Тези виступу на Міжнародному форумі до 85-х роковин Голодомору «Україна пам’ятає – світ визнає!»

 450826.11.2018

автор: Євген Захаров

Шановні пані та панове!

Я дуже вдячний організаторам цього поважного Форуму за надану можливість виступити на ньому, та ще й разом зі знаними дослідниками – Богданом Футеєм, Романом Сербином, Генадєм Побережним та Володимиром Василенком. Для мене це велика честь.

Десять років тому я написав роботу, в якій обґрунтовував висновок, що Голодомор 1932–1933 таки мав ознаки злочину геноциду відповідно до Конвенції ООН 1948 року про геноцид. Тоді, у квітні 2008 року, я був єдиним членом Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, який на її засіданні критикував Висновок, підготовлений для Генеральної асамблеї ООН, про визнання Голодомору геноцидом. Я говорив, що в світі є відомі фахівці, які не погоджуються з цією кваліфікацією, і наводять аргументи проти неї, а тому Висновок мав би наводити переконливі аргументи проти їхніх доводів, проте в ньому ця аргументація не розглядається взагалі. Голова Нацкомісії, тодішній міністр юстиції, Микола Онищук запропонував створити групу для удосконалення тексту Висновку, до якої включити Миколу Полудьонного, Богдана Футея і мене. Я був змушений відкласти всі свої справи і чотири місяці займався тим, що готував власну версію цього висновку. Вважаю її коректною й сьогодні, хоча вона суттєво відрізняється від загальноприйнятої в нашій державі концепції Голодомору як геноциду.

Цей текст був написаний як обвинувальний висновок для суду, у ньому встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел, а також наданий опис історичних фактів, розглянуто проблему ретроспективної дії Конвенції про геноцид, вплив Голодомору на сучасну Україну. За браком часу я коротко розгляну об’єкт злочину, умисел та ретроспективну дію Конвенції.

Насамперед відзначу, що я пропонував відраховувати термін дії злочину геноциду в Україні та на Кубані з кінця жовтня 1933 року, коли почалися дії комісій Молотова та Кагановича, до серпня 1933 року, коли голод був припинений. До цього правова основа для радянської політики хлібозаготівель була однаковою для всіх хліборобних районів СРСР. У першій половині 1932 року від голоду в Україні загинуло 144 тис. селян. Голод 1932 року був припинений допомогою голодуючим, коли з портів повернули зерно, призначене для експорту, і навіть придбали хліб у трьох сусідніх країнах. Крім того, в 1932 році не було заградзагонів, як у 1933, що не випускали селян для придбання продуктів та обміну речей на них. Тоді в пошуках продуктів виїхало приблизно 2,7 млн. селян. Тобто наміру знищити селян через організацію штучного голоду у радянської влади ще не було. Тому її дії в період до кінця жовтня 1932 року треба кваліфікувати як злочин проти людяності, і ця констатація справедлива для усіх хліборобних районів СРСР.

Опис захищеної групи, який я пропонував, суттєво відрізнявся від загальновизнаного в державі концепту, згідно з яким об’єктом злочину була етнічна група – українська нація, а щодо загиблих від голоду представників етнічних меншин це був не геноцид, а інший злочин – винищення. Я не можу погодитися з цією конструкцією, яку представляє професор Василенко. На мій погляд, треба розглядати національну групу – частину українського народу, яка загинула від голоду та політичних репресій у період з жовтня 1932 року по серпень 1933 року, незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак. Ця частина є значною – від голоду загинуло не менше 10 % (за іншими даними – 15 %) населення України і може розглядатися як об’єкт злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид 1948 р.

Таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. повністю змінили політику українізації і поклали відповідальність за продовольчу кризу разом із селянами на провідників «українізації», поклавши початок знищенню українських націонал-комуністів. Репресовані в цей період численні представники культурної, господарчої та політичної еліти мали велике значення для забезпечення розвитку українського народу. Тому в опис групи окрім селян, загиблих від голоду, необхідно включити також всіх загиблих від політичних репресій. Загалом ОДПУ в Україні було заарештовано у 1932–1933 роках 199 тисяч осіб (проти 119 тисяч у 1929–1931 рр. і 71 тисячі у 1934–1936 рр.).

А от українці Кубані мають розглядатися як етнічна група, яка стала об’єктом злочину геноциду.

Зауважу, що я тоді ще не знав роботи Рафаеля Лемкіна «Радянський геноцид в Україні», вона була опублікована Романом Сербином в жовтні 2008 року. Проте я зробив крок у тому ж напрямку. Лемкін розглядав об’єкт українського геноциду як національну (в громадянському сенсі) групу, а українців поза межами України, зокрема Кубані, як етнічну групу. Він описував геноцид як знищення тіла народу – селян, мозку народу – інтелігенції, та души народу – українських церков.

Визначальним елементом для кваліфікації злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид є наявність прямого умислу знищення членів відповідної групи в силу їх приналежності до неї. Усі дії компартійної верхівки СРСР, починаючи з жовтня 1932 р., свідчили про прямий умисел організації Голодомору і проведення політичних репресії проти тих, хто заважав цим планам.

Так, 22 жовтня 1932 р. Сталін надав комісіям Молотова і Кагановича надзвичайні повноваження щодо України і Кубані з метою виконання плану хлібозаготівель. Рішення, ухвалені партійними та радянськими органами за ініціативою цих комісій, свідчать про намір позбавити селян розданого ним за виконану роботу хліба та вилучити інше продовольство (м’ясо, картоплю) через повальні обшуки і натуральні штрафи. Запроваджувалися жорстокі покарання селян та місцевих функціонерів («саботажників з партквитком у кишені»), які роздавали голодним селянам хліб за трудодні. Сотні їх були розстріляні, тисячі заарештовані і засуджені.

20 грудня 1932 р. за пропозицією Кагановича політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення домогтися росту поставок зерна, для чого 29 грудня був даний наказ здати всі колгоспні фонди, в тому числі насіннєві. Це не можна кваліфікувати інакше, ніж умисне позбавлення селян останніх з належних їм запасів хлібу.

1 січня 1933 р. було послану телеграму «вождя, вчителя і друга всіх селян», яка складалося з двох пунктів. Перший: ті, що добровільно здають державі «раніше розкрадений і прихований хліб», не репресуються. Другий: до тих, хто продовжує його приховувати, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання. Здавати вимагалося весь необлікований хліб. Якщо не здаси, – буде обшук. Знайдуть хліб – смертна кара або 10 років ув’язнення. Не знайдуть – заберуть у вигляді штрафу інше продовольство. Наслідком телеграми було поєднання обшуків з натуральним штрафуванням в єдину каральну акцію. При цьому Сталін був поінформований про результати попередніх обшуків і знав: хліба у селян немає, план заготівель виконати неможливо. Це й був його «нищівний удар», який свідчить про умисел вилучити у селян продукти харчування з метою організації голоду.

Наявність умислу на знищення доводить також відмова від пропозицій міжнародної допомоги голодуючим та продовження експорту збіжжя й відкладання запасів в зерносховища (цього хліба вистачило би, щоб урятувати голодуючих), хоча керівництво СРСР було добре поінформоване про масштаби голоду. Ще одним свідченням умислу була та швидкість, з якою голод було припинено у другій половині 1933 року.

Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933 р. заборонила виїзд голодуючих в інші райони в пошуках хліба, що також необхідно розглядати як умисні дії з наміром позбавити голодуючих останніх можливостей знайти продукти харчування для своїх родин.

У свою чергу, політичні репресії 1933 року свідчили про намір знищити політичну та інтелектуальну еліту республіки.

На мою думку, сукупність наведених доказів відповідає найвищому стандарту доказування, який вимагається для злочину геноциду, – «поза всяким сумнівом».

Здавалося б, на цьому можна поставити крапку. Проте чи можна застосувати положення Конвенції про геноцид 1948 року до подій в Україні 1932–1933 років? Чи діє в даному випадку зворотна сила міжнародного договору?

Ствердну відповідь на це питання аргументують таким чином. Відповідно до частини 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національними законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосовуванню на час вчинення кримінального правопорушення». Цей же фундаментальний принцип закріплений в першій частині статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ці міжнародні договори є частиною внутрішнього законодавства. А другі частини цих же статей Конвенції і Пакту стверджують про можливість покарання за правопорушення, якщо на час його здійснення воно вважалось злочином «відповідно до загальних принципів права». Так, у другій частині статті 7 Конвенції 1950 року проголошується: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями».

Але другі частини статті 7 Конвенції та статті 15 Пакту не імплементовані в українське законодавство. А пряма їх дія заперечується статтею 58 Конституції України, яка жорстко, без будь-яких виключень, закріплює принцип заборони зворотної сили закону: «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Маємо очевидну колізію між нормою Конституції України і нормами других частин статті 7 Конвенції та статті 15 Пакту. У випадку суперечності норми Конституції України та норми міжнародного договору в Україні, як відомо, діє норма Конституції. Таким чином, сьогодні на національному рівні ще не можна визначити Голодомор 1932–33 рр. як геноцид. Для цього необхідно змінити Конституцію, включивши в статтю 58 наведене вище формулювання другої частини статті 7 Конвенції.

Я подав відповідну пропозицію до робочої групи Конституційної комісії, яка готувала зміни до розділу Конституції про права людини, і керівник цієї групи професор Володимир Буткевич підтримав її, вона потрапила до проекту змін до 2-го розділу Конституції, поданого робочою групою.

Наслідки Голодомору 1932–1933 років в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Тарас Шевченко). Окрім мільйонів загиблих від голоду і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, Голодомор боляче вдарив по тих, хто залишився живим. Він негативно вплинув на їхню соціальну та політичну активність, посіяв страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив у 1932–1933 роках, була скалічена згадками про людоїдство, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відображаються на психології їхніх нащадків. 

Голодомор і знищення української інтелектуальної еліти, про які заборонялося знати до кінця вісімдесятих років ХХ ст., призвели до розриву поступовості в інтелектуальному розвиткові українського народу, втрати ідентичності та спільних цінностей. Трагедія Голодомору мала наслідком також неусвідомлений комплекс меншовартості у великої кількості українців.

