«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85

 11711.11.2021

автор: Наталя Жукова

Вона боролася за права українців у Радянському Союзі. За це її шантажували дитиною та запроторили на 4 роки у табір на північ. Їй вдалося вирватися на Захід, де вона розшифрувала мікроскопічні літери табірного щоденника Василя Стуса та стала домагатися правди для тих, кого несправедливо переслідували в СРСР.

Надія Світлична |

Надія Світлична

8 листопада 1936 року у селі Половинкиному Старобільського району на Луганщині народилась видатна українська правозахисниця Надія Світлична. Їй виповнилося б 85 років, але її не стало на початку серпня 2006-го: Надія Олексіївна померла у Сполучених Штатах Америки. За заповітом її поховали у столиці України.

Про її непересічний життєвий шлях розмовляємо з головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини, директором Харківської правозахисної групи, учасником дисидентського руху Євгеном Захаровим.

«Ой, як бракує Світличних, ви собі не уявляєте! Це просто, знаєте, світло у віконці. Вона була людиною дуже симпатичною, завжди намагалася всім допомагати, чуйною до інших, і була дуже добрим другом. Ми з нею товаришували. Багато вона значила і в моєму житті, і в житті багатьох інших людей», — зітхає Євген Захаров.

«Нормальне» життя до дисидентства

Надія Олексіївна Світлична походить з селянської родини. У неї були старший брат Іван і сестра Марія. Навчалась дівчинка у Половинчанській та Старобільській школах (остання була єдиною україномовною із 6 середніх шкіл райцентру).

У 1958 вона закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови та літератури. Студенткою їздила в експедиції Харківщиною — збирала місцеву говірку та фольклор.

Надія Світлична в молодості |

Надія Світлична в молодості. Фото: Харківська правозахисна група

Потім працювала 4 роки вчителькою, завучем і директоркою у середній школі робітничої молоді у нинішньому Антрациті на Луганщині. І ще 2 роки, до 1964-го, жила у рідному селі, викладала російську літературу в Старобільському медтехнікумі та працювала сільською бібліотекаркою.

У 1963-му Надія Світлична переїздить до столиці.

«Вона бажала бути ближчою до брата, який був літературним критиком, літературознавцем, який був дуже важливим у середовищі українських шістдесятників. Фактично він був центром, духовним лідером шістдесятництва. І хоч вона успішно працювала на Донбасі — вона була там вчителькою й директором школи. Але все ж її тягнуло до її кола друзів, до брата, і вона переїхала», — каже Євген Захаров.

Працювала Надія Світлична редакторкою у видавництвах, перекладала з російської для журналів, була науковою співробітницею Інституту педагогіки та за сумісництвом викладала на Дарниці, у вечірній школі. Співала у хорі «Жайворонок», пізніше — у хорі «Гомін».

В полі зору КДБ

Під час репресій 1965 року, часів «зачистки» української інтелігенції, Надія Світлична працювала у Донецьку з групою художників-монументалістів разом з художницею Аллою Горською та іншими.
Надія Світлична та Алла Горська |

Надія Світлична та Алла Горська. Фото з відкритих джерел

Там вони мали прикрасити мозаїкою стіни ЗОШ №5. Зазначимо, 9 тих унікальних мистецьких, монументальних мозаїчних панно зберіглися на стінах тієї школи донині.

«Допомагала, як завжди (сміється, — ред.), брала на себе абсолютно різні ролі, не її, але треба було допомагати», — згадує Захаров.

КДБ звернув на Світличну увагу після подій 22 травня 1967 року біля пам’ятника Тарасу Шевченку.

Для довідки:
Українська молодь щорічно традиційно збиралася під пам’ятником Кобзарю у столиці, читала вірші, покладала квіти, вшановуючи день перепоховання поета на українській землі. Під час таких громадських урочистостей того року міліція без будь-якої причини арештувала 4-х учасників вшанування, яке переросло у стихійний мітинг. Збурена молодь пройшла колоною через весь центр міста до будівлі ЦК КПУ, долаючи міліцейські кордони. Там вимагали звільнити затриманих, і їх таки відпустили. Після того протестувальники відправили колективного листа з десятками підписів до генсека КПРС Леоніда Брежнєва з вимогою розслідувати інцидент та покарати тих, хто накинувся на студентів.

«Це люди, які називали речі своїми іменами, які не бажали миритися з тим, щоб їм нав’язував радянський соціум. І вона разом з іншими робила те, що мала робити, на її погляд», — розповідає друг Надії Світличної про тодішні події.

