ВАСИЛЕНКО (ГУБЧЕНКО) ЕВЕЛІНА ІВАНІВНА

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Евеліни Іванівни ВАСИЛЕНКО (ГУБЧЕНКО)

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: 17 лютого 2001 року ведемо розмову з пані Евеліною Іванівною Василен-ко, дівоче прізвище Губченко, на вулиці 8-й Східній, 9, у Херсоні, поштовий індекс 73035. За-писує Василь Овсієнко.
Е.І.Василенко: Я Евеліна Іванівна Василенко, дівоче прізвище Губченко, народилася у 1924 році, 25 грудня, в сім’ї робітника, слюсаря сьомого розряду Губченка Івана Кириловича. Мати була домогосподарка, не робила ніде, бо виховувала чотирьох дітей. Сім’я жила скромно, навіть бідно. Батькові часто треба було звертатися, щоб дали допомогу, я в школі безплатні обіди одержували, "пособія". Все було наче гаразд. До дев’ятого класу я довчилася в школі, а в дев’ятому, в 1941 році, це ж почалася Велика Вітчизняна війна. Як об’явили ту війну, то лекто-ри казали: "Звідси не треба евакуюватись, треба залишатися на місці, бо німець ніколи сюди не прийде, а якщо і прийде, то на 2-3 дні. А ви залишайтеся, щось будете – чи партизанити, чи до-помагати армії. А поки що потрібна кров для армії". Ну, кров для армії здавати ми пішли всім класом, хоч і малі ще були, ще не було і 18 років. Оце була моя перша донорська участь у Ве-ликій Вітчизняній війні.
А тоді почалося щось зовсім незрозуміле. Всі виїжджали, хто мав змогу, хто мав гроші, хто мав якесь відношення до влади, а за нашого батька, хоч він і був комуніст зі стажем вели-ким, ніхто й не подумав. Наша сім’я залишилася на окупованій території. Перед тим я сильно хотіла вирватися з Херсона. Я тітку свою – вона теж була комуніст і робила в міськкомі партії, – я попросила, щоб вона мене взяла з собою і вивезла. Та поки вона збиралася, тут приїхала комісія брати медсестер запасу. Бо я вже закінчила школу медсестер запасу, встигла закінчити. Прийшла я, пам’ятаю, в цей будинок, де зараз Художній музей, а мені кажуть: "Ви не підходи-те, бо ми добираємо зараз медсестер для частин НКВД, там потрібні дівчата здорові, сильні, а ви маленька – не підходите". Я сама не зважилася йти так незаконно з армією, все ж таки дів-чина, боялася, мені тоді 17 років було, і я вирішила з тіткою їхати. Вона з горкомом партії ви-їжджала, ми до 13 серпня були в місті, а 13 серпня 1941 року вирішили евакуюватися.
Переїхали через Дніпро в Цюрупинську, там ночували прямо на пристані. Начальство наше – і Ладичук був з нами, Гірський, це наші херсонські герої, – пішли дізнаватися і кажуть, що транспорту ніякого нема, пішки добирайтеся до Джанкоя. Ну, тітка побігла, щоб мене відп-равити до батьків, бо вона ж мене від батьків узяла. Важко – бо в Херсон уже нікого не пуска-ли, казали, що там німці, – а вона випросила, і разом з бійцями Червоної армії нас привезли в Херсон. Пам’ятаю, що росіян було багато на теплоході, котрий їхав у Херсон. Вони й не знали, чи там німці вже, чи ні, а приїхали – ніяких німців ще нема. "Херсон, як кажуть, місто нєвєст, а тебе німці як оженять, то ти будеш не рада», – так між собою солдати розмовляли.
Приїхали ми, не було нікого, а тільки все було пограбовано, аптеки побиті, у водопрово-ді води не було, госпіталі всі розбиті. Ми з тіткою пройшлися додому. А вона жила якраз поруч із горісполкомом, от де годинник зараз. Підходимо – а ключі вона залишила у моєї матері, – підходить воєнний чоловік і каже: "Скажіть, будь ласка, хто тут є із тих, хто тут робив, бо ми просилися пройти в горісполком, а нас туди не пустили." Тітка й каже: "Я". Він каже: "Я воєн-ний прокурор, хочу вас допитати, при яких обставинах власті покинули місто." Вона розказала, і через дві години всі власті були на місці, тут, у Херсоні. Вони почали бігати по людях, варили їсти, носили простирадла, щоб допомогти госпіталям. Отака була евакуація. А тоді я палила архів. Палила на котельній заводу "8 Марта". Бігали, бігали, а тоді 18 вересня дали команду, що треба йти, бо німець уже близько. Вони пішли, а мені тітка сказала: "Ти вже йди до матері, що буде всій сім’ї, те буде й тобі". Я поверталася 19-го вдень, о другій годині дня, так Ладичук, наш секретар горкому, стояв на порозі горкому партії такий сумний, у білій сорочці, при пісто-леті. Оце що я останнє бачила, а тоді прийшла до матері і там ховалася.
Ховалася не як казав нам лектор два-три дні – я ховалася і місяць, і два, і три, і п’ять. А тоді думаю, що треба щось робити, бо бачимо, що війна затягується. Пішла робити чорноробо-чою на консервний, а тоді тітка каже (вже повернулася й тітка з Голої Пристані, бо там їх ні-мець догнав і повернув сюди, в місто), вона каже: "Ти ж знаєш якось ту німецьку мову, ти вчи-ла її в школі, то йди, може, в якусь майстерню чи що там, будеш якісь папери перекладати." Отак от я пристроїлася робити тільки з надією на те, щоб нікуди з Херсона не виїжджати. За-лишилася я в Херсоні і переживала все, що люди тут переживали всі три роки окупації. Робила у водопровідній майстерні, тоді робила в будівельній фірмі потихеньку, на будівельному май-данчику перекладала, тоді робила на паротурбінній станції, в митниці. Тільки тітка мене обері-гала, і я сама себе, щоб ніде себе не осоромити. Чим могла я людям допомагала, люди мене ба-чили, всі знали: чим могла, я всім допомагала. Там якісь довідки треба було – діставала, до по-лонених ходили – полонених було дуже багато, – ходили, відносили їм їсти, перемовлялися, просили, в майстерню брали тих полонених. Взагалі займалася ділом – допомагала всім, чим могла.
Доводилося дуже важко, бо бронь від вивезення в Німеччину дала мені паротурбінна електростанція. У Німеччину кожен раз набирали мій рік – 24-й, 25-й, 26-й, а я ж 24-го року. Як тільки набирали мій рік, так я ховалася за якусь працю, щоб мені дали бронь. Коли на будіве-льній фірмі я робила, то на чорному ринку я купила шматочок сиру голландського і шоколадку для племінниці своєї, бо нам давали тільки пшоно й олію, так українцям "положено" було. Прийшла на роботу, поставила свій кошик під стіл і пішла на майданчик робити. Повертаюся – кошика нема. Я питаю: "Що таке?" Кажуть: "Такий-то твій німець – я забула його прізвище, він був у нас по політчасті – він сказав, щоб ти зайшла до нього". Я кажу: "Чого це ви забрали мій кошик?" Він каже: "Українцям не положено ці продукти, це продукти німецькі, десь вони кра-дені, і тому я в тебе їх забрав". Я розсердилася і так згарячу йому сказала: «Українці ці продук-ти їли, їдять і будуть їсти, а ви цього не бачили зроду, так оце й кидаєтесь на кожну зайву сум-ку". Він мені відповідає: "Ти свою голову вже проговорила. от якщо я зараз підійму телефонну трубку, тебе вже не буде. Дякуй Богові, що ти жінка, я не сприймаю тебе за політика".
Я тоді, як то кажуть, ноги звідти забрала і ходу. Сиділа вдома, аж поки з біржі не при-йшли і не сказали, що будуть мій рік знов брати. Після того я пішла на паротурбінну. Туди ні-хто не хотів йти, бо дуже важка робота і зарплата невелика. А мені не було де дітися, я прийш-ла прямо до шефа і кажу: "Якщо вам треба людину, яка знає німецьку мову, візьміть мене на роботу, тільки мені бронь треба". Він при мені подзвонив на біржу праці, каже: "Ви мені давно обіцяєте, а не даєте людину, що знає німецьку, я знайшов сам, тільки давайте бронь". Вони да-ли бронь. А як почали німці відступати, то сказали мені: "Збирайся, поїдеш з нами". Я сказала, що не хочу, тут я народилася, тут мої батьки, тут моя сім’я, я хочу бути тут. "Хочеш чи не хо-чеш, ми тобі дали бронь, ми зобов’язані тебе завезти в Одесу, якщо ти не хочеш з нами їхати. А Одеса – там лагер, звідти тебе одразу в Німеччину відправлять, куди треба". Я сказала "добре", а сама пішла до тітки, забрала свої речі і ховатися. Кажу, що і ви закривайтеся і скажіть, що не знаєте, де я. Жандармерія мене розшукувала, розшукувала і в тітки, а вона заховалася і не пока-зувалася. Якось випадок мене зберіг. Поряд жила моя подруга, я у неї сховалася, а поряд жили батьки. Так приїжджала жандармерія, кажуть, що тут десь її батьки живуть. А та жінка була порядна, не виказала мене, хоча бачила, що я тут ходила. Вони потрапили не в будинок батьків, а до тої подруги, де я ховалася. Та жінка мені сказала: "Ти будь обережна, бо тебе розшукують. Я зрозуміла: якщо жандарми приходять, значить, не до добра і сказала, що я тебе не бачила і де батьки твої живуть, я теж не знаю". Жінка була порядна, Шура, з дитиною на руках. Отак я від них утекла. А тоді 15 грудня... Це ж уже німець стояв на Дніпрі, наші підійшли вже з того боку, обстрілювали один одного. Матраци скрізь повісили… Я переховувалася, а тут 15 грудня 1943 року об’явили повну евакуацію Херсона. Отак об’являють, квартал такий, такий, такий, вулиці об’являють – до 10 години нікого не повинно бути. Кінні німці проїжджають і виганяють лю-дей. То й ховатися там було страшно, бо це ж невідомо, на скільки, зима ж, грудень якраз. І го-нять вони всіх людей, люди беруть що можуть. Отак бачиш дітей, мішок, тачку – транспорту ж ніякого, на тачках, вручну тягнуть. Все залишають, все покидали. Гнали туди, по Миколаївсь-кому шосе. А там пункт, сортирують людей. Батько в нас був на ноги хворий – його в посьолок інвалідів на Сухарне загнали, а мене як одиначку – в третю школу, в лагер одиначок, а матір, сестру з маленькою дитиною погнали по Миколаївському шосе на Загорянівку, там село Шку-рино-Загорянівка, село Петрівка. Вони там прямо в сараях, жили. А я була в тому лагері одина-чок. Тоді кажуть, що одна частина просить чорноробочих. Ну, я для того, щоб залишитися тут, у місті, з батьками, я попросила, що я залишуся.
Я таки залишилася тут. На Сухарному нас сім жінок було, і ми робили все, що нам каза-ли: і чистили картоплю, і мили чоботи, мили кухню, і прали, і прибирали – все, все робили. Ну, так нас ніхто не займав, там строго було, військовий закон, ніхто нас не обіжав, ми так тихень-ко трималися. Кругом були об’яви: "Запретна зона", "Запретна зона". Місто було порожнє. Уя-віть собі, стовпи попиляні, дроти долі лежать, собаки постріляні – стріляли, щоб вони не кази-лися. Сніг упаде – нема людського сліду, а тільки коти стрибали з вікон – там, де ми жили, бу-ло щось 12 котів, ми так їх жаліли, вони були з нами. І ми ж самі нікуди не мали права йти. А я спеціально попросилась піти на нашу хату подивитися. Іду на хату дивитися, а вона догорає – уже спалили німці наш будинок. Я подивилась – хоч побачила останній дим.
А йду назад – іде шеф станції, з якої я втекла, Майнінґер. Поряд іде німець з ґвинтівкою. Я кажу тому німцеві: "Оце мені вже зараз кінець. Цей начальник нахвалявся: де мене побачить, там і вб’є." А він каже : "Ви не турбуйтесь, то був гражданський час, а в нас зараз військовий час, то ніхто Вас не займе." Я тоді думаю: якщо цей мене захищає, буду йти напряму. Той пі-дійшов і каже солдату: "Дозволь мені з нею побалакати". Той каже: "Будь ласка". Солдат ві-дійшов трошки вбік, а цей каже: "Нащо ти так зробила підло? Ми ж тобі бронь дали, а ти..." Я кажу: "Ну, я ж вас просила, що не хочу звідси виїжджати. Я хочу бути в місті, там, де народи-лася, де мої батьки, я нікуди не хочу їхати." – "А що ти робиш?" Кажу: "Роблю все, що нас примусять. І копаємо, й загрібаємо, й будуємо, і перемо, і картоплю чистимо – все-все. Тільки щоб бути тут, з батьками разом." А батько приходить до мене за булкою хліба. Або так: зали-шається суп – там поляки розвозили, – я туди, в посьолок цей, везу суп. Там було щось страш-не, від тифу люди мерли. А німці сміялися над ними: оце коміки які, за що вони там живуть? Там страшне було, там хлібину давали за золото. Вони залишилися там, на посьолку, пенсіоне-рів, інвалідів зовсім без можливостей існувати.
А батька я підтримувала. Він інколи через усі запретні зони приходив до мене за шмат-ком хліба. Ми з ним спілкувалися, він мене про політику питав. А німець у конторі, де я при-бирала, сказав, що якщо хоч одне слово скажеш, то будеш там же, де твій батько – вб’ємо на місці. Я розказала тому шефу, а він каже, що дурницю я зробила – нам такі люди, як я, дуже потрібні. Ти б там мала (пам’ятаю, що він то сказав) свій виїзд, мала б зарплату, мала б пошану – а тут що ти в бруді возишся?
А тоді знову ж ця частина виїжджала, і знову прийшлося тікати. Так я тікала вже прямо з маршу. Одного разу – 31 грудня, 1944 рік вони зустрічали – раптом уночі німці дають команду відступати. І ми з ними – шеф мене покликав і каже: "Або ви з нами, або ми зразу вас відправ-ляємо в Одесу". Якщо сказати, що не з вами – то все пропало. А солдати вже знали, що ми хо-чемо тут залишитися, ми навіть питали їх, як через Дніпро перейти. А вони казали, щоб ми не робили дурниць, бо ваші ж вас не приймуть – скажуть, що вас підіслали чи що. Солдати нам сказали, щоб ми не тікали, бо зараз таке декоративне пересування – спеціально з вечора йдуть, а вранці хочуть показати нашим, що нова частина прийшла. Їх так виводять за місто, поведуть і знову заводять у місто. Це було 31 грудня. А наші вже почали серйозний наступ уже в березні. І добре, що ми тоді не втекли. Бо якби ми втекли, то, звичайно, пропали б, бо в порожньому міс-ті ми б нічого не знайшли.
Зі мною йшла Рима Катинська, теж патріотка, добра жінка, дочка херсонського професо-ра, вона старша за мене була років на 15. Вона йде і сміється, а поряд шеф іде з паличкою, капі-тан. Солдати дуже сердиті були, що треба відходити, і відходили б, а ви нас, кажуть, отут по болоту тягаєте. А ця Рима Катинська каже, що як французи відходили з Росії, то бабські ганчі-рки вдягали на себе, а німці й жінок з собою тягнуть. Тому що і я, і Рима йдемо, всіх нас вони за собою ведуть, а на підводі й речі наші лежать. І засміялась. А він питає, що вона сказала. Я йому переклала так, як було сказано. А він каже: "Нет, у немцев дух не тот, что у французов, мы совсем другие люди. И знайте: Германия никогда не капитулирует!" А Рима відповідає: "Ну, так она тихо скончается, Германия." Ми засміялися, йому сказали, але він нічого, тільки так упевнено сказав. Солдати розуміли, і їм уже надокучила та війна, але командири ще трима-ли, як то кажуть, ніс високо.
І ось 10 березня солдати нам сказали, що відступають. І ми з подругою Іриною Домашо-вою вже приготували собі сумочку. Всі жаліли свої речі, нав’язали там усякий непотріб, а сумо-чку взяли, щоб було що поїсти – як пам’ятаю, шкуринки від сала, хліб, сухарі, водички трошки. І ми весь час відставали. А рухалася ця частина в напрямі за Херсон, по тому шосе, де меблева фабрика, там зараз переїзд Шуменське. У цьому напрямку йшла ця частина. Ми відставали, ві-дставали – вже й німці, вже й ті поляки, що були на підводах, тікали в різні сторони, вже така суєта серед них. І ми під той шумок завернули до меблевої фабрики, а там через єврейське кла-довище побігли і сіли там у траншею, сховалися.
Ще був день, ми сховалися й чуємо, що з-за повороту мотоцикл гиркнув. Ми подумали, що нас шукатимуть. І точно, за нами була погоня, і там вони залишили чергувати, а ми вже вночі йшли з тою Іриною Домашовою. Все горіло там – і меблева фабрика горіла, і будинки, від вогню було все скрізь видно. Ми перейшли, в хаті на Сухарному заховались і чекали на-ших. Ми вже знали, як строчить німецький кулемет, як строчить наш кулемет. Мені щось пога-но було, а Ірина вночі каже, щоб слухати. Ми чули, що строчить німецький кулемет грр, грр, а наш та-та-та, і чули крики всякі. Звичайно, боялися, бо останні німці ходили і прочісували міс-то. Але місто все ж таки велике, вони все не могли обійти, і ми на щастя надіялися. А наші об-стрілювали цю дорогу. Ми теж знали, що якщо снаряд свистить – значить, він пролітає.
Отак ми зустріли наших бійців. Погода була сонячна 13 березня. Вони йшли втомлені, запилені. Ми були дуже раді, бо прийшли наші.
Почали ми допомагати чим могли – і на вокзалі робили, і скрізь, де нас просили допомо-гти. Ми відбудовували нашу зруйновану, спалену державу, спалене місто наше.
Так було до червня. А в червні я поступила в інститут, бо все ж таки мріяла поступити в Одеський технологічний інститут холодильної і харчової промисловості, бо там була столова, а мені помагати ніхто не міг. Я думала про те, щоб і вчитися, і самій собі заробляти. А три роки були викинуті. Я екстерном здала за 10 класів, і там же зразу була зарахована на механічний факультет. Вчилася я в тому інституті і робила там у бібліотеці в кабінеті марксизму-ленінізму лаборанткою. Я здалася людям серйозною, бо вже "горя хлебнула" багато. Я там училась, у пошані була – з першого курсу до останнього висіла моя фотокартка на дошці пошани в інсти-туті.
В.О.: Це Ви навчались від 1944 року і до?..
Е.В.: До 1949 року. Я навчалася, була секретарем комсомольської організації механічно-го факультету. Вчилася добре, всі поважали мене. Я там і працювала – ввечері видавала книж-ки, консультувала студентів молодших курсів. Батьки мені ні копійки не могли прислати. У мене був на чоботи верх, так я його продала, і це був перший внесок, щоб я туди приїхала.
А потім удома все гірше й гірше робилося. Батько захворів і в 1947 році помер з голоду в лікарні. А чому я знаю, що з голоду – бо вдома нічого не було, брат, який повернувся після вій-ни додому, ходив пухлий. А батько каже: "От, Евеліно, ти приїхала, то хоч півлітра молочка мені принесла." А я кажу: "Тату, чому ти лежиш у лікарні, а не вдома? Тобі ж тут ніхто нічого не допоможе – в тебе склероз, ти вже старий, слабий." Батькові було тільки 65 років, а він був уже такий знесилений цією окупацією та злиднями. А він каже: "Знаєш, пенсіонерові дають 100 грамів хліба вдома, а в лікарні дають 300." І от він ради цих 300 грамів хліба лежав у лікар-ні. В лікарні він і помер. А коли я його провідала, то поїхала в Одесу і привезла їм свою рейсо-ву карточку на хліб – рейсову карточку можна було хлібом отоварити, щоб вони мали ще хліб якийсь на додаток до своїх пайків, до своїх карточок. Залишила їм свою карточку, а потім мене мати вже не викликала, коли батько помер 6 травня, бо казала, що якраз сесія... Батько помер. І Ви знаєте, мені потім розказали, а я це відчувала, бо він казав прямо: "Віктор уже тут, Вова в армії, за тебе я теж спокійний." Бо він до мене завжди ставився з довірою. І коли я перед тим, як тікати від німців, пішла до нього туди, де він був серед тих інвалідів, серед жінок – він в од-ній кімнаті з десятьма жінками там був – я прийшла й кажу: "Па, що мені робити? Те, що я не хочу з Херсона виїжджати, ти знаєш, але коли мені тікати – зразу чи пізніше?" Він так на мене подивився й каже: "Ліно, мені важко сказати. Тобі краще видно, як робити, а я тільки знаю, що ти зробиш добре." Оце батько мене так наставив на те, що я дійсно зробила добре, що покину-ла, втекла звідти і прийшла сюди.
Коли батько помер, ховати його не було кому. Старший брат Віктор працював у реміс-ничому, взяв двох чи трьох хлопців, взяв тачку, поклали батька в гроб і поховали. А сусіди ка-зали: бачите, оце комуніст, батько чотирьох дітей помер – і отак от ніким, нічим. Бо не було змоги ні його поховати як слід, ні скликати родичів. І так безславно наш батько, який усе своє життя трудився на сім’ю, отак от він помер.
А коли я вже була на п’ятому курсі, збиралася на дипломну практику і треба було писати диплом, мене раптом викликали в органи Одесского Северо-Черноморского бассейна з претен-зіями, що як це так, що я вчусь, а там, у Херсоні, таке за мною, що я робила перекладачем, що я там себе погано поводила і все-все. До мене вночі прийшли, як це робилося, мабуть, з усіма. Я нічого не думала. По-перше, мене не пустили на переддипломну практику в Єреван як злісного "врага народа" чи що. Туди не пустили, а дали можливість пройти практику в Одесі. Я приско-рено прийшла практику на соковому заводі.
А взагалі мої друзі помічали й питали, що зі мною трапилося, що я стала така сумна і на-че чимось прибита. Я казала, що така прибита, бо я знаю, що якщо зі мною щось трапиться – я просила друзів своїх, – не вірте нікому, бо я нічого поганого нікому не зробила; що не будуть казати – ви не вірте.
І дійсно, 15 березня 1949 року вночі ми йшли з дипломної з товаришем по курсу – не ка-валером, кавалер у мене був інший – з Юрою Жабокрицьким, який був інвалід війни, дуже до-бра людина, він мене проводжав до гуртожитку. Я дивлюся, що якісь такі люди, і серце якось відчуло. "Вы Губченко? Вы нам нужны." Я з Юрою швидко попрощалася, вони зайшли в нашу кімнату. А дівчата, знаєте як – та прала, та щось їсти варила, та щось готувала. Хоч уже й пізно було, але ми все вночі робили, бо вдень училися. Вони показали ордер на арешт і забрали мене. Найцікавіша, що у мене в чемоданчику всі речі були б/у, як то кажуть, мені тітка зі старого щось нашила, щоб можна було хоч одягти – сатинова спідничка, штапельна блузка. У мене та-кого, що тепер має молодь і студенти мають, – у мене такого й на згадку не було. Вони все це б/у переписали, забрали той чемодан, мене. Пам’ятаю на розі стояла чорна "волга". Сіли в неї і привезли мене у відділ охраны Северо-Черноморского бассейна. Там начальником був полков-ник Гойко. І всі такі видні люди сиділи за столом, і як почали перестрілку, мене все розпиту-ють. Я кажу: "Що ви мене розпитуєте? Я все вам розказала, що є, і там написано. Все сказала, і я нічого більше не знаю." Вони: "Нам известно, что вы курили?" Я думаю, що якщо вже ка-жуть, що курила, то вони вже зовсім… Бо я зроду ніколи цигарку в рот не брала. Кажу, що ні, я ніколи не курила і з німцями ніяких особистих справ не мала – тільки по роботі, і в мене весь час тільки одна думка була, щоб залишитись на Батьківщині, коло батьків удома. Це одне. І я, як могла, мову німецьку використовувала, щоб допомогти людям – і довідки діставала, і війсь-ковополонених оформляла, і там один попався в румунський штаб, то ми ходили його вируча-ли. Кому могла, скрізь я помогла, і люди мене за це поважали.
Вони мене там залишили. Я тільки спитала, чи можна писати – та де там писати! І чита-ти нічого не можна, ані книжки. А в мене якраз захист диплому – прямо з диплому взяли. Я пе-реживала, щоб встигнути. Вони кажуть, що не спішіть. Але найголовніше – вони хотіли мене до цього виключити з комсомолу. А партком, який теж засідав, сказав, що нема приводу – якщо вона, допустимо, працювала в митниці, то якщо це поліцейський орган – дайте нам довідку, і тоді ми будемо вирішувати це питання. Але хто там давав довідки – ніякої довідки не давали, а мене просто взяли комсомолкою, а потім на курсі покликали всіх і кажуть, що всі від Юрка Жабокрицького знали, що мене вночі забрали, і всі бачили, ти ж на наших очах і вчилася, і ро-била, і завжди цілими днями в інституті пропадала, бо ніхто тобі не допомагав – і тут раптом з тобою таке трапилося. А всіх викликали і сказали, що треба заочно виключити з комсомолу, бо вона ворог народу. Кажуть, що ми всі поопускали голови і хто підняв руку, а хто й не підняв – хто як зміг, але головне провели, що мене виключити з комсомолу як ворога народу, і щоб бі-льше до мене ніхто не ходив, щоб передачі мені не носили, всім було заборонено. А мені, зви-чайно, говорили, що від мене всі відмовились.
На допити мене викликали вночі, звичайно. На допиті питали таке, бо не було чого пи-тати – от слідчий, наприклад, казав мені так: "Ти знаєш, у тебе нема до чого придратися, все в тебе нормально – і батько як слід, і сім’я така, і ти сама себе поводила добре, нема до чого при-дратися, і під час війни, як він по-російськи казав, "нет ни одного факта, тебя порочащего, пос-ле войны у тебя все блестяще – а срок ты получиш, потому что такое время." Слідство в мене вів слідчий Белоглазов, а начальник слідчого відділу був Євстаф’єв. Я так на нього дивилася – такий рослий, наче розумний дядько... І в мене весь час була віра в те, що все одно я вернуся, бо я нічого за собою не відчувала. Він казав: "Знаєте що – от що хочете, а все ж таки ви не ра-дянська людина". Я йому казала: "Ну, як знаєте. Яка є, але я тільки одне знаю: що ви не пишіть, що ви не судіть, що ви там мені не зробите, хоч засудите, а я все одно повернусь. А що буде з вами – невідомо". Оце, чесне слово, я їм так сказала. А той Белоглазов каже: "Ти чуєш, що вона говорить? Що її випустять, а нас посадять." А він так заклав руки в кишені, ходить по кабінету і каже: "Ха! Посадят! Мы Москвой проверенные, с нами ничего не случится."
Оце в березні вони мене арештували, а десь у травневі дні я вже була аж на Півночі. І я весь час знала... Мені ворожка колись казала – ми жартували ходили з дівчатами, а ворожка мені сказала, що я жити буду на Півночі. А я й думаю: чому ж на Півночі – там же нема консе-рвних заводів, а я по консервній справі спеціаліст; не буду я на Півночі. І ось – на Північ. Па-м’ятаю, як зараз: везли в товарному вагоні, вночі три-чотири рази стукали молотками по дош-ках – перевіряли, чи не відірвані дошки, чи ми всі є. І ми повинні, як тільки вони починали сту-кати, зістрибувати з нар долі, вони відчиняли двері і нас усіх перелічували. І я від тих підстри-бувань погано себе почувала. У мене почався якийсь абсцес у нижньому тазу, захворіла я. Як приїхала туди на Північ, я вже була хвора.
А вдень, як їхали, то мені запам’ятався один випадок. Нас везли довго, там на зупинках стояли довго ці товарняки. Ми виглядали в щілини, куди ми їдемо й куди нас везуть. Бачила я оці біленькі наші хатки українські. А поряд зі мною дівчинка молоденька. Мені тоді було 24, це ж 1949 рік був, а їй, мабуть, ну, років 16. І вона питала у мене як старшої питала, куди ж це ми їдемо. Я кажу: "Ти знаєш, це ж Україна. Оце ж Дніпропетровщина, дивись, он біленькі хатки." А вона каже: "Боже, я все життя своє мріяла побачити Східну Україну!" І це вона Східну Укра-їну побачила в щілину товарняка. Ця дівчина була з Західної України.
Привезли нас в Ухту, Комі АРСР, аж туди за Котласом. Я зразу потрапила в лікарню. В лікарні я зустрілася з такими чуйними людьми. Як я пізніше думала, що вже дисидентів не заа-рештовують, так і вони дивувалися, думали, що тепер уже не так поводяться, як з тими, кого арештовували в 1937 році. Бо це ж уже 1949 рік. І що таке трапляється знову, вони дивувались. Там була така хороша медсестра Ольга Федорівна, вона сиділа за "ПШ" – підозра в шпіонажі, вона маленького сина залишила. Вона мені казала, що й досі відчуває "ёжик" його голови. Вона його погладила перед тим, як його забрали. Це вже 10 років ця жінка була там. Мене в лікарні трошки потримали, бо я грамотна людина, вони думали, що я їм рецепти писати буду, пропо-нували бути медсестрою. Але я не змогла – мене ця кров... Там лікарі були литовці, латиші, ес-тонці, західні українці, білорусів було багато. Так, пам’ятаю, Грінкус і Гармус, два лікарі були з Литви, доручили мені перев’язку однієї хворої, в якої був розбитий череп. Спочатку думали, що вона не виживе, а вона вижила. І він мені дав перев’язувати. А почала перев’язувати, а потім як подивилася, що звідти тече і гній, і кров, і кістки ворушаться – я сама знепритомніла. Кажуть: "Оце медсестра!" І я сама попросилася – я не змогла там.
Мене направили в бригаду на ТЕЦ, бо я ж була не дипломована. Все ж таки в моїй справі було написано: "Недипломований інженер-механік". Мене направили на ТЕЦ «Ухткомбінату». Директором комбінату був Кудряшов – хороший дядько, хоч і молодий, і комуніст. Киричик був головним інженером. Шлом був начальником турбінного цеху. Вони мене взяли. Там же зона була – ця ТЕЦ була огороджена. Мені там давали роботу, щоб я графіки складала по тур-бінах, по раціоналізації щось робила.
Трошки поробила там. Переболіла сильно, і це давалося взнаки те, що я стрибала в поїз-ді вночі сонна з тих високих нар. Я захворіла знову. Там вільнонайманим не дозволяли прино-сити нам щось їсти, а я як приходила в свій кабінет, то я була страшна, худа, хвора, і з дому ні-хто нічого не допомагав – я прийду і в столі знайду то яблучко, то риб’ячий жир у пляшечці. Вони мене жаліли. А тут раптом наказ Сталіна: всю статтю 54/3 (а цю статтю мені дали, 54/3 – це "пособничество врагу") перевести на лісоповал, на важкі роботи. І дали команду відправити мене на лісоповал.
Я була на лісоповалі. Спасибі, мабуть, ті специ подзвонили чи не знаю як, але там був техруком Лозунов, він до мене ставився непогано і зробив із мене бригадира лісоповалу. Дав мені білоруску Олю Татарчук – здорова, ой валила! Дерева валили, правда, вручну, ручними пилами, підрубували сокирами. Ото ми виходили на ділянку. Бригада в мене була – я спеціаль-но взяла таких – то лікарі, вчителі, було там 3-4 дівчини, таких як Оля, що добре валили ліс. І бригада в нас була непогана. Але я слово дала матері, коли вона мене проводжала...
Я ще не розказала, як мене проводжали, як мене з Одеси в Херсон привезли – от було ці-каво!
В.О.: Крім того, Ви забули сказати, який Вам дали строк.
Е.В.: 10 років, стаття 54/3 українського Кодексу. "Пособничество врагу на своей терри-тории".
В Одесі я дуже просилася, щоб мене відвезли в Херсон, бо в Херсоні всі мене знають, хай там мене судять. Я все сподівалася, що тут же люди мене знають і ніхто не скаже про мене погане. Вони відмовляли, а під кінець сказали, що, все, завтра ми тебе відправляємо в Херсон. Дивлюся, вони того інструктують, того інструктують – а везти треба пароплавом, – що вранці треба завести, поки люди не сідають на пароплав, в каюту, там один з пістолетом, другий з піс-толетом, а там держіть, щоб ніхто не бачив і все таке. А я випросилася там вийти – така бліда, без повітря, без передач, бо мені передачі не дозволяли вони, – я вийшла, кивнула знайомому, а там же знайомих у мене багато, і херсонські там учились. Люди зразу сказали мамі, мама при-йшла до пароплава. Але до мене нікого не підпустили – ні сестру, ні матір, ні брата не підпус-тили. Мене два везли, а ще два зустріли. Вели мене по Мостовій чотири конвоїри, один з пісто-летом попереду, один з пістолетом позаду. Я йду на таких високих каблуках, бо я тоді низенька була, а хотіла бути вищою, так, пам’ятаю, 7 сантиметрів були ті каблуки – от я йду і сама собі думаю: от зараз я буду йти і дивитися людям в очі, от хай вони бачать, що я нічого і нікого не боюся, тут, у своєму місті, я знаю, що мене люди знають і поважають. Іду отак от і дивлюсь на людей, які повз мене проходять. Пам’ятаю – от я ж не знаю того дядька, – якийсь дядько такий, уже старший, каже на того конвоїра: "Ти позорник! Дитину ведете!" А вони пістолети повиста-вляли. Той дядько сторонній, він не знає, хто я і що я, а посоромив отих конвоїрів, що вони так вели мене в Херсон на суд.
Ну, а суд – як завжди, там привезли хлопців, нас було 9 чоловік, здається, в той день, і те, що ми казали, і те, що свідки показували – воно все було ні до чого. Трійка судила, у мене десь залишилася копія цього вироку.
В.О.: Треба скопіювати буде.
Е.В.: Та я Вам можу його віддати. Там "с конфискацией имущества" – яке імущество? Отой чемодан зі старою білизною, старими платтями та з отою сатиновою спідничкою? Ну от, нас судили. Всім дали по 25 – тим хлопцям, що там робили. Ну, хлопцям важче, бо вони нім-цям присягу складали. Вони були "гільсльойте" – це допоміжний персонал, вони там мили, чи-стили, за чимось дивилися, а потім склали присягу і пішли як шуцмани, чи що...
В.О.: А дату цього суду Ви пам’ятаєте? Дату арешт Ви назвали.
Е.В.: Так, дату арешту я назвала. А судили... Не пам’ятаю, це треба буде у вироці поди-витися. Так тим хлопцям усім дали по 25, а один із них був в армії і був поранений – то йому 10 років. І мені 10 років "исправительно-трудовых лагерей" і три роки поразки в правах, і з конфі-скацією всього мого майна.
А потім, після того лісоповалу, робила на гужтранспорті в сільському господарстві – там картоплю садили і мали свій гужтранспорт, коней. І мене туди до коней поставили. А чому я матір згадала – мати мені казала: ти тільки не лайся (бо вона знала, що хто з тюрми приходить, матюкається і курить) – я тебе дочекаюся, тільки я прошу тебе: не лайся і не кури. І це в мене був такий заповіт, що я ніколи не курила і не матюкалася. І бригада була культурна. А прийшла в гужтранспорт, пам’ятаю, так там Митрофан Васильович, прізвища вже не пам’ятаю, – йому кажуть, що от тобі недипломованого інженера привели в гужтранспорт бригадиром, а він так скривився і каже: "Ще такого не було". А пізніше він казав, що скільки він тут, з 1937 року працює і зустрічався з людьми, то такого бригадира в нього ще не було – каже, прийде тихень-ка, по-діловому розбереться, яку коняку куди посилати (там 85 коней було), і без крику, без шуму. А я так завжди казала: от я сьогодні тебе посилаю – іди туди, а як не хочеш, то тихенько мені підійдеш і скажеш, то я на завтра, може, щось передумаю, але вже коли я роблю розвод, то ти мене не чіпай, а тихенько йди й роби.
Отак вони й робили всі. Була в нас Рейтер Броніслава Львівна – вона була секретарем у Молотова, по десятому пункту сиділа за антирадянську агітацію. Вона москвичка сама. Каже, що колись прибила дверима ніс Молотову. Вона була така дотошна, що, мабуть, комусь надо-кучила. Каже, що сиділа за десятий пункт, бо в неї в бібліотеці знайшли стенограму лекції Ка-менєва, так вона мала 10 років. Дівчата там за анекдот мали по 4-5 років. Там Баришевої дочка сиділа, Галина, Жигарєва Ніна, Морєва Віра. А справи найцікавіші! Одна зустрічалася з амери-канцем – поки вона зустрічалася, то все було гаразд, а тільки вони надумали женитися, то її за-брали в лагер, а його відправили. Вона мала 5 років як суспільно небезпечна. Там багато сиділо людей за "особым совещанием". Багато цікавих людей було там. І кожен розказував про свою справу.
М.О.Василенко: А про ту, що в Кремлі працювала, ти говорила?
Е.В.: Так це ж Броніслава Львовна Рейтер, я про неї говорила. Я ніяк їй не могла знайти роботу – вона нічого не хотіла робити. Як були на лісоповалі, вона не хотіла сучки палити, бо казала, що не може. А мені ж треба було їй дати якусь роботу. То я кажу, щоб чистила картоп-лю. Вона каже, що не вміє. "Як це не вмієте? А як же Ви вдома чистили?" – "Я покупала чи-щенную." Вона така чудна була. Колись я її послала – це вже в сільському господарстві, – там треба, щоб об’їждчик по полях дивився, щоб коні не викачували овес, який там ріс. Ну, ніякий об’їждчик за тими кіньми не вженеться, але вважалося, що там є об’їждчик. І я їй кажу: "Броні-слава Львовна, я Вас запишу об’їждчиком, а Ви так: пройдетеся доріжкою і назад прийдете." Думаю, що треба ж їй щось дати. А в цей день якраз дощик пішов, то вона прийшла й каже, що не піде, бо дощик. Я кажу, що ми ж домовилися, це ж закон, бо більше в мене місця для неї не-ма, тільки це. Вона намотала на голову собі, ковдру напнула на себе і пішла. А тут іде Шелгу-нов, старший агроном, з 1937 року сидів. Він казав, що ніколи не думав, що держава до цих пір проводить отаку компанію – направляє людей ні за що, ні про що на Північ. Так він мені дзво-нить і каже: "Ліно, ви нічого кращого не придумали, як Рейтер послати об’їждчиком? Ми скоро будемо шукати і Рейтер, і вас тоді будемо підключати". Вилаяв мене добре і сказав, що він її відправив і щоб я не видумувала. Так я й не знайшла їй ніякої роботи, не могла нічого їй при-думати. Вона звільнилася трошки раніше, а я пізніше. Так я посоромилася, а вона там була в Моссовєті в Москві, так вона каже: "Я знала, що прийдуть до мене друзі, мої комуністи"... Вона там казала начальнику лагеря Верхотурцеву: "Я хочу с вами поговорить как коммунист с ком-мунистом". Так сміливо визивалася на розмову. А Берії написала: "Вы – самый справедливый, самый хороший..." І тільки вкинула в ящик, що він самий справедливий і самий хороший – а тут об’явили, що він ворог народу. І вона моталася, як би той лист назад забрати. Так вона каза-ла: "Я боялася, що ти прийдеш і будеш сміятися з мене."
Отак я там і робила. Після смерті Сталіна нас розконвоювали, дозволили безконвойними бути. Мене взяли нормувальником. А в 1955 році, по-моєму, 14 квітня, я звільнилася. Я зараз документу візьму й там подивлюся. Прийшла бумага, як кажуть, що скоротили мій строк до 6 років, бо я вже 6 відсиділа, і що звільняюсь зі зняттям судимості.
Я приїхала в Херсон, зустрілася з матір΄ю. Побула трошки і поїхала в інститут. Мені ка-зали, що за законом через 6 років втрачаються всі оцінки і всяка сила на диплом. І я вже надію втратила, що зможу одержати диплом. А тут я прийшла в інститут – Мартиновський у нас рек-тором інституту був, Царство йому небесне, вже покійний – так він поговорив зі мною. Я при-везла йому характеристику, а він сказав: "Так у тебе чудова інженерна практика була! Добре, здавай документи й захищайся." Викликав при мені секретарку. Я в квітні приїхала, там у трав-ні була, а в червні вже треба здавати документи. Він каже, що здавай документи й захищайся, а я в нього прошу хоча би рік, щоб стати на ноги, щось подумати, бо я зараз підходила до інсти-туту, а в мене все отак от дрижало, ноги підкошувалися, думала що впаду – з 5 курсу, з диплому забрали. Він викликав секретарку і сказав, щоб мене до заочників підключити і щоб я захищала диплом. Вона каже: "Ну то хай у червні приїжджає і дає заяву, а ми піднімемо книжку і все." А він каже: "Сейчас возьмите". Розумієте, дав мені зелену вулицю. І вона взяла у мене документи.
Я прийшла на консервний завод, влаштувалася на роботу. А там були друзі, з якими я вчилася, – якраз головний інженер і головний енергетик були ті хлопці, що на нашому факуль-теті вчилися. Вони мене знали, взяли на консервний завод. А директор був Смалянець, хоро-ший директор. Він каже мені так з іронією: "Та що ти розказуєш, що будеш захищатися – то казка про білого бичка. Ніякого в тебе захисту не буде." – "Але ж мені пообіцяли, і я буду за-хищатися."
І оце я приїхала в 1956 році, побула там півроку. Вже мені завод усе оплачував, я захис-тилася і отримала диплом.
В.О.: А от що цікаво: Ви ж так багато років були в неволі, а як зі знаннями – чи не пост-раждали ті знання?
Е.В.: Знаєте, там же повторювати прийшлося. А коли я була на практиці, то хоч якось заглядала в ту книжку. А там іще треба було додатково здавати "холодильные машины", і, як пам’ятаю, додатково ще й практику здавати й писати. Але практику легко, бо я ж працювала на тому консервному заводі, а "холодильні машини" – то було важко. Ну що ж – готувалася, нічим я не займалася, тільки готувалася й захищала диплом. А як захищала, мене ще в Одесі хотіли залишити, а керівник моєї дипломної роботи Нелуш казав: "Я знав, що ти прийдеш, що ти по-вернешся". І мене на захисті аж поцілував. Всі були задоволені, бо знали мене п’ять років, що я трудилася, як кажуть, на совість.
Я кажу: прикро, що не тільки я страждала, а страждали мої брати. Вони фронтовики. Їх у партію... Старший брат хотів по батьковій лінії в партію поступити. А йому відмовили через мене. Він на заводі Петровського робив. Каже: "Я не вірю, що вона щось зробила погане, бо я вже людей питав." А мене ж у комсомолі поновили після звільнення. І він каже, що мене пере-віряв і комсомол, то якби так, то мене не поновили б у комсомолі. А йому сказали: "Раз вы не доверяете нашим органам – значит, вы не созрели еще для партии." І одного брата, й другого в партію не взяли. Вони, бідні, отак за мене були покарані. Бо батьку й матері нічого, а брати по-страждали. А тоді, коли я вже тут робила – спочатку в котельній, а потім у конструкторському робила, а потім запросили мене в училище, то я в училищі робила, – так в училищі директор Запорожець казав, що я не можу виховувати молодь. Зібрав партійну групу, написали резолю-цію, що мені не довіряють виховання молоді. А в мене судимість була знята, і ніхто мені не за-важав, а тільки оце, що я не можу виховувати молодь, бо я співпрацювала з німцями. Він сам колись був секретарем, а потім до нас прийшов директором. Я там 18 років пропрацювала, а він щойно прийшов і почав мене знімати. Так я пішла до прокурора і кажу: "Скільки можна оце терпіти? Я хочу подати на реабілітацію, прошу переглянути мою справу – скільки я можу все життя невідомо за що платити?" І подала на реабілітацію.
В.О.: А коли реабілітація була?
Е.В.: А реабілітація була в 1971 році. Я подала на реабілітацію, і мене реабілітували. Так він, головне, і писав, і посилав у КГБ замполіта. А замполіт мені вже розказувала, що в КГБ їй сказали: "Чого ви стараєтесь? У неї нічого в справі нема". І ото мене реабілітували, і виплатили грошей 11 тисяч як компенсацію. Але травмовані були всі.
Якщо Вам щось із того підійде, то виключайте вже.
В.О.: Але Ви ще хоч так означте, що ж Ви робили після того. До якого часу Ви працю-вали?
Е.В.: Працювала я в училищі до 1980 року, а в 1980 році пішла на пенсію. І пішла на наш консервний завод, і там як пенсіонерка ще працювала оператором в автоматизованій системі управління до 1993 року. А в 1993 році вже всіх пенсіонерів "підчищали", то я пішла. Але я ще 13 років проробила на комбінаті – в профкомі, в АСУПі (це автоматична система управління проізводством – така вводилася, а потім вона виявилася неефективною, то зараз і комбінату нема, вже його розпродали по частинах, і вже комбінат не працює). А тепер на пенсії – сиджу вдома та й усе. У Раді ветеранів була. Я Вам скажу, що в Раді ветеранів мені не сподобалося. У нас із ними погляди не сходяться. Чого я буду кривити душею, як я бачу, що ті ветерани почи-нають мені проти Руху, за комуністів... "Я не допущу, щоб стати в один ряд з УПА!" – а я якраз УПА дуже поважаю. Так я думаю: чого я буду кривити душею? Я сказала, що не буду з ними, і пішла з Ради ветеранів. А так із ними підтримую зв’язок – вони мене поважають, знають, що я з Руху і що я маю інші погляди, та не хочу з такими ветеранами мати справу. А то він виступає й каже: "Мы не позволим в один ряд стать с воинами УПА!"
В.О.: А Ви були в якихось новітніх організаціях кінця 80-х років? У Русі були?
Е.В.: Руху співчуваю, але я вже нікуди не поступала. Микола в Русі, а я вже тут удома.
В.О.: А Ви обіцяли розказати, як ви зустрілися з Миколою Олександровичем.
Е.В.: А, ну так це вже особисте таке...
В.О.: Ну, хоч би коротенько.
Е.В.: Я ж кажу, що ми з ним училися в 9 класі. Перед війною ще колись він критикував мене на комсомольських зборах, що я пищу, бігаю, кричу, балуюсь на перервах. А я була така, що любила людей, і вони мене любили. Я добре вчилася, і на математиці всім підказувала, все було. Я це дуже переживала. Ніхто проти мене і слова не сказав, а тільки Микола Василенко виступив. Я подивилася й думаю: що за новий такий? Він не знає нашого порядку? Бо мене як покритикуєш, то не дай Бог – я ж ніде нічого не допоможу. А він, отакий сміливий, обізвався. А він у нас сидів на останній парті і складав ті літературні твори, вірші писав – там він був пе-рший. А з математикою в нього було погано. Так я дуже переживала цю критику – я дуже не любила, щоб мене хтось критикував. А він зробив це. Тоді вчителька побачила, що я дуже це переживаю – класний керівник у нас була Сопова Клавдія Іларіонівна, і вона каже: "Василенко, ну зачем ты берешь с Губченко пример кричать? А я вот, откровенно говоря, хотела бы, чтобы у меня все ученики были такие, как Губченко. Смотри: ты по математике имеешь двойки, а она имеет пятерки". Вона мене якось підтримала. І що пам’ятаю – поки Миколи нема, то я це скажу, бо він мені за це вже бубни виб’є, – був один хлопчик із 7 класу, ми дружили. Це єврейчик, Ре-зницький Ілька, і він нікому не підкорявся – ні батькам, ні вчителям, нікому, – а мені підкоряв-ся. Так вона при цьому й каже: "А то, что она Резницкого в руках держит – это вы понимаете, что с ним никто не справится, даже директор?" До мене навіть батьки його підходили з про-ханнями щось сказати, я скажу – і все в порядку.
Отак у нас було. А тоді війна нас розвела. Оцей Ілька Різницький пішов в армію, а Ми-колу я загубила, тому що він був сільський, я його ніде не бачила. А як звільнили Херсон, то перший "трикутничок" я отримала від того Ільки – він мене розшукував. Розшукав, приїжджав до мене в інститут. Але я тоді сказала в інституті, що поки я не буду на 4-5 курсі, я ніяких роз-мов ні з ким не веду. І він поїхав... А він же школу не закінчив, у війну висунувся – він уже ма-йором був, а зараз підполковник у відставці. Так він поїхав на Камчатку, завербувався, по доро-зі десь там зустрівся з жінкою – дуже цікава жінка, приємна, ми тут з нею зустрічалися, всі на-ші однокласники, – і одружився, так що наші шляхи з ним розійшлися. А тим паче, я ж іще ма-ла 6 років лагерів – так куди там… Каже: я йому декілька разів давала анкету, щоб він поступив іще в школі в комсомол, а потім він проштрафиться – і я ту анкету забираю. Він, як прийшов із фронту, то казав: "Ти знаєш, як Михайло сказав про таких, як я і як ти? Сказав, що не ті комсо-мольці, що комсомольські квитки у війну покидали, а ті, що в війну їх отримали." І він тим пи-шався, він і в партію поступив.
А Микола... Я повернулася в 1956 році після захисту диплома сюди, і мені один знайо-мий, який знав мене по заводу, каже, що у нас такий скромний парень хороший електрик і що він мене хоче з ним познайомити. Я тоді не хотіла, але подумала, що можуть сказати, що от, гординя яка – якщо інститут закінчила, так вже не хоче з електриками знайомитися. І я кажу, що вже добре, з поваги до тебе, Борисе, давай познайомлюся з ним. Ми прийшли, якраз у парк я вийшла, і пам’ятаю, що з пляжу бігла – просто так, щоб той Борис не думав, що я горджуся й не хочу знайомитися. Приходжу – виходить він, подає руку й каже: "Василенко." Я кажу: "Ва-силенко? Так ти що – мене не знаєш? Ти ж мене на комсомольських зборах критикував!" Він мене не впізнав, а я зразу – так мені тоді боліло, що я зразу впізнала, що він мене критикував на комсомольських зборах. Ми познайомилися, то він зразу почав ходити то в кіно, то... У нього баришня була у Львові, і він усе казав, що поки тої баришні нема, то він зі мною буде в кіно ходити. А мені те байдуже, та ще й краще наче. Бо я знаю того хлопця, і старша сестра каже, що він погано говорить – вона не чує, що він говорить. І так він ходив-ходив, а тоді каже: "Да-вай уже поженимось та й усе". І ми 31 жовтня 1956 року побралися. І з того часу ми разом. І цей будинок ми будували разом, його батьки нам допомагали. Мої батьки вже такі, що не могли, а його батьки нам допомогли. І це ми збудували цей будинок. І Смалянець допоміг, директор нашого заводу, – він мені й ліс давав, і камінь, і все-все-все. Він і зараз каже, що він мені як хрещений батько.
В.О.: Дякую. [Вимкнення диктофону].
Е.В.: Справка ИТЛ от 10 апреля 1955 г.: "Освобождена 10 апреля 1955 года и следует к избранному месту жительства в г. Херсон… По определению Военного трибунала Таврическо-го военного округа от 11.03.1955 г. срок снижен до шести лет без поражения в правах по заче-там рабочих дней."
В.О.: Вище написано:"…осужденной Военным трибуналом Управления Министерства внутренних дел Херсонской области 29 апреля 1949 г. по ст. 54-3 УК УССР к лишению свобо-ды на 10 лет с поражением в правах на 3 года"...
"Справка" Верховного Суду УРСР від 27.04.1971 р.:
"Определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда УССР от 13 ап-реля 1971 г. приговор военного трибунала от 29 апреля 1949 года… в отношении Губченко (Василенко) Эвелины Ивановны отменены, а дело производством прекращено за недоказанно-стью обвинения. Гр. Губченко (Василенко) Э.И. по данному делу реабилитирована".
Ксерокопії цих документів є.
Розповідала Евеліна Іванівна Василенко, дівоче прізвище Губченко. 17 лютого 2001 року в місті Херсоні. Записав Василь Овсієнко.