Харків, кінець 90-х.
З великою радістю я прийняла пропозицію написати про свого друга Юлія Даніеля.
Моя радість пояснюється тим, що мені просто приємно писати про нього, але ще більше тим, що, на мій погляд, йому не віддали належного ні за його життя, ні після його смерті.
Познайомилася я з Юликом восени 1946 р., коли він вступив до Харківського університету. Юлик був моїм ровесником, але наші хлопці демобілізувалися з армії і тому запізнювалися з навчанням, провівши ці роки на фронтах. До того ж з якихось обставин москвич Юлик вступив саме до Харківського університету. Через рік він перевівся до Москви (до матері), але дружба, що зав'язалася між нами, залишилася на все життя, як було в нього і з іншими людьми. Я вже розповідала, що у нас склалася така група (з різних курсів), яку опікувала і якій всіляко допомагала зустрічатися Віра Олексіївна Пичко, вона завідувала у нас кабінетом зарубіжної літератури. Хлопці, які увійшли до цієї групи (просто кажучи, компанію), всі були дуже яскраві, кожен вирізнявся якимось талантом. Усі наші хлопці, окрім «молодших» за віком, яких було двоє, були фронтовики. Юлик ще й після тяжкого поранення.
Дружба наша була ніби поверховою: гостроти, жарти, бешкетні витівки - все це займало наш час: серйозні розмови як би розчинялися в них. У свій час ми «халтурили» в якійсь бібліотеці: писали бібліографічні картки: у ці дні ми вигадували один одному прізвиська, за назвами кінофільмів: Юлик був «Помилка інженера Кочина», я – «Неспокійне господарство». Але міцне захоплення літературою і особливо віршами весь час якось органічно входило до наших, начебто, порожніх забав. Незважаючи на тяжкий час, часто поганих викладачів (втім, були й хороші), незважаючи на наше ніби несерйозне ставлення до життя, воно продовжувало розвиватися та зміцнюватися. Наші хлопці, особливо Юлик та Ян Горбузенко, чудово читали вірші.
Мені дуже соромно зізнатися в тому, що характер Юлика мені представлявся тоді неправильно. Його «душі пряме благородство» мене не чіпало, його женолюбство, яке було для нього дуже важливою якістю, мені не подобалося. А його «самостояння» та твердість, його героїчна та самотня відвага залишилися мною непоміченими. Я визнавала за ним (як і всі інші) лише безперечну чарівність.
Якось, коли діяльність Юлика була в розпалі, я завела розмову про нього з Аркадієм Філатовим. Аркадій на той час дуже часто бував у Москві і набагато частіше, ніж я, бачився з Юликом. Я сказала, що не розумію його життя: він талановита людина, а витрачає себе чортзна на що (на переклади нікчемних поетів). Аркадій усе знав і давився обуренням, але відповісти мені, яка нічого не знала, звичайно, не міг.
Юлик перевівся, як я вже говорила, до Москви, ще років через два одружився з Ларисою Богораз (яка заслуговує, безумовно, на окрему розмову), але наші зустрічі з ним були частими – не рідше двох разів на рік: то він приїжджав до Харкова, то я – до Москви.
Відпрацювавши два роки вчителями за призначенням, мої друзі повернулися до Москви. Юлик зайнявся перекладами кавказьких поетів із підрядника. Лара вступила до аспірантури, а потім, захистивши дисертацію по структурній лінгвістиці, поїхала працювати в Новосибірськ. Життя моїх друзів ніби йшло нормально.
Будинок Юлика та Лариси, спочатку в Вірменському провулку, потім на Ленінському проспекті, був надзвичайно привабливим. Я можу, наприклад, розповісти, як одного разу інший Юлик із нашої компанії, Юлик Кривих, поїхав до Москви купити собі пальто. Він увійшов до будинку Юлика та Лариси – …і залишився там, не вийшовши ні на хвилину, аж до свого від'їзду.
Одного разу, приїхавши до Москви, я купила своїм дітям дуже цікаву гру, називалася вона «верталіна», години до другої ночі ми невпинно її освоювали. А потім раптом розмовляли про політику. - Марленко! - Кричала мені ця пара - не лізь ти в політику! Політика – це кров та бруд!
29 серпня 1965 року Юлик раптово і непрохано, як він любив, приїхав до мене прямо на день народження. І тут же, як чортики з коробочки, з'явилися дві людини, про яких я давно припускала, що вони «стукають». Я прошепотіла про це Юлику. Але тих, хто прийшов, прийняла, звичайно, на свій рахунок. Почали читати вірші по колу. Коли до мене дійшла черга, я прочитала вірші, які вважала за ризиковані. І.О. (один із «стукачів») вдав, що він у захваті, і поцілував мене. І тут «вступив» мій чоловік. Цілком п'яний і навіть вимовляючи слова, як п'яний, - вон з мого будинку! - закричав він - Я не бажаю, щоб мою дружину цілував сторонній!