Часто Світлична допомагала людям, які вже знаходилися у полі зору КДБ. Восени 1967-го вона разом з трьома однодумцями публічно заступилася за політика, дисидента В’ячеслава Чорновола.

«Надсилала протести… Разом з двома Іванами (Дзюбою та Світличним) та Ліною Костенко — вони вчотирьох написали листа Петру Шелесту, як раз на її День народження, 8 листопада 1967-го, в якому вони протестували проти процесу над В’ячеславом Чорноволом. Сказали, що це особиста помста, розправа наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить та зважується критикувати дії окремих установ — тобто здійснювати своє конституційне право. Була на суді, її звільнили з роботи за це, розумієте?» — додає Євген Захаров.

А у грудні 1970-го у Василькові на Київщині разом з Євгеном Сверстюком Надія Світлична знайде Аллу Горську, свою подругу, вбитою. Надія організувала похорон і зведення пам’ятника на могилі художниці.

«Радянські спецслужби шантажували Надію Світличну сином»

В січні 1972-го прокотилась хвиля арештів по столиці України та в інших містах і регіонах. У дисидентських колах їх називають «січневим покосом 1972-го».

«Репресії репресіями, а родинне життя, кохання йшло паралельно. І КДБісти використовували це у своїх спецопераціях проти дисидентів. Розповсюджували чутки про приватне життя, зводили людей, сварили їх навмисно. У Надійки було декілька чоловіків, діти від різних чоловіків: від Данила Шумука, від Павла Стокотельного», — згадує харківський правозахисник.
Євген Захаров |

Євген Захаров. Фото: «Новинарня»

Євген Захаров зазначає: працівники спецслужб шантажували Надію Світличну сином.

«Щоб вона давала покази — оце було важче, шантажуючи її тим, що в неї заберуть дитину, в дитбудинок! Яремі — це її син від Данила Шумука, йому було 2 роки — його КДБ використовувало як “аргумент слідства”. За місяць до арешту їй говорили, що вона буде арештована, і зажадали, аби вона написала, кому саме доручає виховання дитини. Його й відвезли в будинок дитини у Ворзель. З ясел відвезли в цей будинок, коли її заарештували 18 травня 1972-го. І тільки зусиллями Льолі Світличної, дружини брата Івана, їм вдалося його забрати та передати бабусі на Луганщину», — згадує Євген Захаров.
Надія Світлична у 1972 році, фото з її карної справи |

Надія Світлична у 1972 році, фото з її карної справи

Понад рік після арешту Надію Світличну тримали у слідчій тюрмі КДБ на Володимирській у столиці. Через рік вона отримала вирок Київського обласного суду за статтею Кримінального Кодексу «антирадянська агітація і пропаганда» — 4 роки таборів суворого режиму. Покарання відбувала у Мордовії. І там вона залишалась вірною собі та дисидентському руху — разом з іншими ув’язненими жінками брала активну участь у протестах, голодуваннях. Носила робу з коміром, на якому сама вишила орнаменти червоною ниткою. Цей одяг нині можна побачити в музеї шістдесятників у Києві.


Звільнення з «найдосконалішого концтабору»

Про звільнення Надія Світлична згадувала таке:

«Звільнили 18 травня 1976 року, рівно через чотири роки. Я зразу ж поїхала до мами, де був і мій син. На меті було залишити мене в Луганській області. Мені пропонували Лисичанськ, мені пропонували ще щось. Пропонували квартиру, пропонували прописку, одразу все. У мене за вироком не було передбачено заслання, а їм дуже не хотілося пускати мене назад до Києва. Права такого вони не мали — не пустити. І я все-таки поїхала до Києва. Побула трохи в мами і поїхала до Києва. У Києві, певна річ, мене не прописували, у Києві мені відповідно не давали роботи. У Києві я не могла ані лікувати дитину, бо не прописана, і син не був прописаний, бо його виписали так само, як і мене», — писала пізніше Надія Світлична.

Тож, 10 грудня 1976 року вона надіслала до ЦК КПРС заяву-відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: «Нижче людської гідності, після всього пережитого бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору».

І через 2 роки, у жовтні 1978-го, вона виїхала за кордон: спочатку до Риму, де її прийняв Папа Римський, а 8 листопада прибула у США. А ще через 8 років, у 1986-му, її позбавили радянського громадянства. Вона не прийняла громадянство США, хоча й могла б.

«Весь час вона залишалась у статусі політичного біженця. І це був її принциповий вибір, це дуже суттєво. Мало хто з дисидентів так вчиняв, хто переїздив до Штатів», — зазначає правозахисник.

Надія Світлична стала на Заході голосом засуджених політв’язнів

В той час тоталітарна система СРСР продовжувала засуджувати та саджати критиків влади. Тож Надія Світлична стала членом закордонного представництва Української Гельсінкської групи та редакторкою-укладачкою американського видання «Вісник репресій в Україні». Вона продовжувала допомагати правозахисникам, які залишились в Україні.

Не зважаючи на «вітри змін», прихід у березні 1985-го до влади політика здавалося б нової генерації Михайла Горбачова та його Перебудову усіх щаблів суспільства, українські політв’язні продовжували сидіти в таборах. І вмирати. У травні 1984-го у тюремній лікарні табору суворого режиму у Пермській області після тривалого голодування помер Олекса Тихий, у вересні того ж року — Юрій Литвин, а за рік — у карцері того ж табору за нез’ясованих досі обставин помер Василь Стус.

Тож Надія Світлична збирала документи дисидентів, які вдавалося переправити на Захід з СРСР, каже Євген Захаров.

«Вона отримувала ці тексти, написані почерком на папіросному папері дуже дрібно. Це тільки з лупою можна було розібрати. І вона все це розшифровувала та запускала. Наприклад, Стусові табірні щоденники в книжці займають десь 20 сторінок. Кожний з них був написаний на папірці розміром з коробку сірників. Саме Надійка все це розібрала, записала, і це було надруковано. Вперше це було зроблено у 1985-му році, коли в Штатах вийшла книжка пам’яті Василя Стуса», — розповідає Євген Захаров.

Життя після УРСР

У 1990-х та на початку 2000-х Надія Світлична регулярно приїздила в Україну, і з нею хотіли зустрітися дуже багато людей. «Треба було заплановувати таку зустріч заздалегідь», — згадує співрозмовник.
Надія Світлична |

Надія Світлична

В той час лікарі виявили у неї онкологію, і жінка мужньо їй протистояла. Трималася за дітей.

«Це окрема історія. Син Іван одружувався, і вона собі сказала, що не може померти, поки він не одружиться. І вона таки витримала, була на весіллі і навіть станцювала там з ним», — згадує друг Світличної.

Померла Надія Світлична в США 8 серпня 2006, а 17 серпня її поховали на Байковому цвинтарі у Києві.

«Багато людей зійшлося, звідусіль люди приїхали, я з Харкова приїхав. Гроб несли з Будинку вчених на Володимирській, потім по бульвару Богдана Хмельницького, і великий натовп за цим гробом ішов», — згадує учасник дисидентського руху.
Могила Надії Світличної на Байковому кладовищі у Києві |

Могила Надії Світличної на Байковому кладовищі у Києві. Фото: «Вікіпедія»

Після смерті Світличної величезний архів за її волею передали в Україну.

«Вона була власницею колосального архіву! І після її смерті за її заповітом це перевезли в Київ, і зараз це в музеї шістдесятників, який є частиною музею міста Києва. Але вони досі його не розібрали… Ви собі не уявляєте як багато там документів. Це Микола Горбаль зробив, це була окрема робота все це перевезти зі Штатів, і це багато коштувало, між іншим», — розповідає Євген Захаров.

А бібліотеку її брата, Івана Світличного, передали за її заповітом у Харківський університет імені Каразіна.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

Непочутий російський Гавел. Сергій Лукашевський

Спогади

Йосиф Зісельс: «Допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було моїх свідчень. Брехати не хотів, правди сказати не міг». Йосиф Зісельс

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Події

Серіал «У доступі відмовити». Марина Агальцова

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Dissidents / Democratic Movement

TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SLOBODIAN Mykola Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SERHIYENKO Oles (Olexandr) Fedorovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SEMENIUK Klym Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

RUSYN Ivan Ivanovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

PETRASH (SICHKO) Stefaniya Vasylivna. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

CHUPREI Roman Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Періодика

Є перший довідник з періодики самвидаву!. Геннадій Кузовкін

Дослідження

Знайомий незнайомець Микола Горбань. Ольга Багалій

Спогади

Невичерпне джерело енергії (пам’яті Людмили Алексєєвої). Євген Захаров

Персоналії / Український національний рух

ВОЗНА (КУШНІР) ГАЛИНА ПЕТРІВНА (нар. 16.02.1931, м. Житомир – п. 15.02.2017, м. Київ). Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

ЧОРНОВІЛ ВАЛЕНТИНА МАКСИМІВНА. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Праці дисидентів

МОЛОДА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНІ 1960-1963 рр. І ЇЇ РОЗГРОМ. ЗІНКЕВИЧ ОСИП

MENU