9 січня Борису Олексійовичу Чичибабіну (1923–1994) виповнюється 100 років. За останні роки стало дедалі ясніше те, що я знав завжди, — він був великим поетом. І сьогодні багато його віршів потрібні людям навіть більше, ніж 35-40 років тому, коли він вийшов до широкого читача.
Так склалося, що я знав його з кінця 50-х років минулого століття, ще бувши дитиною. Наші сім’ї дружили багато десятиліть, та ми ще й жили дуже близько одне від одного. Спочатку в центрі Харкова: ми на вулиці Підгірній, він зі своєю тодішньою дружиною Матильдою Федорівною Якубовською, «Мотиком», — на розі вул. Римарської та Бурсацького узвозу. Ми із сестрою Сашею називали їх «тьотик Мотик, дядик Борик». Потім у травні 1966 року ми переїхали в район Нових будинків, жили на початку Стадіонного проїзду, але й Боря незабаром переїхав до своєї нової дружини Лілії Семенівни Карась, «Лілечки», — п’ять хвилин ходу одне від одного. І всі ці роки Борис приходив до нас двічі-тричі на тиждень, не менше. Мені пощастило бути разом із батьками першими слухачами (після дружин, звісно) щойно написаних віршів.
Словом, час писати спогади. Але клята війна взагалі все перевернула, і мені довелося займатися і в моїй роботі зовсім не тим, чим збирався, — документуванням воєнних злочинів, допомогою жертвам війни тощо. Та й російська мова зараз не в пошані в українців зі зрозумілих причин. Проте все ж таки я вважаю своїм обов’язком хоча б трохи розповісти про деякі деталі, а то, нерівна година, помру, «вік смертний», і згадати про них буде вже нікому. Часу зовсім немає, тому це буде лише кілька фрагментів, пов’язаних з окремими віршами. Дасть Бог, колись напишу більше.
* * *
Бориса посадили влітку 1946 року. І моя мати Марлена Рахліна, і її молодший брат Фелікс Рахлін упевнено стверджували, що за вірші з рефреном «Мать моя посадница», які були безсумнівною крамолою: чого варті були хоча б рядки «Ты печи, печи дотла песня-поножовщина, //Чтоб на землю не пришла новая ежовщина». Арешт, і те, що було за ним, описано в їхніх спогадах «Что было — видали...» та «О Борисе Чичибабине и его времени». Мама пам’ятала «Посадницу» напам’ять, я ці вірші дуже давно, ще наприкінці 60-х, записав і теж запам’ятав. Ось вони.
Что-то мне с недавних пор
на земле тоскуется.
Выйду утречком во двор,
поброжу по улицам,
погляжу со всех дорог,
не видать ли празднества.
Я – веселый скоморох,
мать моя посадница.
Ты не спи, земляк, не спи,
разберись, чем пичкают.
И стихи твои, и спирт –
пополам с водичкою.
Хватит пальцем колупать
в ухе или в заднице!
Подымайся, голытьба,
мать моя посадница!
Не впервой нам выручать
нашу землю отчую.
Паразитов сгоряча
досыта попотчуем:
бюрократ и офицер,
спекулянтка-жадница –
всех их купно на прицел,
мать моя посадница!
Пропечи страну дотла,
песня-поножовщина,
чтоб на землю не пришла
новая ежовщина!
Гой ты, мачеха-Москва,
всех обид рассадница:
головою об асфальт,
мать моя посадница!
А расправимся с жульем,
как нам сердцем велено,
то-то ладно заживем
по заветам Ленина!
Я б и жизнь свою отдал
в честь такого празднества,
только будет ли когда,
мать моя посадница?!
Але от що цікаво: Борис ніколи їх не читав і не друкував. Фелікс згадує у своїй книзі, що він якось у великій компанії нагадав Борисові про причину його ув’язнення, і Борис не заперечував, а навпаки, одразу ж прочитав їх напам’ять. Але ж не друкував! При цьому він двічі написав із цим рефреном різні вірші й друкував їх під назвою «Песенка на все времена», використовуючи цілі рядки, рими, теми з першої версії. Чому намагався сховати першу версію — для мене загадка. Фелікс порівнює у своїй книзі про Бориса всі три варіанти й висловлює деякі припущення. А я тільки наведу посилання на перше прочитання «Песенки» в Києві 1990 року. Читав він вірші чудово, буквально зачаровуючи слухачів.
* * *
Я добре пам’ятаю, як мене вразили вірші Бориса «Не умер Сталин» та «Крымские прогулки», написані приблизно в один час, 1959 року. Він читав їх у нас удома. А трохи згодом прочитав їх публічно в Центральному лекторії, де наприкінці 50-х — у першій половині 60-х років постійно влаштовували поетичні вечори. Пам’ятаю шалену овацію переповненого залу.
Борис був узагалі людиною боязкою і нерішучою, але от вірші свої завжди читав охоче, не боячись, і давав переписувати всім, хто хотів. Жодне застілля не обходилося без його читання.
«Не умер Сталин» — загальновідомий, можливо, це найзнаменитіший вірш Бориса, а от «Крымские прогулки» знають менше. Наведу тут ці чудові вірші.
Колонизаторам — крышка!
Что языки чесать?
Перед землею крымской
совесть моя чиста.
Крупные виноградины…
Дует с вершин свежо.
Я никого не грабил.
Я ничего не жег.
Плевать я хотел на тебя, Ливадия,
и в памяти плебейской
не станет вырисовываться
дворцами с арабесками
Алупка воронцовская.
Дубовое вино я
тянул и помнил долго.
А более иное
мне памятно и дорого.
Волны мой след кропили,
плечи царапал лес.
Улочками кривыми
в горы дышал и лез.
Думал о Крыме: чей ты,
кровью чужой разбавленный?
Чьи у тебя мечети,
розвища и развалины?
Проверить хотелось версийки
приехавшему с Руси:
чей виноград и персики
в этих краях росли?
Люди на пляж, я — с пляжа,
там, у лесов и скал,
Где же татары?» — спрашивал,
все я татар искал.
Шел, где паслись отары,
желтую пыль топтал,
«Где ж вы, — кричал, — татары?»
Нет никаких татар.
А жили же вот тут они
с оскоминой о Мекке.
Цвели деревья тутовые,
и козочки мекали.
Не русская Ривьера,
а древняя Орда
жила, в Аллаха верила,
лепила города.
Кому-то, знать, мешая
зарей во всю щеку,
была сестра меньшая
Казани и Баку.
Конюхи и кулинары,
радуясь синеве,
песнями пеленали
дочек и сыновей.
Их нищета назойливо
наши глаза мозолила.
Был и очаг, и зелень,
и для ночлега кров...
Слезы глаза разъели им,
выстыла в жилах кровь.
Это не при Иване,
это не при Петре:
сами небось припевали:
«Нет никого мудрей».
Стало их горе солоно.
Брали их целыми селами,
сколько в вагон поместится.
Шел эшелон по месяцу.
Девочки там зачахли,
ни очаги, ни сакли.
Родина оптом, так сказать,
отнята и подарена, —
и на земле татарской
ни одного татарина.
Живы, поди, не все они:
мало ль у смерти жатв?
Где-то на сивом Севере
косточки их лежат.
Кто помирай, кто вешайся,
кто с камнем на конвой, —
в музеях краеведческих
не вспомнят никого.
Сидит начальство важное:
«Дай, — думает, — повру-ка».
Вся жизнь брехнею связана,
как круговой порукой.
Теперь, хоть и обмолвитесь,
хоть правду кто и вымолвит, —
чему поверит молодость?
Все верные повымерли.
Чепухи не порите-ка.
Мы ведь все одноглавые.
У меня — не политика.
У меня — этнография.
На ладони прохукав,
спотыкаясь, где шел,
это в здешних прогулках
я такое нашел.
Мы все привыкли к страшному,
на сковородках жариться.
У нас не надо спрашивать
ни доброты, ни жалости.
Умершим — не подняться,
не добудиться умерших...
Но чтоб целую нацию —
это ж надо додуматься...
А монументы Сталина,
что гнул под ними спину ты,
как стали раз поставлены,
так и стоят нескинуты.
А новые крадутся,
честь растеряв,
к власти и к радости
через тела.
А вражьи уши радуя,
чтоб было что писать,
врет без запинки радио,
тщательно врет печать.
Когда ж ты родишься,
в огне трепеща,
новый Радищев —
гнев и печаль?
* * *
Все моє дитинство та юність пройшли під звуки гітари й чудовий баритон Олексія Пугачова, Льошки, як усі його називали, неймовірно талановитої людини — актора, співака, художника. Він писав і співав пісні на вірші своїх друзів — найбільше на вірші Бориса. Борис написав до Льошчиних картин (Льошка казав: «картинки») підписи у вигляді сонетів. Льошка зробив із них пісні, він називав цей цикл «Сонеты из альбома». У книгах Бориса їх подано під назвою «Сонеты к картинкам» разом із багатьма іншими сонетами пізнішого часу, а окремо вони, якщо я не помиляюся, не друкувалися. Тому хоча б перелічу тут ті сонети, які співав Льошка: «Паруса», «Вечером с получки», «Постель», «Осень», «Не вижу, не слышу, знать не хочу», «Старик-кладовщик». Картинок було значно більше. Я давно хотів зробити таке видання: репродукції Льошчиних картинок, сонети до них і диск із записом Льошчиних пісень на ці та інші вірші Бориса. Та так і не зробив: не було часу й грошей. Утім, добрі люди подбали: частина Льошчиних пісень є в Інтернеті, зокрема й на слова Бориса, зокрема знамениті «Красные помидоры», і «Махорка», і частина сонетів до картинок.
Наведу тут мій улюблений сонет — «Паруса». Картинка в Льошки була така: стоїть сумний немолодий моряк у тільняшці поряд із білизною на мотузці, що розвівається на вітрі. Мені здається, це написано Борисом десь у 61-62 році.
Есть в старых парусах душа живая.
Я с детства верил вольным парусам.
Их океан окатывал, вздувая,
и звонкий ветер ими потрясал.
Я сны ребячьи видеть перестал
и, постепенно сердцем остывая,
стал в ту же масть, что двор и мостовая, —
сказать по-русски — крышка парусам.
Иду домой, а дома нынче — стирка.
Душа моя состарилась и стихла.
Тропа моя полынью поросла.
Мои шаги усталы и неловки,
и на простой хозяйственной веревке
тряпьем намокшим сохнут паруса.
* * *
Нещодавно я побачив у фейсбуці мого друга, поета й перекладача Юри Єфремова, вірші Бориса «Дай Вам Бог с корней до крон...» і висловлену в коментарях думку: ніби сьогодні написано. А я добре пам’ятаю, як і коли було написано й уперше прочитано ці вірші, сам слухав. Пов’язані вони з від’їздом друзів із Харкова до Ізраїлю. Це було чи то 13, чи то 14 березня 1971 року, точно не пам’ятаю. Було прощання з сім’ями Ліни й Аліка Волкових та Фіми й Олі Співаковських, море людей у маленькій двокімнатній квартирі Волкових у хрущовці, неподалік від Бориса і від нас — та сама вулиця Танкопія. Борис написав ці вірші Ліні та Аліку в цей самий день і читав їх увечері. Усі присутні їх переписували, і вони миттєво розлетілися по всій країні.
Дай вам Бог с корней до крон
без беды в отрыв собраться.
Уходящему — поклон.
Остающемуся — братство.
Вспоминайте наш снежок
посреди чужого жара.
Уходящему — рожок.
Остающемуся — кара.
Всяка доля по уму:
и хорошая, и злая.
Уходящего — пойму.
Остающегося — знаю.
Край души, больная Русь,—
перезвонность, первозданность
(с уходящим — помирюсь,
с остающимся — останусь) —
дай нам, вьюжен и ледов,
безрассуден и непомнящ,
уходящему — любовь,
остающемуся — помощь.
Тот, кто слаб, и тот, кто крут,
выбирает каждый между:
уходящий — меч и труд,
остающийся — надежду.
Но в конце пути сияй
по заветам Саваофа,
уходящему — Синай,
остающимся — Голгофа.
Я устал судить сплеча,
мерить временным безмерность.
Уходящему — печаль.
Остающемуся — верность.
Узагалі-то Борис сприймав еміграцію друзів з СРСР болісно («в края чужие не поеду»). І коли вимушено поїхав Олександр Галич (це було 25 червня 1974 року), він написав вірш «Не веря кровному завету...» — у книгах Бориса помилка з датуванням: треба поставити 1974, а не 1973. Борис прийшов до нас, прочитав, я його тут-таки передрукував, а наступного дня їхав до Москви. Там я показав вірш Ларисі Богораз (між іншим, це їй написано вірш «Зову тебя, не размыкая губ»), і вона сказала: «Земля-то мертвая. Выжженная земля». Повернувшись, я розповів про це Борисові. Він спохмурнів, але нічого не сказав. А наступного дня приніс цей вірш із дописаною четвертою строфою, у першому варіанті її не було. І я точно пам’ятаю, що там було: «А если мертвой — то на черта // И жить тогда?» І в такому варіанті він його й читав. Можливо, потім виправив.
Не веря кровному завету,
Что так нельзя,
Ушли бродить по белу свету
Мои друзья.
Броня державного кордона —
Как решето.
Им светит Гарвард и Сорбонна,
Да нам-то что?
Пусть будут счастливы, по мне, хоть
В любой дали.
Но всем живым нельзя уехать
С живой земли.
С той, чья судьба ещё не стерта
В ночах стыда.
А если стёрта, то на черта
И жить тогда?
Я верен тем, кто остаётся
Под бражный трёп
Своё угрюмое сиротство
Нести по гроб.
Кому обещаны допросы
И лагеря,
Но сквозь крещенские морозы
Горит заря.
Нам не дано, склоняя плечи
Под ложью дней,
Гадать, кому придётся легче,
Кому трудней.
Пахни ж им снегом и сиренью,
Чума-земля.
Не научили их смиренью
Учителя.
В чужое зло метнула жизнь их,
С пути сведя,
И я им, дальним, не завистник
И не судья.
Пошли им, Боже, лёгкой ноши,
Прямых дорог,
И добрых снов на злое ложе
Пошли им впрок.
Пускай опять обманет демон,
Сгорит свеча, —
Но только б знать, что выбор сделан
Не сгоряча.
* * *
Вірш «Ода воробью» у книгах Бориса датовано 1977 роком. А написано його 1973 року, десь навесні, за таких обставин.
9 січня 1973 року Борисові виповнилося 50 років. Задовго до цього до нього прийшов поет Зельман Кац і запропонував улаштувати до ювілею поетичний вечір у Спілці письменників. Зельман Менделевич любив вірші Бориса й щиро хотів відзначити ювілей колеги, члена Спілки письменників. Борис погодився, він читав на вечорі багато віршів. І хоча серед них не було найрізкіших, але й того, що він прочитав, виявилося достатньо для оргвисновків. На вечорі була якась дама з райкому партії чи міськкому — не пам’ятаю вже. У СП влаштували збори, куди нікого не пускали, тільки письменницьке начальство, Борисові закинули «Будь проклят, император Петр!» і «Памяти А.Т. Твардовского» та виключили зі Спілки. Бідного Каца як організатора вечора геть зацькували. Думаю, що його використали для створення приводу до виключення.
І тут Боря якось засумував. Хоча, здавалося б, він не бував у Спілці письменників, давно вже повернувся «служить в трамвайном управленье», письменницький квиток свій утопив у Дніпрі, нові книги друкувати не міг і вже не хотів (довгий дарчий напис із освідченням у любові до моїх батьків на книзі «Плывет Аврора» 1968 року він закінчив так: «...что касается книги, то я больше не буду»), — проте відлучення його від офіційного літературного процесу сприйняв болісно. А потім написав «Оду воробью» — і відпустило, він перестав переживати через виключення. Подивіться на ці прекрасні вірші під таким кутом зору.
ОДА ВОРОБЬЮ
Пока меня не сбили с толку,
презревши внешность, хвор и пьян,
питаю нежность к воробьям
за утреннюю свиристелку.
Здоров, приятель! Чик-чирик!
Мне так приятен птичий лик.
Я сам, подобно воробью,
в зиме немилой охолонув,
зерно мечты клюю с балконов,
с прогретых кровель волю пью
и бьюсь на крылышках об воздух
во славу братиков безгнездых.
Стыжусь восторгов субъективных
от лебедей, от голубей.
Мне мил пройдоха воробей,
пророков юркий собутыльник,
посадкам враг, палаткам друг,—
и прыгает на лапках двух.
Где холод бел, где лагерь был,
где застят крыльями засовы
орлы-стервятники да совы,
разобранные на гербы,—
а он и там себе с морозца
попрыгивает да смеется.
Шуми под окнами, зануда,
зови прохожих на концерт!..
А между тем не так он сер,
как это кажется кому-то,
когда из лужицы хлебнув,
к заре закидывает клюв.
На нем увидит, кто не слеп,
наряд изысканных расцветок.
Он солнце склевывает с веток,
с отшельниками делит хлеб
и, оставаясь шельма шельмой,
дарит нас радостью душевной.
А мы бродяги, мы пираты,—
и в нас воробышек шалит,
но служба души тяжелит,
и плохо то, что не пернаты.
Тоска жива, о воробьи,
кто скажет вам слова любви?
Кто сложит оду воробьям,
галдящим под любым окошком,
безродным псам, бездомным кошкам,
ромашкам пустырей и ям?
Поэты вымерли, как туры,—
и больше нет литературы.
І хоч тури не вимерли, а жваво бігають по горах, але вірші все одно дивовижні!
Нехай ці короткі нотатки будуть хоча б малою даниною пам’яті чудового поета і близької людини, єдиного, хто називав мене: «Женечка, родненький!»