Словом, вони пішли. - Старий! - сказав Юлик - ти що? Мій чоловік підняв на нього зовсім тверезі очі. - Треба ж було вигнати їх! - сказав він. Другого дня Юлик поїхав до Лариси, яка працювала на той час у Новосибірську.
Жодна підозра не закралася в мою свідомість. За два тижні до мене прийшов мій харківський друг Алік Волков, викладач консерваторії. – Учора у Москві заарештували Даніеля. - У чому річ, Алік, звичайно, не знав.
Я була вражена. Якщо посадили Юльку, значить, знову почали садити «за балаканину» - тільки на таке припущення мене вистачило. Ідучи на роботу, я прихопила із собою тринадцятирічного сина Женю. Коротко розповівши йому, що трапилося, я казала, щоб він нічому не вірив, що говоритимуть і про Юлика, і про мене, якщо зі мною трапиться таке.
Минуло кілька місяців – і ми довідалися. Дізналися і про «Терця» та «Аржака». Юлик «відсидів» свої п'ять років і три роки «по рогах» у Калузі, куди ми до нього їздили. Усі п'ять років не припинялося наше «листування». Я взяла це слово у лапки, бо писала йому я. Він же, коли приходив термін писати листи (два на місяць, і один раз на два місяці, коли він потрапив до Володимирки), відповідав одразу всім, а в Москві ці листи «розписували» для його кореспондентів. Спершу це робила Лара, коли ж і її відправили на заслання за участь у демонстрації проти окупації Чехословаччини – стали цим займатися інші: найкраще робили це Марина Домшлак та Юра Герчук (по-домашньому «Фаюми»). Листи його були чудові! Згодом вони вийшли окремим виданням.
На свята іноді Юліку дозволяли писати вітальні листівки – тож і я отримувала їх кілька разів…
Повернувшись до Москви, Юлик був змушений витерпіти ще й розвал своєї сім'ї, який почався ще до його арешту. Він одружився з Іриною Павлівною Уваровою, намагався перекладати, намагався писати – але все було не на користь.
Писал стихи зело борзо
в тюрьме, в бараке и в ШИЗО,
а вольным был – и год от году
терял хорошие слова:
мораль сей жизни такова:
поэтам НЕ нужна свобода.
У його жарті є велика частка правди. Тільки екстремальні обставини: у тому числі й роки, проведені у своєрідному «співавторстві» з Андрієм Синявським (вірніше не у співавторстві, а в «сотворчості»), потім роки несвободи активізували літературний талант Юлика, решта часу цей талант дрімав. Хоча щось намагався він писати і у свої «вільні» роки. Але в результаті у нього була одна книга: проза, написана до арешту, і вірші, написані в таборі та в'язниці. Хоч трохи написано, але це було дуже сильно.
Пізніше від Лариси я дізналася, як саме його заарештували. Передчуючи за рядом ознак свій арешт, Юлик поїхав до Лари (перед тим він і заїхав до Харкова попрощатися зі мною). У Новосибірську майже відразу з'явився якийсь «мистецтвознавець у цивільному», який категорично запропонував йому їхати до Москви. Квитки на літак у них були поруч (зворушливо, правда?). Лара зараз же взяла квиток на той самий літак. Намагалися попросити «мистецтвознавця» поступитися їй місцем – не вийшло. Тоді вона попросила свого сусіда, він помінявся з Юликом, і всю довгу поїздку вони провели разом. В аеропорту його одразу ж заарештували, але тут йому здалося, що хтось із гебістів нешанобливо повівся з його дружиною – і він вирвався і кинувся на того з кулаками.
Після арешту Юлика та Андрія якось сам собою почався поступовий рух протесту перед неправим до комізму судом, почався так званий «дисидентський рух». Але від участі у ньому Юлик завжди відхрещувався. "Я не дисидент, я самотній вовк", - говорив він. Якось задовго до подій ми розмовляли втрьох: третім був найближчий друг Юлика Міша Бурас. Юлик сказав: – Якби я знав, що мене можуть посадити, я краще заздалегідь наклав би на себе руки. Табори мені не витримати!
Він знав, що казав! Його здоров'я не витримало цього: табору, наступної Володимирської в'язниці. Перші роки після звільнення він ні з ким не листувався – писав лише до табору своїм друзям. Щоночі йому, звільненому, навіть у свій час прославленому, снився табір. Незабаром він захворів, довго і тяжко хворів, помер лише 63 років від народження, і вмирав дуже тяжко.
Ось один із моїх останніх віршів Юлику.
Где ты, спутник мой любимый,
баловень ушедших лет?
Погляди, какие дымы
ты развел себе вослед!
Погляди, какие люди
на свидание с тобой
привалили - помнят, любят!
Каждый со своей судьбой,
но к тебе пришли, желая
вновь почуять близость плеч,
в памяти своей сжимая
облик твой, и смех, и речь,
и в душе своей сжигая
то, что следовало сжечь!
