Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КАЛАПАЧ РОМАН СТЕПАНОВИЧ

20.07.2009 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 2 лютого 2000 року, м. Стебник.

Інтерв'ю КАЛАПАЧА Романа Степановича

В.В.Овсієнко.: Друге лютого 2000 року, місто Стебник, розповідає Роман Калапач. Запис веде Василь Овсієнко.
Р.С.Калапач.: Я, Роман Калапач, народився 12 листопада 1954 в місті Стебнику. Мати корінна стебничанка, дівоче прізвище Трач Емілія Ігнатівна. Батько, Калапач Степан Степанович, народився на Жидачівщині. Мамині брати і сестри були зв'язані з національно-визвольним рухом на Західній Україні. Рідний мамин брат загинув у 1943 році, виконуючи доручення Організації Українських Націоналістів. Сестри матері моєї також були учасниками національно-визвольного руху.
В.О.: А Ви називайте їхні імена.
Р.К.: Старша сестра була Марія. Після звільнення з табору вона проживала на Рівненщині, там і померла. До чого я веду? Що з самого дитинства ідеї українського націоналізму були зароджені в нас з братами моїми вуйками, цьоцями по матері. Я ще змаленьку був ознайомлений з ідеєю українського націоналізму. Тут, у Стебнику, є люди, яких я зараз не буду називати – вони живі-здорові і можуть підтвердити, що ще коли мені було 12 років, ми вже починали боротьбу, пане Василю. Не коли мені вже 17 років було, а ще в 12 років. Ще хлопчиками розклеювали антирадянські листівки, і нас не зловили. Коли ми закінчували школу, десятий клас, у нашому класі був національно свідомий активний колектив, чоловік з десять, які поділяли наші погляди. У той час ми вже знали, хто такий Василь Симоненко та інші. На суді мене запитували: «Звідки ви знаєте? Хто вам сказав? Звідкіля у вас знання про жовто-синій прапор?» Я, звичайно, цього відкрито їм не міг сказати. Казав, що вичитували в радянській літературі. І наводив факти: у Володимира Сосюри був вірш, де згадувалося про жовто-сині знамена. Так я старався завести кагебешників у оману, а вони весь час говорили, що видасте старших – будете помилувані.
В.О.: Вони ж думали, що вами хтось старший керував.
Р.К.: Вони не те що думали… Як пізніше нам стало відомо, у 1972 році в місті Стебнику проживало понад 700 учасників національно-визвольного руху, які пройшли у свій час мордовські, пермські, воркутинські табори.
В.О.: Понад 700?
Р.К.: Так. То вони всіх їх викликали в органи безпеки, всіх допитували. Перш за все їм приписували, що це вони могли вчинити. А вчинок який? На суді прокурор мене запитував: «Для чого ви це робили?» Я встав і відповів. Хоч адвокат мені перед тим у львівській в'язниці казав: "Якщо зголите свої шевченківські вуса – так нагло й казав, – то, можливо, вам зменшать строк". Я казав: "Того не буде". То коли прокурор запитував, для чого це ми робили, я відповів: "Для того, щоб показати людям, що є ще такі люди, які борються за самостійну Україну". Це офіційно зафіксовано у моїй справі.
В.О.: А як саме дійшло до того вчинку? От Ви згадали, що у 12 років уже листівки розклеювали – що то були за листівки, хто їх виготовляв, звідки ви їх брали і що там було написано?
Р.К.: Я мав колеґу, його батько був дуже начитана людина. Він був великий любитель книжок, мав у своїй домашній бібліотеці давні книжки – Івана Франка, Шевченка і багатьох інших. От ми, ще будучи хлопчаками, проводили час у його кімнаті, вичитували, дочитувалися.
В.О.: Ім'я його Ви могли б назвати?
Р.К.: Ні.
В.О.: То й не треба.
Р.К.: Ні, не можу. Я поки що не називаю, я ще не вірю в повну перемогу. Таких людей як нищили...
В.О.: Ну, це не допит, це розмова. Я не наполягаю.
Р.К.: Хоч і не допит, але то може стати приводом. Мене взяли у сімдесят другому році в серпні місяці у Львівському державному університеті. Я поступав у на юридичний факультет. Мене взяли з другого екзамену. Три дні протримали, випустили. Аж до 9 лютого 1973 року ми були на волі. Що вони робили весь той час? Слідкували, аби взяти когось старшого, у них така ціль була. У справі є записано: «Як ви, майбутній студент юридичного факультету, таке вчинили? Як ви могли після цього вчинку поступати?». Так треба було діяти, не один я так діяв, свідомі люди навіть і в партію записувались, щоб будувати Україну, підпільно діяли, і правильно робили. Якби я не вчинив того, пане Василю, я був ідейно налаштований так, що все одно я був би в тому ж інституті чи університеті. Я поступив би, стопроцентно. Моє місце у Львівському університеті було забите, там мій батько мав великі зв'язки. Я склав перший екзамен на юридичний факультет, я був би склав другий, третій, четвертий. Просто мене до другого вже не допустили, викликали в приймальню. Три чорні "Волги" стояли під Львівським державним університетом. Повні коридори студентів було. Вони ж мене викликали зі здачі екзамену в приймальню ректора, а там сказали так і так, наручники ззаду клацнули і мене повезли.
В.О.: Це якого року?
Р.К.: Сімдесят другого року в серпні місяці мене арештували перший раз, на три дні. Я був у готелі "Народному", бо ще не було доказів. До трьох діб могли тримати. Але до чого я веду? Якби не підняття синьо-жовтого прапору в місті Стебнику, то був би інший вчинок – утворення підпільної організації, яка борола би ся за волю і незалежність України. Така моя доля, що я себе так скоро проявив. Якби то було зроблено пізніше, коли я став повнолітнім... Той вчинок був зроблений неповнолітнім – мене взяли в серпні, аж восени мені виповнилося 18 років. Адвокат натякав на то, на то, на то... Батько мій розповідав, що за польської влади активістів, які вивішували червоні знамена, за два дні перед Першим травня садили в буцегарню, тримали, а другого-третього травня їх випускали, і все. Але моїх попередників Данилишина і Біласа, уродженців міста Трускавця, за то, що вони заспівали гімн – а український гімн і вивішування синьо-жовтого прапора це майже однозначне, – то їх та влада розстріляла. То й так радянська влада поставилася до мого вчинку дуже м`яко. Зате мене дуже добре сприйняли в таборі.
В.О.: Але чекайте, я хотів би, щоб Ви про цю подію розповіли. Ви ж готувалися, хтось же щось робив, про щось розмовляли – це все якраз і цікаво.
Р.К.: Ви маєте вирок у руці...
В.О.: То що вирок – вирок сам собою. Будь ласка, розкажіть.
Р.К.: У вироку написано, хто що робив...
В.О.: А Ви розкажіть, це ж не є вже таємницею.
Р.К.: Ніякою таємницею не є, так. А що саме вас цікавить?
В.О.: Про те, як Ви дійшли до думки, що треба вивісити прапор, і як Ви це зробили.
Р.К.: Я ще раз вам повторюю тепер і на суді сказав, чому ми вивісили синьо-жовтий прапор. Для того, щоб показати населенню...
В.О.: Не чому, а як.
Р.К.: Зараз скажу. Була підготовка. Я сам особисто їздив у місто Львів – у Львів, щоб купити синій і жовтий матеріал не в Дрогобичі і не в Стебнику. Бо тут могли тоді й зауважити... Інші мали інші доручення, щось мали придбати. На горищі сусіда, недалекого від мене, з Любомиром і з тим сусідським хлопцем і та ще з одним – нас було чотири чоловіка. Тих двох пустили як свідків, бо я всю вину взяв на себе і Любомир, нас двох з Любомиром засудили. Мені дали суворого режиму в пермських таборах, Любомиру дали загального режиму мордовських таборів. (Але він таки сидів у таборі суворого режиму ЖХ-385-19. – В.О.) Любомира взяли скоріше, йому не дали й школу закінчити, бо він трошки, видно, десь засвітився, чи хтось із тих двох хлопців. Тут чекісти сиділи день у день, то ж було навесні зроблено, вони ціле літо нишпорили-нишпорили. Ну, то їхня робота, згадувати не буду, як вони вийшли на нас. Мене взяли вже останнього у Львові, в серпні.
В.О.: Якого числа?
Р.К.: На початку серпня. Точно я Вам не скажу, якого. Після здачі першого екзамену я прийшов на другий екзамен. Перший екзамен у мене був твір з української мови, він був написаний, мене допустили до другого екзамену. Другий екзамен усний мав бути. Ми були у великій залі. Мене викликали: такий-то, зайдіть у приймальну комісію. Я, нічого не підозрюючи, пішов туди. Коли я йшов у приймальну комісію, здається, з якимось професором, який мене викликав, то коридори університету вже були порожні. А коли я виходив, коридори вже були наповнені студентами, викладачами університету. Вже, видно, хтось сповістив з приймальні, що прийшли. Ті хлопці, як прийшли, то представилися, хто вони і до кого прийшли. Один ішов спереду, двоє ззаду, руки я за спиною мав.
В.О.: Вони в цивільному були?
Р.К.: В цивільному, і чорна "Волга". Посадили – і на Миру, 1, місто Львів.
В.О.: Це там що, КГБ?
Р.К.: КГБ.
В.О.: Розкажіть про слідство, як його вели. Може, пам'ятаєте прізвища слідчих?
Р.К.: Там пізніше був якийсь Іванов, здається, таке чисто російське прізвище. Як вели? До вечора протримали. Приходили одні, другі, треті, казали: "Признайтеся, бо ви вже останній, вам нікуди дітися, ми вже все знаємо". Щоб удавалися до якихось фізичних методів – ні, цього не було. Після обіду дали щось перекусити. А під вечір один з працівників служби безпеки не витримав, привідкрив протокол, який був підписаний одним із тих хлопців, що я Вам казав. Він признався, що я такий-то, такий-то... Слідчий каже, що тобі робити, ти і так ідеш як у потязі паровоз, бачиш, всі на тебе говорять, всі на тебе, всі на тебе… Я там ще три дні був у готелі "Народний". Дали якогось свого працівника, він зі мною три дні був. Щодня водили, щоб то все розповісти. Нікуди було діватися, така вийшла справа. Дійсно, скоріше були взяті ті хлопці…
В.О.: Слідство тривало недовго?
