МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ

 436704.04.2011

author: Овсієнко В.В.

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (нар. 8.11. 1950, с. Починок Тутаєвського р-ну Ярославської обл., РРФСР).
Голова Московської філії УГС, представник Комітету захисту Української Католицької Церкви в Москві.
Батько, Войленко Федір Якович, військовий будівельник, родом із Білгородщини, заселеної українцями. Мати Куропаткіна (у першому шлюбі Муратова) Ганна Оникіївна, походила з родини білоруських селян Могильовської губернії, що переселилися до Сибіру під час столипінських реформ початку ХХ ст..
У 1952 р. батько був ув’язнений на 12 р.. Дружину з двома дітьми (Миколі 1,5 р. і сестрі Лiлiї – 6 р.) виселили зі службової квартири і конфіскували майно, що складалося з кози і радіоприймача АРЗ. Сім'я поневірялася на Білгородщині, на о. Сахалін, у 1958 р. переїхала в Сталіно (з 1961 – Донецьк). Тут Микола у 1968 р. закінчив середню школу, працював на шахті, через рік виїхав до Москви, де жила сестра. 1969 р. вступив на медико-біологічний факультет 2-го Московського медичного інституту, який закінчив у 1975 р. за фахом лікар-біофізик.
Уже в юності М. був невдоволений соціалістичною дійсністю. Почав самостійно вивчати радянське право. Працював лікарем-лаборантом у ЦКЛ 4-го Головного управління МОЗ СРСР (кремлівська лікарня), дослужився до завідувача гормональним відділенням. Під час вимирання старечої частини Політбюро ЦК КПРС прилучився до релігійної гілки правозахисного руху – християн-екуменістів. Вони біля двох років щотижня збиралися на квартирах для молитовного спілкування, обговорювали й загальнополітичні теми, обмінювалися самвидавом і «тамвидавом», читали «Хроніку поточних подій». На початку 1984 кілька активістів руху християн-екуменістів були заарештовані, їхній лідер Сандро Риґа запроторений до спецпсихлікарні. М. під загрозою арешту був звільнений з роботи. До того в січні 1983 р. його понизили на посаді, оголошували догани за вигаданими приводами. Два місяці КГБ не давав влаштуватися на жодну роботу за фахом. Зрештою його прийняли в НДІ морфології людини АМН СРСР, де працював до літа 1989 р.
До середини 1987 р. звільнилося багато політв’язнів, і в Москві, на відміну від периферії (де не було ні постійно акредитованих іноземних журналістів, ні дипломатів), уже можна було принаймні на квартирах проводити громадські заходи, скликати прес-конференції. Тоді до Москви приїздили й українські дисиденти. М. познайомився з Юрієм Руденком, Василем БАРЛАДЯНУ та Йосипом ТЕРЕЛЕЮ, а через них з Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Михайлом та Богданом ГОРИНЯМИ, Павлом Скочком, Олесем ШЕВЧЕНКОМ, Iваном ГЕЛЕМ, Зiновiєм КРАСІВСЬКИМ та ін.. Й. ТЕРЕЛЯ саме з його домашнього телефону в серпні 1987 передав на Захід «Декларацію про вихід УКЦ з підпілля». Перші публічні появи єпископів і священиків УКЦ у своєму одіянні перед західними журналістами та дипломатами, на телебаченні відбулися саме в квартирі М. у кінці 1987 р..
30.12. 1987 р. М. у числі шістьох членів редколегії відновленого В.ЧОРНОВОЛОМ журналу «Український вісник» був кооптований до Української Гельсінкської групи. Він представляв корпункт «Українського вісника» як органу УГГ (згодом УГС) у Москві.
У січні 1988 р. М. їздив до Львова, що розширило його знайомства. Голова Комітету захисту УКЦ Іван ГЕЛЬ уповноважив М. представляти журнал «Християнський голос» в Асоціації незалежної преси, яку створив Олександр Подрабінек. М., як добре обізнаний з радянським релігійним законодавством та мiжнародними документами з прав людини, став юридичним консультантом Комітету. Він надавав конкретну юридичну допомогу священикам і громадам УКЦ на заході Україні. Тоді його помешкання на вул. Олеко Дундича стало штаб-квартирою і готелем, ніби представництвом України в Москві. Тут колишні політв’язні-українці зустрічалися зі своїми колеґами з усього СРСР. Тут М. ГОРИНЬ представив М. Паруйрові АЙРІКЯНУ і Мерабу КОСТАВІ як представника Робочої групи захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів.
Влітку 1988 р., незадовго до 1000-річчя хрещення Руси-України, Радянський Комітет захисту миру під керівництвом Генріха Боровика скликав круглий стіл з релігійними дисидентами. Комітет захисту УКЦ уповноважив свого юридичного консультанта М. виступити на захист репресованої Церкви. Свiй 5-хвилинний виступ він закiнчив так: «УКЦ звинувачують у тому, що на нашій Церкві не хрест, а бандерівський тризуб. А що, товариші хотiли б там бачити кагебістський «щит та меч»?» Хоча виступ М. не передавався по телебаченню, як iншi, та його викликав заступник директора НДІ морфологїї людини АМН СРСР, де він тоді працював як молодший науковий співробітник, і після запитання «Яку ти там Церкву захищаєш?» запропонував звільнитися «за власним бажанням», що М. з задоволенням і зробив. Після цього на запитання офіційних осіб, де працює, відповідав: «Ніде, я професійний революціонер». Уже в дорослому віці М. став католиком, оскільки православ’я не задовольняло його своєю суспільною пасивністю. Вважає себе вірним УГКЦ.
Найважливішими справами, які М. довелося готувати і технічно здійснювати, він вважає: а) зустріч провідних правозахисників з прибулим до Москви Президентом США Рональдом Рейґаном наприкiнцi травня 1988 р. Це було фактичне визнання української опозиції як із боку Заходу, так і з боку радянської влади; б) зустріч делегації УГКЦ з делегацією Ватикану, яка влітку 1988 р. прибула до Москви на 1000-річчя хрещення Руси. Ця зустріч була фактичним визнанням УГКЦ, і питання про легалізацію цієї важливої національної інституції після цієї зустрічі було вирішене. До цих подiй КГБ УРСР фiзично перешкоджав приїздам українських дисидентiв та священикiв УГКЦ до Москви, якщо мав інформацію про можливi стосунки з офiцiйними особами з Заходу.
Через М. ішла частина гуманітарної допомоги в Україну від іноземців та закордонних українців, позацензурна література. Деякі українські автори-політв’язні саме завдяки М. вперше побачили свої друковані за кордоном праці.
За дорученням В. ЧОРНОВОЛА М. шукав у Москві адвоката на захист Івана МАКАРА, звинуваченого за ст. 187-прім КК УРСР («поширення завідомо неправдивих вигадок»). Не знайшовши, сам готувався до захисту. Але 9.11. 1988 р. справа МАКАРА була закрита переведенням за відсутністю складу злочину в його діях.
Влітку 1988 р., коли влада готувала видворення В. ЧОРНОВОЛА та М. ГОРИНЯ з СРСР, М. у ролі адвоката захищав їх у прокуратурі Львівської обл.. Тоді ж він, спираючись на радянські та міжнародні правові документи, склав юридично обґрунтовану прокламацію про право народу на мітинги, опрацював розділ «Декларації принципів УГС» про права людини. М. разом з В. ЧОРНОВОЛОМ відвідав Зіновія КРАСІВСЬКОГО та Івана СВІТЛИЧНОГО в Моршині, о. Ярослава ЛЕСІВА в Болехові, Йосифа ЗІСЕЛЬСА в Чернівцях. Дістав від ЧОРНОВОЛА завдання створити Московську філію УГС. Її установчі збори відбулися у вересні 1988 р.. На пропозицію журналіста Анатолія ДОЦЕНКА він був обраний головою філії. М. регулярно брав участь у засіданнях Координаційної Ради УГС у Києвi. До 1992 року очолював Московську організацію УРП.
Московська філія УГС з українськими синьо-жовтими прапорами брала участь в акціях і демонстраціях, які проводила «Демократична Росія». Прапори приносили члени Українського молодіжного клубу, що примикав до УГС. Тоді українська національна символіка на публічних акціях у Москві з’являлася навіть частіше, ніж в Україні.
Роботу в УГС і Комітеті захисту УКЦ з середини 1987 до кінця 1990 р. М. вважав найважливішою своєю справою. Правозахисна діяльність відбирала весь час. Йому часто доводилося зустрічати і проводжати гостей із-за кордону та з України. Збирав і передавав на Захід інформацію, попередньо обробивши і надрукувавши її для телефаксу. Писав статті до росiйських та українських газет Заходу, для московського самвидаву. Зустрічався з безліччю журналістів, дипломатів, політологів-радянологів на їхнє прохання та за рекомендацією шефів з України. Приймав безліч відвідувачів. Отримував із-за кордону і передавав в Україну оргтехніку: комп'ютери, принтери, факсимільні апарати. Було, що кагебісти викрали по дорозі в Україну ротатор (шовкодрук), пакет листівок на підтримку кандидатів НРУ на виборах.
У середині травня 1989 року М. опікувався делегацією УГКЦ (єпископи Филимон Курчаба та Павло ВАСИЛИК і кілька священиків та мирян), яка приїхала в Москву на прийом до Президії Верховної Ради СРСР. Діставши відмову, вони оголосили голодування з вимогою легалізації УГКЦ. Інформацію про це А. ДОЦЕНКО поширив через західні інформагентства. Віруючі в Західній Україні разом з Комітетом захисту УКЦ вирішили підтримати цю ініціативу. М. рекомендував І. ГЕЛЮ проводити акцію на вулиці Арбат – єдиній тоді пішохідній вулиці в Москві, яку найчастіше відвідували іноземці, а влада не вимагала попереднього дозволу на проведення там будь-яких акцій. Так 19.05. 1989 на Арбаті почалося естафетне голодування і пікетування, яке тривало до 24.11. 1989. Деякі голодуючі ночували в М.. Його помешкання ледве витримувало таке навантаження.
Будучи в Римі в листопаді 1989 р., М. попросив Блаженнійшого кардинала Мирослава Івана Любачівського, тоді главу УГКЦ, надати йому право представляти інтереси цієї Церкви в СРСР. М. інспірував у декількох районних судах м. Москви справи про захист честі, гідності та репутації УГКЦ проти Московської Патріархії, ТАСС, газет «Советская Россия», «Правда» і Центрального телебачення, бо вони звинувачували священиків УГКЦ в тому, що це нащадки бандерівців-бандитів, які вбивають православних священиків.
Після більш ніж 200-тисячної демонстрації у Львові 26.11. 1989 р. на підтримку УГКЦ влада мусила легалізувати її, дозволивши 28.11 реєструвати її громади.
Усі події, в яких М. брав участь, та інформацію, яку йому надавали по телефону й особисто, він публікував у російсько- та україномовній пресі на Заході, її озвучувало радіо «Свобода».
Одного разу після обшуку помешкання його привезли у місцеве відділення міліції і намагалися заарештувати на 15 діб в адміністративному порядку. Були погрози по телефону «порізати в Харкові на шматки», поради «подумати про своїх дітей».
Після розпаду СРСР і набуттям Україною реальної незалежності стосунки М. з Україною фактично припинилися.
22.03. 2008 р. М. зустрівся в Коломиї з Миколою Сімкайлом – єпископом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ. 24.03. 2008 р. виступив в Українському Католицькому університеті у Львові з доповіддю на науковому семінарі на тему: „Комітет захисту Української Католицької Церкви в боротьбі за її легалізацію наприкінці 1980-х років“.
З 1992 по 2008 р. працював у рiзних комерційних структурах із широким спектром обов’язкiв – вiд вантажника до представництва у судовому арбiртражi. З 2010 р. на пенсії. З 2008 р. намагається повернутись до медичної професiї в НДI морфологiї людини РАМН.
Живе в Москві. Дружина Лiлiя, медсестра, у 1987-90 рр. допомагала чоловiковi у його діяльності. Дочки Ганна 1982 р. н., економiст, Тетяна, 1986 р. н., юрист.

Бібліоґрафія:
1.
Сучасний стан Української Католицької Церкви (Промова в Радянському Комітеті захисту миру. Москва, 19 травня 1988 року) // Християнський голос. Збірник пам’яток самвидаву Комітету Захисту Української Католицької Церкви // Редактори передруку Василь Горинь, Микола Дубас, Галина Теодорович. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2009. – С. 377-381.
Украинская Католическая Церковь: между милицией и православием // Русская мисль. – 1988. – 26 августа.
Типове інтерв’ю головного редактора незалежного журналу в СРСР; Тлумачний словник правозахисника // Український вісник, 1988. – № 11-12. – 297-299.
Тлінь вождя // Державнicть, 1991, № 2. – С. 43-45.
Нам своє робить // Державнicть, 1992, № 1 (4). – С. 72-74.
Окровавлене вугiлля Донбасу // Державнicть, 1993, № 2. – С. 31-33.
На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви http://museum.khpg.org/index.php?id=1301161102
Воспоминания правозащитника. Июнь-июль 2007 г. http://museum.khpg.org/index.php?id=1301852597
2.
Єпископ Микола Сімкайло зустрівся з учасником Комітету захисту УГКЦ Миколою Муратовим http://kolomyya.org/se/sites/ep/6954/
Відомий російський дисидент Микола Муратов відвідав УКУ http://ucu.edu.ua/news/1394/ 24.03.2008
Оксана Керик. Микола Муратов: В Росії церква перетворюється на музей. – ZAXID.NET, 03.04.2008.
У Львові російський дисидент Микола Муратов розповів про "травлю" бандерівців-бандитів http://dailylviv.com/news/15737 25/04/08
Лук’яненко Левко. До історії Української Гельсинської спілки. – К.: Фенікс, 2010. – С. 20-21, 41, 143, 290-291.
Українська Гельсінської Спілка (1988–1990 рр.) у світлинах і документах / Концепція і упорядкування Олександра Ткачука. – К.: Смолоскип, 2009. – 224 с. (Муратов: с. 46).

 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Інтерв’ю

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ ВОСПОМИНАНИЯ ПРАВОЗАЩИТНИКА. МУРАТОВ Микола

Спогади

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви. Муратов М.Ф.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНКСЬКИХ УГОД (УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА, УГГ)

MENU