Постать Оксани Мешко — це уособлення українського спротиву XX століття. Її шлях розпочався 30 січня 1905 року на Полтавщині, у селі Старі Санжари. Народившись у простій родині малоземельних селян, вона змалечку ввібрала волелюбний козацький дух, адже її предки спромоглися зберегти особисту свободу та уникнути кріпацтва. Саме ця родинна гордість і відчуття власної гідності згодом стали фундаментом її правозахисної діяльності.
Трагедія роду в жорнах революцій
Родина Мешків опинилася в епіцентрі репресивної машини задовго до масових чисток. Рідні Оксани належали до різних національних рухів — від УНР до ОУН. Перша велика втрата прийшла у 1920-му: більшовики розстріляли її батька на харківській Холодній горі через «саботаж» податків. Старший брат Євген, культурний діяч і повстанець загону отамана Біленького, поліг у бою поблизу рідного села. Невдовзі родину розкуркулили, а їхню оселю відібрали. Четверо дітей — Оксана, Іван, Віра та Катерина — були змушені розійтися світами. Зокрема, доля Катерини згодом приведе її до США, а її син, відомий економіст Юрій Лоґуш, стане надійною підтримкою для Оксани наприкінці її життя.
Гартування характеру та перша в'язниця
У 20-х роках Оксана намагалася здобути освіту. Всупереч перешкодам через «неправильне» соціальне походження, вона вперто відновлювалася після відрахувань і врешті закінчила хімічний факультет у Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську). Там же вона зустріла свого майбутнього чоловіка — Федора Сергієнка, який вже встиг відчути на собі репресії за українські переконання.
Світла смуга подружнього життя була недовгою. Сталінський терор і Голодомор перетворили виживання на щоденний подвиг. Після дев'яти місяців невідомості Федора звільнили, але ціною примусової співпраці з чекістами. Разом вони прийняли важке, але гідне рішення: чоловік втік на Урал, аби не стати знаряддям у руках катів, залишивши Оксану з двома маленькими дітьми.
Друга світова та сталінське пекло
Війна принесла Оксані страшну втрату: під час бомбардування загинув її первісток Євген. Лише після звільнення Києва сім'я змогла об'єднатися в українській столиці. Проте справжні випробування почалися після війни. Оксана дала притулок сестрі Вірі, родина якої була винищена режимом за зв'язки з УПА. Сусідський донос став фатальним: обох сестер звинуватили у божевільній змові — «підготовці замаху на Микиту Хрущова».
У 1947 році почалися виснажливі допити. Мешко згадувала, як 15-річний син Олесь плакав, почувши вирок: 10 років таборів. Оксану етапували в Ухту. Роки в каменярнях, серед нелюдського знущання та холоду, ледь не штовхнули її до самогубства, але порятунок прийшов через єднання з іншими політичними бранками із Західної України. Табірна «дружба народів» повернула їй волю до життя.
Духовне лідерство та створення УГГ
У 1956 році, після смерті Сталіна, Оксану Яківну реабілітували з цинічним побажанням щастя від полковника юстиції. Її відповіддю режиму стала книга спогадів «Між смертю і життям» та активна участь у шістдесятництві.
Друга хвиля репресій 70-х років не оминула її сина Олеся, який за свою позицію отримав довгий термін у пермських таборах. Саму ж Мешко у 1976 році Микола Руденко запросив до створення Української Гельсінської групи. У свої сімдесят з лишком років вона стала мотором організації, за що дисиденти шанобливо охрестили її «козацькою матір’ю».
Останній виклик системі
Радянська влада намагалася зламати літню жінку каральною психіатрією та черговим вироком. У віці 76 років її відправили на заслання до холодного Охотського моря — 108 днів важкого етапу до Хабаровського краю. Проте вона повернулася до Києва непереможеною.
Під час перебудови Оксана Мешко побувала в Австралії та США, де виступала в парламентах і з трибун конгресів, доносячи світові правду про поневолену Україну. Вона особисто відкривала установчий з’їзд Української республіканської партії у 1990 році та підтримувала голодуюче студентство на Майдані під час Революції на граніті.
Оксани Яківни не стало 2 січня 1991 року. Вона пішла з життя лише за кілька місяців до проголошення омріяної Незалежності. Тепер її могила на Байковому кладовищі, позначена традиційним козацьким хрестом, слугує пам’ятником епохи, коли гідність однієї жінки виявилася сильнішою за цілу тоталітарну імперію.