Р.К.: Мене відпустили через три дні, бо не було доказів чи ще чогось. Відпустили сюди, в місто Стебник, під розписку про невиїзд. А потім слідство продовжувалося. Я вже на роботу мав би йди. Я влаштовувався в будівельне управління, на будівельні роботи – цеглу подавав, опалубку знімали, учнем був – що я ще міг на той час. Так цілу осінь до зими, поки 9 лютого вже 1973 року не арештували. Вже, мабуть, мали докази. Чи їм уже надоїло за нами слідкувати. Я так зрозумів, бо коли в Дрогобич викликали: "Скажіть, хто, скажіть, хто вам то сказав, покажіть пальцем на старшого – і ви будете вільні". От що цікаво.
В.О.: Для того вони й відпустили вас. Стежили.
Р.К.: Для цього вони, мабуть, і пустили мене: з ким я піду, до кого я зайду… Така справа. Хоч я Вам хочу сказати, що треба віддати належне і тим працівникам… Один із працівників служби безпеки сказав мені один-на-один у кабінеті: "Ми всі, хлопці, любимо Україну, але ви якось не так зробили. Ви пішли не тим шляхом. Проявили не так…". Були й такі. Уже на той і в тих органах були свідомі люди, які бачили всю ту несправедливість.
В.О.: Отже, заарештовані Ви були остаточно 9 лютого 1973 року. І ще після того слідство тривало?
Р.К.: То вже була підготовка до суду. Ще два місяці я пробув у львівській в'язниці. Як арештували, то звідси зранку автобусом "пазиком" мене одного повезли у Львів. Була там якась охорона. Прямо у львівську в'язницю, в камеру. Там ще велося слідство. Ще якісь допити були, уточнювалося ще щось там, знову допитували, повторно. Пригадую, що там я зустрівся з одним, його вели. Уже згодом мені стало відомо, що то був Зорян Попадюк. Його вели згори, видно, зі слідчого кабінету, по тих сходах, а я йшов знизу вгору. І як ми зустрілися, то його до стінки обернули, щоб не бачити. Мене провели поруч. А вже потім самі ті, що супроводжували, сказали, що оце твій побратим Попадюк Зорян. Згодом я його бачив, ми зустрічалися. У львівській тюрмі на той час більше, мабуть, нікого не було. Перед тим, здається, був Чорновіл.
В.О.: Так. Бо заарештовані в січні 1972 року вже пройшли суди, вже їх вивезли. А Ваш суд коли відбувся, скільки він тривав?
Р.К.: От не пам'ятаю. Десь через два місяці відбувся суд. Два дні тривав суд. Закритий суд.
В.О.: Цебто в залі нікого не було?
Р.К.: Було кілька близьких – родина, і ще якісь там сторонні були. Ніби закритий. Зі Стебника було, здається два чи три громадянина. Якось вони проникли, так мені батько розповідав. Практично в залі сиділо десь чоловік десять. Хоча, здається, – то треба у Любомира спитати – як нас провадили з міліцейської машини до зали суду, то перед входом було багато людей. Видно, люди знали, бо ж говорили про це, шуміли, по радіо «Свобода» передавали… То вже події такої давності, то вже понад 25 років минуло, уже трошки й призабулося. Я на тому свою увагу не акцентував.
В.О.: А після суду чи подавали Ви касаційну скаргу? Чи адвокат, може, писав?
Р.К.: Адвокат писав. У мене з адвокатом взагалі була така пригода. Батько тут, у Дрогобичі, найняв такого знаного адвоката. Він проживав біля батькової сестри у Дрогобичі. Батькова сестра – квартира на квартиру, навпроти, на одній площадці. Він знаний був адвокат у місті Дрогобичі. Через якийсь час, там три дні минуло чи тиждень, він приїжджає до нас у Стебник і каже так: "Шановний пане Калапач, якби ваш син убив, не дай Господи Боже, спалив щось, украв на великі гроші, я би зробив так, щоби він був на волі. Але в політиці я не можу. Я не допоможу вашому синові нічим, вибачайте". Тато, видно, йому якийсь задаток давав, то він гроші повернув, каже: "Шукайте". Я зробив велику помилку, що не захищався сам, бо не знав через молодість, що таке можливо було. Дали якогось там у Львові. Ви розумієте, що це був за адвокат. Коли він зайшов до мене в камеру, то їв яблуко. Я вже, мабуть, з місяць сидів, то зима була, лютий місяць, а він сидить собі, ногу закинув, яблуко їсть. Ото якраз він мені й пропонував зголити вуса. У мене, бачите, тепер посивілі вуса, а тоді були такі чорні. Я їх і по нинішній день ношу. Каже: "Зголіть свої шевченківські вуса, може, вам дадуть на суді строку менше, може, не засудять". Отакий адвокат був. То що, той адвокат міг мене захистити?
В.О.: Ви ж, мабуть, знаєте, що в КГБ був список адвокатів, допущених до політичних справ. Не кожен адвокат міг за них братися.
Р.К.: До чого я веду? Здається, я на касаційну чекав, бо казали: не оправдають, то ще хоч з місяць не потрапиш у зону, на місяць довше побудеш тут, у Львові. Сестра там проживала, можна було раз у місяць посилку передати чи передачу. Сестра кілька разів приходила. Вона по нинішній день там живе. Згодом, коли я вже був у пермському таборі, батько написав мені листа, що тут знову приходили навіть до хати, щоб я чи там батько писав покаянну заяву в газету, щоб зменшити строк. З Пермі до мене приїжджав прокурор. Я кажу: "Батьку, шкода Ваших грошей, то невеликий термін, люди ще не таке пережили". То був би гріх сказав, що ми були в таборі... Ну як сказати... Кусник хліба на столі був завжди, а ті люди, з якими я був, – вони не мали куска хліба і життя віддавали. Так що я не можу нарікати на умови... От я був, наприклад, з такими старшими – Ясницький Степан. То був мій перший табірний учитель, годився мені в батьки, його син тут десь у Львові консерваторію закінчив, то він ще з сорок сьомого року в таборі. Василь Підгородецький – нині у Львові...
В.О.: Знаю, я в нього оце був.
Р.К.: Він у перукарні тоді працював. Чому мене ці хлопці так зустріли? Бо для них дорога ідея національного прапора, ідея гімну – вони боролися за це, гинули, віддавали своє життя і за те попали в табори. І коли я через стільки років прийшов у табір, майже через 20 років, то в них, як би це сказати, аж на серці потеплішало. Бо здебільшого вже приходили в табір шістдесятники, сімдесятники – люди розумові, такі, як Іван Кандиба, юрист. У нього було трошки інше спрямування боротьби за незалежність України, у нього було трошки інші думки. Він, може, не розумів тих хлопців-бойовиків з Повстанської армії, він від них відсторонювався. Старше покоління відсторонювалося від тих молодших. Чим? – Ідеєю. А я їм якраз припав до душі, бо мій вчинок їм був зрозумілий. Тому я весь свій термін, в основному, тримався, дружив з тими нашими повстанцями.
В.О.: А в якому Ви таборі були?
Р.К.: ВС-389/35 – це станція Всесвятська...
В.О.: Які люди на Вас найбільше враження справили? Ви вже згадали повстанців. Може, про когось конкретно щось розкажете. Там же відбувалися страйки, протести. Що Ви пам'ятаєте про це?
Р.К.: Пам'ятаю, чого ж ні, пам'ятаю. Найбільше з табірних політв'язнів мені імпонували Ігор Калинець, Микола Горбаль, які відразу зустріли мене. Я ще з юності, зі шкільної лави любив читати, поезію особливо. А Ігор пропонував мені свої твори перечитувати. Вік у нього тоді був середній, для мене підходящий, бо я був, мабуть, наймолодшим там політв'язнем. Молодших, мабуть, не було. З Тернопільщини, з Івано-Франківщини було потім два хлопці молодших, але я щось призабув, за що. Один Демидів, здається... От Коробань Андрій був. Що його зі мною з'єднало – що його дружина в Дрогобичі жила. Він тут перший раз був одружений... І взагалі він свою діяльність починав на Дрогобиччині. Він розповідав, що десь у Дрогобичі підпільну друкарню створював. Казав, що в нього тут у музичному училищі дочка, що дружина викладала в музичному. Він добре знав Дрогобич, Стебник. Ото він почув, що я з тих місць, то відразу до мене. Він добре знав німецьку мову, я з ним часто спілкувався, вчився в нього. Який у нього був напрямок боротьби? Він багато часу провів у Східній Україні. Навіть їздив, розповідав, у копальні, розмовляв із гірниками. У нього був такий шлях боротьби, ближчий до пролетарського, але за незалежну Україну. То нас не роз'єднувало, а навпаки, з'єднувало. Та і взагалі в таборі всі щось своє відстоювали. Найбільше, після українців, було прибалтійців, потім уже йшли, мабуть, росіяни, а там поодинокі вірмени, був один татарин, євреї були, ті хлопці, що угнали літак – це був Ягман, Ґлузман...
В.О.: Ні, літак – це не Ґлузмана справа. Він зробив експертизу за матеріалами Петра Григоренка і довів, що його безпідставно запроторили у психіатричку. Кагебісти його вирахували і посадили за це, він не самольотчик.
Р.К.: А, ну я маю на увазі тих. Три чоловіка з них там були, а решта розкидані в інші табори. Моїм учителем був Ясницький Степан, Підгородецький, з молодших я контактувався з Ігорем Калинцем, з Миколою Горбалем. В шахи я дуже любив грати, гарно грав, навіть виграв був одну партію в Буковського Володі.
В.О.: Ну-у-у...
Р.К.: Так! Під берізками. Якого потім на Корвалана поміняли. Чесне слово. Там нагорі наші бараки, а внизу кілька берізок. Видно, то була неділя, бо там у будні дні працювали. Працював я на токарному верстаті. Навчився за тиждень. Тільки тиждень мене вчили теорії, а другий тиждень – практика на металі. Там, в основному, ми обробляли чавун, пізніше мене перевели на металеві вироби. Виточував я фрези, мітчики. Але тільки наполовину ми їх виточували, бо з наших верстатів був позніманий різьбовий ґвинт. Зуби і різьбу на мітчиках нарізали у Свердловську, їх возили контейнерами. Ми робили неповну обробку. Бо боялися, щоб ми якусь зброю не виточили. Різьби на тих станках були познімані. Та наука мені пригодилася, бо коли я звільнився, то ще сім років робив у Стебнику на калійному заводі токарем. Дійшов до четвертого розряду, потім пішов у шахту, три роки працював у шахті кріпильником. Спочатку гірничим робітником, потім кріплення на шахті. Шахти наші не є такі, як вугільні, – кам'янисті. Я працював кріпильником і подумав, що треба ж мати освіту.
При звільненні мене з табору були три представники служби безпеки: тернопільський був, львівський і, здається, чи не київський.
В.О.: А звільняли там, на місці чи відвезли у Львів?
Р.К.: Там, на місці, на станцію Всесвятську я сам приїхав. На контрольному пункті один сказав, що будете мати можливість вчитися тільки у технічних вузах. У гуманітарні вузи такі, як юридичний, журналістика, філологічний, навіть не пробуйте поступати, ми будемо "пресекать". От я думаю в гірничий інститут, якщо я працюю в шахті. Тут, у Дрогобичі, в нас ще був філіал Львівського політехнічного інституту. В тому філіалі був факультет гірничої справи, і я туди спробував поступити. Поступив.
В.О.: Якого року?
Р.К.: Було це 1984 чи 1985 року. Пізно поступив, уже в тридцять з чимось років. Тоді вже, здається, і Горбачов прийшов до влади, вже церкви почали відкриватися, вже греко-католицьку віру не переслідували принаймні. Я почав з розповіді про свою родину, про маму, про маминих сестер, родичів, то моя мати була фанатично релігійна греко-католичка. Вона ходила на підпільні зібрання. Вони молилися, вірили в Україну ще за радянської влади. Їх не так багато було, але кілька десятків назбирувалося. Останні зібрання в них відбувалися у Трускавці, там був старий-старий священик, понад 90 років. Така підпільна хата була. Я час від часу з мамою теж, ще будучи хлопцем, туди ходив.
В.О.: А одразу після звільнення чи встановили над Вами адміністративний нагляд? Чи був тиск із боку КГБ впродовж усіх років аж до незалежності?
Р.К.: Нагляд був. З рік я мав їздити в Дрогобич, там знімали відбитки пальців, дивилися, чи татуювання нема. Але як сталося, що мене на роботу не хтіли приймати...
В.О.: А все-таки з'ясуймо. Чи оголошували Вам офіційно адміністративний нагляд. Скажімо, бути вдома від сьомої вечора до сьомої ранку – таке встановлялося? Не виїздити за межі району? У цьому полягає адміннагляд. На півроку або на рік.
Р.К.: На рік, здається, що ні. Перший місяць того не було офіційно. Ну, просили не затримуватися довго вечорами. Я в будинок культури ходив, то бачу, коли я прийшов, то якщо там були дружинники, то вони вже всі за мною дивилися, поруч стояли. Чи був тиск з боку органів? Сталося таке. Я два тижні як звільнився, мати їсти готувала щось краще… Два тижні минуло – стукає дільничний інспектор, мов би з криком: чому не йдеш працювати, на роботу не влаштовуєшся? Кажу, мені сказали відразу, як приїду, звернувся в Дрогобичі в якийсь там кабінет, зареєструватися, що я прибув. Я ж їхав на Київ, з Києва у Львів, навіть до сестри у Львові не вступав, бо то було заборонено. Електричкою приїхав сюди…
Я пішов у дільничну, кажу: "В чому справа?" – "Чому ти не йдеш на роботу?" – "Добре, піду".
На другий день я йду на калійний завод у відділ кадрів. Маю посвідчення – мені в зоні дали, – що я є токар третього розряду, прошу прийняти мене на роботу. "Хто такий? Місця нема для вас", – каже мені той начальник відділу кадрів, такий Дьомба був. Каже: "Є місце, але на розгрузці вагонів". Оту породу, руду, що з шахти. Вона така сипуча, біла, як попіл. "Там можеш розгружати лопатою. У нас місця для тебе немає, іди де хочеш влаштовуватися на роботу". Я приходжу до хати та й то татові розказую. Батько каже: "Я тебе ще прогодую, раз так. Роботу будемо підшукувати. Будь вдома, ніде не йди". Три дні не встигло пройти, як знову той міліціонер приходить: "Ти чому?.." – і те ж саме про роботу. Кажу: "Я був, а мені відмовили в роботі". – "Хто відмовив?" Кажу: "От відмовив". – "То не може бути". Кажу: "Можемо прийти разом, як не вірите". Ми пішли на рудник, я зайшов до начальника відділу кадрів. А він не знав, що я прийшов з тим міліціонером у цивільному. Там люди крутилися. Я думаю, підтримка є. А він з криком: "Я сказав тобі, – чи вам, не пам'ятаю, – не приходити, для тебе місця нема". А я тоді кажу: "Я тут народився, мені дозволили приїхати до батьків, мої батьки самі живуть, прошу дати мені роботу по спеціальності, от маю посвідчення токаря. Як нема місця тут, то поставте токарний станок там на Скренці в магазині – так я йому сказав, у нас є такий магазин, – я там буду точити, але зі своєї землі я ніде не поїду". А він мене в двері і: "Повтори" – до дівчат. Там три їх – одна сусідка, друга, тепер ходять живі-здорові, сміються. Кажу: "Або дайте мені кусень хліба, а ні, то назад у табір, я там хоч мав на столі кожен день хліб. Немає роботи – давайте назад у табір". А той міліціонер стоїть за стіною, так криється, слухає. Він: "Я подзвоню, де треба, тебе знову заберуть". І не встиг він два слова сказати, як заходить той дільничний до нього, а мені каже: "Ти посидь тут". Показує посвідчення, каже до того начальника: "В кабінет". За кілька хвилин вийшов, каже: "Ходіть зі мною". Ідемо ми в цех, то на територію заводу треба було йти. "Каже начальник, що місць дійсно нема, ходімо зараз подивимося". Три станки одного калібру стояли незайняті, хоч нині людину став, станки іншого типу – знов. Він питає: "Ти на якому можеш робити?" Кажу: "На тому можу робити, на тому робив, на тому можу". Дільничний іде до начальника того цеху, а він, як уже потім мені сказали, – колишній начальник тюрми, Шаповалов прізвище його. Він колись у «трійці» брав участь, яка розстрілювала.
В.О.: О, то бандюга.
Р.К.: Видно, йому розказали, в чому справа, хто я такий. Каже: "Зайди до начальника". Я заходжу, перші слова його були: "Яка стаття в тебе?" Я сказав, що шістдесят друга, а він: "П'ятдесят четверта чи яка в тебе?" Він знав ще ті старі статті. "Измена Родине?" Кажу: "Ні, Батьківщині не зраджував". Другі слова: "Работать будешь?" Кажу: "А я чого прийшов до вас? Працювати буду". – "Ну, иди пиши заявление".
Отак я попав на роботу. Так що мені в чомусь допомогли, бо хтозна, де я був би. А ще по дорозі, як на завод ішли, той інспектор каже: "Ну, а чого тобі на цей завод, може, у Дрогобич їдь, там багато заводів, допоможемо". Я кажу: "Ні, мені тут ближче додому". А ще в таборі старші люди мене застерігали: як вийдеш, то дивись, бо за тобою будуть стежити, щоби на чомусь зловити – і в табір. Старайся попасти на роботу в такий колектив, що ти знаєш, не йди в чужий колектив. А тут я знав усіх: той сусід, той знайомий, той родич, з тим я вчився. От чому я прагнув піти саме до своїх людей.
В.О.: Означте роки навчання.
Р.К.: Звільнення 1976 року, 9 лютого я звільнився. Рівно три роки, як було мені приписано, так і відбув. Працював через місяць. Третього березня, здається, був прописаний, а на початку березня вже був влаштований на калійний завод токарем на найпримітивнішому станку. Виробляв тоді карбованців 60-70. То мені, як я звільнився, був 21 рік і кілька місяців. На 24 році, через три роки, оженився.
В.О.: А дружина Ваша хто, як її звати?
Р.К.: Дружина Євгенія Михайлівна, вона народилася на Самбірщині, село Берестяне. До речі, її батько – колишній воїн УПА, також був у таборах, але в німецьких. Після закінчення війни повернувся додому. Він потрапив у полон – розповідав мені. Так що, бачите, вся родина, особливо мати, пов'язана з національно-визвольним рухом. Так що в крові, мабуть, у дитячій свідомості це було закладене, особливо пісні, які любив слухати, співати на якихось сімейних зібраннях. Це могло бути на коляду, а особливо мені запам'ятовувалося на весіллях.
В.О.: От Ви працювали, одружилися. Ось, я бачу, у Вас двоє гарних дівчат. Назвіть, будь ласка, їхні імена, роки народження, хай буде зафіксовано.
Р.К.: Працював я довший час на калійному заводі. Сім років я працював токарем, потім перейшов у шахту на рудник. Мені батько сказав: "Іди, хоч заробиш стаж гірничий". Три роки я попрацював у шахті. Пізніше поступив у гірничий інститут.
В.О.: Якого року вступили?
Р.К.: У 1985 році вступив у Дніпропетровський гірничий інститут. Заочно. Вже тоді я перейшов з підземного рудника працювати у гірничорятувальний взвод при Стебницькому калійному заводі. У гірничорятувальному взводі пропрацював ще 8 років, до 1992 року включно.
Коли почалися події, ближчі до національно-визвольних, коли знову замайоріли синьо-жовті прапори, я зустрівся в місті Дрогобичі з Мирославом Глубішем, він тоді вже був на посаді голови міста. Каже: "Романе, скільки ми вже з тобою знаємось..." До того ми зустрічалися, я відвідував збори політв'язнів, були різні в нас заходи, ми не раз зустрічалися в горах, виїжджали з мамою на великі релігійні свята в різні села, де були відправи, де збиралися греко-католики. З одного боку стояло дуже багато віруючих, а з другого боку стояли воєнні, міліція, протистояння вже було. Але щоб там з їхнього боку були якісь дії – ні, вони просто були напоготові, щоб люди не чинили опір. Отам я з Мирославом Глубішем і познайомився, з його батьком – колишнім політв'язнем. І тут зустрічаюся з ним у Дрогобичі, він каже: "Романе, ти ще на калійному?" Кажу: "А де маю подітися, працювати треба". Каже: "Вже пора працювати для України. От ми вже незалежні, наші прапори майорять. Треба щось у Дрогобичі починати. Треба показати перші ринкові відносини, про які вже говорять, щоб дійсно була приватна власність. Адже колись були заможні селяни – хто працював, той і мав". Каже: "Я приймаю у такі й такі дні, зайди, поговоримо. Уже прийняли новий закон про підприємництво. Візьмися за це. Я знаю, що ти хлопець бойовий, організуй щось таке в Дрогобичі".
Два-три місяці я не звертав на то уваги. Але якось у Дрогобичі в нас була ще одна зустріч, тоді вже Мирослав наполіг, дав мені прочитати ряд документів – Закон про підприємництво, другий, третій. Каже, потрібно, щоб у Дрогобичі люди побачили, що відроджується щось наше, українське. І запропонував мені відкрити приватне підприємство.
В.О.: Що то за підприємство?
Р.К.: Це торгівельно-виробниче підприємство, називається воно "Роксолана". Чому така назва? По-перше, там закодовані мої перші букви – Роман Калапач. З другого боку, коли ми започатковували це підприємство, то це дійсно була дивина, бо на той час ще ясніла, міцно стояла на ногах державна торгівля, і на нас дивилися як на диваків. Що таке приватне на той час? Тепер уже говорити легше, коли двотисячний рік, а в дев'яносто другому, на початку дев'яностих років – це майже десятиліття тому. Чому назва така – "Роксолана"? Вже треба було статут подавати у міськвиконком: "А назви що, нема?" Я це на початку своєї розповіді акцентував і тепер говорю, що я в юності любив читати, я перечитав гору книжок, і от пригадалася мені наша героїня Роксоляна, яка, попавши у Туреччину, все-таки зуміла встояти, схилити на свій бік могутнього султана, не забувала Україну, захищала її. Так само моє підприємство опинилося серед ворогів, бо то була радянська торгівля. Зараз радянська торгівля зникла, є колективна власність, приватна, є ТОВ – товариства з обмеженою відповідальністю. Уже державної торгівлі немає, і назви «Змішторг» нема. А це ми поклали початок її краху. Думаю, що ми були такі сміливі духом, що побороли її. За допомогою влади, звичайно. Нам було виділене приміщення майже в центрі Дрогобича, а все решту – ремонт, оздоблення – все своїм коштом. Брав позики в банку, все офіційно, на законній основі, згідно з чинним законодавством. Якщо би ми щось робили незаконно, то до сьогодні вже перестали б існувати. З тих часів одне оте підприємство збереглося. Мало зараз є приватних підприємств, що є юридичною особою. Зараз більше підприємців, приватних осіб. А ми маємо зареєстровану ліцензію на зовнішньоекономічну торгівлю, юридично оформлений статут, я є його керівником на даний час.
В.О.: А яка правильна назва Вашої посади?
Р.К.: Директор торгово-виробничого підприємства "Роксолана".
В.О.: Добре. Я бачу, у Вас є двоє дівчат, назвіть, будь ласка, їхні імена і роки народження, хай воно буде зафіксовано.
Р.К.: Старша дівчина Марія народилася у 1979 році якраз за два дні до Нового року, на Самбірщині у тестя. Народилася якраз у той день, який запам'ятався всім, бо було вторгнення радянських військ в Афганістан. Тоді у роддомі казали: "Та запишіть дівчинку на Новий рік". Кажу: "Навіщо їй забирати день народження? Можливо, якби то хлопець…". Вона вночі народилася десь біля першої години, у Самборі, а зранку ми приїхали до тестя машиною – жінчин брат мав "Запорожця". Якраз шоста година, радіо першою новиною – нібито надано інтернаціональну допомогу. Це мені так і запам'яталося. А, до речі, вже через три місяці – дружина була в селі біля матері цілу зиму, до весни, навіть до осені – то вже за три місяці в сусідньому селі Раково був перший похорон молодого воїна. Привезли з Афганістану. Все село зібралося, такого похорону я ще не бачив. Ми спеціально залишили те малятко, їй було три місяці, пішли ми в те сусіднє село, може, кілометрів три-чотири від села Берестяного, дивитися на той похорон. Хлопця привезли у цинковій труні, варта була, грав воєнний оркестр, труну не відкривали. Це була перша трагедія, її відчули через три місяці.
Друга дочка народилася пізніше, через шість років, звуть її Анною. Народилася два дні перед святом Анни, на самого Святого Миколая. 22 грудня Анни, а вона народилася 19-го. Це нам, мабуть, Господь Бог приніс такий подарунок на Святого Миколая – донечку. Зараз їй 15 років. Вона, до речі, відвідує в Дрогобичі хор у церкві Святої Трійці, знаний хор. Вони їздять по всій Україні, проповідують релігійні пісні, співають, виступають. Два тижні тому вона повернулася з Києва, з концерту. Тиждень вони гастролювали в Києві, співали в палаці "Україна" разом з Ніною Матвієнко. Донька автограф дістала, дуже тішиться. Влітку, як Папа Римський Іоанн Павло II приїздив у Польщу, вони їздили туди з хором. Хор називається "Відлуння", така назва. Він визнаний одним із кращих, посідає перші-другі місця на Україні серед релігійних хорів підлітків. Їздила в Польщу, бачила Папу Римського зблизька. Дуже тішиться, хоче співати, що другий день їздить у Дрогобич у церкву Святої Трійці. Ото навпроти нашої фірм та церква. Оце дві дочки в мене.
В.О.: Значні події вібулися в кінці вісімдесятих років – на початку дев'яностих. Чи брали Ви участь у роботі громадських організацій, чи були Ви в політичних партіях?
Р.К.: Обов'язково. Одна з перших організацій, яка в нас була зареєстрована, це Товариство політичних в'язнів. Я по сьогоднішній день член того Товариства, з найперших днів я брав у ньому участь. З ініціативи цього Товариства, якщо десь там треба було виступити, я їздив і по селах, навіть з паном Мирославом Глубішем. Співпрацювали ми з іншими партіями, з Рухом і з КУНом – Конґресом Українських Націоналістів. Я, як політв'язень, роз'яснював. Тоді ще був досить складний час. Бував на різних конференціях, мене запрошували. Я їздив у Львів, коли виступала Ярослава Стецько на третьому Конґресі Українських Націоналістів. У Дрогобичі я, моя фірма багато допомогли дітям-сиротам, постійно виділяємо їм кошти. У нас є товариство "Тризуб", йому ще в 1994, в 1995-му я виділив багато коштів на придбання одягу, чобіт, пошиття береток. То пан Микола Іванишин може підтвердити. Так що я, наскільки міг, брав активну участь. Є, пане Василю, такі моменти, що їх до сьогоднішнього дня варто не згадувати.
В.О.: Ну, я ж не слідчий, щоб з Вас випитувати!
Р.К.: Декалог українського націоналіста велить, що про справу треба говорити не з ким можна, а з ким треба.
В.О.: Правильно. Я спитав, чи були Ви в громадських і політичних організаціях. У громадській організації Ви є – у Товаристві політв'язнів. А щодо партій, я так зрозумів, що Ви в них не були.
Р.К.: Я підтримую всі партії.
В.О.: А чи були Ви членом якоїсь партії?
Р.К.: Членом – жодної. Я кажу: Рух гарна партія, Конґрес Українських Націоналістів, Республіканська партія, Християнсько-демократична… У нас, у Стебнику, лікар, як він, Любомире?
Л.Старосольський: Порій.
Р.К.: Порій. Він перший, кому я допомогу надаю, бо він опікується дітьми-сиротами. Того року так само на Святого Миколая я виділив дітям подарунки через нього, а він є член одної партії. Ті, другі, треті – я всім допомагаю, кажу: "Хлопці, тільки пам'ятайте: не роз'єднуйтеся, діти, ми є однакові. Не треба дивитися: та партія, та, та – за волю України треба йти в єдності, а не треба розшаровуватися". Одні наші вороги – то є комуністи, комуністична партія, а всі решта ми повинні об'єднатися. Хай об'єднати, може, і не можна, можливо, воно й краще, що є різні партії. У кожного своя думка. Я, наприклад, бачу щось доброго в Русі, щось є поганого, так само в партії Конґрес Українських Націоналістів щось мені подобається, щось я не сприймаю, але то не означає, що все погано.
В.О.: Скажіть, будь ласка, чи були якісь публікації про Вас у пресі чи Ваші публікації про Вашу політичну діяльність? Не як підприємця, а як політв'язня.
Р.К.: Так, ще на початку дев'яностих років до мене приїхали два кореспонденти з газети "Франкова криниця". Було там на цілу сторінку моє інтерв'ю, знімок був. Там я що зміг на той час розказав. Десь ця газета є, я постараюся знайти її, вам перешлю.
В.О.: Добре, Ви мені, будь ласка, зробіть ксерокопію.
Р.К.: І в дрогобицькій газеті про мене було.
Л.Старосольський: Є книжка «Дрогобиччина – земля Івана Франка» де Роман Пастух писав.
Р.К.: Роман Пастух написав про мене і про Любомира добру статтю «Стебницькі ломикамені». А ще є вирізка з районної газети, теж про мене і про Любомира, коротенька така. Багато є. Я ніколи не йшов і ніколи не піду в редакцію і не скажу: "Хлопці, напишіть про мене". Ну, слава – нам не потрібна слава, нам треба боротися далі, не забувати, що ворог ще не спить.
В.О.: Пане Романе, ось ми проходили сьогодні ввечері з Любомиром через площу, де стоїть прапор, де є знак, що тут у 1972 році було вивішено національний прапор. Коли цей знак відкривався, Вас туди запрошували?
Р.К.: На відкритті я був.
В.О.: І давали, може, Вам там слово сказати?
Р.К.: Так, давали.
В.О.: А чому там ваших імен немає, а так тільки: «Тут 9 травня 1972 року було піднято національний прапор».
Р.К.: Я тоді казав Любомиру, що треба було б. Щось не хотіли всіх писати. А потім вирішили, що або згадувати всіх, або краще поки не згадувати. Ініціатором був Любомир, я вже на той час був у Дрогобичі, займався підприємництвом. Але на відкритті я був. То було на 1 листопада чи коли? Чи 1 грудня?
В.О.: Коли той знак відкрито?
Л.Старосольський: У дев'яностому році була обрана рада першого скликання…
В.О.: А ви, як там проходите, то, мабуть, щось завжди згадуєте?
Р.К.: Обов'язково. Ми там з Пронюком фотографувалися минулого року. Я возив Пронюка в музей Івана Франка в Нагуєвичі.
В.О.: Жаль, що ми там сьогодні ввечері проходили, темно було і марно було фотографувати. Якби вас там удвох поставити та й сфотографувати, це було б добре.
Л.Старосольський: Як потреба така виникне, то ми знімок зробимо і вишлемо.
В.О.: Добре. Я думаю, що розмова наша в відбулася, я зараз там поставлю фотоапарат, ми отак сядемо і – клац, втрьох. [Вимкнення диктофона].
В.О.: Роман Калапач, місто Стебник, 2 лютого 2000 року, кінець розмови, приблизно 70 хвилин.
[Кінець запису]
Знаків 37.526.
Харківська правозахисна Група, Василь Овсієнко, 20.07.2009.

На знімку: Роман Калапач, Василь Овсієнко, Любомир Старосольський 2.02.2000 р.


Рекомендувати цей матеріал