Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КОНЦЕВИЧ Євген

14.02.2016 | Шевчук Валерій | Журнал «Тиждень», 4 серпня 2010 року, №32 (145)
Валерій Шевчук про Євгена Концевича

Журнал «Тиждень», 4 серпня 2010 року, №32 (145), http://www.ut.net.ua/art/168/0/4207/

21 липня (2010 року) відійшов у вічність легенда й символ покоління шістдесятників Євген Концевич

Це була одна із найдивовижніших і найяскравіших особистостей, з якою мені випало познайомитися і пробути довгий час у приятельських стосунках. Познайомився я з ним у 1952 році через видатного перекладача Бориса Тена, також житомирянина, з яким я тоді щойно познайомився; і він сповістив, що є в нашому місті небуденний хлопець, що, як і я, – початкуючий письменник, але навіки прикутий до ліжка – сам Борис Тен його опікував. Тим-то його син Василько і завів нас із братом у Другий Шевченківський завулок, №12, де я уздрів юнака із шляхетним обличчям, котрий сидів у інвалідний колясці і в якого не було абсолютно нічого специфічно інвалідського; більше того, він ніби випромінював, чи виточував із себе, світло. І саме цим світлом нас зустрів. Оце і була головна його ознака як людини, бо належав до особистостей виключно світлоносних і постійно тим світлом струмів, що приваблювало до нього немало людей, які, можливо, його світла потребували. І ще одна особливість: він завжди був оточений домашніми тваринами та птахами, а найбільше в тій садибі було голубів, які заповнювали двора, пурхаючи на свої підставки біля голубиної хатки чи злітаючи назад на землю. Без такого оточення він уявити свого життя не міг. Не раз казав, що його мрія з дитинства стати ветеринаром, а от письменником він став випадково.

Отож, коли б не його прикутість до одного місця, то ніколи і не подумав би зайнятися писанням художніх творів. Я йому тут не заперечував, хіба розповів, що в нашій літературі був один великий поет, а водночас ветеринар – Олександр Олесь, у той час ще заборонений. Сам же гадаю, що коли в людині талант пробуджено, то не вона вирішує: розвивати його чи ні, а сам талант у міру його потуги. Але назагал його недаремно звуть «письменником із гніздов’я Бориса Тена» – це безсумнівно, що спонуки до творчості дала йому саме ця, як називаю, велика людина Житомира. Річ у тім, що Борис Тен був у молодості священиком, а потім педагогом – і це був учитель з Божої ласки. Оточував себе літературною молоддю, і в його садку завжди можна було застати якогось молодика із зошитом віршів, а старий учитель, сидячи навпроти, навчав його секретів поетичної творчості.

Ми ж з братом якось відразу стали для Євгена літературними побратимами, і саме на цьому фундувалася наша дружба, хоч до нього приходили люди різного віку, статі, занять, розвитку. І він з усіма міг поговорити, а що мав небуденний розум, його слухали з непослабленою увагою.

Коли ми в нього з’явилися, він, за спонукою Бориса Тена, писав гуморески і вже одну з них надрукував у «Першому снопі», альманасі, що постав завдяки тому ж невгамовному Борисові Тену. Стиль того писання я називав «ковіньковим» (від прізвища гумориста Ковіньки, в основу якого клалося блазенське блягузкання), а будучи хлопчиком трохи надумір серйозним, перше, що вчинив, побачивши, що переді мною не графоман, а людина по-справжньому талановита, відбив у нього прагнення до «блягузкання» і переконав, що йому конче треба стати письменником серйозним, тобто справжнім. А ще ми з братом громили його й за залишки соцреалістичної поетики і знайшли, зрештою, консенсус. Теперішні критики й історики літератури називають цей момент народженням Житомирської школи прози.

Клекіт глухоти

Євген Концевич став інвалідом через нещасний випадок. Загалом жив на супротилежній від моєї околиці Житомира. Річки там не було, а текла поруч з моєю батьківською хатою. Отож Концевич прийшов сюди покупатися, але не врахував, що річка повна підземного каміння, по-молодечому зухвало стрибнув у воду зі скелі і важко порушив хребта, залишившись назавжди прикутим до ліжка. Загалом, це був красень зростом до двох метрів – на той час рідкісне явище, бо таких високих було негусто. Нещастя ж сталося, коли він навчався у дев’ятому класі середньої школи № 23. Назагал я схильний до фаталізму, отож і цей випадок тлумачив по-своєму: він учився в школі № 23, а ми з братом у школі № 32 – ті ж цифри, тільки переміщені; він покалічився у місцях, де ми з братом жили; зрештою, коли познайомилися, то я працював на бетонному заводі недалеко від його хати; отже, доля ніби зв’язувала нас.

Як йому вдавалося триматися? Коротко про це не оповісти – непроста то була річ. Але Євген був дивовижна людина, яка приваблювала до себе людей, і ті люди, відвідуючи його (та й я також) ніколи не відчували, що він каліка, а виглядав ніби патрицій, який приліг для розмови на ложе (так принаймні вели бесіди римляни). Не лише ніколи не говорив про свої болячки й фізичні та психологічні проблеми, а навпаки, ніби духовно лікував інших, здорових, і чинив це виключно ненав’язливо. Отож повторю подане вже визначення – це був справжній світлоносець.

Були в Євгена всілякі часи: ліпші та гірші, але найгіршими стали, коли на нього звернули увагу кагебісти. Історію цих стосунків, які його життя, я докладно розповів у великому розділі своєї книги «На березі часу. Мій Житомир. Світ перед очима. Пошкілля», – Львів, 2009, який так і зветься: «Письменник із гніздов’я Бориса Тена» на стор. 363 – 444; хто цікавий, може те прочитати. Тут же скажу, що ті нелюди піддавали його психологічним тортурам. Ішлося не так про співпрацю з тією диявольською організацією, як про виказ тих людей, які давали йому читати самвидав. І то був найскладніший період його життя: Концевича хотіли виключити зі Спілки письменників, позбавити мізерної інвалідської пенсії і т.д. Ясна річ, що це негативно позначилося на його творчості – довго нічого не писав. Загалом, лікарі вважали, що він приречений і не могли збагнути: чому і як він живе? Він у такому випадку жартував, що безсмертний, і попри будь-яку логіку прожив до 75 років. Радянські функціонери хотіли зробити з нього такого собі Павку Корчагіна, звісно, при умові, що служитиме комуністичному режимі, як служив Микола Островський. Однак служити імперії зла він не захотів. Написав небагато, але те вийшло з його власного серця, а не чужого. Кілька разів було видано його книжечки під назвою «Дві криниці», що зібрали новелістичну творчість, але писав ще статті, виступи і публіцистику. Немало й листувався з багатьма людьми, зокрема шістдесятниками, до яких належав (листування зі мною я подав у згаданому «На березі часу» на стор. 420 – 443) – ці листи належить ще позбирати, а загалом житомиряни зуміли зібрати його писання в ошатний том на 640 сторінок і видати його до 75-річчя письменника. Зветься він «Клекіт глухоти» (ПП Рута, Житомир, 2010). Чому так названо? А тому що під кінець життя після інсульту він цілком утратив слух.

– Думаєш, глухота – це тиша? – сказав якось мені. – Ні, це клекіт.

Чи був Євген Концевич відомою людиною? Звісно, офіційна бульварна чи якась там інша кон’юнктурна преса його ім’я не розкручувала, зрештою, певен, що це йому було непотрібне. Але його добре знали в літературно-мистецьких колах, а про людей, які тяглися до нього, можна довідатися з його знаменитого рушника, на якому розписувалися ті, що його відвідували – їх близько 500, і цей список надруковано в книзі «Клекіт глухоти». В Житомирі навіть народилася ідея зробити пам’ятника цьому рушникові, були проекти від скульпторів. Говорив мені сам Євген, що цього рушника хотів у нього придбати Віктор Ющенко, але Концевич продавати його не захотів. Отже, казати, що це письменник маловідомий годі; відомий і дуже, але в певному колі, зокрема побувати в нього вважали собі за честь більшість шістдесятників.

