ШЕВЧЕНКО ВІТАЛІЙ НИЧИПОРОВИЧ

 255112.11.2007

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

І н т е р в’ ю Віталія Ш е в ч е н к а
В.Овсієнко: 21 жовтня 1998 року в приміщені Республіканської Християнської партії, на Петра Сагайдачного, 23, Вахтанґ Кіпіані знімає Віталія Шевченка на відеокамеру, а Василь Ов-сієнко записує на диктофон.
В.Шевченко: Я є Віталій Шевченко. Тепер я є відповідальним секретарем православної га-зети "Наша віра".
Народився я 1934 року в місті, яке тепер називається Донецьк, а тоді воно називалось іменем диктатора. Десь рік перед тим, як я народився, було змінено правопис, і місто треба було вже називати так, як воно називається російською – Сталіно. А ще кілька років перед тим воно на-зивалось Сталіне.
Батько мій був українцем, мати числилась росіянкою, але під кінець її життя я довів їй, що вона просто зросійщена, змосковлена білорусинка. Хоч вони зійшлися на Донеччині, але похо-дять з колишньої Чернігівської губернії. Правда, пізніше частина Чернігівської губернії – бать-кова Конотопщина, чи Конотіпщина – увійшла до Сумської области, і це Україна, а материн Стародуб опинився в Росії. Хоч, про мене, вся Брянська область, де тепер Стародуб, і навіть Орловська та тим більше Смоленська – це етнічні білоруські землі, а не російські.
У мене склалося дитинство таке. По-перше, батьки мої були комуністами. Вони були совєт-ською інтелігенцією: батько був агроном, а мати – лікаркою. Виховані вже і вузи закінчували за совєтської влади. Вони обоє були членами ВКП(б) і мене виховували в комуністичному дусі. Причому, я бачу, як то тепер аналізую, що їхня віра була щирою комуністичною вірою. Бо, ска-жімо, ми ж пізніше десь півтора року були під німецькою, гітлерівською окупацією, і батьки продовжували мене виховувати в совєтському дусі: "наші" – це совєти, а то – вороги. Моє ди-тинство пов’язане з війною. Ми ж евакуювалися, причому двічі, і опинилися в Ростовській об-ласті в оточенні, потім повернули з німцями на батьківщину батька, в Конотопський район. Жили трошки в Чернігівській, і по Сумській області потім їздили. Тому в мене десь потрошку набігав скепсис. Мені уявлялося так, що багато з тих, які живуть в одному місці, – вони трохи обмежені. Хід думок у них такий, що от про нас трохи брешуть (або нічого не пишуть), тут тро-хи неправильно, а десь там усе правильно. А я, коли в багатьох місцях побував, то я ж бачив, що все ж воно далеко не так, як пишеться в газетах.
Отакий скепсис наростав, і я вже десь у старших клясах школи (це був десь 1949 рік), при-йшов насамперед до ідеї української самостійности. Але ще була думка, що, може, у нас непра-вильний совєтський соціялізм, але мав би бути правильний соціялізм. Приблизно в десятій кля-сі (це 1951 рік) я перейшов з комуністичних на соціял-демократичні погляди. І самостійником я був.
Пізніше, вже десь аж у шістдесятих роках, коли я познайомився з хлопцями, з якими ми створили гурток, коли Франка я прочитав, що він про Енгельсову народню державу говорить, у мене відбувся ще один переворот – я перейшов на право-демократичні погляди і стою за вільну ринкову економіку.
Я бесідував практично всюди, де працював. Всюди я знаходив якихось людей, з кимось спе-речався. Але практично однодумців я знайшов тільки коли повернувся з Сахаліну на Україну. А на Сахаліні я був з 1959 до 1962 року – десь рік я плавав з рибалками як журналіст. Нарешті, коли я повернувся на Україну, – отут я став зустрічати своїх однодумців. Наш гурток склався в шістдесятих роках. Це був Борис Орловський. Він економіст, і досі працює в якомусь сільсько-господарському відомстві: економіка, зв’язана з сільським господарством. Андрій Матвієнко – це інженер заводу імени Артема, з ним ми були знайомі ще в Конотопі, де я закінчував школу. Я закінчив її там в 1951 році, а з цими хлопцями гурток у нас сформувався десь починаючи приблизно з 1963 року. Він діяв майже всі шістдесяті роки.
Чим ми займалися? Ми трошки те, що нам подобалося з українського, з російського самви-даву, розмножували і пускали в обіг. Щось і самі писали: писав і Борис Орловський, і я. Була моя замітка на чотирьох сторінках "Громадою обух сталить". Це був десь кінець 1964 року. Власне, відразу після того кремлівського перевороту, коли прийшов до влади Брежнєв. Вже в той час я вважав, що совєтський режим потрошку йде до розвалу. Тоді ж були свіжі чутки про події в Новочеркаську, були страйки в кількох містах. Ну, і самвидав набирав сили – це було щось нове, ще небачене. У мене було враження, що ми йдемо-таки до якогось визволення – і визволення України як майбутньої незалежної держави, і повалення диктаторського режиму. Воно могло статися навіть не одночасно, нарізно. Але, слава Богу, пізніше все розвалилося од-ночасно, і ми стали незалежними. Імперія, поки жила, дуже багато чого зруйнувала, а падаючи, поруйнувала ще більше.
Але я не все розповів про наш гурток. Треба ж розповісти, за що мене посадили. На той час, десь із 1962 року і до кінця шістдесятих років, до 1969 року, я працював в Українському това-ристві дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами. Мені доручалось працювати з за-кордонними українцями. Ми дуже зійшлися з Іваном Коляскою, який у той час був слухачем Вищої партійної школи в Києві. Він був канадським комуністом, а я був совєтським комуніс-том. Ми якось зійшлися, довірились одне одному, і виявилося, що ми обоє далеко не комуністи, хоч обоє маємо квитки своїх компартій. Виявилося, що він скуповує багато книжок, які є і які можуть бути йому цікавими на Заході. Він налагодив такий контакт, що Товариство дружби і культурного зв’язку за свої кошти відсилає ці книжки в Канаду. І він дещо, наскільки я зрозумів, вставляв у обкладинки. І це проходило. А потім я відразу дав йому багато самвидаву. Дав і той свій матеріал, надрукований на машинці. Він зробив такий згорток і дав одному канадцю, який був на доброму рахунку перед КГБ. Але його все-таки прошмонали в Москві, знайшли той сам-видав на дні його куфра під білизною і спитали його: "А звідки то взялось? Де ви то взяли?" Той прямо сказав, що йому дав Іван Коляска. Обшук у Коляски. Це було десь у 1965-му.
А перед тим я розповів Коляcці свої враження з відвідання Чехословаччини в 1963 році. Він послухав і сказав: "Так напишіть то." Ну, я написав. Але вже були сигнали, що до КГБ щось потрапило, надруковане на нашій машинці. Раз так, то Борис Орловський, який трішки більше в цьому ділі розбирався, сколупнув усі літери і вже ходив по майстернях, де можна вставити нові. Але він того ще не встиг зробити, і в мене не було можливості надрукувати. Та й часу було ма-ло. Я дав Іванові Колясці рукопис. А тут в Івана Коляски обшук, хапають там і мій рукопис. Іван Коляска сказав, що йому дав хтось увечері на вулиці, коли було темно, незнайома людина, він не міг роздивитись, що то за людина, і так він мене не видав.
