СЛІПИЙ ЙОСИФ

 503120.04.2005

автор: І.Рапп

 СЛІПИЙ ЙОСИФ, кардинал (Коберницький-Сліпий-Дичковський Йосип Іванович) (нар. 17.02.1892, с. Заздрість Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. — п. 07.09.1984, м. Рим)

Митрополит Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), Верховний Архиєпископ, Патріарх УГКЦ.

Батько – Іван Коберницький-Сліпий, мати – Анастасія Дичковська.

1911 С. закінчив з відзнакою ґімназію в Тернополі і вступив у Львівську Греко-Католицьку духовну семінарію. Духовну освіту продовжив в університеті Інсбруку на філософському і теологічному факультетах.

30.09.1917 рукоположений митрополитом Андреєм Шептицьким. 1918 р. дістав ступінь доктора богослов’я. 1920-22 навчався в Римі. З 1922 – професор догматичного богослов’я Львівської духовної семінарії, співза-сновник Богословського наукового товариства у Львові, редактор квартальника „Бого-словіє”. 1926 номінований на ректора Львівської Богословської Академії.

22.12.1939 на прохання митрополита Андрея хіротонізований архієпископом з правами спадкоємності. „У час гоніння свячення не є честю, а першою мірою тягарем”, – вважав С.. Під час війни С. відновив роботу Богословської Академії. С. підтримав уряд Української Народної Республіки, який очолював Ярослав Стецько, а коли 1941 німці заарештували цей уряд, релігійні й політичні діячі Львова вирішили створити “Українську національну Раду". Після смерти митрополита Андрея 1.11.1944 С. став митрополитом Галицьким – останнім митрополитом УГКЦ перед її ліквідацією в 1946.

11.04.1945 С. заарештований органами НКВД. Слідство велося у Львові, Києві, у Москві. Його майже рік допитували, домагаючись визнання "вини" та зречення “неіс-нуючої" Церкви. Того року було заарештовано понад 800 священиків.

10.05.1946 Московський трибунал засудив С. на 8 р. позбавлення волі. Інкримі-нували С. співробітництво з виданнями “Мета", “Дзвони", “Нива" ще до початку Дру-гої світової війни, діяльність як ректора духовних семінарій, участь в організації “Рада сенаторів", яка підтримувала ідею самостійності України. Звинувачували С. і в тому, що написав у 1941 антирадянську брошуру “Головні правила сучасного душпастирст-ва", однак самої брошури в справі нема і її текст військовий трибунал не досліджував.

Витримав тяжкий етап, де захворів на запалення легенів і дизентерію, зламав у дорозі руку. 1947 р. був у Печорі, де його побили карні. У серпні 1948–53 карався в та-борі № 23 і № 14 у Мордовії.

Після закінчення терміну ув’язнення С. було призначено довічне заслання, яке він відбував у глухому селі Кузьминки, за 300 км від Красноярська. Звідти надсилав листи своїм священикам, писав релігійно-філософські трактати, наукові праці, листувався з органами влади про відновлення Української Греко-Католицької Церкви та ін. Після смерти Сталіна уряд, здавалося, перегляне ставлення до УГКЦ. Радянський Союз ви-рішив налагоджувати дипломатичні стосунки з Ватиканом, який висунув умову — ре-абілітувати УГКЦ. Але Кремль мало знав проблему цієї Церкви і вирішив провести "експертизу", для чого, природно, вибрав митрополита С.

У травні 1953 С. доставили в Москву, де вищі представники Міністерства закор-донних справ запропонували йому написати історію Католицької Церкви. С. мав мож-ливість, хоч і під постійним наглядом, користуватися бібліотекою ім. В.І.Леніна, навіть її спецфондами. Митрополит з ентузіазмом узявся за роботу, зібрав багато фактичного матеріалу. Але через три місяці Москва охолола до налагодження дипломатичних зв’язків з Ватиканом і С. знову спровадили в Сибір, цього разу в "спецлікарню" — у будинок інвалідів у Моклахові, де він за 5 років написав 5 томів "Історії Вселенської Церкви в Україні". Перший том С. відіслав у Москву своїм замовникам, але, не дістав-ши у відповідь навіть повідомлення про одержання рукопису, інші томи не відсилав. Зберігав їх у різних людей, які згодом постраждали за це.

У 1958 скінчилася "відлига" і С. знову притягли до відповідальності за "антирадя-нську агітацію і пропаганду", головним доказом чого стала "Історія Вселенської Церк-ви в Україні", написана на замовлення Міністерства закордонних справ СРСР. Митро-политові, крім того, інкримінували те, що він "цурався колективу", "не брав участі у громадській праці й трудових процесах". Щоб надати судові над С. хоч би формальної законності, рукопис "Історії..." дали на експертизу "фахівцям", які встановили "антирадянський і антинауковий" характер праці. С. удруге постав перед закритим судом. На суді він знову відстоював свою Церкву як єдину захисницю українського народу. 17.07.1959 69-річного С. засудили до 7 р. таборів. Покарання відбував у мордовських таборах. Але й там влада не давала йому спокою. Судова колеґія Верховного Суду УРСР 27.09.1962 під ґрифом "секретно" направила в табір, де тоді утримували С., ухвалу про його переведення, як особливо небезпечного злочинця, в колонію особливого режиму. Це вочевидь прирікало С. на смерть.

Але це стало відомо на Заході, через дипломатичні канали розпочалися клопотан-ня про звільнення С. Наслідком клопотань Папи Йоана ХХІІІ та президента США Джона Кеннеді Судова Колеґія Верховного Суду УРСР 23.01.1963 помилувала С. і че-рез три дні він був уже на волі. Ба більше, С. відпустили на постійне проживання у Ватикані. На зустрічі з Папою С. подарував йому карту СРСР з позначенням таборів, у яких він побував.

28.03.1963 С. вперше присутній на Конференції українських єпископів. 11.10 виступив на ІІ Ватиканському Соборі делегатів усього світу, закликав піднести УГКЦ до Патріяршої гідности. Собор одностайно підтримав його. 25.11 С. заснував у Римі Укра-їнський Католицький Університет ім. Папи Климентія, відновив Богословське Наукове товариство з філіалами в різних країнах, відновив журнал "Богословія”.

23.12 отримав від Папи титул Верховного архієпископа УГКЦ. Кардиналом він був таємно з 1949, урочисто – 22.02.1965.
1968-73 відвідав українців у 14 країнах світу з метою євхаристійного єднання. 1969 єпископи УГКЦ звернулися до Папи з проханням присвоїти С. титул Патріярха, та 1971 р. Папа відмовив. Проте з 1973 священики УГКЦ називають його Патріярхом. Патріярх і кардинал С. далі виступав на захист Церкви та віруючих, зокрема, на слу-ханнях ім. А.САХАРОВА в Римі в 1977, писав звернення до католицьких діячів і керівників держав.

25.11 і 2.12.1980 Синод УГКЦ ухвалив Декларацію про неканонічність і недійс-ність рішень Львівського псевдособору 1946 р. про ліквідацію УГКЦ.

С. помер 7.09.1984 у Римі. 17.04.1991 посмертно реабілітований.

Прах Патріярха 27.08.1992 перенесений у Львів і похований у крипті собору Св. Юра.

Бібліоґрафія:

О.Мишанич. Митрополит Йосиф Сліпий перед “судом” КГБ. За архівними дже-релами. — К.: 1993.— 80 с.
Мілена Рудницька. Невидимі стигмати.— Рим – Мюнхен: Товариство за Патріар-хальний устрій Української Католицької Церкви. – 1971.
Реабілітація репресованих. Законодавство та судова практика. К.: Юрінком.— 1997.— С. 279-290.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правоза-хисна група; „Права людини”, 2006. – C. 721–723.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 602–603; 2-е вид.: 2012 р., – С. 684–686.

Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. 20.04.2005. Останнє прочитан-ня 23.07.2016.

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Інтерв’ю

ОЧАКІВСЬКИЙ ВІЛЕН ЯКОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ. Отець Йосафат Каваців

Спогади

ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ. Єпископ Павло Василик

Інтерв’ю

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

Список литературы по истории диссидентского движения в Украине (50-е-80-е годы)

Інтерв’ю

ДЕМИДІВ ДМИТРО ІЛЛІЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПРОКОПОВИЧ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СКАЛИЧ СЕМЕН ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВОЛИНЕЦЬ МЕТОДІЙ (МИХТОДЬ) ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АНТОНІВ МАРІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Греко-католики

ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU