Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

КИРИЧЕНКО СВІТЛАНА ТИХОНІВНА

19.04.2005 | В.Овсієнко

 

 

(нар. 31.10.1935, м. Київ - п. 22.04.2016, м. Київ)

Активна правозахисниця і учасниця тиражування та поширення самвидаву. 

К. вважала себе “дитиною київського асфальту”. Батько її пропав без вісти на фронті в 1941. Мати — вчителька, найближчі родичі — викладачі вузів. У їхньому стійко україномовно-му середовищі, в атмосфері, що сповідувала громадянське служіння, моральний альтруїзм, щиру віру в комуністичні ідеали, формувалася особистість К.

1952 К. закінчила середню школу, 1957 — філологічний факультет Київського уні-верситету. Працюючи в Інституті літератури АН УРСР, познайомилася 1957 з Іваном СВІТЛИЧНИМ, Леонідом Коваленком — першими в її житті національно орієнтованими українцями, які стали їй не тільки найближчими друзями, але й учителями на шляху пере-осмислення громадянських цінностей. Тут же 1963 зустріла Василя СТУСА і Юрія БАДЗЯ, дружба з якими визначила її подальшу духовну еволюцію і долю. В травні 1964, перед одруженням, Ю.БАДЗЬО попередив наречену, що більше трьох років спокійного жит-тя їй не обіцяє, бо розгоряється битва за Україну, він не стоятиме осторонь. Скоро його виганяють із Інституту. 04.09.1965 подружжя бере участь у політичному протесті в кіно-театрі “Україна” проти арештів української інтеліґенції. Ю.БАДЗЬО виключають з КПРС, ім’я К. негласно забороняють у друку. 1969 вона переходить на роботу в Інститут філософії. У роки активізації українського самвидаву (1966-1971) К. бере участь в колективному перекладі на російську мову трактату І.ДЗЮБИ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у тиражуванні та розповсюдженні українського та російського самвидаву.
Після арешту в 1972 Надії СВІТЛИЧНОЇ К. звертається з листом до Першого секретаря ЦК КПУ, вимагаючи повернути рідним дворічного Ярему Світличного, вивезеного “в невідомому напрямку” з дитячих ясел у момент арешту матері. У відповідь на це К. зві-льняють з Інституту філософії “за профнепридатністю”. Віднині К. періодично безробітна до кінця трудової діяльности. Недовго була коректором у видавництві, в центрі фармінформації. Міліція, з-за спини якої виглядають “роги” КГБ, погрожує судити за “дармоїдство”. Під час обшуку 3-4 лютого 1979 в помешканні Бадзів “органи” вилучають другий ва-ріант рукопису Ю.БАДЗЯ “Право жити” (перший викрадений з квартири товариша в грудні 1977) і його мікрокопію, зроблену рукою К. Через два місяці чоловік заарештований, дружина звільнена з роботи. К. передає на Захід свого “Відкритого листа” з біоґрафією Ю.БАДЗЯ і коротким викладом його трактату, потім рукописи двох його відкритих лис-тів, не знайдених під час обшуку. Вони неодноразово звучать по радіо “Свобода”.

Усі подальші роки життя К. насичені допитами (не тільки у справі чоловіка), обшу-ками, погрозами арешту. “Вашу справу гуманна радянська влада відкладає до повноліття доньки. Сподіваємося, ви це оціните й одумаєтеся”, — не раз чує вона в кабінетах КГБ. Основним своїм завданням К. вважає розповсюдження інформації про політичні репресії в Україні, передачу на Захід позацензурних текстів, документів. Налагоджує зв’язки з ди-сидентами Прибалтики, Москви, Закавказзя, з дружинами політв’язнів різних таборів, психіатричок, заслання. Весною 1980 К. вивозить з побачення з чоловіком нові вірші Ми-коли РУДЕНКА. Тоді ж (січень 1980) передає до США рукопис збірки віршів В.СТУСА “Палімпсести”, розповсюджує зібрану в Україні “дисидентську” інформацію.

09.12.1980 Московський райнарсуд м. Києва засудив К. до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на новому процесі В.СТУСА, де вона кинула суддям слова: “Я буду свідчити на тому процесі, де Василь буде сидіти на вашому місці, а ви — на лаві під-судних”. Від декількох днів до декількох місяців — більше їй не вдається утриматися на жодній роботі, навіть на найнижчих щаблях соціальної драбини — поштаря, прибираль-ниці, робітниці картонажної фабрики, няні сусідської дитини. Постійні міліцейські “при-води” — на показові “суди громадськости”, комісії старих більшовиків при ЖЕКу — за “дармоїдство”, “антигромадську поведінку”. Апогей переслідувань — 1983-й, андропов-ський рік. На Різдво — напад на сім’ю К. у Львові; багатомісячний шантаж по телефону; наклепницька стаття в газеті “Вечірній Київ” “Дама з амбіціями” (10.02.1983); судилище над сином-студентом Сергієм з вимогою зректися батьків і переселитися в гуртожиток; виклики доньки-школярки Богдани в кабінет директора, де вчителі вимагають “чітко ви-значитися, по якому вона боці барикад — зі всім радянським народом чи з антирадянщи-ками-батьками”; чергове позбавлення побачення з чоловіком. 20.04.1983 К. оголосила безтермінову голодівку протесту проти тотального переслідування всієї сім’ї (повідомила про це телеґрамою Ю.Андропову). На 14-й день голодівки їй вручили телеґрамму від та-бірної адміністрації про надання чоловікові побачення (одноденне — після трьох років перерви); ректор відкликав наказ про виключення сина з інституту.

05.08.1985 під час чергового обшуку в помешканні К. кагебісти знайшли і вилучили весь “табірний архів” Ю.БАДЗЯ. Стало зрозуміло: як і багатьом іншим українським по-літв’язням, йому збираються “шити” нову “справу”. Але наставала горбачовська перебудова.

04.06.1986, через декілька днів після прибуття Ю.БАДЗЯ на заслання (сел. Хандига, Якутія), до нього прилітає дружина з донькою (син в армії). З першого ж дня і впродовж трьох років місцевий кагебіст наполегливо “виживає” дружину політзасланця з селища: без неї легше буде здійснювати репресії-провокації проти чоловіка. Її не прописують, ви-ганяють із гуртожитку і місцевого готелю, не дають найняти кімнату, звільняють із роботи навіть прибиральниці школи, гардеробниці. Репресії посилюються після того, як Ю.БАДЗЬО відмовився підтримати “гуманну ініціативу” М.Горбачова: звільнити по-літв’язнів руками самих політв’язнів. За 10 р. ув’язнення чоловіка К. 11 разів звільняли з роботи.

07.12.1988 М.Горбачов у Женеві з трибуни ООН заявляє, що політв’язнів у СРСР нема. 09.12 місцевий прокурор оголошує БАДЗЮ про звільнення. У січні 1989 подружжя повертається в Київ і поринає у вир перебудовних процесів, національного відродження. К. — в Оргкомітеті Демократичної партії України. На Установчому з’їзді ДемПУ (15.12.1990) Ю.БАДЗЬО обраний її Головою. К. працює в Секретаріаті партії. У кінці 1992 вони разом видають перший номер газети “Демократ” — органу ДемПУ.

1993 К. перенесла тяжкий інсульт, інвалід 1 групи. Попри хворобу, працювала над спогадами про шістдесятників «Люди не зі страху» (2013). Книжка про В. СТУСА «Птах піднебесний» вийшла вже після смерти авторки (2016).

Нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня (2009). Похована на Байковому цвинтарі.

Бібліоґрафія:

1.
Допоможіть! // Вісник (США), № 1 (11), 1983. – С. 31-32.
Дещо з історії написання “Права жити” // Юрій Бадзьо. Право жити.— К.: 1996.— С. 391-398.
До Шевченка. До України. До себе... (Зі спогадів). // Літературна Україна, 1997. – 15 травня.
Люди не зі страху. 1972-й // Молодь України, 1997. – 11 січня – 30 травня.
Учителі. 1957–1962. Зі спогадів // Літературна Україна, 1997. – 27 лютого.
Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса.— Дніпро, 1998, № 1-2. – С. 64-123.
Двадцять років тому...: Історія однієї заяви // Літературна Україна, 2002. – 28 листо-пада.
Люди не зі страху. Українська сага: Спогади / Світлана Кириченко; перед. сл. Юрія Бадзя. К.: Смолоскип, 2013. – 920 с.
2.
ХТС. Нью-Йорк. – 1979, вип. 53.— С. 72; 1980, вип. 54.— С. 40, 41; вип. 55.— С. 7-9, 62; 1981, вип. 58.— С. 74; вип. 60.— С. 63; вип. 61.— С. 40; 1982, вип. 62.— С. 74, 129.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст.-во УГГ. Ред.-упоряд. Н.Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980:1-8, 1-17, 7-14, 8-13, 10-1, 12-7; 1981: 1, 2, 3, 5-21, 7, 8, 9-9, 10; 1982: 7/8-14, 9-52; 1984: 2-39; 1985: 2-24 9-5
Вести из СССР. Т. 3. 1985-1986.— Мюнхен: Права человека.— 1985, 17-11.
Валерій Кравченко. Право жити // Україна молода, № 76 (2863), 2006. – 26 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 291–294. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113912239&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 290–291; 2-е вид.: 2012 р. – С. 322–323. 

Олег Коцарев. Пристрасний, але тверезий портрет Доби і Героя // Смолоскимп України, 2016,  № 7-8 (251-252)  [Про книжку "Птах піднебесний"].

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2006. Узгоджено з С.Кириченко. Останнє прочитання 14..09.2016.




Рекомендувати цей матеріал