СВІТЛИЧНА (ТЕРЕЩЕНКО) ЛЕОНІДА ПАВЛІВНА

 334520.04.2005

автор: В.Овсієнко за розповідями Л.Світличної

СВІТЛИЧНА (ТЕРЕЩЕНКО) ЛЕОНІДА ПАВЛІВНА (нар. 02.04.1924 р. в Києві – п. 18.02.2003, Київ)

Була зигзицею. Ладою.
(Іван Світличний)

Народилася в Києві біля гори Хоревиця. Батько – студент-архітект, мати – домогоспо-дарка. Хрестили в автокефальній церкві Покрови на Солом'янці.

Перші зорові враження – Андріївський собор і двохсотлітня липа, звукові – українські пісні, які дуетом співали батьки. На могилу матері Мазепи і могили воїнів полку імені Бог-дана Хмельницького, розстріляних Муравйовим, Льоля (так рідні та друзі називали її все життя) приносила польові квіти.

У 1929 закрили монастир. С. казала, що все життя чула дзвін-крик дзвонів, скинутих із дзвіниці. У 1936 скрізь знищували церкви – Богородицю Пирогощу, Богоявленський собор Братства, Церкву Різдва Богородиці, у якій відспівували Шевченка...
Початок шкільної науки збігся з голодомором. Ідучи до школи, бачила померлих. Що-би врятувати дітей від голоду, мати віднесла обручки, срібні ложки і навіть оклад ікони в “Торгсін” (“Торгівля з іноземцями”). Від голоду померли дід і багато родичів. Почалася епі-демія тифу.

Після вбивства С.Кірова, що стало приводом для знищення української інтеліґенції, почала читати ґазети; про процес СВУ – Спілки визволення України – чула розмови батьків; заарештували багатьох знайомих.

1937 рік... Щезають найкращі вчителі, заарештовують батьків багатьох учнів. Дітей за-бирають у дитячі будинки – під бравурні марші з приводу сталінської конституції. У школу Леоніди перевели паралельний клас з єврейської школи, з'явилися учні з польської та німе-цької шкіл – у 1938 закривали школи нацменшин.

Передвоєнні роки, фінська війна... Навіть із вузів мобілізують молодь. У старших кла-сах середніх шкіл і вузах впроваджують платню за навчання, хто бідніший – змушений по-лишити навчання. Черги за продуктами, замаскована карткова система – хліб і молоко в об-меженій кількості розносять по квартирах.

Перший день війни застав Леоніду, першокурсницю Будівельного інституту, на геоде-зичній практиці. Через півтора місяця німецькі війська були під Києвом. Володимирська ву-лиця біля НКВД засипана горілим папером. Усіх старших 16 років ганяли “на окопи”, які ні-мці спокійно обійшли. А за тиждень до приходу німців влада клялася ніколи не здати Києва.

20.09.1941 німці ввійшли у Київ. Бабин Яр, голод, грабунки, відправляють на приму-сові роботи в Німеччину. Рятуючись від Німеччини, Леоніда стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів – єдиних за німців вузів.

У вересні 1943 німці вигнали залишки населення з Києва. Не було поблизу ні родичів, ні знайомих. Перебувши трохи в гробівці на Байковому цвинтарі, Леоніда з мамою поверну-лася додому у Фролівський монастир. “Та дорога через порожній Київ, коли будь-хто міг нас убити, – одна з найстрашніших згадок у житті”, – розповідала С.

1944 Леоніда відновилася в Будівельному інституті, що звільнило її від мобілізації як медсестри до війська. Приміщення не опалювалося. Голодні, обідрані – але вчилися. А ще треба було заробляти, бо на стипендію не можна було й хлібини на базарі купити. Особливо важко було під час голоду 1946-47. Трохи рятували “другі гарячі” – каша, яку давали в сту-дентській їдальні, і кварта молока, яку відривала від себе хрещена Леоніди.

У 1948 закінчила інститут і мусила їхати у Красноярськ-20. Аспірантура їй не світила, бо залишалася на окупованій території. Правдами-неправдами залишилася в Києві, проекту-вала київські мости (чи не парадоксально: перебування на окупованій території не стало цьому на заваді). Згодом вступила в аспірантуру Інституту будівельної механіки АН УРСР. Але вдома працювати було ніяк – працювала в “академці” – бібліотеці ім. В.Вернадського. Там познайомилася з Іваном СВІТЛИЧНИМ. У 1955 вони збиралися одружитися, але через смерть Іванового батька відклали на рік. Понад три роки жили (точніше, ночували) в кімна-тці мами у Фролівському монастирі, де жила ще й сім’я брата – 6 осіб на 14 кв. м.

Після закінчення аспірантури С. працювала асистентом у Будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Жили тяжко, бо зарплати були мізерні, а потрібно було допомагати матерям. З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг нічого було й думати. Але вони були молодими, були оптимістами. Іван із притаманним йому харизматичним лідерством був завжди в центрі всіх громадських подій. С. ніколи лідером не була, але з притаманною їй з дитинства самостійністю (ще в школі вчи-ла інших) забезпечувала сім’ї надійні тили, була “ґарантом будем-перебудем”, як писав у присвяченому їй сонеті Іван. Без такого тилу страждала громадська діяльність, а сімейні не-згоди часто використовував КГБ.

