Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

БОЙКО ПЕТРО ТОДОСЬОВИЧ

12.09.2011 | Овсієнко В.В. | Інтервю 4.09. 2011.
БОЙКО ПЕТРО ТОДОСЬОВИЧ (нар. 23.06. 1930, с. Лопатинка Оратівського р-ну Вінницької обл.)

Диктор Українського радіо з 1953 року, священик з 1990 року. Еталонний голос України.

З селян. Батько, Тодось Трохимович (нар. 1902), агроном, на початку 1944 р. пішов на війну і в серпні пропав безвісти. Два дядьки, Юхим та Кузьма, розстріляні в 1937. Коли німецькі окупанти 1943 р. організували розкопки поховань жертв комуністичного терору у Вінниці, мати з сином, як і багато родичів покійних, ходили пізнавати своїх серед сотень жертв НКВД.

Мати, Варвара Леонтіївна Богдан (1897 – 1973), була художньо обдарованою, замолоду брала участь у драматичному гуртку. ”Мама переспівала мені всіх пісень”, – згадує син. Але в школі він не міг слухати пісню про Сталіна «Із-за гір та з-за високих», бо з дитинства залишилося почуття несправедливої, незбагненної тоді кривди.

Колгоспну роботу пізнав рано: з 14 р. щодня носив у райцентр за 12 км зведення про хід робіт, уже зі станції Оратів – пошту. 1947 р. в сусідньому с. Велика Растівка на «відмінно» закінчив сьомий клас і вступив на геологічний відділ Львівського гірничо-паливного технікуму. Ходив у львівські театри, захоплювався грою акторів.

1950 р. перевівся в Київський гірничий технікум. Брав участь у самодіяльності при Київському міському будинку вчителя.

1952 р. вступив на геологічний ф-т Київського ун-ту ім. Т.Шевченка. Після першого курсу переміг у конкурсі на диктора Українського радіо, де й почав працювати з 1.08.1953. Його м΄який оксамитовий баритон почула вся Україна. Почалося оволодіння професійною майстерністю: ремеслом усного інформаційного, публіцистичного мовлення та мистецтвом художнього мікрофонного мовлення для багатомільйонної аудиторії.

Своїми вчителями Б. вважає прославлених Юрія Шумського, Ростислава Івицького, Поліну Нятко, Дмитра Журавльова, Іраклія Андронникова, а «хрещеним батьком» на радіо – провідного диктора Українського радіо, заслуженого артиста Андрія Євенка.

З геологічного стаціонарного ф-ту перевівся на заочний відділ філологічного ф-ту КДУ, який закінчив 1959 р. Одружився 18.02.1958 з Валентиною Несвіт. Дочка Олеся 1958, син Платон 1973 р.н.

Працюючи на радіо, викладав виразне читання і культуру мови в Київському педінституті; як лектор т-ва «Знання» читав лекції про ораторське мистецтво по всій Україні. Сприяннями інспектора-методиста української мови та літератури Міносвіти Надії Дмитрівни КОВАЛЕНКО читав лекції про усномовне мистецтво як елемент педагогічної майстерності в інститутах та на курсах підвищення кваліфікації вчителів, брав участь у створенні фонохрестоматії з української літератури. Знаходив в архівах справжні шедеври, і в школах зазвучали голоси корифеїв українського мистецтва.

1963 р. як провідний диктор Українського радіо Б. виступив на Всеукраїнській конференції з питань культури мови, яку проводили Інститут мовознавства АН УРСР і КДУ. Сказав, зокрема, що в державі нема хазяїна в мовному господарстві, норм культури мови не дотримуються в засобах інформації, у пресі, в публічних виступах. На це акад. І.К. Білодід відповів, що є, звичайно, щось успішне, а щось менш успішне, але так «по-відщепенськи» узагальнювати не можна. Максим Рильський же сказав, що нічого «відщепенського» у виступі Б. не почув, але відчув уболівання за мову. На підтримку виступив і доцент ф-ту журналістики Матвій Шестопал. Проте Б. відлучили від мікрофона, перевели літературним редактором редакції музичного мовлення. Відтоді він мав репутацію «українського буржуазного націоналіста». Втім, згодом його все-таки допустили до читання спершу на ІІІ, потім на ІІ, нарешті на І програмі.

Коли у самвидаві з’явилися вірші В. СИМОНЕНКА, Б. почав читати їх не лише у вузькому колі друзів (скажімо, у помешканні Н.Д. КОВАЛЕНКО), але й перед широкою публікою. За виступ на вечорі пам’яті В. СИМОНЕНКА в Інституті нафти і газу мав 4-годинну «розмову» в КГБ.

Коли Б. запрошували до приймальної комісії КДУ, він допомагав здібним, національно свідомим абітурієнтам стати студентами.

Попри офіційні попередження, брав участь у вшануванні Т. Шевченка біля його пам’ятника в Києві 9 березня і 22 травня, читав його твори в студентських аудиторіях, проводив уроки й вечори у школах (зокрема, разом з Є.СВЕРСТЮКОМ на запрошення Віри ЛІСОВОЇ, Віри Чередниченко). Його запрошували на вечори, що їх організовувала українська інтелігенція. Читав лекції про мистецтво живого слова студентам-філологам. Втім, бувало, що після кількох лекцій його більше не допускали до студентів, бо «хтось» вбачав «націоналістичні тенденції» у викладанні Б..

1972 р. здійнялася нова хвиля репресій проти української інтелігенції. Оскільки Б. був знайомий з багатьма репресованими і мав репутацію національно свідомого, і це відчувалося в підтексті читаних ним матеріалів, заступник голови Комітету держтелерадіо Іван Хропко у квітні 1974 запропонував йому подати заяву на звільнення. Працював на півставки викладачем сценічної мови в драматичній студії театру ім. І.Франка – звільнили і звідти. Маючи на утриманні двох дітей, Б. не знайшов іншого виходу, як записатися на прийом у КГБ і спитати: «Що мені робити? Чобіт я шити не вмію…». Йому відповіли: «Ми не контора працевлаштування. Ідіть у райком партії». Райком послав його, безпартійного, в ЦК КПУ. Записався у приймальню Першого секретаря. Прийняв його помічник В.Щербицького Леонід Кравчук. Наступного дня Б. вже працював у Київському обласному радіо: його охоче прийняв голова обласного радіокомітету, що на Хрещатику, 6, Олександр Петрушенко. Дізнавшись про це, голова республіканського радіокомітету Микола Скачко заборонив Б. з΄являтися на Хрещатику, 26. Після злиття цих радіокомітетів у 1977 р. заборона відпала сама собою. 1984 р. Б. присвоєно звання заслуженого артиста України.

1990 р. він визнаний кращим диктором року і нагороджений спеціальним дипломом.

Зрозуміло, що в умовах суворої цензури диктор не міг нічого змінити в тексті, але його ставлення до повідомлення могло проявлятися в інтонації. І за це до нього мали претензії. Тим паче, що він залишався позапартійним, ходив до Володимирського собору, причащався. Коли ж почалася перебудова і у Львові храм Петра і Павла першим вийшов з підпорядкування Московському патріархатові, Б. почав їздити туди, щоб слухати службу Божу українською мовою. «Почувався, як на небі», – згадує він. На 60-му році життя запитав настоятеля храму отця Володимира: «Чи можу я думати у своєму віці про те, щоб стати на шлях служіння Господу?». Одержав відповідь: «Коли ви про це подумали, то вже маєте ствердну відповідь — можете. Вікових обмежень немає. Ви вже зробили перший крок. Таке бажання так просто не приходить. Це покликання».

Почав вивчати порядок ведення богослужінь і треб. 23.06.1990 єпископ Василь РОМАНЮК (згодом – Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир) висвятив його на диякона, а 26.07 митрополитом Іоном Боднарчуком був рукоположений в ієреї для місійного служіння.

Коли в листопаді т.р. в Україну прибув Патріарх Мстислав (Скрипник), щоб очолити відновлену УАПЦ, о. Петро став його секретарем.

Роботи було непочатий край: освячував храми, благословляв велелюдні зібрання по всій Україні, освятив національний прапор у Світловодську під час виборчої кампанії В.Яворівського. Тріумфом стало освячення національного прапора вранці 24.08.1991 р. біля Святої Софії. Того дня він був урочисто внесений у Верховну Раду, яка прийняла Акт про державну незалежність. 4.09 о 17:40 він був піднесений над її куполом. Тепер цей прапор зберігається у спеціальній раці в музеї ВР України.

У жовтні 1991 р. о. Петро виїхав до Канади, де навчався в Колегії св. Андрія при Манітобському університеті, служив як протоієрей у різних парафіях української діаспори в Оттаві, Монреалі, Ляшіні, Веланді, Ніаґара-Фолс. Там вилікувався від раку та врятував зір.

2003 р. повернувся в Київ, служив у храмі Різдва Христового, що на Подолі, у храмі Івана Богослова (с. Шевченкове Звенигородського р-ну, Черкаська обл.). Досі працює на Українському радіо.

Його читання «Кобзаря» та прози Тараса Шевченка, роману «Берестечко» Ліни КОСТЕНКО, книжок «Країна Моксель» Володимира Білінського, «Ментальність орди» Євгена Гуцала, монографії Івана ДЗЮБИ «Тарас Шевченко», які прозвучали в ефірі Українського радіо, і, зокрема, на каналі духовного відродження «Радіо «Культура», за масштабністю, обсягом літературного матеріалу є воістину етелонним мистецтвом художнього читання, якого немає з чим порівнювати – такі звукові монополотна повних творів різних авторів на радіо здійснено вперше в історії. Останнім часом з΄явилися на дисках романи Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» та Василя Шкляра «Чорний ворон» у виконанні заслуженого артиста. Мріє покласти на диски всі твори Т.Шевченка, виконані в шевченківському контратеїстичному дусі.

Мешкає в Києві. Дочка Олеся – доктор медичних наук, професор, проректор Національного медичного університету ім. О.Богомольця. Син Платон – фармацевт, богослов.

Бібліографія:

1.

П.Бойко. Питання теорії технічної (звукової) виразності усного мовлення // Трибуна лектора, №№ 10 і 11. – 1971. – Жовтень і листопад.

2.

Шлях, натхнений словом [інтерв΄ю] / П. Т. Бойко, Л. Таран. – «Українська культура», 2007, № 8. – С. 10-11.

Сіренко Михайло. Звичайний чарівник. Штрихи до портрета друга. – Слово Просвіти, ч. 25 (506). – 2009. – 25 червня – 1 липня.

Микола Купрій. Сівач слова Кобзаревого // Слово Просвіти, № 4. – 2010. – 28 січня – 3 лютого.

Микола Кавун. Лопатинка подарувала Україні патріота з унікальним голосом… // Газета «Вінниччина», № 36 (22478) – 2010. – 12 травня.

Микола Лисенко. Недооцінене слово. // Літературна Україна, № 22 (5354). – 2010. – 17 червня.

Наталія Коломієць, Світлана Короненко. Про віру слову. Розмова з протоієреєм, диктором Українського радіо Петром Бойком до його 80-річчя // Газета “День”, № 110. – 2010. – 25 червня.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с. Частина 3. – 2011. – С. 1021-1380; Бойко – с. 1054-1059; http://archive.khpg.org/index.php?id=1315824409

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл.; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл.; Бойко: с. 91.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Знаків 10.328. BoykoPT. Останнє прочитання 15.05.2016.

Рекомендувати цей матеріал