ШЕЛЕСТ ЮЛІЙ
автор: Гирич Ігор, Шелест Юлій
Ігор ГИРИЧ,кандидат історичних наук
«НЕКЛАСИЧНИЙ» ШІСТДЕСЯТНИК. ДО СПОГАДІВ ЮЛІЯ ШЕЛЕСТА
Українське відродження післясталінської доби, яке ми називаємо також рухом шістдесятництва, з перспективи майже п’ятдесяти років виглядає поважною історією, котра лише зараз починає ставати темою наукових досліджень в ділянці історичної науки й літературознавства. Є вже солідні монографії Г. Касьянова і А. Русначенка з цієї проблеми, окремі дослідження про віхові постаті руху – В. Стуса, І. Світличного. Існує архів МБФ «Смолоскипа», у якому О. Зінкевич зібрав чималу інформаційну базу про шістдесятництво, – це лише крапля в морі. Існує на громадських засадах музей шістдесятників, очолюваний М. Плахотнюком, котрий збирає інформацію з цієї теми. Матеріали про шістдесятників накопичує й В. Овсієнко, Харківська правозахисна група під керівництвом Захарова планує навіть видати дисидентський довідник. Але насправді масив проблеми лише починає розроблятися, джерельна база питання є ще зовсім малодослідженою.
Настає доба відходу генерації 1960-х, і актуальною справою є зібрати відомості про кожного діяча національно-визвольного руху, написані власноручно автобіографії і спогади. Колись, у 20-ті роки, голова Історичної секції ВУАН Михайло Грушевський, заснувавши Комісію з дослідження нової української історії, замовляв усім, хто ще пам’ятав громадівський рух другої половини XIX ст., писати про це спогади. Зараз ці матеріали, друковані в журналі «Україна» і альманасі «За сто літ», є основним джерелом для вивчення суспільно-політичного життя того часу.
У пореволюційному СРСР Товариство засланців і політкаторжан разом з Істпартом встигло до сталінських репресій видати багатотомну енциклопедію «Революционные деятели России», в основу якої були покладені матеріали жандармських і охоронних відділень, а також власноруч заповнені анкети тих революціонерів, які дожили до початку 1920-х.
Централізованим збором матеріалу про колишніх політичних в’язнів хрущовсько-брежнєвської доби поки що не займаються. А тим часом такі автобіографічні візії пережитого є винятково важливим, незаступимим іншими джерелами, матеріалом. «Генеза» не претендує на першість в цій проблемі або на оригінальність, але, друкуючи нижче автобіографічні спомини Юлія Володимировича Шелеста, сподівається, що зголосяться подати спогади й інші ветерани шістдесятництва.
Юлій Шелест написав автобіографію, у якій наголос зроблений на передумовах формування особистості українського дисидента. У ній, на жаль, не йдеться про безпосередню дисидентську діяльність. Можливо, про це автор напише пізніше.
З Ю. Шелестом я познайомився взимку 1992 р. цілком випадково. Письменник і археолог Ю. Олійник на мою пропозицію йти працювати літредактором «Старожитностей» відмовився і запропонував натомість кандидатуру людини, «яка усе знає» і просто створена для роботи редактором. Про минуле Юлія Володимировича (а йшлося про Шелеста) я нічого не знав. Зателефонував йому додому і домовився про зустріч. Здибалися ми на тоді ще площі Жовтневої революції. Він щойно купив за п’ятдесят радянських копійок у тодішньому магазині «Поезія» (де тепер «Райфайзенбанк») книжечку О. Забужко «Диригент останньої свічки» (я тоді ще не знав, що він не зовсім сприймав постмодерну українську літературу і Забужко читав радше з контрпропагандистською метою). З телефонної розмови я знав, що маю пізнати претендента на редакторство по «російській» шапці і бороді. Коли побачив худорлявого й стрункого ставного чоловіка, котрий відповідав ніби описові, то зрозумів, що «російська» шапка – це, власне, звичайний головний убір радянського часу, т. зв. шапка-ушанка. Про її національну приналежність я якось ніколи не задумувався.
Шелест відразу справив приємне враження: якісь старосвітські манери, лоск у поводженні, чепурна мова, пересипана неологізмами власного виробництва і призабутою питомо українською лексикою. Не вірилося навіть – переді мною була людина, колишній аспірант, яка не з власної вини не працювала за гуманітарним фахом понад двадцять років. У ньому відчувався значний життєвий досвід, чудове почуття гумору й велика ерудиція. Шелест якось дуже не схожий був на класичний образ українського дисидента. Колишні «подільники» Шелеста на початок 90-х вже встигли зробити собі непогану кар’єру: пішли в політику, стали депутатами рад різних рівнів. Юлій Володимирович натомість опинився на узбіччі, не обзавівся тим, що зветься особистим добробутом. Як був чорноробом, так ним і залишався з настанням омріяної незалежності.
Проте це його не надто обходило. Серед дисидентів він теж ніби був дисидентом. Йому чужий був пустопорожній пафос, дешеве моралізаторство. Його поведінка, манера говорити дуже різнилися від традиційно дисидентських палких промов, що аж надто скидалися на виступи вірних ленінців, з їхніми закликами до священної боротьби за ідеали комунізму. Я часто задавася питанням: «Що найбільше різнить його від інших наших дисидентів, які зробили тепер кар’єру?». Він чесний сам із собою (але не у винниченківському сенсі цього виразу), він не живе за схемою, не пристосовується – він жива людина.
Шелест у своїх візіях минулого – реаліст. Він не вірить, що маленька копта (щопта. – В.О.) дисидентів знищила систему. Радше система використала дисидентів як ширму і мімікріювала у нових історичних обставинах. Заклик до виходу з окопів опозиції кинула сама влада, аби виявити новий пласт своїх ворогів і у слушний час з ними порахуватися. Очевидно, таке бачення ще молодого, але підточеного туберкульозом Шелеста, визріло відразу після відсидки у середині 1970-х років. Тоді до нього в районі Академмістечка підійшов В. Стус і запропонував вступити до Гельсінської спілки (Групи. – В.О.). А навколо вже крутилося кілька філерів, що малювали для поета останню Голгофу. Шелест послався на здоров’я і відмовився. Події кінця 80-х – початку 90-х лише підтверджували і шелестівський здогад.
Минув той безрозсудний молодечий запал, коли у 1966 р. Шелест вмістив у молодіжному комсомольському журналі статтю «Гаргара з бульбашками», про яку ще й тепер згадують старожили інтелектуального життя. Стаття спрямована була проти «творіння» Т. Левчука про київське підпілля (Шелест писав дисертацію про українське кіномистецтво). З цього почалися його поневіряння. З аспірантури його відразу вичистили. Пригадую фотографію з першого американського видання Стусових «Палімпсестів». Шелест на похороні Алли Горської тримає портрет. У 1972 р. він попадає під велику «косовицю», коли в ніч було заарештовано до п’ятдесяти «націоналістів».
У 80-ті він стає мудрішою людиною. Від політики активної відходить, не залишаючи політики на культурному полі. Перекладає з англійської. У тому числі «Торо» для Республіканської партії Л. Лук’яненка. Словом володіє він блискуче, в нього є чого повчитися. Чар шелестівської особистості я відчув під час нашої співпраці в «Старожитностях».
Пригадую його першу статтю в часописі про наші некрополі – кладовища. Філософські міркування на тему, чи потрібно зберігати ці пам’ятки колоніального минулого, і особливо у містах. Парадоксальна думка, з якою не відразу можна погодитися, але якій важко відмовити у слушності. Шелест від самого початку став справжнім фанатом газети, заповнюючи її дрібними замітками і оглядами видань. Приперчуючи подані матеріали влучними заголовками й публіцистичними вставками. За неповних чотири роки з’явилося більше півсотні його статей в стилі наук.-поп. Популярною, зокрема, була його стаття про козацький оселедець. Та «Старожитності» тихо сконали, а в інших газетах Шелесту було незатишно, і надовго він там не затримувався.
Є у Шелеста ще одна пристрасть. Він уже років тридцять укладає картотеку українських прізвищ, назбиралося вже 300 тисяч штук. Чи буде вона видана колись? Утім, можливо, найбільше культурологічне значення має грандіозних розмірів щоденник Шелеста, ведений від 60-х років. Проте записи перші десять років залишилися в архівах КГБ і, очевидно, загинули. Записи ж останніх двадцяти років – своєрідна «Сага про Форсайтів» українського життя. Про літературні вартості щоденника могли пересвідчитися й читачі з його уривків про Помаранчеву революцію, друковані в журналі «Молода нація» (перший номер за 2005 рік).
Не минає дня, щоб Шелест не прочитав усіх українських газет. Він тримає руку на пульсі життя. У цій жазі пізнання йому не дорівняється й людина вполовину молодша. Він щороку буває на львівському книжковому форумі, який по-своєму називає «Кальварія». Я і зараз ніби бачу його над розгорнутими книжками і газетами з незмінною цигаркою і горнятком кави.
Друкована автобіографія – радше публіцистичний есей з елементами красного письменства. Тому ми відмовилися від наукового коментарю й обмежилися суто формальним вступом. У цьому дописі Ю. Шелест спиняється лише на молодих роках, генеалогії родини й молодечих літах навчання в університеті. Нічого немає про часи зрілого життя. Шелеста цікавила в ньому лише проблема свого національного самоусвідомлення, джерела національного самовизначення й антиімперської фронди. Далеко не всі мешканці села ставали на шлях протистояння з системою, міський житель українських міст при наявності незгоди з комуністичною ідеологією волів за краще приєднатися до космополітичного російського дисидентства. Батько Шелеста належав до числа сільських активістів, отже ніби й син мав би піти тією самою стежкою. Але телурична сила українського села забивала всі сторонні й непитомі впливи, виводила на єдино можливу стежку служіння національній ідеї. Не випадково Шелестові діди були активними повстанцями у часи українсько-більшовицьких воєн 1917 – 1920 рр.
По завершенні Другої світової Ю. Шелесту було близько десяти років. Починалася радянізація Західної України, жорстока боротьба з силами підпільного українського опору й партизанки. Й відразу ще дитячі співчуття були на боці ОУН-УПА, а не «доблесних» КГБ-НКВД. Селом гуляли оповідки про нескорених бандерівців, яких столипінськими вагонами вивозили на Сибір, а вони примудрялися тікати. І уява хлопця малювала картини гайдамаччини й Коліївщини. В їхній подобі виростав образ народного месника за українську правду, і тут на заваді не був і партбілет батька. Проте ж комуністом Володимир Шелест був в автохтонно українському середовищі, тому й мислив він не в категоріях партійних настанов, а так, як підказувала народна совість.
Університети життя робили з Шелеста українця з зовсім юних літ. Ще за фашистської окупації, маючи п’ять-шість років, він відчув сором за слова однієї родички про «німецькість» людини, яка носила тризуб. Власне радянським Шелеста не зробила ні комуністична школа, ні університет, ні аспірантура. Але «вичистила» його більшовицька влада вже цілком дорослою людиною. Йому було за тридцять. Тобто до того часу, поки людина перебувала на маргінесах тодішньої суспільної ієрархії, її не чіпали, а щойно зазіхнула на місце в середовищі радянської інтелігенції, так відразу дістала відсіч відповідних органів, які дбали про ідейну чистоту шерег.
Сподіваємося, друга частина автобіографії про кінець 50-х – 80-ті роки XX ст. буде незабаром написана й ще побачить світло денне.
Юлій ШЕЛЕСТ
АВТОБІОГРАФІЧНИЙ ЕТЮД*
(*Текст подано зі збереженням авторського стилю.)
У спогадах одного з «шістдесятників», Юлія Володимировича Шелеста, йдеться про родовід, дитячі роки, що припали на часи нацистської окупації України, університетську юність автора. Простежуються витоки національного самоусвідомлення, а відтак — опозиційного, антиімперського світогляду юнака; джерела формування внутрішнього опору, несприйняття тоталітарного режиму.
Перша друкована згадка про особисто мене, грішного, датується вереснем 1953 року. «Літературна газета» (здається, ще так вона тоді звалася) вмістила групове фото (Яїцького? Хоруженка?) щойно прийнятих на перший курс факультету журналістики з розширеною підтекстовкою Маркіяна Винокурова.
А взагалі, то бібліографічні причинки супроводжують мало не всі етапи моїх біографій від самого народження (25 травня) 1937 р. Тоді саме робилися чи не перші вибори за новою сталінською конституцією і прізвище мого батька часто фігурувало на сторінках районної газетки «Колгоспник Рокитян-щини». У кінці травня (чи це вже був 1938 рік? Бо місце мого народження – село Луб’янка того ж району, куди батько прибув на посаду директора школи голодного 33-го року, а в Насташку повернувся з півторарічною моєю сестричкою Інною і кількамісячним мною) якраз друкувався лист до товариша Й.В. Сталіна з повідомленням про одностайне голосування за нього у Насташці, підписане головою сільської виборчої комісії Шелестом Володимиром Денисовичем.
