Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ

28.07.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 24-25 січня 2000 року.
Інтерв’ю Михайла Петровича ЛУЦИКАЗаписав 24 – 25 січня 2000 року Василь Овсієнко(м. Сколе Львівської обл., вул. Симоненка, 3, п.і. 82600). В.В.Овсієнко: Ведемо бесіду 24 січня 2000 року у місті Сколе на вулиці Симоненка, 3, у домі пана Михайла Луцика. Записує Василь Овсієнко.М.П.Луцик: Про своє життя розпочну від самих дитячих років. Факт той, що вже з семи років є деякі мої вірші. Я іноді їх тепер читаю і маю добре враження, що вже тоді розумів життя і мав добру освіту. Чому так було? Нащадки короля Данила Галицького, а також і дворяни княжих достоїнств, зокрема й ті, що віддавна жили в селі, яке нині називається Волосянка, усе старалися отримували освіту, яка би нічим не відрізнялася від тої, яку отримують в академічних закладах на Заході, тобто в ґімназіях, в університетах.У нас була ґімназія. Вона називалась академічною. Там отримували такі ж знання, як і в ґімназіях Европи, але давалося більше матеріалу, що стосувався боротьби нащадків Данила і його дворян. Ці знання передавалися з покоління в покоління. Була й академія, яка дорівнювала европейським університетам і академіям, де також був додатковий матеріал про долю нащадків Данила Галицького та їхню боротьбу як з поляками, так і з мадярами, який не подавали історики ні Польщі, ні Мадярщини, тому що то було для них не вигíдно. Так тривало до нашого ХХ століття.Коли закінчилася Друга Світóва війна, мої батьки – мама і батько – повернулися в село з Києва. До речі, мама писала вірші, деякі з них збереглися, батько також. До років 14 – 15 я освоїв програму академічної ґімназії. Далі я студіював по університетській програмі, головним чином, історію. І ще повинен сказати, що як дворяни, так і нащадки Данила, старалися здобувати військову освіту. Тому в нас уже в 1938 році була заснована однорічна школа для старшин дворянського походження. Там навчалися виключно монархісти. НА ЗАХИСТ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ (1939)Навчання в школі старшин закінчилося в березні 1939 року, якраз під той момент, коли проголошувалася Закарпатська Україна. Це було 13 березня. Тої ночі був відданий наказ, щоб уся наша школа перейшла на Закарпаття захищати Закарпатську Україну від навали мадярських військ.Отже, наша школа брала участь у Другій світовій війні з першого її дня. У нашій групі старшин було 55 осіб, серед нас було дві чи три курсантки жіночої статі, а також було коло 20 – 25 добровольців не дворян, але наших людей. Та наша група вступила в бій уже 14 березня. Ми протрималися три дні. До 17 – 18 березня ми вже фактично вели партизанську війну, тому що мадяри великою силою залили всю Закарпатську Україну. Вони кинули, за деякими даними, найменше 75 тисяч, а за нашими даними – біля 100 тисяч війська, якщо не більше.Ми знову перейшли на польську сторону. Там я був поранений. Це поранення призвело до того, що в липні мене і батька було заарештовано польською жандармерією. На той час я вже мав поетичну збірку, мав багато своїх мелодій, бо мав нахил не тільки писати вірші, але й давати до них мелодії. Володів музичними інструментами, мав сильний голос. Деякі казали, що якби не моє походження, то я міг би стати добрим артистом. Я, звичайно, на артиста себе не настроював, а готувався до політичної боротьби, здобував знання військових справ.Коли за кілька днів у Закарпатті все вляглося і ми повернулися додому, всю нашу школу було зразу зараховано на академічний курс штабістів. Командиром нашої школи було призначено полковника Петра Дяченка, який перед тим закінчив академію Ґенерального штабу Війська Польського. Викладали там ґенерал-полковник Іван Добровольський, ґенерал-полковник Олександр Галкін, полковник Трейко і багато інших старшин ще з Першої Світóвої війни. Начальником тої школи і відтак тих академічних курсів був мій батько. За шість місяців ми закінчили академічний курс. При випуску Петро Дяченко, виступаючи перед ґенералітетом, сказав, що він передав нам знання, які він отримав на курсі академії Ґенерального штабу Війська Польського. Так що, сказав він, ми забезпечені знаннями, з якими можемо йти не тільки до полковників, але й до ґенералів. Щоправда, військовий ступінь майора отримував лише той, хто має вищу освіту, а хто не мав, той отримував сотника, а майора міг дістати тільки тоді, коли здобуде вищу освіту. Цим кожен був зацікавлений якнайшвидше здобувати вищу освіту. Я на той час уже мав історичну освіту, але то не було ніде проекзаменовано, не атестовано, отже, я диплома не мав.РОЗЗБРОЄННЯ ПОЛЯКІВ (1939)1 вересня 1939 року німці почáли війну проти Польщі. Маючи відповідну підготовку, я почав організовувати військові відділи. Ті відділи роззброїли польські прикордонні застави в селах Ялинкувате, Хащування, Вишків – це в Карпатах. Тоді поляки доставили в Славсько на свої військові бази на цілий полк військового оснащення – одяг, взуття, амуніція і навіть продукти. Дізнавшись, що там не було сильної охорони, я зі своїми відділами з 9 на 10 вересня 1939 року все це забрав. Там було забрано до якихось ста возів того добра і завезено у наші склади та заховано, але ненадовго, тому що тут же я почав організовувати відділи. Ті відділи вступали в бої з польськими розбитими частинами з метою їх роззброєння. Так що ми за короткий час роззброїли біля 20 – 30 таких груп. Ті групи були по 10, по 15, по 25 чоловік – одним словом, всю їхню зброю ми забирали.При всіх цих акціях з нашого боку не було ніяких жертв, з боку поляків теж. Вони здавалися, бо бачили, що тут нема чого робити, тому обходилося без жертв. Ми не порушували ніяких міжнародних конвенцій, тому що ми діяли як професіонали. Ми знали, як треба поводитися з людьми, які підняли руки вгору, – ми їм нічого не робили. Зброю, амуніцію забирали, а їм сказали: "Йдіть, куди хочете". Вони, в основному, йшли на мадярську сторону.Коли надійшла інформація, що 17 вересня більшовики перейшли ріку Збруч, поступила команда здати всю зброю, замаґазинувати її і розпустити всі військові формування. Тут хочу зачитати одну цитату з книги "Історія міст і сіл УРСР. Львівська область". На сторінці 716 є таке: "До 1938 року в селі (тобто Волосянка, де я народився) діяла підпільна група КПЗУ. У вересні 1939 року члени цієї групи з допомогою жителів роззброїли куркульську банду, яка намагалася перешкодити селянам зустріти радянських воїнів". Насправді це є свідчення того, що в нас були збройні сили. Інформація зроблена на більшовицький лад, ніякі там жителі не роззброювали ніяких куркулів. То ми були зафіксовані капезеушниками, серед яких були головним чином жиди. Вони донесли в НКВД, що ми зібрали стару зброю і здали в ними організовану міліцію. Таким чином, ми врятували село від зайвих підозр і репресій. Добру ж зброю ми заховали. Ще я оминув таке, що десь 27 липня нас із батьком арештували поляки, запідозривши мене, що я був поранений на Закарпатті в ліву руку. Але нам звідти через три дні вдалося втекти. То вже була випадковість. Мабуть, дано було Богом, щоб ми жили. Нас вели, мабуть, щоб ліквідувати, але в Сколім була музика, бавилися панянки, було багато різних кавалерів. До наших вартових підійшли панянки і кажуть: "Ходіть танцювати". А нам: "Ви тут постійте". Їх забрали до танцю, ми тим часом з батьком втекли, перейшли ріку, зайшли в ліс. Ми переховувалися до польсько-німецької війни. ЗА БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1939 – 1941)З приходом большевиків виникла потреба продовжити діяльність ОУН. З одного боку, поляки потріпали кадри ОУН, з другого боку, коли підходили большевики, то багато членів ОУН, особливо з Проводу, повтікали за кордон. Треба було створювати структури. Большевики на території Сколівського повіту створили два райони, Сколівський і Славський. Батько підказали мені, що треба створити й там провід. На 9 жовтня 1939 року, при большевиках, я створив провід ОУН у Славському районі. До нього ввійшло 20 чоловік – референти на чолі з провідником, яким був я.Побув там місяць-півтора, і мене переносять на повітового провідника у Сколівський район. На тому посту я був до травня 1940 року. За той час я зробив багато. По-перше, зробив «вікна», через які люди проходили за кордон і звідтіля сюди. Налагодив і відреґулював зв’язки, постарався, щоби та зброя була надійно захована, щоб її не знайшли большевики.Я побачив, що люди, які відчували, що їх можуть арештувати або які знаходилися на нелеґальному становищі, тільки те й думають, як утекти за кордон. Я ж думав навпаки. Був такий випадок. Через кілька днів після того, як прийшли частини Червоної армії, до батька заходить один чоловік з петлицями майора Червоної армії і так ніяко, ніяко, а потім питається: "Де живе такий-то?". Тобто питається мого батька за батька ж. Він, видно, вже знав. Батько каже: "Я". Він каже: "Я син того, в якого ви перебували в 1918-19 роках на Східній Україні (десь у Житомирській чи в Винницькій області). Мій батько помер. Мені довіряли, що я є благонадійний. Хоча не є партієць, але я є майор Червоної армії. Пережив голод". Розповідав про той голодомор. Перший голодомор, який був у 1921 – 1923 роках, мій батько сам знав, бо там був, а про 1932-33 дізналися хіба з преси та від людей, які переходили кордон.Батько питається, що він може запропонувати від себе. Той каже: "Таких майорів, як я, у Червоній армії є багато. Щоправда, за нами дивляться комісари-політруки. Але ми тепер тут багато чого зрозуміли, прозріли, і за певної ситуації ми можемо повернути зброю проти НКВД". Мене це дуже зацікавило, тому що я вже був на посту повітового. Я думаю: ага, є момент підняти збройне повстання – армія, значить, у наших руках. І якщо батько думали більш критично, то я думав тільки так: вперед, раз є сила. Та батько кажуть мені, що того не можна робити, оскільки будуть великі жертви, шансів виграти кампанію може не бути. І кажуть мені йти на еміґрацію. Я ж думав, що переворот на Україні можливий, бо тоді на Західній Україні було більше двох мільйонів українців, які прийшли з Совєтською Армією. З них хіба один відсоток, ну, два, три – не більше, ну хай п’ять, є тих, які вірно служать Сталіну. Та старші люди були більш обережними, і то, може не було добре. Я ще ставив питання так. Якщо дійде до війни між Москвою і Німеччиною, то Німеччина почне упроваджувати тут свої інтереси і вже тоді нам узагалі нічого буде надіятись на якийсь успіх. А якби ми підняли тут повстання, а німці вступили у війну, то вийшло б, що вони йдуть нам на поміч, але ми би вже мали відреґульовану державу.Так тоді міркували в колі монархістів. Та я був зобов’язаний підпорядкуватися волі батька і піти за кордон.НА ЗАКАРПАТТІ (1940)Опинившись на Закарпатській Україні – це було десь у кінці травня 1940 року, – я відразу приступив до формування Крайового Проводу Закарпатської України. Звичайно, що промонархічний. Я ніколи не поділяв революційних поглядів. Я ставив питання про божественні поняття реліґійного характеру, які відстоює монархія. Адже в нас були великі традиції, у нас престол весь час працював, і це було, на мою думку, єдине, за що варто боротися.Мене вислідила мадярська жандармерія і десь уже на початку липня арештувала. За мою діяльність, згідно з їхнім законом, мені належалася куля. Так вони мені й обіцяли. Під час слідства свідки, мабуть, говорили, що я стою за те, щоб відродити державу Ярослава Мудрого. Та оскільки я був чужоземець, то справа дійшла до президента тодішнього Мадярщини Хорті. Він зважив, що має справу з монархічною структурою. Хорті сказав, що в його державі монархістів не арештовують і не судять, наказав мене негайно звільнити і вислати за межі Мадярщини. Так мене оминула куля. Мадяри відразу переодягнули мене, тому що я був уже у знівеченій одежі, забезпечили всім необхідним, вивезли на станцію Ужок – там якраз сходилися кордони СССР, Німеччини і Мадярщини, трошки далі був кордон Словаччини – і сказали йти куди хочу, тільки щоб я йшов геть з їхньої території і більше не повертав. Ставилися вони до мене підкреслено поштиво, відповідно до мого стану. КРАКІВСЬКА ТЮРМА (1940)Звідти я пішов у напрямку території, яку зайняли німці – польської, тобто нашої Лемківщини. Через короткий час мене там німці-прикордонники затримали і доставили до міста Бали́город, де вже була група наших монархістів. То була в основному еліта, наша професура – до десяти професóрів, а решта, з двадцять, – старшини, які мали достойну на той час освіту. Мене там улаштували вчителем у школі. Уже закінчувався навчальний рік, але роботи ще було багато. Звичайно, на такій посаді треба було знати і село, і людей.Але я в той час, як і завжди, писав вірші, і деякі вірші вже мали антигітлерíвський характер. Якимось чином ті вірші – їх переписували, поширювали – попалися в руки гестапо. Це призвело до того, що десь у половині липня або вже десь в останній декаді липня 1940 року мене заарештували і відправили до краківської тюрми "Монтелю́пе". Не скажу, що були якісь тортури: мене просто спитали, чи то мої вірші – «Мої». Я не мав як викручуватися, вони склали маленький протокол, на кілька рядків, може, на два абзаци. Згідно з тим рішенням гестапо направило мене до камери смерті, звідки брали на розстріл. Ну нічого, чекав я своєї долі. Там я сидів з польською професурою, солідною елітою. Там у нас теж були баталії. Хоч люди чекали смерті, але політична боротьба тривала, навіть на якийсь час загострювалася, а потім вона перейшла в нормальне русло.Під час однієї з таких дискусій до камери зайшли – то було небувале – три особи в ґестапівській офіцерській одежі. Одного з них я впізнав – це був професор Микола Палій-Вільшанський, з яким я бачився ще в Бали́городі, еміґрант. Думаю, що таке? Він відразу звернув на мене увагу. Інший був також знайомий. Тут у мені зародилася надія. І недарма, бо через годину, може півтори-дві, заходять два ґестапóвці, викликають мене з камери і виводять. Щоправда, в коридорі сказали, щоб я нічого ні з ким не говорив, що все відповідають вони. Так мене вивели через дві прохідні вахти з тої тюрми на місто, може з півкілометра, сказали йти у дім по вулиці Яблуновських, 10/12, а там з’явитися або до сотника Думина, або до Горбового Володимира, які були там начальниками.Мені показали, куди йти, я пішов уже сам, а коли туди прибув, то виявилося, що там уже на мене чекали і направили мене до 44-ї кімнати, де були професóри з нашого села. Вони мені розповіли, як поширили інформацію про мене, хто був ініціатором мого визволення, як і кого їм удáлося схилити, щоби мене визволити. Вони пішли по своїх старих зв’язках і вийшли на Степана Бандеру. Степан Бандера, звичайно, злякався, бо то був великий ризик, але пізніше вирішив дати вказівку виявити, в якій я є камері, і мене звідти викрасти, а радше звільнити, без шуму. Ось саме тому й заходили ті три ґестаповці. Поручив це Степан Бандера Євгенові Пришлякові. Він з Миколаєва, гарна людина, з ним я пізніше в таборі стрінувся. Це він мені організував ювілей п’ятдесятиліття. У Кракові, вийшовши з тюрми на волю, я, звичайно, мусив вважати, щоб не вийти десь на ґестапóвців, які мене знали в лице. Я зв’язався з нашою інтеліґенцією. З боку Бандери за мною закріпили Линкавського Степанá – мабуть тому, що він швидко увійшов зі мною в контакт. Була ця людина високоосвічена, мала від природи дар естета, а не такого собі революціонера. Ми з ним найбільше проводили час. Поза тим, я мав нагоду бути з Кравцівим Богданом, письменником, з ґенералом Миколою Капустянським, ще застав я живого, хоч і хворого, Богдана Лепкого та інших. Тоді там появлявся і Бабій – він був у Варшаві. Згодом виникло питання, як бути з тим розколом в ОУН: підтримати Мельника чи Бандеру. Наша професура говорила, що мельниківці не рушились, коли їм сказали, що треба мене звільнити. Вони не зробили ні кроку, робили вигляд, що через одну людину не можна всіх ставити під загрозу. Така їхня поведінка показала, що треба підтримувати Бандеру. Але щоб Бандера міг очолити ОУН і вести активну боротьбу, як і Коновалець, він повинен був мати санкцію від нащадка Данила Галицького, який вважався тоді особою, яка очолювала всі рухи, в тому числі й колишнє УНДО. Тому Бандера десь у кінці серпня або на початку вересня перетяв кордон і разом зі зв’язківця́ми прибув до мого батька. Там між ними відбулася розмова, яка вирішила оце питання. Він дістав доручення готуватися до Великого Збору, на якому вже було ясно, що його підтримають і що він стане Провідником. Сьогодні деякі люди дуже полівіли, стали ледь не більшовиками і не вірять у такі речі... В.О.: Чи можна уточнити, де і коли була та зустріч батька зі Степаном Бандерою?М.Л.: Так, я можу сказати маршрут. Їхали в напрямку Закопáне на Словаччину. З ним був Палій – людина спокійна, врівноважена, та дівчина з еміґрації Кувак Агафія. Вона закінчила старшинську школу, талановита розвідниця. Перейшовши кордон, вони приїхали під Закарпаття, перейшли словацько-мадярський кордон, рушили в напрямку села Студеного на Закарпатті і вийшли на територію між Хащуванням і Ялинкуватим. А ті обоє були з цього села, то знали, як пов’язати їх. Точну дату зустрічі я не можу сказати, але це було десь так кінець вересня – чи не 27 вересня 1940 року. Степан Бандера повернувся до Кракова коло 9 жовтня, почалася активна підготовка до Великого Збору.БЕРЛІН (1940 – 1943)Десь так у числах Михаїла осіннього, біля 21 листопада, нас, необачних, німці похапали в Кракові і відвезли до Берліна. Я тоді якраз готував свою поетичну збірку, було майже все підготовлено до друку, але видати її в Кракові не вдалося. У Берліні я потрапив у концерн "Сіменс". У скорому часі там зв’язався професор Ленкавський і полковник Бушуєнко. Той зв’язав нас із гетьманом Павлом Скоропадським. Туди приходив історик Дорошенко, там була своя еліта, досить цікаві люди. Люди, які мóгли в 1918-19 році врятувати нашу державу, але, як вони говорили, – і я вважаю, що вони мали рацію, – що Петлюра і Грушевський у всьому винуваті. Вони погубили готову державу, яка мала такі збройні сили, що мóгли від большевиків відбитися.У Скоропадського бували цікаві люди. Заходив Петро Верґун, візитатор від Католицької церкви у Німеччині, тобто для українців-католиків. Він служив у церкві, була там така церква. Туди приїжджав Донцов, там скликали студентів в Українському університеті на вулиці Макленбурґштрассе, 75. Там був великий зал, і трохи було прикро, що зібралося десь біля 80 – 90 чоловік, коли можна було з 200 там помістити. Спочатку Донцов не викликав враження, що він добрий промовець, але коли йому почали давали запитання, то він файно відповідав, іноді з гумором, постав як справді ідеолог націоналізму, критик, спосібний і трошки так, по-політичному, пожартувати. Там у 1940 році мені дáли можливість скласти екстерном за історичний факультет. Я склав за три курси, потім ходив трохи на слухання там же, на Макленбурґштрассе. Мені було скучно там, тому що той матеріал я вже знав. На стаціонар я не міг піти, щоб не виявилося, хто я такий, оскільки був вирваний із ґестапівських зубів у Кракові. Міг бути тільки вільним слухачем. Одна дискусія, яку я мав зі своїми опонентами, посприяла тому, що Дорошенко сказав, що проблема з дипломом історика нема, я його можу вже дістати, а Верґун сказав, що диплом теолоґа я також можу дістати зі Львівської духовної академії. Що ж до диплома юриста (бо я дуже хотів мати такий диплом і мав підготовку), то тут треба було поїхати в Чехословаччину до Українського університету і дещо скласти. Там я дістав доктора права. Таким чином, уже в кінці 1942 року я мав три дипломи на руках.Крім цього, я вперто студіював психіатрію. Чому? Тому що в політичній діяльності можуть траплятися хворі люди. Можуть проявлятися хворобливі явища в середовищі, які можуть призвести до загибелі цілої формації. Щоправда, диплома психіатра я не мав, але я мав коло себе консультанта, доброго доктора-психіатра, чеха, який бачив, що його праця не піде даром.Ну, було свого часу таке – ще я до того дійду, – що ґенерал-лейтенант Нікітченко, голова КҐБ України, коли після трьох з половиною років слідства їм не вдалося мене знищити, викликав мене після львівського суду і сказав: "Ви виявилися найсильнішим юристом в СССР, бо обвели всіх круг свого пальця. Фактично, ви створили підпілля, керували ним, а судили тільки двох – вас і Водинюка". То було сказано в 1961 році, а потім, у 1978 році, в Інституті імені Сербського донька Дзержинського, Маргарита Феліксовна, сказала: "Ви виявилися найліпшим психіатром, бо це перший випадок в СССР, у совєтській психіатрії, що доводиться знімати діаґноз". Я не знаю, чи доведу розповідь до того, тому так упередив. А це такі були мої студії за молодих років. У Берліні, крім того, що працював на заводі "Сіменс", я вів і громадсько-політичну діяльність, працював у різних українських політичних формаціях підпільного характеру, як-от ОУН. З монархістами треба було попрацювати і настановити їх на відповідний шлях, тому що втрачалися ідеї і традиції. От, скажімо, Донцов – він дворянин. Коли його спитали, чи він знає про це, то він сказав: "Знаю, що я дворянського стану, навіть герб маю". Дорошенко також гербовий дворянин, про Скоропадського мови не може бути. У тій боротьбі брало участь багато дворян, і то на високих становищах, тому їх треба комусь трошки відживити. Це були здібні люди, але найбільш активними були ті, які залишилися при структурі підпілля ОУН-бандерíвській. Але це були молоді хлопці, з ними треба було працювати, і ми над тим працювали, і я в тому числі був у тому проводі. Тих українців, які попалися у польсько-німецькій війні у німецькі табори військовополонених, треба було також рятувати. Я їздив у той Ваттенштет, де вони були в таборі, нас цілі групи їздили, брали їхні установчі данні, а потім через Ukrainische [нерозбірливо], тобто "Українську установу довіри в Берліні" ми готували для них відповідні документи і виривали їх звідти, влаштовували на роботу. Вони користувалися такими правами, як і ми, галичани. Це була благородна місія, ми допомогли тисячам українців вийти з того полону.Ще хочу сказати, що з тим полковником Бушуєнком ми їздили по музеях. Він зрозумів, що я дуже люблю ходити по музеях, то ми об’їздили берлінські музеї, Дрезденську галерею, по інших містах. Відтак він каже: "Я їду в Париж, бо я звідтіля, то давайте поїдемо разом, побачите Лувр". Ясно, що мені багато про те говорити не треба було. Ми зробили так, щоб відпустки в нас співпали, і поїхали. Так я оглянув французьку столицю і деякі інші міста. Цікаво, що Бушуєнко заводив мене до одного француза-мільйонера-комуніста. Я його питаюсь, як то його, мільйонера, що має такі маєтки, навіть німці підтримують і не чіпають – а він же ж комуніст? Якщо комуністи прийдуть до влади, то чи знає він, що його чекає? Він каже: "Мені ще дадуть". Я посміявся. Показував цілі стоси газети "Юманіте". Він виписував її, хоч читати не читав. Отакий то був комуніст. Це такий факт, що його обійти не можна. То говорить про те, які були французькі комуністи, які взагалі комуністи на Заході, як вони то романтично сприймали, не знаючи, що тут робиться. Іншу відпустку я провів з італійцями в Італії. Цьому послужив такий випадок. Я наслухався італійців, як вони співають, потім платівок Карузо. Я собі то запам’ятав і в присутності своїх колег проспівав. Це було в Берліні по вулиці Берлінен-штрассегемайшестслягерліхтефельдезід. Поруч був барак, у якому жили італійці. У двох секціях були італійці, в одній були французи, далі бельгійці, данці, голландці, німці. Там було всього чотири бараки. [Кінець доріжки]. Табір невеличкий, там було, може, десь триста чоловік. Отож одного разу, за доброго настрою, мене спонукали і спровокували заспівати ті різні неаполітанські пісні на повний голос. Проспівав я кілька – коли піднялися занавіски, як їх називали, фердункель – коли Німеччину бомбардували англійсько-американська авіація, то заслоняли вікна. А вони заслоняли і вдень. Один підняв ту занавіску, дивиться, а італійці обліпили ту кімнату і слухають. Коли я перестав, вони біжать, плещуть і кричать: "Карузо, Карузо!". Так мене там прозвали Карузо. Мені не так просто було з того виплутатися. Італійці спонукали мене до того, щоб я їхав з ними в Італію. А ще моє прізвище Луцик вони вважали пов’язаним з якимись їхніми патриціями. Бо Луцик – це світлий. Світлі князі, світлі патриції. Одним словом, приліпили до того дуже багато, подарували мені гарну скрипку. Я ще пожартував, чи це часом не скрипка Страдиварі. Вони казали що ні, але теж така. Я любив на дозвіллі відмузикувати якусь мелодію. На той час я мав з тридцять гарних мелодій, написаних мною, більшість на мої вірші. В одну з таких короткочасних відпусток я поїхав в Італію. Там італійці мене теж трохи спровокували співати, бо казали, що ніхто не чує, тільки вони, а виявилося, що там кругом було повно італійців. Мені там подарували мандолу, таку гарну, що я й не бачив такої в Німеччині. Це не мандоліна, а мандола, зроблена на замовлення, дуже гарна. А коли я повернувся, мені подарували ґітару. Дуже гарний взірець ґітари. Я на ґітарі не дуже любив грати, але прийняв дар. Одним словом, мене обвішали інструментами.В 1943 році я беру відпустку. Щось мені на душі неспокійно, то беру відпустку додому. Їдуть зі мною ще деякі хлопці, забирають усі мої манатки. В моїх манатках була досить солідна бібліотека, були ці музичні інструменти, крім цього, п’ять комплектів німецького офіцерського одягу. То, я думаю, там мені пригодиться. У мене, як людини військової, завжди було бажання мати все, що треба, щоб не шукати. Тим більше, була нагода дістати той одяг дешево.Мушу сказати, що Скоропадський, знаючи про курс нашої військової академії, і знаючи, що там військовими ступенями не розкидалися, вирішив п’ятьох з нашої групи атестувати. Їм дав полковника, а мені ґенерал-хорунжого. А потім, під кінець 1943 року, він надав мені зі засвідченням, з печаткою ступінь ґенерал-полковника. Я був молодим, але він каже: «Вашому стану то треба мати». Отак я з тим усім собі поїхав. Документ той зберігався в мене добре, але до наших часів не дожив. Та він і не потрібен тепер. НА СКОЛІВЩИНІ (1943)Прибувши в рідний край, на свою Сколівщину, в своє рідне село Волосянку, я не мав наміру повертатися. Тим більше, що десь через тиждень чи, може, десять днів отримую листа з Берліна, де мене повідомляють, щоб я був обережний, бо там, у Берліні, приходили ґестаповці мене арештувати. Значить, раз приходили там, а мене немає, то вони передадуть сюди. У Сколім я встиг сконтактуватися з людиною, яка працювала у повітовому Кріпо і мала контакт з ґестапо.В.О.: Що це – Кріпо?М.Л.: Kriminal Polizei. І не ґестапо кажеться, а ґештапо – ґегайн штадт поліцай. Це був офіцер Іляшевський. Він мене повідомляє: "Вже є тут ваша фотографія і дані, щоб вас або вбити, або арештувати". Крім того, в нас був такий Ілько Кореневич. Він працював у Кріпо і заступником начальника української поліції. Це були наші люди, ми мусіли мати в тому ворожому середовищі свою розвідку. Скоро я налагодив так, що комендант стрийської української поліції поручик Петро Кореневич також був нашою людиною. Інший Кореневич працював у Тухлі в поліції. У Львові Павло Теренчин був начальником поліційної школи, готував слідчих, старшин усього Ґенерал-ґубернатóрства. Це була теж наша людина. Більшість свого життя він прожив у нашому селі. Таким чином, мені не важко було всюди мати своїх людей, щоб давали відповідну інформацію.Коли я дізнався, що за мною потягнувся той хвостик з Берліну, то я був обережний. Був один такий випадок. Зайшов я до своєї тітки в селі Хащування, в якої був на квартирі офіцер, начальник прикордонної застави. Він коли зайшов і побачив мене, то викликав тітку і спитав, хто я такий. Та каже: "Це мого брата син". – "А брат де?" – "Арештований НКВД". – "Коли?" – "18 травня 1941 року він арештований і пропав". Він тоді показує їй мою фотографію: "А його я маю наказ тепер арештувати або при спробі втекти застрілити. Ото скажіть йому, щоб він більше до вас не приходив і щоб вийшов звідси непоміченим, тим більше, що не тільки я, а й усі наші прикордонники мають на нього всі дані, щоб його заарештувати".Отакі були життєві колізії. Їх було дуже багато, але мені треба було то все враховувати, щоби діло робити. Але що головне – все це штовхнуло мене геть від легального становища на нелегальне. Я вимушений був переходити на нелегальне становище і продовжувати свою підпільну політичну діяльність.Скоро я зв’язуюся з Проводом, зі Степаняком, який очолював тут крайовий провід. Він мені одразу пропонував очолювати провід ОУН Дрогобицької області. Я спочатку йому ні ні, ні так не сказав, а потім, прибувши сюди, вивчив ситуацію, зважив, пов’язався з іншими дворянами, з монархістами, як-от Луцький, Гошовський, Витвицький, сказав їм, що я буду розгортати збройну боротьбу. Тому мені не просто було в те ув’язуватися. Якби я прийняв такий масштаб роботи, як Дрогобицька область, то, практично, я би не міг того всього зробити. Тому я попросив, щоб мені не вмішувалися у Сколівщину. Я собі взяв Сколівщину. Мені цього терену було досить для того, щоб я міг тут розгортати створення військових відділів. Мені тут і терен знайомий, і людей багато знайомих, тут багато випускників нашої школи. Звичайно, цьому ніхто не перечив. Отже, я очолюю повітовий Провід на Сколівщині.Зустрівшись із Теренчиним у Львові, я взяв у нього зв’язок на Волинь. Там я зустрінувся з Клячківським Дмитром, який тоді вже виділився як перспективний командир, командуючий військ того краю. Шухевич тоді ще був у Білорусії. Усі ті особи мені були знайомі по еміґрації. Вони мене знали, я знав їх, і, ясна річ, я почув за собою не тільки крила, але й почув себе до обов’язку, що треба робити саме так, як потрібно в даній ситуації.Ситуація була така. Якщо на Волині німці довели до того, що там треба було дійсно діяти збройно, то в нас у Галичині піднімати збройне повстання – це означало допомагати большевикам. Хай собі німці з большевиками б’ються, нас вони тут не чіпають, а ми повинні виступити там, де це буде необхідно. ВИЗВОЛЕННЯ ПОЛОНЕНИХ (1943)Я побачив тут табір на Святославі, біля Сколе. Це був карний табір, у якому німці тримали біля 500 в’язнів. Над ними знущалися гірше, як у німецьких концлагерях. Там були мої знайомі, навіть один родич, і тому я поставив завдання розробити план, щоб їх звідти визволити. Той табір сильно охоронявся, притому фахівцями, добре озброєними, нападати там удень було неможливо, оскільки в місті Сколе стояв полк німецького вермахту, різні німецькі айнзетц-команди, стояло Кріпо, ґестапо, стояв добрий курінь мадярів, охорона мадярських шпиталів. Сколе було наводнено німецькими і мадярськими військами. Крім цього, вздовж залізничної траси діяла АК, тобто польська Армія Крайова, яка чинила різні операції, через які страждали українці. Вони вб’ють кількох німців, і ясна річ, що німці хапають українців як заложників і розстрілюють. Треба було з тим покінчити. То була вимушена ситуація. Отже, якщо вступити з німцями у бій, то треба було розраховувати, чи є в нас така сила. Такої сили в нас не було. Фактично, вона була маленька, яких-небудь сто кадровиків.Я розробив план нападу і визволення тих в’язнів, підібрав людей, які могли це зробити. Це могли зробити не будь-хто, навіть добрі військовики, бо там могла діяти тільки невеличка група, яких-небудь 20-25 чоловік. А більша група могли бути заздалегідь викрита і вся операція могла пропасти, були б жертви. Я підібрав на ту операцію таких, як Байда, Толюбас Лука з Волосянки (він очолював перший відділ). Був Лев – цей очолив другий відділ. Суслинець Дмитро зі своєю групою – там біля 17 – 18 чоловік – мав зліквідувати охорону, перерізати світло, телефони, проникнути в табір і випустити з бараків отих в’язнів.Серед тих в’язнів біля 250 чоловік були лежачі. Тих, що вже були нездатні працювати і ходити – їх уже й не годували, і взагалі знищували, навіть живих брали десь вивозили, закопували і на тому кінець. Таких уже було майже половина, якщо не більше, які вже були підготовлені до знищення. Є література, як вони це робили. То були фольксдойчéри. Фактично то були поляки, які мали насолоду, коли знущалися, мордували і доводили до смерті українців. Вони писалися і фольксдойчéрами, щоб мати змогу по-садистському знущатися з наших людей. Звичайно, що ми пережили різні окупації, страхіття ми пережили в застінках НКВД, але ми повинні не забувати, що не ліпше було в руках польських, мадярських, румунських катів, ну а відтак і ґештапо. Одним словом, ми не мали справу з «воріженьками», як то люблять співати, – ми мали справу з садистами, катюгами, які прагнули нашої крови і прагнули нас знищити для того, щоби посісти наші землі. З нами не панькалися, і я впевнений, що вони не змінили своїх характерів і планів і на даний час. Тому той, хто береться за політику, це повинен усвідомлювати, і якщо він це усвідомлює, то має робити так, щоб ми більше не піддалися таким знущанням. Якщо ж він того не розуміє, то його треба усунути від політики.Таких принципів я дотримувався й тоді, в підпіллі. Я дивився, хто що може, в мене був відпрацьований апарат підпілля, то був підпільний уряд. Після того, як ми розбили той табір, треба було зразу вивезти понад 250 чоловік у гори і їх лікувати. Може шістдесят, може більше фір, названих нами тоді санітарними каретами, вивезли тих людей. То треба було робити швидко, за одну ніч перекинути їх за 50 – 60 кілометрів. Ми їх перекинули в село Волосянку. Ну, пишуть в історичних довідниках, що їх розподілили по якихось там шпитальках у горах. Але це не відповідає дійсності, бо тоді ще ніхто не думав про шпитальки, ніхто їх не готував, ніхто не думав про якісь збройні дії. Це була акція, якби серед літа звалився на голови сніг цілими крижинами. Навіть тут, у місті Сколе, ще кілька днів не могли повірити, що то ся стало. Казали, що щось ся стало, а що саме – ніхто не знав. Не знав нічого ні Провід, ні командування, ні Центральний Провід, бо нікому я нічого не говорив, щоб не завалити справи. Таким чином, та місія припадає повністю на монархістів, які виконали операцію на високому рівні, без жертв.