Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КОХАН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

17.08.2011 | Овсієнко В.В. | Інтерв΄ю з Василем Коханом 5 квітня 2003 року в Києві
Інтерв΄ю з Василем КОХАНОМ

В.В.Овсієнко: П'ятого квітня 2003 року розповідає Кохан Василь Іванович. Записує Василь Овсієнко.

В.І.Кохан: Я, Кохан Василь Іванович, народився в Закарпатській області, яка тоді називалася Підкарпатська Русь і входила до Чехословаччини. Народився у бідній сім'ї. Сі-м'я була завжди налаштована на возз'єднання з Україною. Народився я 18 листопада 1926 року, село Косино, Cвалявський район.

Ходив у школу прямо в нас у селі, пізніше ходив у середню школу за 7 кілометрів від нас, у село Чинадійово (Мукачівський р-н). Цю школу я закінчив. Але коли в 1938 році був великий рух ОУН з Великої України, то в нас була організована Карпатська Січ. Я в ній був активним членом. Закінчив старшинську школу 1938 року в районі Чорної Тиси, неда-леко від гори Сивуля. (Це в 12 років? – В.О.)

Коли почався розвал Чехословаччини, то Закарпатська Україна мала автономію. Цю автономію Мадярщина і Німеччина намагалися ліквідувати. Ми зі зброєю в руках відсто-ювали свою незалежність. Я воював з кулеметом, кулеметником був. (Це в 13 років? – В.О.)

Нас перемогли, тому що в нас була тільки легка зброя. Частина наших січовиків пі-шла в Югославію, там є область Керестур, це Хорватія. Це люди, які вийшли колись із За-карпаття. У Керестурі розмовляють так, як і ми. Частина пішла через Румунію в Керестур, а ми пішли в підпілля. Наші в підпіллі добре замаскувалися. Коли прийшли мадяри, то все брали під свій контроль. Я вчився, а коли прийшли совєти – так їх будемо називати, – всіх нас добровільно-примусово забрали в армію. Це вже було в 1944 році. Я не хотів іти, але нас забрали, оточили конвойним нарядом і так погнали на фронт.

В.О.: А звідки вас взяли?

В.К.: Мене взяли в Мукачеві. І вже через три дні нас погнали на війну. Хоча ми були мало навчені, нас кинули в бій.

Я потрапив у парашутно-десантну дивізію, потім нас перевели у гірську 129-ту Жи-томирську дивізію і перекинули звільняти ременські (така назва? – В.О.) міста. Там, у Та-трах, були дуже важкі бої. Ото Пороніно, Закопане і Чорний Дунаєць… Я був ранений там, але мене не відпустили лікуватися, а посадили на телефон. Як тільки зажило – знову на передову. Потім Вісла, Краків – у цих місцях теж були дуже великі бої. Там я був вдру-ге ранений. Тільки зажило – поставили кулеметником, автоматником – де важко було. По-тім мав контузію, з тих пір погано чую. Одержав ще одне поранення. Воював у 66-й диві-зії, це був Перший Український фронт. Воював уже на території Польщі і Чехословаччини до 26 травня. Війна закінчилася практично 11 травня, а ми ще воювали до 26 травня. Після цього нас перевели на територію Радянського Союзу. Тут був голод, ми страшно голоду-вали, але жодного не відпустили додому. Не відпустили, щоб не було поповнення УПА. Нас тримали як заложників.

В.О.: А в якій місцевості вас тримали?

В.К.: У Кам'янець-Подільському, Чернівцях, де сильно діяла УПА. Тримали для то-го, щоби були під руками навчені солдати і щоб ми не пішли в УПА. А ми би перейшли в УПА стопроцентно. Так тримали нас шість років, до тих пір, поки Шухевич не загинув. Як Шухевич загинув, тоді нас відпустили. Ми коли в армії були, то ухитрялися давати УПА патрони, ґранати. Я сам давав, і давав ящиками. Вони знали, що ми за Україну. Тому нас держали під контролем.

Нас демобілізували в 1950 році. Коли ми повернулися, вже колгоспи були організо-вані, і був страшний голод.

В.О.: А куди ви повернулися?

В.К.: Я повернувся у Сваляву. У нас не було ні українців із Центральної України, ні з Росії. Туди були завезені прикордонники, НКВД і ложне НКВД – МВД. До біса їх було. Дуже багато ложних УПА. Бо УПА було багато на Закарпатті в лісах. Люди їм допомагали хлібом, провіантом.

У 1952 році я вчився вві Львові. При Лісотехнічному інституті закінчив курси елект-ромеханіків пересувних електростанцій і 1953 року поступив у московський технікум на електрика. У 1955 році я поступив в Академію сільськогосподарських наук у Києві. Учив-ся на інженерному факультеті. Закінчив її у 1960 році. Інженер-механік проектування ма-шин, конструктор був. Направили мене в Київ працювати. Я працював у науково-дослідному інституті УКРДІПРОстанок. Там квартири не давали, то я перейшов працюва-ти в Інститут автоматики і вчився вже на другому курсі в КПІ на факультеті автоматики і телемеханіки, на вечірньому факультеті. Я був інженером, але автоматика і телемеханіка – мені це треба були для роботи.

В.О.: Це вже в яких роках?

В.К.: Це були 1962-1965 роки. У нас і в академії, і в КПІ було дисидентство, був де-мократичний рух. У травні ми ходили до пам`ятника Тарасові Шевченку. Дуже пересліду-вали студентів, але ми, інженери, ходили туди кожен рік. Студентів і молодь, які були на гуманітарних спеціальностях, саджали, а нас, інженерів, не саджали. Не саджали тому, що ми були потрібні для техніки. Нас умовляли, нас переконували, а ми добре вчилися і добре знали оту маячню марксистсько-ленінську, марксистську філософію, істмат, діамат, "Шаг вперед, два шага назад", "Матеріалізм і емпіріокритицизм", "Государство и революция". Ми так викладачів заганяли, що вони тікали з аудиторії. Так ми показували незгоду з тим режимом, бо дисидент – то незгодний.

Я особисто знаю того Ярослава Добоша, якого в Чопі заарештували. Особисто я знав Зіновію Франко, і з Франком Тарасом ми дружили. Це була також демократично налашто-вана людина. З його сином Роландом я працював в Інституті автоматики. Його там для прикриття висунули секретарем парткому інституту. Він на позір зі мною сперечався, ніби перевиховував мене. Він згодом працював в Англії в дипломатії. Це він добився, що Анг-лія станцію в Антарктиді передала Україні. Він живе там, де академічний театр імені Та-раса Шевченка, другий під'їзд. Там жив і Тарас, який уже помер. І Зіновія вже померла. Їй не давали роботу.

Мене притискували, але чим ти інженера притиснеш? Я цього Кучму добре знаю, він був парторгом на заводі, ходив з гітарою, чувака з себе корчив. (Л.Кучма був парторгом на заводі «Южмаш» у Дніпропетровську. – В.О.). А що ми їздили у відрядження, то ми розповсюджували дисидентство не тільки на Україні, але й в інших республіках. Ми там спілкувалися з інженерами. Вони бачили, що ми не боїмось, то й вони не боялися. Ми ка-зали: "Мы не знаем, что такое советская власть, и никто не знает, что оно такое". Так во-ни, знаєш, отакими квадратними очима дивилися. Я кажу: "Что вы называете советами? Коммунистическую партию? Так Ленин сказал, что "коммунисты" – неудачное название, нужно переименовать "фашисты", по итальянскому типу". На седьмом внеочередном съезде 6–8 марта 1918 года РСДРП переименовали на РКП. І от Ленін був незгоден із на-звою РКП, а хотів, щоб називали фашистами. Він, коли був у Швейцарії, то жив із Муссо-ліні на одній вулиці, і він Муссоліні знав. Муссоліні там працював слюсарем. А в помісті Кукушкіно в Татарії сім`я Ульянових останні соки видавлювала з людей, щоб він там жив.

Коротше кажучи, я їм відкривав том творів Леніна і показував, де це записано. Дос-лівно: "Коммунисты – неудачное название. Может быть, в этом вопросе нам сделает услу-ги итальянский фашизм". Це 343 чи 347 сторінка, другий абзац на правому боці згори.

В.О.: А який том?

В.К.: Здається, 37-й. Я їм показував, що Ленін писав: "Русскому шовинизму, держи-морде даю бой". Це у 45 томі, 340 сторінка.

В.О.: А чи була у вас на руках якась самвидавська література?

В.К.: Література у нас була. Десь так після 1967 року, коли вже глушили "Свободу", нам почала поступати література, яку друкували на Заході, і ми ту літературу розповсю-джували. Іван Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Син Юрія Хору-нжого, письменника, і мої діти були в одному дитсадку. У нього був роздрукований на ро-тапринті том, я його взяв, прочитав сам, а в мене взяли мої інженери, читали і розмножу-вали на принтері. Відбитки були в КПІ, в академії, в технікумі, були по Україні, по Росії, бо один другому давали. Цей том дали в Харків, з Харкова – у Дніпропетровськ і в Кривий Ріг. Відтак «зачитали». Думаю собі, хлопець буде ображатися. Зустрівся з ним, кажу: "Зна-єш, Юра, у мене така вийшла справа: мої друзі забрали оту книгу, що ти дав, і один друго-му передають. Я знаю, де вона є, – уже в Дніпропетровську, і вони мені казали, що можуть передати в Кривий Ріг і далі". – "То, – каже, – нічого, правильно роблять, нехай переда-ють". Так ми передавали один одному літературу. Але характерно, що жодний інженер один одного не продав, жоден том, жодна книжка, жодна сторінка, жодна газета не попала в КГБ. Отака була в нас, інженерів, спаяність. У гуманітаріїв так не було, а в нас один од-ному передавали книги, аж кипіло. Тоді була мода на політінформації кожного тижня, і там передавали один одному самвидав. Усі бачили, що партія вже не має під собою ґрун-ту.

Як зачинщика, мене КГБ намагалося завербувати таємним аґентом. Коли ми були в армії, то схиляли солдатів, сержантів, щоби доносити один на одного. Я якраз проводив тактичні заняття, коли мене викликають до начальника штабу. Приходжу я, а начальник штабу був українець, каже: "Я тебе не викликав". – "Так, – кажу, – кликали до начальника штабу..." Він сміється, бо знав мою різку натуру, що я на ходу обірву. "Туди, через двері." Я пішов, а там сидять такі... Вони мали право носити будь-яку форму. Я дивлюся, не знаю, кому доповісти. "Кому я тут понадобился?" – "Мы решили с вами поговорить." – "Кто вы?" – "Это особый отдел." – "А вы не могли прийти на занятия поговорить?" – "Это кон-фиденциально." – "О чем?" – "Если будете слышать нездоровые разговоры, возьмите на заметку и капитану доложите". – "Что?! Я буду слушать сплетни, записывать и вашему ка-питану передавать?! Я не сельская баба, чтобы заниматься сплетнями и вашему капитану передавать. Это одна сторона дела, а другая сторона, что это предательство своих товари-щей. Я, – говорю, – продавать своих товарищей не буду, предательством занимайтесь са-ми, а я не буду этим заниматься." Підіймається отакий, десь із Півночі – отака морда вели-ка, а ноги короткі, а бебех отакий. "На этого можно положиться." А я кажу: "А вы не зна-ли?" За ручку – і в двері. А за дверима начальник штабу, майор, слухав, що я скажу. Я так різко втікаю, а він сміється. Але скільки вони мені неприємностей робили, ця мерзота! Бі-льше мене не викликали, але я постійно був під пресом.

Вони знали, що я в Хорунжого взяв книжку Дзюби і передавав, але жодного інжене-ра не піймали. Я кажу: "А нащо воно тобі? Займайся своїм ділом, а то наше діло".

У мене діти були в українському дитсадку, я так наполіг. До Міністерства освіти дійшло. І син Юрія Хорунжого був з моїм сином в одній групі.

Коли я вчився, то нам викладав математику росіянин. А я був старостою математич-ної студії. Тоді були математичні студії. Ми розбирали на засіданнях важкі розділи. Спе-ршу в нас було 25 чоловік, а потім залишилося 15 – дуже важко було вчитися. Кожен хотів бути першим. Так я на папірцях написав – перший, другий, п'ятий, п'ятнадцятий, потрусив у шапці – витягуй. Хто який білет витягне. Ну, мені попався п'ятнадцятий білет. Я стою, чекаю. А я ж одержував підвищену стипендію, 528 рублів, а звичайна була десь 230 руб-лів. Я витягнув білет, а там розділ поліномів. Викладач каже: «Це ти знаєш, це ти знаєш… Дай мені, каже, визначення дискримінант, знайди знак – і я поставлю оцінку». Українсь-кою мовою дискримінант буде так: корінь зведеного квадратного рівняння дорівнює дру-гому коефіцієнту з протилежним знаком, плюс-мінус корінь квадратний із квадрата цього коефіцієнта без вільного члена. А на російську спробуй перекласти? "Корінь зведений" – як це буде російською мовою? Я думаю, яке слово підібрати, а він каже: "Да у тебя пробе-лы за среднюю школу". Він пішов у деканат, а декан узяв відомість, глянув: "Почему у те-бя "четыре", что такое?" Я йому оце розказую, а той професор підійшов. Декан каже: "Что вы делаете?" А той бачить, що попався, і каже: "Знаете, молодой человек, я перед вами извиняюсь, исправим на "отлично", и в канцелярии печать поставим". А скільки отаких наших дітей-українців заклюють, затуркають і скалічать на все життя! Я дуже виступав проти того.

Слухай далі. Мене не змогли завербувати. Але, якщо щось, то вони тобі все спаску-дять. Вони все контролювали, записували, коротше кажучи, давали про себе знати. Я не звертав на них уваги. Ми не ховалися нікому за спину, не боялися ні обкомів, ні міськко-мів, ні партії, ні чорта, ні сатану, ні КГБ – нікого.

Ми цікавилися нашою Україною, яка була окупована більшовиками 20 червня 1919 року. Ми думали, як цю окупацію ліквідувати, зробити Україну незалежною державою. Ми знали, скільки з України забирають і в Україну не повертають. Посади давали напівг-рамотним, а ми, грамотні люди, не могли посаду отримати, щоб для свого народу працю-вати. У мене багато винаходів забрали. Я, наприклад, посилаю в Комітет винаходів, а вони його перероблять і дадуть у Росію. Тобто вони грабували інтелект України. Ми проти того виступали. Виступали, щоб українців не посилали далеко служити, щоб не примушували робити всю брудну роботу в армії. Оцей Громов, ґенерал, казав у Афганістані моєму хо-рошому знайомому (він зараз уже ґенерал-лейтенант): "Почему же ты не послал хохлов?" – а там було щось таке, що когось поранили. Тобто "хохлов" посилали, не вважали їх за людей. Курсанти, яких я вчив, будучи в армії, уже зараз ґенерал-полковники, а мені не да-вали ходу.

Коли почали саджати й інженерів, то й мене посадили в 1974 році. Взяли з лікарні. Я тоді працював в Інституті поліграфії, бо в Інституті автоматики вже почали звільняти за політичними мотивами. Звільнили й мене, то я перейшов в Інститут поліграфії. Тоді я по-трапив у лікарню, мене кагебісти з лікарні забрали, так що не знали ні рідні – ніхто.

В.О.: А коли саме?

В.К.: Це було у 1974 році, 29 жовтня. Я тобі дам вирок, там усе є. Мій вирок є і в ООН, в Америці.

В.О.: А як вас заарештували і куди повезли?

В.К.: Розкажу. Виходжу я з лікарні – і ззаду мене схопили. Це лікарня, де Ярославів Вал, отам, де Львівська площа, не знаю, як зараз та лікарня називається. Мене схопили, заштовхали в машину і привезли на Короленка, 15, і спочатку в "одиночку" посадили. Ні зателефонувати додому, нічого, ніхто не знає, де я. Потім ввечері прийшло сім чоловік і били мене.

В.О.: Короленка, 15 – це там, біля пам`ятника Богданові Хмельницькому? Тепер Во-лодимирська вулиця.

В.К.: Так, де Богдан Хмельницький. Уночі мене били, щоб я писав повинну.

В.О.: Явку з повинною? Що вони хотіли від вас?

В.К.: Диктували мені, що я говорив щось там проти совєцької влади... Вони сильно били мене. Я здачу давав. Вдарили по нирці, я упав і втратив свідомість. Перенесли мене в одиночну камеру, де я був, доки не прийшов до тями. Потім я під диктовку писав явку з повинною. "Мы тебя не отпустим. Никто не знает, где ты. Ты читал, сколько людей про-падает?" І потім повезли мене… От куди, не знаю, бо везли машиною, було закрито.

В.О.: На Володимирську, 33? Чи на Лук'янівку?

В.К.: Напевно, на Володимирську. Я вже потім на Лук'янівці був, коли був засудже-ний.

В.О.: А слідство хто вів? Пам'ятаєте кого-небудь?

В.К.: Спочатку я не знав, хто, а потім я вимагав, щоб мені сказали. Слідчий показав посвідчення – Кухарчук.

В.О.: А звідки він був, з КГБ, з міліції чи з прокуратури?

В.К.: А чорт його знає. Не знаю, з міліції, з КГБ чи з прокуратури, але Кухарчук. Я прочитав у посвідченні: Кухарчук Сергей Семенович. І більш до мене не приходили. По-тім був суд.

В.О.: Коли був суд?

В.К.: У 1975 році. Я тобі принесу вирок. Стаття 187-прим.

В.О.: Це «наклепи на радянську дійсність».

В.К.: А хто його знає, як там. Жодного свідка, жодна адреса свідків не відповідає тому місцю, де він живе. Я записував усіх, щоб знати.

Але як зі мною погано поводилися в тюрмі, якби ти знав! Коли я сидів, то мою квар-тиру перевели у Владивосток, де база атомних човнів.

В.О.: Як то, обміняли чи як?

В.К.: Обміняли.

В.О.: Почекайте, а хтось у тій квартирі жив?

В.К.: Я тепер хочу її повернути, якраз займаюся цією справою.

Звільнений я був у 1976 році.

В.О.: Скільки вам дали?

В.К.: Два роки.

В.О.: А де ви сиділи? Розкажіть, де ви були в ув'язненні.

В.К.: Розкажу, чекай. Були такі табори, ніби "общего режима", а сиділи там такі, що їм навіть не давали побачень. Цей табір у Харківській області, номер 313-й чи ще якийсь. Я тобі дам документи, ти там подивишся.

В.О.: А які в тій зоні, де ви сиділи, були умови утримання? Що ви там робили?

В.К.: Умови були жахливі. Я робив зварювальником. Мене примусили. Я зварюва-льником робив і зіпсував очі. Робили ми якісь воздуховоди.

Жахливо важкі там були умови. Я навіть втрачав свідомість із голоду.

В.О.: Голодна зона була?

В.К.: Страшно, я довго був у комі. Це може підтвердити фельдшер Галина Дяченко. Я був у страшному режимі, хоча це була загального режиму. У нас заробити не можна бу-ло нічого: 1 рубль 73 копійки в день, з того половину брала зона...

В.О.: На колючий дріт.

В.К.: Так, а 33 копійки було на харчування. Давали, скажімо, на 10 копійок тюльки гнилої, хліб, перероблений з черствого, давали по 400 грамів. Тяжко було дуже. Я ж війну пройшов, знаю, що воно таке. Як я прийшов додому і люди мене побачили, то плакали.

Коли я повернувся – ні роботи, ні житла, нічого. Мене не пустили в квартиру, бо там жив якийсь із Владивостока.

В.О.: Окупант.

В.К.: Я почав добиватися правди, але її не можна було добитися. Коли я вийшов, то в мене майже не було грошей. Я думав, буду працювати, бо вмію працювати, у мене й комбайнерські права, і трактористські, і шоферські, я електромеханік, електрик, маю на-віть права на парові машини. Ми, дисиденти, так чинили: нас тут звільнять, а ми підемо за іншою спеціальністю в інше місце. Де треба, там працюємо.

Отже, ходжу я, ніхто не бере мене на роботу. Тоді я вийшов, де міст Патона, сів на автобус і поїхав. Думав, у якийсь колгосп поїду, там де-небудь приймуть на роботу. При-йшов – і кожен вимагає паспорта. Я підійшов до групи жінок, питаю: "Ви куди їдете?" Во-ни кажуть: "Їдемо на поле, овочі збирати". А колгоспи продавали овочі, за ящик платили 32 копійки, реалізували і повертали гроші. Я пішов спочатку до голови, кажу: "У вас, мо-же, знайдеться робота для мене? Я і електрик, і тракторист, і комбайнер". – "Дайте пас-порт". А паспорта в мене нема, тільки довідка про звільнення. Жовта така. Кажу: "Я забув паспорт". Не скажеш же, що ти з зони. "Ми, – каже, – не можемо взяти."

От стоїть група жінок і один чоловік. "Куди?" – "На поле." – "А це хто?" – "Брига-дир." Я – до бригадира, питаю: "Можете взяти? Я буду добре працювати". Він каже: "Дай-те паспорт, та ідіть". Знову паспорт. "Та, – кажу, – я забув. Я буду записувати на жінку, жінка підрахує і принесе". – "То так можна, сідайте." Я сів на машину, поїхали на поле. Жінки взяли собі по 8-10 ящиків. А було дві машини ящиків, з однієї жінки брали, а другу машину ящиків я всю сам розвантажив. В обід привозили молоко і хліб. Я до обіду попра-цював, а потім узяв бідончик, набрав молока кип'яченого і хліба і так ночував. Жінки за-робляли там 10-11 рублів, а я 27, 28, 29, отак от. А вночі у скирті спав. Ну, а на степу все одно холодно. Як тільки починає світати, я вже стаю до роботи. І я за сезон заробив 945 рублів. Жінці, на яку записував, я першого разу дав 15 рублів, потім другий раз давав, а вона каже: "Ні, то багато". Я їй дав 10, третій і четвертий раз – по 10 рублів. 45 рублів я дав жінці за те, що вона мені приносила їсти, навіть купувала мені в магазині їсти та при-носила. 895 рублів лишилося, з ними я прийшов у Київ...

