Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ЛУПИНІС АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ

19.04.2005 | І.Рапп

 

 

(нар. 21.07.1937, с. Новоолександрівка, Донецької обл. - 5.02.2000 р., м. Київ)

Жертва каральної психіатрії. Чільний діяч УНА-УНСО. 

1954 поступив на механіко-математичний факультет Київського держуніверситету (КДУ).

1956 за вірші й антирадянські розмови Л. був заарештований і засуджений за ст. 54-10 КК УРСР до 6 р. позбавлення волі.

У липні 1957 Л. прибув у табір № 7 "Дубравлагу" (Мордовія)) У вересні 1957 як голову страйкового комітету (у страйку брало участь 2000 в’язнів) Л. засудили до 10 р. позбавлення волі.

1962, перебуваючи у Владимирській в’язниці, Л. захворів: перенесений без медичної допомоги поліневрит спричинив парапарез ніг. У подальші роки були також діагностовані: виразка шлунка, дистрофія міокарда, нирково-кам’яна хвороба, хвороба печінки. Повернувшись із в’язниці в Мордовський табір №10, Л. більшу частину терміну перебував у лікарні (3-й Мордовський табір, сел.Барашево).

1967 після закінчення терміну Л. допровадили батькам на ношах (у нього були спаралізовані ноги). ВТЕК одразу дав йому довічну першу групу інвалідности — без щорічного перегляду.

Через 2 роки після посиленого лікування Л. зумів стати на милиці.

1969 Л. подав документи на філософський факультет КДУ. Ознайомившись із його анкетою, декан факультету Танчер послав Л. до заступника голови Комітету партійного контролю при ЦК КПУ Підопригори, який заявил, що навіть набравши 20 балів із 20 можливих, Л. не буде прийнятий. Він порадив Л. піти працювати на завод, у цех, пройнятися пролетарською ідеологією, завоювати довір’я робітників.

У грудні 1969 Л. поступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії.

Весною 1970 Л. уже міг обходитися й без милиць. Працює адміністратором у Київському концертно-хоровому товаристві.

22.05.71 на традиційному мітинзі біля пам’ятника Т.Шевченку Л. прочитав вірш "Я бачив, як ґвалтували матір".

28.05.71 Л. заарештований.

Експертиза Інституту ім.Сербського під керівництвом Д.Лунца визнала Л. неосудним (за першого арешту експертиза Київської психлікарні ім. Павлова визнала Л. здоровим).

Коли в грудні 1971 на суд з’явились А.САХАРОВ, І.СВІТЛИЧНИЙ, Л.ПЛЮЩ, засіданння перенесли. Через три дні суд відправив Л. на примусове лікування в Дніпропетровську спецпсихлікарню. Його лікували галоперидолом, трифтазином, тизерцином, сульфозином, провели 40 інсулінових шоків.

У січні 1974 медкомісія представила Л. на виписку, проте суд відмовив. Йому знову стали давати галоперидол. Через 2 місяці головний психіатр МВС СРСР проф. П.Рибкін оглянув Л. і зробив висновок: "Скасувати лікування і виписати в найкоротший термін".

У червні 1974 комісія знову представила Л. на виписку - і знову суд відмовив.

Л. подав скарги до Міністерства охорони здоров’я, медуправління МВС СРСР і президії Товариства невропатології та психіатрії. Єдиний результат — його перевели до іншого відділення і провели розслідування: як йому вдалося відіслати скарги; запідозрених у допомозі Л. співробітників лікарні звільнили.

Через півроку комісія знову представила Л. на виписку — суд знову відмовив. Заввідділом відмовилася лікувати Л. — його перевели до іншого відділення.

1976 Л. перевели до Алма-Атинської спецпсихлікарні. Оскільки Дніпропетровськая СПЛ не прислала історію хвороби Л., його почали лікувати наново.

У лютому 1977 медкомісія вирішила представити на загальнолікарняну конференцію висновок про зняття з Л. діагнозу. Запитали з Дніпропетровська історію хвороби Л. — у відповідь надійшли дані про Л. як про особливо небезпечного злочинця. Були надіслані ще три запити — відповідь не надійшла.

1978 медкомісія представила Л. на виписку — суд визначив примусове лікування в лікарні загального типу.

У квітні 1979 Л. в Київській психлікарні ім. Павлова запевнили: "У червні будете вдома".

У травні Л. направили в Черкаську ПЛ (м. Сміла). 26 листопада 1979 лікарня надіслала Київському обласному суду матеріали про виписку Л.. Відповіді не було. У лікарні казали: "Ось після Олімпіади пошлемо документи знову".

21 червня 1980 Л. спішно вивозять до Дніпропетровської СПЛ — так спішно, що не оформили документів і лікарня його не прийняла. Повернули назад у Смілу.

Виявилося, що 16 червня народний суд Смілянського р-ну Черкаської обл. постановив за втечу направити Л. у Дніпропетровську СПЛ (ні сам Л., ані рідні нічого про суд не знали). "Втеча" полягала в тому, що одного разу Л. за дозволом санітара провів декілька годин з родичами поза лікарнею, при цьому він у призначений санітаром час повернувся в лікарню.

1983 Л. переведений з Орловської СПЛ до ПЛ загального типу в Казахстані

Звільнився Л. у 1983.

Л. був одним з ініціаторів створення "Зеленого Світу", українського "Меморіалу", Народного Руху України (НРУ).

1990 виступив у числі п’ятьох ініціаторів скликання Української міжпартійної асамблеї; голова політреферантури УМА (згодом УНА - Українська національна асамблея).

1991 заарештований і 1,5 місяця перебував під слідством за звинуваченням в організації масових акцій у Києві під час обговорення Верховною Радою України проекту нового союзного договору і під час приїзду в Київ М.Горбачова для зустрічі з канцлером ФРН Г.Колем.

Одружений, шестеро дітей.

До останніх днів життя — активний політичний і громадський діяч УНА-УНСО.

Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Бібліоґрафія:

І.
Анатоль Лупиніс, поет та національний революціонер. Львів, 2003.
Ординський період закінчився. «За Вільну Україну», 1994.
Лупиніс Анатолій. Бунт має рацію (Політичний заповіт). – Чернігів: МПП „Факел”, 2004. – 218 с. http://unso.in.ua/uk/new/storinky-istoriyi-bunt-maye-raciyu
ІІ.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 86; вип. 32.— С. 87; 1976, вип. 39.— С. 36; 1979, вип. 53.— С. 103; 1980, вип. 57.— С. 95-97; 1981, вип. 60.— С. 56-57; 1982, вип. 62.— С. 178-179.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст.-во УГГ. Ред.-упоряд. Н.Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 5-25, 9-27; 1981: 1, 3-96, 3-117, 3-126, 5-50; 1981: 7; 1982: 1-41; 1984: 3-12; 1985: 5-175-25, 9-27.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 85, 147.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х — початок 1990-х років.— К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998.— С. 145, 170.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 403-406. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113915775&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 387–388; 2-е вид.: 2012 р. – С. 434–435.
Микола Лупиніс: «Все життя я мріяв посидіти в батька на колінах…» 5.02.2016. http://unso.in.ua/uk/new/mykola-lupynis-vse-zhyttya-ya-mriyav-posydity-v-batka-na-kolinah 

Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 11.08.2016.


 

Рекомендувати цей матеріал