ГРИГОРЕНКО ОЛЕКСАНДР ЯВТУХОВИЧ

 429523.02.2008

author: Задворна-Галай Олена

Олена ЗАДВОРНА-ГАЛАЙ
С.38:
СПОГАДИ НАРЕЧЕНОЇ
45 років тому не стало Олександра Григоренка (1938-1962) – талановитого поета-шістдесятника, в’язня радянських концтаборів. 18 серпня він написав мені останнього листа, якого не встиг відправити. Наступного дня Сашко трагічно загинув на Дніпрі.
Він прибув до мене в липні 1962 року із села Бородаївки, що у Верхньодніпровському районі на Дніпропетровщині. Зустрілися у Києві, куди я приїхала з Вінниччини складати вступні екзамени до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка на філологічний факультет. Мешкала у рідних тіток і дядька, що мали власні будинки у Ново-Біличах Святошинського району.
Заочне знайомство із Сашком Григоренком сталося таким чином. У травні того ж року він прочитав у «Літературній Україні» добірку моїх поезій з невеличкою передмовою Михайла Стельмаха, який доброзичливо підтримував молодих поетів. Сашко написав лист-відгук із пропозицією подружитися. Він попросив також надіслати йому фотознімок і нові твори, а ще – зустрітися, коли я не заперечуватиму.
Перший лист від Сашка з його поезіями справив не просто приємне враження, а й привабив особливою лаконічністю та стрункістю думок. Вірші зворушували одкровенням, емоційністю, мистецькою вправністю, умінням сказати так, що не тільки у це повіриш, а й подивуєшся спроможності розговорити читача.
Один з них – «Бажаній нареченій» – я тут же вивчила напам’ять, читала його багатьом знайомим. Він і тепер звучить проникливо, непідробно у патріотичних почуваннях до України.
Ти мене полюбиш не за пісню.
Ти мене полюбиш не за вроду.
Ти мене полюбиш за залізну
Відданість вкраїнському народу.
Бо й для тебе іншої любові,
Відданості більшої нема,
Бо пісенній придніпровській мові
Поклялась у вірності й сама.
Та коли я душу буревісну
Переллю в живе життя твоє,
Ти тоді полюбиш і за пісню,
І за вроду, вже яка не є.
Справді, я, потай від усіх зробила свій вибір: так, це – мій хлопець, ідеалізуючи його за духовне, елегантне, багатовимірне слово. Із солодким передчуттям я прагнула зустрічі.
Олександр прибув першою ранковою електричкою. Мене розбудила тітка Христина. Я похапцем накинула халатик й опинилася перед високим струнким юнаком. Пряме густе волосся, зачесане назад, чорними пасмами спадало в різні боки. Погляд м’який і зворушливий. Сашко був дещо зніяковілий від того, що довелося рано потурбувати. Я і сама почувалася схвильованою. Але завдяки підкресленій інтелігентності гостя знайомство набирало звичайного, невимушеного стану. Я звикала почуватися так, ніби ми давно знаємо один одного і до того ж близькі друзі, хоча почуття сором’язливості чи то якоїсь нерішучості тривало. Навіть забула про те, що гість із дороги. Спасибі, виручила тітонька, запросивши нас до столу.
Коли опанувала себе повністю, розглядала Сашка спокійно, мовби відсторонено. Спілкуватися стало значно легше і простіше. Про що б не говорив, все було не лише цікавим, а й таким, що викликало органічну потребу слухати. Він торкався питань історії України, літератури, епохи розстріляного відродження, мови та суспільного життя. Це нагадувало бесіди мого батька, сільського учителя, у якого вечорами збиралися друзі-колеги поспілкуватися між собою на різні теми, пограти в шашки чи шахи. У святкові ж дні в хаті лунали українські народні пісні. Часто говорили про голодомор, повальні репресії української інтелігенції. Для нас, моїх братів і сестер, ті години ставали школою пізнання життя. Займаючись ніби своїми дитячими іграми, ми переймалися розмовами старших.
Сашко також любив співати. Не закінчити пісню – це, на його думку, те саме, що перекрити дихання. Мав приємний голос. Там, де йшлося про кохання, дивився мої очі, ніби освідчувався або хотів щось вивідати, викликати. При всій моїй затамованості емоцій це йому вдавалося. Я всією душею горнулася до нього так, як пісня з його уст до мене.
Вочевидь я Сашку подобалася. Лист його, написаний мене в переддень його трагічної загибелі, засвідчував дивовижні й нестримні почуття. На все життя запам’яталися найяскравіші у ньому звороти: «Оленко, так самовіддано, так саможертовно тебе ніхто не кохатиме...»
Я зберігала Сашкові листи. А коли вийшла заміж, мій чоловік якось перечитав їх. На останньому зробив запис: «Я тебе і в мертвого відвоюю...». Мабуть, відчував, що мої захоплення Сашком, попри все, тривали. Чи не тому й пропали листи невідомо як. Хоча можна назвати більш вагомі причини їх зникнення. Та це вже буде інша історія.
Сашкове освідчення в коханні було ніжним, мало не мрійним, водночас глибоким, обдуманим, чистим і світлим, без найменшої хтивості: «Навіть в думках не допускаю бодай чогось, що могло б тебе засмутити. Я беріг і берегтиму, як свято, мої стосунки з тобою...»
Одного разу, чи то навмисне, чи насправді так міркував, допустився несподіваної урочистості: «Я люблю тебе, як Україну...» Після чого стежив за моєю реакцією. Серйозно і допитливо, без будь-якого натяку на жарт. Дивилася на нього ошелешено, бо не допускала, що так можна освідчуватися. Це скидалося більше на патетику, ніж на щиросердечне зізнання. Сашко ж огортав мою здивованість ніжністю, його погляд змушував мене повірити у ці слова. Але надалі не вдавався до подібних пасажів. За любов до України він відбував покарання 19-річним юнаком у мордовських концтаборах як «особливо небезпечний».
Зустріч з його матір’ю – Євдокією Сидорівною відбулася у жовтні 1962 року. Після того, як минуло сорок днів по смерті Сашка. Вона приїхала до Києва, заздалегідь домовившись, де ми зможемо побути разом, щоб нікого не потурбувати. Хотіли заодне за сприяння М. Стельмаха, Д. Білоуса чи П’янова, з якими я була знайома, «достукатися» до видавців, аби все ж таки опублікувати твори її сина, дати йому друге життя. Знаю, що в ті скорботні дні я для неї залишалася Сашковою нареченою, про яку він часто їй розповідав.
Я ніяк не могла звикнути, що Сашка нема. Страшна звістка про його смерть дійшла до мене наприкінці вересня з листом тата, котрий довго вагався – надсилати поштою, чи краще і самому приїхати до Києва й розповісти. Справа в тому, що батьки Сашка не знали, де я мешкаю у місті, а тому його листа мене й повідомлення про трагедію відправили на Вінниччину до моїх рідних. Спершу розгорнула од тата лист. В ньому делікатно упереджувався мій розпач. Важко передати й тепер моє потрясіння. Перед очима все потьмяніло, перевернулося… С.39: Так ось чому довго не писав?! І покликав тихими останніми словами не самим відправленого листа На чотирьох великих сторінках – чисті, найпотаємніші освідчення в коханні, прохання «не порушувати наших святих домовленостей на майбутнє». На окремому аркуші – вірш «Омарена мить», якого пам’ятаю і тепер.
Поезії Сашка легко запам’ятовувалися. У них – пристрасть до життя, біль і стійкість у найтяжчих випробуваннях, щем душевних переживань, свіжість образів, чудова рима та рідкісна щирість.
Читала листа, а душа від туги рвалася на шматки, ставала супроти тяжкої звістки Може, неправда? Та ж його мати написала, знемагаючи біль і сльози, що тіло сина знайшли у Дніпрі на дев’ятий день. Сама ж і розпізнала за родимкою за вухом. У відчаї закричала і знепритомніла.
А до цього моменту ще жила в ній надія, що може й справді, як стверджували міліціянти, Сашко завів усіх в оману, щез. Хай би краще так і було. Та не міг син піти на таке в той час, як вона перебувала у лікарні.
Згадався день його від’їзду – 17 серпня. Ми прогулювались по набережній Дніпра, чекаючи на відплиття пароплава, яким Сашко мав вирушати додому, щоб вже за три дні вийти на роботу. Працював будівельником у місті Верхньодніпровську.
– Пам’ятай, Оленко, – казав мені, – наступного року я обов’язково вступатиму до Київського університету.
На річковому вокзалі зайшли у кафе пообідати. Зрідка перемовлялися, слухали приємну музику. Саме тоді вперше почула полонез Огінського. Глибина чогось незвичайного в мелодії вплинула так, що ось-ось могли проступити сльози. Я встала і попрямувала до виходу, пообіцявши швидко повернутися. Слідом вийшов Сашко. Ми знову опинилися на вулиці і продовжували ходити недалеко від пристані. Передчуття розставання хвилювало обох. Щоб його не поглиблювати, як це буває між закоханими, він вдавався до цитування деяких рядків із віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Сосюри. А поезії Миколи Вінграновського читав прямо зі збірки «Атомні прелюди», яку дістав за два дні до від’їзду. Означив авантитульну сторінку датою, поставив на ній моє ім’я та прізвище і подарував книгу мені. Приблизно за рік на ній виписав автограф Вінграновський: «Дівчинці, що вірить у Синю птицю, у небо синє і у сині очі – найдивнішій знайомій моїй, з повагою». Не пам’ятаю, з якого приводу ми – Борис Олійник, Світлана Йовенко, Микола Сом, Петро Засенко, здається, ще хтось зібралися тоді на квартирі у Володимира П’янова. Там я розповіла автору про О. Григоренка, про те, що він перебував у Дубровлазі з Олексою Різниковим, на що він приязно зреагував, бо з Олексою вони знайомі, навчалися в одній школі у місті Первомайську. Я ж клопотала за Сашка, аби посприяти виданню його віршів. Тож він у свій блокнот записав, де і в кого вони знаходяться. Не знаю, чи говорив з П’яновим на цю тему. Більше ми не зустрічалися. Я виїхала з чоловіком за кордон за службовим відрядженням.
...Отож Сашко розважав мене віршами, і я швидко пристала до його оптимістичного настрою. З ним у будь-якій обстановці ставало легко, понад усе – цікаво. Так, це – мій хлопець! Подумки тішилася тим, яке-то щастя мати поруч таку чудову й нелукаву людину.
О 15 годині теплохід відплив од пристані. Сашко стояв на його борту, розкинувши руки, наче птах. Так він демонстрував свої обійми ще здалеку, щоразу зустрічаючи мене. Поки ми бачили одне одного – обмінювалися помахами рук.
Безперечно, дні, проведені з Олександром, були гарними. Дякую Богові, що дарував мені щастя на такі зустрічі, на дружбу, яка й справді переросла в глибокі почуття.
Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, вольовою особистістю, завше сповнений духовної рівноваги і цілеспрямованості. Згадуючи його, мимоволі з’являється відчуття: він ніби все доклав до того, щоб сяйно запам’ятатися. В одному з віршів так і написав.
О, тільки б вічно невгамовним
вриватись в людськості життя,
щоби по смерті морем повним
в чиїсь улитись почуття!
Письменник Микола Кучер, який сидів в одній зоні із Сашком, в листі до Євдокії Сидорівни сповіщає: «Перед Вами і перед Сашком я почуваю вину, тому що після його загибелі (про це я дізнався тижнів через два) не обізвався до Вас і не приїхав на могилу друга не тільки по нещастю, але й по духу... І от раптом у Дніпродзержинську купляю книгу «Вітрила», відкриваю – і на мене глянули розумні Сашкові очі. Мені важко передати, що я відчув у цю хвилину... Хотілося плакати і в той же час я радів, що знаходиться серед живих дорога для мене людина.
Знаю, Євдокіє Сидорівно, що горе Ваше велике, але хочу запевнити Вас, що всі, хто знав Олександра, ніколи його не забудуть. Він був кращий від усіх нас. Талановитий, чесний, безкомпромісний і водночас простий сільський хлопець...»
Кілька віршів О. Григоренка з переднім словом його мами були опубліковані в альманасі «Вітрила» аж у 1967 році. І то вже після того, як вона відправила одчайдушного листа Володимиру П’янову, якому були передані рукописи і фотознімок іще п’ять років тому.
...Через день ми з Євдокією Сидорівною виїхали до Бородаївки. По приїзді пішли на цвинтар. На могилі Сашка стояв дерев’яний хрест, цвіли чорнобривці та айстри, висаджені мамою уже розквітлими. Біля хреста у квітах – портрет поета у курсантському одязі. На мене дивилися все ті ж розумні ясні очі. Між нами відбулася мовчазна розмова...
Його батьки – Явтух Антонович та Євдокія Сидорівна – розповіли мені про всі періоди життя сина. Уже з тринадцяти років Сашко писав справні вірші, кращі надсилав до газети «Зірка», отримував звідти схвальні відгуки і поради. Вчителі називали його великим мрійником і романтиком. З п’ятого класу і по десятий був редактором шкільної газети, добре навчався. Рано усвідомив себе поетом. У сьомому класі мріяв стати художником, в старших класах вирішив бути військовим.
Отримавши атестат зрілості, Сашко вступає до Васильківського авіатехнічного училища. Невдовзі зрозумів, що це не відповідає його внутрішньому покликанню. Змалку не любив ні на що скаржитися, а тут не витримав і написав батькам: «Робота мене не лякає, погано тільки, що мало вільного часу, і я змушений тепер залишити своє улюблене заняття – писання віршів. Тут майже всі говорять по-російськи, навіть деякі українці. Я хочу зберегти чистоту своєї мови, не хочу піддаватися російському впливу...». Напевно, готував рідних до того, що військова кар’єра – не його справа. Він мріє про філологічну освіту. Через декілька місяців написав рапорт начальнику училища на звільнення.
Навесні 1957 року Сашко повертається додому й активно готується до вступу в університет на мовно-літературний факультет. Але цим намірам не судилося здійснитися: військовий комісаріат району вручає повістку в армію. Його відправляють на строкову службу до Азербайджану в місто Кусари. В армії пише вірші на різну тематику, але найбільше – про долю України, любов до неї. Надсилає їх до редакції й українських періодичних видань, вечорами читає однослужбовцям-землякам, аби почути їхню думку.
Як були переконані батьки, Сашко не знав, що у військову частину, де він служить, з Васильківського училища направили таємну депешу, щоб за хлопцем уважно придивлялися, мовляв, любить пописувати недозволені речі... І хтось, напевно, відстежував, а потім справненько доніс у політвідділ в/ч 54815, що у віршах Сашка домінують національно-патріотичні настрої. Доля його вирішується швидко: обшук, арешт, слідство, тюрма, концтабір у Мордовії. На шість років.
Влітку 2006 року ми з Олексою Різниковим – письменником з Одеси – побували в селі Бородаївці, на могилах Сашка та його С. 40: матері. У Жовтих Водах, де зараз мешкає старший син Григоренків – Григорій Явтухович, похований батько – Явтух Антонович. Поклали вінок з квітами й на його могилу, чим віддали шану людині страдницької долі.
У Бородаївці поділився спогадами про Сашка пенсіонер Сергій Чміль – шкільний товариш, який також перебував на строковій військовій службі в Азербайджані.
– Його призвали весною 1957 року, а мене восени того ж таки року. Служили ми в однім батальйоні, але в різних ротах. Іноді зустрічалися, ділилися новинами, які надходили з дому. Місяців через три, бачу, ведуть Сашка в наручниках два військових. Він привітався зі мною: «Сергію, будь здоров, і – бувай! Зустрінемось не скоро...» Він виконував при штабі обов’язки поручника особливо важливих справ. Гадав, може, щось не так вчинив. Від хлопців дізнався, що у Сашковій тумбочці знайшли якісь вірші, листа від друга з Харкова, ніби члена таємної спілки молодих літераторів-однодумців. Я знав, що Сашко писав вірші ще в школі. Як тільки арештували, у його батьків також вчинили обшук – повідомляли мені рідні з дому. Увесь сад перекопали слідчі. Так нічого і не знайшли.
Євдокія Сидорівна показувала мені Сашків атестат зрілості. З гуманітарних дисциплін одні п’ятірки, трійок немає взагалі, відмінна поведінка. Тут же дістала довідку: «...выдана Григоренко Александру Евтихиевичу..., осужденному Военным Трибуналом Бакинского округа ПВО 16-17 января 1959 года по ст. 72 ч.І УК к шести годам лишения свободы...». В ній же мова йшла і про те, що шестирічний термін ув’язнення скорочено до трьох років. Це, очевидно, пояснювалось хрущовською «відлигою». З виправного табору Сашка звільнили 1 жовтня 1961 року.
І Явтух Антонович, і Євдокія Сидорівна, розповідаючи про Сашка, доповнювали одне одного, гордилися його талантом. Та не було розради їхньому горю. Тож бідкалися, що виховали сина справжньою людиною, чесною, щирою, принциповою.
Від Явтуха Антоновича – людини дивовижної долі – почула, як під час Першої світової війни він потрапив до австрійського полону. Повернувся звідти через кілька років. 1932 року доручили йому керувати колгоспом. Через два місяці за невиконання державного плану по хлібозаготівлі його репресували і відправили до Сибіру. Там і зустрів свою другу дружину – Євдокію Сидорівну, сім’ю якої розкуркулили. Її перший чоловік помер в архангельській тюрмі, а двоє їхніх діточок у чужій хаті спухли од голоду. Про це матір дізналася, коли повернулася із заслання додому, на Полтавщину.
З голоду померла й дружина Явтуха Антоновича, залишивши сиротами двох діток – Надю і Гришу. Їх доглядала його старенька мати. Євдокія Сидорівна замінила сиротам матір. А в 1938 році у новоствореній сім’ї народився синок, якого назвали Сашком.
Під час Другої світової війни, в 1943 році, Явтух Антонович потрапляє до німецького полону. Повертається через чотири роки. І знову його репресували. Понад шістнадцять років викреслено із життя. Про пережите Явтух Антонович почав писати для нащадків спогади. Сашко знав, що батько взявся за мемуари. Чи написані і хто ними володіє сьогодні – невідомо. Можливо потрапили під час обшуку до КДБ.
Ось так вечорами у моїй присутності батьки Сашка вели нелегкі розповіді про нього і про себе – заручників тоталітарного режиму. Йшлося про винятково мужні речі, про кожного зокрема. Серце моє краялося од невимовної туги. Як це, Сашку, могло трапитися? Чому не беріг себе?
Часто Євдокія Сидорівна повертала розмови до наших зустрічей із їхнім сином, на той останній невідправлений лист до мене та на повернення Сашка з Києва до Бородаївки. Тоді він, переступивши поріг рідного дому, радісно вигукнув: «Все, мамо, одружуюсь!..» Вона ніби намагалася щось з’ясувати, переповідаючи зміст Сашкового листа.
– Там, дитино, йшлося про ваші плани на майбутнє, про синові почуття до тебе, – і замовкала, малюючи в своїй уяві те, в чому, можливо, хоч трохи, розвіялося б її материнське горе.
А якось, взявши мої руки у свої долоні, зі властивою їй сільською ввічливістю делікатно запитала:
– Оленко, може, ти носиш у собі Сашкову дитинку, я буду просити – народи її...
Гарячою хвилею обдало обличчя. Запитання й справді виявилося для мене абсолютно несподіваним. Воно могло стосуватися ну будь-кого, тільки не мене. Ні моєї цнотливості і відповідальності, ні Сашкової шляхетності, який оберігав мене від таких собі легковажних «романтичних пригод» і навіть в думках не міг дозволити собі «чогось такого...»
Треба було бачити в її очах ту надію, те сподівання…. Я дивилася на неї зніяковіло і співчутливо, не знаючи, що відповісти. Але в душі пошкодувала, що цього не трапилося: не тільки на догоду згорьованій матері, а й заради пристрасної любові до Сашка.
Про серйозні плани щодо нашого майбутнього знав і Микола Кучер, про якого згадувала вище. У нарисі про Сашка «Встань, поете, встань!», опублікованому в кількох числах Верхньодніпровської газети «Придніпровський комунар» [1993], прочитала: «Одного разу, напровесні 1962 року, я йшов вулицею селища Дніпровського повз будинок, будівництво якого ще не було закінчено. Несподівано я почув, що мене просять зачекати, а за хвилину з будинку в забрудненому цементом одязі вибіг засмаглий на сонці Сашко Григоренко. Ми по-братськи обнялися, схвильовані несподіваною зустріччю. Виявилося, що Сашкові трохи підвезло: йому скоротили строк ув’язнення ще на один рік і він ще восени повернувся в рідну Бородаївку. Працює на будівництві, мріє вчитися у Київському університеті. Якщо не цього літа, то наступного обов’язково подасть заяву. Київ вабив Сашка не тільки університетом, а й столичними поетами. З двома поетами, Миколою Гірником та Миколою Сомом, він уже листується, посилав їм вірші і отримав прихильну відповідь...
Він розповів також, що познайомився з молодою поетесою з Поділля Оленою Задворною. Сашкові подобалися її вірші і вона сама. Він натякнув, що, можливо, їхнє знайомство переросте в дружбу, а потім і в щось більше...»
Сашко охоче «тягав» мене по музеях Києва. А Дніпровські схили були сходжені нами від краю до краю. Розмови велися про майбутнє, про літературу та українську мову. До речі, він знав кілька мов – англійську, німецьку, французьку й польську. Останньою розмовляв вільно, а ось інші, за його твердженням, потребували кращого вправляння у вимові. Польською мовою непогано спілкуюся і я. Тож іноді ми «домішували» до свого рідного лексикону і польські слова.
Знаю, що Сашко захоплювався поезією В. Брюсова. Обожнював її, складав про поета вірші. З томиком Брюсова і зустріла його вперше на подвір’ї будинку у Ново-Біличах. У бунтарсько-гнівному листі, написаному 18 серпня 1962 року і не відправленому з тих же причин, що й мені, до однієї з київських редакцій, Сашко доречно згадує улюбленого ним поета: «Пробачення за настирливість вже не прошу. Без будь-якої незручності повідомляю, що розгніваний, що обурений вашою поведінкою відносно мене, а в такому стані сентиментальна ввічливість недоцільна. Тяганина з моїми віршами тягнеться з грудня минулого року. А кланятися, ставити душу на коліна я не буду. В дитинстві я ставав навколішки перед іконою (потім відпало), нині схиляюся перед чаклунством Брюсова...»
Хотілося б подати ще один уривок з листа: «Чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше... Чому це так? Ну, хай я маю «минуле», хай був «неблагонадійним». Так що ж, повіситися мені, чи що? Адже я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів і од? Та ні ж. Я надто розумний та чес- С. 41: ний, щоби тільки славословити, «як в старі добрі часи». Отож порадьте мені, як зараз майструються вірші, то, дивися, ще й я колись зафальшивлю. Хіба ми не тим ликом шиті?»
В цьому листі вміщений лише вірш «Горіння», доволі досконалий, готовий до публікації в найвимогливіших виданнях.
Я кілька разів перечитувала твори Сашка, копії яких надіслав мені з Одеси Олекса Різників. Вірші варті того, щоб їх друкувати, поки вони остаточно не розгубилися в шухлядах «нерішучих» видавців. Треба зібрати все написане про О. Григоренка, доповнити новими спогадами й видати книгу поета-шістдесятника, який при житті так і не став ним. Хоча мав безперечне право на це – за абсолютний патріотизм, за наснажені любов’ю до України вірші, повні смутку над її уярмленою долею. За те, що більшовицько-комуністичний режим забрав найкращі його роки, таврувавши поетову дорогу до людей. Зрештою за вірші, що їх слідчі та судді трактували як націоналістичні, антирадянські.
Відомо, що в рукописному вигляді десь загубилися три прозові речі О. Григоренка: «Повернення», «Мандрівка в юність», «Весняні бажання». Їх також треба відшукати й видати, чим віддамо йому справедливу шану. А люди знатимуть правду про ті часи, коли найбільшого утиску від тоталітарного режиму зазнавали найкращі сини та дочки України.
У моїй домашній бібліотеці є придбані Сашком у Дубровлазі томи І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Стороженка, С. Васильченка, П. Грабовського, 4-томний словник Б. Грінченка з позначками на авантитульній сторінці «Григоренко Олександр, 14-й, 3-й табір (Мордовія)». Євдокія Сидорівна хотіла подарувати мені всі книги, якими користувався її син. Я взяла на згадку лише декілька. Щоби кожного разу відчувати Сашин дотик до них, щось втаємничено ніжне і бентежне зворушувати у своїй пам’яті, знане лише нам обом. Зустрічі із Сашком Григоренком – як спалахи яскравої зорі. І не тому, що їх супроводжує таке трагічне завершення. Зовсім ні. Як би найкращими словами та передати його дивовижність! А втім, можливо, й не потрібно. Адже є поезія його, збережена добрими людьми. Там і знайдемо, і відчуємо повну картину Сашкового буття з усіма почуттями до світу, у якому не завжди було йому затишно.
Згадуючи О. Григоренка, чітко уявляю кожну рисочку на його обличчі, добрі, розумні очі та усмішку. Чую, як дзвенять у Поетовому серці дивовижні струни натхнення і великої любові до життя.
