Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ШУМУК ДАНИЛО ЛАВРЕНТІЙОВИЧ

20.04.2005 | І.Рапп. Виправив В.Овсієнко

ШУМУК ДАНИЛО ЛАВРЕНТІЙОВИЧ (нар. 30.12. 1914 в с. Боремщина Володимир-Волинського повіту, Польща, нині Любомльського р-ну на Волині – п. 21.05. 2004, м. Красноармійськ Донецької обл.

Учасник національно-визвольної боротьби 30–80-х рр., член Української Гельсінкської групи, автор самвидаву. 42 роки, 6 місяців і 7 діб ув΄язнення в польських, німецьких і російських тюрмах, таборах, на засланні.

17-ти літ Данило розпочав боротьбу з польським окупаційним режимом, вступив у Комуністичну партію Західної України. Зазнав кілька арештів. За наполяганням хворої мами одружився, але через два місяці, 20.01.1934, був заарештований уп’яте і за розпов-сюдження комуністичної літератури та організацію селянського страйку засуджений на 8 р. ув’язнення. Дочку Віру дружина показала йому на 15-хвилинному побаченні.

Це були роки не лише страждань, але й інтенсивного навчання “невільника комуністичної доктрини”, адже в польських тюрмах дозволялося одержувати навіть комуністичну літературу, там діяв “комуністичний університет”. Коли 1938 р. сталінський Комінтерн розпустив Компартію Польщі, а в її складі й КПЗУ, звинувативши в “націоналістичному ухилі”, комуністи були прирівняні до карних в’язнів. На знак протесту вони не приймали тюремного одягу, сиділи в білизні, тримали голодівки. Ш. звільнений за амністією 24.05.1939, провівши в неволі 5 р. та 4 міс.

Повернувся на батьківщину, викладав у школі геоґрафію. Знайомство з радянськими комуністами виявило розбіжності в поглядах, зокрема, на вибори, на примусову колективізацію, то від учителювання він був усунутий, а 15.05.1941 й заарештований радянськими властями "як брат ворога народу". З тюрми призваний у Червону Армію. У складі штрафного батальйону брав участь у боях з вермахтом. У серпні на Чернігівщині комісари роззброїли батальйон як такий, що не викликав довір’я. Беззбройним Ш. потрапив у німецький полон. До осени перебував у концтаборі для військовополонених у м. Хорол на Полтавщині – “ямі смерти”, де гибіло 40 тисяч військовополонених. Організував звідти втечу. Перейшов усю Вкраїну, бачив вимерлі від голоду 1932-33 р. села, розмовляв з людьми, які пережили голод і репресії. Тоді остаточно розпрощався з комуністичними ілюзіями.

Прийшовши до дружини, дізнався, що на нього чатує німецька поліція. Не чекаючи світанку, пішов у мандри Україною. 1943 на своїй батьківщині організував партизанський загін, захищав населення від вивезення в Німеччину, від терору окупантів. 1943 загін влився в Українську Повстанську армію. Та через принципові розходження з керівництвом УПА Ш. відмовився брати участь у бойових діях. Його було навіть заарештовано, але вдалося порозумітися зі Службою Безпеки. Викладав на військових курсах економічну геоґрафію.

Після повернення на Волинь Радянської Армії Ш. улітку 1944 очолив похідну гру-пу УПА на Житомирщину. З огляду на безвихідь у районі Малина розпустив її. У грудні 1944 заарештований НКВД під Богуславом, був під слідством у Києві, 1945 р. засуджений у Рівному за ст. 54-1, п. "а" і ст. 54-2, п. "а" КК УРСР ("зрада батьківщини") до кари смерти через розстріл, яка була через кілька місяців замінена 20-ма роками каторги.

Карався Ш., зокрема, у 3-му каторжному таборі м. Норильська. Був одним з організаторів повстання політв’язнів у червні – вересні 1953, за що переведений до Владимирської тюрми. Це повстання Ш. описав у спогадах "За східним обрієм" (вид-во "Смолоскип", 1974).

1956 Ш. звільнений Комісією Президії Верховної Ради СРСР, у серпні повернувся додому, однак під тиском КГБ мусив виїхати в Дніпропетровську обл.. 19.11.1957 його викликали в КГБ і запропонували співпрацювати з "органами". Відмовився. Наступного дня в його недобудованому помешканні в с. Слов’янка влаштували обшук, а ще через день його заарештували й відвезли в тюрму м. Луцька. Хоча справи як такої в слідства й не було – кілька перехоплених листів, та 5.05.1958 на закритому суді Ш. був засуджений за ст. 54-10 КК УРСР ("агітація проти радянської влади") до 10 р. таборів суворого режи-му.

Карався у Воркуті, згодом у Тайшеті (сел. Вихорівка). За спогади, вилучені під час обшуку, багато часу провів у БУРі (барак посиленого режиму). 1962 переведений у мордовський табір ЖХ-385/7, де спілкувався з новим поколінням борців – шістдесятниками. Там ще раз, під час обшуку в Михайла ГОРИНЯ, були вилучені його спогади. 21.10.1967 етапом вивезений у Київ і 20.11 звільнений.

Жив у Богуславі на Київщині, працював сторожем у піонерському таборі, черговим матросом комбінату облаштування пляжів у Києві. 1968 познайомився з Іваном та Надією СВІТЛИЧНИМИ, з Євгеном СВЕРСТЮКОМ. 1970 закінчив другу частину книги спогадів про пережите, яка вийшла друком на Заході. Спогади передруковувала йому Н.СВІТЛИЧНА.