Скоро після того, як цих людей вивезли, за лікування їх узявся досвідчений лікар, про якого ніде не знають у підпіллі – доктор Ілько Сейка. Цей лікар лікував і січóвих стрільців, і в Українській Галицькій армії був. До того, він мав поняття у фітотерапії: сам робив ліки, різні мазі, які давали ефект. Вони сміло конкурували з тими, які випускали фармацевтичні установи. Крім цього, в нас був високої класифікації медперсонал. Безвусі хлопчики 18 – 20 років, які попали в той табір, були покатовані, у їхніх ранах уже заводилися черви, кидалася ґанґрена. Вони були на грані смерті, їх доводилося отак рятувати в умовах підпілля, на лісових галявин, біля потоків, а основне – їх треба було годувати.У той час у нас на Галичині ніхто не мав поняття, що там треба якесь військо годувати, що є така проблема. Я не знав, що робити. Визволивши їх із того пекла, я опинився в такій ситуації, що їм тепер нема виходу, хіба що помирати з голоду. Конспірація вимагала, щоб ні слова нікому не говорити. Членів ОУН хоча й було багато, але вони неспроможні були забезпечити харчами таку масу людей. Це ж біля півтисячі людей. Десять чоловік прогодувати одному селу – це не під силу, а тим більше, що це зголоджені. Коли їх туди доводили, то над кожним треба було ставити людину, бо вони щипали траву, пасли, їли, де вода – кидались пити воду. То було просто жахіття, яке трудно уявити собі. А це ж ми бачили на власні очі.Опинившись у такій ситуації, я пішов до своєї тітки в село Хащуване. Її називали Павлунька – це була мого батька старша сестра, людина високоосвічена, любила літературу, велика патріотка, гордилася своїм походженням. Я їй розповів про ситуацію, в якій опинилися ті люди, з одного боку, й через мене. І що не бачу ніякого виходу. Вона бере мене за руку і веде до своєї пивниці з бульбою. Відчиняє – а там повна пивниця бульби. Це був липень місяць, десь після Купала, 7 – 8 число. Показала мені цю бульбу і каже: "Отут є, напевно, якихось 25 – 30 центнерів. Я можу її дати, бо в мене є ще один копець бульби для своїх витрат, для годування свиней. А цю я можу дати". Я зрадів. Потім вона мене заводить на ту пивницю зверху. Там були дві такі великі кадовби капусти, яку вони не впоралися з’їсти. В кожній кадовбі могло бути десь так по сто п’ятдесят, а може й двісті кілограмів капусти. Вона каже: «Це теж твоє». Добре.Вийшов я з нею, а в кучі лежала свиня, така як трирічний бик або добрий кінь. Я кажу: "Тітко, я цю свиню заберу". Вона каже: "А мене німці розстріляють – мене і всю сім’ю. Скажуть, що я зарізала". Я кажу: "Ми зробимо так, що свиня пропала". Її будинок десь, може за півкілометра, ну, кілометра не було до мадярського кордону. Я кажу: "Ми зробимо так, що це вкрали звідти, з-за кордону. У такий-от спосіб". "Ну, – каже, – якщо так, то беріть".Її чоловік, Лу́ка Савкóвич, каже: "Я бульбу вам буду привозити сам, щоб нікого не втаємничувати. Знайдіть там у когось місце, щоб я туди привозив, а там уже будуть брати і ніхто не буде знати, що то від нас. Привезу й капусту". Свиню цю також вивезли на кордон, а там кордоном провезли в інший бік. Свиню тихо, без шуму вбили, спустили кров. Була два центнери, не менше. Було і для заправи трохи, і м’яса було. Таким чином тітка і мене врятувала, і цих людей. Отак була розв’язана пекуча проблема з прохарчуванням людей. Там варили добрі борщі, і бульба була, і капуста була. Хлопці почали поправлятися.Ми розташувалися так, що німецька розвідувальна "рама" туди не долітала. Вони брали курс на Ружанки, Славсько – нижній кінець, Ли́бухів, тоді обстежували інші села. А туди, на Волосянську територію, не долітали. Просто по Божому промислу було вибрано це місце. Лікар Сейка, якого я вже згадував, узявся за лікування і каже: "Я вилікую всіх – всіх до одного спасу". Він усіх урятував. Там гріли води, обмивали рани, робили різні мазі, було трохи йоду, була марганцовка, так що промивка йшла. Були такі ліки як подорожник. То все використовували наші місцеві санітарки з Волосянки. Кухарки-дівчата – то все були підпілячки, дуже активні, розумні, освічені, вони все робили так, як слід. Хлопці ставали на ноги. Тих, що вже звелися, тут же вишколювали. Вони проходили військовий вишкіл зі зброєю, стояли на постах.Треба сказати, що Суслинець Дмитро взяв з собою біля ста тих, які могли йти – не їхати, а йти. Та коли побачив, як вони кидаються і пасуть траву, ідуть до потоку, то був вражений і сказав відвести їх мені: хотів я таку музику, то хай годую. Привели до мене ще біля ста ротів. Це був великий тягар. Але я завдячую тітці, і хай завдячують ті, якщо ще живі – то була спасителька їхня. АКЦІЯ В СКОЛЬОМУ (ДЕМОНСТРАЦІЯ СИЛИ У СКОЛІМ, 1943)У той час прийшла інформація з Сколього, що німці хочуть зробити відплатно-каральну акцію – знищити 19 липня села Рожанки́, Волосянка, Ли́бохора і Кóростів. В зв’язку з тим треба було спішно підготувати людей до акції з нашого боку, щоби німців зупинити. Через кілька днів Теренчин привів свою школу підстаршин і старшин поліції, яка була розрахована на ціле Ґенерал-ґубернатóрство. Там було яких сто таких, що до цього були в поліції, були й ті, яких німці брали в СС-дивізію зі Львівської духовної семінарії. Деякі хлопці, щоб не йти в СС-дивізію, пішли до Теренчина в поліцію. То були хлопці з середньою освітою, повністю годилися на вишкіл старшин, і Теренчин їх усіх забрав. Це було 150 чоловік. Прийшли вони гарно вдягнені, у новій одежі, з новою зброєю, взуті, підготовлені, вишколені. Виїхали в селі Синéвидне-Верхнє, звідти їх уже чекав зв’язковий на Ключі. На Ключі їх вийшов зустрічати Дмитро Суслинець, з ним ще п’ять чоловік. Один з них ще живе – це Федір Кореневич. Живе тепер інвалідом першої групи в Рожанці-Верхній.