ВОЛОЩУК Григорій

 443408.02.2016

автор: Малюта Іван

Іван Малюта
Прозваний зеком

Незадовго до смерті «батька народів» були взяті під варту за антирадянську та націоналістичну діяльність три студенти КДУ ім. Т. Шевченка. Чутки про судилище над цими хлопцями нуртували-підживляли середовище столичної патріотично налаштованої інтелігенції і в 60–70 роках, коли започаткувався новий етап засіву української національної ідеї.
Автор цих рядків за протоколами допитів, розповідями знайомих, друзів та родаків спробував підсвітити портрет одного з тієї трійки духовного опору — Григорія Волощука, якому інкримінували найбільше звинувачень. І який не зможе за нових часів сам поділитися споминами.

Наприкінці літа 1970-го я навідався з Одеси до рідного села.
— А чому ти не приїздив навіть на сороковини Гриця Волощука? Невже ніхто не повідомив? — з докором перестріла мене Ніна Шевченко, секретар школи, котра знала і про моє критичне ставлення до радянської влади.
— На поминки отого… художника-одчайдуха? — тягнув я, не ймучи віри.
— Його дружина, Римма Йосипівна, після похорону намагалася накласти на себе руки і напилася люміналу. Але в лікарні врятували. Щодня ходить на могилу, кам’яніє…
Мати Гриця жила неподалік центру села. Можливо, була десь на городі, бо в хаті я побачив лише молодицю в чорному. Вона незворушно вислухала мої співчуття. Лише коли зачула, що я збираюсь цими днями побувати в Києві, встала з-за столу, невідь звідки витягла невеличку картину із сосновим пейзажем.
— Передайте Світличним — Іванові чи його сестрі. Як останній дарунок од цибулівського маляра… з пропискою у столичній області.
На той час я дуже мало знав про Гриця. І не тому, що він значно старший за мене, був далеким сусідом у селі (а воно давнє, дуже велике). Головне — ми спілкувалися у віддалених товариствах українства, в різних містах. І я мав з ним, по-суті, одну, здається, дворічної давності зустріч. До того ж, не вельми приємну.
— Ти чо! Такий… пильний? Видивляєш мене, наче слідчий, — перейняв мій погляд явно захмелілий чоловік, котрий затято сперечався біля старого магазину з Устимом Волощуком, високим статечним дідуганом. Поміркованим, обережним у висловлюваннях, але схильним все-таки ж до іронії. І все це, очевидно, дратувало, наскільки я збагнув, його запального родака.
— Намагаюсь упізнати…
— Та зек я, сталінський зек. Тьху, колишній, — сплюнув він і додав: — А в тім, можливо, і майбутній. Якщо не доконає одна болячка…
Довідавшись, що маю змогу засмагати на чорноморських берегах, Гриць почав було єхидно розпитувати, чи є там справжні українці, а чи лише конгломерат споживачів одеського «Привозу».
— В останні роки ми в Одесі навіть колядуємо, — за браком часу, не вступаючи в суперечку, обмежився я реплікою. І відійшов, відчуваючи на собі його посмішку.
Іще один спомин, але вже, так би мовити, по дотичній. І досить задавнений. Десь року 1960-го, коли я закінчив школу.
Спекотного дня на греблі зібралося чимало хлопців. На воді порядкував парубок із сивинами, який вихлюпував на берег усіх «зайвих». Ні-ні, він наче диригує. Рахуючи до трьох, визначає переможця на краще знання українських приказок та загадок. І той одразу стрибає до нього.
— А хто це такий знавець фольклору? — підхожу я до гурту.
— Та це ж Грицько-зек верховодить.
— Хто? — подивувався чудернацькому прізвиську.
— Та той, що малював самого Сталіна. І «пришив» йому ґудзики від Гітлера. Зі свастикою.
Я розсміявся було, але хтось із хлопців заступився за художника, мовби я засумнівався в його хисті.
— Він просто забув… Сам казав мені про це. Малював перед цим карикатури на фашистів, от і «одягнув» вождя не в той мундир. Але на суді не повірили…

За рядками неписаної біографії
Волощук Григорій Парфенович народився 1 серпня 1928 р. в селі Цибулівці Ободівського (нині Тростянецького. — І. М.) району на Вінниччині. У селянській родині.
1945 р. закінчив семирічку, за п’ять років по тому — Київське училище прикладного мистецтва за спеціальністю художня кераміка. Дипломний проект «Керамічний декоративний фонтан для колгоспного парку культури і відпочинку» виконав і захистив на відмінно. З усіх предметів — відмінні оцінки. За винятком іноземної мови. Нехіть до німецької принципово аргументував ненавистю до фашистів — надто близьким іще було відлуння війни, що забрала життя батька і старшого брата Тимоша.
Тоді ж, 1950 року, як відмінника, його без вступних екзаменів зарахували студентом філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка, позаяк передбачали відкрити тут мистецтвознавче відділення.
За звинуваченням в антирадянщині та націоналізмі Григорія Волощука наприкінці 1952 р. було арештовано.. Подільниками його стали двоє товаришів-однокурсників — Микола Адаменко з Чернігівщини та киянин Ростислав Доценко.

За кримінальною особовою справою № 149919 Г. П. Волощука (в трьох томах).
Перший допит відбувся в день арешту — 29 грудня 1952 року .
— Заперечує антирадянську діяльність. Хоча визнав, що з іронією називав вождя народів «батькой», а його робота з питань мовознавства переписана з творів В. Леніна та К. Маркса, — акуратно занотовував капітан Ахмідєєв.
Але вже на другому нічному допиті (а вони майже всі проводилися вночі, щоб виснажити в’язня й швидше його «розколоти») Волощук почав зізнаватися у своїх антирадянських поглядах, котрі проявлялися, коли ще навчався в училищі прикладного мистецтва. Чому? Бо не викладали історію українського мистецтва, що ображало його національну гідність. І під час студій в університеті обурювало, що випинали все російське — літературу, мистецтво й культуру.
У чому конкретно звинувачували цього в’язня-студента, видно з його вимушених, вибитих зізнань.
Весною 1952 р. при вивченні творчості Т. Шевченка я підготував курсову роботу за його повістю «Близнецы». Виступаючи на спецсемінарі, я з націоналістичних позицій тлумачив ставлення поета до діяльності Б. Хмельницького, приєднання України до Росії… При розгляді рецензії Бєлінського на твір Т. Шевченка «Гайдамаки» я знову допустив неправильне судження…
Слідчий тут же домагався пояснень, що саме призвело до таких «неправильних суджень», чому порвав книгу з біографією вождя тощо.
— Антирадянські настрої проявляв з тієї причини, що був недостатньо матеріально забезпечений, матері в селі дуже тяжко, голова сільради не зменшив їй податки, а голова колгоспу відмовився допомогти паливом і полагодити хату.
Одначе надалі слідчому доводилося добряче пріти, буквально виривати зізнання. На підтвердження доносів.
2.01.53, 20:30 — 01:20.
— Визнав, що давав свої злісні коментарі на окремі радіопередачі. Підтвердив, що його називали націоналістом. Зокрема, так називав студент ІІ курсу філфаку Анатолій Трубайчук.
3.01.53. Як на мене, в’язню було дещо легше. Слідчий з’ясовував стосунки з однокурсником Миколою Адаменком. Гриць вирішив брати вину на себе. Казав, що той вправно віршує, а його матері також погано живеться в колгоспі. Останнє завважив, очевидно, щоб заздалегідь підстрахувати приятеля за критичні рядки поезій.
Іноді викликали на допити через день. Можливо, слідчий відсипався й звітував, як «розколює» впертого студента. Ось уже зізнався, що цікавився націоналістичною літературою, читав деякі твори Б. Грінченка, М. Грушевського, П. Куліша та ін. Де знаходив їх? На горищі свого діда — Авксентія Скольського. Книги належали його синові Науму, бухгалтерові колгоспу, якого перед війною арештували. Ну-ну, так і повіримо. Коли вже побували енкаведисти у тій хаті, то навряд чи залишилася там контрреволюційна література. Справді, притис студента — і видав те, що збігається з даними комсомольця-освєдомітєля (не міг же назвати його донощиком. — І. М.). З’ясовується, брав ці книги у Василя Новосвітнього, який навчається на російському відділенні. Де зазнайомилися? На станції Крижопіль. Що ж, правдоподібно, адже той із Соколівки, сусіднього села.
Тут же — розпорядження з грифом «Цілком таємно». Щоб не чіпати поки що В. Новосвітнього, а також Олександра Сергієнка та Андрія Радченка. Недоцільно допитувати їх «з оперативних міркувань», бо на них очікує окрема справа (згодом Новосвітнього виключили з університету. — І. М.).
Намагання Гриця зарятувати земляка все-таки навело слідчого на думку, що годилося б поцікавитися й родаками в’язня. І ось на запит надходить так званий огляд архівно-слідчої справи 228554 від 4.12.1937 Юстина Севериновича Волощука (двоюрідного брата Грицевого батька. — І. М.), 1899 р. н., який до арешту працював головою колгоспу. З’ясовується, той у 1918-1919 рр. служив у петлюрівській армії. 1930-го був учасником антиколгоспної волинки. Допустив псування пшениці в скиртах і засуджений на 10 років ВТТ. Але по його справі П. Волошук не проходить.
7.01.53.
За пред’явленим звинуваченням Г. Волощук визнав себе винним. Посвідчив, що Ростислав Доценко давав йому читати книги Єфремова «Історія української літератури» та Винниченка «Сонячна машина», твір Підмогильного «Місто», роман Хвильового «Вальдшнепи».
16.01.53.
Визнав, що «кидав об стіну автобіографію одного з керівників радянського уряду».
17.01.53.
— Хто сприяв формуванню антирадянських поглядів?
— Я вже задумувався над цим. На мене ніхто не робив такого впливу.
21.01.53.
— Чи була у вас книга «Українська муза»?
— Ні. Але я бачив її і частково читав.
— Де ви брали цю націоналістичну книгу?
— Я вперше побачив її в гуртожитку. В студента, котрий кинув навчання в КДУ й кудись виїхав.
31.01.53.
— Хто з родичів притягався до відповідальності органами влади?
— 1947 року моя мати Тетяна Овксентівна була осуджена Ободівським нарсудом до штрафу на 100 крб. за несплату своєчасно податку за м’ясопоставки.
10.02.53.
Стосовно помешкання Ростислава Доценка: хто заходив, з ким зустрічався. Волощук твердить, що бував, щоб послухати музику, бо в того був патефон з платівками. Що ж, версія переконлива, міркував слідчий, бо товариші по кімнаті вважають його ще й меломаном. Але ж там зберігалася й націоналістична література. На днях візьмемо і Доценка, ордер уже виписаний.
12.02.53.
— Коли і де ви малювали тризуби?