Олена ЗАДВОРНА-ГАЛАЙ,
вчитель української мови
та літератури ліцею № 157 м. Києва

Олександр ГРИГОРЕНКО

ХОЧУ
Я хочу, сонце щоб світило,
Я хочу, вітер щоб зітхав,
Я хочу, струни щоб дзвеніли,
Щоб дзвону спів не затихав.
Щоб серце чуле і тривожне
Було у кожного з людей,
Щоби зробити було можна
З дорослих грішників – дітей.
Щоб совість щира, незрадлива
Суддею кожному була,
Щоби ніколи кривди злива
Ростків добра не залила.
Хай вільно будуть дихать груди,
Хай щастя ллється із очей,
Ніколи хай не будуть люди
Тіснить подібних їм людей.
25.05.59 р.

МАТЕРІ
Рідна мамо, плач душі моєї
Ти одна лиш в змозі зрозуміть,
Як щодня бажаю я зорею
В рідний край з неволі полетіть.
І щодня душа моя ридає,
Хоч в очах нема ані сльози.
І щодня вразливо відчуваю
Над душею темний гніт грози.
Боляче дивитись на наругу.
Боже! Кривдять брата без жалю,
Кров’ю серця ллється моя туга,
Бо чесноту, нене, я люблю.
Рідна мамо, ти мене не бачиш,
Та мої прогірклі сумом дні
Ти відчуєш серцем і заплачеш –
І в той час полегшає мені.
18. VIIІ/60 р.

ЩОДЕННО
Дні потихесеньку чвалають,
Здається, краю їм нема.
О, швидше, дні, – я тут конаю,
Там руки матінка лама.
Вже недалеко заповітний
Мій день останній, перший день.
О, скільки в серці зійде квітів,
О, скільки вирине пісень!
Але як тихо дні чвалають,
Повільно як минає час.
І думка чадом нависає,
Що ти давно уже погас.
16. VII. 61 р.

ОЛЕКСІ РІЗНИКОВУ
В краю чужім звела нас доля,
Мабуть, для того, щоби ми
Сказали людям правди голі
Й самі зосталися людьми.
І ми йдемо шляхом чесноти,
Йдемо без гімнів і без од,
Щоб нам не міг очей колоти
За лицемірство наш народ.
У світ письменства, світ строкатий
Ми переступимо поріг
І мусим те удвох сказати,
Чого до нас ніхто не зміг.
Щоб наше серце променисте
До читача могло дійти,
То мушу я творити змісти,
Творити форми мусиш ти.
Слова незвичні, дивні теми,
Не чута досі гострота –
Хай все це з віршу, із поеми
У душі людські заліта.
І як би деякі не злились,
Нам будуть слати і хвали,
Бо, друже, так уже судилось,
Щоб ми поетами були.
Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літературі,
Крім всього, чесними людьми.
21. VII. 61 р.

ДРУГОВІ ПАВЛОВІ ФЕЛЬЧЕНКУ
Як хороше, що б’ється десь на світі
Таке гаряче серце, як твоє,
Яке добру й чесноті геть відкрите,
Якого зрада ввік не обів’є!
Як хороше, що ти існуєш, друже,
Що козаками прадіди були,
Що в нас проснулась воля їхня дужа,
Що ми від них по духові орли.

СПІВВ’ЯЗЕНЦІ
Я не знаю, хто ти, що ти, звідки,
Ти не знєш, в’язенко, мене.
Та – життя пощербленого свідки –
Ми з тобою думаєм одне.
Із чийого роду ти – не знаю,
Та твій «добрий ранок» розказав,
Що тебе взяли із того краю,
Де блакить, біленькі хати, став.
І з бентежним серцем, з хвилюванням
У тобі побачив я сестру.
І сказав, що днів цих безталання,
Зустрічей із серця не зітру.
Від предивних марень весь я тану,
Що ж, нехай і табір – не біда,
Може десь за зубцями паркану
І моя страждає Сигида.
6. VI. 61 р.

Олена Задворна-Галай. Спогади нареченої // ж. «Українська культура», № 8 (971), 2007, серпень. – С. 38–41. (Також добірка з шести віршів).

Знімки 2.05. 1958 у війську; 22.05.1961 в неволі.