12.01. 1972, під час чергового “покосу” (арештів) української інтелігенції, Ш. знову був заарештований і звинувачений у проведенні "антирадянської агітації і пропа-ганди" (ст. 62 ч. 2 КК УРСР) та в наданні "завідомо неправдивих показів" (ст. 197 КК УРСР). Під час арешту були вилучені його спогади, а в І.СВІТЛИЧНОГО – лист Ш., який слідство визнавало “проґрамовим документом”.

5–7.07.1972 Ш. був засуджений Київським облсудом до 10 р. таборів особливого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Карався в Мо-рдовії, в таборі Сосновка.

10.10.1972 Ш. виклав на папері свою біоґрафію і справу, закінчив її так: "...прошу Президію Верховної Ради СРСР звільнити мене від громадянства СРСР. Мені легше буде помирати... в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР". Такі ж заяви подавав 1973 і 1974 рр..

У неволі Ш. брав активну участь у численних акціях протестів, голодівках, хоча хворів і неодноразово потрапляв у лікарню з виразкою шлунка та іншими хворобами. 1978 його визнали інвалідом 2-ї групи. Тоді ж співв’язні Едуард Кузнєцов, Олексій МУРЖЕНКО, Михайло ОСАДЧИЙ, о. Василь РОМАНЮК звернулися до парламенту й уряду Канади з проханням "подесятерити" зусилля на звільнення Ш., бо стан його здоров’я катастрофічний. 3.11.1978 парламент Канади одностайно ухвалив резолюцію клопотати перед урядом СРСР про його звільнення. Однак Ш. належалося відбути термін повністю.

У лютому 1979 разом з кількома політв’язнями Ш. дав згоду Оксані МЕШКО на членство в Українській Гельсінкській Групі, яка на волі вже практично була розгромлена арештами.

Щоб розірвати зв’язки з волею, 1.03.1980 року всіх 32 особливо небезпечних реци-дивістів із Сосновки було етаповано до новоствореного відділку особливого режиму табору ВС-389/36-1 (с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.). Ш. закінчував термін у таборі суворого режиму ВС-389/35 (ст. Всехсвятська).

На початку 1982 Ш. етапований на заслання в с. Каратобе Уральської обл. (Казахстан), де був під адміністративним наглядом до 4.01.1987. Домагання світової громадсь-кости, парламентарів Канади і США мали той лише наслідок, що після закінчення заслання Ш. зміг виїхати в Канаду, де жив у притулку для самотніх людей у Торонто. Там вийшла його книжка "З ГУЛАГу у вільний світ".

Кілька разів Ш. приїздив в Україну, зокрема, в 1998 році на презентацію своєї книжки “Пережите й передумане”. Тоді про нього знято документальний фільм.

28.11.2002 Ш. перебрався у м. Красноармійськ Донецької обл. до дочки Віри Калач, біля котрої й помер на 90-му році життя.

Ш. – нечуваний у світі феномен, що в нашому суспільстві не вельми знаний і належно не оцінений українською державою, за яку він боровся. Міжнародна амністія визнала його найдовголітнішим політичним в’язнем.

8.11.2008 р. як член Української Гельсінкської Групи нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Бібліоґрафія:
I.
За східним обрієм.— Париж-Балтимор: «Смолоскип», 1974.
Відкритий лист (червень 1979) // Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Доку-менти і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 949-954.
Із Ґулаґу у вільний світ. – Вид-во «Новий шлях», Торонто, Канада, 1991. – С. 153 –.167.
Пережите і передумане. Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921–1981). Передм. Н.Світличної. – Детройт: Вид-во „Українські вісті”, 1983; Те ж: К. – Вид-во ім. О.Теліги, 1998.— 432 с.
II.
Хроника текущих событий.— Амстердам: фонд имени Герцена, 1973, вип. 16-27.— С. 359, 394, 459, 473, 508; 1974, вип. 28-31.— С. 18, 22, 23, 46; вип. 32.— С. 87.
ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 39.— 68; вип. 41.— С. 40; 1977, вип. 43.— С. 15; вип. 45.— С. 35, 36, 52; вип. 47.— С. 98, 114, 118, 154; 1978, вип. 48.— С. 52, 68, 69, 71, 72; 1979, вип. 51.— С. 51, 85-86, вип. 53.— С. 82; 1981, вип. 57.— С. 18, 84.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 7-20, 11-17; 1982: 3-20, 10-25; 1984: 10-24; 1985: 9-2, 10-27.
Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 11, 16, 18 61, 65, 67, 593, 945-949, 954-958.
І.Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Т. 2.— К.: ОСНОВИ, 1994.— С. 481, 495.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 117, 129, 170, 202.
Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 27.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Докумен-ти і матеріали. В 4 т.. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т.1. – С. 17, 31, 38, 133-134, 179-181; Т. 2. – С. 44; Т. 3. – С. 12, 65, 146; Т. 4. – 52, 55, 81, 171, 176, 199, 244.

Ірина Рапп. Василь Овсієнко. Приклад людської мужності та унікальності долі. – Український форум, № 21-22 (225-226), 2004. – 30 червня. – С. 15.

Іван Ольховський. Лицар честі. – Українська газета, № 22 (306). – 2004. – 10 черв-ня. – С. 1, 8-9.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахис-на група; „Права людини”, 2006. – C. 841–844. http://archive.khpg.org/index.php?id=1114002202
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зін-кевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 729–731; 2-е вид.: 2012 р., – С. 822–824.

Ірина Рапп, Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 20.04.2005. Останнє прочитання 27.07.2016.


Рекомендувати цей матеріал