ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ

 411307.08.2007

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

І н т е р в' ю Леоніда Миколайовича Т и м ч у к а
Останні виправлення Л.Тимчука у липні 2006 р.

В.В.Овсієнко: 11 лютого 2001 року в Одесі ведемо розмову з паном Леонідом Тимчу-ком. З участю Олекси Різниківа.
Пане Леоніде, Харківська правозахисна група збирає матеріали про людей, котрі причетні до спротиву совєцькому комуністичному режимові в різних формах. Мені відомо з літератури і від пана Олекси Різниківа, що ви теж були активним учасником руху опору і маєте що розповісти. Що знайомі з Ганною Михайленко, з Василем Барладяну, з Ніною Строкатою... То розкажіть не тільки про себе, але й про інших людей. Але перш за все свою біографію підведіть до того, як ви підключилися до руху.
Л.М.Тимчук: Я народився в місті Очакові в 1935 році, 3 квітня. Батьки мої – мати Євдокія Федорівна Запорожан, 1911 року народження, батько Тимчук Микола Михайло-вич, 1907 року народження. Він народився на Вінниччині, містечко Меджибіж. А мати на-родилась у фамільному хуторі Копані на Херсонщині – то був їхній хутір. Зараз це велике село. Згодом батьки переїхали до Миколаєва, там я жив до 1944 року. Вчився в німецькій окупаційній школі в Миколаєві – в перший клас пішов, а в другий уже пішов за радянських часів. У 1944 році ми переїхали до Одеси.
В.В.Овсієнко: А коли ви закінчили школу в Одесі?
Л.М.Тимчук: Я її не закінчив – я її покинув. В армії служив з 1954 року по 1956 у Криму, в Миколаєві. Після демобілізації пішов працювати в Одеський порт. В порту я працював у портофлоті, на буксирах, працював матросом, мотористом, боцманом. Був на-віть секретарем комсомольської організації портофлоту.
Ще за тих часів, мабуть, із військової служби почав аналізувати, що ж це відбувається, що ми робимо – всі разом. Нам казали, що будуємо соціалізм, комунізм, суспільство май-бутнього, котре буде існувати мільйони років. А я весь час натикався на такі факти, котрі свідчили, що якщо ми будемо так працювати, якщо ми будемо так жити, то ми далеко не поїдемо. Весь час у мене виникали конфлікти на цьому ґрунті. Через це я навіть залишив комсомол – перестав платити внески – і взагалі відійшов від суспільної роботи. Бо там не-можливо було вести боротьбу з недоліками, які всім в очі впадали. Мені завжди казали: що ти бачиш тільки темне, а гарного не бачиш? І робили страшенні дурниці заради того, щоби показати, що ми виконуємо план, що ми живемо по-комуністичному, що ми будуємо комуністичне суспільство, що ми вже збудували соціалізм. Я казав, що як я розумію той соціалізм, той комунізм – то ми зовсім не в той бік ідемо.
Далі – більше. Іноді читав газети – газети я мало читав, я не люблю читати газети, я живу самостійно, намагаюсь ні від кого не залежати, завжди я впорювався зі своїм клопо-том сам. Я пристосувався слухати приймач. Я навіть телевізор не дивився, бо якщо диви-шся телевізор, то вже нічого не можеш робити. А якщо щось робиш на кухні, підлогу ми-єш, підмітаєш і щось інше робиш, то вуха ж вільні, можна слухати.
В.В.Овсієнко: Але ж проти приймача працювали глушителі?
Л.М.Тимчук: А я працював проти глушителів.
В.В.Овсієнко: Як? Цікаво.
Л.М.Тимчук: От – військова радіостанція, військовий радіоприймач. Шпигунський радіоприймач, Р-310. (Радіоприймач Р-310, з панорамним пристроєм, має перемикач вхо-ду антени, який надає можливість підключати два типи спрямованих антен, які залежно від досконалості їх виготовлення послаблюють перешкоди. – Л.Т.).
В.В.Овсієнко: А, то ви працювали як шпигун?
Л.М.Тимчук: На екрані Р-310, з панорамним пристроєм, можна було спостерігати стан ефіру, а також визначити, яку станцію і на якій частоті глушать більше чи менше. Як глушать. Цю радіостанцію в мене колись конфіскували – намагались конфіскувати, але я її відвоював. Коли в мене під час обшуку, пов'язаного з арештом Ніни Антонівни Строкатої, вилучили всі ці речі, я сказав так: або мене забирайте до них, або речі давайте мені. Ми тільки разом можемо існувати. „Де ви взяли?” – „Купив».
В.В.Овсієнко: Ніна Строката була заарештована 6 грудня 1971 року.
Л.М.Тимчук: Я протоколи обшуку дав Зайцю до Львова.
В.В.Овсієнко: Це Юрію Зайцеву. А коли ви почали слухати радіо?
Л.М.Тимчук: Я почав слухати радіо, відколи придбав приймача. Це десь у 1959 році. Приймач був радянський, побутовий, всього-на-всього 25-и метрів, "Восток-57" – він мене не влаштовував.
Та щоб бути послідовним, треба все по порядку. Я захопився ще й музикою. Почав шукати спільників і знайшов – був такий Крюков Віктор Михайлович (він зараз помер) і його дружина Катерина. Ми записували музику. А музику також глушили. Катерина Васи-лівна жива ще. На пенсії, має сина Ігоря, – про нього також треба було б розповісти. Я за-раз не пам'ятаю його адресу, то шукати треба, а в мене зараз часу обмаль.
Ну, записували музику, обмінювалися записами, і дійшло до того, що одного разу я написав на Бі-Бі-Сі, щоб прислали мені – я мав на увазі ще й моїх друзів – правила, як танцювати "Ча-ча-ча». Написав листа – такого зовсім нейтрального, зовсім неполітичного, – нічого, ні відповіді, ні повідомлення про вручення – нічого цього не прийшло. Але з цього й почалося. Ми слухали, намагались якось встановити зв'язок з Бі-Бі-Сі. Листи не доходили. Та якось в ефірі прозвучало звернення Лариси Богораз до світової громадськос-ті про судовий процес над Гінзбурґом, Галансковим, Лашковою і Добровольським. Це звернення прозвучало на весь світ. Ми зібрались і почали розмовляти на цю тему. Ми по-бачили, що це така подія, якої ще не було. Ми тоді визначили, що це початок дуже великої події.
В.В.Овсієнко: А потім у зв'язку з окупацією Чехословаччини в Москві була „демон-страція сімох” на Красній площі 25 серпня 1968 року...
Л.М.Тимчук: Так-так-так, то в 1968 році. Під час чехословацьких подій ми вже були дисидентами. Думали-гадали. Я кажу: «Зараз усі чесні люди, мабуть, підтримають це зве-рнення.» І дійсно так: посипались заяви, протести з усього світу проти цього беззаконня. Ми чекали-чекали, щодня слухали, передачі записували вже на магнітофон – кілька разів записували, бо один раз початок заглушать, другий раз кінець. Це Крюков робив – у нього був добрий приймач Blau Punkt, німецький, там були короткохвильові діапазони – 13 мет-рів, 16 та інші. Ми записували, а потім переписували на папір. То дуже клопітка справа...
В.В.Овсієнко: Від руки, так?
Л.М.Тимчук: Від руки. Тоді друкарська машинка – то розкіш була. То не те що зараз – комп'ютери і таке інше. Тоді від руки все це робилося. Давали знайомим читати. І все чекали, що з Одеси хтось підтримає це звернення. Але нічого ми не дочекались. І тоді ми вирішили – у мене такий принцип: якщо щось треба робити і ніхто не робить, то намага-юсь робити я. Ото я й сказав так: „Якщо нікого в Одесі не знайшлось, то це повинні зро-бити ми”. Спочатку Крюков з Катериною написали, а десь через місяць написав і я – про-тест у Верховну Раду Радянського Союзу, у Політбюро ЦК. Дуже різкий протест проти су-дового процесу над Гінзбурґом, Галансковим, Лашковою і Добровольським. Послав – ні-якої відповіді.
Тоді ми знову зібрались радитись, що ж це таке робиться. Повинні відповідь якусь да-ти – нічого не дають. Свої закони порушують. Що будемо робити? Я кажу: треба подзво-нити Ларисі Богораз, що ми їй копії посилали – теж не дійшло. Тоді я йду на головпош-тамт, набираю номер – тоді треба було замовляти розмову, – замовляю Москву, набираю номер, і Лариса Богораз слухає.
В.В.Овсієнко: А де ви взяли номер її телефону?
Л.М.Тимчук: По радіо передавали. По радіо ж передавали й адресу – звідки ж я її ад-ресу знав. Вицарапали ми цю адресу і телефон з глушилки. Кажу їй: "Це до вас телефонує, – я буду російською далі, – говорит Ваш одесский корреспондент Тимчук. Ну, в якому се-нсі кореспондент – що я писав вам листа. Я писав, Крюков з Катериною писали. Чи ви щось одержали?" – "Нічого, – каже вона, – з Одеси ми не отримали». Ага! Отак, значить, ведеться нечесна гра? Значить, нас бояться? "Ми вам доставимо ці листи з оказією", – так я їй сказав. І все. Привеземо самі, якщо радянська пошта не в змозі це зробити. Так ми і зробили.
В.В.Овсієнко: А хто повіз?
Л.М.Тимчук: Повіз Крюков з дружиною. Оце я недавно був у неї – сказав, щоб вона все описала, як це було. Я навіть узяв у неї той протест, який вони писали, і зробив ксеро-копію. Це документ. Зробив ксерокопію навіть з повідомлень про вручення. Все це лежить зараз у мене. То документ про початок. Я вже не пам'ятаю, ми втрьох ходили дзвонити, чи ні. Ми дали знати, коли збираємося це зробити. Крюков узяв відпустку і зателефонував, що він з дружиною поїде до Москви 1 травня, чи раніше – я вже не пам'ятаю коли. Рік, мабуть, 1967. Я зараз дістану ці папери і навіть ксерокопію дам. З ксерокопії ви зробите ще ксерокопію – зараз це дуже зручно.
Ну, зібрались. Віктор узяв відпустку і каже: „Будемо їхати”. Я кажу: "Ми ж по теле-фону розмовляли з Ларисою».
В.В.Овсієнко: А вони прослуховують...
Л.М.Тимчук: "А її телефон, – кажу, – прослуховують. Треба так зробити, щоб ви дої-хали. Не їдь тоді, коли сказали». І він поїхав раніше. Поїхав і без ніяких перешкод – до Лариси. Гуляли по Москві, водила Лариса їх, знайомила з московськими дисидентами – з Анатолієм Марченком, з іншими. Там усі дивувались, як це так, такий геройський вчинок – приїхали, привезли, без ніяких перешкод. Ну, їм пояснили, що ми з самого початку об-вели кагебістів навколо пальця. І так було й надалі: завжди мені вдавалося якось схитру-вати і обвести їх. Навіть коли мене вирішили посадити будь-якою ціною, ціною порушень радянських законів, пришили мені хуліганство – навіть тоді вдалося їх обдурити.
Це закінчилося так. Набрали Катерина й Віктор Крюкови самвидаву в Москві. Їм дали те, що було. Тоді ще було мало самвидаву, самвидав тільки-но починав зароджуватися. І коли вони приїхали в Одесу, їх заарештували.
В.В.Овсієнко: Після повернення?
Л.М.Тимчук: Ще навіть у поїзді.
В.В.Овсієнко: А що саме вони з собою везли?
Л.М.Тимчук: Я не пам'ятаю. То вилучили, забрали все. Їм „пришили”, що вони вкра-ли якісь плащі "болонья" в якомусь готелі, якісь цінні папери. Під підкладкою сумки у Ка-терини був самвидав. Вони розпороли підкладку, забрали. Крюкови кажуть, що це ж не цінні папери, це ж не плащі "болонья" – що ви робите, ви ж шукаєте зовсім інше! Шукаєте плащі – беріть плащі. Але вони забрали самвидав, відвезли Крюкових у КГБ, там тримали їх до пізньої ночі, лаяли, як тільки могли, і сказали, щоб вони зі мною ніяких контактів не підтримували – не заходили в гості і навіть не віталися при зустрічі. А вони зробили на-впаки – тільки їх випустили, то вони вночі прийшли до мене. Катерина кричить із двору через вікно: "Вони нас обшукали, вони нас затримали, тільки-що випустили! Забрали все, а ми везли самвидав».
О.С.Різників: А де ти тоді жив?
Л.М.Тимчук: Я жив тоді на Індустріальній вулиці, Михайлівська вулиця, в 44-му но-мері, квартира 4. А Крюкови – на вулиці Заньковецької жили. Розповіли, що і як було.
А потім був Сергій Титарчук, працівник обкому партії по комсомольському сектору. Він товаришував з Крюковим на ґрунті джазу. Вони обмінювалися записами. Дуже ціка-вий хлопець цей Титарчук, вони завжди з Крюковим віталися, коли, звісно, не було свід-ків: "Хайль!" – "Зіг хайль!"
В.В.Овсієнко: Оце такий обкомівець?
Л.М.Тимчук: І цей обкомівець розказав, що була нарада в обкомі і була така розмова: "От які принципові люди – вони навіть для спекуляції нічого не взяли! От якби вони взяли для спекуляції якісь речі, ми б їх посадили. А вони – це ж дивно! – жодної шмотки не привезли з Москви, а тільки той самвидав!" Отака була розмова в обкомі. Тоді вже навіть на такому рівні були однодумці.
З цього почалося. Наші листи передали по радіо. Почалися заходи проти нас. На бесі-ди почали викликати Крюкова, мене. Збори на підприємстві влаштували, але я іґнорував ті збори. Я взагалі пішов з них, коли зібралися всі партійні працівники і кагебісти прийшли. Я одного свого товариша, Остапенка, запросив туди, а вони сказали, що це стороння лю-дина і хай він іде геть. А я кажу: "А хто цих запрошував? Я їх також не знаю». – "То наші люди». – "А це моя людина, і якщо він піде, то піду зі зборів і я». Остапенку сказали: "Ви-ходьте, покиньте збори». Він вийшов, а за ним вийшов і я. Вони обговорювали мій лист – не читали його весь, а висмикували окремі фрази. А потім сказали: "Це дуже погано, що ти покинув збори. Ми резолюцію склали, що це ти написав неправильно». А я кажу: "Це ваша думка, а я іншої думки. Я лишаюся при своїх переконаннях. Ваші переконання – то ваші переконання, а мої – то мої. То різні речі, і я лишаюся на своїх позиціях». – "Ну, ди-вися, щоб чого не вийшло!" – "Ну, як вийде, то вже вийде».
Ми почали діяти. Крюков каже, що нас в Одесі хтось повинен підтримати. На той час ніхто ще не підтримав. Він, як то кажуть, занепав духом, що ніхто не підтримав, що ми лишились самі. Що ми будемо робити, що треба робити? А я й кажу, що в Одесі мільйон мешканців. Ми розмовляли зі стількома людьми, і вони нашої думки. То хтось же має нас підтримати? Треба шукати однодумців.
І я почав шукати однодумців.
В.В.Овсієнко: А як же ви їх шукали, цікаво?
Л.М.Тимчук: Серед знайомих. В мене було велике коло знайомих – то були аматори музики, радіоаматори. Я пішов по такому великому колу. А далеко ходити не треба було, бо сусід жив на Михайлівській, у 44-му будинку, – Жора Мартьянов, він зараз працює су-довим медекспертом. (Мартьянов Георгій Андрійович помер у 2005 р. – Прим. Л.Т.). Я йому розповів, що отакі у мене справи. Він каже, що є люди, які цікавляться самвидавом, і познайомив мене з Судаковим – Судаков Віктор Вікторович, був такий в Одесі, він зараз у Німеччині живе. Зустрілись ми з Судаковим і з його колом. Там також були однодумці, але висловити це на весь світ і кинути свої переконання в очі Політбюро, ЦК ніхто не на-важувався. Вони цікавились самвидавом, вони все читали, але не більше. Судаков учився заочно в Московському університеті на факультеті журналістики. Він їздив до Москви в університет складати іспити, заодно возив з Москви самвидав та наші листи до Москви.
