Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

НАБОКА СЕРГІЙ ВАДИМОВИЧ

19.04.2005 | І.Рапп

 

 

(нар. 26.04.1955, м. Тула – п. 18.01.2003, Вінниця)

Журналіст, поет, дисидент, організатор Київського демократичного клубу та Українського культурологічного клубу.

Народився в м. Тула (Росія) в сім’ї журналістів Катерини Михайлівни Зеленської (1931) та Вадима Івановича Набоки (1931). Скоро сім’я переїхала в Київ.

Дуже рано, з п’яти років, Сергій вільно читав. 1962–1972 рр. навчався в середній школі № 130 м. Києва. Років у 13-14 з цікавости прочитав працю Леніна “Держава і рево-люція” і з тих пір став антирадянщиком і антикомуністом. Потім прочитав підручник “Іс-торія Української РСР”, внаслідок чого виникло багато питань, для розв’язання яких дове-лося читати й іншу відкриту та “схвалену для вивчення літературу”, і тоді — “така брехня відкрилася, навіть у якомусь філософському розумінні”.

1972 намагався вступити на факультет мистецтвознавства Художнього інституту, на факультет журналістики Київського університету, але не пройшов за конкурсом.

1972–1974 рр. працював на заводі «Транссигнал» шліфувальником, відтак лінотипіс-том у друкарні комбінату друку «Радянська Україна», був постійним позаштатним корес-пондентом газет «Вечірній Київ», «Молодь України».

Вразили Н. арешти людей, які прийшли 22 травня 1972 до пам’ятника Т.Шевченку. А загалом він жив, як усі молоді люди того часу, тільки слухав при цьому закордонне ра-діо, брав участь в обговоренні політичних проблем. 1974 р. Н. забрали на два роки в ар-мію, хоча він за станом здоров’я був звільнений від неї. Служив у будбаті в Ленінграді, Москві, Ризі.

Після служби Н. навчався в Київському університеті (1976-1981) на факультеті жур-налістики. Загальна атмосфера була гнітюча (це так званий період застою). Зустрічався зі шкільними друзями, відчувалася необхідність щось робити. 1976 почав з друзями випуска-ти рукописний художньо-літературний альманах молоді – „ХЛАМ”. У 1977 на друкарсь-кій машинці виготовив збірку "Прозріння", написав статтю "На роздоріжжі. Псевдосоці-ялізм", у яких слідство згодом виявило «наклепи на радянську дійсність», думки про від-сутність в СРСР демократичних свобод, занепадницькі настрої і пов'язало їх з 60-річчям Радянської влади. 1978 р. Н. виготовив фотокопію статті О.Солженіцина «Іспанське ін-терв'ю» (з журналу «Континент» № 8).

1977 Н. одружився з однокурсницею Наталкою Пархоменко, 1979 р. народилася до-нька Надія. У зв’язку з цим він перевівся на заочне відділення університету, почав працю-вати редактором літератури у видавництві “Мистецтво”. Коли померла мати дружини, за-лишив навчання в університеті.

1980 р. разом з Лесею ЛОХВИЦЬКОЮ, Інною ЧЕРНЯВСЬКОЮ, Леонідом МІЛЯ-ВСЬКИМ та Наталкою Пархоменко Н. створив «Київський демократичний клуб», де проводилися філософські та релігійні семінари, обмін літературою та її обговорення. За словами Н., ядро клубу складали ті, хто хотів щось робити, периферію — хто може бути присутнім при цьому, і третє коло — ті, хто нічого не хотіли робити і всього боялися, але яким було цікаво в клубі. Усього довкола клубу організувалася група осіб 10 чи 15.
На початку 1980 р. Н. написав вірш "Хвала тобі", де стверджував, що СРСР є імпері-єю. У статті "Вже чимало надій" писав, що лозунги "Свобода! Рівність! Братерство!", в ім'я яких була здійснена Жовтнева революція, "були й залишилися порожніми словами".
У липні 1980 р. Н., перекладач Л.МІЛЯВСЬКИЙ, математик Л.ЛОХВИЦЬКА та біо-лог І.ЧЕРНЯВСЬКА склали листівку з закликом підтримати бойкот „Олімпіади-80” в СРСР у зв'язку з окупацією Афганістану.

Восени 1980 р. Н. написав статтю "Перспективи заповнення духовного вакууму ра-дянського суспільства", де стверджував, що в Радянському Союзі відсутні демократичні свободи, а радянський державний лад назвав "радянським імперіалізмом".
1980 р. та ж четвірка обговорила і склала "Маніфест", де стверджує, що в СРСР від-булася "узурпація влади" і "вся влада Рад перейшла до рук Комуністичної партії". Щоб ро-змножити маніфест, намагалися виготовити гектограф.

Очевидно, за клубом стежили. Коли ввечері 11.01.1981, напередодні Дня українсь-ких політв’язнів, п’ятеро його членів (Н. Пархоменко, Л.МІЛЯВСЬКИЙ, Л.ЛОХВИЦЬКА та І.ЧЕРНЯВСЬКА) спробували розклеїти кілька екземплярів листівки, яку видрукували ЛОХВИЦЬКА І ЧЕРНЯВСЬКА, приблизно такого змісту: “Співвітчиз-ники! 12 січня — день українського політв’язня. Підтримаймо тих, хто карається в ра-дянських тюрмах!”. Усі вони були затримані поблизу ст. метро «Більшовик».

12.01.1981 в усіх проведено обшуки. Пред'явлене було звинувачення за ст. 187-І КК УРСР «Наклепницькі вигадки, які порочать радянський державний і суспільний лад». Вдалося домогтися звільнення Н.Пархоменко, яка мала малу дитину.

Н. інкримінували, крім листівок, написання “наклепницьких” віршів і статей, участь у складанні „Маніфесту”, участь у написанні “Перспектив...”. 29.06. 1981 р. Київський мі-ський суд засудив Н. і трьох його друзів (крім Н.Пархоменко, яку виключили з комсомолу та університету), до 3 р. позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Усі підсудні визнали фактичний бік звинувачення, але ніхто на визнав свої дії злочинни-ми, не каявся і касаційних скарг не подавав.

Карався Н. в кримінальному таборі №78 (с. Райківці, Хмельницька обл.)

У грудні 1981 року політв'язень Н. тримав голодівку, вимагаючи перевести його на роботу, відповідну до стану здоров'я. Його вимоги не задовольнили, натомість 23.12 посадили на 15 діб у ШІЗО і позбавили чергового побачення.

Звільнившись у січні 1984, Н. повернувся в Київ. Рік працював двірником у Києво-Печерській лаврі, потім бібліотекарем, вантажником. За перебудови брав участь у відро-дженні Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Тішиться тим, що створена з однодумцями община УАПЦ була першою в Україні.

1984 разом з колишніми посправниками організовує «Український демократичний клуб». 1985 одружився з Інною ЧЕРНЯВСЬКОЮ.
6.08.1987 в кафе «Любава» відбулися перші збори Українського культурологічного клубу, співзасновником і згодом головою якого був Н. 18.10.1987 з’явилася перша публі-кація в пресі, спрямована проти УКК. Втім, погромні статті тільки додали популярності цій першій у Києві, та й у всій Україні, „неформальній”, як тоді казали, громадській орга-нізації. 8.01.1988 Клуб провів вечір пам'яті Василя СТУСА (доповідач Є.СВЕРСТЮК), 26.04. 1988 – першу чорнобильську демонстрацію на центральній площі Києва, яку міліція розігнала. 7.06.1988 клуб відзначив 1000-річчя хрещення України-Руси біля пам'ятника князеві Володимиру. Ці збори громадськості готував Н., та він був затриманий, як і МІ-ЛЯВСЬКИЙ та ще деякі учасники, ще на підступах до площі. До кінця вистояли лише ЧЕРНЯВСЬКА, ЛОХВИЦЬКА та ГЕЙКО-МАТУСЕВИЧ.

Одного разу Н. викликав на розмову в парк якийсь полковник КГБ і сказав, що він номер чотири або три на «посадку». Наступного дня Н. сказав на зборах клубу: „Давайте не будемо забувати, яка наша мета... Наша мета – самостійна Україна”. У вересні 1988 клуб повним складом увійшов до Української Гельсінкської Спілки (УГС).

З березня 1989 Н. видавав незалежну газету “Голос відродження”. Хоча в ній було написано, що це газета УГС (а Н. тоді був членом її Всеукраїнської Координаційної Ради), практично УГС ніякої участі у виданні не брала. Н. і його дружина І. ЧЕРНЯВСЬКА самі її верстали, друкували в Прибалтиці і розповсюджували на Хрещатику в Києві. «Одсидів десять діб за те, що начебто матюкав Щербицького. Хоча в ті часи жодного матюка від мене ніхто ніколи не чув», – згадував Н.

Ідею «Голосу відродження» і початок видання заклав В.ЧОРНОВІЛ. Він же був го-ловним редактором перших випусків. Випускаючими редакторами були ЛОХВИЦЬКА, МІЛЯВСЬКИЙ, Рябошапка, Н. Потім Н. став головним редактором, а ЧОРНОВІЛ членом редколегії. Редакція тулилася в помешканні ЛОХВИЦЬКОЇ на вул. Єреванській.

З 1989 Н. — політичний оглядач радіо “Свобода”, укладач проґрами «Права люди-ни — українська реальність». 1991-1995 – головний редактор, продюсер першої в Україні щоденної недержавної проґрами «Новини УНІАР» (телеканал «ЮТАР»), яку створив, та всіляких інших інформаційно-аналітичних телепрограм. 1991 – організовує і входить до керівництва профспілки журналістів «Незалежність».
З 1994 Н. — Президент Українського медіа-клубу і Головний редактор прес-центру “Гаряча лінія”, телеведучий і один з найпопулярніших українських журналістів.

Помер під час журналістського відрядження в зону, де раніше був ув’язнений.

21.01.2003 похований на Байковому кладовищі в Києві. 

Бібліоґрафія:
І.
Український культурологічний клуб – Київ, 1987 // Український альманах. 1997. – Варшава: Об’єднання українців у Польщі, 1997. – С. 154–156. (Також: Київська весна / Упоряд. і ред. О.Шевченко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – С. 67-69).
«Я завжди почував себе років на двадцять п'ять…». Інтерв'ю Борисові Захарову // Дзеркало тижня, 2003, № 7 (432). – 22–28 лютого.
«Я «по жизні» журналіст, редактор і видавець…» Останнє інтерв’ю Сергія Набоки Вахтанґові Кіпіані 21.11. 2002 // Українська правда, 21.01. 2003 http://www.kipiani.org/plain.cgi?81
Увага № 0: Збірка віршів. 1982-1988. – К.: Книжник-Review, 2003, – 170., іл.
ІІ.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 24, 72; вип. 32.— С. 87, вип. 33.— С. 6, 21, 25, 26, 28, 30, 41; 1974, вип. 32.— С. 87: 1975, вип. 33.— С. 25-26, 30, 41; 1975, вип. 38.— С. 46, 48; 1976, вип. 39.— С. 11-12, 15, 17, 18, 30, 31, 68; вип. 40.— С. 91; вип. 41.— С. 37; вип. 42.— С. 40, 42, 44, 47; 1981, вип. 61.— С. 38.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 5-1, 7-1, 8-27, 9-22, 10; 1982: 2-16; 1984: 1-20; 1985: 10-7.
Алексеева Л. История инакомыслия в СССР.— Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 33.
Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 217.
Хто є хто в українській політиці. – К.: ТОВ “К.І.С.”, 1998.— С. 271.
Наталія Лебідь. Його життя. (Інтерв’ю з К.Зеленською) // Україна молода, 2004. – 24 квітня.
Київська весна / Упоряд. і ред. О.Шевченко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – 576 с.
Вахтанґ Кіпіані. Вічний Вічний Набока. http://archive.khpg.org/index.php?id=1303829091&w
Архіви Катерини Зеленської та ХПГ.
"Сергія бракує менi, нам…". Друзі журналіста Набоки згадують http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/20/108861/
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 500-504. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113923308&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 452-453; 2-е вид.: 2012 р., – С. 513–514. 

Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. Суттєві виправлення Л.Лохвицької та остання редакція 12.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал