Ініціативні групи кримських татар за повернення до Криму.

 828319.09.2005

автор: Борис Захаров

Одним з найпотужніших дисидентських рухів у СРСР був Рух кримських татар за повернення до Криму.

18 травня 1944 цілий народ – кримські татари – був звинувачений у зраді батьківщині й депортований з Криму. Спецпоселення кримських татар були в Узбекистані, Туркменії, Казахстані, Киргизії, на Уралі й Північному Кавказі. Найбільшою кількість кримських татар була в Узбекистані. Саме звідси почався рух кримських татар за повернення на батьківщину, пробуджений відлигою. Його ініціаторами були кримськотатарські комуністи, ветерани війни й праці, які після засудження культу особистості Сталіна намагались привернути увагу влади до одного з його злодіянь – депортації кримських татар – і відновити історичну справедливість. Єдиною формою їхньої боротьби були петиції, які писалися в дусі тогочасного офіціозу з підтримкою нового курсу партії, засудженням Сталіна і його наклепів на кримськотатарський народ. При цьому активісти цього руху агітували свій народ за повернення до Криму, збирали підписи, закликали звертатися до владних структур. У селах, районах і містах виникали ініціативні групи . На початок 60‑х років петиції підписувало вже більше 100 тисяч чоловік. Це свідчило про те, що рух кримських татар став всенародним. Проте влада залишалась глухою до прохань цілого народу. На початку 60-х років почалися репресії. Вони призвели до спаду петиційних кампаній. Проте з 1964 року кримськотатарський рух, який поповнився молодими освіченими рішучими людьми, переходить до більш активної боротьби. Починаються масові мітинги і демонстрації кримських татар. Вони проходили в дусі того часу на радянські свята, особливо у дні народження Леніна, з усією відповідною атрибутикою, але зі сміливими промовами та вимогами. Відзначали кримські татари і день депортації – 18 травня. Поминали загиблих під час переселення, одягали траур і навіть уночі розвішували траурні стяги на адміністративних будівлях. Кримські татари вважають, що саме через їхні дії до кримінальних кодексів республік СРСР була введена сумнозвісна 190 стаття КК РРФСР та її аналоги в інших республіках. Активістів кримськотатарських масових заходів почали викликати до міліції або до партійних органів та роз’яснювати зміст нової статті та її трьох частин: «наклеп на радянський устрій», «образа герба і прапора», «масові безпорядки», натякаючи на можливе їх застосування.

Проте нова хвиля руху зростала, у 1966 році активістами руху було проведене всенародне опитування з метою встановити чисельність населення і кількість жертв депортації. Результати були направлені на ХХІІІ з’їзд КПРС у зверненні, яке підписало 130 тисяч чоловік. У жовтні 1966 року пройшли масові мітинги у зв’язку з 45-річчям утворення Кримської АРСР. Ці мітинги було розігнано міліцією й армією, а десятки їх учасників засуджено за аналогами ст. 190-3 КК РРФСР.

Активні дії кримських татар все ж таки призвели до того, що влада пішла на поступки. 9 вересня 1967 року вийшло два Укази Президії ВР СРСР: «Про громадян татарської національності, що раніше проживали в Криму» та «Про порядок застосування частини 2 Указу Президії ВР СРСР від 28 квітня 1956 року». Зазначений Указ 1956 року знімав режим спецпоселень з кримських татар, проте забороняв їм селитися у Криму. Нові ж Укази, хоч і принижували національну гідність кримських татар формулюваннями на кшталт «громадяни татарської національності», проте знімали з них тавро «зрадників батьківщини» та дозволяв селитися «по всій території СРСР», зокрема в Криму.

Однак, як відомо, в Радянському Союзі закон і його застосування – зовсім не одне і те ж. З моменту виходу Указів починається другий етап боротьби кримськотатарського народу за повернення на батьківщину, який вже напряму стосується історії України. Влада ретельно підготувалась до спроб кримських татар поселитися у Криму. Ще до опублікування Указів по всьому Криму була введена прописка, яка раніше існувала лише в містах та на курортах. Нотаріальним конторам була дана таємна вказівка не оформлювати купівлю будинків, якщо купує кримський татарин, а керівникам підприємств – не брати на роботу кримських татар, і це за нестачі робочих рук на півострові. Наслідком цієї дискримінації стало те, що у 1967 році з першої хвилі репатріантів, яка складала близько 1200 сімей кримських татар, змогли законно оселитися в Криму лише 2 сім’ї та 3 неодружених чоловіків.

