Пані Інна — лікар-ендокринолог, в’язень сумління, співзасновниця Київського демократичного клубу (1980), Українського культурологічного клубу (1987), з вересня 1988 року — член Української Гельсінської Спілки. Учасниця першої несанкціонованої демонстрації 26 квітня 1988 року на другу річницю Чорнобильської катастрофи та багатьох інших акцій національно-демократичних сил. У 1989 році разом із чоловіком Сергієм Набокою працювала над першою легальною нецензурованою опозиційною газетою “Голос Відродження”. Журналіст-фрілансер “Радіо Свобода” та інших періодичних видань.
— …Кінець 70-х — початок 80-х років. Ви щойно закінчили біофак університету імені Шевченка, працюєте науковим співробітником у НДІ ендокринології та обміну речовин. У вас попереду медична, наукова кар’єра. Обиватель би сказав: “Живи, дівчино, спокійно своє життя — держава вже розпланувала його для тебе на десятиліття вперед”. Пані Інно, що спонукало вас долучитися до руху опору?
— Мабуть, трохи читання, трохи слухання “західних голосів”... Але насправді будь-яка більш-менш адекватна людина бачила, що в країні відбувається щось не те; що всі високі гарні слова, котрі промовляють з трибун, по радіо чи по телевізору, насправді не відповідають реаліям. Уже був розвинений дисидентський рух, ми багато слухали і “Радіо Свобода”, і “Голос Америки”. У нас зібралася така компанія, у якій усі були дуже критично налаштовані щодо совєцького режиму. Не можна сказати, що це були якісь організовані форми (спротиву — ред.), але ми самі це називали релігійно-філософським семінаром: зустрічалися з друзями, просто розмовляли, констатували факти. Як виявилося згодом, щойно ми захотіли перейти до дій, усе закінчилося трохи… складніше.
— Семінар був релігійно-філософським. То віра, релігія теж відіграли не останню роль в становленні ваших поглядів?
— Так, це важливий момент. Була духовна потреба людини: коли не віриш у ці, так би мовити, комуністичні божества, душа, інтелект вимагають якихось орієнтирів духовних. Коли я ще вчилася в університеті, у нас пари були в червоному корпусі, майже навпроти Володимирського собору, і ми ходили на службу. Дуже в цьому плані на мене вплинула моя найближча подруга й односправниця Леся Лохвицька. Вона і тоді була, і досі залишається дуже релігійною… До речі, Біблію в ті часи дістати майже неможливо було. Ми ходили до Управління справами Патріархії на тодішній Пушкінській і писали заяву: прошу дозволити купити Біблію... І коштувала вона страшенні на той час для нас гроші — 50 карбованців. Правда, вона була видана російською мовою. Потім уже в мене з’явилися україномовні переклади: це вже хтось із діяспорян привіз пізніше, вже після зони.
Ми ходили до Управління справами Патріархії на тодішній Пушкінській і писали заяву: прошу дозволити купити Біблію... І коштувала вона страшенні на той час для нас гроші — 50 карбованців.
— А ви були комсомолкою при цьому?
— Так, я була комсомолкою. Мене виключили з комсомолу вже після арешту. А вступила я до нього ще у школі. Це була для мене така собі мода чи ознака дорослості. Усі діти старшого віку вступали, я теж радісно туди вступила.
— Відвідування церкви чи заява про дозвіл на придбання Біблії ніяк не позначалися на вашому навчанні чи на членстві в комсомолі?