В.В.Овсієнко: Що він у той час привозив? Не пригадаєте, які праці тоді ходили? Мо-же, "Размышления о прогрессе" Сахарова?
Л.М.Тимчук: То вже було пізніше. Він привозив багато самвидаву і розповсюджував у своєму колі. Але ніхто не наважувався приєднатися до нас у такому плані, щоб відкрито протестувати проти радянської сваволі, проти цензура. Ми були проти цензури, за свободу друку, за свободу слова і таке інше. Не давали нам тоді висловлюватись.
Пройшов деякий час, і коло стало ширшати. Судаков продовжував навчання в Мос-ковському університеті і був таким нібито посильним, кур'єром. Через деякий час він по-знайомив мене з Катчуком Анатолієм Миколайовичем і Тихомоловим Олексієм. То також були такі люди, що цікавились самвидавом – вони поділяли наші демократичні погляди, але не більше.
Через деякий час Тихомолов прийшов до мене і з таким таємничим виразом на облич-чі пошепки сказав, що є люди, які цікавляться самвидавом – це ціла група. „Ну, хто це, що це?” – "Я влаштую зустріч і познайомлю тебе з ними. Їм треба якось зв'язатися з Москвою – то такі ділові хлопці». Ми домовились і через деякий час Тихомолов справді влаштував мені зустріч з Іґруновим В'ячеславом і Олександром Риковим. Зустрілися дуже конспіра-тивно, в якомусь сквері, я зараз навіть і не пам'ятаю, де. Прийшли на зустріч В'ячеслав Іґ-рунов і Олександр Риков. Вони дійсно цікавились самвидавом. Зв'язку з Москвою в них не було. Вони хотіли познайомитися з московськими демократами. Я сказав, що влаштую – це дуже просто. І дійсно, я влаштував їм знайомство. Я написав листа, передав ними до Лариси Богораз, хтось із них поїхав – здається, Іґрунов поїхав до Москви, і почали й вони возити самвидав.
Іґрунов на той час був студентом Інституту народного господарства – на економічно-му факультеті він навчався. (Проживає нині в Одесі. – Л.Т.). Мав він такий дуже аскетич-ний, дистрофічний вигляд, і Риков також. Він справляв враження людини, яка всі свої си-ли віддає своїм переконанням, тобто на той час самвидаву. Я їх спитав: "Ви готові написа-ти якийсь протест, послати його до Москви?" – "Ні, ми зараз працюємо, хлопці наші пра-цюють, наукову роботу ведуть – треба закінчити, а потім уже ми будемо щось робити. Ко-ли закінчимо, тоді опублікуємо». Так я досі й не ознайомився з їхніми працями. Але сам-видав вони возили регулярно. Риков більше цікавився таким некримінальним, так би мо-вити, самвидавом – філософія, психологія, йога, карате. Він заробляв на цьому гроші. Іґ-рунов цікавився політичним самвидавом.
Їм удалось організувати в Одесі тиражування самвидаву. Тиражували його фотоспосо-бом – ксерокс тоді був тільки на підприємствах, та й то під пильним наглядом, що туди не піткнешся, але вдавалось і на ксероксі.
В.В.Овсієнко: Тоді була така машина, "Ера» називалася.
Л.М.Тимчук: Так, була "Ера". Риков, там, де він працював, користувався цією маши-ною. Але то, звичайно, робилося за гроші, а гроші він заробляв на некримінальному, філо-софському самвидаві. Так існував цей самвидав.
Я поцікавився, як виникло коло Іґрунова. Вони разом вчились у школі. У них був кла-сний керівник Ісидор Мойсеєвич Ґольденберґ. Ісидор Мойсеєвич Ґольденберґ влаштував підпільний гурток вивчення марксизму-ленінізму – це за радянської влади, як не дивно. Той гурток відвідували Риков, Іґрунов і ще декілька хлопців – була така група Синілова, самвидавівська група. Туди входило, мабуть, небагато людей, я тільки одного пам'ятаю... Ой, забув уже це прізвище. Ну, добре, потім якось пригадаю. (Дійсну наукову роботу про-водив самотужки Едуард Васильович Петраковський. Перечитав усі праці Леніна та стенографічні звіти з’їздів ВКП(б) та КПСС. Зробив висновки, але коли в нас почалися обшуки, спалив усе. – Л.Т.) Я ж пишу, намагаюсь написати все це, викласти в письмовій формі.
В.В.Овсієнко: І правильно робите.
Л.М.Тимчук: Але часу не вистачає, тому доводиться отак робити.
Ґольденберґ вів гурток вивчення марксизму-ленінізму. Працюючи в школі виклада-чем, він підробляв на фабриці народних художніх промислів. Там виробляли дерев'яні браслети, медальйони, кулони – отаке. Разом з Ісидором Мойсеєвичем Ґольденберґом там працював Іґрунов, і Риков там підробляв. Ґольденберґ виділяв на самвидав Іґрунову 10 ка-рбованців на місяць. Скільки міг. Але Іґрунов був невдоволений цією сумою і казав, що нам не допомагають, нам мало допомагають – Ісидор Мойсеєвич має з цієї майстерні ве-ликі гроші, а нам тільки 10 карбованців виділяє на місяць. Через деякий час Іґрунов і Ти-омолов, які працювали там, зробили в майстерні заколот.
В.В.Овсієнко: Отаке...
Л.М.Тимчук: Цю майстерню, до речі, організували Аврам Шифрін з художником Аліком Альтманом. Виїжджаючи до Ізраїлю, він передав цю майстерню Ісідорові Мойсе-йовичу Ґольденберґу. (Шифрін довгий час після виїзду підтримував зв’язок з Валерієм Се-менюком – одним із працівників цієї майстерні. Семенюк українець. Живе зараз в Овідіо-олі. – Л.Т.). Згодом Ігрунов і Тихомолов звинуватили Ґольденберґа в тому, що він при-власнює гроші, і відібрали в нього майстерню. Ісидор Мойсеєвич пішов з цієї майстерні. Що там було – я не аналізував, у мене до тих документів не було доступу, та й часу не бу-ло аналізувати це, цікавитись, але то було так.
І от Іґрунов запанував у тій майстерні. Згодом справи майстерні погіршали. Я допома-гав, як тільки міг, але Іґрунов, будучи студентом економічного факультету, захоплювався американським економістом Тейлором і вирішив запровадити в цій майстерні тейлорівсь-ку систему. На тому він і потерпів крах. Робітники майстерні збунтувались, майстерня розвалилася. Іґрунова звинуватили в тому, що він привласнив гроші і на ці гроші придбав собі півбудинку на вулиці Дубовій.
Згодом я познайомився з Ніною Антонівною Строкатою. Ще Судаков при перших відвідинах Лариси Богораз мав розмову, що в Одесі є така самітна жінка, ніхто їй не до-помагає, а треба допомогти, якесь таке коло створити, щоб їй було не так самітно в Одесі. Це дружина Караванського. Тоді ми про Караванського нічого не знали. Лариса Богораз дала адресу Ніни Антонівни і якось ми завітали до неї, познайомилися.
В.В.Овсієнко: А коли приблизно – можете пригадати?
Л.М.Тимчук: То було, мабуть, під час чехословацьких подій 1968 року. Далі я позна-йомив усіх своїх знайомих з Ніною Антонівною – Крюков, його дружина, Іґрунов – усіх, хто бажав.
В.В.Овсієнко: А як вона приймала вас?
Л.М.Тимчук: Вона приймала нас дуже насторожено, невпевнено – їй просто не вірилося, що таке може бути, що люди отак, не боячись, її відвідують. Час від часу вона каза-ла: „Дивіться, вам ці відвідини так не минуться”. Так воно й сталося.
Ми почали обмінюватися самвидавом з Ніною Антонівною. Потім вона познайомила мене зі львів'янами, з В'ячеславом Чорноволом, з Іриною Калинець.
В.В.Овсієнко: А що, вони сюди приїздили?
Л.М.Тимчук: Приїздили, аякже. Зі Стефанією Гулик, з її чоловіком.
В.В.Овсієнко: Так це вже, мабуть, Чорновіл після першого ув'язнення приїздив, десь 1969 року?
Л.М.Тимчук: Так-так. Він приїздив сюди, ми зустрічалися. Зустрічався й Іґрунов, але в Іґрунова були імперські погляди, навіть прорадянські. Це був його постійний рефрен: „Та радянська влада не така вже й погана, якби тільки вона економічно піднялася, то було б усе гаразд, а так якось не вдається їм економіку налагодити, а нам не дають їм допомог-ти”.
Потім був арешт Ніни Антонівни.
В.В.Овсієнко: Її заарештували 6 грудня 1971 року.
Л.М.Тимчук: Перед арештом вона познайомила мене з киянами.
В.В.Овсієнко: А хто це був з киян?
Л.М.Тимчук: У Києві на той час жив мій батько. Я їздив до батька і познайомився з Оксаною Мешко, зі Світличним. Дала мені Ніна Антонівна адреси, то я й ходив, знайоми-вся. Я, звісно, познайомив львів'ян з одеситами. Але одеський гурт – то було коло Іґруно-ва, якому вдалося налагодити тиражування самвидаву. В основному, тиражувала цей сам-видав Прокопенко Валентина Михайлівна, завклубом канатного заводу, та Людмила Ка-рабанчук. Там була фотолабораторія. У тій фотолабораторії вони й тиражували самвидав.
В.В.Овсієнко: А друкарські машинки не використовували?
Л.М.Тимчук: Використовували тоді, коли з екземпляру важко було зробити фотоко-пії – тоді передруковували.
Одразу після арешту Строкатої в мене був обшук з того приводу. Тоді з ініціативи В’ячеслава Чорновола був створений Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської, куди увійшли також Ірина Калинець, Василь Стус, Петро Якір та я. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972 Чорновіл, Калинець, Стус були заарештовані. Комітет устиг видати лише два документи – заяву про створення Комітету і бюлетень "Хто така Н.А.Строката (Караванська)". То був перший обшук у мене. У мене забрали радіостанцію Р-318, дещо з паперів. Я вже й не пам'ятаю, що воно і як було – то треба сісти й пригадати не похапцем. Ніна Антонівна відчувала, що той арешт буде, то вона вирішила допомогти Юркові Шухевичу. Яким чином? – Поміняти своє житло в Одесі на житло в Нальчику, щоб таким чином покращити його житлові умо-ви, щоб він мав можливість жити в тому помешканні. Вона ледве встигла це зробити. Во-на перевозила речі в Нальчик, я допомагав їй це робити. Вийшло так, що під час арешту нікого не залишилося – вони всіх порозганяли з Одеси. Вони залякали – ну, не залякали, бо цих дівчат залякати було неможливо, – але вони все зробили, щоб Марія Овдієнко не була в Одесі, щоб поїхала з Одеси. А вона допомагала Ніні Антонівні до останнього.
В.В.Овсієнко: Я Марію Овдієнко знаю.
Л.М.Тимчук: Я неправильно сказав, що залякали – вони вибили ґрунт з-під ніг цієї дівчини, і вона поїхала на деякий час до Києва. Мені довелося взяти на себе цю справу і бути довіреною особою Ніни Антонівни, тобто клопотатися про її майно, яке знаходилося ще в одеському помешканні, відправити його до Нальчика. Її арештували, обшук робили тут, а ми пакували речі. Якраз Марія Овдієнко і її чоловік (тоді вони ще не були одружені) Обух Дмитро. У той час кагебісти вже знали, що тиснути на мене немає ніякого сенсу – той тиск тільки озлоблює мене і наснажує на подальші дії. Я робив свою справу, носив передачі, клопотався про адвоката. І продовжував підписувати протести.
Одного разу до мене завітала Ганна Василівна Михайленко. Вона розшукувала, як зв'язатися з Ніною Антонівною, шукала шляхи і зайшла до мене. Отак ми познайомилися з Ганною Василівною – вона сама прийшла і сказала, що є ще одна вчителька в Одесі – Ганна Вікторівна Голумбієвська, яку переслідують у школі за те, що вона розповідала сво-їм учням про Солженіцина.
Згодом виявилося, що Голумбієвська живе, якщо по прямій, то на відстані якихось 150 метрів від мене, на вулиці Мельничній, у 8-му номері. Голумбієвська сама одного разу зайшла до мене – вона якось довідалася про мою адресу й зайшла, познайомилися. Вона розповіла про свої біди, про те, як їй дошкуляє в школі адміністрація, що вона так пово-диться. Голумбієвська перша, після мене, Крюкова і дружини його Катерини, почала під-писувати і писати протести. То була перша людина. Тут неможливо навіть сказати, хто перший. Ганна Василівна – та шляхів не мала, як і куди передати свої протести. То вони вдвох почали писати і підписувати спільні протести. Так наше коло розширилося.
Ганна Вікторівна працювала в школі. У неї були учні, які поділяли наші погляди. Це Зіна Варґа, Вася Варґа, Рибнікова Таня, яка зараз працює в Одеському літературному му-зеї. Її також можна назвати дисиденткою, бо вона підписувала якісь протести. Я вже не пам'ятаю, що вона підписувала. Підписувала й Зіна зі своїм чоловіком, Василем Варґою, так що коло поширилося.
В.В.Овсієнко: То вони вже не були школярами, вже старші були?
Л.М.Тимчук: Вони вже були не школярами. Зіна вже була, мабуть, студенткою.
В.В.Овсієнко: Це вихованці Голумбієвської?
Л.М.Тимчук: Так. Потім Ганна Василівна познайомила нас усіх із Сірими – Леонідом і Валентиною – та його сім'єю. Там почалися писання протестів. Потім був судовий про-цес над Іґруновим.
В.В.Овсієнко: За якою статтею його судили?
Л.М.Тимчук: Його судили за статтею, мабуть, 187-прим.
В.В.Овсієнко: Три роки дали?
Л.М.Тимчук: Йому дали психушку, але він дуже м'яко сів – через два роки... Він тут, в Одесі, відбував у психлікарні, до нього можна було вільно прийти, відвідати його. Через деякий час він вийшов.
В.В.Овсієнко: То все-таки його суд запроторив туди, так?
Л.М.Тимчук: Суд запроторив.
В.В.Овсієнко: Ви не пам'ятаєте, коли це було?
Л.М.Тимчук: Я не пам'ятаю. То зафіксовано в "Хроніці поточних подій».
Я вже давно знав, що в мене підслуховуюча апаратура встановлена на стінці, яка ви-ходила в завод. Після арешту Іґрунова я проаналізував деякі розмови в КГБ і прийшов до висновку, що вони підслуховують, і що Іґрунова заарештували, користуючись матеріалами підслухування. Арештували не на підставі цих матеріалів, але слідство велось по цих ма-теріалах. Буквально цитували наші висловлювання, вони навіть не намагались прикрити, що вони знають, про що ми розмовляємо. Вони таким чином намагались нас деморалізу-вати – що в нашому колі є стукачі. Я сказав так: „А мені наплювати на те, хто стукач, хто не стукач. Запрошуйте всіх. Я не Ісус Христос, мене продавати ніхто не буде, за мене 30 серебреників ніхто не дасть. Хай продають, хай купують”. Отаке. Таке я тоді відчебучив. (Я ще іноді казав таке: Ісус Христос знав, хто з Його учнів продасть Його, але Іуду не проганяв. Іуда мав виконати свою місію! – Л.Т.).
В.В.Овсієнко: Цікава позиція.
Л.М.Тимчук: Все одно, кажу, будемо розмовляти, але треба розмовляти якимось та-ким чином, щоб нас не зловили на розповсюдженні самвидаву. Щоб це не було чути – на папері писати деякі фрази. Я зрозумів, що слідство користувалось підслухуванням, і весь час агітував товариство, щоб цензурувати розмови. Пишіть на папері – тоді були такі при-строї, що на ньому можна було багато разів писати. Отак знімаєш плівку – і воно стира-ється.
В.В.Овсієнко: У Москві цей пристрій називали "русско-русский разговорник».
Л.М.Тимчук: Так-так-так. Але товариство не реагувало, особливо Голумбієвська – вона була відчайдушна, казала: "Та що, я собі язика зав'язувати буду – що мені казати, що мені не казати? Може, ніхто й не підслуховує нічого». Тоді я вирішив довести, що підслуховують. Поліз і поламав їхню апаратуру, забрав. У мене зробили обшук, на який мені вдалося запросити Голумбієвську. Мене зловили на вулиці, а я їй камінець кинув у вікно. Я знав, що в мене будуть обшук робити, то коли мене вели додому, я їй кинув камінець в вікно – вона виглянула, я сказав: "Заходь до мене в гості на обшук, будеш понятим».
В.В.Овсієнко: Цікаво!
Л.М.Тимчук: Вони знайшли всю ту свою апаратуру, вилучили, а мене за це двічі ло-вили на вулиці і звинувачували в хуліганстві.
В.В.Овсієнко: А коли той обшук був, ви не пригадаєте?
Л.М.Тимчук: То треба до протоколів вдаватись. Я все це запишу детально – в мене повістки є, все.
Що ще Вам розповісти?
В.В.Овсієнко: Що було у зв'язку з цим обшуком? Справи проти вас не порушували?
Л.М.Тимчук: Справи не було підстав порушити. Я зламав і забрав апаратуру, яка знаходилась на стінці мого помешкання. Але щоб порушити кримінальну справу про кра-діжку цієї апаратури, треба було, щоб хтось подав судовий позов, щоб хтось у суд заяву подав – хазяїн цього майна, а вони казали: "Це установка гражданской обороны, це нале-жить громадянській обороні». Я кажу: "Якщо так, то нехай громадянська оборона пору-шує проти мене кримінальну справу – чи хто там хазяїн, в кого я це вкрав. Я не криюсь – я взяв». Коли вони приїхали повторно ставити ту апаратуру, то ще не знали, що це зробив, бо собака слід не взяла. Я заліз через покрівлю свого помешкання по дереву і з дерева все це зробив – там під стінкою стояло дерево і ящики з якимись верстатами. Я з того ящика все це зробив, забрав і поліз назад. Тільки сокирка в мене впала, туристська, я її не підні-мав. Вони вирішили, що це хтось із заводу зробив, бо я заліз на територію заводу. То була територія заводу.
Через день-другий вони приїхали ставити. Я лежав, відпочивав уже. Чую – колупа-ються в стінці. Я заліз на покрівлю, подивився, – а там темно – стоїть машина, хлопці працюють, довбають стіну. Хтось із них помітив, що я дивлюсь, і каже: "Человек на кры-ше!" А інші: "Что вы там делаете?" А я їм відповідаю: "Что вы там делаете – вот это инте-ресно. Убирайтесь, – говорю, – отсюда!" – "Вы нам мешаете!" Я говорю: "Вы мне жить мешаете! Убирайтесь со своими делами!" І пішов. Вони там до ранку стояли, не знали, що робити – чи продовжувати, чи припинити.
А я зник на пару діб із дому, вони мене шукали, полювали на мене. Граждан кричав, коли мене зловили: "Я две ночи не спал из-за вас!"
В.В.Овсієнко: Граждан – це хто?
Л.М.Тимчук: Юрій Степанович, слідчий, старший лейтенант КГБ. Він більше всіх побивався. А Алексєєв – був такий капітан Алексєєв, Олександр Сергійович, – той у кагебістському колі все питав: "Ну звідки він довідався, що в нього встановлено підслуховую-чу апаратуру?" А мені потім переповіли – одна людина розказала, я її називати зараз не буду. То їхній працівник, між іншим, розповів. Зараз ще не безпечно – називати цю люди-ну. Я не знаю, де він зараз і як, але ці хлопці дуже старанно таких своїх людей прибира-ють – навіть зараз. Зараз у них свої справи, свій гурт, своя програма, і, може, він серед цих людей ще є. Я його називати на буду. Але там була ціла нарада – це я точно знаю, що Але-ксєєв так і спитав: "Звідки він міг довідатись?" Це було в березні місяці – коли я демонту-вав.
В.В.Овсієнко: Якого року?
Л.М.Тимчук: Вже Строкатої не було, Іґрунов уже сидів.
На мене там чатували. Мене як зловили? Я вже йшов додому, вночі. Дивлюся – біля моїх воріт варта. Я вирішив зайти в сусідній 46-й будинок, у двір, і через стінку перелізти в свій двір. Коли я перелазив, то побачив на покрівлі заводу людину з приладом нічного бачення – він дивився на подвір'я. Ага! Ну, мені вже, як то кажуть, назад було йти нікуди, я пішов до своєї хати і біля хати мене й зловили. Отаке було.
А потім обшук був – це я вже казав, – я до Голумбієвської кинув камінця у вікно. Ото був тоді обшук. Я зняв цю апаратуру 9 березня, то я точно пам'ятаю, бо – 9 чи 10? – бо я так спланував свої дії, щоб мені було зручніше це робити. Там охорона на заводі, само со-бою, є. Я після свята, коли всі вже втомлені, вирішив туди полізти. Думаю, то буде найза-тишніший час, найвигідніший час для цієї справи – я точно це вгадав.
В.В.Овсієнко: А цікаво, що то за апаратура була, що воно таке?
Л.М.Тимчук: Та воно було залито компаундом, кілька блоків. Такий побутовий мік-рофон, загорнутий в ізоляційну стрічку, і дуже багато батарей живлення типу "Марс" – я їх витягнув, там покидав, більше ж мене це не цікавило. Ото я забрав це. Я й не роздивив-ся. Але то дуже примітивна саморобна апаратура, то не з-за кордону була апаратура. Ма-буть, їхні місцеві кагебістські майстри робили ці штуки. А приєднана вона була до теле-фонної мережі, так що я дріт бачив давно – він через дорогу йшов у 33-й будинок. А в 33-му будинку колись було районне відділення МГБ. То там – після того, як ліквідували ра-йонні відділи МГБ – щось там лишалось, але вже без вивіски. Я побачив, що дріт туди йде, і зрозумів, що там живуть їхні люди. А потім я придивився до цього будинку і поба-чив, що з балкону за мною завжди спостерігають – жінка там сиділа. Отак без відриву від дому працювала.
О.Різників: Надомниця! (Сміється).
Л.М.Тимчук: Стукач-надомник. Я вже знав: коли вона сидить і дивиться – то вже я під наглядом. Я вирахував, що за мною нагляд, за мною будуть стежити. Ну от, вона й стежила. Я виходив з дому – а наші будинки один навпроти другого, так що там відстань невеличка – вона сидить на балконі, щось в'яже або читає. І так: раз у книжку – раз на во-рота, раз у книжку – раз на ворота. Я вийшов, вона подивилась, куди я пішов, пішла в кім-нату. Отак я знав, коли за мною стежать, а коли ні.
Ну, що вам ще розповісти?
В.В.Овсієнко: Ви щось робили в той час, самвидав тоді виходив? Це ж 70-х роках почалися більші репресії.
Л.М.Тимчук: Самвидав був. Іґрунова заарештували, але самвидаву в нього вже не було. В нього справа була поставлена так: той, хто тиражує самвидав, – тиражували Вале-нтина Прокопенко і Люда Карабанчук, була така дівчина, студентка, на них тиражування трималось, – той, хто друкує, той у себе нічого не тримає: віддрукував і віддав, віддрукував і віддав – не накопичували той самвидав. Був бібліотекар, який накопичує самвидав. На той час то був бібліотекар Юрій Сергійович Городенцев, він зараз працює священиком у Свято-Димитріївській церкві. А потім він передав цю бібліотеку Бутову – був такий Петро Бутов. Бібліотекар не розповсюджував літературу самвидаву, він тільки роздавав тим, хто носить. Були такі люди, котрі приходили до нього і розповсюджували. Вони також не тримали в себе багато. Самвидав в Одесі вилучали раз за разом. Навіть була така стандартна, відпрацьована нами відповідь: "Де взяли?" – "Купив на Ста-рокінному». На Старокінному ринку купив – а там книжки продавались. Там усе можна було купити. Після кількох таких вилучень і таких відповідей почали розганяти всіх кни-гарів зі Старокінного.
Потім Петро Бутов перебрав у свої руки бібліотеку.
Через деякий час, восени, мене вперше упіймали на вулиці, завезли в міліцію і записали, що я хуліганив, приставав до дівчат. Тоді суд не наважився мене притягти до відпові-дальності за хуліганство, тому що в мене ніяких хуліганських вчинків ніколи не було – ніде такого не фіксувалось.
Тільки я вийшов – через 3 доби мене знову схопили і на 15 діб посадили. Тоді мене розшукали три жінки. Це Голумбієвська Ганна Вікторівна, Ганна Василівна Михайленко і Розалія Менделівна Баpенбойм, вчителька математики була така, вона згодом до Ізраїлю поїхала. Але найперша мене розшукала Ганна Василівна Михайленко. Вона знайшла мене і навіть показала через віконце, що вона знає, де я.
Тоді відбулась дуже цікава подія: тільки мене схопили і завезли в слідчий ізолятор – не в слідчий ізолятор, а на Успенську, як ця камера називається – камера попереднього ув'язнення?
В.В.Овсієнко: КПУ. По-російськи це КПЗ.
Л.М.Тимчук: КПЗ. Тільки мене туди посадили – знялась ота стихія, котра поламала тут усе – дерева поламала, дроти порвала. Місто було без води, без електроенергії, а я си-дів отам у КПУ – дивився через вікно. Вже п'ята доба пішла – за мною прийшли. Відчиняють двері: "Тимчук!" Я кажу хлопцям: "До побачення", а вони кажуть: "До якого поба-чення – домой поедешь». – „Ну, я недоумеваю, чего это я домой поеду». А виявляється, оці три жінки – вони під час тієї стихії, по сльоті, по ожеледі, без міського транспорту – міський транспорт в Одесі не працював – ходили по прокуратурах, всюди ходили, розшукували мене і заявляли протести.
Я вийшов – я місто не впізнав, таке все було заледеніле. Але одна деталь була дуже позитивна, відрадна: зламало всі антени-глушилки, і можна було слухати які завгодно радіостанції. Нічого не глушили, не було можливості. Погнуло навіть маленькі щогли. Та велика була ціла, але туди тягнулись антени, і їх позривало. І маленькі металеві щогли стояли, їх погнуло. Ото така подія.
В.В.Овсієнко: Якого ж це року була ця стихія?
Л.М.Тимчук: Я зараз не можу навіть визначити... Тоді випустили мене на поруки – ці жінки добились. І буквально під Новий рік я завітав до новорічного столу Ганни Вікторів-ни Голембієвської. Тоді почалися протести. Я зразу, як вийшов, зателефонував московсь-кому кореспондентові "Бі-Бі-Сі" про свої біди, але вони ніяк не відреагували, в ефірі нічо-го не пролунало. Я в Політбюро ЦК протест-телеграму послав, щоб мене або випустили з Радянського Союзу в якусь країну, де не переслідують демократів, або припинили це пе-реслідування. Люди почали заявляти протести з приводу переслідування мене. Тоді до нашого гурту приєднався Василь Барладяну – ми познайомилися з ним у цей час, – і дуже багато інших людей, з якими я тоді познайомився. Був такий період, коли друзі мене су-проводжували по місту, щоб не зробили мені таку ж саму штуку, як двічі вже робили. Це тривало дуже довго. Тоді мені суд присудив рік примусових робіт і я вже забув, скільки процентів зарплатні. (Я тоді прокоментував цю подію так: сплачую аліменти на користь КГБ. – Л.Т.)
В.В.Овсієнко: Двадцять, здається?
Л.М.Тимчук: Двадцять п'ять. Я працював у порту, і мене друзі водили на роботу і з роботи.
В.В.Овсієнко: А не було такого, щоб вас із роботи виганяли?
Л.М.Тимчук: На роботі були гострі розмови. Деякі люди розмовляли зі мною жорст-ко, але я не звертав на це уваги. Основна маса тихенько співчувала мені. (З роботи мене пообіцяли вигнати тільки зараз, у 2006 році, за конфлікт з адміністративно-профспілковим альянсом «Інфоксводоканалу». Пообіцяли створити відповідні умови мені і Віролюбову Борису Васильовичу. Так що радянська влада померла – хай живе радянська влада в особі «Інфоксводоканалу». Такий собі капіталізм із комуністичним обличчям чи сідницями – різниці немає. Пришлю Вам ксерокопію справи. Справу дуже просто спрос-тувати навіть через такий дуже великий строк. Дуже цікаво, чому наш вельмишановний уряд не займається цими питаннями? Цікаво, яка доля спіткала організаторів цієї спра-ви? Як тільки виженемо з Одеси цього внутрішнього окупанта, займусь. Зв’язок між ци-ми справами, хоча й слабкий, мабуть, є.– Л.Т.).
Обов’язково треба розповісти, як закінчилося це переслідування. Люди стомилися су-проводжувати мене, мені це вже набридло. Це гірше, ніж арешт: коли мені треба кудись піти, я маю просити, щоб хтось зі мною пішов. Що я – мала дитина? Чи я такий уже боя-гуз? І одного разу я сів і вирішив: я повинен з цим розрахуватися сам. Треба щось зробити і не мучити людей, бо людям дуже незручно. Я зняв охорону: все, я з ними розправлюся сам. Деякий час я ходив сам, сам, сам. Я знав, що за мною будуть стежити. А визначав я, коли з мною "хвіст" має бути, так: на роботі я працював на буксирі. Кагебісти мали знати, коли я на роботі і коли я йду з роботи, коли за мною стежити, а коли не стежити і можна відпочити. Коли я на роботі – за мною стежити не треба, можна зняти цей "хвіст", хай від-почиває – так вони вирішили. А довідатись їм треба було на буксирі, на судні. Ходити і питати, коли я працюю, – то ж для них неможливо. Зв'язок із судном був із диспетчерсь-кої. Він і зараз командує буксирами, куди який посилати. То диспетчер інколи питав, коли Тимчук на вахті. Я це співставив із "хвостом" – як питають, так за мною хвіст. Уже добре – я знаю, коли за мною будуть стежити. Були хлопці, які мені передавали, що питалися, коли я буду на вахті.
Інколи я навіть такий трюк робив. Питають, коли я на вахті. А я біля радіостанції і відповідаю: „Завтра”. (Сміється). Я їх калічив, де тільки міг. Я розробив іще таку методи-ку. Я цікавився математикою, ознайомився з працями – були такі автори Смолян і Гнатепа (друге прізвище нерозбірливо), вони написали такі праці «Алгебра конфлікту» і «Конфлік-туючі структури». Вони намагалися математизувати шаманську практику. Шамани що робили? – Камінці кидали. А в математиці випадковість дуже добре експлуатується – існує такий метод Монте-Карло, дуже гарний метод, плідний. Я вирішив узяти на озброєння цю методику. Якщо висловлюватися словами Карлоса Кастанеди (а тоді в самвидаві вийшов Карлос Кастанеда, він автор містичного "учения дона Хуана"), воїн має бути недоступним. Воїн має зробити себе недоступним. Як це зробити? Дуже просто: щоб бути недоступним, треба бути непередбаченим. Тобто щоб дії мої вони не могли передбачити. Тобто я нікому не казав, куди й коли я піду. Якщо я виходив на вулицю, я також користувався випадковістю: я вибирав маршрут, користуючись номерами зустрічних машин. У мене була математично розроблена методика – як і якими зигзагами йти. Мені передали висловлювання ка-пітана Алексеєва, який тоді бідкався: "Что это такое? Леня бегает по городу, как молодая лошадь!" А то я виписував ті зигзаги. Іноді я виходив з дому, дивився на номер машини і повертав додому – мені нічого нікуди не треба йти.
Отак вплинули на мою долю Кастанеда, Смолян і Гнатепа (останнє прізвище нерозбі-рливо). Вони цю методику розробляли, а я її експлуатував. (Маю на увазі праці радянських математиків Смоляна і Лефевра «Алгебра конфликта» і «Конфликтующие структуры». – Л.Т.). У Кастанеди я довідався, що я знаходжуся на шляху воїна, тому що в мене є достойний ворог. А достойний ворог – то дуже гарна річ, виявляється. Просто так примусити людину чогось навчатися неможливо, а коли є небезпека, то ця людина має навчатися. Я почав навчатися і розробляти свою методику, бо кидати кістки на вулиці чи карти витягати – то зовсім неможливо. Замість гральних кісток я використовував номери зустрічних машин.
Одного разу мені сказали, що питали, коли я на вахті. Значить, буде хвіст. Я вийшов, глянув праворуч, ліворуч, на балкон подивився – на балконі нема тієї жінки. Подивився праворуч – біля 46-го будинку стоїть світла машина "Волга", "біла ніч" – так фарба нази-валася. Я придивився – там дуже знайоме обличчя, таке блідо-жовте, жовчна така людина. Я того чоловіка давно запримітив. Тільки я відійшов – машина рушила. Я подивився на номер, що мені робити? Прямо. До перехрестя підхожу – номер машини показує прямо. За моїм підрахунками – прямо, прямо і прямо на морвокзал. А на морвокзалі мені підготува-ли чергову провокацію. Я вийшов зарання, щоб мати можливість маневрувати, але йшов прямо, прямо, прямо і прийшов трохи раніше, ніж належало. А вони намагалися влашту-вати провокацію за допомогою чоловіка Голомбієвської... Вони його згодом убили, бо він проти них пішов, а йому було що про них розповісти.
В.В.Овсієнко: А що ж вони таке розіграли?
Л.М.Тимчук: Він до мене підійшов, а потім упав на землю, встав і сказав, що я його вдарив. Коли він це намагався зробити, вже йшла зміна, вся вахта йшла і всі побачили, як це робиться. Був Толя Ланін, командир народної дружини порту, йшов на вахту механік Григорій Олексійович Мяхед. Вони бачили все це. Ланін підійшов і каже: "Леня, что тут происходит?" Я йому кажу: "Толя, опять хотят меня в Чичман забросить». Міліція була налаштована на нього: „А кто вы такой?” Він каже: "Я командир народной дружины по-рта». І вони всі – в сторону. Пізніше підійшов механік, Григорій Олексійович. Коли ми вже почали там працювати, він питає: "Що це було?" А я кажу: "Оце зараз була спроба по-садити мене назовсім». А він каже: "Ну, я їм влаштую». Він комуніст, дуже принципова, чесна людина. Я після цього навіть перестав казати "дуже чесна", бо дуже чесна – то вже й нечесна. Він чесна людина, справжня чесна людина, принципова. Він зі мною дуже часто сперечався, ми сперечалися майже не до бійки. Він сів, замислився і каже: "Я завтра пойду в партком, я им скажу. Я сделаю все, чтобы это дело прекратить». Він пішов до парткому одразу після зміни. Потім він сказав, що з їхньої розмови він зрозумів, що вони в парткомі знали про це. Після цього припинилося спроби провокацій. Отак скільки людей мене ря-тували, навіть ті люди, яких я ніколи не бачив – той же Лефевр (нерозбірливо), той же Смолян, той же Кастанеда. Отак воно виходить. А я тільки, як пише Карлос Кастанеда у своєму творі, повинен був своєчасно зашнуровувати черевики.
Я розповім цей епізод, бо він дуже характерний. Мандрує Карлос Кастанеда з доном Хуаном у горах. У Карлоса Кастанеди розв'язався шнурок на черевикові. Він присів зав'язати той шнурок, а дон Хуан зупинився і дивиться, як він зав'язує шнурок. І тільки він зав'язав той шнурок, як прогримів обвал на їхньому шляху. Дон Хуан каже: „Бачиш, ми нічого не варті, ми ніякої ролі не відіграємо – нам тільки лишається своєчасно зав’язувати шнурки”. Отаким чином ми виявилися переможцями. Це містика, але це факт.
В.В.Овсієнко: А коли настали часи «перестройки», ви брали участь у якихось організаціях?
Л.М.Тимчук: Я ніколи не припиняв дій, але мені якось не по собі стало, що проти моїх дій нема опору, я не відчував опору. Тобто зменшився опір, і я трохи перепочив, бо була дуже велика витрата енергії. Я коли ото до КПЗ потрапив, то думав, що трохи відпо-чину. (Сміється). Навіть був трохи задоволений, що мені бігати не доведеться, я там трохи відлежуся. А вийшов – знову біганина. Думаю, якби засудили, то не доводилось би бі-гати. Але радянська влада і КГБ вже не чинили опору.
Коли в них це не вигоріло, вони капітана Алексєєва звільнили з КГБ, зірки з нього зняли, він став адміністратором філармонії. Тоді мене викликали до ОВІРу і запропонува-ли виїхати до Ізраїлю по чужому виклику.
В.В.Овсієнко: Чого це до Ізраїлю?
Л.М.Тимчук: А отак от вони вирішили. А я сказав: „Ви цей варіант прибережіть для себе, а мене він не влаштовує, бувайте здорові». Отака була моя відповідь. Чого це я маю їхати до Ізраїлю? Я нічого не маю проти Ізраїлю як проти країни, але мене там ніхто не чекає, там нема ніяких моїх інтересів. Хай собі Ізраїль розвивається, йде своїм шляхом, а до чого тут я? І чому це я маю по чужому виклику їхати? А мені взагалі нема куди їхати. Чого це я буду їхати? Ну, от я приїхав у чужу країну... „Чого ти приїхав?” Я скажу: „Он подивіться, який я бардак зробив у себе вдома, я хочу й у вас зробити такий самий». (Сміється). Інші мені кажуть: „Чого ты не уехал? Я бы на твоем месте давно уехал». Я кажу, що мені нема чого туди їхати. Там свої справи, а тут свої, там я зовсім ні при чому. От таке було.
Потім тут уже Ганну Василівну заарештували, Барладяну заарештували – то вже про-тести йшли звідси валом. Ті протести підписували я вже й не знаю хто і скільки людей. Потім в Одесі організували Гельсінську Групу. Навіть з'явився такий Віктор Лановий, розпорядник Фонду допомоги – він визначив себе таким. Звідки він взявся, я так і досі не знаю. Він лікар-психіатр, але одразу схопився за гроші. Я кілька разів з ним розмовляв, але якесь таке відчуття було, що то людина не наша.
Я люблю так, щоб якщо я щось роблю, то щоб відчувалось якесь навантаження. Якщо я закручую гайку, то відчуваю нормальний опір. Я знаю, що гайка просувається. А коли я її кручу і не відчуваю ніякого опору – я знаю, що вона на місці. Якщо я з криниці тягну відро води і не відчуваю ваги – я знаю, що там води нема. Коли я щось роблю, то в мене отаке відчуття, його не передати. Я можу розмовляти з людиною і коли відчую, що тягну порожнє відро – все, я розмовляти не буду. Таке відчуття в мене виробилося за дисидент-ські роки. Оці постійні суперечки, постійні бесіди між людьми – я порівнював, що відчу-вав, коли розмовляв з Ганною Вікторівною, з Ганною Василівною, з Ніною Антонівною і що відчував, коли розмовляв з Глібом Павловським, з Іґруновим. Я їм нагадував, що пора "всплывать на поверхность, хватит под водой работать». От Петро Бутов після мого ареш-ту почав підписувати протести, а до того він нам заяви писав, а сам не підписував. А після провокації проти мене, після арешту – зразу кількість підписів, кількість явних дисидентів збільшилась. Отоді я шляхом співставлення відчував, у мене виробилося якесь внутрішнє відчуття, пусте відро чи повне, там трошки води чи взагалі вірьовка обірвалась.
Отаке відчуття було в мене, що відро порожнє, коли я розмовляв з Глібом Павловсь-ким. Він зараз у Москві дуже велика людина, його там називають різними такими епітета-ми – поганими. Недавно він розмовляв з кореспондентом "Німецької хвилі». З якимось журналістом чи дипломатом – який він був, такий він і лишився. То слизька людина – він ніколи не дасть прямої відповіді. Він починає маневрувати, крутити. А я згадую вислов-лення одного математика – знову-таки, математика. Він сказав таке: "Слава Богу, що Він створив світ такий, що все, що істинне – то дуже просте, а те, що складне і заплутане – те ложне».
От тому на мене ніхто не свідчив. Після того, як я зламав цю підслуховуючу апарату-ру, кагебісти об'їздили всіх моїх знайомих – намагались зібрати якийсь матеріал на мене, бо їм треба було терміново мене посадити. Анічогісінько не зібрали, анічогісінько! Тоді вони вдалися до порушення радянських законів, за якими таких як я судили по статті 187-прім і по 62-й. А вони пішли на порушення, сфальшували справу про хуліганство. На суд прийшло багато народу. Дали рік примусробіт.
В.В.Овсієнко: А якого року був той суд?
Л.М.Тимчук: Та я не тримаю дат у голові. У мене є документи, там усе точно вказа-но.
Л.М.Тимчук: Коли Ніна Антонівна вийшла з ув’язнення, то вона сюди приїздила на похорон свого батька...
В.В.Овсієнко: Її випустили в грудні 1975 року...
Л.М.Тимчук: Тут, в Одесі, уже була Гельсінкська група. З трьох чоловік: Крюков, Василенко Катерина (її дівоче прізвище Василенко) і я. Я всіх зараз згадати не можу, бо не вистачить часу. Коли починаєш писати, воно якось згадується краще.
В.В.Овсієнко: Треба, щоб ви написали.
Л.М.Тимчук: Я намагаюсь писати не таку суху хроніку, а щоб то читалось, щоб це було цікаво, щоб було художньо, щоб з цього можна було б й посміятися. Ну що зараз пише наш "Меморіал"? Це суха хроніка, її майже ніхто не читає. То має бути художній твір. Там мають бути живі люди, там має бути одеський колорит – треба передати всю ту атмосферу.
В.В.Овсієнко: І це мають зробити люди, які брали в тому русі участь. Бо якщо вони того не зроблять, то ніхто не зробить. Так воно все й пропаде.
Л.М.Тимчук: Хто ще лишився – Ганна Василівна Михайленко, Зіна і Вася Варґа, Сірі поїхали за кордон, Бутов у Німеччині, Таня Рибнікова в Літературному музеї. Всіх треба згадати. Лена Даніелян у Сполучених Штатах – її також треба було б згадати, бо вона та-кож підписувала протести. Коли мене судили, в мене з'явилось багато знайомих, в тому числі й ця Лена Даніелян, і багато-багато інших. Через Одесу пройшов і Віктор Боровсь-кий, який зараз чи в Канаді, чи в Сполучених Штатах.
В.В.Овсієнко: Він у Канаду виїхав. Професор Тинченко йому виклик зробив. Він із Коростишева, з Житомирщини. То як, він теж в Одесі?
Л.М.Тимчук: Через Одесу він поїхав за кордон. Коли він виїжджав, я написав листа в Москву, щоб він з тим листом прийшов до Ірини Корсунської чи до самої Лариси Богораз – я вже не пам’ятаю – щоб йому допомогли. Бо я побачив, що цей хлопець загине, якщо не виїде.
Вася Харитонов також виїхав з нашого благословення, я йому також допоміг виїхати. Ці обидва хлопці пройшли через психушку. Василь Харитонов – я не знаю, де він зник. Я листуватись не дуже люблю...
В.В.Овсієнко: Віктор Боровський на радіо „Свобода” працював, а потім не знаю де.
Л.М.Тимчук: Я дуже скупий на листи. Щось написати для мене – це дуже велика по-дія. Я намагаюся робити все дуже ретельно, а досвіду в мене такого нема, щоб автоматич-но робити, як це професійні письменники роблять – пишуть одразу все гладко, нічого не виправляючи. А мені якийсь вираз не сподобається – і я вже зупинився. Бачу, що ці слова не передають тієї атмосфери, духу події, цю людину не так змальовують – все, я вже зупи-нився.
В.В.Овсієнко: Ви говорили про Українську Гельсінкську Групу в Одесі...
Л.М.Тимчук: Я навіть не знаю, був я там чи не був, але я, мабуть, жодного документу не пропустив, щоб не підписати його. Чи брав я участь у засіданнях цієї групи – чи не брав... Воно так робилося, що ми навіть не помітили, як організувалась ця Гельсінська Група. Наш гурток зростав, зростав, зростав, ми спілкувалися, вдосконалювалися, Василь Барладяну нам лекції читав, були між нами дуже корисні бесіди. Ми й не помітили, як стали Гельсінською Групою. Ми доросли до цього природно – ніхто нікого за вуха не притягував, самі люди зібрались. Я виконав роль вогника, на який зійшлися люди. А потім я вже й не потрібен був – були Ганна Вікторівна, Ганна Василівна, Василь Барладяну. То вже було таке вогнище, що я був непомітний на його тлі. Була така енергія, впевненість, переконаність у своїй правоті.
А зараз куди не кинеш – нема відчуття опору.
В.В.Овсієнко: А тепер ви в якійсь організації перебуваєте?
Л.М.Тимчук: Я і до козаків ходив, я і в КУН ходив, якось завітав і до рунвірівців. Але я не відчуваю там того, до чого можу свою енергію прикласти. То тільки розмови. Якщо рунвіра, то давайте будемо рунвірити, а не розмовляти про рунвіру.
В.В.Овсієнко: Ви 1935 року, а ще працюєте?
Л.М.Тимчук: Працював електриком у водоканалі працював, але його реорганізували, то я в міськводопроводі працюю. Ще й добре працюю. А як же інакше – на пенсію зараз не проживеш. Треба працювати.
В.В.Овсієнко: Дякую вам за розмову. Ви добре виклали свою історію і розказали про багатьох людей – це дуже цінно.
Л.М.Тимчук: Я дуже багатьох людей повинен згадати.
В.В.Овсієнко: Коли цей текст буде списано на папір, я вам його пришлю і це, може, підштовхне вас до написання ширших спогадів.
Л.М.Тимчук: Та розумієте, в мене часу нема. Я навіть зараз зібрався попрацювати.
В.В.Овсієнко: А ми вам оце завадили. Уже дев’ята година вечора...
Л.М.Тимчук: То я сказав: перекуємо шприци на ключі. Це в мене дуже добре вихо-дить. Я за своє життя лише один раз був на лікарняному листку.
В.В.Овсієнко: Он який ви міцний і твердо на ногах стоїте!


 Поділитися

Вас може зацікавити

Dissidents / Democratic Movement

TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko

Спогади

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій

Інтерв’ю

КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ГОЛУМБІЄВСЬКА (ДЕНИЩЕНКО) ГАННА ВІКТОРІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. Зайцев Ю.Д.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ. Отець Йосафат Каваців

Інтерв’ю

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ. Овсієнко В.В.

Спогади

ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ. Єпископ Павло Василик

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

БОГОРАЗ ЛАРИСА ЙОСИПІВНА. Олександр Даніель, Євген Захаров

Ґлосарій

ГРОМАДСЬКИЙ КОМІТЕТ ЗАХИСТУ НІНИ СТРОКАТОЇ

Організації / Український національний рух

Українська Гельсінкська Група (УГГ). Борис Захаров

Інтерв’ю

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Греко-католики

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ (ВАСИЛЬ) МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

MENU