В.О.: А в якому це ви селі були?

В.К.: Оце, знаєш, аж туди за Рогозів, туди ще треба було йти кілометрів 17, отак я йшов. Прийшов я у Київ, пішов на Львівську площу, там магазин одягу за зниженими ці-нами. З зайшов, кажу жінкам: "Таке щось підходяще знайдіть мені". Так вони мені костюм знайшли, сорочку, пальто і туфлі, навіть візитку я собі купив. Ну, вигляд... з краваткою.

Приходжу я в суд, цікавлюся: «Я подав касаційну скаргу, чому нема відповіді?» А секретарка відкрила течку: "Ми забули її вислати". Я кажу: "Дайте її мені тепер". Вона ме-ні дала, я написав, що взяв у такий-то час, у такому-то кабінеті, де мені відповіли, що за-були вислати. "Що ви пишете?" – "Те, що ви мені казали." Записав.

Де я буду жити? Я прийшов додому, а додому мене ніхто не пускає. Отак робило КГБ.

Тоді я пішов у готель "Москва". Зараз він називається "Україна". На четвертому по-версі було консульство США. Я був пристойно одягнений. Ішла група екскурсантів десь із Нідерландів. Я в цю групу ввійшов і пройшов з нею. Потім відірвався від групи і мимо по-ста – раз – і у консульський відділ. Увірвався туди, вони навіть перелякалися, кажуть: "Как вы сюда попали?" Я кажу, отаке і таке діло, розказав їм, у якому я становищі, а вони пи-тають: "А у вас есть документ какой-нибудь?" – "Та який у мене документ є, нема ніякого документа". – "А приговор есть?" Я мав вирок і касаційну скаргу. "А можно снять ко-пию?" – "Хоч десять знімайте". Вони – раз-раз – на ксероксі зняли копію. "А це, – кажу, – в оригіналі вам даю". Оцю касаційну скаргу, що мені не надіслали. Вони взяли і кажуть: "Прийдіть через шість днів". Дали вже мені перепустку.

Через шість днів із Організації Об'єднаних Націй, з Комітету по правах людини, при-їхала людина. Я прийшов – уже перепустку показав, то не чіплялися кагебісти, – я зайшов і почали говорити. По-моєму, я говорив із представником. Із консульства ми вийшли на вулицю, говорили на виду. Я розказав, як мене брали в армію проти моєї волі, як мене га-няли, скільки держали без копійки, ні батько, ні мати не отримували ні копійки, як мене ганяли на явну смерть, як я був ранений, не відпускали мене на лікування – взагалі знуща-лися, як хотіли. Що був у дисидентському русі, що Совєцький Союз підписав Гельсінксь-ку угоду щодо прав людини і її не виконує, як мене посадили за цією сфабрикованою справою. Він каже: «Ви отримаєте право виїхати в Сполучені Штати». Кажу: "Я з задово-ленням".

Повернулися в консульство, мені сказали, коли приходити знову. Я приходжу на Хрещатик, а на Хрещатику підійшла чорна "Волга": "Василь Іванович, сідайте, – кажуть, – у машину, поїдемо влаштовувати вас на роботу." А навіщо воно мені треба? "Я, – кажу, – не збираюся нікуди йти, я хочу в еміграцію." Але посадили і завезли в райвиконком. Я жив на вулиці Мілютенка, вона входила у Дніпровський район. То мене у Дніпровський райвиконком завезли, дали направлення на "хімію". "Вы никуда не уедете", – так почали погрожувати.

Думаю собі: я без вас улаштуюсь. Пішов я на завод «Тисячний». Приходжу в кабінет, а директор був українець, його прізвище Момот. А українське слово "момот" – це той, хто роблять діжки, маснички – діжечки для збивання масла. Ступи, щоби гречку, просо товк-ти. Це момоти робили. Я прийшов, директор сам у кабінеті. Я не зрозумів, до чого він, але він привітався й каже: "Було колись – в Вкраїні ревіли гармати; було колись – запорожці вміли панувати", – так по-українськи говорить. Ну, а я ж добре вчився, та й продовжую: "Гомоніла Україна, довго гомоніла; довго, довго кров степами текла-червоніла. І день, і ніч ґвалт, гармати; земля стогне, гнеться; сумно, страшно, а згадаєш – серце усміхнеться". А він як почав реготати: "Так ти, – каже, – теж не ликом шитий! Ну, не будемо про це". Він знає, що я в інституті працював, що в мене багато винаходів. А працював я на елект-ронно-обчислювальній машині, для оборони, ми заміняли спецкоди – то ж із такою спеці-альністю, кожен знає, з Радянського Союзу не випустять, та й я добре знав. І він це знав. А він теж воював, теж ранений був. Узяв отак два папірці, написав "1", "2". "Оце, – каже, – у мене на заводі проблема – розгрузка-перегрузка, а оце – упаковка готової продукції. Витя-гуй". Ну, я витягнув "розгрузка-перегрузка". "Іди, – каже, – на робоче місце." Я пішов на 285 рублів.

Коли я вийшов на пенсію, то одержував 100 рублів. А тепер я одержую дуже малу пенсію – 161 гривню. Я стільки вчитися, стільки вмію, стільки робив – і таке знущання. Ось я зараз візьму ці папери і піду…

Ну, слухай далі. Я пішов на "розгрузку-перегрузку". Що робити? Дивлюся у вікно, бачу, летить реактивний літак, а ззаду ця біла смуга, інверсія називається. І я згадав з тер-модинаміка, що є "длина свободного пробега молекулы". Я згадав, що це в повітрі отак кожна молекула рухається, три на десять у мінус восьмому ступені сантиметра, летить зі швидкістю 340 метрів. Я почав рахувати, подивився – Боже мій, таке відкриття зробив! Іде начальник цеху Очутенко Микола. Він знає: прийшов такий політичний злочинець, усіх комуністів попередили, кагебістів, активістів – усіх. Я кажу: "Слухай, – ми на "ти" гово-римо, – Миколо…" Швидко зробив я йому ескізи: "Ану, – кажу, – давай, зроби оце. У тебе дуже багато перегрузки, загрузки, а оце, – кажу, – 132 тонни за годину". Вони зробили, кажуть: "Знаєш, Василю, – диво!" Вагон на 60 тонн за 30 хвилин розвантажиш. Я хотів оформити винахід, та поїхав інженер у Росію – там є Дзержинськ у Горьковській області – і приносить мені журнал "Техника молодежи". Написано: "Техника десятой пятилетки" – прямо з кульмана сфотографовано. Я хотів подати заявку, але якщо опубліковано в літера-турі, то вже патент не дають. Я побачив, що таке діло, і почав обурюватися – що ж це та-ке! А вони кожну п'ятницю мої всі папери, всі креслення перевіряли, я вже це помічав.

Коротше кажучи, я вже не міг претендувати на патент. Але мій винахід почали за-стосовувати на заводі. Отаким підлим методом відбирала Росія наші інтелектуальні вина-ходи.

1982 року я поступив заочно в Ленінградський хіміко-технологічний інститут для того, щоб повторити те, ще, підзабув, поки сидів. Тобто щоб відновити в пам'яті інженерні науки, дисципліни. Я повторив програму і одержав диплом. Там я одержав третій диплом, я тобі принесу покажу.

Але була й інша мета. Ми, дисиденти, ставали майстрами, начальниками цехів і про-водили просвітницьку роботу, а по-їхньому – "подрывную". Були люди з Камчатки, з Ку-рил, з Прибалтики, з Білорусії, наші українці, з Кавказу, із Середньої Азії. Мені й тепер ті люди присилають усякі книги, я тобі можу дати такі книги, що ти ахнеш. Якщо ти ціка-вишся, я тобі подарую. Василю, то треба мати, то твій хліб, я тобі дам.

Це вже були вісімдесяті роки. У вісімдесятих роках була вже третя хвиля, коли са-джали дисидентів. Мене викликали в КГБ. Коли я туди йшов, то давав своїм людям номе-ри телефонів американського посольства у Москві, і поки була консульська американська служба у нас в Києві, щоб туди телефонували, якщо мене посадять. Так вони мене не са-джали. Коли я виходив із консульства, то зі мною виходив співробітник і так за руку три-мав...

В.О.: Це де, в Києві чи в Москві?

В.К.: У Києві. Я був і в Москві в посольстві… Бо вони як роблять: схопити, скрути-ти. А як є співробітник, то вже не могли мені нічого зробити.

В.О.: От ви згадували, що були знайомі з Оксаною Яківною Мешко. Коли це було? Її 1981 року на Різдво судили…

В.К.: Я її, напевне, знав ще до 1980 року. І знав, коли вона вийшла з тюрми.

В.О.: Це вже був 1986 рік.

В.К.: Знаєш, як у нас було? Ми не питали прізвища, ми знали людей в лице. А прі-звище питали ті, що були сексотами. Я сам, коли вже довіряв людині, то називав прізви-ще, а він мені. У нас був міцний зв'язок. Ми, дисиденти, практично розвалили ту прокля-тущу імперію. Ми діяли не тільки отут, на Україні, а по всьому Союзу.

В.О.: Це були розмови чи поширення якоїсь літератури?

В.К.: Була в мене література. Отримував я літературу зі Львівщини від моїх знайо-мих, отримував із Закарпаття, отримував київську, харківську.

В.О.: Що це була за література?

В.К.: Був журнал "Посев".

В.О.: А, "Посев"? То це російський журнал.

В.К.: Був "Посев", були газети "Українське слово", "Шлях перемоги". "Шлях пере-моги" пізніше я отримував. Їх привозили з Одеси. А в Одесі були українці, які ходили на кораблях за кордон, зокрема, у Швецію. У мене менший син льотчик, у нього друзі льот-чики, то привозили. Небагато, але привозили – п'ять екземплярів, більше я не отримував. Три-п'ять. Тоді не було ксероксів, як зараз, тоді трудніше було. Дещо, як було цікаво, то переписували. В інститутах були ротапринти, ми робили відбитки і роздавали один одно-му. Оце так ми працювали. Літератори, журналісти, поети – вони були більше під контро-лем стосовно друку, ніж ми, інженери. Ми могли у себе навіть на синьку зняти, як ото креслення. Дівчата раз-раз-раз – і зроблять. Я навмисно поїхав у Російську Федерацію в інститут – на біса мені це було, – щоби можна було вести цю роботу. Мені звідти досі присилають літературу. Ти українець чи поляк?

В.О.: Я турок.

В.К.: Українець? Бо я хочу з тобою говорити як із українцем, я тобі довіряю, бо, зна-єш, я вже битий собака, дуже битий. Так я спочатку тій людині говорю, яку можна взяти в розвідку.

В.О.: Добре, секретів мені не розказуйте, не треба мені секретів.