— Ні, знаєте, в нас було присутнє таке двомислення, за Орвелом… А з боку держави… Мабуть, ніхто не повідомляв нікуди ані про Біблію, ані про наші походи до церкви. Усе це в нас існувало ніби паралельно, це все можна було собі дозволити. Хоча ми, я ще раз повторюю, чудово розуміли, що це хибний шлях для країни. Єдине, що на початках в нас спрямування було більш таким загальнодемократичним, дисидентським. Дивилися на Москву, а українське спрямування у нас виникло пізніше, коли ми познайомилися з моїм майбутнім чоловіком Сергієм Набокою. Він був дуже україноцентричним. В ті часи це називалося “український буржуазний націоналіст”. Мало того, що антисовєтчик, так ще й український буржуазний націоналіст! І от після цього ми звернулися до ідеї незалежності України. Хоча насправді ця ідея була весь час присутня, але якось не була на першому плані. Десь із 1979–1980-й року ми більш серйозно до цього поставилися.
— Ви познайомилися з Сергієм Вадимовичем Набокою, сформувалася ваша група, ви створили Київський демократичний клуб…
— Так, ми це називали КДК. Ну, це теж неформально абсолютно, релігійно-філософські семінари.
— Як вам вдавалося знайти приміщення для зустрічей?
— Все відбувалося на приватних квартирах. Людей було небагато — десь 10 осіб. Збиралися на квартирі Сергія Набоки на Березняках або вдома у тодішньої дружини Леоніда Мілявського, Ірини. До мене, до речі, теж часто приходили — на вулицю Ентузіастів на Русанівці. Батьки на вихідні їхали на дачу, а наша “антисовєцька компанія” збиралася.
— Широке коло клубу налічувало до 40 осіб. Це для таємної групи чимало. Чи не боялися ви, що серед такої кількості були “заслані козачки”, “стукачі”?
— Якось ми про це не замислювалися. Нам здавалося, що ми нічого такого страшного, серйозного не робимо. Ми розмовляємо. Писали статті, але для нашого внутрішнього вжитку, нікуди ми їх не поширювали, тільки серед друзів, серед нашого КДК. Хоча потім — після обшуків, після арешту — все це пішло у справу і в обвинувальний вирок. Але на початку наша діяльність нам здавалася більш-менш невинною.
— 1980 рік — Олімпіада в СРСР. Ви написали заклик про її бойкот.
— Я написала таку досить розлогу статтю про Олімпійський рух і про те, що військові дії мають припинятися під час Олімпіади, статтю проти війни в Афганістані. Але теж читала цей текст лише на засіданні клубу, далі не розповсюджувала.
— На Захід передавати не намагалася?
— Ні, у нас тоді ще жодних контактів не було. Цю статтю додали після арешту до нашої кримінальної справи. Поки ми не вийшли на вулицю зі своїми листівками, якось все обходилося. Хоча, очевидно, за нами вже приглядали, ми навіть бачили якихось сумнівних людей. Але, зрештою, ми були молоді, нелякані, може, трошки такі легковажні. У Сергія Набоки та його тодішньої дружини Наталки Пархоменко квартира на Березняках була, а я жила на Русанівці. І якось ми йшли пізно ввечері з Березняків до мене на Русанівку великою компанією (десь п’ятеро-шестеро нас було) і співали “Ще не вмерла Україна”! Міліцейський “газік” зупинився біля нас. “Що ви, співаєте?” “Ну, співаємо!” “Не співайте таких пісень!”. І все. А потім вже це пішло знов-таки в карну справу. Я так думаю, що ці хлопці, міліціонери, навіть, може, і не знали, що то за пісня була.
— Ще одним програмним текстом вашої групи був “Маніфест”. Про що там йшлося?
— Ми в ньому проголошували основні загальнодемократичні цінності. І писали вже про необхідність державної незалежності України. Також ішлося про права людини, це було тоді дуже актуально і здавалося нам найменш, так би мовити, небезпечним після Гельсінських угод, які Совєцький Союз теж підписав. Але, як виявилося, це не зовсім так.
— День 12 січня 1981 року: ви вперше вийшли на вулицю з листівками, так?
