МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА

 1017419.07.2005

author: Овсієнко В.В.

Василь ОВСІЄНКО

КОЗАЦЬКА МАТІР (Оксана Мешко)

 

Оксана Яківна Мешко, яка полишила нас 2 січня 1991 року на 86-му році життя, була однією з найсвітліших особистостей нашого часу. Ця жінка вчинила подиву гідний спротив цілій Імперії Зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в організатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінкський рух. Вона стала однією з найвидатніших діячок українського національно-визвольного руху 60 – 80-х років.

Доля її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою, яка називала себе радянською. Народилася Оксана 30 січня 1905 року в містечку Старі Санжари над Ворсклою на Полтавщині в малоземельній хліборобській, колись козацькій родині, що уникла покріпачення, а тому зберегла нескорений дух. Дівчині ледь виповни­лось п’ятнадцять, як почалися для неї криваві порахунки з принесеною в Україну на російських багнетах більшовицькою владою. “Весною 1920 року військовий червоний загін, – розповідає О. Мешко у спогадах “Між смертю і життям” (с. 3-4), – зганяв до волости людей на сходку. В покару за невиконання продподатку брали заложників. У число заложників потрапив і мій сорокалітній батько Яків Мешко не відомо, за якою ознакою: чи то за рахунком десятого, чи близько в колі стояв, чи накинув оком напасник, бо не був заборгований волості. Погнали заарештованих в Губчека... Розстріляли батька в Харкові, на Холодній горі, у грудні 1920 року (так було зазначено в довідці). По арешті батька розпочалося переслідування місцевою владою рад нашої родини і родичів – незаконні реквізиції продуктів, худоби, господарського реманенту...”. Невдовзі від руки активіста-бандита загинув 17-річний брат Євген, член “Просвіти”, режисер її художньо-драматичного гуртка. “Гонимі й переслідувані уламки нашої родини – дві сестри Віра і Катерина та брат Іван – розбрелися по світу, хто куди”. (Там само, с. 4).

1927 року Оксана Мешко вступила на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську і таки зуміла закінчити його 1931 року попри кількаразове виключення “за соцпоходження”. Затиснувши в кулак нерви, знову й знову добивалась поновлення, бо не була з “експлуататорів”. Готувалася до екзаменів екстерном, не маючи ні стипендії, ні гуртожитку, але до комсомолу таки не вступила.

У роки навчання Оксана Мешко одружилася з інститутським викладачем Федором Сергієнком, колишнім членом Української комуністичної партії , яка ледве чи не вся в 1925 році сиділа на Холодній Горі в Харкові – Федір теж. Лідери КПУ, ніби “попутної” КП(б)У, звідти не вийшли, а рядових “боротьбистів” випустили, щоб винищити пізніше. Не судилося Оксані звідати сімейного щастя: “Двох своїх синів, Євгена і Олександра, народження 1930 і 1932 років, ростила в лихі часи штучного голоду в Україні на пайку по карточній системі, в задусі сталінського беззаконня, страху й загальної подавлености у громадському й суспільному житті країни”.

На початку 1935-го Федора Сергієнка знову заарештували. “Другий його арешт був стільки ж несподіваним, як і безпричинним”, – пише О. Мешко (Там само, с. 5).

Майже рік дружина мусила оббивати пороги різних установ. Дійшла навіть до ґенерального прокурора республіки. Справу врешті повернули на дорозслідування, і через 9 місяців Федора Сергієнка випустили з-за ґрат. Та, ніби визволившись, чоловік мусив зійти геть з України. Опинившись на волі, він не міг улаштуватись у Дніпропетровську на роботу. Поїхав на Урал. З двома синами та мамою Марією мусили пхати біду самі.

1936 року Оксаниного дядька Олександра Янка, колишнього члена Центральної Ради та урядовця Директорії, члена Київської спілки політкаторжан, як і майже всіх її членів, заарештували “за потерю бдительности”. На допитах йому, “людині могутнього духу й тіла, катуючи, повибивали зуби, потім вивезли невідомо куди без права переписки” (Там само, с. 6). Він помер, згідно з реабілітаційною довідкою, 1946 року вільним.

1937 року за “аґітацію” під час військової служби розстріляно двоюрідного брата Євгена Мешка. Тоді ж у Харкові заарештовано другого дядька Оксани – інваліда праці Дмитра Янка (подальша його доля невідома).

Родичка стількох “ворогів народу” не могла залишатися в радянській установі – 1937-го її “за скороченням” звільнили з Інституту зернового господарства, де вона працювала у хімлабораторії. Забрала Оксана старшого сина Євгена й поїхала до Тамбова, де вже прижився її чоловік. Згодом привезла туди й меншого Олеся. Думалося замкнутися в родинному колі. Там застала сім’ю війна, яка одразу забрала 11-літнього первістка – він загинув під час німецького бомбардування. Невдовзі мобілізували до діючої армії чоловіка. Удвох із маленьким Олесем опинилася Оксана Мешко в розбурханому війною людському океані...