У 1968 році було оголошено, що в’їзд кримських татар до Криму буде здійснюватись за оргнабором. Але таким чином дозволяли в’їжджати тільки «слухняним» громадянам, які у русі активної участі не брали, ніяких заяв та звернень не підписували. Продовжувалася і репатріація кримських татар поза оргнабором, але її результат був недалеким від 1967 року. До 1979 року у Крим переїхало 15 тисяч кримських татар, що складає менше 2% від їх загальної кількості. А після 1979 року, завдяки різноманітним дискримінаційним та репресивним заходам кількість кримських татар, що оселилися в Криму, взагалі не збільшувалася аж до перебудови.

Тих, хто не зміг прописатися, знайти роботу, оформити купівлю житла, насильно виселяли з Криму, подекуди застосовуючи брутальну фізичну силу, руйнували будинки, багатьох кримських татар судили за порушення паспортного режиму. В той же час влада перешкоджала проведенню мирних мітингів і свят кримських татар на засланні, а в деяких місцях, наприклад, у Чирчику 1968 року, їх розганяли, жорстоко били, 300 чоловік заарештували, 10 з них засудили на різні терміни. Те ж сталося і з делегатами від кримських татар, які приїхали до Москви з протестом проти дій влади на місцях. Облави на представників кримських татар у Москві та видворення їх за межі столиці стало постійною справою репресивних органів.

У 1968-1970 роках репресії проти активних учасників кримськотатарського руху значно посилились. У вересні 1968 року були заарештовані 10 найактивніших членів ініціативних груп, які упоряд­ковували інформаційні бюлетені, складали всенародні звернення. Кримські татари ніби-то звернулися до Петра Григоренка з проханням бути громадським захисником на суді, який очікувався у травні 1969 року. Насправді, це була провокація КДБ. 7 травня 1969 року його було заарештовано у Ташкенті. Григоренко був визнаний психічно хворим і пробув у спецпсихлікарні 5 років. 17 травня заарештували іншого захисника кримських татар – Іллю Габая. В цей час кримськотатарський рух був вже тісно пов’язаний з загальносоюзним правозахисним рухом. Проблемами кримських татар переймалися відомі правозахисники Петро Григоренко, Олексій Костерін, Ілля Габай, Діна Камінська, Софія Каллістратова та інші. Вони виступали як на захист окремих представників руху, так і проти жахливої несправедливості радянської влади відносно всього кримськотатарського народу. Як зазначає Л. Алексєєва, ці стосунки не були однобічними: «На момент зближення правозахисний рух знаходився лише в стадії становлення, майже не маючи досвіду, у той час, як кримськотатарський рух мав більш ніж 10-річну історію і в нього було чого повчитися». Зокрема, на думку Наталії Горбаневської – першого редактора ХТС, витоком цього видання є саме інформаційні бюлетені кримських татар. Так само й Ініціативна група захисту прав людини, що виникла у Москві 1969 року, була створена за прикладом кримськотатарських ініціативних груп. Одним із засновників Ініціативної групи захисту прав людини був Мустафа Джемілєв – активіст кримськотатарського руху, дисидент, політв’язень, який згодом став національним героєм і очолив рух кримських татар за репатріацію. 11 вересня 1969 року він був також заарештований. Його судили разом з І. Габаєм. Обох засудили у січні 1970 року за статтею 190-1 на 3 роки ув’язнення. Мустафа Джемілєв поклав усе своє життя на національну боротьбу, його судили вперше у 1966 році, потім у 1970, 1974, 1976, 1979, 1983 і останній раз – у 1986 році. З 1970 року, як зазначають дослідники історії руху та його представники, кримськотатарський рух пішов на спад, проте ніколи не припинявся.

Рух кримських татар за повернення до Криму був наймасовішим дисидентським рухом в СРСР – тільки акції цього руху нараховували сотні тисяч учасників. Він відіграв велику роль у боротьбі з радянським тоталітаризмом.

MENU