— За пару днів до 12 січня ми слухали “Радіо Свобода”. Йшлося про День українського політв’язня. Ми знали, що сидять і Чорновіл, і Руденко, і Світличний, і ще багато гарних людей. А в мене вдома була старенька друкарська машинка. То ми подумали: скільки можна сидіти, розмовляти — треба щось робити! І ми вирішили надрукувати листівки до 12 січня — Дня українського політв’язня. Ми з Лесею Лохвицькою на друкарській машинці зробили примірників 50 — по кілька закладок на цигарковому папері, щоб більше вийшло. Текст був такий: “Співвітчизнику! 12 січня світова громадськість відзначає День українського політв’язня. Піднімемо і ми свої голоси на захист тих, хто страждає за свободу і незалежність України!” 11 січня пішли в гості до наших друзів, учасників семінару, до гуртожитку Академії наук. В одного з них був день народження. Ми прийшли з цими летючками і запропонували всім піти їх розповсюджувати, розклеювати. Кілька людей якось одразу швидко почали збиратися додому. Іменинник різко заснув. А нас залишилося п’ять: Сергій Набока, Леонід Мілявський, Леся Лохвицька, я і Наталка Пархоменко, тодішня дружина Набоки. Після десятої вечора пішли дорогою до теперішньої станції метро “Шулявська” і розклеювали всюди, де було можна. Але за нами вже, мабуть, хтось ішов. Та не “мабуть”, а точно! На вході до метро нас всіх і затримали. Ніч ми провели на Володимирській, у підвалі відділення міліції. Нас, звичайно, обшукали і частину летючок забрали. Але у мене була ще їх велика пачка. Я попросилася у відділку в туалет і втопила їх в унітазі.
Тим часом рідні, батьки місця собі не знаходили, хвилювалися за нас, де ми поділися: пішли на день народження і зникли. Вони нас розшукували, але нікого не могли знайти. Хоча, в принципі, може, хтось і здогадувався. Принаймні, в мене колеги були адекватні, вони зрозуміли, з чим (моє зникнення — ред.) може бути пов’язано. Адже я тоді активно слухала “Радіо Свобода” і вела так званий щоденник радіослухача: щось записувала і на роботі проводила таку собі “політінформацію” для кількох людей.
Наступного дня після затримання пройшли обшуки вдома в кожного з нас. Я жила з батьками, і обшукували практично лише мою кімнату. Познаходили якісь папери, записи, матеріали. Деякі речі, на щастя чи на диво, з моєї кімнати заздалегідь здогадалися забрати. В мене, наприклад, був вирізаний з якогось журналу портрет Брежнєва. Зі зворотної сторони Леся Лохвицька на мій день народження написала антисовєцький сонет — дуже різкий. А Сергій домалював Брежнєву в очах свастику. Це зараз наче смішно, але щастя, що той листок не потрапив до обшуковців… Щось забрали, щось вдалося приховати. А, скажімо, у моїх друзів-подільників досить багатенько знайшли. У Сергія Набоки з Наталкою, і Льоні Мілявського, і Лесі Лохвицької… Хоча, може, могло бути гірше.
В мене, наприклад, був вирізаний з якогось журналу портрет Брежнєва. Зі зворотної сторони Леся Лохвицька на мій день народження написала антисовєцький сонет — дуже різкий. А Сергій домалював Брежнєву в очах свастику. Це зараз наче смішно, але щастя, що той листок не потрапив до обшуковців…
— Власне, “Маніфест”, напевно, знайшли? Там були серйозні закиди радянській владі.
— Знайшли. Мені здається, “Маніфест” знайшли у Сергія Набоки… Спочатку нас тримали в камерах попереднього ув’язнення на Володимирській, у підвалі. До речі, кумедно, ми там сиділи в ніч на Старий Новий рік, з 13 на 14 січня. І якісь люди ходили біля напівпідвальних вікон і кричали: “Вітаємо з Новим роком тих, хто внизу!” Там кримінальники сиділи, було досить весело. До мене в камеру привели жіночку, яка розповіла, що, мовляв, їй інкримінують щось кримінальне і мають відпустити зранку, тож вона може передати на волю якусь інформацію. Тепер я розумію, що вона підсадна, а тоді я була дуже наївною. Я їй тільки дала адресу своїх батьків. Попросила, щоб вона сказала їм, що зі мною все в порядку, що я жива-здорова. І вона, до речі, дійсно їм це повідомила. Ну, а потім нас перевели з камери попереднього ув’язнення вже в Лук’янівку. Наталку Пархоменко відпустили, бо в неї з Сергієм була маленька дитинка. І ми розуміли, що в маляти забрали тата й маму,... Тож ми старалися Наталку “відмазати”, казали, що вона ні в чому не брала участі. І дійсно, ми її “відмазали”, але все одно з університету її виключили. Вона, здається, була на п’ятому курсі журналістики. Так от, перевели нас на Лук’янівку. В моїй камері було багато людей. А там так заведено, що коли вперше заходиш, одразу розказуєш, яка в тебе стаття. І ці жінки всі дуже добре до мене поставилися. Політичних там, крім мене, не було, всі кримінальні — від дрібної крадіжки до серйозного всякого, “гоп-стопа” з розбоєм, навіть одна була за бандитизм. Але вони всі мене підтримали й сказали: “Ну, от вийдемо, ти нас навчиш, ми теж будемо антисовєцькі летючки поширювати”.
— Як суд проходив? Чи були там свідки, яких ви раніше вважали друзями чи знайомими?
— Так, були такі, хоча на суді я, чесно кажучи, їх не пам’ятаю. Але слідство тривало десь пів року, і ми ознайомлювалися з його матеріалами. Було там кілька людей, котрі ще більш-менш обтічно свідчили. А одна людина покази давала явно такого звинувачувального характеру. І цей хлопець, Андрій Головань, ще й фотографом був, він знімав усі наші семінари. До речі, потім виїхав кудись за кордон, ніби в Німеччину. І от він зробив чимало фотографій під час зустрічей нашого КДК. І хороші фотки! Я пам’ятаю, як ми знайомилися зі справою, розглядали їх і думали: “Ой, такі гарні світлини, ми їх і не бачили!”
Політичних там, крім мене, не було, всі кримінальні — від дрібної крадіжки до серйозного всякого, “гоп-стопа” з розбоєм, навіть одна була за бандитизм. Але вони всі мене підтримали й сказали: “Ну, от вийдемо, ти нас навчиш, ми теж будемо антисовєцькі летючки поширювати”.
— Як ви гадаєте, він заздалегідь був засланий до вас?
— Я так не думаю. Скоріш за все, на нього якось вийшли як на так звану “слабку ланку”. Мабуть, на нього вони могли якось вплинути. В принципі, навіть ті, кого не посадили, мали якісь неприємності, але якихось звинувачувальних показів ніхто не давав. Найбільше (суд спирався на — ред.) матеріали, які в нас знайшли. Та й ми самі, до речі, коли нас допитували слідчі, очевидних речей не приховували: “Так, ми збиралися! Так, обговорювали! А що, це заборонено? Немає такого закону, який це забороняє! Це наша думка! І радіо слухати не заборонено іноземне!” Не було таких законів, але це все малося на увазі. А ми дурниками прикидалися, казали, що ми цього не знали.
— Вас засудили за 187-ю статтею (“Розповсюдження завідомо брехливих вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний лад”), відносно легкою, як на той час. Чи ви не боялися, що дадуть 62-гу (“Антирадянська агітація і пропаганда”), значно суворішу, за яку відправляли в Мордовію?
— Так, побоювалися. Ми були раді, що все-таки дали цю легшу статтю — там до трьох років покарання. А 62-га дуже серйозна. Але я думаю, що і київське КДБ не дуже хотіло роздувати цю справу, особливо після всіх масових арештів українських політв’язнів. Я думаю, вони навіть за партійною вказівкою і хотіли, звичайно, нас покарати, але не роздувати все це. А може, і не було в нас такої великої діяльності, щоб нам давати 62-у. Хоча ми добре знали про цю статтю, ми ж не даремно виступали на захист українських політв’язнів. До речі, ми досі відзначаємо цей день, зустрічаємося з друзями. Зараз це знову актуально!
— Де і як ви відбували покарання?
— Спочатку я була кілька місяців в Одеській жіночій колонії. Це вважалося хорошою зоною. Там я познайомилася з Ольгою Матусевич. Вона теж вперше сиділа за нашою статтею, теж три роки. Ще там було кілька жінок, так званих “релігійниць”: адвентистки, баптистки. Такі хороші жіночки, такі скромні, тихі… Ми спілкувалися, адже ми не приховували, що теж віруючі, православні. Я там якось добре адаптувалася. Як для зони, там було більш-менш непогано. А потім мене перевели до 34-ї зони у Дніпродзержинську. Це так звана “Яма”. Вона вважалася найгіршою в Україні жіночою зоною, тому що розташована посеред заводів, там кругом дими. А ще це була “вензона”: туди потрапляли жінки з венеричними захворюваннями. Вони там проходили лікування паралельно з роботою. І жили ми всі в одних бараках. Погана зона. Після Одеси я побачила, що буває інакше.
— З чим пов’язане таке погіршення умов? За що вас так?
— Перевели через контакти в Одесі з політв’язнями. Там була Ольга Матусевич. А в Дніпродзержинську нікого не було. Ну, нічого, працювала, навчалася. На машинці, на оверлоку могла за бажанням дві норми виконати, коли вже вивчилася добре. Важко було, коли часом нас затримували, інколи до півночі. Крім того, там були тяжкі фізичні умови: опалення центрального не було, пічку треба було топити в бараці. А бараки величезні — на 60-70 осіб. І ось пічкою треба це обігріти. Я взагалі вперше побачила, що таке буває. Треба було брати вугілля і розпалювати. Це дуже складно. І води гарячої не було. Умивальник один спільний. А ще була така дуже забавна цікавинка. Там туалет був тільки надворі. З мого бараку треба було йти через зону в туалет. А він на узвишші розташований: будинок довгий, а в ньому багато комірок. І в мене на тій зоні була одна подруга, вона сиділа за кримінальною статтею, по дурості, по молодості потрапила. Але вона була співачкою Житомирського народного хору “Льонок”. І вчилася в Києві потім в Інституті культури на диригентсько-хоровому відділенні. Вона дуже гарно співала, всі народні пісні знала! То вона виходила на це узвишшя біля туалету і співала:
“Вижу чудное приволье,
Вижу нивы и поля, —
Это русское раздолье,
Это русская земля!”
І ми дуже сміялися, веселилися. Тобто всі, принаймні більшість людей, тоді багато чого розуміли. І в мене є така, може, трохи непопулярна думка, що і зараз в Росії більш-менш інтелігентна частина населення все чудово розуміє, але мовчить.. Як було і в совку.
— Після того, як ви звільнилися з колонії, працювати за фахом вже не могли? Як ви виживали?
— З Інституту ендокринології мене звільнили. Я хотіла назад повернутися все-таки, і в мене там були колеги, які до мене добре ставилися. Вони, в принципі, внутрішньо мене підтримували, але боялися про це сказати. Але мене туди на роботу не взяли, і я ходила по багатьох київських медико-біологічних закладах. Там, де потрібні були працівники, я була згодна йти лаборантом із вищою освітою. Це навіть не наукова робота. Були науковці, яким, скажімо, потрібні були помічники, якісь співробітники. Вони вже навіть казали: “Так, ми вас беремо!” А потім раз — і начальство їм казало: “Ні!” Я нікуди довго не могла влаштуватися, аж поки, чесно визнаю, за допомогою зв’язків медичних, мене тимчасово прийняли на роботу на пів ставки у поліклініку лікарем-лаборантом. Це була перша поліклініка Ленінського тоді району, на Бесарабці. А потім, через якийсь час, мене вже перевели на повну ставку.