КГБ мене шукало і знайшло аж десь на рівні 1972 року. З 1973 року в мене вдома, і за місцем проживання, і за місцем роботи в РАТАУ вже з’явилися два майбутні головні свідки. А в цей час я вже більше був зв’язаний з Олесем Шевченком. Познайомився зі Степаном Хмарою, але то знайомство було далеке. А з Олесем Шевченком практично майже щоденний зв’язок. Сьоме число "Українського вісника" Степан Хмара зробив зі своїми червоноградськими і львівськими знайомими, а в наступному вже брав участь і Олесь Шевченко. Потім Олесь Шевченко запро-понував мені щось написати для подальшого числа, і я написав статтю "Клясова структура со-вєтського суспільства". Я доводив, що це совєтське суспільство є не тільки клясовим, а і касто-вим. Є дві кляси: кляса партійно-державної бюрократії і кляса трудящих. Партійно-державна бюрократія була номенклатурним начальством на всіх рівнях. Скажімо, обласний начальник тремтів і руки по швах перед верховними начальниками. Але він не вважав за повноцінних лю-дей тих, хто під ним. То для нього була майже каста недоторканих.
Зв’язок з Олесем Шевченком, з "Українським вісником" Степана Хмари був на рівні 1973-75 років. Найбільше, мабуть, у 1974-му. У той час у Степана Хмари вже були обшуки. До мене це пізніше прийшло.
Так що той мій матеріял не пішов. Він готувався для десятого числа. Перший Хмарин – він числився як сьомий-восьмий, хоча сам Хмара його йменував сьомим, а за кордоном йому дода-ли і восьмий, бо він був завеликим порівняно з попередніми чорноволовими "Українськими вісниками". Ну, і зміст його був інакший. Мені навіть більше подобалось, що в Степана Хмари написано: «Видається в окупованій Україні» і все прямісінько називалось своїми іменами, без ніякої дипломатії. Ну, і в моїй статті, по-моєму, теж нічого дипломатичного не було. Там пря-мою мовою оцінювалось, що то за режим.
Арештували мене у 1980 році.
Перший обшук у мене провели таємний, 1976 року, бо їм надходили дані, що секретер у ме-не утрамбований самвидавом. Воно так і було. Я зауважив, що слідкують за членами моєї сім’ї. Скажімо, дочка вранці веде братів до дитячого садка вранці перед школою. Потім вона до шко-ли піде, і вона вже помічала, що за нею йдуть, слідкують, куди вона пішла. А раз уже за дітьми слідкують – значить, це для того, щоб провести в мене таємний обшук. Хочуть знати, хто де є. Раз так, то я згріб всі ті найбезпечніші для мене речі. КГБ все одно потім щось познаходило – те, що я сам позабував, де заховав. Але найголовніше я взяв у рюкзак і виніс.
Виніс з думкою закопати в погребі (нас там сусіди пустили в свій погріб). Вирішив закопати під тією картоплею в кутку. Але, коли я виходив, то двоє сиділо, курило. Вони за мною. Побачила їх моя дружина, Марія Шевченко. Вона обігнала їх і сказала мені, що йдуть. Ну, раз так, то: "Я вже буду знати, що за мною йдуть. Ти йди додому, а я вже якось виплутаюсь." Коли вона повернулась, то один із тих двох пішов за нею. А ми з тим другим вскочили в гастроном – це на вулиці Зодчих, недалеко від теперішнього швидкісного трамваю. Тоді там ще ходив 18-й трам-вай. Я не пішов на зупинку 18-го трамваю, бо ж побачив, що один іде за мною, а другий за дру-жиною. Я побіг між будинками аж до універсаму. Це через дві зупинки. Бачу, що і той бігає до-бряче. Я через одні будинки – той агент через інші будинки. Вскочив я там у 18-й трамвай – агент вскочив. Але я вскочив в одні двері, а він в інші. Він всюди намагався на якійсь відстані від мене бути. Коли трамвай доїхав до Відрадненського базару (він там повертав), я вискочив. Бачу, що й він вискочив, але він крутить головою, шукає мене. Він мене не бачить. А поки він не бачить – я назад у трамвай. Він оббіг трамвай (а народу ж повно, то ж біля базару) і шукає мене серед тих людей, які на базар побігли. А я тим же трамваєм їду далі.
Там, де мені треба було, там я й закопав усе. Їду з порожнім рюкзаком. Про всякий випадок, виходжу не з того боку, а з протилежного. Бачу, обоє агентів сидять сумні-пресумні. Подивили-ся на мене – рюкзак порожній. Проґавили вони. Згодом мене в КГБ питали: "Що ж ви? Як це вам вдалося?" Це було після 1980 року, коли мене арештували.
Коли вони робили обшук, то полізли в той секретер. А я його вже замість самвидаву набив вирізками. Я раніше працював в РАТАУ, то мав багато вирізок на різні теми, які суголосні з тими матеріалами, які я писав, вони по різних темах були в папках. А я ж 1976 року перейшов працювати на завод "Електронмаш" у відділ науково-технічної інформації. Бо в РАТАУ тоді прийшов новий керівник – людина, прислана туди Маланчуком. А Маланчук присилав людей по своєму образу і подобію. По-моєму, ті люди були не ділової якости. Вони ідеологічно були «до мозга костей» сусловцями, а поза шуканням відьом нічого іншого, по-моєму, вони не вміли. Я пішов з РАТАУ. Точніше, ми в редакції інформації для закордону тоді договорилися, що всі розтікаємося в різні сторони. Але пішов тільки я один, а ті позалишалися. Вони потім не раді були, що залишилися.
А з Олесем Шевченком ми продовжували контактувати і обмінюватися інформацією, хоча розуміли, що хмари над нами згущуються. Мені кілька людей повідомляли, що мною цікавило-ся КГБ, ще коли я працював в РАТАУ. Це було з 1969 року до 1976-го. З 1976-го до 1979-го я працював у відділі науково-технічної інформації "Електронмашу". Отам мене КГБ і дістало.
В.Овсієнко: Коли і як вас заарештували? Обшук, арешт, суд – про це все трошки детальні-ше...
В.Шевченко: Відкритий обшук був 31 березня 1980 року. Тоді я міг спостерегти, яка велика сила була в КГБ. Вони заарештували і Степана Хмару, і Олеся Шевченка. Олеся вони знайшли в лікарні десь аж у другій половині цієї ночі, вже на початку доби 1 квітня. Офіційно мене ареш-тували 14 квітня. Оці два тижні – це була процедура виключення з компартії. Перший раз мене привезли в КГБ, потім кілька разів викликали. Останній акорд – мене перед арештом повели на розмову до заступника голови КГБ генерала Мухи. Генерал Муха був у цивільному. Він, зрозу-міло, по-російськи говорив зі мною, а я по-українському: "Назвіть, хто вам давав самвидав і кому ви давали." Я кажу: "Я позабував, хто мені давав, а я нікому не давав." – "Если вы так бу-дете, так я подпишу акт об аресте." «Ну, пишіть – що я можу сказати? Я ж не давав».
Ну, і арештували. Чесно кажучи, коли мене арештували, то в мене була якась полегкість. Мене так вимучило оте виключення з компартії. Це комісії, де сидить чоловік десять цих старе-зних комуняк, як від перехресного вогню відбиваєшся від них. А тут один слідчий – це вже ле-гше.
В.Овсієнко: Який орган вас виключав?
В.Шевченко: Виключав Ленінградський райком компартії. Причому, перший раз вони від-бивались: мало що там КГБ говорить. Тоді з КГБ прислали якусь бумагу. А які там аргументи? У мене ще з часів Сахаліну (а на Сахаліні я був з 1960 до 1962) була думка перечитати Леніна. Я по наївності своїй думав, що те п’яте видання творів Леніна і є повним, раз воно названо по-вним. Це вже потім я дізнався, що росіяни збирались видати ще сім томів забороненого Леніна, такого ж обсягу, як ці 55 томів. Значить, у тих томах повно фальшивого. Можна ж вийняти якусь частину, і той матеріал набуде абсолютно протилежного змісту, ніж він був з тією начин-кою, яку вийнято. Тому в мене тоді була думка перечитати всього Леніна. У перших двох томах я писав свої враження. Потім я перестав їх писати. Але ці враження з перших двох томів КГБ конфіскувало і виписало для райкому партії все, що я там понаписував. Тоді в райкомі партії ті розвели руками: тут уже вони безсилі рятувати мене. (Сміється).
В ув’язненні я був до 1987 року, як і всі ми. Я був у 37-му таборі. Це біля Половинки, в Чу-совському районі Пермської області.
Десь торік "Комсомольская правда" провела розслідування і написала, що саме в Чусовсь-кому районі, де ми відбували ув’язнення, десь у кінці шістдесятих – до 1971 року було проведено десять ядерних вибухів у мирних цілях. Зокрема, найсильніші три у 1971 році, такі, що вкрили радіоактивним порохом всю Пермську область. Це так писали в "Комсо-мольской правде". Але вони не писали, що у 1972 році саме туди, в Чусовський район Пермської області, на місце ядерних вибухів, перевели з Мордовії політв’язнів-чоловіків. Жінок зали-шили в Мордовії, а чоловіків перевели туди. Ще цікава деталь була в "Комсомольской правде", що готувався четвертий вибух, і ця атомна бомба була закладена так само в шахті на глибину 130 метрів, але надійшла команда не підривати її, вона так і лишилося там, вона й досі там, ма-буть, лежить. На той час, коли це писалось в "Комсомольской правде", там та атомна бомба лежала. Та шахта, до речі, біля 37-ї зони, я її бачив. Коли я її вперше побачив, то зі страхом поду-мав, що в ній доведеться працювати зекам.
Саме по собі ув’язнення, звичайно, це погано. Я так аналізував і по поличках розкладав, чим це погано. Ув’язнення для мене було найгірше тим, що мене відірвали від України. Тут і радіо було б українське, хай воно найгірше, і десь на одну десяту воно було українське, а більше трансляцій з Москви. У вихідні дні було більше місцевих українських передач. І наглядачі були б тутешні, і саме повітря своє. Але, незважаючи на це і багато інших негативних речей, все-таки ув’язнення давало те, чого не могла дати свобода в совєтських умовах: я зустрівся зі стількома прекрасними людьми в ув’язненні! Правда, це були більше російські діячі: це був Анатолій Ма-рченко, це був Юрій Орлов – професор, який створив Московську Гельсінкську Групу.
З Анатолієм Марченком ми зійшлися досить близько, я навіть став невільним свідком, як його відправляли в тюрму, як це було брутально. По-перше, як мені здалося, рішення, що роби-ти з Анатолієм Марченком, приймали не місцеві чекісти, а десь у Москві. Бо якщо якесь пору-шення за мною, та й за більшістю, то за кілька хвилин складали акт – і вже повели на ШИЗО. У нього ж завжди днів три минало від того, що вони вважали порушенням, до покарання. Так що це десь варилося далеко від табору. Десь далеко, очевидно, зварилося й останнє рішення.
Карали за те, що хтось щось передав за кордон. Його ж позбавляли всіх особистих побачень. Я один раз передав дещо через свою сім’ю, хоч я, ясне діло, віднікувався, казав, що я до того непричетний. Бо якби я сказав, що причетний, то й дружину посадили б і побачень не давали б – уже знали б, хто я такий. Коли наставав час побачення, а в них не було чогось на підхваті, то вигадували, що завгодно, аби лише позбавити чергового побачення.
Він, на відміну від усіх інших, десь, можливо, з місяць не працював, не давали йому ніякої роботи. Сидів за стопками журналів. Це він уже передивився, це він ще не передивився. Випис-ки якісь робив, як учений працював. Як його позбавили побачення? Він любив спати після обі-ду. У нас була година вільного часу, це дозволялося. Я це не використовував, а він відпочивав. У цей час прийшла ціла зграя на чолі з майором, начальником режиму. Він оголосив, що з сьо-годнішнього дня ця година відпочинку буде не в обід, а ввечері перед відбоєм, а хто зараз від-почиває, то це порушення режиму. І хоч там чоловік вісім лежало на койках, та нікого не заче-пили – всі побігли до Марченка і тут же склали акт, позбавили побачення. Ну, він не переживав – він знав, що його позбавляють кожного разу.