Постгеноцидне українське суспільство гостро потребує спокійної совісті, вивільнення від психологічних комплексів, свободи від страху. Це неможливо без публічного визнання Голодомору та інших діянь радянської влади злочинами, яке має бути здійснене на правовому рівні. Це є моральним обов’язком перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних репресій, насильства, невиправданого державного примусу. Це необхідно також для звільнення від радянських рудиментів нашої свідомості та державного управління від рудиментарних радянських практик, які важким тягарем гальмують наш поступ.

На мою думку, ідеї Рафаеля Лемкіна є дороговказом у майбутнє у площині правової оцінки злочинів комунізму. Вони мотивують розглянути ці злочини проти тіла, мозку та душі українського народу – селян, інтелігенції та церкви – як низку геноцидних злочинів чи злочинів проти людяності, всебічно розглянути в кожному з них термін дії злочину, його подію, об’єкт, суб’єкт, подію, мотив та умисел, дослідивши кількісні та якісні характеристики репресій. Визначальним для кваліфікації злочину як геноциду є неспростовне доказування наміру знищення. Щодо кожного злочину слід підготувати відповідний висновок. Так само доречно розглянути злочини радянської влади проти етнічних, релігійних та інших меншин в Україні – поляків, німців, кримських татар, свідків Єгови та інших. Сьогодні ці злочини добре вивчені і підтверджені документально. Список для розгляду може бути таким.

1. Репресії проти Української автокефальної православної церкви, 1926–1930 рр.

2. Масові репресії проти селян – «розкуркулення», виселення, арешти і розстріли за рішеннями трійок Повпредств ОДПУ. 1930–1931 рр.

3. Масові арешти і розстріли за т. зв. «куркульською» операцією НКВС – розстріли згідно із заздалегідь наміченим квотами. Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано 767 397 чоловік, з них 386 798 розстріляно).

4. Масові арешти і розстріли за національною ознакою в рамках т. зв. «національних операцій» НКВС (німецької, польської, латиської і т. п.). Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано близько 350 тис. осіб, з них 250 тис. розстріляно, в тому числі 111 тис. поляків).

5. Масові арешти та розстріли української інтелігенції, 1937–1938.

6. Санкціоновані Сталіним і Політбюро ЦК ВКП(б) масові депортації цивільного населення за т. зв. «класовою» і національною ознаками:

– виселення польських громадян з території Західної України і Західної Білорусі 1939–1940 рр.;

– виселення громадян з країн Балтії та Молдови в травні–червні 1941 р.;

– виселення німців, кримських татар та інших народів у 1941–1945 рр.;

– виселення з країн Балтії та Молдови т. зв. «куркулів», 1949 р.;

– виселення близько 2 млн. українців у другій половині 40-х років «за пособництво УПА».

7. Масовий розстріл військовополонених польських офіцерів і цивільних осіб за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р.: у квітні–травні 1940 р. органами НКВС у Катині, Мідному та Харкові розстріляно 21 857 польських громадян.

8. Репресії проти Української греко-католицької церкви, 1945–1946 рр.

Таким чином в Україні будуть створені передумови, щоб провести повноцінний судовий процес для розгляду злочинів комунізму. Насправді немає ніяких сумнівів в тому, що Сталін і його підручні винні в знищенні народів і етнічних спільнот, а комуністичний тоталітарний режим, який зробив масовий терор практикою державного управління в СРСР, сам по собі злочинний. Однак, необхідно встановити ці факти в правовій площині. При цьому, оскільки всі обвинувачені померли, потрібно створити спеціальні правила для такого суду подібно до Статуту Міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року. І такий суд є необхідним, якою б утопічною, чим далі, тим більше, не виглядала б ідея його проведення. Цей суд мав би бути міжнародним з участю Німеччини, Польщі, країн Балтії та інших країн і розглянути злочини проти інших етнічних груп. Чи знайдеться у керівництва Української держави політична воля для здійснення такого суду?

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Тема Голодомору в осмисленні Рафаєла Лемкіна, у порівняльних ґеноцидах, та у заходах їх запобіганню

Дослідження

Визнання Голодомору геноцидом: міжнародні конвенції, договори та судові рішення (висновки Лемкіна підтверджуються). Богдан А. Футей

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Події

«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Інтерв’ю

Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів

Інтерв’ю

Відсоток виправдань у радянських судах наблизився до нуля не в 1930-ті, а в 1950-ті роки − адвокат Ілля Новіков

Події

Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Події

Серіал «У доступі відмовити». Марина Агальцова

Dissidents / Ukrainian National Movement

SOROKA Mykhailo Mykhailovych. Lesia Bondaruk

Dissidents / Ukrainian National Movement

SHOVKOVYI Vasyl-Ivan Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SERHIYENKO Oles (Olexandr) Fedorovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SEMENIUK Klym Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

RIZNYKIV (RIZNYCHENKO) Olexa Serhiyovych. Vasyl Ovsiyenko

MENU