— Якою ви тоді уявляли Україну майбутнього? Чи думали, що радянщині вже недовго залишилося?
— Ми, чесно кажучи, не вірили, що так все це скоро закінчиться, що ми до цього доживемо. Вірив у це, до речі, тільки Сергій Набока, який потім став моїм чоловіком. Він казав, що скоро все це розвалиться. Тоді був відомий есей російського дисидента Андрія Амальріка “Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?” Ми скептично до цього ставилися. А Сергій казав: “Не в 84-му, а трошки пізніше, але скоро настане йому кінець!” Як виявилося, так воно і вийшло. Якою ми бачили Україну майбутнього? Єдине: уявляли демократичну державу, в якій дотримуються прав людини та демократичних процедур. Принциповим, україноорієнтованим у нашій групі був лише Сергій Набока, якщо чесно. Він розмовляв виключно українською. Навіть на суді вимагав, щоб суд відбувався українською (до речі, російською суд вівся). А ми тоді були, звичайно, за незалежну Україну, але якось без такої акцентації на цьому питанні. І в дужках ще можу сказати: як на мене, ніхто не зробив для українізації України більше, ніж путін і ця війна. Мої колеги-медики попереходили на українську, хай суржиком, але намагаються розмовляти навіть ті, хто ніколи не розмовляв українською.
Якою ми бачили Україну майбутнього? Єдине: уявляли демократичну державу, в якій дотримуються прав людини та демократичних процедур.
— Чи могли ви тоді, у 80-х, уявити, що буде така війна?
— Я особисто — ні. Ніколи мені навіть не спадало таке на думку. Ну, якісь тертя, непорозуміння можна було передбачити. Але що може дійти до такого відвертого протистояння, до бомбардування українських міст, Києва — якщо чесно, я собі не могла уявити. Коли сталася Чорнобильська аварія, я була вагітна, і чоловік вивіз мене до Москви. Він повернувся, а я там жила кілька місяців, майже до пологів. Дуже добре всі ставилися і до нас, і до українського питання. Повно було друзів серед росіян. Зараз, звичайно, мало з ким спілкуємося. Практично ні з ким. Таке... Мені досі це в голові не вкладається. Хоча ясно, що це віковічне питання і віковічна проблема. І, скажімо, знову-таки, це добре розумів саме Сергій Набока. Кумедно, вже в часи незалежності він “тролив” російських журналістів. У них була якась зустріч. Він, звичайно, із ними розмовляв українською. І от там зайшла мова про Пушкіна. Він каже: “А хто такий Пушкін? Я не знаю. А хто?” Вони не могли повірити, що жива людина не знає про Пушкіна. А він прикидався, “тролив” їх.
— Озираючись назад, що б ви сказали собі, тій молодій дівчині в 80-му році, у якої попереду всі ці випробування?
— Що б я сказала? Я б сказала, що все, що вона робить, — нормально і правильно! Сказала би: щось зробити в житті — це важливо і навіть важливіше за особисте. У мене немає такого відчуття, що якби життя можна було повторити, я б діяла інакше. Навпаки: я б активніше діяла. Може, мені так зараз здається, коли вже все це пройшло… Бо справді було важко і дивно, але, по-перше, людина до всього звикає, по-друге, це такі труднощі, які можна подолати. Я думаю, що зараз набагато важче людям на фронті, десь у війську, в окопах влітку і взимку, у сніг і в холод, в дощ, коли зверху ще летять шахеди й бомби… А нам там було важко, противно, але... Ну що, ми посиділи, не вмерли!