Український неореалізм

Манера письма в Євгена Концевича проста: її можна назвати: модернізм у формі неореалізму. В нашій тріяді, яку теперішні критики називають фундаторами Житомирської школи прози, ми не намагалися стерти кожен власне обличчя, як це чинили соцреалісти, а навпаки, кожен ішов своїм шляхом, тобто залишався окремішньою творчою індивідуальністю, дотримуючись при цьому хіба спільного естетичного методу – у нашому випадку це й був неореалізм; коріння якого було в італійському повоєнному кіно; виявилося, що цей метод легко пересаджувати в український ґрунт – тут він ставав питомий. Звісно, про жодну «школу» ми не говорили, і в думці цього не маючи, – ця «школа» була вигадана в кінці 1980-х рр., а ми такого терміну ніколи не заперечували, адже творчий зв’язок між нами був таки постійний. Отож коли та школа утворилася сама від себе і є признаною в літературному світі, то чому б їй не бути? Євген Концевич теж так думав.

Іван Дзюба мав цілковиту рацію, сказавши, що Євген Концевич: «Легенда і символ покоління шістдесятників». Людиною великої притягальної сили назвав Євгена В’ячеслав Чорновіл. А Василь Стус також відзначив його світлоносність: «він налякав мене своїм ніде ніяк закоріненим оптимізмом: чиста, звільнена від плоті духовність – чистий дух очей». Як це здорово і точно сказано: «Чистий дух очей».

Те, що Євген Концевич належав до особливих людей з-поміж шістдесятників, ні в кого сумнівів не викликало. Адже вони були такі різні: ті, котрих іменують таким назвиськом. Були серед них сильні й кволі духом; чисті помислами й улягливі; ті, що палили свій вогонь, чи приховували його; ті, що не гаялися принести себе в жертву задля воскресіння рідної землі та народу і ті, що ховались у конформізм. Були серед них герої й відступники, а загалом це покоління дерзновенне, з місійними пориваннями, які, здебільшого, не шукали собі вигод, хоча між них можна знайти і тих, що такого прагли. Я називаю їх «юнаками з вогненної печі» (є в мене і роман під такою назвою). По-різному вони діяли і спалювалися в імперії зла, по-різному відходили з цього світу, гинули в концтаборах чи приходили звідти з розбитим здоров’ям, а часом і духом. Вони не були зібрані в одну організацію чи секту, але вони росли і діяли, а мета їхня була попри все світлоносна і палили вогонь, який не спалює, а освітлює людські душі.

Євген Концевич серед них був чи не найособливіший. Кволий тілом, як ніхто, але потужний духом; прикутий до одного місця, але з умінням духовно здійматися, як улюблені ним голуби, в небо. Був учителем, але жодного офіційного диплома на те не мав. Єдина його зброя – ясність душі і неймовірна витривалість при фізичній безпорадності; відтак приклад його життя можна визнати за унікальний.

Новий ланцюг

«Чому зараз таких немає?» – часом питають тепер. Але я впевнений, що вони є. Вони вже прийшли і йдуть. Вони не на шоу-майданах, не на екранах телевізорів, не на сторінках бульварної та колоніяльної преси, що тепер домінують. Але вони йдуть. І то тому, що конче мають прийти, коли хочемо вірити, що світ цей животворний і не потоне у власному смітті, яке дехто бачить за реальну вартість. Отож вірю, що вони прийдуть, хай тільки більше людей скаже: «Ми – це вони. Ми не зі світу мамони й бандитизму, що дорвався до влади; не зі світу сильних, але зажерливих; ми не зі світу сильних та нечистих душею. І єдине, що нам треба: не гризтися між собою, як зграя псів, а взяти один одного за руки і створити новий ланцюг».

І коли те станеться, вони прийдуть, адже вже в дорозі. І хай кожен із чистим духом відчує це глибинами душі. Байдуже, як назвати тих, що йдуть: дисидентами чи справжніми патріотами, важливо, щоб вони й усі ми навчилися єднатися. Бо зло, яке прийшло на нашу землю і вкотре хоче знищити наш народ як світову сутність, не є універсальне і безсмертне. Воно жорстоке, шкодливе, безоглядно-нахабно-напористе, брехливе, але воно дочасне. І чим більше знайдеться людей, що з ними не підуть, тим швидше настане їхній безславний кінець. Про це вістять герої нашого пережитого. Вони стукають нам у груди, як «попіл Клааса», і закликають не байдужіти і не засинати. Я знаю: серед тих будителів залишається на своєму місці і Євген Концевич, хоч він уже пішов на стежки вічності – один зі світлоносців покоління шістдесятників.

Рекомендувати цей матеріал