ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ

 651809.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

(нар. 8.08. 1926 р. в с. Бориславка Перемиського повіту Львівського воєводства, тепер Польща, - п. 12.12.2004, м. Коломия.).

Єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ.

Дід Михайло і батько Яким – січові стрільці, добрі господарі. Мама, з дому Ксеня Кульгавець, – козацького роду, добра городниця. В сімיї було 11 дітей. Діти дістали добре національне і релігійне виховання. Сімיя передплачували дитячий журнал “Дзвіночок”, вечорами вголос читали книжки.

1933 р. В. пішов до школи. До пיятого класу ходив у сусіднє напівпольське село Риботичі, відтак після шостого класу навчався в Перемишлі в ґімназії. Ще в третьому класі відчув, що хоче бути священиком. Вів аскетичний спосіб життя, гартуючи тіло й душу. За німецької окупації потерпав від голоду. Через нестатки не міг перебратися разом з ґімназією до Ярослава, тому залишився при Перемиській катедрі і вчився приватно.

Восени 1945, коли В. якраз приїхав допомогти копати картоплю, рідне його село, що стояло на межі Бойківщини й Лемківщини, поляки виселили і спалили. Селяни вивезли з собою в село Бариш Бучацького р-ну Тернопільської обл. увесь церковний скарб. Їх розселили по хатах депортованих поляків.

По Йордані 1946 р. В. поїхав до тітки у Львів, закінчив там 10-й клас, вступив до фельдшерської школи. Тяжко вразив юнака “Львівський собор”, що відбувся 8 – 9.03 1946 р. в храмі Святого Юра. Він перестав ходити до цього храму. Пішов до Гавриїла Костельника і дорікнув йому: “Що ви наробили? Як ви посміли так зрадити Церкву?” Бідолаха тільки сумно подивився на юнака, але нічого не сказав. У Львові всі греко-католицькі церкви були передані Московському патріархату. В. обрав менше зло: став ходити до польського костьолу. Зі своїми духівниками розмовляв українською. Але оскільки польська церква продовжувала полонізацію українського населення, перестав і туди ходити. Священики, які не піддалися на москвославיя, відправляли Службу Божу підпільно. УКЦ стала катакомбною. Ці трагічні події ще більше скріпили прагнення В. стати священиком. Вчився самотужки. Тим часом мав зустрічі з підпільниками ОУН, передав до партизанського бюлетеня свої патріотичні вірші, скуповував ліки в аптеках, які батько передавав партизанам, також папір і стрічки для друкарських машинок.

1.04. 1947 р. заарештований у Львові на пошті. Зазнав тяжких катувань. Судили його трибуналом у тюрмі разом з батьком та ще одним підпільником за ст. 54-1а, 11 КК УРСР (“зрада батьківщини”), усім – по 10 р. увיязнення та 5 р. позбавлення громадянських прав.

В. потерпав, що на Святої Євхаристії не зможе, як завжди, висповідатися, а тут уночі в камеру помилково кинули священика Цегельського, який висповідав усіх вיязнів, а В. йому прислужував. Це була велична ласка Божа, вважає В.

У вересні 1947 відправлений етапом у табір, що біля м. Миколаєва на Львівщині, де був і його батько. Працював на будівництві. У кінці року В. перевели до Львівської пересилки, після Різдва 1948 він прибув етапом у Челябінськ. Працював на будівництві. Через рік його спровадили в Башкирію на лісоповал, потім до камיяного карיєру. Тут зблизився з римо-католицьким священиком Йосифом Пуковінським, поляком. Весною 1949 р. переведений у Джезказґан, на міднорудну шахту Покровську-39, де потрапив під обвал, після чого відмовився спускатися в шахту, сидів у карцері.

1.01 1950 єпископ Віктор Новиков висвятив В. на диякона, що дало йому право проповідувати, готувати до сповіді, відправляти молебні. Готувався до висвячення на Великдень, але під час Великого посту В. перевели у Спаськ, у Долину Смерті. Тут утримували 20 000 вיязнів, дві бригади працювали тільки на копанні могил.

1952 року приснилося В., що в чині єпископа він править Службу Божу в Базиліці Святого Петра в Римі на гробі Святого Йосафата Кунцевича. Сон збувся через 38 років.

Переведений в  Ольжерес на Алтаї, де будував нафтопереробний завод. Працював фельдшером, якомога рятував вיязнів. Спонукав священиків до служби в умовах неволі, сам активно проповідував, за що потрапив до карцеру, на півроку до БУРу. Згодом карався в Омській обл., табір № 3. Тут мав табірний номер “Г-995”. Дружив зі знавцем лікарських рослин доктором В.Кархутом, лікував психічно хворих, навіть робив операції. За Великодню проповідь 1954 р. потрапив до карцеру на 10 діб. Ще працював художником, намалював у карцері портрет сина начальника табору, за що підпілля винесло йому смертний вирок. Проте краяни захистили В.

Восени 1956 р. комісія звільнила В. Відправлений етапом на заслання до с. Новоолександрівка Устарського р-ну Новосибірської обл. На роботу вийшов через місяць – доглядачем і пастухом бруцельозних корів. Став пастирем і для селян, які 20 років не бачили священика, жили й помирали, за їхнім визнанням, “як худоба”.

У серпні 1956 р. прийшов дозвіл В. повернутися в Україну, в Бучацький район на Тернопільщину, до рідні. 10.11. 1956 р. у Львові В. склав іспит на священика і 18.11 збулася його мрія: отримав свячення від владики Миколи Чарнецького, визнаного згодом Блаженним священомучеником. Уже на свято Архістратига Михаїла (21.11) справив першу Службу Божу в Бучачі, підпільну, звичайно. Як підпільний священик УГКЦ мандрував по Галичині і Закарпаттю, щасливо оминаючи засідки. Було, що люди живим колом оточували отця, не даючи його схопити. Так, усю ніч проти Квітної неділі 1957 р. правив він у Долішній Переволоці. Під ранок сповідав недужу і святив галуззя, знаючи, що хата оточена міліцією. По проповіді йому відчинили вікно, але він посоромився тікати, пішов у двері і дався міліції в руки. Тоді люди лягли під колеса машини. Послухали лише священика. Після допиту в Бучачі (з матюками і побоями) В. позбавили прописки, що загрожувало арештом як волюцюги – за порушення паспортного режиму. Служіння не припиняв. Лише за півроку добився того “кріпосного штампу” в Микитинцях під Станіславом. На Великдень, стомленого і сонного, його заарештували в батьківській хаті в Баришах. По дорозі били. Привезли до Станіслава і в КГБ влаштували театралізовану зустріч, з насмішками. Після тривалого виснажливого допиту викинули на вулицю, де намагалися збити машиною. У Надорожній, коли його схопила міліція, ударили в дзвін, збіглися люди і відбили священика, він таки справив Службу Божу. Таке детективне життя тривало два роки. 

22.01 1959 р. В. схоплений на вулиці у Станіславі. Збіглися люди. В. відкрив їм, що є священиком УГКЦ і проповідував з півгодини, називаючи кагебістів бандитами. Уповноважені у справах релігії Станіславської області Бібик і при Раді міністрів УРСР –  Вільховий схиляли В. перейти у московське православיя, та він відкинув пропозицію. Судили його в клубі с. Лисець. Свідки одностайно захищали свого священика. Вирок був такий, як приснився: 5 р. увיязнення і 5 р.заборони проживати в Галичині. 

Завезли В. в Мордовію, на ст. Явас, у 2-й лагпункт, у 1960 р. – в 1-й табір, де карався також митрополит Йосиф Сліпий. 1961 р., з запровадженням режимів, В. як рецидивіст переведений на особливо суворий режим у Явас, куди згодом привезли і Блаженнішого. “Я дістав від Всевишнього такі привілеї, про які не міг мріяти ні один студент, ні один аспірант на волі, – сказав у спогадах В. – Устократ винагородив Господь мої терпіння! Знав би я був на волі, що мене чекає за колючим дротом така зустріч – не гаючись, пішки пішов би в ці табори!” Сидів з Блаженнішим в одній камері. 23.01 1963 Й.Сліпий був помилуваний і вивезений до Рима. Зустрілися вони через 29 років...

У кінці 1963 р. В. переведений на 1-й лагпункт (Сосновка). 22.01 1964 р. звільнений, але з забороною жити в Галичині. Обיїздив пів-України, нарешті прописався на Хмельниччині, та через рік прописки позбавили. Добрі люди влаштували В. на державну службу: збирачем лікарських трав. Збирав їх 23 роки, а ночами справляв священичий обовיязок. Жив спершу підо Львовом, потім у батьків у Бариші, відтак у Бучачі.

1.05. 1974 Владика Йосафат Федорик у с. Вільхівці Жидачівського р-ну на Львівщині висвятив В. на єпископа. “Мій високий духовний сан не додав мені привілеїв. Я далі мерз, недосипав, ходив звіриними стежками, втікав від переслідувачів”, – каже єпископ. Інформація про його подвижництво вже виходила на світові засоби інформації.

1984 р. В. захворів і втратив слух. Вилікувався в Литві сприяннями табірного товариша о. Рачунаса Пранаса.

4.08. 1985 р. у Львові зібралися щойно звільнений Йосиф Тереля – голова Комітету захисту вірних УГКЦ, отці Микола і Григорій Сімкайли, студент Ленінградської духовної семінарії Михайло Гаврилів і єпископ Павло Василик. Вони склали заяву Папі Римському Іванові-Павлові ІІ про вихід із підпілля багатостраждальної Церкви. Копію надіслали М.Горбачову. Згодом заяву підписали отці Володимир Війтишин, Іван і Тарас Семківи та інші – всього 23 священики. Інші єпископи відмовилися підписати заяву, мотивуючи тим, що не можуть ставити під удар Церкву. Про заяву дізнався світ. Під погрозами і залякуванням три священики відмовилися від підписів. Один єпископ і 10 священиків під тиском КГБ склали “антизаяву”, обізвавши  підписанців “екстремістами”. В. поїхав до Києва і переміг у дискусії кагебістських генералів та полковників. Тоді вони запустили проти нього анонімні наклепницькі листи.

17.07. 1988 р. у Зарваниці у співслужінні багатьох священиків В. відправив Архієрейську Службу Божу, в якій узяло участь майже 30 тис. вірних.

17.09. 1988 р. В. запросили на розмову американські конґресмени, які приїхали до Москви. Розмова відбувалися в присутності пיятьох депутатів Верховної Ради СРСР, які намагалися ганьбити УГКЦ та її ієрархів. В. достойно захистив їх. Усі шестеро делеґатів були запрошені на міжнародний симпозіум журналістів. “Ми використали “гласність” і “перебудову” не так, як хотів Горбачов”, – писав згодом єпископ.

7.02. 1989 р. єпископ В. очолив делеґацію УГКЦ до Верховної Ради СРСР. 16.05, напередодні з’їзду народних депутатів СРСР, до Москви знову прибула велика делеґація УГКЦ, в т.ч. В., з наміром зустрітися з М.Гобачовим. Її не прийняли. Тоді вони оголосили голодівку на Арбаті. Їх побачив світ. Четвертого дня з ними зустрівся депутат Юрій Христараднов, який подав надію на леґалізацію УГКЦ. Голодівка вірних УГКЦ тривала півроку. 

У листопаді 1989 р., в переддень візиту М.Горбачова до Ватікану, було оголошено дозвіл на реєстрацію громад УГКЦ. 8.01. 1990 голова Івано-Франківського облвиконкому вручив В. документ про передачу Кафедрального собору Святого Воскресіння у власність УГКЦ.

1993 р. за благословенням Святійшого Отця Івана Павла ІІ Папи Римського В. став Єпископом-Ординарієм (правлячим єпископом) новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії. Інтронізація відбулася 31.10.1993 р. в Коломиї. 1999 р. нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.

У 2000 р. започаткував будівництво Катедрального Собору Преображення Господнього в м. Коломиї. 24.10.2000 р. ректорат Сетонського Університету США присвоїв йому ступінь почесного доктора гуманітарних наук.

1.05.2004 р. в Коломиї урочисто відзначено 30-ліття висвячення В. на єпископа Катакомбної Церкви.

До кінця днів своїх Ісповідник Віри, довголітній в’язень московських таборів Павло Василик невтомно трудився для ширення науки Христа та духовного зросту увіреної йому пастви, розбудови церковних структур та вишколу гідного духовенства. Закінчив свій життєвий шлях Владика Павло Василик 12 грудня р. Б. 2004 на 79 році життя.

Бібліоґрафія:

І.

Владика Павло Василик про ув’язнення і переслідування: https://www.youtube.com/watch?v=fO4ucC6xEJ8 (1995)

З історії УГКЦ. Владика Павло (Василик) про вихід Церкви з підпілля https://www.youtube.com/watch?v=fO4ucC6xEJ8 (1995).

Спогади Єпископа-Ординарія Коломийсько-Чернівецької єпархії Кир Павла Василика // Християнський вісник (Коломия), ч. 7 (67). – 1999. – Травень. http://archive.khpg.org/index.php?id=1203111955&w

ІІ.

о. Володимир Гук. Преосвященний Владика Кир Павло Василик. – Коломия, 1999. – 64 с.

Життєпис єпископа Коломийсько-Чернівецької єпархії Владики Павла Василика // Християнський вісник (Коломия), ч. 5 (115). – 2004. – Травень.

о. Зиновій Карась. Доповідь на Святковій Академії, присвяченій 30-літтю Єпископської Хіротонії Владики Павла Василика // Християнський вісник (Коломия), ч. 5 (115). – 2004. – Травень.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 87–91. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120928037&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 98–100; 2-е вид.: 2012 р., – С. 110–111.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 27.04.2004. Останнє прочитання 3.08.2016.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Праці дисидентів

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Борис Захаров, Іван Гель

Інтерв’ю

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ ВОСПОМИНАНИЯ ПРАВОЗАЩИТНИКА. МУРАТОВ Микола

Спогади

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви. Муратов М.Ф.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв’ю братів Василя та Мирослава ПЛОЩАКІВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ТИМКІВ БОГДАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПАРУЙР АЙРІКЯН ПРО СТУСА І ПРО СЕБЕ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОБИЛЕЦЬКИЙ ЯРОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОБ’ЄДНАННЯ (м. Інта, Комі АРСР, 1956-1959, 94 особи). Христинич Б.Т.

Персоналії / Український національний рух

ХРИСТИНИЧ БОГДАН ТЕОФІЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ СПІЛКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ.... ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф.

Спогади

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ. Отець Йосафат Каваців

Інтерв’ю

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ. Овсієнко В.В.

Спогади

ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ. Єпископ Павло Василик

Інтерв’ю

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU