ЗУБ ОЛЕКСІЙ ПОЛІКАРПОВИЧ

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Олексія Полікарповича ЗУБА

В.В.Овсієнко: 21 січня 2001 року на Софіївськім майдані, на відзначенні річниці Соборності, Василь Овсієнко записує розмову з паном…
О.П.Зуб: Зуб Олексій Полікарпович, голова Ялтинської організації Української Респуб-ліканської партії. Я народився в Україні, в Донецькій області, в Костянтинівському районі, в селі Яблунівка 26 березня 1936 року. Закінчив школу в 1953 році в цьому селі, поруч у нас де-сятирічка була. У мене з шостого класу була мрія після школи стати моряком. Я морем захво-рів, як отой Робінзон Крузо, – це кіно я побачив ще в дитинстві, і мріяв стати моряком. Але так склалося, що я став військовим моряком. У 1953 році я почав поступати в Севастопольське вище військово-морське інженерне училище підводного плавання. Але я тоді був наївний, я не знав, що це училище було напів-, не напів-, а секретне, і туди мене не прийняли, мандатну ко-місію я не пройшов. Тому що я не по своїй волі був на території, окупованій німецькими вій-ськами. З цієї причини мене не прийняли. Але я був не те, що впертий, а такий сміливий, во-льовий. Я не поступив цього року, то вирішив наступного року поступати. Але я не знав, що мандатну комісію не пройшов. Але вже після смерті Сталіна настало потепління, і я пройшов. А вчився я гарно...
В.О.: Якого року Ви пройшли?
О.Зуб : Я поступив у 1955-му. На третій рік. Три роки поступав у це військове училище, і лише за третім разом поступив. А коли я не зміг поступити, то пішов працювати в шахту. Мої батьки були селяни, а потім стали шахтарями. У мене, мабуть, гени від батьків, романтик я був. Пішов у Донецьку в шахту, мені було 17 з половиною, ні, вже 18 років. Думаю, попра-цюю, а потім знову в військове училище буду поступати. Працював у шахті лавовідбійником поруч із професійними шахтарями. У лаві 60 сантиметрів. Я молодий був, але здоровий хло-пець...
В.О.: А де саме ця шахта?
О.Зуб : У Донецьку, шахта, якщо не помиляюсь, імені Горького. Я там попрацював там місяців три. Там мене поранило, така велика грудка породи придавила мені ногу. А потім при-йшов на шахту виклик з училища, що приїжджай складати екзамени, і я поїхав. Успішно склав екзамени і пройшов у те училище в Севастополі. За п’ять з половиною років закінчив його. Кожного року в нас були місячні відпустки, кожного року нас посилали на всі флоти на стажу-вання. Я був і на Тихому океані у Владивостоці, і на Північному флоті, і на Чорному морі, і на Балтійському флоті проходив практику-стажування як курсант військового училища. Закінчив училище в 1960 році.
Десь на п’ятому курсі мені пропонували вступати в Комуністичну партію. Я відмовлявся, казав, що я не готовий, не готовий. Нам сказали: якщо ви прийдете на військові кораблі, то ми пришлемо вам рекомендації, щоб вас там зразу прийняли.
Мене направили в місто Полярне, Мурманська область, на підводний човен заступником механіка, командиром електромоторної групи. Я там почав службу. Десь через півроку мене, ну, не насильно, а прийняли в партію. Рекомендації прийшли з Севастопольського училища. У той час не бути членом партії – це працювати проти себе: кар’єри ніякої не буде, і таких дур-них не було.
В.О.: Це зрозуміло.
О.Зуб : Вступив, але в мене ще трішки була віра, що можна від партії добиватись правди, справедливості. Я вже на перших кроках своєї служби побачив дуже-дуже багато недоліків. А недоліки які? Я за півтора року служби на Північному флоті був свідком загибелі шести підво-дних човнів. Не за два роки, а й за службу, коли я був на стажуванні. На Балтиці в Таллінні на острові я бачив човен, розсічений есмінцем навпіл. Аварій було дуже-дуже багато. В 1955 році я був свідком загибелі лінкора "Новоросійськ". Але це окрема тема. Я в своїй книжці про це написав.
В.О.: Нас більше цікавить Ваша біоґрафія як дисидента.
О.Зуб : Як дисидента? Розповідаю далі. Я з шостого класу вів щоденники. Я дуже любив літературу, поезію. І політикою займався, мабуть, з шостого класу. Почав з шостого класу пи-сати статті в газети про недоліки в селі. Одну статтю надрукували. А згодом я став журналіс-том, зараз я кореспондент газет "Самостійна Україна", "Кримська світлиця", "Флот України". Але як я дійшов до цього? Коли я почав службу як старший інженер-лейтенант на Північному флоті на великому океанському човні, я побачив багато недоліків у військово-морських силах Радянського Союзу. А недоліки в чому полягали? Штурмівщина. Моряки працювали «на із-нос». Кораблі виходили в море, приходили з моря… Було багато недоліків в організації служ-би, і тому підводні човни гинули. Я задумався, чому. Чому так багато аварій? Я одну аварію аналізував і сам прийшов до висновку: тільки через недоліки служби гинули човни. Ставлення до людини, до військового моряка дуже погане. Він служив «на ізнос», працював «на ізнос».
Прийшов один човен з моря. Він там десь півмісяця виконував завдання. Були поломки в механізмах. Весь екіпаж відправили в казарму, а п’ятьом-шістьом морякам дали наказ відре-монтувати. І от вони цілу ніч ремонтували. Ясна річ, що прийшовши з моря не дати їм відпо-чити – це дуже погано. Вони відремонтували, але забули вимкнути електричний опір, який на-грівався. О восьмій годині прийшла вся команда почали військову службу з підняття прапора... І не побачили, що там електричний опір так нагрівся, що трапилася пожежа. Загорівся перший відсік. Від пожежі в першому відсіку здетонували торпеди – шість торпед. Цей великий човен рознесло. Вибух страшний, човен рознесло по всьому місту. Поруч другий човен стояв – пів-човна відірвало.
Отакі недоліки в службі, отакі аварії змушували мене думати і записувати в щоденниках. Ці мої щоденники попали в КГБ. Я наївний був, відкритий, а коли щоденники попали до КГБ, до начальника політвідділу, я зрозумів, що за мною стежили.
Настала партійна конференція. Була вона в місті Полярному, на четвертій ескадрі підво-дних човнів, у 1964 році. Я, молодий офіцер, вже півроку був членом партії. Не витримав, під-няв руку і виступив з трибуни зі сміливою критикою. Я був наївний, я не знав, що мене за цю критику можуть розстріляти, в сибірський лагер відправити. Я сказав головне: що однопартій-на система себе вичерпала, потрібна двопартійна. Тиша в залі. Почав розповідати про недолі-ки. Чому вони є? Тому, що дуже погана організація служби. Замполітів багато, на кожному чо-вні, але вони неспроможні покращити службу, уникнути аварій, вони навіть шкодили своїми діями. От ми новий човен випробовували, і замполіт дав команду: «Давайте достроково закін-чимо випробовування». А достроково – це означає два місяці без вихідних. О п’ятій годині ра-нку вставали, об 11-й вечора поверталися з моря. Ми були в Таллінні, але не побачили Таллін-на, його краси. Ми перевтомились. І це призвело до того, що моряк заснув у шостому відсіці і спалив великий підшипник Мітчелл. Човен вийшов з ладу, його знову повернули в док на ре-монт. Ось до чого призводила штурмівщина, ось до чого приводили ці комуністи, замполіти: "Достроково до дня народження Леніна". Ну, смішно! От про це я розповів на конференції.
Після конференції до мене зразу інше ставлення. У КГБ почали викликати. Потім мені почали пропонувати психлікарню, неврологічний госпіталь. Але я почував себе здоровим. Я погодився. Мене не силували. Кажуть: "Треба підлікуватися, може, у тебе щось із психікою". Я мусив підкоритися, але сказав: «Добре, я добровільно піду на перевірку, будь ласка». Лікар-капітан відвіз мене до госпіталю в Сєвєроморськ. Я був там, мабуть, тижнів три. Мені підказа-ли, щоб я ніяких ліків не приймав і від уколів відмовлявся. Я це виконував.
Там зі мною лежав моряк-молдаванин, він майстер спорту з боротьби. Я в нього запитав: "Як ти сюди попав?" Він мені каже: "Я симулюю, я не хочу служити. Для мене чотири року служби на крейсері – це каторга, я ж хочу мати спортивну кар’єру, я ж борець, я ж молодий хлопець, я тут загину". Питаю: "А як ти сюди попав?" Каже: "Я в матроському кубрику був, заходить офіцер, а я головою об стінку почав битися, і мене забрали". – "Ну і як?" – "Та обіця-ють списати мене". Таке я побачив.
Через три тижні викликає мене начальник госпіталю – полковник. Він теж із Донбасу – земляк мій. Обняв мене: "Олексію Полікарповичу, ти в сорочці народився". – "Як це в сороч-ці? Я знав, що я здоровий, я знав що через два-три тижні ви мене випишете". – "Та ні, шанов-ний, ти молодий, наївний. Якби Хрущова не зняли, ти би звідси не вийшов. Тебе б тут кололи, таблетками годували". Я тільки після цього зрозумів, який Дамоклів меч висів над моєю моло-дою головою – нерозумною, наївною, але патріотичною головою. У мене сльози виступили. Я обняв його, він мене обняв. Попрощались ми.
В.О.: То був жовтень 1964 р., коли Хрущова зняли?
О.Зуб : Так. Жовтень – листопад.
В.О.: А далі яка Ваша доля була?
О.Зуб : А далі я вирішив так: військова кар’єра моя вже закінчилась. Але мені тоді було 28 років. Думаю, диплом інженера-механіка є, я сам селянин, я шахтар – то буду працювати на державу, на народ, я цьому життя присвячу і буду щасливим.
Але, Боже мій! Приїхав на Україну, в село. Думаю, тут же моя земля. Хотів у колгоспі працювати за своєю професією. Взяв мене голова колгоспу механіком автогаража. Я попрацю-вав, показав себе гарно, і він каже: «Ти можеш бути головним механіком колгоспу». Я погоди-вся – і тут я себе погубив. Тому що головний механік колгоспу – це номенклатурна одиниця. Голова каже, що для цього треба поїхати до секретаря райкому партії і погодити. Сідаємо в "Волгу", їдемо – і я знову виявився наївним. Приїжджаємо до секретаря райкому, він питає: "А за віщо вас звільнили із військово-морської служби?". Я кажу: "За критику". – "За яку крити-ку? За наклепи на партію і на владу вам кирку і лопату – і ніякої керівної посади! До кінця сво-го життя ви повинні виправдувати свою вину перед партією і владою". Після того мене звіль-нили з посади механіка автогаража. Голова колгоспу каже: "За вказівкою секретаря райкому я не маю права тобі дати ніякої керівної посади, працюй рядовим колгоспником". Я вольовий. Маючи диплом інженера-механіка, вищу освіту, я взяв лопату і наступного дня вийшов пра-цювати в колгоспі.
Так я працював місяць-два, потім вирішив переїхати в інше місце, сховатися від цих сек-ретарів райкомів, які пильно стежили за мною, щоб не дати мені ніде ніякої посади. Поїхав у місто Краматорськ, влаштувався інженером-електриком у радгоспі "Веселий". Секретарі рай-комів-обкомів дізналися, що я офіцер, звільнений з рядів партії за наклепи на політику партії і влади – теж звільнили мене з роботи. Після цього в поїхав у Ялту. В Ялті я влаштувався на бу-ксирі електриком. Потім мене поставили електромеханіком. А цей буксир ходив по Чорному морю, і ясна річ, що він далеко не ходив, і дорога мені була закрита. Я був гарний фахівець, інженер-механік, я міг би ходити за кордон, але я й думки такої не допускав, мене не могли поставити на таку роботу.
Ще такий приклад приведу. Коли я працював у ялтинському морському порту електро-механіком, мене один умовив піти працювати вихователем у ГПТУ по військовій частині. Я пішов туди, там був полковник, я йому сказав, що я виключений з партії, з таким формулю-ванням. Він каже: "Ти приховай це і ми тебе влаштуємо. Ти молодий, гарний, ти спортом за-ймаєшся, в шахи граєш, ти молоді дуже потрібен, ти патріот держави – давай!" Я піддався на його умовляння і мене взяли, але рівно через півроку і там мене комуністи дістали, і там секре-тар міськкому зателефонував замполіту ГПТУ, каже: "Слухайте. У вас там Зуб Олексій Полі-карпович, він виключений з партії за наклепи, гоніть його". Викликає мене на другий день замполіт ГПТУ, Удовенко Ольга, вона зараз депутатом Автономної Республіки Крим працює. Викликає і каже: "Олексій Полікарпович, або пишіть заяву за своїм бажанням звільнитися, або ми вас переведемо слюсарем або сторожем, Вам не можна вихователем працювати". Отакі справи.
Я тридцять років, до самої перебудови, як перекотиполе ховався від секретарів райкомів, міськкомів, які пильно стежили за мною, щоб я далеко не поїхав, щоб не зайняв якусь керівну посаду. А в мене диплом механіка. Зараз я вже багато досвіду набрався, я міг книжки писати, статті писати, я й писав, але писав не під своїм іменем – під моїм мене боялися друкувати. І гарні статті були. Я був як оці наші політв’язні Овсієнко Василь, як Лук’яненко, які в лагерях сиділи, а я був на волі, але я був позбавлений громадянських, політичних прав. Я не міг брати участь у виборах як кандидат будь-якого рівня – ні міської, ні селищної ради, тому що був партійний нагляд, вони зразу дізнавалися – ага, Зуб, це наклепник на політику партії, він не-безпечний. Якщо він у 1964 році заявив, що однопартійна система вичерпана, то все зрозуміло.
Тому я зі сльозами на очах зустрів рішення сесії Верховної Ради колишнього СССР, коли було ліквідовано статтю шосту Конституції СССР, де була записана керівна, організуюча роль КПСС. Я наче заново на світ народився, я від радощів плакав, що здійснилась моя мрія.
Коли почалася перебудова, я активно в неї включився. Але ж тут знову ті ж комуністи. Я створив перше в Ялті неформальне об’єднання "Добра воля". Ще до виникнення "Руху". А по-тім я шукав керівників "Руху" в Києві, щоб об’єднатись, щоб зробити "Добру волю" осередком Руху. Але ж комуністи тут як тут. Перебудова гарна, Зуб активний політичний діяч, але ж хто він? Він наклепник на партію, на владу. І знову мені підніжки підставляли.
В.О.: Ну, а тепер Ви в якихось політичних організаціях?
О.Зуб : Я створив у Ялті перше неформальне об’єднання "Добра воля", але комуністи роз-кололи цю "Добру волю", облили брудом. Після цього в 1992 став членом УРП, коли вона була створена. Мене обрали головою міської організації УРП, і я до сих пір голова. Я кореспондент газет "Самостійна Україна", "Кримська світлиця", "Флот України". Я брав участь у всіх з’їздах Української Республіканської партії, останній раз був на 11-му з’їзді.
Я ще хочу сказати, що я радий, я щасливий, що беру активну участь у подіях, що почуваю себе людиною, громадянином незалежної України, що я маю права, свободи незалежної дер-жави, яких я був позбавлений при владі комуністичної партії, за тоталітарного режиму. Мені вже 65 років, але я почуваю себе гарно. Вранці в Ялті мене можуть бачити на роликових ков-занах – від одного пляжу до іншого я розминку роблю, як спортсмен. Плаваю – морж. Круглий рік плаваю в Чорному морі вранці. Бережу своє здоров’я для держави, для відродження неза-лежної України. Крим – це особливий регіон і це особлива розмова. Крим треба захищати всій Україні. Там є свої проблеми. Які? Влада не виконує Закон і Конституцію, статті Криміналь-ного кодексу.
В.О.: А я хотів би, щоб Ви назвали свою адресу і телефони, якщо є.
О.Зуб: Будь ласка. Місто Ялта, вулиця Пальміро Тольятті, будинок 8, квартира 15. Телефон: 31-65-13.
В.О.: А поштовий індекс?
О.Зуб : 98600.
В.О.: Дякую.