Новий ігровий фільм українського режисера Сергія Лозниці «Два прокурори», включений до конкурсної програми 78-го Каннського кінофестивалю, уже на стадії анонсу став значущою культурною подією. Як зазначає журналіст Андрій Архангельський, ця стрічка, знята російською мовою за участю російських акторів, що виступили проти політики Кремля, вкотре нагадує сучасному глядачеві про радянський тоталітаризм. Однак особливої глибини цій події надає постать автора літературного першоджерела — письменника та фізика Георгія Демидова, чия доля сама по собі є надпотужним висловлюванням про природу безпам’ятства та спротиву.
Сюжет
У 1937 році в Брянську, у в’язниці, було спалено тисячі листів, написаних ув’язненими, що стали жертвами неправдивих звинувачень. Один із листів вислизає з вогню і потрапляє до будинку Олександра Корнєва, місцевого прокурора. Нещодавно призначений на посаду молодий юрист щосили намагається зв’язатися з автором листа. Незабаром Корнєв виявляє, що ув’язнений став жертвою корумпованих співробітників Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Ставши свідком цих зловживань, він їде до Москви, щоб звернутися до Генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського. Однак невгамовна жага справедливості призводить Корнєва до власної загибелі.
Мета Лозниці — кинути виклик тому цинічному ставленню, яке роками культивувала путінська пропаганда, представляючи сталінську епоху як «великий, хоч і трагічний час». Режисер прагне повернути словам «сталінські репресії» їхній справжній, крижаний жах. Для цього він звертається до безкомпромісної та жорстокої прози Демидова, який, на думку критиків, по праву може стояти в одному ряду із Солженіциним і Шаламовим. «Настав час подивитися просто в очі радянському монстру. Його потрібно зрозуміти, щоб перемогти», — каже про свій фільм Лозниця.
Та хто ж такий Георгій Демидов? Його ім’я залишалося практично невідомим до початку 1990-х років. Одна з перших публікацій про нього з’явилася в «Літературній газеті» у квітні 1990 року. Його доля, як згадує автор того нарису, «зачаровувала, здавалася написаною великим художником». Демидов був блискучим фізиком-експериментатором, учнем самого Ландау, який помітив його ще на третьому курсі Харківського університету. Однак його наукову кар’єру обірвав арешт 1938 року.
На Колимі, куди його відправили на 10 років, інженерний геній Демидова проявився навіть у нелюдських умовах: він налагодив виробництво з відновлення перегорілих електролампочок для всього Дальлагу. У 1946-му його заарештували вдруге. У таборі він ледь не загинув, провалившись під лід на лютому морозі. Його витягли і, визнавши безнадійним, з температурою під сорок залишили помирати в неопалюваній хатині. Він вижив, доповз до бочки з хвоєю від цинги й три дні смоктав ці голки, поки його не знайшли та не відправили до табірної лікарні.
Саме там доля звела його з Варламом Шаламовим, який працював фельдшером. Ця зустріч залишила глибокий слід у житті обох. Пізніше Шаламов напише: «Найрозумнішою та найдостойнішою людиною, яку я зустрів у житті, був такий собі Демидов, харківський фізик». Упевнений, що Демидов загинув на етапі, Шаламов присвятив його пам’яті два оповідання та п’єсу, здійснивши, як він сам казав, «рішучий засіб для втручання людини в потойбічний світ». І це «спрацювало»: у 1965 році він випадково дізнався, що Демидов живий.
Після 14 років таборів і відлучення від великої науки — що він вважав своєю головною трагедією — Демидов почав «третє життя», ставши письменником. Він писав про ГУЛАГ так, як бачив його — без напівтонів і компромісів. Його проза сьогодні видається пророчою: те, що в сучасних авторів на кшталт Сорокіна є гротеском, у Демидова — суворий реалізм. Однак за життя Демидова не було опубліковано жодного його рядка.
Фінал його життя був трагічним. У 1980 році КДБ провів обшуки й вилучив увесь машинописний наклад його п’ятитомного зібрання творів. А незадовго до цього дивним чином згоріла дача з усіма чернетками. У 72 роки письменник залишився без жодного написаного ним рядка. Він помер у лютому 1987 року, лише за три роки до першої публікації про нього, з думкою, що вся його спадщина знищена. Лише через півтора року після його смерті завдяки Олександру Яковлєву рукописи повернули доньці письменника.
Отже, фільм Лозниці — це не просто екранізація. Це акт відновлення історичної справедливості й нагадування про те, з чого треба було починати розмову про минуле — з покаяння. І в контексті сьогоднішньої війни культурний спротив, який, на думку журналіста Архангельського, є марафоном, а не спринтом, стає особливо важливим. Повернення імені та текстів Георгія Демидова — частина цієї тривалої боротьби за пам’ять і правду.
Джерела:
- Олена Якович з Igal Margulis. https://www.facebook.com/elena.yakovich.2025
- Незручний лауреат. Як номінація фільму Сергія Лозниці на фестивалі в Каннах може допомогти антивоєнному спротиву. https://theins.ru/opinions/andrej-arhangelskij/280748
- Два прокурори. https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B2%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%D1%80%D0%BE%D1%80%D0%B0