Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

СОРОКА МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

15.07.2007 | Бондарук Леся | Леся Бондарук. Михайло Сорока: До 90-річчя від дня народження і 30-ліття від дня смерті (27.03.1911)

СОРОКА МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (нар. 27.03.1911 р., с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині – п. 16.06.1971, сел. Озерний (Умор) Зубово-Полянського р-ну, Мордовія).

Провідний член Організації Українських Націоналістів, ідейний патріарх політв’язнів радянських концтаборів.

Батько С. помер за два місяці до народження сина. 19-річна мати Ганна Года віддала сина на виховання своїм батькам. 1923 р. С. закінчив початкову школу, 1924 вступив у Тернопільську ґімназію, де до 1926 р. викладав математику Мирон Зарицкий і навчалася його донька Катерина – майбутня дружина С. Тут юнак став членом “Пласту”, а згодом – ОУН. Від 1927 р. навчався в українській ґімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а з 1933 – на факультеті архітектури Празької політехніки. Дружив тут з Олегом Кандибою (Ольжичем), захоплювався спортом.

1937 р. польська влада за підозрою в причетності С. до ОУН затримала і засудила його на 5 р. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Гродно. У Станіславській тюрмі С. познайомився з Катериною Зарицькою (відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Пєрацького), з якою взяв шлюб 5.11.1939 р., коли вийшов на волю після падіння Польської держави. У січні 1940 С. вступив на математичний факультет Львівського політехнічного інституту, з березня навчався також на мистецьких курсах. Став членом Крайового Проводу ОУН.

Після 4-х місяців щасливого сімейного життя 22.03.1940 р. за причетність до ОУН С. і К.Зарицька були заарештовані большевиками. К.Зарицька 2.09.1940 р. в тюрмі «Бригідки» народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. У червні втекла з розбитої тюрми. Стала провідницею жіночої ОУН, згодом до арешту 21.09.1947 була головою Українського Червоного Хреста УПА, зв’язковою Головнокомандувача УПА ґенерала Романа Шухевича-Чупринки. С. був засуджений на 8 р. ув’язнення і етапований у Владивосток.

1947 р. на Воркуті С. створив підпільну організацію “ОУН-Північ” (друга назва – „Заполярний Провід ОУН”), яка боролася за права політичних в’язнів, допомагала їм виживати, зберігати самобутність, готувала страйки й повстання. Це стало однією з причин відокремлення за наказом МВД від 28.02.1948 р. політичних в’язнів від карних.

1948 р. С. звільнений з закінченням терміну ув’язнення. Щоб його не залишили на засланні, С. погодився через 2 міс. повернутися на роботу вільнонайманим топографом. У Львові через Галину Дидик, зв’язкову Р.Шухевича, відновив з ним зв’язок і повернувся на Воркуту, де за завданням Проводу ОУН продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах, збирати інформацію про склад концтаборів і військ, які їх охороняють.

У травні 1949 р. С. повернувся у Львів, через зв’язкову Дарію Гусяк зустрічався з провідними діячами УПА. 29.07 заарештований на вулиці Львова і постановою особливої наради МГБ СРСР від 26.10.1949 виселений на спецпоселення в Красноярський край. Однак і звідти продовжував керувати підпіллям. У зв’язку з публікацією на Заході спогадів колишніх політв’язнів, НКВД вийшло на організацію „ОУН-Північ”. 15.12.1952 С. заарештований і 15.09.1953 засуджений трибуналом Біломорського військового округу за ст. 58-1-в, 58-10 КК РРФСР (зрада батьківщини, антирадянська агітація, організація підпілля і підготовка повстання) до смертної кари, яку 25.11 замінили на 25 р. ув’язнення. Однак „ОУН-Північ” не була викрита повністю, тож діяла далі і розрослася у велике «Об’єднання».
З березня 1954 С. карався два місяці в Кірові, потім його через Свердловськ, Петропавловськ етапували у Джезказґан, на поселення Кенґір у Південному Казахстані і там посадили в тюрму „Степлага”, де половину в’язнів становили українці і чверть – прибалти, засуджені за участь у національно-визвольній боротьбі. Умови утримання й робота тут були надзвичайно тяжкі. У травні 1954 р. там почався страйк, який переріс у Кенґірське повстання. Воно тривало з 16.05 до 26.06.1954. Власне повстання було спровоковане проривом карних в’язнів у політичну жіночу зону. На захист жінок кинулися політв’язні, а сторожа відкрила по них вогонь. Політв’язні розбили внутрішні мури і загорожі, вигнали з зони адміністрацію, налагодили самоохорону понад 20-тисячного табору. Члени ОУН не дозволили С. увійти в комісію, яка керувала постанням. Він входив до конспіративного центру. Але відкрито організував хор, написав гімн Кенґірського повстання, налагодив перепис в’язнів, допомагав медикам рятувати в’язнів під час придушення повстання. Це було єдине повстання ГУЛАГу, яке придушили за допомогою танків. С. відправлений у порт Ваніно, відтак на Магадан.

Після Кенґірського та інших повстань каральна система була реформована, дві третини в’язнів звільнені. Ухвалами ПрикВО від 5.03. і 16.04.1957 р. звинувачення 1940 і 1949 рр. щодо С. були скасовані і він у цих справах був реабілітований, але на 25-літній термін ув’язнення від 1952 р. це не вплинуло.

З огляду на те, що С. скрізь, де був, організовував навколо себе політв’язнів, проводив літературні, історичні та релігійні свята, його часто переводили з табору в табір. З 1960 він карався в Тайшеті, Свердловську, Казані, взимку 1962 переведений у мордовські табори.
У середині 60-х рр. кагебісти возили С. до Києва, Тернополя, Львова, влаштовували зустрічі з сином, з ріднею, водили в інститути й театри – з метою зламати його і домогтися публічного покаяння. Адже „це був стовп, навколо якого усе духовне життя оберталося”, згадував П.ЗАЛИВАХА. Керуючись гаслом „Де б ти не був – будуй довкола себе Україну”, С. у часи послаблення режиму організовував літературні вечори, історичні та релігійні свята, читав лекції з найрізноманітніших тем: історія, архітектура, музика, малярство, географія, етика, спорт. За свідченням в’язнів, С. розробив кодекс поведінки політв’язня, часто виступав посередником у конфліктах не лише між українцями, а й між людьми інших національностей. Він був загальновизнаним лідером, навколо якого гуртувалися не тільки українці, а й представники інших поневолених Росією народів. Його талант організатора, інтеліґентність, всебічна освіченість, високий розум, відданість справі українського визволення надихали людей різних національностей на боротьбу за власну державність. Про нього як зразкового українця написані спогади в багатьох країнах світу.

С. знайшов щире порозуміння з новим поколінням політв’язнів – шістдесятниками. Не всі приходили в табори національно свідомими, але під впливом таких особистостей, як С., вони ставали носіями національної ідеї.

Збереглися написані його красивим почерком листи до сина Богдана і малюнки, праці „Мистецька Прага”, „Мирон Зарицький”, „Інстинкти. Рефлекси. Етика” та деякі переклади.

Навесні 1971 р. в’язні різних національностей за ініціативою С. провели в таборі ЖХ-385/17-А (сел. Озерний) двотижневе відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки, творчість якої він дуже любив.

6.01.1967 в С. стався інфаркт міокарда. 16.06.1971 під час прогулянки в присутності М.ГОРИНЯ він помер унаслідок другого інфаркту. Його дружина К.Зарицька в цей час перебувала в таборі ЖХ-385/3-4 в Барашево. Тіло С. відвезли в Барашево, де була лікарня, і там його поховали з томиком Лесі Українки. За цією ознакою його поховання більш як через 20 років опізнали колишні політв’язні Василь ПІДГОРОДЕЦЬКИЙ, Марія Вульчин, Степан Мартинюк-Лотоцький та син Богдан, бо номер його могили 8а був переставлений на сусідню могилу.

28.09.1992 р. відбулося урочисте перепоховання праху С. у Львові на Личаківському цвинтарі, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької, яка, відбувши 25 р. ув’язнення, померла 29.08.1986 р. у Волочиську Хмельницької обл.

Бібліоґрафія:

Леся Бондарук. Михайло Сорока: До 90-річчя від дня народження і 30-ліття від дня смерті (27.03.1911 – 16.06.1971). – Дрогобич: Видавнича фірма „Відродження”, 2001. – 294 с., 40 л. іл.
Михайло Горинь. Листи з-за ґрат. – Харків: Харківська правозахисна група, Фоліо, 2005. – С. 4, 23, 45, 146, 233, 235-237, 240-249, 253-254, 256, 258, 261, 267, 272, 280-281.
Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: ХПГ; К.: Смолоскип, 2005. – С. 136-137
Спогади Богдана Сороки. Грудень 2007. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184516926
Горинь Михайло Миколайович. Запалити свічу / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; Художн.-оформлювач Б.Є. Захаров – Харків: Права людини, 2009 р. – С. 50, 65-71, 156 – 157.
Леся Бондарук. Авторитет моральної сили // Главред. Час і події, 12/24/2009, № 2009-51. http://www.chasipodii.net/article/5992/
Богдан Сорока. Спогади. – Львів: Сполом, 2014. – 280 с.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 736–739. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184516926
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 616–618; 2-е вид.: 2012 р., – С. 699–701.

Леся Бондарук. Харківська правозахисна група. 24.04. 2006. Останнє прочитання 23.07.2016.

.

Рекомендувати цей матеріал