А хто такий цей Валерій Косолапов і чому я маю про нього писати, а ви — читати?
Валерій Косолапов на одну ніч став праведником, а якби не став, то ми б не дізналися поему Євтушенка «Бабин Яр». Косолапов саме тоді був редактором «Литературной газеты», яка 19 вересня 1961 року опублікувала цю поему. І це був справжній громадянський подвиг.
Адже сам Євтушенко визнавав, що ці вірші було легше написати, ніж у ті часи надрукувати. Історія написання пов’язана з тим, що молодий поет познайомився з молодим письменником Анатолієм Кузнєцовим, який і розповів Євтушенку про Бабин Яр. Євтушенко попросив Кузнєцова відвести його до яру, і був цілковито приголомшений побаченим.
«Я знав, що ніякого пам’ятника там немає, але я сподівався побачити хоч якийсь пам’ятний знак чи доглянуте місце. І раптом я побачив найзвичайнісіньке сміттєзвалище, перетворене на такий собі сендвіч із смердючого сміття. І це на тому місці, де в землі лежали десятки тисяч ні в чому не винних людей, дітей, старих, жінок. На наших очах під’їжджали вантажівки й вивалювали на те місце, де лежали ці жертви, нові й нові купи сміття», — розповідав Євтушенко.
Він запитав Кузнєцова, чому навколо цього місця панує підла змова мовчання? Кузнєцов відповів: тому що відсотків 70 людей, які брали участь у цих звірствах, були українськими поліцаями, які співпрацювали з фашистами, і німці доручали їм усю найчорнішу роботу з убивств невинних євреїв.
Євтушенко був просто приголомшений, як він казав, так «усоромлений» побаченим, що за одну ніч склав свою поему, і тієї ночі точно був праведником. Вранці його відвідали кілька поетів на чолі з Коротичем, і він читав їм нові вірші, потім ще телефонував деяким... хтось «доніс» київській владі, і концерт Євтушенка хотіли скасувати. Але він не здавався й погрожував скандалом. І того вечора «Бабин Яр» уперше пролунав у залі.
«Була там хвилина мовчання, мені здавалося, що це мовчання було безкінечним. Там маленька бабуся вийшла із зали, кульгаючи, спираючись на паличку, повільно пройшла сценою до мене. Вона сказала, що була в Бабиному Яру, що була однією з небагатьох, кому вдалося виповзти крізь мертві тіла. Вона вклонилася мені земним поклоном і поцілувала мені руку. Мені ніколи в житті ніхто руку не цілував», — згадував Євтушенко.
Потім Євтушенко пішов до «Литературной газеты». Редактором її саме був Валерій Косолапов, який змінив на цій посаді самого Твардовського. Косолапов вважався дуже порядною й ліберальною людиною, звісно, в певних межах. Його партквиток був при ньому, інакше він ніколи б не опинився в кріслі головного редактора. Косолапов прочитав вірші просто при Євтушенку й одразу, з розстановкою, сказав, що вірші дуже сильні й потрібні.
— Що ми з ними робитимемо? — міркував Косолапов уголос.
— Як що? — прикинувся, ніби не зрозумів, Євтушенко. — Друкувати.
Євтушенко прекрасно знав, що коли казали «сильні вірші», то одразу додавали: «але друкувати їх зараз не можна». Але Косолапов подивився на Євтушенка сумно й навіть із деякою ніжністю. Ніби це було не його рішення.
— Так. Він міркував і потім сказав — ну, доведеться вам зачекати, посидіти в коридорчику. Мені дружину доведеться викликати. Я запитав — навіщо це дружину треба викликати? Він каже — це має бути сімейне рішення. Я здивувався — чому сімейне? А він мені — ну як же, мене ж звільнять із цієї посади, коли це надрукують. Я маю з нею порадитися. Ідіть, чекайте. А поки ми в набір направимо.
Косолапов абсолютно точно знав, що його звільнять. І це означало не просто втрату тієї чи іншої роботи. Це означало втрату статусу, випадання з номенклатури. Позбавлення привілеїв, пайків, путівок до престижних санаторіїв...
Євтушенко занепокоївся. Він сидів у коридорі й чекав. Очікування затягувалося, і це було нестерпно. Вірш миттєво розійшовся по редакції й типографії. До нього підходили прості робітники типографії, вітали, потискали руку. Прийшов дідусь-набірник. «Приніс мені чвертку горілки почату й солоний огірок із шматком чорного хліба. Дідусь цей сказав — тримайся, ти тримайся, надрукують, от побачиш».
А потім приїхала дружина Косолапова й замкнулася з ним у його кабінеті майже на годину. Вона була кремезною жінкою. На фронті була санітаркою, багатьох винесла на своїх плечах із поля бою. І ось ця гренадерка виходить і підходить до Євтушенка: «Я б не сказав, що вона плакала, але трішечки очі в неї були на мокрому місці. Дивиться на мене пильно й усміхається. І каже — не турбуйтеся, Женю, ми вирішили бути звільненими».
Слухайте, це просто красиво. Це сильно: «Ми вирішили бути звільненими». Це був майже героїчний вчинок. Ось тільки жінка, яка ходила на фронті під кулями, змогла не злякатися.
Вранці почалися неприємності. Приїхали з ЦК із криком: «Хто пропустив, хто прогавив?» Але було вже пізно — газета повсюдно продавалася в кіосках.
«Протягом тижня надійшло тисяч десять листів, телеграм і радіограм навіть із кораблів. Вірш поширився просто як блискавка. Його передавали по телефону. Тоді не було факсів. Дзвонили, читали, записували. Мені навіть із Камчатки дзвонили. Я поцікавився, як же ви читали, адже газета ще до вас не дійшла. Ні, кажуть, нам по телефону прочитали, ми записали зі слуху», — розповідав Євтушенко.
На верхах, звісно, помстилися. Проти Євтушенка організували статті. Косолапова звільнили.
Євтушенка врятувала реакція у світі. Протягом тижня вірш було перекладено на 72 мови й надруковано на перших шпальтах усіх найбільших газет, зокрема й американських. За короткий час Євтушенко отримав 10 тисяч листів із різних куточків світу. І, звісно, вдячні листи писали не лише євреї. Далеко не лише євреї. Поема зачепила багатьох. Але й ворожих акцій було чимало. Йому видряпали на машині слово «жид», посипалися погрози.
«Прийшли до мене величезні, баскетбольного зросту хлопці з університету. Вони взялися добровільно мене охороняти, хоча випадків нападу не було. Але вони могли бути. Вони ночували на сходовій клітці, моя мама їх бачила. Тож мене люди дуже підтримали, — згадував Євтушенко. — І найголовніше диво: подзвонив Дмитро Дмитрович Шостакович. Ми з дружиною спочатку не повірили, думали, що це якийсь хуліган дзвонить, нас розігрує. Він мене запитав, чи не дам я дозволу написати музику на мою поему».
...У цієї історії гарний фінал. Косолапов так гідно сприйняв своє звільнення, що партійна зграя перелякалася. Вирішили, що він тому так спокійний, що за ним напевно хтось стоїть. І через деякий час його повернули й поставили керувати журналом «Новым миром». «А стояла за ним тільки совість, — підсумував Євтушенко. — Це був Людина».
Джерела:
-
Історія про редактора Косолапова, його дружину та фразу «Ми вирішили бути звільненими» детально описана в книзі Соломона Волкова «Діалоги з Євгеном Євтушенком».
-
Євтушенко розповідав цю історію в численних інтерв’ю (наприклад, Дмитру Гордону в програмі «В гостях у Дмитра Гордона», а також в інтерв’ю «Новым Известиям»).