— У зошитах або на окремих аркушах.
— Хто бачив, як ви їх малювали?
— Мабуть, Адаменко й Доценко. У гуртожитку — Грицай, Костенко, Дейнека.
— А з якою метою малювали?
— Я знав, що тризуб — знак або емблема українських націоналістів, але не розумів чому саме так зображалися. Малюючи тризуб, я розбирав його зображення. Хтось казав, що в ньому є дві літери В, а це означає Володимир Великий».
— Ви заявляли, що було б краще, якби Україна стала самостійною?
— Від цього я не відмовляюся.
5.03.53. Допитує старший лейтенант Сєркін.
Волощук визнає, що антирадянські виступи чули від нього Володимир Ковтун, Іван Коваль, Василь Щербак, Володимир Костенко, Іван Кириченко, Олександр Стаєцький, Михайло Мацапура. Але поділяли його погляди лише Р. Доценко і М. Адаменко. Очевидно, він збагнув, що двох останніх взято під варту, а тому вирішив підстрахувати інших.
8.04.53.
Каже, що не знає, з якою метою занотував у конспекті фразу: «Усіх людей із здоровим глуздом до Сибіру або на Курили запруть».
Ознайомлений з негативним висновком експертної комісії про його рукописи. Мова йде про курсову роботу за повістю Т. Шевченка «Близнецы» та реферат «Художні особливості українських народних дум».
19.04.53.
Визнає себе винним, що «впродовж 1951–1952 рр. читав антирадянську націоналістичну літературу…» Зізнається в тому, що «робив наклепи на радянські радіопередачі і на одного з керівників партії та радянського уряду.., порвав і знищив книгу-біографію одного з керівників радянської держави, аркуші якої використовував для туалету».
Як допитували тоді, домагаючись потрібних зізнань, можна уявити навіть із заяви Г. Волощука на ім’я М. Хрущова від 31.10.1961 р. з проханням допомогти в реабілітації: «Не буду описувати, як велося слідство. Скажу лише, що за півмісяця допитів, 14 січня, я забув своє прізвище».
Хто ж усе-таки був першим донощиком у цій кримінальній справі? Тут викликає певний інтерес мало примітний акт від 16.12.52 про те, що начальник спецчастини КДУ ім. Т. Шевченка О. Єлізаров передав співробітникові Міністерства держбезпеки УРСР підполковнику М. Шишкіну курсову роботу студента Г. Волощука «Повість Т. Шевченка «Близнецы». Вочевидь, викладач Микола Малина своєчасно поінформував про антирадянські настрої свого студента, а також двох його товаришів. Тим паче, що додано його відгук ще від 18.05.52 р.: «Ще під час семінарських занять Волощук заявив, що приєднання України до Росії 1654 р. було явищем не прогресивним, оскільки, мовляв, у Росії був самодержавний лад, а в Україні гетьмана обирав народ. І що Шевченко нібито був противником такого приєднання, за що й осудив Б. Хмельницького».
І, насамкінець, витяг з характеристики на Г. Волощука за підписом ректора університету професора А. Голика: «Навчався на «добре» і «відмінно»… Були випадки, коли Волощук відмовлявся відповідати на семінарах з основ марксизму-ленінізму, проявляв буржуазно-націоналістичні, антирадянські погляди».
Слухання справи призначили на 14.05.53 за участю прокурора Утіної. Звісно, на закритому судовому засіданні.
— Портрет Сталіна вийшов у мене невдалим, — сказав, на перший погляд, з наївною простотою Гриць Волощук у відповідь на звинувачення, що він малював карикатуру на вождя. Відтак, визнав себе винним частково, зокрема в тому, що порвав портрет Сталіна й біографію його. Ясна річ, цього було досить, щоб «світила вишка», за термінологією зеків. Але ж тирана, славу Богу, вже не стало. І це зарятувало художника-одчайдуху. На підставі ст. 54-10 ч. ІІ і 54-11 КК УРСР його та Миколу Адаменка засудили на 10 років, а Ростислава Доценка — на 8 років виправно-трудових таборів (останнього — з конфіскацією всього майна) та поразкою у правах на 3 роки кожного. До речі, Доценку згодом (1956 р.) безпосередньо у ВТТ додали іще 7 років (за участь у табірній підпільній антирадянській організації).
За свідків, окрім педагога-інформатора М. Малини, були студенти, переважно однокурсники.
Якби довелося знімати фільм про цей суд, то я подав би їхні голоси за кадром, не називаючи, з етичних міркувань, імен.
І голос.
— Волощук казав, що в колгоспах погано живеться, люди працюють задарма й платять великі податки.
ІІ голос.
— Волощук порвав біографію Сталіна. Читав націоналістичні книги. Казав, що радянська література не відображає дійсності.
ІІІ голос.
— Волощук казав, що Україна повинна бути самостійною. Його підтримував Микола Адаменко. Я сам бачив у нього приказки антирадянського спрямування.
IV голос.
— Волощук стверджував, що по радіо переважно брешуть.
V голос.
— Волощук казав, що колгоспники добре живуть тільки в газетах.
Ніхто не відмовився на суді від своїх попередніх свідчень. І це зрозуміло. Адже кожному пригрозили покаранням, насамперед, виключенням з університету Щоправда, М. Адаменко запевняє у спогадах, що Олександр Стаєцький на суді намагався відмовитися від своїх попередніх свідчень проти в’язнів. Але я не знайшов підтвердження цього в протоколі судового засідання). Згодом дехто з них шукав нагоди вибачитися перед Грицем.
То ж не будемо дорікати таким свідкам. Тим паче, що вже в часи демократії вони так чи інакше прислужилися Україні. Отже, уроки жертовності Гриця Волощука таки стали їм прикладом на все життя.
Ну, а з тим, хто доносив? Бог — їм суддя.

Коли конвой у спогади пішов
1956 року Гриць Волощук звільнений за амністією разом з Миколою Адаменком.
Прописався у приміській зоні (ст. Мотовилівка, с. Борова) й починає працювати на відбудові колишнього Інституту шляхетних дівчат, згодом у Київських науково-реставраційних майстернях (на роботах у Софії Київській, Кирилівській церкві, Бахчисарайському палаці-музеї), ще згодом на столичній фабриці художніх виробів. В офіційній реабілітації йому було відмовлено. Але влітку 1963 року, коли троє друзів, намагаючись відновитися на навчанні в КДУ, почали оббивати пороги київської прокуратури та інших юридичних інстанцій, доводячи, що вираз «за отсутствием состава преступления» і свідчить про реабілітацію, якась м’якосердна дівчина-секретарка в котрійсь із тих інстанцій додрукувала у довідку про амністію слова «и реабилитирован». Отож 1963 року він поновився на стаціонарному навчанні і дістав місце в університетському гуртожитку. По закінченні університету в 1965 році поїхав за скеруванням на Луганщину (с. Олександрівка Краснодонського району) викладати в школі українську словесність. Але там Гриць протримався менше року. 1966 року повертається в Київ, одружується з Риммою Мортук. Не маючи в Києві постійного житла, роботи, уникаючи вистежувань кагебістів, частіше перебуває на Вінниччині.
Загострюється його хвороба — занедбана виразка шлунку, що її набув ще в ув’язненні. Прорив виразки стався у рідному селі, до лікарні в райцентрі допровадили його надто пізно. 6 червня 1970 року Григорій Волощук помер від перитоніту.

Тепер доцільно звернутися, так би мовити, до вільних свідчень.
Я не коментуватиму їх. З метою зберегти цю контрастно-словесну мозаїку.
Поворознюк Сидір Никонович, 1925 р. н.
— На жнива 46-го в Цибулівці майже цілий день шукали «диверсанта». А сталося те, про що я остерігався розказати згодом навіть своїй дружині.
Здибалися ми з Грицем Волощуком біля сільради, під старою клунею. Я повернувся з фронту інвалідом ІІ групи і радий був дати перепочинок своїй нозі хоч на кілька хвилин.
— Як ти дивишся на оце збиткування над селянинами? — показує мені на стіну клуні із закликом на ній: «Не виконав норму — не йди з поля!».
— А ти спитай у своєї мами, голодної, тяжко виробленої, обкладеної податками.
Гриць кинувся до мене, обнімає, називає братиком.
— Я вже мушу їхати до Києва, в училище. А ти візьми вуглинки, — шепоче мені на вухо, — й напиши так: «Не виконав норми — конай на полі!»
Я спочатку було забоявся... Але пізнього вечора таки переінакшив напис.
На ранок зчинилося тривога в сільраді. Прибули гепеушники, фотографували, допитували сусідів біля тої клуні…
Отак ми з Грицем подружилися. На одній таємниці.
9.06.95.
Бідюк Іван Парфенович, 1928 р. н.. Однокласник.
Гриць був кмітливим хлопцем, гарно вчився і малював.
Ми разом їздили до Києва здавати документи для вступу на навчання. Поверталися на «товарняку». У Фастові його чомусь арештували, запідозривши у шпіонажі. Протримали до вечора. Отоді вперше назвали Гриця зеком. Ніби накаркали на його долю.
Не любив, коли хтось із земляків «штокав». Не вмів бути обачним. Ото він, сердешний, і постраждав, що був таким відкритим, не терпів неправди.
2.02.95.
Комайгородська Марія Кирилівна, 1932 р. н. (вдова Грицевого брата Василя).
— Гриць змалював тата і старшого брата. Але кульова блискавка залетіла до хати й пробила те полотно. Ніби на знак того, що обоє забиті на фронті. Про Тимоху було написано в армійській газеті, що був снайпером і знищив багато ворогів.
Мати померла 1982-го, похована біля Гриця. Отож ходжу до них обох. Бо нема вже кому й поплакати на їхніх могилах.
А мучили Гриця за те, що хотів вільної України й дуже не любив антихристів-комуністів.
4.11.92
Степаненко Ганна Устимівна, 1927 р. н.
— У селі Гриць ходив босоніж. Часто ночував на горищі. Дружив з Павлом Рудим, був його кумом. А з татом моїм — Устимом Волошком — через оту брехливу політику часто сварився, називав його троцькістом.
Одного разу спитала було Гриця, куди так рано мандрує. А він сміється: «На кладовище. Вибирати собі місце. Хочу, щоб спереду поховали мене. Коли воскреснемо, то поведу всіх не до колгоспу, а до вільного життя».
Вже після смерті Гриця приїздив з Києва кагебіст. Випитував, чи був хтось із столичних друзів на його похороні.
4.11.92.
Черній Галина Василівна, 1934 р. н. (двоюрідна сестра Гриця).
— Десь на різдвяні свята я вибралась перевідати тітку Тетяну — Грицеву матір. Біля сільради завважила бричку на ресорах, біля якої хтось тупцював у білому кожусі.
Лиш привіталася, а тітка каже, що сон поганий бачила. Коли це чую — кінь фиркає біля воріт. Глянула у вікно — зупинилася та бричка. А тітка одразу взялась за голову: «Наше горе приїхало…»
Попереду тієї зграї — Фешта, голова сільради, який дуже вислужувався перед владою.
— Ваш син займається антирадянськими справами. Ану, давайте його листи!
І вичитав Фешта, що Гриць обізвав його «скаженим собакою, якого треба пристрелити». Розлютувався, почав штрикати підлогу і на горищі — шукати наган. Проколов обкладинки «Кобзаря» Т. Шевченка, мовляв, десь повинні бути таємні записи.
Після цього мій чоловік — Василь — повіз передачу для Гриця. Але побачення не дали, бо домагалися свідчень проти нього.
Сидів братик мій у камері-одиночці. Казав, що одного разу забув своє прізвище — так його побили за те, що відмовився ставати на коліна…
А потім я лаштувала йому посилки з содою, медом і сигаретами
Коли повернувся, в село приїздили його друзі з Києва, співали «Ще не вмерла Україна». Відчайдушне було товариство. І дотепне. Але не всі розуміли, що Гриця треба берегти.
І помирав він не так, як усі. Чомусь усміхався…
5.11.92
Костюк Явдоха Авксентіївна, 1914 р.н. (Грицева тітка).
— Була я в Києві 47-го, відшукала племінника в гуртожитку. А він голодний, аж потемнів з лиця. Виявляється, продав продовольчу картку, щоб купити туфлі. Пригостила його і хлопців пиріжками.
Куди не водив мене в столиці, то все наказував, щоб я не соромилась нашої рідної мови.
Учився з ним тоді Василь Тарасюк, який приїздив до нашого села зо три рази. Чула, як вони співали заборонених пісень. Ще тоді вірили, що наша Україна таки буде вільною.
5.11.92
Загвоздкін Василь Іванович, 1926 р. н.
Ми разом ходили до школи. Часто на перервах Гриць малював когось із хлопців. Вчився дуже добре, мав гарну пам’ять. Був упертий, а головне — дуже совісний. Але його не хотіли розуміти.
Змалював мене з дружиною. Було це… ось тут позначено на полотні: 1.10 1956. І в церкві нашій дещо розмальовував, зробив хреста.
Гриць і в Цибулівці був під наглядом. Кілька разів робили обшуки. При мені кагебісти нишпорили, навіть корито з борошном перекинули. Взяли якісь папери й книги. Гадали, що він має зв’язки із закордоном.
Мати так переживала за Гриця, що її спаралізувало. На колінах поралася на городі.
Вже коли віз його в кабіні вантажівки до лікарні, то казав мені, що треба боротися за незалежну Україну. Поклали на кушетку, дали укол. Але було вже пізно. А він усміхався. Мабуть, душа його так світилася…
4.11.92
Мортук-Волощук Римма Йосипівна, 1927 р. н.
Вірним другом Гриця був Борис Буркацький, котрий навчався з ним в училищі. Таким же відданим був Іван Гончар, учитель з Київщини.
Куди поділася ваза, яку виготовляв як дипломну роботу? Десь в Парижі. Казав, що її продали з виставки за 500 карбованців.
— У мене фарби пересихають, — вишукував причину Гриць, збираючись до Цибулівки, щоб писати портрети добрих сусідів. У церкві є ікона «жони-мироносиці» — це його робота.
Кілька разів Гриць уночі скидав прапори з сільради та контори. Мовляв, до ранку звільняє село од комуняцької влади.
Після похорону ці бандити з КГБ приїхали аж з Києва. Пересвідчитись, що його таки не стало. Вони теж жалкували. Стільки набрали компромату і — на тобі! — закривай «Дєло», здавай до архіву.
Я працювала на радіо разом з Надійкою Світличною. Звільнили під приводом скорочення штатів. Був там редактором Л., котрий свого часу доносив на Гриця — бачив карикатуру на Сталіна із зашморгом на шиї. Слідчий зачитав цей донос, а якийсь полковник почав бити, звелівши Грицю стати «на колєні перед совєцкой властю». Я виходила з кабінету, як тільки з’являвся цей стукач.
Не хотіла впізнавати я і Марію В.. Хоча каялась вона, плакала перед Грицем, коли повернувся той із зони.
А мені життя не миле без Гриця…
19.09.95
Білорус Микола Антонович, 1933 р. н. Інженер.
— Я познайомився з Грицем в 1950-1952 рр. за випадкових зустрічей у товаристві Ростислава Доценка, з яким ми вчилися в одному класі й продовжували бачитись після закінчення школи. Але заприятелювали ми з Грицем пізніше, після його повернення з таборів, либонь в 1957-1958 рр. Ростислав, який ще залишався в таборах до 1963 року, часом через мене наводив зв’язки з Грицем, бо той був не надто пунктуальним у листуванні й міг подовгу відмовчуватися, особливо після зауважень з приводу його надто «одчайдушних», розхристаних листів «у зону». Здається, влітку (вже восени) 1959-го я побував з ним у Цибулівці, тоді я й запізнався з багатьма його родичами по лінії Скольських, роду його матері.
Гриць — старший від мене на п’ять років, він, здавалося, від початку став для мене уособленням класичних рис українського національного характеру. Але з часом я все більше переконувався, відчував, що він втрачає конструктивні орієнтири в нашій післясталінській реальності. У непевній атмосфері облудних напівреформ Гриць не витримував балансування між напівдобром та напівзлом. Його доброзичливість і добрий гумор потьмарювалися, глибшими ставали внутрішні кризи, наростало зловживання алкоголем, психіка вібрувала від перенапруги.
Останньою намагалася утримати Гриця од падіння в безодню, від хибного лікування (чи, швидше, псевдолікування) Римма Мортук. Але він таки зірвався… Це було довге самогубство непересічної людини, яка не знайшла виходу з пастки, в яку її загнала радянська дійсність та невтримність натури.
1995
Тимошенко Борис Олексійович, 1939 р. н. Письменник (за письмовими спогадами).
— У кімнаті гуртожитку, куди мене поселили як першокурсника, я побачив на ліжку сивочубого студента. Це був Гриць Волощук, якого поновили після 10-річної перерви.
Незважаючи на значну різницю в роках, ми швидко порозумілися. Надломлений пережитим та переслідуваннями, він, одначе, охоче спілкувався з тими, хто був небайдужий до ідеї національного відродження.
Волощук не хотів бути таким, як увесь сірий загал, але й не міг жити настільки розкуто, як хотілося йому. І в цьому, гадаю, суть його зламу.
Здається, на річницю Грицевої смерті ми з Володимиром Забаштанським поїхали машиною до Цибулівки. На поминках були мати, брат Василь і Римма. На цвинтарі вони пригадали, що і в труні… Гриць усміхався. Навіть прощальна мить не змогла погасити його приязні до людей. А може, то було щось інше?
23.05.2001
Вірченко Ніна Панасівна. Доктор фізико-математичних наук, професор.
— У товаристві Гриця Волощука й Миколи Білоруса я вперше почула про Ростислава Доцента, за якого згодом вийшла заміж.
Повернувся Ростислав лише 1963-го. Гриць зустрічав його біля потяга. Тоді ж обидва знову стали студентами КДУ. Гриць писав якісь філософські прозові речі, але навіть не намагався десь опублікувати. І листи його дуже цікаві. Намалював для мене портрет математика Ейлера.
Бідував. Але був дуже добрим і чуйним. Так, він допоміг прописатися Тоні Сірик — моїй подрузі по ув’язненні. Опікувався її синочком.
Іноді мені здається, що Гриць забрав із собою якусь надзвичайну таємницю. Він ніби випробовував кожного, кому б її довірити…
28.11.92
Гончар Іван Несторович, 1935 р. н. Учитель з Вишгородського району на Київщині.
Мене, як керівника молодіжної антирадянської організації, також було засуджено на 10 років. Сидів у камері з Миколою Адаменком. А з Грицем Волощуком зазнай омився у тюремній лазні. Згодом, навчаючись заочно в КДУ, я часто зустрічався з ним. Кілька разів він приїздив до мене в село.
Його струнка постава, одухотворені повчальні розповіді завше витворюють у моїх спогадах образи світлої особистості, котра сміливими вчинками, міркуваннями випереджала свій час.
1959
Доценко Ростислав Іванович, 1931 р. н. Письменник, перекладач.
З листів до Миколи Білоруса.
«Що це з Грицем робиться? Він занадто уражений одчайдушним настроєм, щоб про себе писати. Тим і має сенс життя, що нелегко щось дістається. Чим же змірюється людина, як не опірною силою? (29.02.1959)».
«Як Гриць ся має? Повинен пам’ятати, що, може, ти один там можеш йому допомогти. В отій всемогутній розпуці. (26.03.1959)».
«Грицю! Грицю! Чорт тебе знає, що з тобою твориться (я то розумію, але…) Не догравайся все ж таки до ручки, мій трагіку, прошу тебе. (06.07.1959)».
16.10.95
Адаменко Микола Петрович, 1931 р. н. Письменник із Чернігівщини.
Серед хлопців нашої кімнати в гуртожитку виділявся сільський красень Гриць Волощук. Це був непересічний юнак, з розумними темно-карими очима, хвилястим темним чубом. Мав він неспокійну вдачу, критичний розум, був імпульсивний — типовий холерик. Ненавидів фальш. Сміливий на слово і вчинок. Залюблений у класичну і народну музику.
Був максималістом у всьому. На Сталіна й Берію дивився, як на особистих ворогів.
Слідчі допитувалися, що мене єднало з Г. Волощуком і Р. Доценком. Я відповідав: «Голод». Бо він таки дошкуляв. Але в основі нашої дружби був, звичайно, пошук правди.
В Ухтимських таборах Гриць працював нормувальником. Відтіля ми разом поверталися на Україну.
З дипломом філолога він деякий час працював у школах. Але його звільняли, за його словами, «за запеклі, несамовиті уроки».
Зараз встановився традиційний погляд на різні когорти борців за волю України і демократію. І, звичайно, на першому місці ті, хто був репресований у 70-х роках. Я не хочу применшити їхні заслуги. Але їм було набагато легше порівняно з тими, хто намагався боротися ще задовго до хрущовської «відлиги». За умов тотальних доносів і жорстоких репресій. Не маючи можливості заявити про себе перед світом, щоб розраховувати на підтримку в діаспорі.
Ось у такому ракурсі я дивлюся на героїчний і страдницький шлях Гриця Волощука. І саме тому його не слід вважати «пропащою силою».
Ідуть бозна-куди високі віхи,
Десь губляться у сивій далині.
Ні, ти не вмер. Лише кудись поїхав.
Туди, куди ще їхати мені.
Іще панувала сліпа віра у вождя-генералісимуса, вірного ленінця. Ідеологи його сіяли суцільну дезінформацію, заволочуючи брехнями про націоналістів, бандерівське підпілля, загрозу від світового імперіалізму та ін. І як тут не дивувати сміливості студентів-східняків, котрі зважилися на осуд більшовицького режиму. Дошукуючись відповідей на свої сумніви в заборонених історичних джерелах, випадково уцілілих книгах з тризубами — призабутими емблемами київських князів та Української Народної Республіки.
І навіть уже після звільнення з концтабору найбільш відчайдушних із них — Гриць Волощук так і не зміг пристосуватися до нав’язаних правил існування. Був надто твердим за переконаннями, щоб кривити душею, йти на компроміси із сумлінням, як того домагалася тодішня система влади в усіх сферах життя. Й на початку 70-х років, коли знову набирала обертів репресивна машина, він, напевно, був би серед нової когорти ув’язнених інакодумців.
Те, що нині для нас є очевидним, доконаним фактом — Українська держава є і буде! — для нього о тій порі було насущною потребою дошукуватися істини, коли, ким і чому вона була знищена, потребою відверто переконувати всіх у необхідності її відродження.
Наділений од природи гострим розумом та хистом у малярській справі, Гриць Волощук міг стати відомим художником і публіцистом. І був би талановитим педагогом. А втім, тут можна і посперечатися. Щодо втрачених можливостей. Він таки засвітився, і досить яскраво, в одній іпостасі, коли з прихованою іронією казав на судці, що «портрет Сталіна вийшов у мене невдалим». І можна лише шкодувати, що всі ті карикатурні витвори понищили налякані опричники-сталіністи.
— Гриць — художник-зух. Він знав правду про Сталіна, коли ми ще учили віршики про нього, — пригадую, наївно запевняв мене нині покійний Петро Пасічник — самодіяльний маляр-односелець, котрий консультувався у Волощука, показуючи свої художні вправи.
— А не ображався, коли називали зеком?
Та ж він — благородний зек, політичний, а не «урка». Боровся за права інших, за всю Україну. Навіть глузував із влади, мовляв, «не поганьбив каяттям це єдине звання, яке отримав од неї за спротив комунякам». Лише завдяки йому я зрозумів, хто є справжнім ворогом народу.
І хай далеко не всі здібності Гриця Волощука як митця-інакодумця були затребувані часом, але він таки виконав своє покликання — піддати сумніву комуно-фашистський лад, покликати сучасників до вільного життя у незалежній Україні. І вже цим гідним особливої подячної пам’яті серед земляків (принаймні, у назві вулиці його іменем), усіх, хто мав честь знатися з ним.
Чи не в цьому трагедія і велич цього мужнього чоловіка? Чи не тому така загадкова була його прощальна посмішка? Для наївних і посвячених в його стражденне життя.

Жовтень 2001.
За публікацією в газеті «Молодь України», №№ 135-140, 2-13.11.2001

Волощук Григорій

 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Український національний рух

АДАМЕНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ. Василь Овсієнко

Dissidents / Ukrainian National Movement

KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko

Спогади

АДАМЕНКО Микола. Доценко Ростислав

Персоналії / Український національний рух

ІВАНИШИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

На хисткій кладці через безодню (Спогад-роздум про Григорія Волощука). АДАМЕНКО МИКОЛА

Персоналії / Український національний рух

ДОЦЕНКО РОСТИСЛАВ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВІРЧЕНКО НІНА ОПАНАСІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВОЛОЩУК ГРИГОРІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Малюта Іван, Овсієнко В.В.

Спогади

МАЛЮТА Іван. За нез’ясованих обставин (Ростислав Палецький). Малюта Іван

Персоналії / Український національний рух

ПАЛЕЦЬКИЙ РОСТИСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГНАТЮК ІВАН ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГНАТЮК ІВАН ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Кондрюков В.О.

Інтерв’ю

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ. Овсієнко Василь

MENU