ЛЕОНЮК ВОЛОДИМИР ГНАТОВИЧ
автор: Овсієнко В.В.
ЛЕОНЮК ВОЛОДИМИР ГНАТОВИЧ (нар. 16.08. 1932 р, с. Критишин Іванівського р-ну Берестейської обл., Білорусія).Репресований за українство. Член-засновник підпільної організації «Об’єднання» в м. Інта, автор «Словника Берестейщини».
З селянської родини з Берестейщини – української етноґрафічної території, де збройне підпілля УПА трималося до 50-х рр. Про свою юність Л. написав:
«На власні очі кожен з нас, молодих і наймолодших, бачив, як боролись до останньої кулі і як умирали українські повстанці. Нас, учнів середньої школи в Янові на Берестейщині, регулярно водили всією школою на помпезні похорони функціонерів МВС і КДБ, загиблих у боях з українськими повстанцями. Уже зі власної волі ходили учні дивитись на понівечені тіла повстанців, виставлені на пострах і жаль цивільному населенню на відкритому дворі районного КДБ. Ці видовища в молодих душах породжували не стільки паніку, скільки бажання якось продовжувати справу полеглих патріотів».
1946 р. батько Володимира відмовився стати агентом МВС. Сім’ю визнали куркульською, наклали грабіжницькі податки.
За пропаганду українства, ідеї єдності Берестейщини з Україною, за симпатії до повстанського руху десятикласник Володимир був заарештований прямо зі шкільної парти і засуджений 1952 р. Військовим трибуналом військ МВС Пінської обл. за ст.ст. 70, 72 "б" Карного кодексу БРСР за звинуваченням у «зраді батьківщини» і «антирадянській агітації» до позбавлення волі строком на 25 років. Доказом «злочину» були шкільні записи переважно українською мовою, а ще незалежний характер і фізичний опір слідчому. Сім’я була вислана в Голодний Степ у Казахстан.
Л. карався в концтаборах «Мінерального управління» в м. Інта Комі АРСР. Працював на вугільних копальнях (шахтах). Завжди був у вирі українського бунтарства. Під той час у найбільших таборах Мінлагу – на першому, третьому і шостому – зав’язався гурт українців – колишніх підпільників, військовослужбовців, студентів, учнів шкіл, який через молодий вік напівжартома називали «студентським братством». Попри поразку повстанського руху, невтішні вісті з дому, брутальний режим, холод і голод у зонах, юнаки ні на мить не сумнівалися в слушності ідеї незалежності. Вони розпочали боротьбу з адміністрацією за право одержувати і читати українські книжки та пресу – доти українське друковане слово в таборах беззастережно вилучалось. Відвойовані книжкові надходження посприяти духовному окриленню багатьох уражених задавненою депресією в’язнів. Дехто зі «студентів» у вільний від роботи час викладав спраглим на знання землякам окремі навчальні предмети за програмою середньої школи.
Коли в таборах почали видавати хоч мізерну платню, «студенти» збирали внески у фонд допомоги хворим в’язням. Скоро всі фінансові операції в концтаборах були переведені на безготівковий розрахунок, але взаємодопомога здійснювалася в формі збирання продуктів, одягу. Л. також брав участь у самообороні – боротьбі з грабежами з боку кримінального елемента – «ворів» та «сук», у відновленні, наперекір гулагівській адміністрації, чинності людської моралі.
Улітку 1955 р. на другому відділенні, де перебував Л., конвоїр автоматною чергою зі сторожової вежі поранив двох в’язнів – Гузаревича і Левданського. За ініціативою "студентства" на знак протесту другий табір застрайкував. Управління "Мінлагу", стягуючи до зони додаткову військову охорону, пішло одночасно на задоволення головних вимог страйкарів, а згодом півтабору вивело на вільне поселення.
