Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ

13.07.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 1.07. 2002 р.

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ (нар. 1.01.1938, с.. Цапівка (нині у складі смт. Вапнярка) Томашпільського р-ну Вінницької обл.)
Науковець. Виступив проти русифікації. Громадський і політичний діяч.

Батько, Здоровий Кузьма Савелійович, 1910 р.н., з Харківщини, козацького роду, військовий. Мати, Євдокія Савеліївна Швець, 1910-1990, з Вінниччини. Обоє з „розкуркулених” і розорених сімей. Двоюрідний дід Анатолія був у війську Махна, мав кару смерти, замінену на 25 р., відсидів 18 р.

Під час війни сім’я намагалася евакуюватися, але потрапила в оточення в с. Мар’янівка Тишківського р-ну Кіровоградської обл., де й осіла. Там Анатолій почав учитися в школі. Коли батько 1946 повернувся з японської війни, сім’я оселилася в с. Шляхова на Харківщині.

Закінчив школу 1955, поступив на фізико-математичний факультет Харківського державного університету, ядерне відділення. Був активістом-комсомольцем, заступником начальника, а потім в.о. начальника студентського будівельного загону на будівництві нового корпусу університету. 1957 у складі студзагону їздив на цілину в Казахстан, працював комбайнером. 1959 був заступником командира харківського студзагону. Має медалі "За освоєння цілинних земель" та „За відвагу” (врятування людей з автобуса, що загорівся).

Навчання давалося легко, то З. багато часу витрачав на громадські справи. Закінчив вечірню музичну школу по класу скрипки. Відвідував окремі курси на філологічному та юридичному факультетах. 1959, на п’ятому курсі, його порекомендували в партію, але не вступив, бо вже тоді його турбував наступ русифікації на загальноосвітню та вищу школи.

Восени 1960, після закінчення навчання, З. направили в лабораторію магнітогідродинаміки на Харківський електромеханічний завод (ХЕМЗ), яка досліджувала фізичні процеси в специфічних умовах (космічних, за високих температур, у гравітаційних, високочастотних полях).

З. на канікулах, а потім у відпустки їздив в етноґрафічні експедиції, організовував покладання квітів до пам’ятника Т.Шевченку, брав участь у виданні в інституті стендового журналу, якому надавав українського спрямування, постійно слухав радіо „Свобода”. Вперше З. викликали в КГБ як свідка 1959 у справі Анатолія Простакова і Василя Мишутіна, засуджених за „антирадянську агітацію і пропаганду”.

1964 р. З. „за рознарядкою” став депутатом районної ради. До нього звернулися зі скаргами батьки школярів, що українські школи почали масово переводити на російську мову викладання. З. зібрав підписи двохсот батьків, порушив це питання на місцевому рівні, їздив у цій справі до Києва і Москви. На батьківські збори почали приходити переодягнені „батьки”, які радили „правильно понять линию партии”, „не возбуждать народ”, „быть благоразумными”. Невдовзі кількість протестуючих батьків упала до півтора десятка. Тоді З. під вечір 29.06.1965 написав великими літерами на паркані споруджуваного Будинку проектів на проспекті Леніна, навпроти готелю „Інтурист”, гасло: „Українці! Шануйте рідну мову! Геть мерзенні теорійки "естественной ассимиляции"! Хай живе Україна!” На останню букву та знак оклику не вистачило фарби. Він пішов додому, взяв нову банку, дописав, як слід. Уже сіріло. За спиною проходили рідкісні перехожі, яких відганяли міліціонери. Сміливець спокійно склав фарбу, щітку в торбу й пішов додому. За ним рушив наряд міліції. Тут під’їхало авто, хтось закричав: „Задержать!”. Затупотіли кроки. З. теж побіг, але його схопили, привезли в Дзержинське РВВС. Вранці його відвезли в камеру попереднього ув’язнення при УКГБ. Протестант вважав свої дії законними, спрямованими на захист національної політики, проголошеної партією та урядом, цілком відкидав звинувачення в антирадянській та антипартійній спрямованості свого вчинку.

Після 20-добового арешту та допитів З. відпустили, винісши належні офіційні попередження. Очевидно, зіграло роль те, що З. працював у секретній науково-дослідній лабораторії з космічних досліджень, що підпорядковувалися московському п/я 654, а сам він був відповідальним виконавцем теми „Дослідження теплофізичних процесів в рідинно-металевих теплоносіях в умовах ослаблення гравітаційних полів, що модулюються за допомогою сил Ампер-Лоренса”. За нього вступилися академіки АН СРСР М.Д. Мілліонщиков, В.П. Мішин, директор Фізико-технічного інституту низьких температур (ФТІНТ) АН УРСР академік АН УРСР Б.Є. Вєркін, заступник директора з наукової роботи Б. Єсельсон, керівники сектору та лабораторії Р.С.Михальченко і Ю.А.Кириченко. Такої одностайності харківські кагебісти не чекали й не змогли, мабуть, знайти спільної думки з московськими колеґами. Тим більше, що й „послужні" біоґрафічні дані З. на той час були не просто благонадійні, а вищою мірою позитивні з точки зору політичних установок. Він подав просторе пояснення, що не мав наміру „підірвати радянський державний і суспільний лад”, а поліпшити його.

Перед звільненням З. викликав начальник харківського КГБ генерал Петров. Інсценізував читання віршів В.СИМОНЕНКА, але почастував в’язня водою, після вживання якої З. не міг концентрувати пам’ять, у нього текли сльози.

Вчинок З. і пов’язані з ним події стурбували місцеву комуністичну владу, адже відкрито виступив представник молодого покоління елітної молоді, вихованої й наближеної до компартійно-комсомольської номенклатури. До того ж, його демонстративно підтримала наукова еліта Харкова та Москви. Завзяття місцевих русифікаторів певною мірою тимчасово притишилося.

За З. було встановлено пильний нагляд. Через два роки, 30.05.1967, на вимогу КГБ його було звільнено з роботи „за власним бажанням”. Звичайно ж, було зірвано призначений на 30.08. захист у ФТІНТі дисертації на тему "Теплотехнічні дослідження рідинних металів в умовах невагомості" автора 9 винаходів та близько 20 наукових праць.

Поведінки З. не змінив, хіба що більше зосередився на науковій роботі на заводі „Гіпросталь”, де підготував нову дисертацію кандидата технічних наук на тему „Підвищення стійкості сталеплавильних конверторів шляхом охолодження кладки”, яку захистив у 1971. ВАК її затвердив тільки в травні 1972.

Підготовка дисертації була пов’язана з поїздками в інші міста, коло знайомств і політичних інтересів З. розширилося. Познайомився з І.ДЗЮБОЮ, Олесем Гончарем, збирав українську бібліотеку. КГБ періодично, щопівроку, проводив у нього обшуки, вилучив біля 300 томів, у т.ч. книжки М.Грушевського, В.Винниченка, галицькі довоєнні видання, деякі радянські книжки, які вилучалися з продажу і бібліотек, листа, вірші і фотоґрафії Василя СИМОНЕНКА, з яким З. був знайомий, чернетки листів до ЦК КРПС, де він викладав свої погляди на економічні проблеми.

До 100-річчя з дня народження Лесі Українки разом з інженером Ігорем Кравцівим З. порушив питання про меморіальну кімнату в Харкові, про найменування вулиці чи площі, спорудження пам’ятника. З творчих спілок лише обласне відділення Спілки письменників (голова Ігор Муратов) зважилося підтримати їх.

Тим часом курс КПРС на тотальну русифікацію чітко визначився. А оскільки З. не припинив своєї громадсько-політичної активності, то потрапив під чергову хвилю арештів української інтелігенції 1972 р.

Навесні „пресингове стеження” за ним уже було очевидним. Заарештували З. 21.06.1972 на вулиці. Виявилося, що документи на арешт і обшук не були належно оформлені, їх, на вимогу затриманого, мусили на ходу міняти і виправляти. Обшук тривав від 12 години дня до 4 ночі.

49 пунктів звинувачення в „антирадянській агітації та пропаганді” та „наклепницьких вигадках” слідство компонувало майже рік. З. вимагав вести справу українською мовою, прискіпувався до юридичних тонкощів, скаржився на слідчого, якому доводилося давати пояснення у вищі інстанції. З. вдалося викрасти у слідчого „План следственных действий". За наполегливість двічі побував у карцері, пройшов психіатричну експертизу впродовж 35 діб.

Харківський КГБ мав намір „створити” на папері „антирадянську групу” на чолі з З.: одночасно провів обшук у 9 осіб, заарештував інженера Ігоря Кравціва, справу якого лише в кінці 1972 перевів в окреме провадження, бо ніякої „групи” не було – були елементарні прояви громадянської свідомості. У справі було допитано біля 220 осіб з різних кінців Радянського Союзу. Робітники не давали показів, натомість дехто з інтеліґенції намагався вигородити себе. Щоб допомогти адвокатові захищати себе, З. чисто формально частково визнав вину (фактичну сторону), але заперечив мету підриву та ослаблення радянського державного і суспільного ладу

З. не дали можливості найняти адвоката з іншого міста. Але захисник розумно повела справу. Суд, що закінчився 5.04.1973, призначив покарання 7 р. ув’язнення в таборах суворого режиму за ст. 62 КК УРСР. Адвокат добилася в касаційному суді пом’якшення вироку до 4 р.. Тоді КГБ звернувся до Верховного суду СРСР зі скаргою на Верховний суд УРСР, що таким рішенням він сприяє „развитию националистических антисоветских тенденций на Украине”. ВС СРСР скасував постанову ВС України, направив справу на розгляд у новому складі касаційного суду. Уже в зоні З. повідомили, що йому відновлено попередній термін, 7 р.. Після цього адвокат втратила допуск до політичних справ. Судові витрати (на хімічні експертизи) 1000 руб. З. виплачував ще й на волі.

Одразу після суду З. кинули в камеру смертників у СІЗО на Холодній Горі. Вивезений з Харкова в липні 1973, у серпні прибув у 36-у зону пермських таборів. Був у колі високоосвічених, достойних людей: Л.ЛУК’ЯНЕНКО, Є.СВЕРСТЮК, І.СВІТЛИЧНИЙ, Є.ПРОНЮК, О.СЕРГІЄНКО, Ґунар Астра. У зв’язку з побиттям наглядачем 23.06.1974 С.САПЕЛЯКА в зоні вибухнув страйк протесту. З. взяв у ньому активну участь, за що був кинутий у карцер, потім у ПКТ, у кінці 1975 р. засуджений Чусовським райнарсудом до тюремного ув’язнення на 3 р., яке відбував у Владимирській тюрмі.

Звільнився З. в 1979 р., ще 5 р. мав адміннагляд. Заробляв на посаді інженера 82 руб., а ще сплачував судові витрати.

З. був одним із зачинателів демократичних процесів на Харківщині і в Україні. Уже в листопаді 1985 р. ознайомив ближче коло зі своїм проектом статуту товариства „Спадщина” (його вдалося зареєструвати в 1987). Брав участь у створенні Товариства української мови, „Меморіалу”, Української Гельсінкської Спілки, Народного Руху України, ДемПУ, де займав керівні посади.

1988 р. обраний заступником голови Ради трудового колективу НВО "Енергосталь", 1990-94 – депутат Харківської обласної ради. 1994 закінчив курс держави і права в Академії Державного Управління. В 1992-94 р.р. працював першим заступником Голови облдержадміністрації з питань загальнодержавної і реґіональної політики та гуманітарних питань; 1994–95 р. керував державною фінансовою установою; 1999-2000 р.р. – радник з економічних питань; з 2000 р. – Виконавчий директор Інституту Політичних Наук. Балотувався до Верховної Ради України, на посаду міського голови.

1.12.2014 р. нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

З 1999 – на пенсії. Попри втрату зору, активний у громадських справах. З 1995 очолює обласну організацію ВУТПВіР. Син Ярослав 1962 р.н., медик. Дружина Леся Яківна – вчителька.

Бібліоґрафія:
І.

Інтерв’ю з А.Здоровим 1 липня 2002 року в Харкові. http://archive.khpg.org/index.php?id=1313577718&w

ІІ.

Лук’яненко Левко. З часів неволі. Книга четверта: Країна Моксель. – К.: Фенікс, 2010. – 2010. – С. 213-219 та ін.; Шлях до відродження: в 13 т. Т. 8: З часів неволі: Країна Моксель / Левко Лук’яненко – К., ТОВ «Юрка Любченка», 2014. – С. 213-219 та ін.

Калініченко В.В., Андрій Лимар. На захист української мови (До 40-річчя громадянського поступку) // З Богом у серці, № 2, 2006. – С. 15-17.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 245–247. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184358292&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 250–251; 2-е вид.: 2012 р. – С. 277–278.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 4.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал