МАРЧЕНКО (СМУЖАНИЦЯ) НІНА МИХАЙЛІВНА

 505719.04.2005

автор: В.Овсієнко за розповідями Н.М.Марченко

МАРЧЕНКО (СМУЖАНИЦЯ) НІНА МИХАЙЛІВНА (нар. 07.02.1929 р. в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київської обл. – п. 15.04. 2011, м. Київ)

Педагог, з кола шістдесятників, мати Валерія Марченка.

Батька, Марченка Михайла Івановича, як грамотного активіста на початку 30-х років по-слали навчатися до Інституту червоної професури м. Харкова. У 1934 р. Ніна з матір’ю переїха-ли до нього. Восени того ж року столицю України перенесено до Києва, і вся родина – мати, батько, старша сестра – оселилися тут у гуртожитку по вул. Жертв Революції (нині Десятинна), буд. 12. У 1936 р. М.І.Марченка призначили завідувачем відділу феодалізму новоствореного Інституту історії України АН УРСР.

У 1937 р. нова інтенсивна хвиля репресій зачепила й "радянську червону професуру”. У гуртожитку, де мешкали Марченки, цілі родини виводили вночі, кімнати опечатували. У співробітників, сусідів і друзів батька вселяли страх, обережність, байдужість. Тоді батько вцілів дивом.

У жовтні 1939 р. М.І.Марченка призначили ректором Львівського університету ім. Івана Франка, де він впроваджував політику українізації. Рік перебування в нових умовах, спілкуван-ня з видатними представниками української інтелігенції (духовенство, науковці, письменники) вплинули на світогляд радянського вченого. Літні канікули в Західній Україні справили незабутнє враження й на піонерку Ніну: всюди спілкування українською мовою, національно свідомі люди, висока культура в поведінці й побуті...

Першої ночі війни (22 червня 1941 р.) НКВД здійснив масові арешти серед української ін-телігенції. Репресували й батька. Пішим етапом довгою колоною в’язнів гнали в Харківську обл. До лютого 1944 р. його утримували в Новосибірській тюрмі. Там за доносом двох співка-мерників М.І. Марченка звинуватили ще в українському націоналізмові. Мужня й виважена поведінка професора допомогла припинити слідство як необґрунтоване.

Родина – мама Оксана Ларіонівна, сестри Леся й Алла – залишилися в окупованому Києві й вижили завдяки праці на городі в с. Гатному. Ніна трохи ходила до школи, перечитала багато творів українських письменників, газет.

У листопаді в Київ увійшла Червона Армія. Ніна відновила навчання в школі. У лютому 1944 р. прийшов лист від батька: його реабілітували. Улітку 1945 р. він прибув до Києва. Повернення до життя після ув’язнення було важким. І.М.Марченка поновили в партії. Завдяки великому життєвому оптимізмові й мудрості батько працював над тим, що найбільше любив, – викладав історію України: спочатку на посаді старшого викладача (доцента) педінституту ім. М.Горького, а з 1957 по 1974 роки – професора КДУ ім. Т.Шевченка.
1946 р. Ніна вийшла заміж. 16.09.1947 р. народила сина Валерія МАРЧЕНКА. 1950 р. вступила на факультет української мови й літератури Київського учительського інституту. 1955 р. заочно закінчила Київський педагогічний інститут. Із 1952 по 1961 р. працювала вчителем у середній школі. Бачила, як звужується сфера вживання української мови, з власного досвіду знала, як влада принижує все українське.

У 1961 р. М. зараховано на посаду молодшого наукового співробітника відділу методики викладання мови Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП). Вона співавтор колективного посібника "Методика викладання української мови в 4 – 8 класах", автор опублікованих у педагогічній пресі статей із методики викладання української мови. 1968 р. захистила кандидатську дисертацію "Наступність при вивченні граматичного матеріалу в середній школі", підготувала до друку посібник.
Із 1967 р. працювала старшим викладачем української мови й літератури у науково-дослідній лабораторії навчального телебачення при Київському педінституті ім. М.Горького. 1976 р. повернулася у відділ методики мов УНДІП, де працювала до виходу на пенсію 1984 р.
Н.М. читала твори шістдесятників у самвидаві, відвідувала літературні вечори й вистав-ки художників-дисидентів, була знайома з дисидентами.

Син формувався як громадянин під впливом родини: діда, тітки Алли, матері.

В.МАРЧЕНКА заарештували 25.06.1973 р. Його неопубліковані статті "Київський діалог", "За параваном ідейності", "Страшний якийсь тягар" інкриміновано йому як антирадянські, націоналістичні. Не взявши до уваги тяжкої хвороби (нефрит із 16 р.), київський обласний суд (суддя Г.Завгородня) засудив його на 6 р. таборів суворого режиму та 2 р. заслання.
Для М. почалася боротьба за життя сина. Слідство, суд, формальні, однотипні усні й письмові відповіді на апеляції, заяви й протести розкривали беззаконня й жорстокість влади. Листи сина, поїздки на Урал до місць його ув’язнення відкривали перед матір’ю знущання голодом, відсутність медичної допомоги, жахливі побутові умови у переповнених тюрмах і таборах... Жахали велетенські колони в’язнів (серед яких були й малолітні), нескінченні колючі дроти, молоді червонопогонні солдати з собаками – і це у "своїй радянській" державі...
Мати рятувала сина, а він перед усіма благами віддавав перевагу честі, правді, справедли-вості. Високі духовні й моральні якості у ньому живила глибока й непохитна віра в Бога. Цю свою віру він передав матері. М. зрозуміла, повірила, і їй стали близькими прагнення й дії сина. З надією на Божу ласку вона виносила з зони суворого режиму заборонені матеріали, написані Валерієм та його друзями-співв’язнями, щоб злочини радянської влади ставали відомими світові. Якби матір викрили, вона б зазнала такого ж суворого покарання, як і її син.

У травні 1981 р. В.МАРЧЕНКО повернувся до Києва. Із перших днів КГБ організував жо-рстке переслідування: постійний нагляд, підслуховування, обшуки, контроль за листуванням, виклики й приводи в міліцію; тривалі перешкоди у працевлаштуванні, щоб врешті засудити націоналіста за "паразітічєский образ жизні".

За зв’язок із закордоном, оприлюднення там власних творів і, зокрема, документа Мініс-терства освіти "Про посилення вивчення російської мови в школах УРСР", який В.МАРЧЕНКО надіслав із приміткою "свіженький валуєвський указ", 21.10. 1983 р. його знову заарештовано. Незважаючи на тяжку хворобу В.МАРЧЕНКА, Київський міський суд (суддя Г.Зубець) засудив його на 10 р. таборів особливого режиму та 5 р. заслання, визнавши його особливо небезпеч-ним рецидивістом.

Розуміючи нелюдськість, позаправність звинувачення, мати зверталася із заявами, клопо-таннями, протестами до прокуратури СРСР і РСФСР, МВС СРСР, до Пермського медуправлін-ня, начальника медуправління МВС СРСР Романова тощо. Посилала телеграми Генеральному секретареві ЦК КПРС Черненкові, Міністрові МВС Щолокову, просила перевести сина до Ленінградської тюремної лікарні ім. І.Гааза. Зневажаючи заборони, вона пересилала копії своїх заяв друзям, інформувала світ про знущання КГБ над сином і матір’ю. На захист Валерія МАРЧЕНКА стало багато прогресивних організацій зарубіжних країн, журналісти, адвокати. Із вимогою звільнити журналіста В.МАРЧЕНКА виступив Папа Римський Іван Павло ІІ, конґрес-мени США. Радіостанції світу інформували світову громадськість про приреченість хворого журналіста, вимагали його звільнення.

У 20-х числах вересня 1984 р. В.МАРЧЕНКО був "актований за станом здоров’я", але його й далі утримували у в’язничній лікарні, а на вимогу матері виконати рішення медуправління МВС СРСР звільнити сина – відмовчувалися.
В.МАРЧЕНКО помер, як вважає мати, 5 жовтня 1984 р. (за документами 7-го).

Ціною надзусиль М. вдалося забрати тіло сина на Батьківщину, до Києва; на саму Покрову відправити панахиду в Покровській церкві й поховати його в с. Гатному біля родичів, щоправ-да, під пильним наглядом кагебістів.

1991 р. син посмертно реабілітований. Документ про реабілітацію підписав той самий Г.Зубець, який спровадив його на смерть.
М. свято берегла пам’ять про сина, називала його своїм учителем. Вона несла його слово людям, підготувала й видала книжку листів та нарисів сина та збірку його перекла-дів і неопублікованих наукових праць.

За ці видання їй присуджена премія ім. Олени Теліги 2002 р. У 2005 р. видано збірку духовно-християнських нарисів Валерія МАРЧЕНКА "Вірити і тільки", яку М. присвяти-ла учням і вчителям СШ №175 м. Києва, у якій навчався Валерій і де створено його музей.

Указом Президента 8.11.2006 р. з нагоди 30-річчя УГГ мати й син нагороджені ор-денами «За мужність» І ступеня.

Бібліоґрафія:
І
Марченко Валерій. Листи до матері з неволі / Упор. Н.Смужаниця (Марченко), ред. Ю.Хорунжий. – К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. – 500 с.
Марченко Валерій. Творчість і життя / Упор. Н.Смужаниця-Марченко, Н.Кочан. – К.: Сфера. Дух і Літера, 2001. – 536 с.
Марченко Валерій. Вірити і тільки / Упор. Н.Марченко. – Дрогобич: Коло, 2005. – 73 с.
Марченко Валерій. Листи до матері з неволі / Упор. Н.Смужаниця (Марченко), ред. Ю.Хорунжий. – К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. – 500 с.
Марченко Валерій. Творчість і життя / Упор. Н.Смужаниця-Марченко, Н.Кочан. – К.: Сфера. Дух і Літера, 2001. – 536 с.
Марченко Валерій. Вірити і тільки / Упор. Н.Марченко. – Дрогобич: Коло, 2005. – 73 с.
ІІ
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи / Ред-упор. Н.Світлична. – Нью-Йорк, 1980 – 1985. – 1981: 5; 1984: 3 – 1, 6 – 24, 9 – 31.
Філіппова І. “Але я знаю, моя ненька гідна найвищих, найкращих слів” // Жіночий світ. – Ч. 1 (9). – 2002, березень. –С. 22 – 23.
Стадник Н. Ніна Марченко – символ матері // Шлях перемоги. – Ч. 15 (2502). – 2002, 4 квітня.
Архів ХПГ. Інтерв’ю Н.М.Марченко http://museum.khpg.org/1185524901
Міщанчук Н. Кращій з матерів // Шлях перемоги. – Ч. 6 (2594). – 2004. – 4 лютого.
Міщанчук Н. Кращій з матерів // Українки в історії / За ред. Валентини Борисенко. – К.: Либідь, 2004. – С. 306-312.
Овсієнко В. Похорон Валерія Марченка // В.Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика / Харківська правозахисна група. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 327 – 337.
Романюк Н. Світ тримається на одержимих // Дзеркало тижня. – №21 (549). – 2005. – 4 червня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Євро-пи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна гру-па; „Права людини”, 2006. – C. 441–445. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113916581&w
Семен Глузман. Соузник. // Известия в Украине, № 19 (748). – 2009, – 2 февраля; Освобождения нет. // Известия в Украине, № 20 (749). – 2009, – 6 февраля.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зін-кевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 414–415; 2-е вид.: 2012 р. – С. 465–466.
Матінка Ніна. Спогади про Ніну Михайлівну Марченко (Смужаницю). Упорядники Андрій Горбаль, Наталія Пуряєва. – К.: Смолоскип, 2013. – 240 с.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2006. Останнє прочитання 11.08.2016.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Спогади

О Ларисе Богораз. Евгений Захаров

Dissidents / Democratic Movement

YUSKEVYCH Artem Vasyliovych. Viktor Niytsoo, Estonia

Спогади

Про роль адвокатів у радянських політичних справах у 60–80-ті рр. ХХ ст.. Євген Захаров, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»

Спогади

Адвокатський вальс. Артем Марченков

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Спогади

НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь

Спогади

ГРИГОРЕНКО Андрій. Гершович Владимир

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Александр ДАНИЭЛЬ: «Без диссидентов политика стала мелкой, как лужа». Глеб Морев

Спогади

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ. ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса

Інтерв’ю

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТ Олексій Петрович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Події

Сорок років від дня «Генерального погрому». Борис Захаров

MENU