1956 р. Л. брав участь в підготовці втечі з табору одного з керівників націоналістичного підпілля. Того ж року за постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР Л. був достроково звільнений від відбуття покарання зі зняттям судимості. Йому, однак, було заборонено покидати Інту. 1957 р. Л. одружився з Іриною Кулик, родом з с. Містки Пустомитівського р-ну Львівської обл., яка приїхала до свого брата Богдана (Ірина з батьками і сестрами 1947 р. була вивезена на заслання в Кемеровську обл.).
У спілкуванні Л. з Богданом ХРИСТИНИЧЕМ виникла ідея створити підпільну організацію, яка б продовжила справу ОУН. В’язні усвідомлювали, що в умовах переможної вакханалії КГБ, з одного боку, і суспільної депресії, з другого, боротьба за ідею незалежності має здійснюватися уже іншими методами. Усвідомлювали потребу організованості, об’єднання зусиль у національному масштабі. Паралельно ця ж ідея нуртувала в середовищі: Володимир ЗАТВАРСЬКИЙ, Ярослав ГАСЮК, Ярослав КОБИЛЕЦЬКИЙ. Остаточно вона визріла в лютому 1956 р. в розмовах між Л., Б. ХРИСТИНИЧЕМ і В. ЗАТВАРСЬКИМ, коли в’язням уже можна було виходити за зону. Найактивнішим діячем і фактичним лідером організації був Л. – констатував пізніше суд.
Перші збори ініціаторів відбулися в березні 1956 в помешканні одного литовця на вул. Полярній. У зборах узяли участь Л., Б. ГАСЮК, В. ЗАТВАРСЬКИЙ, Б. ХРИСТИНИЧ, Володимир Слив’як, Я. КОБИЛЕЦЬКИЙ. Нічого не протоколювалося, усе ґрунтувалося на глибокій довірі та конспірації, як це прийнято в підпільній роботі.
Молоді підпільники, у т.ч. Л., наполягали на негайному відновленні боротьби ОУН. Старші застерігали: не можна самочинно створювати організацію без дозволу Проводу ОУН в Україні.
Б. ХРИСТИНИЧ і В. ЗАТВАРСЬКИЙ у червні 1956 року склали проекти програми і статуту організації. Виходили з того, що частина членів організації після звільнення розійдеться по всій Україні, інша змушена буде залишитися на північному Уралі. Ця, інтинська частина, як організаційна діаспора, мала правити за базу і за глибоке запілля, звідки й планувалося здійснювати теоретично передбачені дії. Це мала бути насамперед роз’яснювальна праця, поширення вкрай потрібної правдивої інформації з метою порятунку насамперед молоді від отруйної комуністичної колоніальної пропаганди.
Установчі збори відбулися в кінці травня чи на початку червня (у вироці – в липні) 1956 р., де були Л., Я. ГАСЮК, Б. ХРИСТИНИЧ, В. ЗАТВАРСЬКИЙ, Я. КОБИЛЕЦЬКИЙ, Ярема Жуковський, Петро Клим’юк, Володимир Слив’як – 8 осіб. Вони склали присягу, схвалили програму і статут організації під назвою «ОБ’ЄДНАННЯ». Провідником її на пропозицію Жуковського (у вироці – Л.) одностайно обрали Я. ГАСЮКА. Л. був призначений заступником Провідника, він увійшов до Керівного Осередку.
"Об’єднання" вважало себе складовою частиною ОУН і ставило перед собою завдання продовжити боротьбу за створення Української Самостійної Соборної Держави, опираючись на колишніх учасників підпільно-революційної боротьби і нових відданих членів. "Об’єднання" вважало своїм непримиренним ворогом КПРС і вирішило провадити активну боротьбу проти неї як правило, пропагандивно-викривальними методами. Терор допускався у виключних випадках. Друга мета – злити в єдине ціле революційний елемент як на Україні, так і поза її межами; сприяти масовому поверненню на Україну звільнених в’язнів та засланців; підносити національну свідомість молоді, вникати в усі суспільні структури (робітничі, профспілкові, спортивні), а членів організації виховувати в дусі дисципліни, карності та глибокої конспірації, в дусі «всеготовності до вирішального моменту».
Наступні збори Керівного Осередку відбулися в липні 1956 р. в квартирі П. Клим’юка. Усього зборів було не менше 10. Згодом з виникненням загрози тактичні рішення приймалися у вужчому колі. Членів організації було близько сотні осіб.
Л. ще в 1956 р. розробив шифр для використання у листовному зв’язку в організаційних питаннях і разом з ГАСЮКОМ направив ХРИСТИНИЧУ, який 1956 р. виїхав на Львівщину, шифрований лист, згідно з яким ХРИСТИНИЧ придбав друкарську машинку "Ундервуд Стандарт" та кілька пачок паперу і в лютому 1957 р. передав із ЗАТВАРСЬКИМ у м. Інту.
На зборах Керівного Осередку в І пол. 1957 р. з участю Л. вирішувалося найважливіше питання – друку листівок. Друкарської машинки було недостатньо, тому потрібно було створити друкарню. Готових шрифтів роздобути не вдалося.
Ця справа розв’язалася з приїздом за наполяганням Л. в Інту Василя БУЧКОВСБКОГО, який мав досвід у друкарській справі з часів підпілля ОУН. Справу організації друку взяв на себе Л., про що свідчить Б. ХРИСТИНИЧ: «Протягом всього періоду діяльності "Об’єднання" він був мотором нашої організації. І пуск машинописних збірників, і обладнання друкарні, і виготовлення та розповсюдження листівок, – все це значною мірою результат його зусиль». Талановитий друкар і винахідник В. БУЧКОВСЬКИЙ виготовив шрифти й інше друкарське начиння власноручно.
Друкарня почала друкувати листівки масовим тиражем, хоча її кілька разів доводилося переносити в інші місця (вона вміщалася у чемодані). Дещо друкував сам Л.. Збори Керівного Осередку з участю Л. в кінці 1957 чи на початку 1958 р. постановили збирати з членства на друкарню по 10% заробітку. Л. продемонстрував тут листівки «Колгоспнику!» і «Громадянине!», близько 1300 екземплярів яких він уже передав Кирилові БАНАЦЬКОМУ для розповсюдження в Кіровоградській, Полтавській та Рівненській областях.
У зв’язку з тим, що листівки вже потрапили в Україні до рук КГБ і виникла загроза встановлення місця їх виготовлення, постало питання про переміщення друкарні в Україну. Влітку 1958 р. Л. їздив у справах «Об’єднання» до Львова, мав зустрічі з Б. ХРИСТИНИЧЕМ у м. Турка та у Львові, поінформував його про діяльність організації, зокрема, про роботу друкарні, і висловив ідею перемістити цю друкарню до Львова, а також про створення там пункту зв’язку – конспіративної квартири у помешканні Дарії Мельник.
Л. за згодою Я. ГАСЮКА переслав Б. ХРИСТИНИЧУ через Дарію Мельник 5.000 крб. для організації підпільної друкарні і зразки документів. Його твердження на суді, що гроші він переслав як матеріальну допомогу особисто Б. ХРИСТИНИЧУ, суд до уваги не взяв.
Встановлено, що Л. у співавторстві з В. БУЧКОВСЬКИМ 1957 р. написав «Інструкцію про правила конспірації при розповсюдженні революційної літератури», листівки «Українська молоде!», «Колгоспнику!», «Що таке радянська влада?». Він є автором листівки "Карпати обвинувачують", редагував листівки В. БУЧКОВСЬКОГО "40 років Жовтневого перевороту", "Чи ти бачиш..." і "Громадянине!". Він же склав зразок «Звіту» про роботу осередків, який, однак, з конспіративних міркувань, не поширювався.
Л. – головний упорядник і автор збірника «Відгомін» (1958 р.), для якого написав передмову і гостру статтю «КГБ і хамелеони», спрямовану проти колишнього політв’язня поета Юрія Шкрумеляка та дружини відомого адвоката-політв’язня Ганни Горбової. (Вони, Шкрумеляк і Горбова, зламалися і під тиском КГБ написали тоді для іспірованої Москвою в Берліні газетки «За повернення на Батьківщину» підлу статтю з закликом до еміґрантів повертатися на Україну – фактично, в тюрму). У збірнику «Відгомін» опубліковане чи не перше наукове дослідження Л. – «З неволі. З історії хановейського повстання». (Воно вибухнуло 1948 р. на Хановейській табірній трасі поблизу Воркути. Там доведені до відчаю нелюдськими знущаннями в’язні голіруч пішли на конвой, захопили табір, а потім через одного були розстріляні.) У цьому ж збірнику вміщена впорядкована Л. та В. БУЧКОВСЬКИМ «Наша енциклопедія» – тлумачення деяких термінів, актуальні політичні анекдоти.
Зберігся зошит Л., де на 42 арк. вміщено 84 вірші поетів-в’язнів, серед авторів – І. Савич, Микола Василенко, Григорій КОЧУР, Б. Стефанюк, Володимир Сірко, В. Галета, невстановлені автори. (Усі ці матеріали опубліковані в книжці Б. ХРИСТИНИЧА «На шляхах до волі»).
Ніде в Україні друкарні з таким шрифтом не було зафіксовано. Але зміст листівок виказував, що автори його – вихідці з західних областей. Тому КГБ пильно стежив за звільненими з неволі повстанцями, розселеними по лівий бік Збруча.
Коли на початку листопада 1957 р. в Кіровоградській обл.. з’явилися листівки «Об’єднання», органи КГБ інспірували скасування постанов комісії Президії Верховної Ради СРСР про звільнення з місць ув’язнення десятків «неблагонадійних» осіб, а деяких відомих діячів ОУН (Володимира Горбового, Михайла СОРОКУ, Катерину Зарицьку, М. Степаняка) про всяк випадок попривозили в Київський слідчий ізолятор КГБ.
Радіус нагляду і пошуків звузився до «інтинців», відтак до самої Інти. Там провадилися тотальні обшуки і допити. Гебісти жартували, що Інта і Воркута тимчасово передані під юрисдикцію Києва. Хоча на розкриття справи "Об’єднання" було кинуто найдосвідченіші кадри Київського і навіть Московського КГБ, слідчим органам не вдалося впродовж трьох років повністю розкрити цю справу.
На підставі доносу Булавського П.П. в січні 1958 р. був затриманий з листівками у поїзді на станції Жмеринка Йосиф СЛАБІНА. Хоча СЛАБІНА нікого не виказав, та вже на початку 1959 р. у КГБ було досить матеріалів для арешту осіб, причетних до розповсюдження листівок. 29.04. 1960 р. Верховний суд УРСР засудив Й. СЛАБІНУ, Анатолія БУЛАВСЬКОГО, Кирила БАНАЦЬКОГО, Григорія РЯБЧУНА та Степана ОЛЕНИЧА. Це був тільки перший ешелон засуджених у справі "Об’єднання". Основний ешелон – Л. (заарештований 29. 07. 1959 р., В. ЗАТВАРСЬКИЙ (9.09.1959), Б. ХРИСТИНИЧ (26.10.1959), Я. ГАСЮК (12. 01. 1960) та Я. КОБИЛЕЦЬКИЙ (1.07.1960).
Підставою для арешту Л. стали покази А. БУЛАВСЬКОГО та К. БАНАЦЬКОГО. Перший показав, що «вступив у злочинний зв’язок» з Л. та Б. ХРИСТИНИЧЕМ ще в 1954-1956 рр., другий – що повертаючись у жовтні 1957 р., за дорученням Л. привіз на Україну близько 1300 листівок, надрукованих у підпільній типографії в Інті..
Не зважаючи на психологічний та інші способи тиску, Л. упродовж шести місяців заперечував не лише свою причетність до "Об’єднання", але навіть знайомство зі своїми товаришами. Він почав давати покази лише тоді, коли вже не було жодних підстав заперечувати свою приналежність до "Об’єднання". Намагався брати відповідальність на себе, вигороджуючи інших.
КГБ надавав справі «Об’єднання» особливої ваги. Влітку 1959 основний актив «Об’єднання» вже зібраний був на вул. Володимирській, 33, в Києві. Справа велася під патронатом самого Голови КГБ при РМ УРСР В. Нікітченка. Провадили її досвідчені в антиукраїнських справах кагебісти майор Каліко, підполковник Ґузєєв, Шевцов, Іонов, полковники Пивоварець, Защітін. Судив їх Верховний Суд УРСР.
В обвинувальному виступі прокурор Янковський вимагав для Я. ГАСЮКА, Л. і Б. ХРИСТИНИЧА по 15 р. позбавлення волі, для В.Затварського – 12, Я.Кобилецького – 7. Та згідно з судовим вироком ГАСЮК і Л. дістали по 12 р., ХРИСТИНИЧ – 10, Затварський – 8, Кобилецький – 5 р.. Ця розбіжність була лише запланованим спектаклем. Усі були засуджені за звинуваченнями у злочинах, передбачених ст. ст. 1, 9 чинного тоді Закону СРСР від 25.12.1958 р. «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» – «зрада батьківщини», намір відторгнути Україну від СРСР і цілком вигаданий намір «реставрувати капіталістичні, буржуазні порядки».
Суд звинуватив їх у тому, що «будучи засудженими в різний час за вчинення контрреволюційних злочинів і відбуваючи міру покарання в інтинському таборі, вони продовжували залишатися на позиціях українського буржуазного націоналізму, проводячи антирадянську діяльність, яку не припинили й після звільнення їх з місць ув’язнення», що вони «розповсюджували серед ув’язнених різні статті, реферати антирадянського змісту, в яких зводили злісний наклеп на радянський суспільний устрій, радянську національну політику і радянську дійсність, вихваляли ідеї українських буржуазних націоналістів».
Суддя Верховного Суду УРСР О.Н. Збаражченко з’явився у вишиванці, намагався говорити українською мовою. Прокурор І.Й. Янковський без вишиванки звинувачував від імені УРСР.
Підсудні визнали інкриміновані дії, але заперечували, що вони є злочинними. Намагалися довести, що вилучені 21.12. 1959 р. у вулканізаційному цеху шахти № 9 міста Інти програма і статут їхній організації не належать (то справді були попередні варіянти, згодом суттєво виправлені), та це нічого не дало.
10.10. 1960 р. суд констатував, що фактичним організатором "Об’єднання" був саме Л., що це він, «знайшовши в особі Гасюка, Христинича, Затварського і Кобилецького своїх однодумців, після утворення "Об’єднання" і обрання Гасюка керівником, який був призначений на цю посаду за його ж пропозицією, розгорнув активну роботу і в першу чергу по складанню різних антирадянських документів і розповсюдження таких серед ув’язнених в інтинському таборі і на Україні».
Приблизно півтора десятка членів «Об’єднання» пройшла свідками: КГБ під час хрущовської «відлиги» не був зацікавлений надто роздувати цю справу.
Покарання Л. відбував таборах Мордовії, зокрема, у сьомій зоні, у Сосновці Зубово-Полянського р-ну. Активно спілкувався з новим поколінням політв’язнів – шістдесятниками, але основним його заняттям у неробочий час було збирання і вивчення літератури про рідну Берестейщину. Друзі називали його «лаґерним академіком». Про бесіди з Л. згадують Левко ЛУК’ЯНЕНКО, Ярема ТКАЧУК. Звільнився у липні 1971 р. з великою кількістю літератури і записів.
Л. приїхав до дружини Ірини в с. Тернопілля Миколаївського р-ну Львівської обл., де живе донині. Там живе брат дружини Богдан Кулик (обоє були причетні до діяльності "Об’єднання").
Опублікував низку статей та інтерв’ю про діяльність «Об’єднання». Але найвагомішим його творчим здобутком є фундаментальна праця "Словник Берестейщини" (вийшов друком 1996 р.), де зібрано матеріали з історії Берестейщини, яка розглядається в контексті загальноукраїнської історії. Цей твір є результатом подвижницької праці вченого і патріота впродовж усього його життя. Л. передав кілька десятків примірників «Словника» в бібліотеки Берестейщини, але влада Білорусі заборонила його на своїй території як «націоналістичний». Підготував до друку другий том «Словника Берестейщини». Постійно підтримує зв’язки з українцями Берестейщини – своїми земляками.
Реабілітований 1992 р.
Бібліоґрафія:
1.
На прю стає Об’єднання // Зона, 1994. – № 6. – С. 163 – 180.
Словник Берестейщини [Текст] / В. Леонюк. – Львів : Афіша, 1996. – 360с.
Син Полісся з "розстріляного відродження": До 100-річчя від дня народження Дмитра Фальківського // Дзвін. – 1999. – № 1. – С. 133-140.
З неволі. З історії хановейського повстання // Христинич Б.. На шляхах до волі. Підпільна організація «Об’єднання» (1956-1959). – Львів, 2004. – C. 228-232.
Поліська розмежувальна лінія // Гайдамака. Незалежний інформаційно-освітній ресурс: http://www.haidamaka.org.ua
2.
Русначенко Анатолій. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. – К.: Вид. ім. Олени Теліги, 1998. – С. 63 – 72; 370-389.
58-10. Надзорные производства Прокуратуры СССР по делам об антисоветской агитации и пропаганде. Март 1953 – 1991. Аннотированный каталог. Под ред. В.А. Козлова и С.В. Мироненко; сост. О.В. Эдельман, М.: Международный Фонд «Демократия», 1999. – 944 с. (Россия. ХХ век. Документы)»: – С. 550.
Козловський Микола. «Книга має скритий націоналістичний характер…» // Над Бугом і Нарвою – часопис українців Підляшшя, 31 (41), 1999: www.nadbuhom.free.ngo.pl
Христинич Богдан. На шляхах до волі. Підпільна організація «Об’єднання» (1956-1959). – Львів, 2004. – 416 с.
Синюк Микола. Волинський слід у холодищах Півночі // Волинь. Електронне видання, № 894, 29.01.2009. http://www.volyn.com.ua
Лащенко Сергій. Біловезький зубр міг би українським символом // Кримська світлиця, №3, 2008. – 18 січня: http://svitlytsia.crimea.ua
Ткачук Ярема. Буревії. Книга пам’яті. – Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. – С. 112.
Лук’яненко Левко. Галицьке «Об’єднання» // З часів неволі. Соснова-7. – К.: МАУП, 2005. – C. 421-436.
Лук’яненко Левко. Володимир Леонюк // З часів неволі. Кн. 2. – К.: МАУП, 2007. – C. 169-178.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 30 січня 2009 року. Виправлення В.Леонюка від 26.05. 2009 внесені 1.06. 2009.
Вас може зацікавити
Спогади
ЖОВТЯК Дмитро. ЧОРНИЙ ЛІС. Кононович Леонід: літературний запис
Персоналії / Український національний рух
ГОРБАЧУК ВАСИЛЬ ТИХОНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ОЛЕНЧАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
СОРОКА СТЕПАН КЛИМЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
СОРОКА СЕМЕН КЛИМЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ВОДИНЮК ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ОЛЕНИЧ СТЕПАН АДАМОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
РЯБЧУН ГРИГОРІЙ ЯКОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
БАНАЦЬКИЙ КИРИЛО ПАВЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
БУЛАВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
СЛАБІНА ЙОСИФ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
КОБИЛЕЦЬКИЙ ЯРОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ЗАТВАРСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Організації / Український національний рух
Організації / Український національний рух
Персоналії / Український національний рух
БУЧКОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ГАСЮК ЯРОСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ОБ’ЄДНАННЯ (м. Інта, Комі АРСР, 1956-1959, 94 особи). Христинич Б.Т.
Персоналії / Український національний рух
ХРИСТИНИЧ БОГДАН ТЕОФІЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
ЛЕОНЮК Володимир. НА ПРЮ СТАЄ ОБ’ЄДНАННЯ. Леонюк Володимир Гнатович