Пережила обшуки 1965, 1969, 1972 рр., 8-місячний арешт чоловіка 1965-66 рр. Після другого його арешту 1972 р. звільнена з викладацької роботи на кафедрі опору матеріалів Будівельного інституту.

Чим могла, допомагала родинам в’язнів. Деякий час С., Віра ЛІСОВА, Михайлина КОЦЮБИНСЬКА були розпорядницями Громадського фонду допомоги політв’язням і їх-нім родинам (фонд О.Солженіцина) в Україні. І, звичайно ж, допомагала морально й мате-ріально ув’язненим Іванові та Надії СВІТЛИЧНИМ, свекрусі та синові Надії Яремі, якого пі-сля арешту матері розшукала в яслах у Ворзелі і передали бабусі на Луганщину.

Вийшовши на пенсію, з червня 1979 р. майже постійно була з Іваном на засланні у с. Усть-Кан Горно-Алтайської обл., з лютого 1980 – у с. Майма. Коли 1981 в СВІТЛИЧНОГО стався інсульт, 9 місяців провела з ним у лікарні, потім 18 місяців до кінця терміну (його, всупереч людським і Божим законам, не комісували) жила з ним у гуртожитку серед алкого-ліків і повій. У січні 1983 привезла чоловіка в Київ. Він з трудом пересувався, не міг читати, з труднощами говорив: дружина скоріше вгадувала його думку. З квартири на 5-му поверсі його не можна були вивезти на прогулянку – не було ліфта. Починаючи з 1986 З.КРАСІВСЬКИЙ щоліта забирав Світличних до себе в м. Моршин. З жовтня 1989 С. не розмовляв і не рухався, потребував особливого догляду. 1991 вдалося обміняти квартиру, та вже було пізно: 25.10.1992 І.СВІТЛИЧНИЙ помер.

1989 разом з Іваном підготувала до друку книжку “Серце для куль і для рим”, яка ви-йшла в 1990. Після смерті Івана разом з його сестрою Н.СВІТЛИЧНОЮ підготувала другу книжку – “У мене – тільки слово” (вийшла 1994) і книжку спогадів “Доброокий” (видана в 1998). Упорядкувала книжку листів І.СВІТЛИЧНОГО (вийшла 2001 р.).

Похована С. поруч з чоловіком на Байковому цвинтарі в Києві.

Бібліографія:
І.
І.Світличний. Серце для куль і для рим. Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті. / Переднє слово Дзюби І.М. – К.: Радянський письменник, 1990. – 581 с.
І.Світличний. У мене – тільки слово. Упоряд. та приміт. Л.П.Світличної, Н.О. Світлич-ної. – Харків: Фоліо, 1994. – 431 с.
Перший день «Великого погрому» // Час, 10.01.1997. http://archive.khpg.org/index.php?id=1455524017&w
Л.Світлична. Поруч з Іваном // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. Упорядники Леоніда і Надія Світличні. – К.: Видавництво “Час”, 1998. – С. 20-60.

Інтерв’ю Л.Світличної 17.01. 1999. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121766882&w; files/photos/1455525332.jpg
І.Світличний. Голос доби. Кн. 1: Листи з “Парнасу” / Упорядн. Л. Світлична. – К.: Сфера, 2001. – 544.
Л.Світлична. Зойк дзвонів. – Наша віра, № 1 і 3 (177 і 179). – 2003. – Січень, березень.
Іван Світличний. Голос доби. Кн. 2: Голос доби / Упорядн. Л. Світлична, Н. Світлична. – К.: Сфера, 2008. – 424 с.
Світличний І. О., Світлична Н.О. З живучого племені Дон Кіхотів / Упорядкув. М. Х. Коцюбинської та О. І. Неживого. Передм. та прим. М. Х. Коцюбинської. – К.: Грамота, 2008. – 816 с., іл.. (Серія «Бібліотека Шевченківського комітету»).
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-5, 1-17, 3-17; 1981: 4, 9.
Тарас Марусик. Гаснуть смолоскипи нації… // Дзеркало тижня, № 10 (435). – 2003. – 15 березня.
В. Овсієнко. Пам’яті Леоніди Світличної // Літературна Україна, №10 (5003). – 2003. – 6 березня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правоза-хисна група; „Права людини”, 2006. – C. 668–671. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113995388&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 566; 2-е вид.: 2012 р., – С. 645–646.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 20.04.2005. Останнє прочитання 22.07.2016.

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Дослідження

Єврейське питання в УРСР у добу «застою»: боротьба за право вшанування місць масової загибелі євреїв під час Другої світової війни. Кирило Каштанов

Спогади

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Дослідження

Дисиденти в Україні: очима Міжнародної Амнестії. Др. Анна Процик, Професор історії, Кінґсборо коледж, Університет міста Ню Йорк

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Спогади

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. Зайцев Ю.Д.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

БУНТІВНИК (Віталій КАЛИНИЧЕНКО). Терещенко Рем

Інтерв’ю

РЕБРИК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ ТРАВНЯ. Плахотнюк Микола

Персоналії / Український національний рух

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU