Його не стало вночі 17 грудня цього 2022 року, в якому йому виповнився 91 рік.
Непогано, так? Багатьом із нас дотягнути б до таких років...
Але Віля Свєчинський не дуже «з наших». Ні, ні, я не кажу про «відмовне» геройство. Героїв «відмови» не перелічити. Я говорю про постійний його пошук сенсу життя. Пошук себе в дарованому йому житті. Звідси й вчинки його диктувалися не волею випадку, не пристосуванням до ситуації, а серцем, совістю, гордістю та аналітичним розумом, яким щедро обдарував його Господь.
Першим його життєвим уроком було... Утім, ось його розповідь про це:
«Тато багато розповідав про військові справи... Якось вони на конях атакували німецьку піхоту, і в кожного кавалериста було по дві шаблі: повіддя в зубах, і двома шаблями у двох руках рубати фашистів. Вони буквально зрубували німцям голови, тато бачив, як злітали голови! Якось він бачив, як німець зі зрубаною головою біг ще метрів десять...
Так ось, командував армією генерал Крюков, і коли йому подали списки нагороджених орденами Червоного прапора, то, побачивши ім’я та прізвище Лазар Свєчинський, він сказав: «Лазар?! Цьому досить Червоної Зірки!». Перший раз у житті тато зіткнувся з відвертим антисемітизмом. Адже орден Червоного Прапора був рідкісним орденом, бойовим. Те, що сталося, сильно травмувало його, в ньому це засіло. І в мені теж.
А ця сука Крюков потім отримав 25 років за мародерство — він разом зі знаменитою співачкою Руслановою пограбував і вивіз увесь склад Герінга, переважно килими. Потім вони торгували ними...»
У 1948 році виникла держава Ізраїль. І Віля з двома друзями — Романом Брахтманом і Мишком Моргулісом — зрозуміли, що мрія двох тисяч років здійснилася на їхніх очах...
І виникла думка — треба тікати туди, приєднатися до свого народу, побудувати там радянську владу, аякже? Щоправда, щодо радянської влади в Ізраїлі один із друзів — Рома Брахман — казав, що «тільки через його труп». Ми так запалилися ідеєю тікати до Ізраїлю, що не думали ні про батьків, ні про наслідки. Я сьогодні розумію, що більших ідіотів важко було знайти. Але так було...»
Звісно, їх виловили, і кожен із друзів отримав десять років таборів...
Про табірне життя в СРСР написано багато книг, і життя Вілі в Магаданському таборі мало чим відрізнялося від життя тисяч і тисяч ув’язнених.
Найстрашнішою роботою в таборі, розповідав Віля, було сушіння піску:
«...Сушіння мокрого піску для штукатурів. Уяви собі величезний, приблизно шість на шість метрів, товстий залізний лист, що лежить на бетонних опорах, заввишки зі звичайний стілець. Під цим листом, майже по всій його площі розпалюють вогонь і безперервно підтримують його. Старий інвалід підкидав туди дрова.
Я мусив завантажити цей лист сирим піском і обов’язково розмішати його. А як інакше висушити? Для цього я ставав на середину листа і опинявся у вогні, ніби в середині цибулини. Треба нахилити голову, щоб тебе не обпалило, і в такому вигляді, скорчившись, задихаючись, перелопатити цей пісок і вискочити звідти, зістрибнути з листа. Щойно пісок висихав, тобі треба його звантажити — очистити лист, завантаживши його на тачки, і потім усе спочатку. А штукатури кричать: «Давай пісок!». Їм терміново потрібен пісок, і їх багато, цих штукатурів...»
На його щастя, дізнавшись, що він учився на архітектора, йому доручили спроєктувати будиночок для якогось начальника. Спроєктував. Начальникові страшенно сподобалося, і Віля зайнявся своєю справою. Упереміш із сушінням мокрого піску...
Після смерті Сталіна, у 1955 році Вілю, як і багатьох інших, звільнили...
І що ви думаєте? Віля не знайшов себе на волі. Нудьга, брехня, бюрократія, здавалося, вже нездійсненні мрії про Ізраїль, і Віля... повертається в Магадан, але вже як інженер-проєктувальник-архітектор. Він не захотів похмурого, «розмовного» життя в Москві, йому хотілося працювати, даруйте за банальність, бути корисним членом суспільства...
«Знаєш, — зізнався Віля, — роки, проведені в Магадані, — це мої найщасливіші роки російського життя...». І кохану на все життя жінку він знайшов там само, у Магадані...
Але все це тривало до 1967 року...
Послухаймо Вілю:
«Ні, ні, я не був відключений від зовнішнього життя, політики тощо. Оскільки я часто приїжджав до Москви, то тримав руку на пульсі багатьох подій. І ось іду я якось магаданським парком. Там була колись величезна статуя Сталіна, яку знесли, і на цьому місці стояв здоровенний газетний стенд. Дивлюся, біля нього зібрався натовп. Підходжу. Чую окремі слова: «Ізраїль... агресор... так їм і треба...». Я знав, що почалася Шестиденна війна. Підходжу, читаю газетні повідомлення, і раптом щось у мені здригнулося: «Боже мій, що я роблю? Чим я зайнятий? Вілю, чим ти зайнятий? Робиш проєкти, ходиш у походи, робиш на пленері етюди, організовуєш художні виставки та інше хуйо-мойо... Вілю, але ж життя не змінилося! Твій народ б’ється, можливо, спливає кров’ю, над ним сміються, його ненавидять, а ти живеш серед цих ненависників і вдаєш, що тебе це не стосується, що все добре...»
У мене сильно зіпсувався настрій. А потім, коли Шестиденна війна скінчилася, як і мала скінчитися, фантастична перемога мого народу ще більше зміцнила мене в думці, що я ганебно стою осторонь. «Вілю, ти мусиш щось робити для Ізраїлю! Та війна скінчилася, твоя — починається...». І якось я прийшов додому і сказав дружині: «Лізо, ми погано живемо...». І вона сказала: «Їдемо до Москви». І товаришам по службі я сказав, що їду, що я повинен щось зробити для мого народу, що не можна так жити. І все... Я прокинувся.»
Вони повернулися до Москви, і Віля знайшов роботу в проєктній організації.
Ще до отримання виклику з Ізраїлю Вілю познайомили з Давидом Хавкіним, Давидом Драбкіним, Льонею Лепковським, Віктором Польським, трохи згодом — з Володею Слєпаком, Володею Престіним, Пашею Абрамовичем — загалом, та ще «компашка»...
Склалася спільнота з приблизно двох десятків людей. Дуже тісно спілкувалися. Збиралися на єврейські свята, їздили разом за місто. Хавкін був у них Мойсеєм. А Віля багато займався самвидавом. Розмножував перекладений російською мовою роман Леона Уріса «Ексодус».
Це був час відчайдушної боротьби «сталіністів» та «антисталіністів». Це був час, блискуче описаний поетом Борисом Чичибабіним:
Пока во лжи неукротимы
сидят холёные, как ханы,
антисемитские кретины
и государственные хамы,
покуда взяточник заносчив
и волокитчик беспечален,
пока добычи ждёт доносчик -
не умер Сталин.
Клянусь на знамени весёлом
сражаться праведно и честно,
что будет путь мой крут и солон,
пока исчадье не исчезло,
что не сверну и не покаюсь
и не скажусь в бою усталым,
пока дышу я и покамест
не умер Сталин!
І ось що пише про цей час сам Віля:
«Смертельного удару Деспотії завдали люди 60-х років. Слабка людина, озброєна тільки своєю правотою, постала грізною небезпекою перед Деспотією. У Росії, вочевидь, це стало традицією: учасники війни 1812 року, повернувшись із Парижа, розбудили декабристів. Декабристи розбудили Герцена, а вже Герцен розбудив цілий пересильний барак... З’явився самвидав, виникла повстанська ситуація зухвалих петицій і демонстрацій протесту. Події набули стихійного, лавинного характеру. І зерна масової єврейської національної самосвідомості впали на благодатний ґрунт, удобрений кров’ю і потом російських дисидентів, чималу частину яких становили євреї».
Навесні 1968 року багато хто зі згаданої «кампашки», отримавши виклики з Ізраїлю, подали заяви на виїзд до Ізраїлю.
Восени 1968 року їм усім одночасно зателефонували і повідомили, що у виїзді до Ізраїлю відмовлено через недоцільність. Просто по телефону й повідомили.
Віля: «І почалося... Три роки вихору... Я сьогодні з деяким страхом і подивом думаю — чи справді я був здатний на такі три роки? Здатний був робити такі речі? Я був, як звір...»
Почалося з організації зустрічей євреїв усіх міст — Москва, Ленінград, Свердловськ, Рига, Вільнюс, Київ, Кишинів, Мінськ, Одеса... І перший з’їзд відбувся в Москві. Потім це обізвали ВКК — звучить потужно: Всесоюзний координаційний комітет. ВКК і насправді розвинув бурхливу діяльність. З’явилися гроші. Перші гроші — від грузинів, від багатьох із тих, хто страйкував на Московському телеграфі, хто написав знаменитого листа, прочитаного Голдою Меїр у Кнесеті.
Віля бере діяльну участь у виданні підпільної літератури, постачає матеріал для підпільного журналу «Исход» і так далі, і так далі.
Почалися зустрічі з іноземцями. Боротьба радянських євреїв за виїзд до Ізраїлю набула міжнародного значення. Як сказав Віля: «Мовчання ягнят скінчилося».
Ось що писав Віля в 31-му номері журналу «Сіон» за 1980 рік:
«Як зрозуміти генеалогію совісті?
У певних ситуаціях, яким передував період тривалого і безвихідного страждання, з’являються люди, які не можуть терпіти стан постійного тотального компромісу. Життя стає брехнею. Життя єврея — подвійною брехнею.
Так виникає повстанська ситуація, ситуація протистояння. Дисидентство. Єврейське дисидентство. Небажання брехати — це не світоглядна концепція, це душевний стан, який у певній суспільній ситуації сприймається як повстання. Головне в дисидентстві — це посміти діяти. Це — встати і голосно сказати. І назвати себе. Цей, глухо згадуваний у всій подальшій дослідницькій літературі, акт був і залишається донині центральним сенсом дисидентства.
У праці «Мотив вибору скриньки» Фрейд стверджує, що прагнення людини до прекрасного є прагненням до смерті.
Життєлюбний розум опирається прийняттю цього твердження. Але емпірична істина показує, що психологічно повстанський стан духу (прагнення до правди, служіння совісті) — це, насамперед, жертовний стан, тобто стан готовності постраждати за свою правду...
...Наприкінці 60-х років у російському асимільованому єврействі виникло вузьке коло людей, яке створило повстанську ситуацію, на прапорі якої було написано сіонізм. З’явилися євреї, які пережили процес внутрішнього звільнення. Це було пов’язано з ні з чим незрівнянним відчуттям втрати страху, і з почуттям братерства, і зі щемливим почуттям жертовного обов’язку. Для багатьох із них це були зіркові години життя.
Ідея служіння своєму нещасному народу, пристрасна відданість Ізраїлю стали єдино значущою етичною цінністю у вузькому середовищі єврейських дисидентів. У їхніх діях, хоч як це парадоксально, еміграційні прагнення не були домінантними.
Єврей, людина з опущеною головою, що мучиться комплексом неповноцінності, став центральним об’єктом докладання зусиль.
Боротьба за єврея — боротьба з євреєм».
І за ними пішли люди!
Лист-звернення до єврейської громадськості всього світу, написаний з приводу чергової мерзенної антиізраїльської статейки в «Известиях», вирішили переправити до Ізраїлю з Давидом Хавкіним, який отримав дозвіл.
Віля: «Вивіз цього листа Хавкін у трубці кінескопа! Тільки Хавкін міг це зробити... Переконавшись, що в Ізраїлі цього листа не приймають, Хавкін надіслав його до Америки, і він одразу ж був опублікований. Роман Брахтман, який на той час отримав дозвіл на виїзд і вже працював на радіостанції «Свобода», отримав цього листа з ранковою поштою, побачив там мій підпис і ледь не впав зі стільця... «Я, — розповідав він потім мені, — злякався, затремтів, побіг туди, сюди, не знав, що робити. Мені страшно було зачитувати його! Я знову відчув запах табору...»
Це був перший лист, перший досвід, ніхто толком цього листа й не побачив. Потім був «лист двадцяти п’яти», адресований Генеральному секретареві ООН У Тану. Цього листа вивіз буквально на своїх плечах дід колись чудового єврея Ізі Шмерлера, який сьогодні став найбільшою сволотою і зветься вже Ізя Шамір. А коли він був Ізею Шмерлером, він був нашою надією, нашою радістю. Його батько, польський єврей, загинув у сталінських таборах. Так цей Ізя привіз нам із Сибіру шість важких валіз — я, молодий, здоровенний, не міг жодну з них підняти! — набитих передрукованими підручниками івриту «Елеф мілім» і «Морі». Він примудрився видрукувати їх у державній (!) друкарні. Їх ночами друкували дівчата, яким, він, звісно, заплатив, і заплатив своїми грошима! Він не хотів брати в нас цих грошей! Це був чистий строк?! Це і дівчатам загрожувало по три роки, а йому — чистий червонець!
Ізя завантажив валізи в купе, добре заплатив провідниці за те, щоб вона нікого більше в купе не пускала, — вона грудьми стояла на вході в купе! — і він на самоті доїхав із Новосибірська до Москви. Ми зустрічали його в Москві й розвезли валізи за адресами. У наших масштабах це був колосальний наклад навчальної літератури! Такі от речі робили...
Так ось, коли Ізя отримав дозвіл на виїзд разом зі своїм дідом, то ми дідові в плічка його шуби зашили наш «лист двадцяти п’яти». Він зараз виставлений у Будинку діаспори. Лист було видрукувано на шматочку лляного простирадла, що не знало жодного міліграма крохмалю. Абсолютно м’яка тканина! І ми вшили цього листа, цей шматочок простирадла, у плічка дідової шуби. А діда обшукували по-луб’янськи, був проведений справжнісінький обшук. Його шубу ледь не всю розірвали, розуміли, що дід щось везе із собою, і нічого не знайшли! Це ж була табірна заначка, чи їм знайти її?! Розрізати плічко вздовж і вмонтувати туди шматочок найм’якшої тканини! Хто його міг промацати?.. Я цього у злодіїв навчився. І лист дійшов і прозвучав досить голосно.
Та я день і ніч можу розповідати про наші справи та витівки...»
У цей же час Віля підписує знаменитий «Лист 170-ти» Лариси Богораз і Паші Литвинова на захист дисидентів Гінзбурга і Галанскова.
Віля ще й дисидент... Але ось, що пише з цього приводу сам Віля:
«Складається враження, що добра половина Бойової організації есерів складалася з євреїв. Бойовики, терористи, герої акцій — стріляли, підривали губернаторів, міністрів і підривалися самі в ім’я святої народної справи. Гец, Гершуні, Маня Вільбушевич, Осип Мінор — ім’я їм легіон. Дружина Мінора, А. Н. Шехтер, з трупом замерзлої немовляти на руках в етапному пішому переході на Вілюйськ — символ їхніх пристрастей і страждань.
Потім наші Левінсони з шаблями і при шпорах літали по країні. Мій дядько Ізраїль перетворився на «полум’яного Срулика», і його руді патли революційно стирчали з-під околиша командирського кашкета. Усі, в кому жива була совість і серце не було глухим до народного болю, кинулися в революцію.
Звісно, це було «симпатичніше, привабливіше і духовніше», ніж займатися приватною, дрібною справою — облаштуванням свого національного дому.
І тільки мізерно мала кількість людей знайшли в собі сили не піддатися спокусі й звернути свої погляди і стопи в бік Ерец-Ісраель, Палестини. Цей великий за своєю душевною зрілістю акт досі розбурхує мою уяву.
Далі йдуть цитати з улюбленого Вілею Жаботинського: «...і скажуть: благо тим, які в той смутний час, сповнений міражів і зваб, уміли вибрати пряму дорогу і повели свій народ навіки геть від чужої допомоги й чужої зради».
Так, Час — найбезсторонніший суддя — вручає Жаботинському сертифікат на істину».
...Але вони сиділи без міцного зв’язку з іноземними кореспондентами. І Віля в категоричній формі зажадав від друга-дисидента Петра Якіра познайомити його з ними.
І дуже скоро по-справжньому прогримів «лист шести»...
Віля: «Приводом для нього стала знову ж таки стаття, але цього разу двох жидків — Беренштейна і Фріделя, — під назвою «Під чию дудку танцюють сіоністи». Як ці жидки розчулювалися! Аж плакали від захвату... Вони, виявляється, не тільки радянські, а й зовсім уже майже росіяни, і їхня батьківщина — СРСР, і треба дуже любити цю свою Батьківщину, свою землю, Золоте кільце Росії... ну, і звісно, щось там капнули з приводу деяких окремих євреїв, звісно ж, сіоністів, які не розуміють, яке це щастя жити в Золотому кільці, і все таке інше. І ми їм видали! Ми їм так видали! Написали листа Тіна Бродецька, Аля Федосєєва і я. Це була моя перша проба пера на ниві епістолярної словесності. Саме цей лист подарував усім організаціям в Ізраїлі, Америці та Європі, що займалися нашими справами, знаменитий лозунг «Відпусти народ мій!»
Цей «лист шести» пішов. Він пішов! Це був важкий лист...
Я насмілюся запропонувати читачеві цього листа, одного з найперших листів, що відкрили епоху єврейської гласності в СРСР... Відчуйте, панове, дух і пафос того, як не крути, романтичного часу.
«Отже, ви, Л. Беренштейн і М. Фрідель, пишете, що парламент Ізраїлю ухвалив резолюцію, в якій зажадав «поважати безперечне право кожного єврея жити на землі своєї історичної матері-батьківщини, тобто Ізраїлю».
Доречно запитати: чи відома вам інша історична батьківщина євреїв, яка була б не «тобто»? Може, ви хочете сказати, що в євреїв, на відміну від інших народів, історичної батьківщини немає або, принаймні, не повинно бути? Або, як ви намагаєтеся переконати читачів, єврейське національне питання може бути вирішене тільки на полі класової боротьби? Виявляється, не якась там спадкоємність поколінь, не духовна спадщина предків, не історія країни та її народу формують душу людини, а... класова, і тільки класова боротьба. Ба більше, ви вважаєте, що єврейська проблема може бути лише політичною, соціальною, навіть релігійною, але аж ніяк не національною в сенсі власної державності.
Чуєте, Л. Беренштейн і М. Фрідель? Ви, що виступаєте від імені «єврейського населення нашої країни», ви зумієте прочитати П. Маркіша, С. Галкіна, Л. Квітка, І. Фефера, Д. Бергельсона своєю, єврейською мовою? Чи знаєте ви хоч одну єврейську літеру? Чи пишаєтеся ви духовною спадщиною вашого народу — хоча б Біблією, хоча б у її літературно-історичному аспекті? Чи відомо вам, вашим дітям і вашим онукам про героїчні народні повстання Маккавеїв, Бар-Кохби проти іноземних панувань? Що говорять вам такі імена, як Ієгуда Галеві, Маймонід, Мойсей Мендельсон, Х. Н. Бялик, С. Фруг? Чи це не ваша історія і не ваша духовна спадщина?
Тоді що ж ваше? І де ваше? Невже тільки голе поле класових битв? І на основі якої національної духовної спадщини ви виряджаєтеся в інтернаціоналісти?
Ні французькому, ні англійському, ні російському народам не доводилося доводити перед усім світом свого права на національне існування. Історія євреїв склалася інакше. Єврейському народу довелося доводити це право. І Радянський Союз одним із перших визнав Державу Ізраїль. Хіба це не означає, що відтепер кожен єврей має право взяти участь у будівництві своєї держави, формуванні єврейської національної культури на землі своїх предків? А ви, так звані «представники єврейської національності», не соромитеся вдаватися до поліцейських погроз, кваліфікуєте це право і відкрите волевиявлення народу повернутися на землю своїх предків як «зраду»!
А що стосується класової боротьби, то її успішно здійснює Комуністична партія Ізраїлю (навіть дві!). Ясно, що мета ваша — довести як закордонному, так і радянському читачеві, що думка оселитися на «землі предків» в Ізраїлі чужа євреям Радянського Союзу. А ви зазирніть у Відділ віз і реєстрації при МВС СРСР і запитайте, скільки десятків тисяч євреїв марно оббиває його пороги в надії отримати дозвіл на виїзд із СРСР для возз’єднання зі своїми рідними в Ізраїлі? Спробуйте осмислити, Л. Беренштейн і М. Фрідель, що право залишати будь-яку країну є законним правом кожної людини й ніде у світі не розглядається як «зрадництво» і «зрада Батьківщини».
Вам, Л. Беренштейн і М. Фрідель, як і кожному, «кому відомі закони суспільного розвитку», має бути відомо, що колесо історії не тільки не повернути назад, а й не зупинити. І сьогодні, коли Єврейська Держава відроджена й існує вже 22 роки, то «прагнення до єдності, до життя на землі предків» є природним і незаперечним.
Тому всі радянські євреї, які бажають возз’єднатися зі своїм народом на землі Ізраїлю, безумовно вітали б повагу до їхнього безперечного права «жити на землі своєї історичної матері-батьківщини».
А перед лицем великої держави, що надала притулок багатьом поколінням євреїв, ми повторюємо слова наших далеких предків, які вимагали права Виходу з Єгипту: „ВІДПУСТИ НАРОД МІЙ!“»
Підписи: Віталій СВЄЧИНСЬКИЙ, Дора КОЛЯДИЦЬКА, Марк ЕЛЬБАУМ, Тіна БРОДЕЦЬКА, Лев ФРЕЙДІН, Блюма ДИСКІНА
Москва, грудень 1969 року.
Віля: «Отже, ми засвітилися. Цього листа передали по всіх «ворожих» радіостанціях. Мені телефонували з багатьох міст, хвилювалися. І звідти, з цих міст, теж пішли листи! І що ж? Ні хвостів, ні викликів у КДБ, ні відключень телефонів. Нічого цього поки не було. Ми ж не кримські татари, яких майже не було кому захищати. Їх не підтримав навіть ісламський світ. А зачепити євреїв — о, це інша річ! У Нью-Йорку Кахане кидає бомби. Радянським дипломатам проходу не дають. Нас не так легко було взяти. Але влада затаїлася, стежила за нами дуже уважно.
І у відповідь на наш демарш — наш «лист шести» — влада поспішила влаштувати пресконференцію «дресированих» євреїв. Вона відбулася 4 березня 1970 року. У ній брали участь Райкін, Бистрицька, генерал Драгунський, тодішній міністр Димшиць. Ми дивилися цю смердючу виставу по телевізору. Райкін рухався і говорив, як після перенесеного інсульту. Бистрицька продовжувала грати Оксенію з «Тихого Дону» і всім своїм виглядом показувала, що вона навіть не розуміє, що це за слово таке «Ізраїль»... нісенітниця, мовляв, якась. Димшиць діловито бубонів про досягнення радянських євреїв, ставлячи в приклад себе: єврей-міністр— ну що ще треба? Особливо старався генерал Драгунський — здавалося, він на танку готовий переїхати всіх сіоністів. Це був жах!
...Кого тільки Господь не призначає бути антисіоністом!
І у відповідь на цю мерзенну виставу з’явився знаменитий «лист тридцяти дев’яти», лист, що міцно увійшов в історію євреїв...»
...Я ловлю себе на думці, що намагаюся розповісти про життя Віталія Свєчинського. Але, панове, це вийшов би роман, роман про непересічну людину, людину безстрашну, розумну, іронічну, гідну роману про справжнього єврея... Мені не подужати цього...
На ранок наступного дня по «Голосу Америки» передали текст цього листа!
Лист наробив багато галасу. Почали викликати людей. У КДБ почали з людьми «працювати». І тоді під Москвою вони влаштували семінар, і на ньому Віля розповів присутнім, як поводитися на допитах. Як потрібно відповідати, як не потрібно боятися їхнього блефу.
Віля: «І пішли листи лавинами... Більшість із них ішли через кореспондента норвезької газети «Афтенпостенблатт» Пера Хеге. Це він переправив на Захід солженіцинський «Архіпелаг». Його після цього оголосили «персоною нон ґрата», хотіли вислати з Радянського Союзу, але не вислали. Він був відчайдушною людиною, страшним авантюристом, чудово знав російську мову... Він вважав це справою святою. Одного разу, коли за нами було стеження, він у машині взяв мою пошту — товстенну паку, — сховав її під сидіння, проскочив червоний світлофор, звернув на бічну вулицю, викинув мене в замет і поїхав з поштою у свій корпункт.»
...І пішли обшуки. Один із них безпосередньо був пов’язаний з «Літаковою справою»...
Віля: «Літакова» справа — справа проста, майже кримінальна... Коли сталася «літакова справа», коли стало очевидним, що таки так, хлопці пішли на викрадення літака, щоб «чухнути», у мене склалося чітке відчуття, що мені встромили ніж у спину. Я в цьому кіно вже був... І ми в молодості хотіли роздобути катер, щоб теж «чухнути», та що там катер — я навіть цікавився викраденням літака...
Треба розуміти, що щойно євреї почали вставати з колін, підніматися, дивитися в небо, говорити, заявляти, підписувати листи і все таке— і в цей час зробити таку річ! Це відчувалося мною, як зрада, плювок, це перетворювало нашу справу на якийсь банальний high-jacking (у цьому випадку — викрадення літака). Найцікавіше, що коли я поділився цією думкою вже тут, в Ізраїлі, з Хавкіним, він сказав про цю справу точно моїми ж словами — «ніж у спину». Ми з ним були на одній хвилі. І я не раз чув, що вони не стільки хотіли викрасти літак — розуміли, що їх візьмуть, — скільки збудити своїм вчинком громадську думку.
Але головне — намір, а вже потім Господь усім розпоряджається. І коли їх посадили, посадили за намір захопити літак, то світ мовчав, мовчав, і все. Нікого це не схвилювало. У цей час захоплювали літаки баски, араби, кримінальники, та хто тільки не захоплював їх! Це був спосіб номер один привернути до себе увагу. Але потім, коли Кузнєцову і Димшицю дали «вишку», тоді-то все й почалося! Світ сколихнувся: за що розстріл? За викрадення? Яке викрадення?! За спробу? Але навіть спроби не було! Був намір, був задум. Є задум, є намір, є спроба і є реалізація. Так хлопці застрягли десь між задумом і наміром. І за це розстріл?! Ось коли все почалося. Ось тоді вони в наш рух і вклали свою міцну цеглину.
І ми написали листа, назвавши вищу міру покарання Кузнєцову і Димшицю і дикі терміни іншим хлопцям варварством. Тут, слава Богу, наспіла справа басків в Іспанії. Голда Меїр натиснула на Франко, той помилував басків, і Брежнєву не залишилося нічого іншого, як помилувати Кузнєцова і Димшиця. Увесь світ тиснув тоді на всі педалі.
Після всіх цих подій мої справи пішли з великою швидкістю. Після виклику на допит у Москві мене більше не чіпали, і 13 січня 1971 року я, повернувшись пізно ввечері додому, в дірках своєї поштової скриньки побачив жовту листівку: мене терміново викликали в ОВІР на наступний ранок. Вранці мене прийняла в ОВІРі інспекторка Акулова. І я втратив дар мови...
Віля: «Ну, ось і Шереметьєво. Піднялися ми на сходи — я, син Боря, Ліза з немовлям, Геулою, — і бачу я перед нами цілу бригаду особистів, готових до великого «шмону». А Лізу з дитиною в цей час відводять в інший бокс. Тоді я підійшов до офіцера, старшого за званням, і сказав йому: «Я нічого з собою не везу. Те, що я мав передати туди, я вже передав, і з собою в мене нічого немає. Ви можете шукати, але я заявляю, що в мене нічого немає. Я можу письмово засвідчити це. Все, що я везу, — це значок, подарований мені старим табірним другом. Ось він...»
Його зробив для мене мій табірний дружок Жора. Металевий значок, який можна було прикріпити до лацкана піджака. На ньому були зображені земля, шматочок неба, колючий дріт, і до нього ніби привішені наші латки з табірними номерами, які ми носили на шапці, на штанах. І на цих латках були вигравірувані наші табірні номери.
Офіцер довго розглядав значок і заявив, що пропустити його не може... Але жодного обшуку не було, абсолютно. Навіть не розпеленали дитину.
А через скло я бачив натовп, що мене проводжав, рідні пики, батька... Мама проводжати не приїхала, не змогла... І я йшов від них із кошиком для немовлят, де сопіла Геула... До речі, у РАЦСі доньку не хотіли реєструвати — співробітниця перегорнула товстенний довідник і не знайшла такого імені. «У нас такого імені немає!» «А в нас, — відповів я, — є!» І я наполіг. Написав їй це ім’я по-російськи, і вона переписала його у свої папери».
Життя в Ізраїлі...
Воно небагатьом відрізнялося від життя багатьох євреїв-емігрантів із Росії. Пошук роботи, житла, себе в суспільстві, що виявилося дещо іншим, ніж уявлялося. Але, слава Богу, у Вілі склалося.
В Ізраїлі він одразу ж став тісно спілкуватися з НАТИВом, зокрема з його головою Нехемією Леваноном. Його послали до Брюсселя на перший міжнародний конгрес на захист радянських євреїв, потім послали до Парижа, де він виступав у єврейських школах, потім — до США, де Вілю прийняв тодішній віцепрезидент Спіро Агню.
Потім до нього в ульпан прийшли два архітектори, один з яких був знаменитий ізраїльський архітектор Мансфельд. Він прочитав про Вілю в газетах, тоді було багато інтерв’ю з ним. Нехемія роздзвонив по всьому Ізраїлю, що приїхав знаменитий активіст, в’язень Сіону і все таке інше. А Мансфельд у цей час був архітектором номер один в Ізраїлі.
Мансфельд був ним задоволений. Він його багато чого навчив, хоча Віля приїхав уже зрілим архітектором. Він пропрацював у Мансфельда чотири роки. Платив Мансфельд мало. Як до великого Корбюзьє — той, правда, взагалі не платив зарплату, — до Мансфельда йшли люди, які хотіли навчитися архітектури, не заробити, а саме навчитися, проникнути в архітектурні одкровення.
Віля: «Я хотів піти від Мансфельда вже через рік, але не пішов, бо був сильно травмований у Росії, був втомленим, апатичним і тому пропрацював у нього чотири роки... А Лізу дружина Мансфельда Белла влаштувала працювати в геологічну бібліотеку Техніона. Ліза добре знала англійську мову». Віля сміється: «Мерзлотознавець в Ізраїлі...»
Син навчався у школі, Геула — у дитячому садку...
Чотири роки він пробув у Мансфельда. Поки не став розуміти, що архітектура — це добре, але Захід побудований за іншим принципом. Тут треба відкрити своє бюро і зайнятися бізнесом, треба стати самостійним архітектором, брати замовлення...
І Віля наважився. З кількома друзями він заснував проєктно-будівельну компанію «Алір» (Алія міруссія).
Взяли позику в державному банку — машканту. Їм дали експериментальний об’єкт, замовлений державою. Це був панельний, експериментальний будинок, і новоспечена компанія на цьому будинку погоріла — гроші пішли, а проєкт не довели до кінця. І залишилися винні...
На них завели справу в міністерстві юстиції. Почали проводити слідство, як були «розкрадені» гроші. І вони пішли в міністерство юстиції. Їх прийняв слідчий, і вони розповіли йому, хто вони такі, розповіли, що погоріли, бо були без поняття, як робляться такі справи, що отримали дуже важкий об’єкт і що вкладали навіть свої гроші, щоб тримати на плаву свою компанію... Слідчий уважно все вислухав і відвів їх до свого боса. Бос попросив коротко повторити все, про що вони розповіли слідчому. Була довга пауза. Він дивився на них, вони — на нього. І бос сказав слідчому: «Закрий цю справу». Все... Він їм повірив, і на цьому все скінчилося.
І Віля залишився один — приватник на архітектурному ринку. Грошей не було. Брався за будь-які роботи. Потім познайомився з людиною на ім’я Цві, яка шукала компаньйона. І вони отримали запрошення взяти участь у конкурсі на проєкт будівлі культурного центру Фані Каплан.
Фані Каплан — рабаніт, дружина головного рабина Франції. Це були на сто відсотків французькі гроші, і замовники хотіли, щоб саме ізраїльські архітектори брали участь у конкурсі. Разом із ними в цьому конкурсі брали участь шість архітектурних бюро. Проєкт вони робили з величезним натхненням.
Але потім зрозуміли, що навколо конкурсу починається якась метушня, виникло передчуття, що все вже заздалегідь запродано, але одного вечора їм зателефонували й повідомили, що замовники зажадали, щоб усі проєкти були доставлені до Парижа. І проєкти, і макети — все було затребувано до Парижа. Так що, всі місцеві шахер-махери відпали.
А через тиждень Вілі вночі зателефонували з Парижа і повідомили, що їм одноголосно присуджено першу премію. Було велике свято... Зробили робочі креслення, і цей центр досить швидко побудували — двоповерхову громадську будівлю із залом.
Це принесло гроші, вони, як висловився Віля, «увійшли в картину».
Потім отримали роботу від армії — робили офіцерські корпуси для військових баз, коли їх переводили із Синая всередину країни. Загалом, пішла робота...
Після дев’яти років спільної роботи Віля з Цві розійшлися.
Віля: «А в 1978 році Сохнут оголосив про юдизацію Галілеї — вона ж тоді була вся арабська. Землі пропадали. Порожні землі — це чужі землі. Так завжди було.
Сохнут намітив шість поселень. Таль-Ель — одне з перших. Сохнут провів дорогу, воду, поставив електродвигун. Ще перебуваючи в Хайфі, я зробив генеральний план Таль-Еля і... перебрався туди. У 1974 році до мене приїхала мама. Щойно тато помер, не дочекавшись дозволу, вона приїхала...
Віля: «Нас було сімнадцять сімей. Нам спочатку дали сохнутівські будиночки — дуже пристойні будиночки: три спальні, кухонька, туалет, душова, дуже пристойний салон, навіть «пінат охель»... І ми подумали, що навряд чи я сподоблюся завести свій дім у Хайфі... Та який там дім — навіть палісадник... А тут була реальна можливість завести свою землю — її Сохнут давав безкоштовно, тільки будуйтеся, заселяйте, побудуйте свій дім. Причому це не край землі, а між Карміелем, Акко і Нагарією, і до Хайфи всього хвилин сорок їзди.
Приїхали ми на абсолютно лисе місце, а тепер у мене тут своє архітектурне бюро!
Віля: «Я не належу до жодної партії, але я — правий, завжди голосував за Лікуд...»
Про його ставлення до російських партій він одного разу висловився у статті «Передвиборна полеміка», надрукованій у газеті «Вести» у квітні 1999 року: «...найсумніше у стрімкому хороводі російських партій, де лідирує партія ІБА, — це відсутність слуху. Бо як можна пояснити присвоєння собі цього імені після виходу у світ книжок Зінов’єва! (хто призабув — у знаменитому романі-памфлеті Олександра Зінов’єва «Зяючі висоти» місцем дії є місто Ібанськ, і жителі його, звісно, — ібанці) І якщо не «ібанцями», то як ще можна назвати представників партії ІБА?
Офіційний лозунг ібанців: «Голосуй за своїх!» — це демонстративна відмова від сіонізму в його карбованій формі, створеній Жаботинським і Трумпельдором. Воістину, справа, розпочата гігантами, завершується карликами.
...Укоріненість — ось вища громадянська доблесть в Ізраїлі».
Він завжди голосував тільки за Лікуд.
Віля: «Я знаю багато людей, які часто змінювали свій напрям, багато пробували в ідеології, віруваннях і так далі. Це часто залежить від настрою, від того, як складається життя. Знаю людей, які були в Росії дуже правими і стали тут дуже лівими. Я взагалі цього не люблю — правий, лівий... Це спрощує проблему. Ці так звані ліві — взагалі жах якийсь: нічого не бачать, плутають масштаби, забувають, хто вкрав і в кого вкрав. У них нічого вже незрозуміло — хто жертва, а хто агресор. Вони кажуть: Ізраїль — агресор. Чому?! Тому що він — сильна жертва, яка відбиває всі удари, не ламається. Значить, він — агресор! Але ж усе насправді так просто: агресор — араби. Не хочуть вони тут Ізраїль, не хочуть онтологічно, не хочуть принципово, духу єврейського тут не хочуть! Вони всі голосували проти його створення! Галілея була оголошена арабською землею. І Хайфа — теж. І ніхто вже не згадує, що щойно створили Ізраїль, як араби пішли на нього війною. Сім держав без оголошення війни пішли знищувати Ізраїль. І який Ізраїль! Який щойно вийшов з Аушвіца, з Треблінки! Їх привозили нелегально з Кіпру. І кого привезли — шкіра та кістки. Народ, що вийшов з печей, без дихання, вийшов на берег цієї землі й був щасливий, що йому дали цей шматочок землі, цей шмат землі, вузьку смужку вздовж моря... Вони шаленіли від радості, танцювали на вулицях дні й ночі. Таке щастя — єврейська держава! 600 тисяч людей — це було тоді все населення Ізраїлю! І араби в цей час напали, щоб закопати нас. І євреям, що вийшли з печей, одразу дали зброю. У них не питали прізвищ. І вони пішли в бій, і вмирали, і гинули, і перемогли, і звільнилися від арабів. Але не до кінця... Зараз уже століття інше, ми запізнилися. Сильно запізнилися. Насправді, саме тоді треба було поставити всі крапки над i, зробити чіткі кордони держави, гімн, прапор, герб — святе діло! Головне — це честь держави, те, що євреї ніяк не можуть зрозуміти. Євреї не державний народ. Треба ставати ним, зрозуміти, що це таке. Адже як створювалися європейські держави? Вони ж відстоювали себе, зубами трималися за свою землю, століттями билися за неї! Єврейська державність має брати приклад з європейської державності. І багато в чому бере — парламент, міністерства, суди, поліція. Це ж усе від Європи. Ми ж не беремо як приклад державність Саудівської Аравії, або Китаю, або Радянського Союзу. Ми себе зараховуємо до європейської цивілізації. Так треба йти до кінця. Брати приклад і в історичному контексті! Ми повинні знати й відстояти своє місце! Своє місце ми повинні знати!
З деякого часу я став замислюватися — хто ми такі, що таке Ізраїль, що таке життя, і, головне, що це таке — народитися євреєм? Що це означає? Я повинен належати цьому народу чи я людина вільна, громадянин світу? Боже мій, чому євреї Америки допомагають Ізраїлю? Чому тримаються, як громада? На якій підставі? Хлопці, минуло дві тисячі років! Яка громада? Про що мова? Що ви тримаєтеся за це? Ходите в синагоги, збираєтеся на свята, не їсте в Йом-Кіпур, їсте мацу на Песах, надягаєте кіпу, навіть невіруючі... І вчите дітей своїх цим традиціям. У чому справа? А в тому, що єврейство зберігає себе, воно живе. Живе після такої страшної війни, після всього, що йому взагалі довелося пережити! І я зрозумів, що це не фізіологічне явище — це унікальне духовне явище!
Я усвідомив своє єврейство духовно, я дізнався, що належу до Великого Племені, яке було викликане до життя майже чотири тисячі років тому в Месопотамії і на яке було покладено роль колективного керманича роду людського, що заблукав у матеріалістичному, язичницькому застиганні. І керманичество це привело до створення нової рятівної культурної формації — західної, або європейської, цивілізації.
І мені важко сьогодні змиритися з нашою роллю колективного жида у спільноті європейських країн. Але я знаю, що наприкінці часів саме Ізраїль доведе рід людський до провіденційної гавані, бо на Ізраїль було покладено цю роль лоцмана чотири тисячі років тому...
«У цей світ увійшло СЛОВО, і це СЛОВО буде підкорювати цей світ. «...і будуть народи ходити у світлі твоїм, і царі в променистому твоєму сяйві» (Ісая, 60, 1-3).
Ця Роль єврейського народу у світовій історії, як луна звучить у прозріннях людей недурних, а головне, чуйних до світових звершень:
І ось що говорили розумні люди:
Володимир Соловйов:
«Проходячи через усю історію людства з самого її початку й до наших днів (чого не можна сказати про жодну іншу націю), єврейство являє собою ніби вісь всесвітньої історії».
Вінстон Черчилль:
«...жодна людина, наділена здатністю мислити, не може заперечувати, що вони без жодних застережень є найчудовішим народом з усіх, відомих до нашого часу. Ми зобов’язані євреям християнським одкровенням і системою моралі, яка, будучи повністю відокремленою від дива, залишається найдорогоціннішим скарбом людства, який сам по собі вартий більше, ніж усі знання і всі вчення».
З 250 будинків, що знаходяться в Таль-Елі, 120 побудовані Віталієм Свєчинським...
Вічна тобі пам’ять, дорога ти наша людино, Віталію Свєчинський...