Не у відкритій пресі, зате в гебістських архівах, можна знайти відомості про арешт того ж самого 1937 року Дениса Ізмайловича Шелеста разом з двома його братами у неподалекому від Насташки селі Гребінках... На той час вже вийшов друком «Нарис революційного руху» Йосипа Гермайзе, де під 1905 роком згаданий Куценко-Шелест Филип Ізмайлович, засланець в Архангельську губернію за поширення есерівської преси в тих самих Гребінках. Як не дивно, але про цю подію я дещо знаю і з родинних переказів. Тітка мого батька, для мене – баба Дася, що жила поруч з чоловіком Антоном Садовським, інженером місцевого цукрозаводу, та одруженим сином і дочкою, якось знічев’я згадала Паску 1905 року, коли їй в корзинку під крашанки й паски наклали стоси листівок і відправили в церкву святити. Після служби вона зайшла до сільського писаря, де листівки вийняли, а паски і яйця вклали на місце. Така собі конспірація чи спроба освятити в церкві революційний чин, котрої Бог не стерпів, бо чи не писар той і «здав» братів Куценків-Шелестів, треба було б полізти до архівів (Й. Гермайзе вказує номери архівної справи!) та з’ясувати подробиці. Маю до Гермайза жаль, що мого рідного діда Дениса він не згадав, хоч на гарних великих фотографіях з архангельської висилки вони є обоє, і з ними ще третій засланець (а четвертий, ймовірно, фотографував). Ті два – паничами, з краватками й білими манишками, а мій дідусь скромно садить під копичкою з косарямн-поморами в такому самому кашкетику з лаковим козирком, як і всі вони. Та Гермайзе можна зрозуміти: Филип був з Києва, близький до проводу соцрево-люційиої партії, одружений з революшонеркою-еврейкою Марією Руденко, а дід собі чоботар в рідному селі, куди Филипа тягнула традиція сімейних зборів на великі свята.
Цікаво, що бабу Марушку (Марью Ґрі’ґор’євну) репресії оминули, як і німецька окупація, котру вона карно вітала нарукавною пов’язкою з жовтою зіркою, але, задурникана сусідами, скоро її сховала і почала видавати себе за француженку, благо що мову знала. Знайшлася і посвідка про її хрещення перед шлюбом з Филипом, котра і врятувала їй життя. На жаль, авторитетом в моїх родинних колах вона не користувалася, і я й досі себе корю за ту дитячу зверхність, з котрою відмахувався від її спроб прорватися зі своїми спогадами. «Вот Льовушка Нікулін, так єво мама, бивало…». Ет, хто б то те слухав! А вони з Филипом зналися з подружжям Винниченків, їхня доня, а моя тітка Люба, вчилася в київській гімназії, а молодший від неї брат Володимир Филипович був першокласником першої української гімназії в Києві, і я бачив фото випуску з учителями посередині...
Але вернімося власне до моєї біографії. Ні, ще про одну історично фіксовану гілку. Отже, дід Денис, вернувшись з Архангельщини, не покаявся, як і Филип. У центрі Гребінок вони орендували в жидів шевську майстерню. Там сотник вільного козацтва Филип щоранку приймав рапорти своїх хорунжих і підхорунжих, і мій батько, той самий, що з Сталіном «листувався», ще хлопчиком (він 1904 року народження) чув і запам’ятав їхнє звертання: «Пане сотнику! Покірно мельдую, що...». В реабілітаційних документах вдалося мені вичитати буквально через плече співробітника КДБ з доносу якогось Розенберга, що брати Шелести Филип і Дизьо штурмували з «бандою» Гончара Білу Церкву 1919 чи 1921 вже року, і Дизьо особисто збирав накладену на єврейське населення міста контрибуцію. У виданих на руки реабілітаційних документах цього немає.
Тим часом, не знаю якого року, дід Денис овдовів, умерла баба моя Феня Чорногоренко з села Нехворощева Обухівського району. Дід знайшов її в Києві, опановуючи в підмайстрах ремесло шевця. А дід Филип – шапошника. А ще один дід – Митька, на прізвисько «Сатана» – теж на шевця вчився і підчепив собі між ділом послушницю Покровського монастиря Анюту, теж привіз у село, де вони вродили сина Дмитра й дочку Тетяну, в заміжжі Арцимович. Зараз живе з дочками в Трансністрії. Дмитро Дмитрович Шелест перед війною закінчив педінститут разом з Михайлом Рубашовом, писав вірші, здав книжку до видавництва, загинув чи загубився у війні. А руськоязичну до смерті бабу Анютку я ще застав, як і діда Митьку «Сатану», живими. Родалися мало, бо дід Сатана був поліцаєм за німців, щоправда, геть не покараний після війни за повну свою нешкідливість; просто носив ґвинтівку по базару, та й все. «А от наші батьки – не пішли б!» – осудливо казав про нього дядько Володимир Филипович, маючи на увазі свого батька-сотника і мого діда Дизя. Отож залишився дід Дизьо з трьома малими сиротами. В той час радянська влада дала братам землю і вони обидва, а також зведений брат Ясьо Пашківський та зять їхній Садовський Антон з родиною почали будуватися за ставком, усі четверо поруч, щоб вилізти з перенаселеної дідівської хати при самому цукровому заводі «на Ярку». Тільки Митька-Сатана залишився на дідизні. Пригадує батько, що вони будувалися сиротами, їсти варила менша від нього сестра Люба, не та гімназистка, а наша; це просто така в нас дурна родинна традиція – конкурувати іменами.
А в сусідньому селі Пинчуках цвіла й розгалужувалася потужна родова гетерія Лопухів-Лопушенків. Велика й заможна «куркульська фамелія», що рано збагнула переваги освіченого стану й не шкодувала грошей на це. Лопушенки Корнійовичі чи Кириловичі рясно посіяні в анналах Центральної Ради, армії УНР, еміграційних паперах. Але залишалося і в селі їх досить, беручких, заповзятих, непокірних, і за важких пореволюційних часів вони не придумали чогось кращого, а почали перепиняти нічних подорожніх на великому шляху (майбутньому автобані небіжчика Кирпи) з Києва на Одесу. Таку діяльність важко було законспірувати, і сільська громада якось збунтувалася проти Лопушенків, учинила їм самосуд. Краєзнавці хай скажуть, що там братам було, я ж тільки знаю, що одна Лопушенківна – Степанида – утекла від справедливості за Лінчем і бігла полями на Гребінки. За нею помчала кінна погоня пинчуківців, але Степанида встигла впроситися до гребінця Артема Шадури на віз між снопи, котрі він перевозив з поля. Пинчуківці догнали його на конях, але снопів не перетрушували, повірили на слово. Степанида переховувалася у своєї сестри, відданої в Гребінки за Шаманського, на віддаленому хуторі Балтасах, доки люди не нараяли її Денисові Шелестові як кандидатку на мачуху для сиріт.
Схоже на те, що баба Степа щиро покохала свого благодійника, котрому вродила ще двох дочок, тітка Люба (ще одна!) всього на два роки старша за мене і ходили ми в школу до одного класу всі троє. Й мені від тії любови перепала дещиця прихильности, бо я був «викапаний дід Дизьо» для неї, коли ми після невдалих спроб евакуюватися прибилися в рідні батькові Гребінки.
До речі, про початок війни й евакуацію у мене є десь між файлами готовий фрагмент, початий давніше. Чому б його не включити для вигоди у сей текст?
Мисливська сучка Льотра
(Спогади з Ольшаниці)
...була в мого батька перед війною... Отак, продовжуючи заголовок, – хочеться розпочати ці свої спогади з раннього-раннього, ще передвоєнного дитинства, два чи три роки якого припало на невеличке село з залізничною станцією Ольшаницю Рокитянського (чи, як нині вважається правильнішим писати, – Рокитнянського) району, де нашу сім’ю й застала війна. Ольшаниця була немов районними Соловками Рокитянщини. Туди засилали всіх, хто провинився десь в інших селах, а ми з сестричкою напередодні переїзду до неї, вивчаючи тоді абетку, дали літері Д кличку «кандібака». У нас тоді О звалося бубликом, С – надкушеним бубликом, Г – коцюбою, а А – розкарякою. А ця – кандібака. Чому? В хаті надто часто дорослими вживалося слово «кандидат». То мого тата за дідів перевели на партійних зборах з членів партії у кандидати й заслали на перевиховання в Ольшаницю звичайним рядовим учителем історії.
Отож наша сучка звалася Льотра. Що то значить? Хай будуть благословенні вітці, що ставлять перед своїми чадами змалку більші чи менші філологічні проблеми. Хоча я й не знаю, чи то мій тато її так назвав, чи вже й придбав її Льотрою, коли ми переїхали в Ольшаницю з Насташки. Відповідь на друге питання знайшов я аж оце недавнечко, на старі літа, перегортаючи в тиші академічної бібліотеки довоєнну підшивку газети «Колгоспник Рокитянщини». Цікавила мене молодість мого тата, Шелеста Володимира Денисовича, віддана майже вся Рокитянщині, селам її Насташці, менш Ольшаниці та ще Луб’янці, котру все життя вказую у графі «місце народження», заповнюючи анкети, так ні разу її й не відвідавши! Нагоди не траплялося, хоча й тягне, кортить.
Шукав про батька, а знайшов несподівано кличку його мисливської гончої сучки. (Зрадів, ніби рідню стрівши!) Льотрою, виявляється, звалася льоха-ре-кордистка в настаському колгоспі ім. Першого Травня. Знаменита свиня була, коли навіть в газетах про неї писали, то ж батькові, хоч він не в колгоспі робив, а в школі, кличка її теж відома була й пригодилася, така замашна й оригінальна, вже в новому селі, Ольшаниці, де в нього уперше в кар’єрі з’явилась можливість віддатися своїм приватним захопленням, обзавестися скрипкою, рушницею, мисливським собакою, ходити на полювання, навіть зайців приносити, а як ні – то обов’язково щоразу гостинця «від зайчика» нам з на рік і три місяці старшою за мене сестричкою Інною. Був то, звичайно, взятий ним з дому бутерброд. Полював він з кимсь із колег-вчителів, Кучеренком чи Кравченком, а вони до війни не пили. Навіть з такої законної нині нагоди, як полювання. Авторитетно свідчу це, бо взята батьком з дому перекуска завжди залишалася цілою і правила нам за гостинця.
У Насташці, там де свиня Льотра була, вільного часу, щоб полювати, батько не мав. Школа, де й мама вчителювала, а він був директором, та інші громадські обов’язки, котрі й донині по селах падають на плечі учителів, не залишали вільного часу не те що для полювання, а навіть для рідних дітей.
«Мдя», як пише Богдан Жолдак, не вельми я поживився з попередніх напрацювань, бо в тому фрагменті я до справжньої історії сучки Льотри так і не дійшов. Історично-біографічне значення деяке має хіба що згадка про землетрус 1941 року.
Реальний землетрус я пережив ще 1941 року в Ольшаниці, коли моє зелене ліжечко-колисочка ритмічно похитувалася взад-вперед, поскрипуючи, а я завмер від жаху, упевнений, що це вовки або злодії (для нас з сестричкою тоді це було щось однакове, бо ми питали одне одного: Який живіт (вуха, ноги) у злодіїв? Живіт чогось уявлявся зеленим). Звідтоді деякий час в Ольшаниці я регулярно прокидався о тій самій передсвітанковій порі й мовчки лежав у своїй колисочці (і досі біологічний будильник так легко наставляється з одного-двох прецедентів), щиро віддаючись буйним еротичним фантазіям, доступним такому вікові – уявляв себе матір’ю, що годує немовля груддю, навіть реально підводився, щоб взяти уявну склянку з табуретки поруч на поповнення запасу молока, робив вигляд, що п’ю).
З Льотрою ми «дружили», проте як вродились щенята (четверо, усі до одного за мастю – чиста копія матінки), батько прибив рядняну ганчірку над отвором її будки й суворо наказав нам до будки не наближатися: у Льотри, мов, цуценята й вона тепер нервуватиме, як хтось наблизиться, ще й укусити може. Цуценята ще смоктали, коли почалася війна.
Вірте мені чи не вірте, але я чудово і чітко пригадую день двадцять третього червня 1941 року, коли до нас прийшов десь надвечір батьків товариш і колега (директор Ольшаницької школи, як удалося мені встановити за друкованими джерелами – Василь Артемович) Картавий і сумним голосом повідомив, що вчора удосвіта німці бомбардували Київ, а сьогодні по радіо Молотов оголосив, що почалася війна. Добре запам’ятав той вираз «констернації», якого прибрали в ту мить обличчя усіх дорослих.
Другий яскравий спогад про те, як ми, зібравшись евакуюватися, палили домашню бібліотеку. Виносили книжки стосами (перша робота, до котрої залучили і нас, дітей, помічниками) і кидали в багаття. Це, либонь, перша дитяча трагедія була. Ми навіть хотіли поховати від знищення окремі томи передплатної «Мисливської енциклопедії», томів зо три котрої випущено перед війною. Там такі гарні кольорові вклейки з білочками, зайчиками були...
Меблі і громіздкі речі розносили по сусідах; етажерку, шафи, столи, швейну машинку «Зінгер» – мамине благословіння від батька її, Маноїла Паламаренка, теж відзначеного в друкованих джерелах (але не признаюсь, в яких) сільського напівінтелігента, котрий, утримуючи господарство на жінці і наймитах в селі, труждався бухгалтером на шкіряному заводі у київському передмісті Деміївці. Обом своїм ще маленьким дочкам дід купив по «Зінгерові» на будучину.
Забув уже, як ми дісталися з речами на станцію, зовсім близенько від нашої хати, я туди по молоко щоденно ходив до жінки залізничника, що квартирував у станційному приміщенні з маховиком і пасом трансмісії в коридорі. Страшно було повз те колесо й пас проходити. Не знаю, чи не підходила та господиня до нас на вокзалі (мама пригадує, що підходило багато знайомих, вмовляючи зглянутися на дітей та на цуценят і відмовитися від безнадійної затії — сісти на потяг. Вони всі минали станцію переповненими, часом навіть не зупиняючись. За кілька годин розходилась чутка, що той чи той з них розбомблений вщент за Сухолісами. Ми раділи, що не сіли, й залишалися чекати наступного. Сучка теж біля нас. Цуценята поверх клумаків з барахлом, годувати їх вона спритно вилазила на речі.
На одну ніч нас забрав хтось з вокзалу переночувати хоч раз у добрі й теплі. Пригадую, що там ми з господаревими дітьми сиділи в погребі й давали нам їсти молоденьких курчаток, одварених цілими. Нічого смачнішого й досі не куштував.
Кінчилася наша спроба евакуватися «за Дніпро» тим, що батько відв’язав від яблуні чиїсь коні, запряжені у віз (той, хто ними приїхав сюди, очевидно, зумів чи подужав сісти на потяг і був уже, можливо, розбомблений за Сухолісами чи Житніми Горами), повантажив речі, вмостивши дбайливо чотирьох цуценят між нами, двома дітьми, узяв віжки у руки і ми поїхали. Знайшовся й батіг під соломою в возі, гарний, з ґ’удзами, на вишневому пужалні...
Маршруту нашої подорожі не можу тепер відновити, хоч мене він і цікавить. Вже після війни, коли батько вернувся, я допитувався його, чому ми їхали на Бердичів? У батька обличчя напружувалось (та сама констернація, що й при словах Картавого про початок війни), він здивовано зводив брови і перепитував: «Бердичів? А при чім тут Бердичів?» Причому з обличчя проглядувало, що він чудово те знав, «при чому»... То нас чоловіки з сіл, які ми минали з Льотрою за возом, яхидно зачіпали питаннями: «А що, на Бердичів, либонь?» Бердичів – анекдотична єврейська столиця. Батько волів про це не згадувати, а мама частенько коментували ті зачіпки, цитуючи: «А що, напанувалися, жидяри? Втікаєте?» Сам пам’ятаю, як гірко плакала мама, схилившись над цуценятами; «Ну які ж ми жидяри? Оно вони, бруківкою, з фікусами в кузовах...». А нас справді частенько минали полуторки й мама пильненько придивлялася до жінок у кабінках обіч шоферів: чи й у цієї мопс на руках, чи ні? Нема де правди діти: хто мав можливість, той евакуювався зі своїми хатніми улюбленцями, як і ми з Льотрою. Щось спільне з жидярами таки було.
У поетичному доробку мого однокурсника і, скажу прямо, хорошого товариша Валерія Гужви, також є евакуаційні ремінісценції. Як голодно було їм у вагоні-телятникові, де якийсь їхній супутник в кутку потай ночами жер сало зі свого клунка.Jedem der seine!
Але грудками услід їхньому вагонові ніхто не кидався, принаймні Валерій такого не вкмітив. А у нас після одного села, де якраз таке трапилося, сталася така вікопомна пригода. Од’їхавши за околицю, батько зупинив коней, старанно намотав кінець віжок на лушню, тяжко обійшов воза і схилився над цуценятами. Далі він підсунув долоні під них, збитих у тісну купку й останнім часом постійно скімлячих, і обережно підняв усіх разом, балансуючи, щоб жодне не випало. Далі він з ними розвернувся од воза, переступив через неглибокий рівчак-кювет, присів і поклав свою ношу на стежку, що йшла обіч шляху. Вернувся, розмотав віжки, сів з ними в руці на своє місце і махнув батогом... «Вйо!»
Розповідаю так послідовно тому, що ми з сестрою, нічого не розуміючи і через те особливо допитливо придивляючись до подій, вже аж з маминих сліз збагнули усю глибину цієї трагедії й самі кинулись верещати, як різані. Уявіть собі, як рвались дитячі серця, спостерігаючи Льотрину поведінку після того, як віз рушив. Останні пару днів вона їх не годувала, бо молоко у неї «перегоріло», скінчилося. Але за батьком із ними в руках вона метнулася зацікавлено, обнюхувала свій виводок, поштовхувала носом. Коли віз рушив, вона підвела голову і подивилася йому вслід зацікавлено і навіть, як мені здалося, здивовано. Ще раз нюхнула щенят, мотнула і хвостом, і головою, і кинулася вслід за возом, метляючи на обидва боки своїм порожнім вим’ям... Це повторювалося незлічиме число разів... За возом — до цуценят, за возом — назад, за возом – назад. Востаннє, коли цуценяток вже й не видно стало, побігла вже тільки за возом, лише оглядаючись час від часу...
Пізніше батько пояснював, що цуценята без молока однак загинули б, а на стежці на них обов’язково натраплять пастушки, з поля череду женучи. Вони такі гарненькі, чому б і не взяти додому та з блюдечка молочком не випоїти...
Я й сьогодні, коли при розмові трапляється пригадати це життєве фабльо, не можу опанувати голосом, щоб він не здригнувся. А мама ридала ридма, переказуючи цей випадок батьковим родичам, коли ми приїхали, нарешті, в Гребінки. Баба Дася, та сама, кольпортерка есерівських листівок, негайно створила малу фольклорну форму: «Покинула сучка щенят і пішла за хазяїном, а сам він покинув дітей і побіг, як той пес, за Сталіном». Її син Жоржик, також дорослий і навіть причетний до війська, був шофером в армії, так не зробив. Вже після нашої ескапади з Ольшаниці він віз через село родину свого командира машиною, як тоді казалося, «за Дніпро». У Ксаверівці чи Мар’янівці потрапили під авіаналіт, хлопчика в машині поранило осколком. Жоржик вивантажив його з матір’ю, а сам вернувся з їхнім скарбом в Гребінки, шукати лікаря. Мабуть, не знайшов, бо вже нікуди не їхав, лишився при матері-батькові-жінці і синові Лесикові.
Цікаво, що тому хлопчикові знайшли іншого лікаря, він вижив, пережив евакуацію і після війни приїхав у Білу Церкву. Жору (вже вчителя Юрія Антоновича Садовського) він розшукав, була у них зустріч, але то вже зовсім інша історія, мене не дотична. Зазначу лишень, що його Лесик – мій брат у перших Олег Юрійович Садовський, зубний технік, трудиться нині чорноробом-вантажником в Ізраїлі, виїхав за полукровкою-дружиною, свого сина від неї так і не визнавши за свого. А син той, вже одруженим, помер недавно в Гребінках. Жорж ще живий, за дев’яносто йому, довгожитель.
А мачуха мого батька Степанида Лопушенківна прийняла нас, як вже казалося, ласкаво, але з бігом часу її ставлення до трьох зайвих ротів при одній парі робочих рук кардинально змінилося. Тим більш, що зайшла зима, роботи на городі і в дідом насадженому культурному садку не стало. Переказували нам люди, що вона прийшла до призначеного німцями бургомистра Зеленського й заявила, що от тут у неї живе сім’я червоного комісара, то що з ними нова влада накаже робити?
Зеленський, спасибі йому, привітав її щирим московським матом і виставив за двері, але ставлення до нас у дідовій хаті не покращало. Пригадую, що коли закололи кабана, то свіжину їли всі, хто в хату вступив, їли німці, що ходили парубкувати до моєї тітки Юлії, а мамі й сестричці моїй не перепало ні крихти, ні рісочки. Себе виключаю, бо мені баба десь на третій день усе ж дала зі власних рук кружальце (словами: одне!) кров’яної ковбаси, на діда все ж схожий, а мамі й сестрі — ну нічогісінько. Чи можна в таке повірити?
Скінчилося тим, що мама поперевозила нас по одному, серед зими, з киянами, що возили по селах міняти речі на харч, до своєї сестри в Насташку. Окупацію я пережив там, бачив і добре пам’ятаю німців, то ще одне щедре поле для мемуарів, але не на тепер. Не втримаюся, однак, щоб не згадати одного випадку, пов’язаного якимсь боком з раннім пробудженням національного почуття.
Була у мами в селі подруга ще з дівоцтва Євка Шило. Також цікава людська історія. Колись її вдочерив бездітний сільський старшина (бачив його на груповому фото всеросійського з’їзду старост в С.-Петербурзі), виростив, дав своє прізвище. Перед війною Єва Шило «гриміла» (за її власним висловом, підтвердженим аналізом тодішньої преси) як одна з перших ланкових-п’ятисотниць. Тоді ж вийшла заміж за однофамільця Шила (їх повно в Нас-ташці), що був секретарем сільради в роки розкуркулення. Він свого часу був видав рятівну довідку одному куркулеві про незаможницьке походження і, вибравшись із кирпоносівського оточення під Києвом, довірливо вдався до облагодіяного вже киянина-земляка переховатися. А в тому куркульство заграло й він теж подався до бургомистра. Шила німці розстріляли як партактивіста. І ось до цієї тітки Євки ми часто ходили в провідини. Я товкся у неї на печі, перебираючи стоси царських і петлюрівських грошей, накопичених старшиною Шилом (помер він з жінкою в голод, їх ще й обікрадено підкопом було, корову вкрали голодні люди), а вони з мамою розмовляли. І ось якось, коли мова зайшла про зміни в людях, тітка Євка аж зойкнула: «А Скочок!! Ти знаєш? Такий німецький зробився, та-а-акий німецький: українську вишиту сорочку носить!» Скочок був їхній спільний знайомий і Євчин соратник з часів її «гриміння» в радянському активі з сусіднього села Острова (рідний дядько журналіста-дисидента Павла Скочка, тестя отця Петра Зуєва). А оте поєднання вишитої сорочки з німецькістю якось так гостро черкнуло мене, як щось особисте. Жовта «лопатка» застигла мені поміж пальців, і я відчув, як поступово, але радикально, по вуха! — я наливаюся червоною фарбою сорому чи ще якогось почуття, на той час мені ще невідомого.
Проте батько, повернувшись з війни у перші дні після відступу німців (комісований з війська за пораненням і хворобою, він був залучений до того резерву адмінактиву, що йшов вслід за фронтом і чекав подальших територіальних здобутків за Дніпром у Гоголеві), мав ще чимало роботи зі мною, привчаючи казати «євреї» замість «жиди» та «наші» замість звичнішого мені «красні» і «руські».
Далі ми переїхали в райцентр Рокитну, де ми з сестрою пішли разом до так званого «недокінченого» першого класу. Там збирали краще підготовлених діток і переростків і після прискореного повторення програми першого класу автоматично робили його другим класом. Це був ще 1943 рік чи весна 1944-го, мені виповнювався шостий.
Тоді я зовсім не знав і не чув ні від нікого, що до війни у Рокитні була національна єврейська сільрада, оце тільки з газет, разом з льохою Льотрою, знайшов про це інформацію. Першою вчителькою моєю вже в «докінченому» другому класі була Фіра Марківна Шапіро, до 1937 року помітна активістка єврейського національного життя. Директором школи був її соратник з передвоєнних часів Іосіф Веніаміновіч Ґутман – ріднісінький брат ще маловідомого у перші повоєнні роки Бені Ґудмена з США, джазмена. Очевидно молодшого, бо іменами живих батьків євреї дітей не називають.
Далі знов батькові службові мандри – в Ставища на Київщині з пониженням з завідувача на простого інспектора райвідділу наросвіти й восени голодного 1947 року знову в рідні Гребінки. Не знаю, як йому, але мені цей переїзд здався безславним завершенням парткар’єри. Після всіх терпінь, здобутків і звершень, та знов у ту саму хату, котру він пацаном допомагав будувати батькові... Баба Степа помирилася з нами ще раніше, за німців, зазнавши лиха від нової влади, котра нічого лопушенківського так і не повернула їй, а горя наробила: старша дочка її Юлія загриміла в Німеччину. З дурного розуму й романтичної натури. Призначили до вивозу в остарбайтери її милого Пивоваренка Ваню зі свідомої і заможної української родини, частенько репресованої радвладою ще 30-х років, а Юля зголосилася їхати з ним добровільно. Також «прогриміла» за сей чин в окупаційній пресі й по радіо, але Ваню його родичі з націоналістичними зв’язками якось виручили, по-сучасному пишучи – «відмазали». Тітонька ж моя Юлечка загриміла в Німеччину, знайшла там собі донецького шахтаря Літвінова й тепер її старша дочка має в паспорті місцем народження Франкфурт-на-Майні. Пивоваренко ж Іван Пилипович, 1924 року народження, відклався у пресі в загадковому і прикрому контексті: 1949 року його засудили з посади помічника заступника голови Закарпатської облради. Не так дивно, як він втрапив на Закарпаття, як те, чого він перся у вищі ешелони місцевої влади?
Тепер від романтичних мемуарів до сухої документалістики. 1953 року ми з сестрою і тіткою Любою позакінчували середню школу. Більшість хлопців шикувалися по військових училищах, і я, йдучи за потоком, переробив свої документи на 1935 рік народження (сам воєнком підказав, як це робиться), бо шістнадцятирічних в училища не брали. А до університету, куди я одвіз документи в міжчасі, чекаючи виклику на осінню вступну сесію до Харківського танкового училища, прийняли, навіть поважний конкурс – до п’яти душ на місце, я витримав. На моє місце до Харкова поїхав мій однокласник-сирота Вовка Острошапкін, котрий вступав до харчового технологічного, але не витримав конкурсу. У Харкові він вступив, закінчив з відзнакою, одержав призначення в Угорщину і там постраждав на вченнях в аварії: його танк перекинувся і з усим боєзапасом та пальним вибухнув, екіпаж загинув, тільки він, страшенно скалічений і спотворений на лиці, вийшов на інвалідську пенсію, повернувся в село до матері, де вони разом пиячили і невдовзі повмирали з горілки, він, між іншим, першим. Буваючи на Проводах у селі, я обов’язково відвідую його бездоглядну могилку, кладу цукерки. Таке маю враження, ніби він долю мою перебрав на себе.
В університеті все йшло спочатку клас і ляля, доки я не допустився, як тепер розумію, страшенної дурниці. Це вже на третьому курсі було. Йдучи якось вранці на лекції до червоного корпусу, я аж зупинився на тому місці, де зараз шаховий клуб у пленері, від раптової думки, що невідомо звідки й для чого прийшла мені в голову: ЩАСЛИВИЙ! Адже я, якщо розібратися, таки щасливий!!! І – та-а-акий щасливий! Був осінній погожий ранок бабиного літа, так смачно пахло з підметеного асфальту зів’ялим листям, легіт-вітерець лоскотав ніздрі, попереду мене чекала авдиторія столичного університету з гарними друзями й цікавими справами. І дівчина в мене є, гарна, вона мене любить і я її... Чого ще?
І з того моменту...
...Мій молодий колега-історик Ярослав Федорук певне що щиро реготатиме над рядками, що підуть нижче. Переконаний греко-католик, він рішуче відмітає все з народної демонології, що так гарно олюднює питому ортодоксальну конфесію. Ось як описує дисидент Микола Горбаль початки своєї родини, першу розмову майбутніх своїх тата й мами:
«Він знав, що вона ниньки піде по яфири, він чека її тут. Він сьогодні мусить їй сказати... Вони вже не раз зустрічалися поглядом і завжди ховали його одне від одного, ніби то був вогонь, що міг спопелити усе навколо. Це вони вперше зустрілися отак, на самотині.
– Слава Йсу! – узяв її за руку, але вона рвучко вирвала. – Я хотів тебе, Текльо, просити, щоб ти стала мені жоною, – і він знову узяв її за руку.
...Вона стрепенулася:
– Мушу спитатися мами...
Вони якийсь час йшли мовчки лукою попід лісом, вона опустивши голову, а він дивлячись далеко понад гори. Він збирав у собі думки. І тільки зараз почув спів жайворонків, що золотими і срібними дзвіночками славили небо. Здавалося, що зараз усім добре у цьому милому краї.
Раптом... причулося, ніби хтось у лісі зареготав. ...Десь тут був і той, кому ця гармонія душ була не до вподоби. Його кормом була енергія, випромінювана стражданням, а не любов’ю. І цей "хтось" таки бурмотів за скалою біля вирви в потічці: Я перетворю вашу радість у смуток і плач; ви не встигнете натішитися своїм первістком, як поховаєте його; я зроблю калікою вашого другого сина, а третій піде по тюрмах; я дам вам збудувати хату з покоями, але вам не прийдеться у ній жити і каменя на камені не залишиться з неї, будете жити у стайні; я перетворю у пустку цей край, недовго вам залишилося тут співати; поневірятись по світу будете, будете жебрати, а діти ваші пухнутимуть з голоду; ви будете жити у страху й нужді» (Микола Горбаль. Один з шістдесяти. – К., 2001. – С. 109-111.)
...Університет я з підвищеного стипендіата ледве-ледве закінчив. Дипломну роботу про журнал «Киевская Старина» П.М.Федченко оцінив мені на трієчку. Не вище троячок мав я і на державних іспитах з усіх ідеологічних дисциплін, а «Курс історії КПРС» Іванову завалив зовсім, другий раз приходив по свого трієчку. Щось знав недобре про мене й наш декан Матвій Шестопал, комсомольські активісти з молодших курсів задавали мені провокативні запитання ще про шкільні мої справи зі згаданим вище Острошапкіном... Як тепер розумію, «контора» мене розробляла активно, може ще й дідів моїх на увазі маючи.
І про неї, першу в моєму сімнадцятирічному житті справу з політичним підкладом, є вже друковані свідчення. А отже – газета «Радянська освіта», ювілейний випуск до якогось там річчя інституту журналістики. Викладач його згадує:
«Одного чудового вересневого ранку я, Роберт Третяков, Вадим Бойко, Валерій Гужва, Юлій Шелест, сидячи на лавці в парку біля пам’ятника Шевченкові, завели мову про видання рукописного журналу. А чому б ні? Вирішили випускати й навіть замашну назву йому придумали: "Абракадабра". А другого дня вранці мене викликав до себе ректор університету і спитав: "Куди це ти лізеш? Які журнали?"» Кінець цитати.
Нині, рівно через піввіку, пізно питати мемуариста, чом це тільки його ректор викликав, а мене – Юрія Шелеста, Роберта Третякова, Валерія Гужву та інших «членів-фундаторів» «Абракадабри» не викликав? По-друге – звідки дізнався так хутко ректор про таке приватне рішення групки студентів? Чи не збігав до нього хтось із перелічених ще звечора з доносом?
Ці мемуари вимагають коментарів І ревеляційних уточнень. Рукописний журнал справді був (до уваги дослідників самвидавчого руху в Україні!), повна назва його «Вісник клубу "Абракадабра"». Народився він як вислід існування і діяльності неформального «клубу», тобто групи студентів, котрі лінувалися конспектувати виклади з історії КПРС доцента Столяренка й розважалися на «парах» різними інтелектуальними іграми: в буриме, «балди» тощо. «Балда» (по-вченому – анаграми, утворення нових слів з літерного матеріалу одного, заданого) набула тоді нечуваної популярності й масовості, потрібна була, якась кваліфікація її учасників і переможців, розподіл місць у турнірних таблицях. Для цього й знадобився періодичний рукописний орган, котрим зробився «Вісник». Хоча шановний мемуарист і «стукнув» про його виникнення ректорові чи не ректорові (службою політичного стеження за студентами займався спеціальний «особливий відділ» при ректораті під кермою знаменитого нині завдяки спогадам дисидентів полковника Єлізарова), ніхто не заважав його випускові протягом досить довгого часу. Дані про нього могли б доповнити найближчі мої співробітники – Віталій Сазонов, Арнольд Шустер та Леонід Костюк. Журнал пережив літні канікули й прийняв у склад редакції нового студента Юру Коваленка, котрий перевівся до нас з заочного відділення. Він ще домігся зміни назви на «Бустрафіддон» (чомусь йому більше подобалося це незрозуміле слово), але під нею журнал захирів, набрид читачам, і тоді почалася офіційна акція проти нього. Якось мені переказали, що розшукує мене видувальниця книжок зі студентської читалки. Я прийшов. Вона спитала, чи то не я забув у бібліотечній книжці кілька примірників рукописного журналу «Вісник клубу "Абракадабра"»? Так, я – довелося зізнатися, хоч не пригадував тих обставин, за яких журнал міг опинитися в бібліотечній книжці. Бібліотекарка – така собі горбоноса бльондиночка, якась родичка нашого професора Назаревського – нічого мені не повернула, десь загубилася її знахідка, з неї досить офіційного визнання мого авторства. Другого ж дня мене викликали до Військово-облікового стола при ректораті, де товстопикий полковник Єлізаров з характерною бородавкою коло носа передав мене молодшому й худішому колезі на прізвище Романов і вже той почав зі мною довгу, нудну й безплідну роботу.
Завітав наступного ранку до мене на приватну квартиру, «куток», що винаймала мені на вулиці Толстого, 8 симпатична чота літніх євреїв на прізвище Вечеребин. Як зараз пригадую, що він був з потужного «бодуна» напередодні: попивав, тяжіла йому та «робота». Узявши з мого столу один з випусків «Абракадабри», котрого я, звичайно, не ховав по криївках, і перебігши його очима, він тицьнув пальцем у прізвища двох персонажів з нотатки-жарту на першій сторінці: Поцькер і Накойкєр. «Вот уже можно шить вам антисемитизм...»
Навряд чи можна було, бо автором дотепу був хтось із єврейських моїх співробітників, але для «зав’язки розмов» цього вистачило. Стосувалися вони всього-усього, перш за все моїх однокурсників, хто з них авторитетний і може «повести за собою», а хто ні, хто правильно розуміє кроки й заходи партії й уряду, а хто допускає збочення і хитання тощо. Закінчилася «обробка» пропозицією своєчасно сигналізаціювати і підпискою зобов’язання про «нероз-голошення» наших розмов, нічого іншого.
На офіційному рівні справа завершилася для мене несподіваним «авансуванням»: комсомольське бюро факультету чи курсу призначило мене без ніяких офіційних зборів та виборів редактором стінної газети «Академвісник», спеціально для висвітлення навчального процесу на курсі, критики «хвостистів» та прогульників. Стінгазета й виходила деякий час, звичайно ж – друзів мені серед однокурсників не здобуваючи.
Тоді ще й кохання моє розпалося. Сам винен, ще не готовий був до шлюбного ярма. А серед причин і приводів не забракувало й національного мотиву: ким будуть наші діти? Дочку, як Бог дасть, моя Ніна ще згодна була записати україночкою, але щодо хлопців – то токо русский. (Життя, a propos, посміялося з нас обох: обидва її сини з кремлівським льотчиком, уродженцем тієї ж Ольшаниці – так вийшло, ніхто не старався – одержували паспорти самостійно на Уралі й записали себе, ні з ким не радячись, українцями. Теллюрична сила з нами!)
Призначили мене в райгазету Снігурівського району на Миколаївщині літпрацівником, хоч багато значно сіріших за мене однокурсників і однокурсниць одержали набагато привабливіші посади в столичних і обласних виданнях. Не хто, як «той», від пекла, і «ті», від полковника Єлізарова, робили свою справу. Певними бюрократичними операціями я те призначення переробив на ближчий Березанський район Київської області і постарався приїхати в Березань з невеличким, на тиждень, запізненням. За цей час випускницю філологічного факультету Алхименкову, не знаю вже за які гріхи призначену в ту ж газету коректоркою, редактор пожалів і зарахував на вільну все ще мою посаду літпрацівника. О, це те, що мені й потрібно. Фортуна ніби повернулася у напівпрофіль до мене. Я беру у редактора офіційне відкріплення, повертаюсь до Києва і починаю життя самопас, поза радянською системою, самостійно шукаючи собі роботи, квартири, прописки й усього іншого, що решті моїх ровесників підносилося від влади на блюдечках.
Усе це воно цікаве, повчальне і часом детективно-драматичне, але обмежусь наразі сухим переліком без точних дат з пам’яті.
1958–1959 редакція багатотиражки медінституту «Медичні кадри».
1959–1960 редакція міжобласної газети «Київський комсомолець».
1960–1962 редакція журналу «Заклик» (кол. «Праця сліпих»).
1962–1965 аспірантура при ІМФЕ ім. Рильського.
1965–1967 молодшим науковим в ІМФЕ.
1967–1968 інженером з НТІ в Управлінні магістральних газопроводів.
1969–1970 артистом-сопілкарем Музично-хорового товариства УРСР.
1970–1972 редактором вид-ва «Наукова думка».
1972–1974 перший арешт і дворічне ув’язнення.
1975 трішки – інженер НТІ в «Сільгосптехніці».
1975–1978 друге, трирічне ув’язнення.
Далі – калейдоскоп робіт до першого повернення на цивілізовані тори в редакцію тижневика «Старожитності». Навіть санітаром у палаті для буйних лікарні ім. акад. Павлова побував. Зазначити ще б деталь, важливу для розуміння характеру перестройки. Юрій Бадзьо слав свої вільнолюбиві перебу-довчі листи до коротичівського «Огонька» ще зі снігів свого сибірського заслання. Я ж розбирав ломом старі туалети на цеглу в дворі того двоповерхівця на Боричевому Току, де вже орудував зі своїми чисельними перебудовними проектами і щедро траченими капіталами невідомого походження майбутній капіталіст на острові Кипрі пан Сєріков. Олександр Кучерук, частенько відвідуючи його редакцію «Пам’яток України» в парі зі своїм співавтором Григор’євом, гидливо обходили мене півколом стороною. Анатолієві Макарову та І.Б. Гиричеві вдячний за те, що це вони вирвали мене з того задавненого «самопасу» і якось ввели в «систему».
Далі:
Редакція газети «Зелений календар».
Редакція газети «Закон і бізнес».
1998 – редакція газети «Вечірній Київ».
2000 – бібліотека ім. Вернадського.
2001 – редакція газети «Сільський час».
2002 – інститут української археографії та джерелознавства.
SUMMARY
The memoirs of a "man of the sixties" Yuliy Volodymyrovych Shelest are about his family, childhood that had fallen on time of the Nazi occupation of Ukraine, university years of the author. The sources of national self-identification, hence oppositional, anti-imperial world outlook of the young man; sources of formation of inner resistance, non-acceptance of totalitarian regime are observed.
Ґенеза. Науковий та громадсько-політичний журнал, № 1 (11), 2006. – С. 100 – 110.
Засканував В.Овсієнко 2-3.05. 2009.
Знаків 49.700
Вас може зацікавити
Спогади
Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників
Дослідження
Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров
Дослідження
«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров
Події
Події
Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант
Дослідження
Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант
Дослідження
Особистість проти системи. Любов Крупник
Дослідження
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Спогади
СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь
Спогади
СОРОКА Богдан. Спогади. Сорока Богдан Михайлович
Спогади
ГОРСЬКА Алла під ковпаком КГБ. Зарецький Олесь
Спогади
БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович
Інтерв’ю
ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
МАР’ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ. Інтерв’ю 25. 09. 2012. Овсієнко В.В.
Праці дисидентів
Шістдесяті роки в Україні*. Валентин МОРОЗ
Персоналії / Український національний рух
МИХАЛКО МИХАЙЛО ЮХИМОВИЧ. Овсієнко В.В.