Через рік, коли наближалося друге побачення, він уже працював днювальним. Днювальний – це той, хто прибирає, у нього багато дрібних обов’язків, але головне – прибирати. За моє пе-ребування в таборі перебувало десь шість днювальних, то Анатолій Марченко був найбільш працьовитою людиною. Все він робив так, як би він і на волі те робив. Це було на другому по-версі, там кімнати начальства і бібліотека, телевізор там. Вони кинули в куток п’ять недокурків і склали акт, що він погано прибрав. Отут він разлютився і покинув роботу: раз вони так кара-ють, то що завгодно можуть зробити. Три дні його умовляли, на третій день посадили в ШИЗО, а потім з ШИЗО перевели в ПКТ.
Коли йому залишалося небагато до закінчення піврічного ПКТ, посадили й мене за якусь там провину. Вийшло так, що мене поселили поряд з ментовською кімнатою. Там же камер не-багато в тому ШИЗО. У найдальшій камері сидів Марченко, десь посередині Мітяшин з Пітера. Отже, мене посадили так, щоб я був на певній відстані від них обох, але біля ментів. Ну, раз я біля них, то я чую, що вони там кажуть. Прапорщики і офіцери розмовляють між собою блат-ним жаргоном, що підтвердило мою попередню думку, що місця ув’язнення політичних в тота-літарній державі – це заклади, де злочинці тримають в ув’язненні чесних людей.
Одного разу я почув телефонний дзвінок і таку розмову: "А, Марченко? Cейчас посмотрю, – листає. – Так, с такого-то по такое-то число – за отказ от работы, с такого-то по такое-то – за то, что спал в неположенное время..." Не пам’ятаю, ще там за що. Чи не прибрано було, чи щось таке. У відповідь на те: "Да, маловато." Через якийсь час, десь через півгодини, приходить ДПНК – дежурный помощник начальника колонии, – Лузянін такий був. Заходить спершу до мене: "Как дела?" – "Ну, як діла? Ходжу по камері." Не міг же я йому сказати, що моя дружина саме передала тайнопис, що в карцері помер Василь Стус. Наказав дати мені совок, окуляри, щоб я прибирав. Пішов до Мітяшина, теж: "Как дела?" Якийсь там непорядок знайшов і сказав ментам скласти на нього акт. Потім до Марченка: "Ну, как дела, Марченко?" Той: "У, прекрас-ные дела! Каждый день курочку ем!" – "Как вы со мной разговариваете?!" І пішло... За оскорб-ление офіцера – ШИЗО. А це – четверте ШИЗО: вже достатньо для того, щоб його судити і по-слати на кілька років до тюрми. А з тюрми його вже винесли, він вже звідти не вийшов...
В.Кіпіані: Розкажіть, як вас звільнили і що ви робили після того?
В.Шевченко: Звільнення в мене – воно несподіване. Я вірю тому Ільківу Василеві Іванови-чу, офіцеру КГБ, який прилетів до табору і сказав: «Ніяких поблажок вам не буде. Та демокра-тизація – то йде в країні. А щоб вам? Ви будете тут гнити, поки не покаєтесь, не станете на путь ісправлєнія, ніяких розмов про амністію не буде». Але одного разу – я, здається, слухав симфо-нічний концерт, бо по телевізору в нас там не все можна було дивитись: на вахті був розклад, що можна дивитися і чого не можна, вони там включали і виключали... Симфонічний концерт можна було слухати. Я сидів, значить. Прийшов той Лузянін і сказав: "Вы не ложитесь спать, смотрите себе телевизор." Кажу йому: "Та я ж просплю. Мені о шостій ранку вставати на кухню працювати." – "Ничего. Я вам сказал..." Через якийсь час мені оголошують: "Собираться с ве-щами!" – "З усіма вещами чи тільки з якимись найнеобхіднішими?" – "Со всеми вещами". Ну, раз так – я все згрібаю, доходжу до вахти, на вахті мені кажуть відібрати, що потрібно на три дні, а решта хай буде тут. "Бігом зробіть!"
І вже коли нас посадили в машину, вперше з’єднали з людьми з 35-ї зони... Нас четверо, при-чому я єдиний з великої зони, а нас навіть з малою зоною не ніколи не зводили, – це вже щось не те... Так ніколи не робили – отже, щось уже порушилось. Повезли нас до станції Чусової, посадили в купейний вагон. У кожному купе двоє зеків – але все-таки є охоронці. Але те, що нас везуть не в «столипіні», а в плацкарті, хоч і з охороною, – це вже теж про щось говорить. Хтось там з 35-ї зони вперше сказав, що це амністія.
В.Овсієнко: Хто з вами був і коли це було? Будь ласка.
В.Шевченко: Це було приблизно 20 січня 1987 року. Привезли нас – це була ніч на 21-е. Знову ж незвичне: не було шмону. Завжди, коли привозили на будь-яке місце – в першу чергу шмон. А тут нема шмону. Зразу до камери: "До завтра. Вот, посмотрите".
В.Овсієнко: Це де – в Пермі?
В.Шевченко: Це в Пермі, в Пермі.
В.Овсієнко: А хто з вами був?
В.Шевченко: Я не пам’ятаю зараз, бо це люди, яких я не знав. Це ж були люди з малої зони, а я з великої зони. Так що й цих людей я не знав, і ті люди з 35-ї зони для мене тоді були незна-йомі.
Коли привезли нас у Перм, зразу ж почали викликати до прокурора. Каже: "Есть возмож-ность освободиться, выйти на свободу. Но надо написать прошение." – "А що там надо напи-сать?" – "Написать, что вы не будете заниматься деятельностью, наносящей вред Советскому государству." Ну, я завжди вважав – так собі думаю, – що чим держава демократичніша, тим вона сильніша. Значить, те, що я робив, то воно було на користь державі, а не на шкоду їй. Зна-чить, я й далі буду робити на користь державі, щоб вона демократизувалась. Я підписую. "Все, гаразд".
Може, більшість в’язнів підписали. Хто що там думав, я ж не знаю, але, кілька не підписува-ли. Тому стали нас тасувати з тими, хто не підписав, щоб з ними нові і нові люди були. Може, хтось заагітує його підписати.
Дотримали нас до п’ятого лютого. Десь перед цим привезли наші речі з табору. Там було багато журналів, то я тоді повикидав багато чого. Те, що міг взяти з собою, – один рюкзак і щось у руках – узяв з собою. Десь дві третини взяв, а одну третину журналів залишив. Видали нам 5 лютого квитки Перм – Москва. Видали, у кого скільки грошей було, мінус вартість квит-ків. Десь триста рублів у мене було. І в поїзд. В одному вагоні було десь чоловік тридцять в’яз-нів. У мене враження, що напачкували вони до Москви десь три таких вагони. Там я пам’ятаю Зоряна Попадюка. Чого я пам’ятаю – що в нього була Біблія. Це вперше я в нього в руках поба-чив українську Біблію. Ніколи в житті українську Біблію до того не бачив і не знав, що вона взагалі є, тому що тільки російською дозволяли.
Коли ми приїхали до Києва, то трошки пізніше випустили Олеся Шевченка. Ми почали ор-ганізовуватися вже влітку 1987 року. Почав творитися Український культурологічний клуб. Вже й самвидав був, вже можна було виступати в тому Клубі. Виступали про голод, про український правопис, про харківський правопис. Це те, що запам’яталося з моїх виступів. Моїх там було, може, й більше. А потім створилася Українська Гельсінська Спілка. Я друкувався в Чорноволовому "Українському віснику". Мій матеріал за відновлення українських та білоруських право-славних і католицьких церков сподобався Чорноволу. Він у світ пішов, його чимало друкували за кордоном. То він, Чорновіл, ввів мене в редколегію "Українського вісника". А потім він про-голосив відновлення Української Гельсінської Групи і всю редакцію до неї ввів. Так що і я та-ким чином опинився в Українській Гельсінській Групі.
А коли в Москві створилась... Як вона називалась? Демократический Союз, чи що? Їхні емі-сари приїхали на Україну агітувати працювати в ДС, вони створили в нас свій гурток. Отут ми нашвидку стали створювати Українську Гельсінську Спілку. Треба віддати належне Чорноволу, мабуть, з Михайлом Горинем. Я так чув і так розумів, що вони вдвох склали оцей документ... Як він називався? Принципи...
В.Овсієнко: "Декларація принципів".
В.Шевченко: "Декларація принципів Української Гельсінської Спілки".
В.Овсієнко: Богдан Горинь теж брав участь у його написанні.
В.Шевченко: А потім самвидав, збирали кошти на звільнення чи на допомогу Степану Хмарі, якого знову посадили. Там уже було багато справ.
Тепер я вже в Русі. Правда, зараз активної участі не беру, бо дуже зайнятий в газеті "Наша віра".
Мабуть, це вже все на сьогодні. Якщо є якісь питання, то я щось зможу пригадати, а так наче основне я розповів.
В.Овсієнко: Я хотів би, щоб ви точніше називали дати. Але вони є записані в біографічній довідці.
В.Шевченко: Створення Української Гельсінської Спілки? Мабуть, це був 1988 рік. Десь рік української культурологічної відлиги.
В.Овсієнко: Проголошено було у Львові 7 липня 1988 року. Там виступили Михайло Го-ринь і Богдан Горинь. А Чорноволові не вдалося. Але там він розповсюджував "Декларацію принципів". Це вважається днем створення УГС.
В.Шевченко: А в Києві біля стадіону, коли створювали УГС? Це вже після того, мабуть.
В.Овсієнко: Так, після того. Київська філія трошки пізніше створювалася. Львівська теж пізніше.
В.Кіпіані: Ви брали участь у першому зібранні Київської філії УГС на стадіоні?
В.Шевченко: Брав, брав. Ми збиралися тоді в дворі Олеся Шевченка і пішки йшли туди, до стадіону.
В.Овсієнко: Це, мабуть, було таки десь у липні чи в серпні. Мене ще, мабуть, тоді не було… Я ж 1988 року тільки 21 серпня звільнився.
В.Шевченко: Це було літо. Але який місяць, я не пригадаю...
В.Овсієнко: Нічого, ми зараз підемо до Олеся Шевченка і його розпитаємо. Він теж ту дату ніяк не може пригадати. А це ж історична дата – коли Київська філія УГС створилась.
В.Кіпіані: Може, КГБ знає?
В.Овсієнко: А КГБ, звичайно, знає.
В.Шевченко: Атож, знає.
В.Овсієнко: Добре, пане Віталію, дякуємо вам.
В.Шевченко: Так, і я вам дякую. Вибачте, якщо щось не так.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Персоналії / Український національний рух

КОЦУР (КОЦУРОВА) АННА. Василь Овсієнко

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Спогади

О Ларисе Богораз. Евгений Захаров

Dissidents / Ukrainian National Movement

YAKUBIVSKYI Mykhailo Mykhailovych. Vasyl Ovsiyenko

Дослідження

Тези виступу на Міжнародному форумі до 85-х роковин Голодомору «Україна пам’ятає – світ визнає!». Євген Захаров

Спогади

Лекція гідності. Тимофій Гаврилів

Події

Звернення до Президента України. Василь Овсієнко

Інтерв’ю

БОЦЯН ІВАН СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В. В.

Спогади

ОДИН ІЗ НЕСКОРЕНИХ. ВАСИЛЕВІ БІЛОУСУ – 90. Матвіюк Кузьма

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Інтерв’ю

ҐУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Спогади

НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь

Праці дисидентів

МОЛОДА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНІ 1960-1963 рр. І ЇЇ РОЗГРОМ. ЗІНКЕВИЧ ОСИП

Спогади

ВОЛОЩУК Григорій. Малюта Іван

MENU