У травні 1944 повернулася Оксана Яківна з сином Олесем до Дніпропетровська і застала там саму неньку Марію. Інвалідом повернувся з війни чоловік. Ще гриміла на німецькій землі канонада Другої світової, коли сім’я Мешко-Сергієнко зібралася в Києві. Туди ж восени 1946 року прибилася з Рівненщини старша сестра Віра Худенко. Війна відчахнула сестриних двох до­рослих синів, невістку, чоловіка. Старший син її Василь, до війни студент, потрапив до німецького полону, втік і загинув у лавах Української Повстанської Армії. Сусіди-інформатори накликали енкаведистів: одного дня Віра зникла – пішла на вулицю й не повернулася. Оксана кинулася на розшуки. Майже півмісяця моталася вона по лікарнях, моргах, міліцейських відділеннях, прокуратурах, поки не натрапила на Вірин слід: “Мої турботи про сестру, елементарне людське ставлення до людини в біді вирішило трагічний напрямок моєї долі, долі мого 13 і піврічного сина і беззахисної старої матері, – напише на схилі літ Оксана Яківна. – 19 лютого 1947 року на Львівському майдані серед дня три чоловіки в білих кожухах силоміць запхали мене до легкової машини і при­везли у внутрішню тюрму КГБ на Короленка, 33. Пред’явили ордер на арешт і після знущальної процедури “особистого” трусу загнали в бокс, місткістю в одежну шафу, але вищу, темну, із зачиненою кватиркою вгорі і маленькою електролампою. Далі перший допит, потім тюремна камера, темна сира одиночка”. (Там само, с. 8).

Оксані Мешко пред’явили звинувачення у намірі разом із сестрою Вірою вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Проте вона вперто це відкидала. “Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30 – 40 хвилин після “отбою”, кінчалися за годину, часом менше, перед “підйомом”... Вдень пильнував “вовчок”, щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За “клювання носом” саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і “тюфляка”, пайок – 300 г хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла...” (Там само, с. 8).

Попри всі катування, Оксана Мешко не зломилася і не підписала зкремзаних слідчим “чистосердечних признаний”: “Я лишилася незворушною, приготувавшись до найгіршого кінця, аби тільки не посвідчити, чого від мене так довго вимагали. Разом із сестрою нам було близько 90 років, вік досить поважний, щоб кінчати митарювання на нашій грішній землі, але треба з честю й гідністю” (Там само, с. 10).

Через сім місяців сестрам зачитали у Лук’янівській тюрмі позаочний вирок ОСО МГБ СССР: 10 років виправно-трудових таборів.

Ціною семиденного голодування Оксані Яківні вдалося вибити належне їй по закону побачення з сином і матір’ю. “Через дві сітки очима уп’ялися ми одне в одного. Намагаючись бути спокійною, передавала я свого сина у дбайливі руки сердешної матері – хворої старої жінки. Мама трималася мужньо. На кількаразове питання сина Олеся, на скільки мене засуджено, відповіла аж на кінець побачення. Олесь протяжно вимовив: “десять років”, а тоді раптом голосно заплакав; мама рвонула двері до кабінки, що була нашим бар’єром, я розчинила двері і в тісних сутичках сплелись ми в обіймах утрьох, в розпачі і сльозах. Затиснутий наглядач ледве виштовхав мене, а мама вийшла з онуком сама, спотикаючись, похилена...” (Там само, с. 10-11).

Не прийнявши від мами теплого одягу, повезли 42-річну жінку етапом у чому була на Ухту в Комі. Про свої поневіряння у гулагівському пеклі Оксана Яківна розповіла в написаному в 70-х роках автобіоґрафічному нарисі “Між смертю і життям”. Цей зворушливий людський документ і, вод­ночас, документ епохи, в якому віддзеркалилася доля цілого народу, читається з клубком під горлом. Це правдивий погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, ворожою людині ідеологією. Шкода, що спогади О. Мешко донині лишаються фактично невідомими в нашому народі – видана в НВП “ЯВА” 1991 року напівсамвидавським способом, невеликим накладом, книжка швидко стала бібліоґрафічним раритетом, майже недоступним для загалу. Зауважимо, що книжка ця раніше вийшла англійською мовою: Between death and life. By Oksana Meshko. Translated from Ukainian by George Moshinsky. N.-Y. Toronto – London – Sydney: 1981. P. 171,  а взимку 1978-79 рр. читалася вона по радіо “Свобода”.

Ось як пише Оксана Яківна про сільгоспзону на Ухті: “Ми ходили на роботу і з роботи як очманілі – такі втомлені й голодні. Голод так допікав, що не можна було думати про щось інше” (Там само, с. 17-18). Про кар’єр, де била і вантажила камінь: “... Ми були звільнені від усього. Вже не було ні гострого розпачу, ні страху, ні туги за рідними, за дітьми своїми. Був тільки голод і була втома і той повільний стан переходу в духовне небуття через всепоглинаючу апатію” (Там само, с. 22). “На продукційному пайку з диявольським розрахунком “на износ”, з максимальним терміном 3 – 5 – 10 років – тривалість життя очевидно вирахувано на теоретичну людську “особь” як біологічну одиницю – отже завжди голодні, а, значить, виснажені і тому кволі й хворі, ми повинні були працювати “до труни, до німої снаги”. Оце саме так виглядало оте наше смертовбивче коло! – І ніхто не смів з нього вийти до останнього подиху...” (Там само, с. 43).

 1954 року комісія ЦК КПРС нарешті комісувала Оксану Яківну як недужу: її випустили з-за колючого дроту на заслання. Щоб повернутися додому, вимагалося згоди рідні на її утримання. Син Олесь негайно надіслав такий документ, але пашпорт вона одержала аж у 1956 році. У червні добилася в куфайчині до Києва, де вклонилася могилі матері-страдниці на Байково­му кладовищі (померла вона 13 листопада 1951 року). У кімнатці на 4,5 метра бився з нуждою та хворобами 24-річний син-студент.

11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи Оксані Мешко реабілітаційне посвідчення, з ноткою щирости сказав: “Родина просит извинения. Не пам’ятайте заподіяного вам зла. Бажаю вам щастя і будьте дужі”. (Там само, с. 57). Через два роки як реабілітованій надали їй кімнатку на 12 метрів. А по смерті Федора Сергієнка стали мати з сином жити у приватній батьківській садибі на Куренівці, по Верболозній, 16, де почали зводити хату.

Дорогою ціною діставалося місце під сонцем, а не легше – духовно-моральні контакти. Хрущовська лібералізація трохи вивільнила творчу енергію жміньки вцілілої інтеліґенції старшого покоління, але вона породила й нове покоління – шістдесятників, що, за висловом поета Миколи Вінграновського, “наросли з малих, худеньких матерів в саду порубанім”. Несміливо піднімалася завіса над недавньою ганебною минувшиною. Люди збиралися біля пам’ятників Шевченкові, Франкові, на літературні вечори, які ніким не санкціо­нувалися, але й, на диво, не заборонялися. Десятки їх організовувала й Оксана Яківна, кожного разу в несподіваних місцях: у заводських клубах, будинках культури, школах. Якось 1969 року вона звернулася до Євгена Сверстюка, щоб написав сценарій вечора Івана Котляревського до його 200-річчя. Сверстюк написав статтю “Іван Котляревський сміється”: “Вибачте, трохи не те, що ви просили…” – “Якраз те, що треба”.

Відчинилися гостинні двері приватно­го етноґрафічного музею великого под­вижника української культури Івана Макаровича Гончара. На схилах Дніпра проводив репетиції гнаний хор “Гомін” Леопольда Ященка. То там, то сям публікувалися “крамольні” вірші, забуяв “самвидав”.

Не налякали шістдесятників арешти, що почалися 25 серпня 1965 року (за ґратами тоді опинилася 21 особа). Навпаки, з’явилися листи на захист звинувачених. Набув великого розголосу фундаментальний полемічний трактат Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, до підготовки якого був причетний і син Оксани Яківни – Олесь Сергієнко.

Склалася, починаючи з 1964 року, традиція вшановувати Тараса Шевченка в день його перепоховання в Каневі 22 травня 1861 року. “В цей день збиралася сила людей до парку, – згадувала Оксана Мешко. – По букетику згромаджувалися гори квітів. 22 травня 1966 року в товаристві активних шанувальників Тараса Шевченка біля пам’ятника був і мій син. З п’єдесталу монумента Олесь Сергієнко читав вірші поета. Проте цей вечір був відмінний від попередніх двох років: під перехресним вогнем спалахів фотоапаратів, звукозаписних приладів, цілого наряду міліції і міліцейських “воронків” на університетському майдані (навпроти парку Шевченка) та численного загону (в цивільному одязі) недрімаючого ока КГБ і рухомих рацій (підслухові радіомікрофони) по кущах парку – ніщо не пройшло поза увагою КГБ, все було документально зафіксовано”. (Там само, с. 51).  Тоді кількох осіб, серед них Олеся, заарештували на 15 діб, відтак виключили з медінституту. Пішов викладачем малювання і креслення в школу, але за виступ на похороні 8 грудня 1970 року забитої художниці Алли Горської його звільнили з роботи.

У справі Валентина Мороза в помешканні О. Мешко 2 червня 1971 року вчинили перший трус. Вигребли все, що здавалося підозрілим. Оксана Яківна запротестувала листом до Президії Верховної Ради і КГБ.

Тим часом над невизрілим ще ґроном талановитої й одержимої духом молодої української інтеліґенції нависла загроза нового покосу.

Наприкінці 1971 року молодик із Бельгії, на ім’я Ярослав Добош, член Спілки Української Молоді, відвідав у Львові та в Києві кількох чільних шістдесятників. Коли повертався назад, його затримали на кордоні в Чопі, вилучили, як сором’язливо написали тоді ґазети, “один антирадянський документ”. Ним виявилася фотоплівка зі Словником українських рим. “Антирадянським” Словник став лише тому, що уклав його політв’язень Святослав Караванський. Але привід був. 11 лютого 1972 року ґазети “Вечірній Київ”, “Радянська Україна” та “Правда Украины” повідомили: “За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Черновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін.” Саме так, “Черновол”. А за “та ін.” стояли десятки людей, сотні обшуків, тисячі викликів на допити, вигнання з роботи, виключення з вузів, викидання з черг на квартири, “та ін”. Нікому шпигунства не інкримінували, навіть самому Добошеві, якого, розкаяного по телебаченню і в пресі, скоро випустили, проте згадані ґазети досі не вибачилися за наклеп.

Покіс почався 12 січня 1972 року – під нього потрапив і Олесь Сергієнко.

22 травня спорожнілим Києвом ішла Оксана Яківна з квітами до пам’ятника Шевченкові. Її заштовхали в авто і завезли в КГБ, де в до болю знайомих обставинах улаштували допит у справі сина.

Обшук за обшуком, виклики в КГБ, допити. І наполегливі намагання Оксани Яківни хоча б якось полегшити умови утримання в неволі хворого на туберкульоз легенів сина. Це вже була не просто материнська турбота про сина – це ходіння по лезу бритви. Її заяви, пристрасні й довершені за стилем, були доказовими, бо ґрунтувалися на знанні законів, на залізній логіці й почутті своєї правоти й моральної переваги. Це блискучі зразки правозахисної публіцистики. Це вже був не просто голос матері на захист сина. Це вже була відкрита боротьба за права людини – супроти цілої Імперії Зла. Зі власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, вона намагалася допомогти кожному хоч би добрим словом. Родинам же політв’язнів вишуковувала, крім доброго слова, ще й матеріяльну допомогу, особливо коли треба було злагодити пакунок політв’язневі чи їхати на побачення, а не було за що і з чим.

Здавалося, після 1972 року в порожньому, духовно розгромленому Києві не залишилося жодної живої, не зломленої, не забрудненої багном каяття чи окрутенства душі. (“Цей погар раю, храм зазналий скверни...” – писав В.Стус про Київ 1975 року, коли його привозили сюди невільником “промивати мізки” в КГБ).

І все ж знайшлося в Україні декількаро людей, яких нащадки назвуть згодом сумлінням нації. Бо вони засвідчили перед світом, що ще не забито в домовину Україну останнього цвяха. У найтяжчі часи Україна трималася на одержимих:

Я на гору круту, крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту тяжкую,

Буду пісню веселу співать.

  Леся Українка

Серед тих, хто “сіяв квітки на морозі”, була й Оксана Яківна Мешко, яку весь український – такий невеличкий! – Київ, називав уже шанобливо “бабою Оксаною”.

Коли 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії голови європейських держав, США й Канади  (в  тому  числі  й  СРСР)  нарешті підписали Прикінцевий акт Наради з питань безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), який бодай формально зобов’язував брежнєвську кліку дотримуватися Всесвітньої декларації прав людини ООН, у колах інтеліґенції зродилася геніальна ідея: створити громадські групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Така хитрувата назва мала прикрити спробу виявляти порушення прав людини й оприлюдненя їх. Першою, 12 травня 1976 року, постала Московська група. Другою – Українська.

Ось як Оксана Яківна розповіла про це Василеві Микитовичу Скрипці в день свого 85-річчя:

“До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. “А решта групи хто?” – питаю. Він каже: “Оце я, а ви будете друга”. – “Але ж, – кажу, – хто буде носити передачі моєму синові і посилати пакунки?” – Руденко здивувався, але без сміху сказав мені: “Боже, Оксано Яківно! Ви така залякана, що подумали, що нас можуть заарештувати! Але ж наша Українська громадська група буде заснована на Гельсінкських угодах, які укладені 1 серпня 1975 року”.

...От я сіла й задумалася. Кажу: “Нас зараз тілько двоє”. – “Нас буде більше, Оксано Яківно, не бійтеся, що нас двоє. Ми тілько складаємо з вами серцевину. Буде більше”. Кажу: “Але ви знаєте, що всі ми будемо потім заарештовані”. – “Та ну, ні!” – Тут уже він сміявся. – “Та не будемо ми заарештовані!” – Кажу: “Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє. Я оце тепер, товаришу Руденко, захищаючи свого сина і стикаючися з нашими судовими, державними інституціями, з юстицією, переконалася, що це те саме: ми будемо заарештовані. Але я вам хочу сказати – не смійтеся – я не боюся, що буду заарештована. Бо мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити”. Я згодилася. Я стала другою”.  (Свідчу, с.14).

Як тільки 9 листопада 1976 року радіо “Свобода” повідомило, що Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Гінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіла цегла. Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки Оксана Мешко була поранена в плече. Так КГБ – досі жартує Микола Данилович Руденко – відсалютував на честь створення УГГ.

Стоячи на цілком леґальних, конституційних, позиціях (Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства), діючи відкрито, Українська Гельсінкська Група збирала й оприлюднювала факти порушень прав людини в Україні. Дехто з її членів сподівався, що така тактика дасть можливість досить довго прясти – хоча б тонесеньку – ниточку національного спротиву, лише б вона не обірвалася зовсім. Казали, що Оксана Яківна трохи покладалася на свої задарма, “авансом” відсиджені 10 років.

Але вже 5 лютого 1977 року заарештували Олексу Тихого й Миколу Руденка, 23 квітня – Миколу Матусевича й Мирослава Мариновича, 22 вересня – Гелія Снєгірьова (він, щоправда, формально не входив до складу УГГ), 12 грудня – Левка Лук’яненка... Козацтво пішло на війну – і весь тягар боротьби за виживання нації ліг на жіночі плечі. Козацькі матері, жони й наречені, виховуючи козацьких дітей (наша мова недарма зафіксувала, що в Україні важче було саме сховати, уберегти їх; у російській же – “воспитать”, цебто вигодувати”). Тож виховуючи козачат, вони мусили братися й за чепіги (“Ой за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким Там орала дівчинонька воликом чорненьким...”). А то й за меча, як героїчні оборонниці Буші, як Ольга Басараб і Катерина Зарицька. А найпаче дбали, щоб не пощерб наш духовний меч – оберігали віру й чистоту моралі та звичаїв, творили пісню, як Маруся Чурай, Леся Українка й Ліна Костенко, й обставали за права своїх катованих мужів і синів, відтак за весь поневолений свій народ.

Після арешту Миколи Руденка вирішено було не обирати нового голову Української Гельсінської Групи, але фактично координація її дій лягла на плечі Оксани Яківни. Ба, після арешту Олеся Бердника практично вона залишилася чи не єдиним дійсно діяльним її членом, бо всі інші сиділи як не за ґратами, то під адміністративним наглядом. Вона пильно охо­роняла чистоту Групи, ретельно, часом, здавалося, надто ревно перевіряючи кожного кандидата. Дехто ремствував: вона чи не в кожному підозрює аґента КГБ. Але ж і результат виявився належним, хай Бог простить за таке порівняння. Серед дванадцяти учнів Ісуса Христа був один відступник. А з нас лише один покаявся після п’ятьох років ув’язнення (Олесь Бердник). Та ще один еміґрував (Володимир Малинкович). Четверо розплатилися життям у неволі – Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Один наклав на себе руки перед арештом (Михайло Мельник). 24 члени Групи були заарештовані і провели разом понад 170 років у в’язницях, концтаборах, у психіятричках, на засланні. Усього в Групі від 1976 до 1988 року була 41 особа, 39 із них – політв’язні, на страсному рахунку яких понад 550 років неволі, у тому числі 15 років – Оксани Яківни. До Групи вступили колишні й тодішні політвיязенки Ніна Строката-Караванська, Надія Світлична, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, за участь у Групі була увיязнена Ольга Гейко-Матусевич, услід за чоловіком пішла в неволю Раїса Руденко, на 8 років запроторили до психіатричної катівні Ганну Михайленко. Гідно трималася й героїчно діяли Стефанія Петраш-Січко, чоловік і два сини якої були увיязнені, Віра Лісова, Світлана Кириченко-Бадзьо, Михайлина Коцюбинська, Олена Антонів, Ніна Марченко...

Поки що формально лишаючись на свободі, Оксана Яківна після арешту членів-засновників Групи опинилась в щільному оточенні. “Я одна зосталась, як на белебені, як більмо в оці КГБ, тож зазнавала страшно­го тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали мене в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли облишити цю справу, попереджали, що скінчиться це погано”, – свідчить Оксана Яківна. (Свідчу, с. 15).

За перші два роки діяльності УГГ в оселі правозахисниці зробили дев’ять трусів, їй декілька разів перекопували присадибний городець, шукаючи “крамоли”, розіграли під дверима збройний напад “грабіжника”, розраховуючи на інфаркт, у будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апарату­рою нічного бачення. Верболозна, 16, стояла як серед гадючника: кого не хапали тут же, той обов’язково виходив із “хвостом”, людей у дорозі обшукували, обкрадали, шантажували, били, арештовували...

Часом баба Оксана вибиралася з дому через вікно, йдучи на важливі зустрічі або несучи матеріали Групи. Коли ж нічого такого не мала, то, демонстра­тивно скинувши окуляри, сідала в автобус і їхала, куди їй було треба. Автобуса у дорозі, бувало (як-от коли їхала на суд Лукיяненка в Городню), зупиняли, її висаджували: добирайся, бабо, додому, як хочеш... Але зупинити її саму вже було неможливо. “Я вже не тільки нічого не боялась, але вважала, що це мій громадянський обов’язок і моє призначення”, – писала вона. Коли Василь Скрипка розповідав про неї своїм землякам, то один сказав: “Якби п’ять таких бабусь на Україні, то все КГБ мало б інфаркт” (Свідчу, с. 3).

І тоді КГБ вдався до випробуваного засобу – психіятричного шантажу. У червні 1980 року Оксану Мешко силоміць привезли до психіятричної лікарні ім. Павлова на “обстеження”, де протримали два з половиною місяці в камері з хворими. Попри шалений тиск на психіатрів, спроби зобразити правозахисницю душевно хворою (і в такий спосіб запроторити на примусове “лікування”) не вдалися – павлівські лікарі не схотіли брати гріха на душу.

Наприкінці літа Оксані Мешко нарешті вдалося вирватися з Павлівки. “Я зрозуміла, – згадувала вона, – що моє перебування на волі найкоротше. І таку ж телеґраму послала своєму синові (на заслання – В. О.), і сама вже була готова. А тим часом щодня ходила в школу до свого онука. Він був тоді в першому класі. Я була з ним на маленьких перервах. А на великій брала його з собою – в парк, сквер, десь його підгодовувала. Розмовляли. Чудова була осінь. Прекрасна! Ніколи не забуду...”. (Свідчу, с. 23).

Передчуття не обмануло. 12 жовтня 1980 року кагебісти зробили в будинку Оксани Яківни черговий трус, який тривав до пізньої ночі. Нічого не знайшовши, нарешті поїхали. А вона довго не могла заснути. Відчинила всі вікна в будинку, облила водою підлогу, помила. “Мене переслідував отой страшний запах. Ці люди особливо пахнуть... Чи то тютюн. Чи то перегар. Чи то вони морально розкладалися десь зі свого нутра...”. (Свідчу, с.24). Лише під ранок, випивши снодійного, вдалося ненадовго заснути. А наступного дня – стук у двері, “Глянула у вікно: КГБ... Я зрозуміла, що моя воля скінчена тут. Зібрала те, що необхідно одразу, коли людина опиняється за ґратами... Взяла книжечку, зібрала свої окуляри, зубну щітку, рушничок, пару білизни. Замкнула вікна, двері і пішла.

Я вже не повернулася сюди”. (Свідчу, с. 24).

Після допитів і ще однієї судово-медичної експертизи у Павлівці (даремної – лікарі знов не визнали О. Мешко психічно хворою), кагебісти влаштували ганебне для себе судилище над “особливо небезпечним державним злочинцем” – майже 76-літньою жінкою. Судили з диявольським, сказати б, цинізмом – якраз на Різдво Христове, 5 – 7 січня 1981 року. Вирок того судилища: півроку ув’язнення і п’ять років заслання за “антирадянську агітацію і пропаганду”, ч. І с. 62 КК УРСР. Гадали, що бабі того цілком вистачить. А для певности – етапували її через усю свою імперію до місця заслання – містечка Аян на березі Охотського моря – аж 108 діб.

Ось цей етап:

“На другий день була перед тюремною брамою великою. Оглянулася я на високу огорожу – цементна стіна. І здогадалася: я на Холодній Горі в Харкові. Коли відчинилася брама і я пішла зі своїми пожитками, мені очі наче пеленою закрило, сльози потоком. Я знала, що десь через цю браму в 20-му році провели мого тата Мешка Якова Павловича, 42-літнього мужчину, якого тут же розстріляли. Десь у братській могилі захований. Я знала, що він загинув на Холодній Горі. Уявивши, як він проходив через цю браму, я неначе вступала в його сліди. Через цю браму пройшов і мій небіж Василь Худенко. Дружина Василя Худенка Надія Кандиба. Мій дядько Дмитро Петрович Янко. Скільки ще тут пройшло моїх родичів, яких я може й не знаю, що пройшли через цю українську Голготу – Холодна Гора...”. (Свідчу. С. 32-33).

Чого коштував той етап старій, хворій жінці, страшно уявити. То справді була мученицька дорога між смертю і життям. Конвой, бувало, відмовлявся брати її, бо не хотів “мертвяків возити”. Аж сама впрошувала: “Це така стаття, що все одно повезуть. Мертву, а повезуть”. (Свідчу, с. 34).

В Аяні добував заслання син Олесь. Мати чудово розуміла, перед яким вибором поставило його КГБ, заславши її саме сюди. На далекій батьківщині – самотня хвора тоді на ноги дружина зі щойно народженою дочкою і сином-третьокласником. На чужині—стара ненька. І вона рішуче, суворо наказала: “Сину, їдь, рятуй родину”.

Перед від’їздом Олесь підремонтував благеньку якутську хатину, заготував якнайбільше дров і вскочив на останній перед зимою пароплав...

Хату, за якихось 300 метрів від берега Охотського моря, в хуртовину замітало так, що по кілька днів не могла з неї вибратися. Наперед наймала людей за півлітра горілки, щоб відкопували. Але кагебісти відлякували охочих: хай, мов­ляв, замітає. “Бували такі випадки, – згадувала Оксана Яківна, – що вітер обривав електросіть, і я залишалась у хаті без світла. Палила свічку. Вікна занесені. Двері занесені, а я одна в тій хаті. І не знаєш, коли ти вийдеш на світ. Це над дорогою хата. Люди, йдучи, питали: “Чи вона там є? Чи вона жива?” Сусіда сказав: “Та, мабуть, жива, бо вчора ще з димаря дим ішов”. Отак я сигналила людям про те, що я ще жива”. (Свідчу, с. 39).

Роки заслання тягнулись, мов десятиліття. Проте Оксана Мешко не впадала у відчай: “Я не давала волі своїй журбі і своєму песимізму. Я по натурі не песиміст, але в тих умовах можна здуріти, – розповідала вона. – Та я кожного разу мобілізовувала себе на прогулянку, на роботу, на молитву. Я вірю, що молитва і звертання до Бога допомогли мені вибути ту страшну неволю”. (Свідчу, с. 40).

Попри сподівання своїх катів, незнищенна Оксана Яківна Мешко витримала й це випробування. Колись вона сказала мені: “Я ще Брежнєва переживу”. Пере­жила, і не тільки його. Пережила, власне, й саму радянську імперію, що на схилі її віку вже тріщала, хиталася, конвульсуючи в аґонії.

Наприкінці 1985 року Оксана Мешко повернулась із заслання. Зміни, що відбувались у суспільстві, сприйняла спочатку з недовірливим здивуванням, але невдовзі з притаманною їй енерґією й оптимізмом активно включилась у про­цес суспільно-політичного оновлення. У 1988 – 1989 роках на запрошення української діяспори вирушила до Австралії на операцію очей. Кагебісти вже злостиво напучували: “Їдьте, їдьте, Оксано Яківно. І не вертайтеся”. – “Ні, я таки повернуся. На ваші голови!”

Побачивши, що зарубіжні українці скептично розцінюють перебудову, переконувала їх, що склалася сприятлива ситуація, щоб розгорнути широкий рух за українську державність. Виступила в Австралійському пар­ламенті про становище в Україні. Поверталася через Сполучені Штати, де взяла участь у роботі Світового Конґресу Вільних Українців. Розгорнула кампанію за звільнення Левка Лук’яненка та інших політв’язнів. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, всюди обстоювала і популяризувала українську ідею.

Повернувшись на початку 1989 року на батьківщину, Оксана Яківна стала одним із провідників Української Гельсінкської Спілки, створеної 7 липня 1988 року на основі Української Гельсінкської Групи, увійшла до її Координаційної Ради. Саме вона 29 квітня 1990 року відкрила з’їзд УГС, на якому цю громадську організацію, що з самого початку була передпартією і ставила метою поступ до незалежности, Спілку переформовано в Українську Республіканську партію. У червні того ж року, насамперед її зусиллями, було поновлено діяльність правозахисної організації – створено Український комітет “Гельсінкі-90”. Оксана Яківна лишалася його душею і рушієм до останніх днів. Без неї не обходився жоден мітинґ. Разом з іншими колишніми політв’язнями підтримала вона одноденною голодівкою студентське голодування в жовтні 1990 року.

У кінці грудня 1990 почулася вона зле. Та мусила брати ціпок і таки виходити. Була слизота, а тут, на біду, в крамниці хтось поцупив її ціпок, який вона поставила було в кутку. Оксана Яківна впала, стався інсульт (чи, може, навпаки). Декілька днів вона не приходила до тями, однак і за коротких зблисків свідомості вже не могла говорити. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце. Але воно вже зробило свою святу справу – того року впала Імперія Зла і постала незалежна Україна.

Поховали Оксану Яківну Мешко 5 січня 1991 року на Байковому цвинтарі в могилі її мами, під залізним хрестом з написом: “Марія Граб (Мешко). 26.І. 1880 – 13.ХІ. 1951”. І не було ніякого знаку, що тут поховано й доньку. Тому громадськість зібрала кошти і спорудила в 1995 році на тій могилі два козацькі хрести, які витесав з каменю Микола Малишко.

Юрій Литвин (нехай царствує), як дитина любив Оксану Яківну і називав її нашою Жанною д’Арк. Аналогії часом затінюють образ – мені більше подобалося, коли він казав словами Богдана Хмельницького: “Ще не вмерла козацькая матір!” І там, на далекому Уралі, в лютій неволі нам теплішало на серці, коли згадували ми, що є в нас така невсипуща, усіх любляча і невмируща наша Козацька Матір.

 

Бібліоґрафія.

1.

Between death and life. By Oksana Meshko. Translated from Ukainian by George Moshinsky. N.-Y. Toronto – London – Sydney: 1981. – P. 171.

Оксана Мешко. Між смертю і життям. К.: НПВ “Ява”, 1991. – C. 92.

Оксана Мешко. Мати української демократії. До друку підготував Василь Скрипка. Ж. “Кур’єр Кривбасу” 1994 р., ч. 2 – 7.

Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. Бібліотека журналу “Республіка”. Серія: політичні портрети. ч. 3.— К.: Українська Республіканська партія, 1996. – С. 56.

2.

Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Документи і матеріяли. Упрядкував і зредагував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор. 1983. С. 471 – 492.

Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. Спогади. Упорядкував В.Овсієнко. К.: УРП, 1995. – С. 64.

Василь Овсієнко. Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. Бібліотека журналу УРП “Республіка”. Серія: політичні портрети. – К.: 1996, №4. – С. 108.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 86, 147, 161, 167, 168, 170, 171.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. Документи.Історія. Біоґрафії. Видання Української Республіканської партії. Київ, 1996. С.19.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. К.: Видавництво ім. О.Теліги.1998. – С. 19, 210-213, 219.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю. Захаров, В.В. Овсієнко.

Січень 1991, 2001.

 

Опубліковано:

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. –  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 309–322.

 

 

Василь ОВСІЄНКО. 

ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНИХ ХРЕСТІВ

... Марія взяла літру мира, – з найдорожчого нарду пахучого, і намастила Ісусові ноги, і волоссям своїм Йому ноги обтерла... І говорить один з Його учнів, Юда Іскаріотський..: "Чому мира оцього за триста динаріїв не продано та й не роздано вбогим?" ...І промовив Ісус: "Позостав її ти, – це вона на день похорону заховала Мені... Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте!"

    Євангелія від Св. Івана, 12. 3 – 8.

 

Оксану Яківну Мешко поховали 5 січня 1991 року на Байковому цвинтарі в могилі її мами, під залізним хрестом з написом: “Марія Граб (Мешко). 26.І. 1881 – 13.ХІ. 1951”. І не було ніякого знаку, що тут покоїться й донька. Тому в середовищі колишніх політвיязнів Києва визріла думка: негоже, щоб могила знаної в цілому світі громадської діячки, великої подвижниці українського духа Оксани Яківни Мешко далі залишалася без памיятного знака.

Я звернувся до митця Микола Малишка, який перед тим витесав камיяні козацькі хрести на могили Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса, Івана Гончара, Івана Світличного. Малишко розробив проект і порадив замовити хрести в Теребовлі на Тернопільщині, де видобувають червоний пісковик. Я взявся зібрати спогади про Оксану Мешко, видати їх окремою брошурою в УРП, де тоді працював секретарем, і на цю книжечку збирати гроші на хрести, беручи в кілька разів більше від її собівартости, а також пожертви.

Книжечка вийшла 1995 року під назвою “Оксана Мешко, козацька матір” накладом 1 тис. прим. У ній були спогади Євгена Сверстюка, Миколи Руденка, Михайла Гориня, Левка Лукיяненка, Віри Лісової, Петра Розумного, Світлани Погуляйло, Бориса Довгалюка, Юрія Мурашова та мої. Усього 64 сторіночки, багато знімків, а також проект хрестів і заклик до читачів збирати гроші. Частину накладу ми передали українській діяспорі США та Канади. В УРП ми виготовили й розтиражували “Памיятну грамоту”, куди вписували всіх жертводавців, у нагороду за що кожному давали книжечку спогадів. За півтора року внесли від чесних трудів своїх понад 400 осіб. Списки їх ми публікували в ґазеті УРП “Самостійна Україна” тричі: 3.04. 1995, 8.01. 1996 і в червні 1996 року, число 13 (200). Передовсім слід дякувати колишнім політвיязням – друзям Оксани Яківни, жіночим організаціям діяспори і України, бо вони зібрали найбільше грошей. Це пластовий курінь  “Верховинки” (курінна Ніна Самокиш, писар Олександра Юзенів, членкиня Надія Світлична), Сестринство Святої Ольги при парафії Святого Андрія Первозванного у Вашинґтоні, Обיєднання українських православних сестринств (Ніна Строката-Караванська), Комітет Українок Канади (Ольга Заверюха-Свинтух), Суспільна Служба України (Руслана Безпальча), Союз Українок (Атена Пашко), Жіноча Громада (Марія Драч). Пожертвували громада церква Св. Юра УГКЦ в Міннеаполісі, товариство “Золотий хрест”, Конґрес Українців Канади. В Україні активно розповсюджували книжечку і збирали гроші добродійки Євгенія Козак, Віра Лісова, Руслана Безпальча, Олена Бурмистрова, Катерина Криворучко, Тетяна Косарєва, Ольга Стокотельна з Києва, Люба Коротенко на Донеччині, Петро Розумний на Січеславщині, Іван Польовий на Тернопільщині, Віктор Нестеренко з Вознесенська. Значну частку зібрали організації УРП. То був час інфляції, рахунок ішов на мільйони карбованців, які ми завбачливо міняли на долари. Собівартість книжечки була 50 тис. крб. – це десь півдолара, але ми брали хоч би подвійну суму. Та нам дорога була й “лепта убогої вдовиці”, бо вона зі щирим серцем відривалася від заробітку чи пенсії.

Підприємство “Теребовлягаз” (директор Василь Венґер) видобуло червоний пісковик на хрести, вирізало один з них, а на другий видобуло брилу та обрізало її, узявши за це лише на платню робітникам, і своїм коштом привезло їх до Києва. Микола Малишко та його брат Петро вручну вибили другого хреста і 28 жовтня 1995 року ми їх воздвигли. Один був з уже вибитою мережкою, а на другому брати вирізали квіти вже стійма, почавши роботу восени, а закінчили навесні.

Не всі роботи оплачувалися, бо ж це справа громадська, свята, люди мали за честь бути до неї причетним. Скажімо, коли довелося прибирати навколо могил, звантажувати хреста і камיяну брилу, тягнути їх на котках і встановлювати хрести, то збирали ми цілу гурму людей. Керували роботами Микола і Петро Малишки, а козацтво приводив “січовий дід” Володимир Марченко – постійний представник козацького товариства Київщини, хоча зазвичай отаманувала над козацтвом пані Євгенія Козак. Трудилися там козаки Павло Шаровара, Петро Сенченко, Іван Коваленко, Микола Македон, Олександр Коломієць, Анатолій Майстер. Працювали також Петро Ромко, Вахтанґ Кіпіані, Микола Шулик, Євген Обертас із сином Олесем, Володимир Неділько, Олесь Тимошенко, Віталій Шевченко, син Оксани Мешко Олесь Сергієнко та інші добрі люди.

На Вознесіння Господнє року Божого 1996 року, 23 травня, отець Юрій Бойко (УАПЦ) освятив хрести. Зійшлося тоді з півтори сотні людей. Так наслідком півторарічного клопоту добра справа з Божою поміччю була завершена.

Тим часом я дізнався, що в ті останні січневі дні 1990 року, коли ми вшанували Оксану Яківну в Будинку письменників, доктор філології Василь Микитович Скрипка записав її розповідь про події 70 – 80-х років: правозахисна діяльність, створення Української Гельсінкської Групи, запроторення до психіятрички, арешт 1980 року, суд, 108-денний етап, заслання в Аяні на березі Охотського моря… Ця вражаюча за своїм фактажем і художньою силою розповідь почасти була опублікована в журналі “Курיєр Кривбасу”, ч. 2 – 7 1994 року під назвою "Мати української демократії" Я схопився за той текст, допитався у Василя Скрипки, що його аудіозапис аж у Сполучених Штатах, у Надії Світличної. Михайло Горинь привіз мені його, я переслухав, дописав, що було пропущене, і за згодою Василя Скрипки підготував до друку весь текст – ці неоціненні свідчення про лиху колоніяльну епоху, яка, дай Боже, вже минає – хай не буде їй вороття. Книжечка вийшла тим же громадським коштом у Тиражувальному центрі УРП під назвою “Свідчу”. Туди ж увійшов вирок у її справі, цинічно винесений Київським міським судом (Доценко І.А., Топчій О.М., Максимишина Н.Л.) на саме Різдво Христове, 7 січня 1981 року. Я написав до неї оце переднє слово з наведеним вище епіґрафом.

30 січня 1990 року зійшлося в Будинку літератора в Києві товариство кревне та сердешне, терте ще недавно в концтаборах, ушанувати видатну громадську діячку, співзасновницю Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, в’язня сталінських і брежнєвських ГУЛАГів Оксану Яківну Мешко з нагоди її 85-ліття. Це, далебі, було перше на її віку публічне пошанування. Гарні мовилися слова – але хто їх зараз пригадає? Та й хто думав, що це не лише вперше, а й востаннє ми так справляємо день народження нашої Козацької Матері? Бо вже 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце...

"Духовні подвиги не пропадають марно, – сказав останнього дня свого земного життя Святійший Патріярх Володимир (Романюк). – Завжди знайдеться хтось засвідчити про них".

Мабуть, для того 31 січня і 1 лютого 1990 року Господь і спрямував стопи добродія Василя Скрипки в помешкання Оксани Яківни, де записав він її автобіоґрафічну розповідь – чесну, драматичну, достойну, високу стилем і величну духом. Бо такою була ця українська жінка. Про самовіддану материнську любов, про захист права й гідности кожного з нас, про відчайдушну боротьбу самотньої літньої жінки з цілою чужинецькою імперією зла, з цілим сомнищем стукачів, оперативників, кагебістів, психіятрів, слідчих, суддів, конвоїрів і наглядачів...

Це свідчення нащадкам, щоб знали, яку неоціненну вартість боронило покоління шістдесятників – і вибороло для них – свободу слова, найважливішу зі свобод.

Це – щоб ми оглядалися, з ким поруч ходимо по цій землі. І вчасно пошановували тих, хто з нами буде вже недовго.

До цього слід додати, що в неділю, 22 вересня 2002 року в Старих Санжарах відбулися урочистості з нагоди присвоєння місцевій школі імени Оксани Яківни. Вона вчилася в цій школі. У присутності всієї школи та багатьох селян голова Новосажарської райради Володимир Петрушко оголосив постанову про присвоєння школі імени Оксани Мешко. У відкритті пам’ятного знака на приміщенні школи в Старих Санжарах узяли участь голова райдержадміністрації Андрій Река, лауреат премії імені Тараса Шевченка Євген Сверстюк, доцент Іван Бровко, публіцист Василь Овсієнко, які близько знали цю велику подвижницю українського духа. У Старих Санжарах буде створено музей Оксани Мешко.

Самостійна Україна. – 1995. – Ч. 11-12. – 28 березня; 1996. – Ч. 13. – Червень; Наша віра. – 2002. – № 10 (174). Жовтень.  – С. 16.

 

Опубліковано:

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. –  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 323–328.

 

Фото:

Meshko  Оксана МЕШКО.

Meshko-Ovs   "Це я посадила Василя в тюрму", - зізналася О.Я.Мешко 30.І. 1990 р. . Фото Миколи Горбаля.