Батько, Петро Платонович Возний (1910–1984), навчався в Житомирському сільгоспінституті, мати, Надія Антонівна Смульська (1909–1992),– в педтехнікумі. Побралися 1930 р. Батька призвали в армію, а мати вчителювала в с. Фасова на Житомирщині, де тяжко пережила з дитиною голод. Коли батька 1934 р. послали у військово-транспортну академію в Москву, то він забрав сім’ю до себе, 1937 – в Хабаровськ, у 1945 р. на Сахалін.
1948 р. сім’я перебралися в Київ, де Галина закінчила 10 клас. 1949–1954 рр. навчалася на біологічному ф-ті Київського ун-ту. 1957–1960 працювала в Інституті фізіології АН УРСР, навчалася в аспірантурі Інституту землеробства, 1963 р. захистила кандидатську дисертацію з мікробіології.
Вже тоді В. мала репутацію «націоналістки», бо написала в державні органи листа проти наміру спорудити пам’ятник О. Пушкіну біля Оперного театру в Києві. Тоді українська громадськість, зокрема, Максим Рильський, домагалася (і домоглася), щоб там стояв пам’ятник Миколі Лисенку.
З 1962 В. стала активним членом КТМ – Клубу творчої молоді «Сучасник», де її призначили скарбником. Збирала внески на чергові заходи, екскурсії (їздила з Г. Логвином у Корець, Острог, Почаїв, Бучач, Сокиринці), на коляску Євгенові КОНЦЕВИЧУ, до якого часто їздила з 1962 р. Була В. на похороні Василя СИМОНЕНКА в січні 1963 р. КТМ зібрав і передав його матері чималу суму на спорудження пам’ятника в Черкасах. В. взяла на себе обов’язок оповіщати людей про чергові збори і заходи КТМ.
Познайомилася і дружила з Надією, Леонідою та Іваном СВІТЛИЧНИМИ, Аллою ГОРСЬКОЮ, Галиною Зубченко, Іваном Гончаром, разом із ними брала участь в організації мистецьких вечорів, художніх виставок, брала участь у колядуваннях.
1962 р. познайомилася з художником Веніаміном Кушніром, з яким згодом побралася. Вони зберігали й організовували тиражування літератури самвидаву (В. зберегла, мабуть, найбільшу добірку: 67 праць різних авторів, які згодом передала Музеєві шістдесятництва. Серед них фотокопії «зарізаної» 1963 р. книжки Ліни КОСТЕНКО «Зоряний інтеграл», книжки Б.-І. Антонича, яка теж не вийшла). Збереглася ця колекція тому, що тримала її не вдома, а в свого батька-військового. Подружжя не раз зауважувало, що в їхньому помешканні за їх відсутності кагебісти проводили обшуки, навіть демонстративно, для постраху, залишали недопалки. Нічого не виявляли, тому з гласними обшуками не приходили.
Друкували самвидав Юлія Пергова, Тетяна Ярмолова на друкнях зі зміненим шрифтом. Першими були статті «Культ личности в биологии», яку В. вичитувала разом з Євгеном ПРОНЮКОМ, стаття Євгена СВЕРСТЮКА «З приводу процесу над Погружальським». До речі, В. була очевидцем пожежі в ЦНБ ім. В. Вернадського 24.04.1964. Її з роботи посилали перебирати книжки. Вразила величезна – під стелю – купа мокрих книжок, які потім сушили на розвішаних мотузках. Ходила на процес Погружальського. 1968 р. двічі бачила, як горіли книжки у Георгіївській церкві Видубицького монастиря.
Брала участь у поході зі смолоскипами 8.06.1963 р. від Інституту харчової промисловості, що на Володимирській, до пам’ятника Іванові Франку. Щороку ходила до пам’ятника Т. Шевченку 22 травня, зокрема, і 1967 р., коли колону, яка йшла до ЦК КПУ, обливали водою з пожежних машин.
Попри те, молода інтеліґенція вміла й повеселитися. Так, 20.09.1964 р. в складі знаменитого Центрального Ювілейного Комітету (ЦЮК: ЧОРНОВІЛ, Рябокляч, БІЛОКІНЬ і Возна) брала участь у спільному 70-річчі І. СВІТЛИЧНОГО та А. ГОРСЬКОЇ.
Щойно побравшись, поїхала з чоловіком у Карпати. В Івано-Франківську зайшли до Панаса ЗАЛИВАХИ – а його 27.08.1965 заарештували. В. Кушнір їздив у Мордовію з надією дістати побачення з другом, але після того його самого почали притісняти: не дозволяли виставок, публікацій. Зазнала утисків і В.: зволікали з її атестуванням і присвоєнням звання старшого наукового співробітника, зрештою достроково як неблагонадійну спровадили на пенсію.
Посилала листи і бандеролі політв’язням. 1972 її викликали на допит у справі Н. СВІТЛИЧНОЇ.
З 1966 понад 20 р. В. працювала в Ботанічному саду АН УРСР, де вперше в Україні створила лабораторію клонального розмноження тропічних і субтропічних рослин. З 1986, після виходу на пенсію, написала три монографії, методичні рекомендації.
У час становлення незалежності була активною учасницею мітингів, зібрань, громад, акцій.
Похована 17.02.2017 р. біля чоловіка на Совському кладовищі в Києві.
БІБЛІОҐРАФІЯ
Охрімович А. З когорти шістдесятників // Сучасність. – 1992. – Ч. 12. – С. 129–136.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини». – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с.; Частина ІІІ. – 2011. – С. 1021 – 1380: Возна: – С. 1070 – 1072.
Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2012. – С. 120–132.
Інтерв’ю Г. Возної 6.03.2011.
Василь Овсієнко,
17.02.2017.