В.К.: Добре. Я тобі розказую, що мене не змогли завербувати. Як я ненавиджу це КГБ, цю Комуністичну партію! Там, де я народився, де ми жили, – це наше місце винищи-ли. У нас була українська хата під солом'яною стріхою, була велика піч – нема нічого. Там залишилася сестра… Всю сім'ю репресували. Але зі мною вони не могли так поводитися, тому що я був знайомий з дуже багатьма. Зі мною вчилися люди з Китаю, болгари, чехи, мадяри. Я знаю сім мов, я мадярською мовою розмовляю так, як українською. Знаю німе-цьку мову, щоправда, не розмовляв нею вже років 50, то чорт його знає, як я говорю… Але я знаю німецьку, мадярську, румунську, чеську і англійську, бо я вчив у академії анг-лійську мову – сім мов знав і розмовляв ними. Але, знаєш, за мною стежили, я навіть не міг узяти газету, наприклад, "Москоу Ньюз". Коли я вчився в аспірантурі – бо я аспіранту-ру закінчив, був старшим науковим співробітником – то "Москоу Ньюз" мав лише викла-дач.

Що ще тобі, Василю, розказати?

В.О.: Доки ви працювали, коли ви на пенсію вийшли?

В.К.: Я на пенсію пішов у 1987 році.

В.О.: Назвіть, будь ласка, батька й матір.

В.К.: Мій батько Кохан Іван. Жив він у 1898–1967 роках. Він з голоду помер, не мо-жна було допомогти батькам. А мати жила 99 років – ми довгожителі, – померла два роки тому, в 2001 році. Вона десь 1900 року народження. Її звали Дзямко Олена Іванівна. А ба-буся – Шишко, друга бабуся – Ковбаско. Ковбаско – це батькова мама, а Шишко Агафія – то мамина мама.

Що ще розказати? Я би хотів розказати, як ми зустрічалися на явочних квартирах. У нас була явка на Олегівській, 14.

В.О.: Явка на Олегівській? Може, 10, у Дмитра Федоріва?

В.К.: Це коли висували кандидатів у депутати. Я там був, виступив і сказав, що реп-ресовані мають балотуватися у депутати. А Лук'яненко, він же такий, я б його в розвідку не взяв, сидить у кутку: "А я?" Я кажу: "Я сказав, усі". Але мене люди не пускали в депу-тати, я зняв свою кандидатуру. Чому я зняв? Дурнем був, людей послухав. Справа в тому, що дуже вели боротьбу проти нас, демократів. Зняв Рябченко, зняв Черняк, Амосов, і я за компанію зняв. Так жалкував, то така була дурниця, не треба було знімати – я би був ко-жен день морди бив у Верховної Раді.

В.О.: Там треба закони створювати, а не морди бити.

В.К.: Треба для людей працювати, а закони – то паралельно. Юрій Щербак, Черняк, Рябченко, Амосов і я зняли.

В.О.: То вже пізніший час. Я хочу спитати вас про родину, яка, ви кажете, вся була репресована. У який спосіб?

В.К.: Брат Михайло був заарештований, по-моєму, у 1948 або 1947 році. Сидів у тю-рмі в Архангельській області за 58-ю статтею. В Україні це 54. Приписали йому, що він есесівець, а він там ніколи й не був. Він був зв'язаний з УПА. Він не зізнався, але посадили на п'ять років. Тоді було скасовано смертну кару, то його просто посадили.

Сестра Галина має вищу гуманітарну освіту, історик – так сиділа за 62 статтею. По чоловіку вона Галина Барас. Її чоловік за 62 статтею також сидів 5 років.

В.О.: А коли вони сиділи? Хоча б приблизно, у якому десятилітті?

В.К.: Десь у вісімдесятих роках.

В.О.: А хто у вас є з родичів?

В.К.: У нас сім'я була велика. У мене менший брат працював у Росії. Років сім тому його вбили. Його там бандерою вважали.

В.О.: Ви згадували, що у вас є син, так?

В.К.: Синів у мене два. Є син Євген, лікар, а другий син Олесь. Рік народження Єв-гена 1963-й, а Олеся 1965.

В.О.: Це щоб скласти якусь елементарну довідку про вас...

В.К.: Та я тобі все розкажу, в мене перед тобою ніяких секретів нема. Розповідь моя склалася не дуже зв'язана.

Я в демократичному русі ще з 1938 року. Батько вчився в мадярській школі, я в укра-їнській. У Закарпатті вивчали латинь, а я вчився гарно, так я читав тим людям, що до ба-тька приходили. Ми отримували українські газети і журнали з Франції. Тоді в Чехосло-ваччині був український університет. Я читав ті книги, брошури, газети десь із 1936 року. Зберуться в нас люди, я їм читаю. А свідомий я був з 1938 року, бо я вже кінчав школу. Це УВО, Українська військова організація організовувала. УВО вчила дітей з 12 років війсь-кової справи. Стріляти вчили, в розвідку ходити, а вже в чотирнадцять я воював із кулеме-том. У 1939 році оце було, в ярі... У нас, у Закарпатті, кажуть не весна, а ярь. Наша закар-патська лемківська мова, ти знаєш, відрізняється. Ми – це річка Боржава. А лемки від Лю-бліна до Вісли – це все Лемківщина. За Карпатами є Бойківщина, а це – Лемківщина. Оце Попрад, Пряшув – це все Лемківщина, я лемко. Ми українці, але лемки. Це я тобі повинен розказати для історії, як воно було.

Ми конспірацію знали. У кожного було своє псевдо, і я мав псевдо. Я казав, що осо-бисто знав Шухевича, він у нас удома був. Наші люди вели боротьбу з мадярами, з німе-цькими фашистами, з комуняками. То все були фашисти – що німецькі, що мадярські, що московські – це були вороги для нас.

В.О.: Ви згадували про спалення бібліотеки у Видубицькому монастирі та Центра-льної наукової бібліотеки, про Погружальського...

В.К.: Знаю про це. Ми, дисиденти, знали, як знищують українську культуру. Де Ви-дубицький монастир, там полковник Міклашевський побудував церкву. Там були такі ви-сокі стелажі, на тих стелажах були старовинні книги, які звезли з усього Києва. І ці старо-винні книги десь у грудні 1966 чи 1967 року, десь у цих роках, я вже забув, вивозили гру-зовиками на п'яту ТЕЦ у Дарницю і там спалювали. І ми виступали проти цього.

В.О.: Як ви виступали проти?

В.К.: Де тільки можна було, на політзаняттях ми виступали, говорили, протестували. Я маю на увазі інженерних працівників.

В.О.: Ви бачили, як ті книги спалювали?

В.К.: Я бачив, коли горіло, випадково.

В.О.: Ви не пам'ятаєте, коли це було?

В.К.: Йой, у мене записано було у справі, то цю справу через це вони й знищили.

В.О.: Дата, коли горіла ЦНБ, – це 24 травня 1964 року.

В.К.: Бібліотека Академії наук, що підпалив Погружальський? Так-так, у травні. А у Видубицькому монастирі на років два-три пізніше горіло. У 1967-му, у грудні місяці, вно-чі. А коли я вийшов з тюрми, то буквально через декілька місяців горіла бібліотека в уні-верситеті, де фізична аудиторія фізичного факультету. Там були книги і документи Украї-нської Народної Республіки. Спалили. Потім десь у 1982-83 році, де Софійський собор, там є будинок митрополита, там горіла бібліотека архітектури України. Це я бачив, і на-віть фотографії у мене були, я фотографував. Я то все випадково бачив. У Видубицький монастир я заходив, там був Котів начальник караулу, фронтовик, я до нього заходив. Він уже помер. Він мені дозволяв туди ходити.

В.О.: Які там були книги?

В.К.: Там книги такі були! І гетьманські, і козацькі, іще 1700, 1705 років. Ті книги були звезені звідусюди. Таких книг, мабуть, вже й нема ніде. Так вони потім усе возили на ТЕЦ і палили. Оце все я бачив.

В.О.: Чи ви реабілітовані?

В.К.: Я повністю реабілітований. Мене ще у 1989 році реабілітували.

В.О.: Ще до прийняття Закону про реабілітацію?

В.К.: Я тобі принесу довідки. Ти бачиш, що в мене не все зв'язується. Зроблено бага-то, а якщо писати, то трудно буде, все треба по роках...

В.О.: Нічого, я не збираюся про вас цілий роман писати. А біографічну довідку ціл-ком можна.

В.К.: Так, ти спеціаліст, я читав – у тебе хороше перо. А в мене класно в техніці, я техніку знаю досконало. У нас як, у технарів, – «каліть», або, наприклад, «шабріть», або полірувати, ціанувати, від 0.2 до 0.3 мм – ми звикли писати простими реченнями і точно. Я якщо пишу, наприклад, статтю, то стараюся писати простими реченнями, бо вже й гра-матику забув.

В.О.: Нічого, ви мені все гарно розказали, спасибі.

В.К.: Ні, ні все, навіть десятої частини не розказав. Наприклад, як я передавав хлоп-цям літературу на Камчатку, у Владивосток або на Курили, в Архангельськ, Мурманськ або в Прибалтику, в Білорусію. То проблеми. Треба мати надійних друзів. Всяке було, але мене не могли спіймати, як говорив Сковорода: "Світ мене ловив, але не спіймав". Кагебі-сти мене ловили, але спіймати не могли, бо в мене була школа конспірації.

В.О.: Ви є членом Всеукраїнського Товариства політичних в`язнів і репресованих, так? Може, ще в якихось організаціях були? Ви були в Українському культурологічному клубі, так?

В.К.: В цьому Клубі я був. Потім був в Українській Гельсінкській Спілці, в УРП я й досі. У Спілці офіцерів України, у козацтві я полковник козацький, я документи тобі по-кажу.

В.О.: Мені не треба цих документів, я ж не слідство веду. А от вирок-таки треба для нашого архіву.

В.К.: Я тобі хочу сказати таке. Я стара людина, ми дуже важке життя прожили: я три голодовки пройшов, дуже важко працював. Я офіцер української армії, я був капітан. У Радянській армії я був сержантом, старшим сержантом, старшиною роти… Раз я давав УПА набої, то, значить, я ж мав можливість дати.

В.О.: А от ви кажете, що Шухевича колись бачили. Як це було?

В.К.: Він був у нас удома. Тоді ми вивчали автомобільну справу. Це десь у 1938 році. Тоді в нього було псевдо "Шух" і друге "Тур". У нас у Закарпатті є річка Тур'я і там села: Тур'я-Ремета, Тур'я-Поляна, Тур'я-Порошково. Там було много турів у давні часи. Тур'я-річка впадає в Уж. Так я думав, що він звідти, а він уже з цього боку. Він, між іншим, лем-ко, як і ми.

Мого батька двічі фашисти арештовували, і більшовики репресували. Це теж були фашисти, бо Радянський Союз – це фашистська держава. У 1939 році, коли уклали договір із фашистами, Сталін казав: "Вы и мы одинаковые, нам спорить не о чем".

В.О.: Кінець розповіді Василя Кохана 5 квітня 2003 року.

Знаків 37.757

Рекомендувати цей матеріал