. В’ячеслав взявся за випуск "Вісника". Ми вирішили розширити це коло за рахунок людей, які могли би писати про культуру, стан мистецтва, літератури – мається на увазі журнал "Євшан-зілля". Іван Гель випускав журнал «Християнський голос» – про долю Української Греко-Католицької Церкви. Михайло Осадчий – "Кафедру". Щось робив Ярослав Лесів, Іван Сокульський також видавав у той час журнал.
В.О.: "Пороги".
І.К.: "Пороги", так. Ми контактували між собою, йшлося про те, щоби більше було різних, і не тільки політичного спрямування, журналів. І тому, скажімо, у "Євшан-зіллі" вже були й матеріали про знищені твори видатних українських художників, і названі прізвища тих, хто їх нищив. Вперше там було порушено питання про замордованих енкаведистами наших земляків, понищено навіть клепсидри, які тоді вивішували люди. У кожному разі, щось уже зануртувало. Пригадую собі пер-ший, іще дуже маленький, мітинг на могилі Богдана-Ігоря Антонича, де ми зібралися і читали вірші Антонича та інших поетів, виступав Ігор. Антонич так само потрапив під опалу в ті часи репресій. Він був, сказати б, відкритий у шістдесяті роки. Ми влаштували цілий ряд вечорів, присвячених Антоничу, а потім він знову був заборонений. Це звично для совєцької системи.
Хоча і під псевдонімами, досить багато цікавих людей почало друкуватися.
А вже вісімдесят дев’ятий рік ознаменувався, як ви пам’ятаєте, вашою поїздкою по тіла Василя, Литвина і Тихого. Пам’ятаю, що перед тим я сказала Дмитрові (ви ж двічі їздили): "Я знаю твого батька, він сам не повернеться". І Дмитро сказав: "Здається, це схоже на правду". І тому повернули-ся всі троє. В той час я приїхала до Києва і була координатором цього похорону.
В.О.: Так. Дмитро підкреслює саме вашу роль. Я хотів би, щоб ви детальніше сказали про вашу роль у цій справі.
І.К.: Дмитро подзвонив мені день перед тим і сказав, що він їде, і хотів би, щоб я приїхала в Ки-їв, бо ви їдете всі втрійку по тіло батька і будете забирати ще двох. Я виїхала досить пізно, бо я мала ще ввечері зустріч тут із священиками. Я виїхала досить пізно, а коли приїхала, мене ввела в увесь курс Оксана. Я переговорила з Михайлом Горинем, з іншими...
В.О.: Оксана Дворко, невістка Стусова?
І.К.: Так, яку я дуже люблю. Я переговорила з Михайлом, з іншими і побачила, що фактично похорон не є готовий, що привезуть і самі не знають, а де ж його будуть хоронити. І я запропонува-ла тоді Михайлові, щоби це поставити на якісь певні громадські рейки і звернутися не з якимись там уклінними проханнями, а просто поставити до відома КГБ, що такий похорон відбудеться. Михайло сказав, що ні, він цього робити не буде, але якщо від жіночого товариства, то добре. На той час там був такий Барков, здається. Ми написали листа, у якому були й такі рядки: "Якщо ви народжені жінкою, то ви знаєте, що коли йде похорон, то треба встати і скинути шапку, а не розганяти людей". І ось раптом усе перемінилося. Ясна річ, що ця заява могла бути опублікована, вони це відразу зрозуміли, але щось мінялося і в суспільстві. І тут же ж відразу мене і Валю, дружину Василя, викликають у міське комунальне господарство і починають вирішувати питання: де похоронити, як, а скільки буде людей, як ви думаєте? Я кажу: "Десять..." – у них отак обличчя витягнулися, я кажу: "...тисяч". – "Ага, так-так-так, ну, ми подбаємо про все, і де домовини поставити, і так далі". Було розплановано все, як має іти процесія. Цим уже зайнявся Михайло Горинь, бо там найбільше проку-рор виступав проти. Але це вже було зрозуміло: уже все, похорон відбудеться.
Ситуація ускладнювалася ще тим, що відомий вам пан Дмитро Корчинський (здається, тоді була УНА) сказав, що це має бути політичне переховання і будуть ховати його на Замковій горі. Коли він з’явився в Рух із тим, щоби прочитати мені нотацію, я так на нього глянула і сказала: "А скільки вам років?" – "Мені? Тридцять один". Кажу: "У той час я вже в тюрмі сиділа, а вас прошу зачинити двері з тамтого боку". Потім він іще мав претензії. Я сказала, що, прошу дуже, він так може похоронити свого брата, свата чи кого він вважає за потрібне, а побратима свого я так хоронити не дозволю – це буде нормальний, як має бути, похорон. Словом, на кожному кроці були якісь зачіпки. Хтось там Левка Лук’яненка намовив, що Ірина щось не те робить. Ну, тут Оксана сказала те, що треба.
В.О.: Вибачте, отакий факт. Найперша нарада щодо перепоховання була на якійсь квартирі, її проводив Михайло Горинь. Туди прийшов Дмитро Стус і прийшов Дмитро Корчинський, і я там був, мене викликали з села. Дмитро Стус став казати, що треба поховати, а той Дмитро Корчинсь-кий – що з цього треба зробити політичну акцію. І щось там іще говорить, а Дмитро Стус каже: "Не забувайте, що у Стуса є син". – "На жаль", – сказав Корчинський. Тоді Горинь звівся з-за стола та як визвірився на того Корчинського, що він вилетів геть.
І.К.: Так, але жодного плану не було, я знаю це, і тому мені, власне, Дмитро й подзвонив і ска-зав, яка є ситуація. Я вже була відповідно настроєна, я вже знала, що маю робити: це має бути насамперед похорон. Віддати данину пошани тим людям. Видзвонила я Львів, видзвонила я наших віруючих жінок, сказала, що от є така ситуація, бажано, щоб приїхали церковні хори. Як мають приїхати священики, я не говорила, бо це вони самі розуміють, правда? Отже, приїхав калуський хор і приїхав львівський з автокефальної церкви Петра і Павла.
Друге питання – зустріти домовини. Тут уже довелося мені дуже гостро розмовляти з Михайлом Горинем, але зустріч було організовано. Мороз був лютий, і ми час від часу бігали грітися в примі-щення аеропорту. Раптом я чую, як гебісти між собою: "Уже прибыли". Вискакую – я зрозуміла, що літак уже прибув. Ми зустріли… Дуже гарно ішли з прапорами по площі в Борисполі. Тут до мене підбігає один міліціонер і каже: "Що, до самого Києва так будете йти?" Я кажу: "Ні, до самого Києва, звичайно, що ні". Проблема була, де тримати три домовини. Ми звернулися до Нікодима... Здається, Нікодим називається цей піп у церкві Покрови, звідки й Валерія Марченка хоронили. Ми так нормально йому заплатили, потім ще, і він дозволив у подвір’ї в сараї церкви поставити домови-ни. Але оскільки всі послуги були оплачені, як має бути, він відчинив церкву. І я спокійно, десь то вже була година третя ночі, пішла спати, бо все вже було вивчено: якою дорогою має йти процесія, як вони будуть їхати – все до останньої крапочки було продумано. Корчинський був поставлений на місце і більше не втручався. Дуже багато допоміг Петро Когуй, який був у той час в Русі. Закуплено було дві тисячі свічок, які ми поділили на чотири частинки. Тобто вісім тисяч людей вже мало... А було більше, бо тих свічок нам не стало. Були листівки зроблені. Текст був узгоджений. Тут треба сказати, що Оксана і Валя з Руху – ці спрацювали капітально. Діти ці листівки розклеювали.. Як вони друкували?.. Мене цікавив сам текст, сам перебіг, а ота вся робота – це маса людей була задіяна, це щось неймовірне. І тільки-тільки – то десь було пів до четвертої – я замружила очі, як уже пів на шосту мене піднімає телефон: приїжджайте негайно, тому що священик виганяє нас із церкви. Виявляється, вони накрили домовини синьо-жовтими прапорами. Я сказала: "Тихо, хай домовини в церкві стоять, гаразд, покладемо прапори потім, не будемо тут робити скандалу". Та коли Нікодим відправив ціле богослужіння з оспівуванням патріарха всея Русі – раптом починають другу службу Божу. А у нас же ж графік є встановлений, все до секунди продумано, де хто має бути... Я знаю, що їздив Михайло Горинь на переговори, а люди ж прийдуть під Софію, правда ж? Найбільше, проти чого вони протестували, то це проти ідеї, що люди мають стати від святої Софії до університету. І тоді я звернулася до Михайла Гориня, кажу: "Михайле, але ж у таборі в тебе була така ідея, ти говорив колись, що, може, зробимо ланцюг від Львова до Києва? Так от вважай, що це початок". І Михайло згадав, що справді колись ми таке щось обговорювали, і він тут же ж на це погодився. Хоча ніхто не був переконаний, що стільки буде людей. А я була переконана.
В.О.: На ваше око, скільки людей було?
І.К.: Понад 15 тисяч, може, навіть більше. У кожному разі, я кажу, свічок нам не вистачило, а ще люди прийшли й зі своїми.
Коли почалася друга відправа, друге богослужіння – а це майже дві години – значить, на 12 го-дину ми під Софію не встигаємо. Отець Ярослав Лесів зайшов до церкви і так було відправлено (чи припинено?) панахиду, чого багато хто не зрозумів. Люди ж не знали, що є дуже чітко встановлений графік і ми не можемо його порушувати, бо інакше нам просто не дадуть похоронити, розумієте? Пам’ятаю, отець Іван сказав – я вже як на шпильках стояла, – що треба обносити домовини довкола церкви, а тут нема часу. Він так на мене глянув і каже: "А може вони будуть канонізовані – ми мусимо обнести довкола церкви". І так домовини було обнесено довкола церкви. Я взяла машину, щоб прибути на Софійську площу раніше, поки машини з домовинами прибудуть, бо вони мали їхати попри Василеву хату (на вул. Чорнобильська, 13-А, у Святошині. – В.О.). За п’ять дванадцята – нікого немає на площі, абсолютно. Ні, за десять дванадцята – нікого немає. Стоїть кілька львів’ян, кажуть мені: "Ну, оце всі, які стануть від Софії до Шевченка?" Я сказала: "І станете". Дивлюся, стоїть групка чекістів. А тим часом рівно на дванадцяту під’їжджають автобуси. Василю, неймовір-ність була в тому, що раптом – таке враження, що якийсь мішок розв’язався: з усіх отих вуличок, які ведуть на Софійську площу, ішли натовпи людей. Це було щось неймовірне. Люди стояли по під’їз-дах, ще десь, вони вичікували, щоб не прийти завчасно, щоб їх там розганяли, а щоб прийти рівно на дванадцяту годину, бо як сказано було в листівках, що рівно на дванадцяту годину, значить, так і має бути. А тут на площі вже стоять тролейбуси. І ось люди ідуть, ідуть, ідуть, ідуть, повно їх, і стають, стають... Люди стали і тролейбуси перегородили. Стали між автобусами, в яких домовини, і передніми двома хорами. Я біжу до Петра Когуя і кажу: "Петре, веди людей по Володимирській, там знаєте, де стати". Він зрозумів. І ось виникає такий розрив. Я стою з цього боку, а з того боку гебіс-ти. І вони не можуть зрозуміти: люди пішли, а тут тролейбуси і домовини. І там такий Горбаль, ви його знаєте, дивиться на мене і каже: "М-да, твоя взяла". Я кажу: "Конечно". Ну, пішли, стали під КГБ і почали кричати: "Ганьба КГБ!"
В.О.: Кажете, Горбаль. Що за Горбаль? Кагебіст?
І.К.: Так, маленький такий.
В.О.: А не Гончар? Був Рубан, був Гончар, потім був Ільків.
І.К.: Маленький Горбаль, невисокого такого зросту. Він ще приїжджав у табір. "Твоя взяла". Я сказала: "Да, конечно". Я була страшенно щаслива, бо вже чого-чого, але витримати, що під вікнами КГБ народ кричав: "Ганьба!" Знаєте, вони в якійсь дві секунди розчистили площу, вони самі побігли ті тролейбуси звідти відганяти, щоби похорон міг продовжуватися. Ну, то, може, не для запису… Був такий момент, що раптом автобуси не рухаються з місця. Дмитро – я знаю, Валя – вони сказали, що хочуть похорону, а не політичної акції. Мало того, що ми вже затрималися… Я дивлюся, а там моцування йде: наші хлопці моцуються, щоби витягнути домовини з машин і нести на плечах. Це ж поки вони витягнуть домовини, це ж поки ми дійдемо... Я розумію, що то знову графік нам ламаєть-ся. Ну, як він уже встановлений, то його треба дотримуватися. Василю, я підійшла, так їх взяла… [нерозбірливо]. Вони злякалися, вони повідскакували. Священики стали попереду, і процесія руши-ла. Ми йшли, по обидва боки стояли люди впритул одне до одного зі свічками. Петро мені каже: "Мені не вистачило свічок, у моменті розхапали". Звичайно, це було враховано у сценарії, що прощаємося з Шевченком, з університетом, тому тоді винесли домовини, обійшли пам’ятник і знову поставили. Уже на сам цвинтар люди допровадили, а вже з-під цвинтаря багато хто повернувся, бо там і стежечка вузенька, теж можна було зрозуміти. Зате всі прекрасно виступали. Мені слова не дали.
В.О.: Не дали?
І.К.: Так. Та я не дуже просила. Я потім посиділа з Валею і з Дмитром... Принаймні, для найдо-рожчого мого побратима я тоді зробила все, що могла. Але я тоді була дуже безпощадна з усіма, хто мені ставав на дорозі.
В.О.: Ну, в таких ситуаціях треба волі.
І.К.: Волі, я була навіть жорстка. Вони відскакували, як м’ячі. А ви як їхали?
В.О.: Я сидів в автобусі біля матері Юрія Литвина, вона хотіла, щоб я був коло неї. І крім того, я був такий змучений дорогою...
І.К.: Ні-ні, я маю на увазі, що в ту ніч, коли ми готували тут усе, ви в той час летіли з Уралу. Ситуація була напружена.
В.О.: Ми коли виїздили, то мали таку інформацію, що похорон буде на Лісовому кладовищі. А на Уралі ми почули по телефону, що все перемінилося.
І.К.: Перемінилося моментально. Знаєте, пішов такий бабський натиск: не поступимося і все. Так був відметений Корчинський, спрацював Барков чи там КГБ, щось вони подумали-подумали... І ще Михайла Гориня кличе прокурор, що він не дозволить їх похоронити на Байковому, тільки на Лісовому. А я вже знаю, що це питання вже вирішене, що вже на Байковому.
В.О.: Де це вирішилося, у міськраді?
І.К.: Ні, це міський відділ комунальних послуг, це їм спустили вказівку. Так що вони прекрасно орієнтувалися в ситуації і знали, що люди прийдуть. Потім мені розповідали, що отаке було вра-ження, що цими листівками увесь Київ був обліплений. Я просто вражена активністю тих дівчат, які зуміли знайти машинки і все, що треба. От тобі дано текст – має бути по всіх переходах. І, уявіть собі, воно спрацювало – ці просто неймовірні речі. Хори дуже гарно співали. Зі священиками було... На мене образилися автокефальні, бо, виявляється, греко-католицькі приїхали у фелонах. Я кажу: "Ну, люди добрі, та чи я вже мала говорити вам про фелони? Ну, в кінці кінців, ви самі на то вчили-ся". Так чи ні? Далі. Ідуть уже – але це не треба… Ідуть – підбігає Михайло Горинь… Я кажу, що Петро Когуй був у цій операції неповторний, я вже не кажу про дівчат – вони прекрасно працювали. І одна: "Ірино, піди подивися, що наші попи роблять". Я дивлюся: ідуть, розумієш, наших двоє, з ними йдуть двоє тих – раз, вискочили автокефальні наперед. Наші думають, думають, думають – раз, вискочили наперед. Я підійшла, Василю, й кажу: "Слухайте, – кажу, – або я вас зараз назву батюшками... Ану, стали в ряд, стали в один ряд і щоб ні один не рушився! Запам’ятали?" І так уже і йшли. Це вже було на грані! Ну, ще тут привілеї, ще там якісь змагання! Так що комедій трохи було, але я втішилася за зустріч.
А вони ще на мене образилися, бо наш отець Ярослав Лесів... Ну, зек є зек: він раз, фелон на се-бе відразу в Борисполі і зустрів домовини молитвою. І правильно. Я втішена була тим, що казали потім, що такого похорону після Лесі Українки Київ не пам’ятає. Це було піднесення. І не було жодних політичних тих акцій, що хотів Корчинський, хоча він потім передавав, що не знати що мені зробить.
В.О.: Це, може, була перша акція в Києві, коли нам не дерли прапорів, не трощили древка і не били ними нас по спинах. Правда, пізніше було. На похороні Патріарха Володимира 18 липня 1995 року…
І.К.: Ну, там похорон неправильно організований був, провокаційно організований, так не мож-на було робити. Це треба дуже чітко знати, до кого звернутися, як зробити, як поставити до відома, а оскільки цим займалося УНА-УНСО, то й почалася отака катавасія. Так з Патріархом не чинять: похоронити його на вулиці… Знаєте, так хоронять найтяжчих грішників. Хоча я не один раз з Романюком сварилася, бо ми були дуже близькими, там у мене є фотографії, але він того не заслуго-вує. Це є дуже недобре і недобрий знак. Похорон Патріарха був абсолютно неготовий. Я би так його, принаймні, не робила. Оце пару тижнів тому, властиво, я безпосередньо займалася перезахо-роненням генерала Романа Дашкевича. Військо хоронило – фантастично! – Єхануров дав наказ. Але для цього все було зроблено. Я звернулася до Тарасюка, до того, до того, туди-сюди, розумієте? А перед тим була проведена, як я собі казала, репетиція, на 115-ліття Олени Степанівни, знаменитої першої жінки-офіцера. Зараз, можливо, буде нагорода курсанткам по всій Україні імені її. Ну, красуня неймовірна. То я вивела всі структури, які причетні до Олени: Комерційну академію, Ліцей героїв Крут, курсантів сухопутних військ, школу імені Олени Степанівни, яка є на вулиці Олени Степанівни. Це було десь понад 150 чоловік, усі союзянки з вінками, сама молодь виступала, більше ніхто. Сказала: ні, на цьому вшануванні буде виступати тільки молодь. Виняток був тільки для Ярослава Петька з обласної адміністрації. Як вони виступали, Василю! То було щось надзвичайне. Є діти, які хочуть чогось такого надзвичайного, розумієте?
Потім, це ж була моя ініціатива – за моїм наказом на Різдво запрошували дітей зі Сходу. До нас підключилися потім Тернопільська, Івано-Франківська область. На другий рік до мене дзвонять з Донецька, з Луганська, чи я гарантую, як начальник управління освіти, що там з дітьми нічого не станеться. Кажу: "Так". – "То пришліть лист". Я присилаю лист. Ви уявіть собі мій стан, коли приходить начальник управління профтехосвіти і каже, що хлопчик захворів, а я вже дала гарантійні листи. Ну, Бог милував. Це два роки були такі акції! Що в нас робилося... Та в нас билися батьки по селах, що їм не потрапила дитинка. І потім що найцікавіше. Коли я була в Броварах – там дуже гарна громада, там гарно нас вчителі зустрічали, були в Фастові, об’їжджали ці райони, потім на Донеччині і так далі – ви знаєте, я зустрічалася з тими дітьми. Це вже наші діти. Їхнє отут перебу-вання в родинах змінило їхні душі. Навіть недавно у Львові в автобусі зустріла дітей, а вони кажуть: "Ми тут колись були на Різдво". Із Дніпропетровщини українські дівчатка самі, самотужки, без будь-яких запрошень приїхали подивитися на Львів. Це було добра акція, бо вона була зроблена дуже спокійно, без політиканства. Дмитро Стус мав рацію: вона була зроблена на самому архетипі, якщо так можна сказати, як треба шанувати, і це людей приваблювало.
А ще Товариства Лева, в яких були мої діти… Перше Товариство Лева збиралося у нас на хаті, у нас малесенька така хата була... Ви не були в нас там, правда?
В.О.: Ні.
І.К.: Там кухня дев’ять квадратних метрів. То щоб усі сіли, щоб помістилися, то ми виносили стіл і всі на підлозі сиділи. Пам’ятаю, приїхали тутейші і талачі (Може, це назви товариств?) з Білорусі, і вони піднімають тост за Білорусь. Я кажу: "Всім встати". Хоч то дуже тяжко стати, місця мало. Виявилося, що святкували день міста. Марійське товариство і зайнялося цим усім, воно й підняло питання про відзначення Дня Злуки. Я згадую той День Злуки. На подвір’ї святого Юра не було де голці впасти. А попи ліпше підготувалися, бо вони взяли і скінчили богослужіння раніше і включили на весь Львів Рахманінова, його церковну музику. А мороз стояв лютий. Музика лунала на весь Львів з Юра і народ біг, тому що щось си робить – бо Юр гримить. Михайло тоді помагав, вони взяли на себе вихід на радіо "Свобода".
Так що все між собою було в ті часи взаємопов’язане. А відносно похорону Патріарха... Я до нинішнього дня вважаю, що не можна було цього доручати унсовцям, не можна було цього дозволя-ти.
В.О.: Та хіба їм доручали? Вони самі взяли похорон у свої руки.
І.К.: Ну, ви ж бачите, хто там сьогодні. То ж треба знати нашу владу. Наша влада дуже обереж-на. Навіть той, хто би міг щось зробити, є дуже обережний. Навіть ті, котрі не були ворогами – чи той же ж Кравчук, чи той же Марчук, вони не були ворогами, але ж вони не підуть... От коли ви на них натиснете, вони зроблять, а якщо ні – вони й пальцем не кивнуть. І Ющенко такий самий, на жаль, на жаль. Але найгірше те, що зараз ми почали... От уже два, та де, вже три роки то тягнеться: ми забираємо тюрму на Лонського, там, де ми сиділи, там, де була найбільша катівня. Ще одна катівня, отут були пункти, звідки висилали. То на Замарстинівській, а той у самому центрі. Слухай-те, наші гебісти в тому подвір’ї, де людей розстрілювали, будуть будувати ресторани і великі собі той во… (?), тобто буде стільки нервів, що ви собі не уявляєте. У минулому місяці був оргкомітет, ми прийшли, есбеушники сиділи і думали, як це нам передати. Ну, є Матіус, він робив альбоми про УПА, виставки він добре робив. Він дуже активний був і в "помаранчевій революції". Але нема ще критичної маси.
В.О.: На жаль, навіть тут, у Львові.
І.К.: У мене гарні студенти, я нічого не можу сказати, я задоволена своїми студентами, це спец-курс. Але пів на пів. Половина буде цікавитися і щось хотіти знати, а половині то взагалі ні до чого. От єдина надія, що це тестування, може, щось змінить, хоча Вакарчук зараз у такому стані... Що вони зробили: тестування перейшло, а вони роблять співбесіду з усіма. Навіщо? Щоби «бабки» відмивати, так? Ви розумієте?
В.О.: Замінника знайшли.
І.К.: Так, знайшли замінника. Можливо, справді все дуже і дуже становиться повільно, але ще одна наша біда є в тому, що ми не знали, що робилося в Європі тоді, в ті шістдесяті-сімдесяті роки. Ми жили в своєму світі, і нам здавалося, що він є найстрашніший. А що фактично відбувалося в Європі, ми не знали. А це був повний крах культури. Оця повінь порнухи, що нас нині накрила, того бруду, того мату, того, що робить той цілий – як його – Грабович – оце є результат. Але коли Євро-па зараз піднімається помаленьку, вона вже це відмітає, вона вже цього не хоче, ми далі гниємо. Для мене символом цієї розпусти, цього безчинства є Грабович…
От тиждень тому я мала зустріч з дітьми із Малої академії, сільські школярі, десь тридцять осіб, дуже талановиті діти, ми говорили десь півтори години. Я їм сказала: "Так, я розумію, що вас цікавить", – бо я якраз про Василя чи не найбільше говорила. Я мала багато зустрічей цього року, пов’язаних з Василем. І кажу, що не хочеться ходити одному, «як мавпа, серед мавп», і кажу: "Так, опозиція і зараз можлива, але спробуйте, чи вам це вдасться. Попробуйте створити невеличкі еліта-рні групи, де ви не будете матюкатися, курити, де ви будете поводити себе, як еліта. Спочатку, може, на це й не дуже зважать, але побачите, що буде потім. По-перше, вас почнуть цькувати, і чи ви витримаєте? Але це цікаво, спробуйте". І ти знаєш, вони задумалися. Їм потрібно десь у чомусь себе утвердити... Може, не всі, але, можливо, знайдуться такі… Бо я це говорила і союзянкам, і курсантам, і багатьом. Бо ці питання стоять гостро, бо вже нестерпно, нестерпно в тому смороді жити.
В.О.: То ви тепер де працюєте?
І.К.: В університеті. Викладаю літературу Княжої Доби, від "Повісті временних літ" до "Слова о полку Ігоревім". Був у мене досить гарний, цікавий вечір. На кафедрі є вже такий обов’язок: вся професура має час від часу проводити Шевченківський вечір. Настав мій час. Я не шевченкознавець, але ж не можу я говорити тими заяложеними фразами. Оскільки мене завчасу, десь за місяць, попередили, взялася я за Шевченка від самого початку. І раптом не вірю своїм очам: у Шевченка августинівські терміни, святого Августина! Я туди-сюди – точно! Дзвоню Дашкевичу, він каже: "Слухай, це відкриття". У результаті мій виступ був базований на ідеї "Шевченко і святий Авгус-тин". Виявляється, він августиновець. Тепер я знаю, кого він мав на увазі, коли писав у листі до Варвари, що тут може врятувати лише християнська філософія. Єдиний філософ є – цей святий Августин, це п’яте століття. З Августином пов’язані: Карлове відродження, Декарт, Дант, Петрарка – тобто найвеличніші епохи пов’язані зі святим Августином, це п’яте століття. А тут, ну, буквально парафрази у Шевченка, і я читаю це в університеті. І що ви думаєте? Мої студенти, повний зал, яких не знаю, вони пишуть, що ми думали, що вже нічого нового про Шевченка не можна почути, але, виявляється, що можна. Після того вони самі влаштовують зустріч зі мною у такій великій аудито-рії. Боже, які там цікаві вони задавали питання! Але одна студентка встає і каже, що нам нецікаві всі ці вечори, їх нецікаво роблять. Я питаю: "Перепрошую, скільки вам років?" – "Двадцять один". – "А скільки було січовим стрільцям, коли вони вмирали за Україну? То робіть самі цікаво". Якщо вони щось хочуть знати, то будуть знати, будуть працювати. Хочете подивитися статтю про Шевченка?
В.О.: Це займе трохи часу... Чи ви ще будете розповідати?
І.К.: Ні вже, то вже досить. Я вже вас замучила.
В.О.: Чи будемо пана Ігоря приневолювати до інтерв’ю?
Ігор Калинець не говорив.
[Кінець запису]
 Поділитися
MENU