Відділ Теренчина – це фактично були кадри старшин цілого полку, якщо не більше. З ними всіма він приходить у ті Волосянські ліси, бо більше ніґде, а там нема що їсти. Він прийшов якраз тоді, коли Суслинець наді мною трохи пожартував, що перекинув оцих, аби я годував сам. А Теренчин сказав мені так: "Я не буду вас обтяжувати, я піду в інші терени зі своїм відділом. А там підемо на Станіславщину і будемо мати рейдові відділи, будемо докінчувати вишколи". Він мав військовий ступінь майора, тому що закінчив тоді академічний курс старшинської школи. Для всіх була таємниця, який фактичний його ступінь. Його хто вважав хорунжим, хто поручником, але за нашими даними це був уже майор, який міг сміло бути й полковником.Коли з’явилася інформація, що німці готуються йти палити ці села, то Теренчин і ми тоді розбили свої секретні склади і почала швидку мобілізацію для формування відділів, які зможуть продемонструвати німцям нашу силу.Я вважав, що найкраще зробити рейд військ через місто Сколе, зі зброєю в руках, у білий день. Дата рейду була призначена 18 липня. Було відмобілізовано більше тисячі чоловік з наших сіл плюс ті, що були визволені, плюс тих 150, що прийшли зі Львова. Одним словом, то була вже солідна сила. Там були кадрові, було вісім полків (бо було вісім полковників), був бригадний ґенерал, був ґенерал дивізійний. У бандерівців і в УПА того не було, а в нас монарх має право дати будь-який військовий ступінь, може дати титул князя – то залежало від потреб, які вимагали цього. Таким чином, у нас були кадри, вони були досить солідні. У нас був ґенерал-полковник Добровольський – це старий фахівець штабних робіт.У наших горе-істориків ніде не зафіксовано цього, але щодо цієї німецької каральної відплатної акції маємо підтвердження у книзі "Історія міст і сіл УРСР. Львівська область" на сторінці 698. Там є такий абзац: "Велике значення для розгортання боротьби з фашистськими окупантами мав карпатський рейд партизанського з’єднання С.А.Ковпака, загони якого в 1943 році пройшлися через місто". Мається на увазі місто Сколе. В чому тут справа? Справа в тому, що большевики старалися нашу героїку приписати собі. Тому вони зафіксували це в такому авторитетному енциклопедичному виданні. Та ми знаємо, що 18 липня 1943 року в Галичині взагалі не було ніяких військ. А що стосується Ковпака, то його партизанські відділи на той час дійшли чи ще доходили до Житомирської області. Дністер вони перейшли аж у вересні 1943 року і скоро були знищені (туди, як на Двір, на Делятин). Про це пише й сам Ковпак у книзі "Від Путивля до Карпат". Так що це питання вичерпане. Тільки нема даних, хто ж знищив тих ковпаківців. Знищили їх ті, які йшли через місто Сколе.Що ж було в Сколе? Совєтська розвідка і німецька аґентура зафіксували факт, а їхні військові експерти дійшли висновку, що в Сколім у цей день стояв полк. Вони пишуть: "Загони, з’єднання". Що таке загони? Прийнято вважати, що це полки, бриґади. А з’єднання – це дивізія або корпус. Така українська термінологія, що з’єднання – це не менше дивізії і не більше корпуса. Загонами можуть бути, ще раз підкреслюю, полки або бриґади. Таким чином, це мусило бути війська порядку 3 – 5 тисяч, а то й 10 і більше. Якщо брати у кадровому відношенні, то в нас там було на якихось 6 – полків кадрів. Ми, монархісти, мали сильні кадри. Крім цього, ми мали право давати людям військові ступені – і ґенералів, як треба. Могли давати титули дворянства, навіть князів. Так що в нас зовсім інакша ситуація була, чим у відділах УПА. Крім того, що в УПА Клячківського Леонід Ступницький – це дворянин з-під гербу САС, наша людина. Він ніколи не вважав над собою когось там зверхником, за винятком монарха Данилової крови. То говорить про те, що кадри УПА були фактично підпорядковані нам.Отже, уночі під 18 липня 1943 року ми перекинули всю ту масу війська у Сколе, в ліси під Кам’янисте. У нас було десь 25 гарних коней, гарні сідла, то ми показали, що в нас є й кавалерія. Ті війська трохи відпочили після дороги, а так коло обіду їх було піднято і почався через місто Сколе бойовий марш. Ми, за винятком тих, що прийшли зі Львова, взяли ту зброю, яку здобули в 1939 році, той одяг – все було збережене у найкращому вигляді. Німці звертали увагу, що військо йде у новеньких випрасуваних штанях, що не зачіпає німців, не звертає на них увагу, як наче їх нема. Цим ми демонстрували силу, наказ був іти. Дистанція один від одного порядку 4 – 5 метрів. Ясна річ, ми розрахували, що поки пройдеться таке військо від початку міста Сколе, це так порядку хай 3 кілометри, а то й не цілі, з того місця, від того Кам’янистого до іншого потоку, то можна проявити військову хитрість. Вони виходили над місто, повертали вправо, лісом бігли і йшли зновá і зновá. Так вони пройшли чотири рази, а то могло бути чотири години, бо за годину важко впоратися, щоби зробити один такий круг. Тому німці балансували. Німецький штаб, очевидно, добре рахував. Хоч їхні казарми були обставлені кулеметами, вони не могли вийти. Вони бачили, що їм треба просто сидіти і дивитись. Вони зі своїми дамами й коханими були просто споглядачами. Ходили по місті, стояли на тротуарах і дивилися, як іде військо. То було дуже дивно. Ясно, що німці зробили висновок, що це ніякі не большевики, що це не поляки і навіть не бандерівці, бо всі ті мóгли до них проявити якісь там збройні акції. А тут усе відбулося толерантно. І ясно, що тут, напевно, є шантаж – показується їм, що ніяких акцій тут бути не може, тому що тоді ви тут усі погинете. Дійсно, наступного дня, 19-го числа, ті каральні поліцейські ґестапівські загони, які були підкинуті зі Стрия до Сколього, повернулися назад до Стрия. Вони відмовилися від каральних акцій, бо зрозуміли, що вони ні один звідти можуть не вийти. Якби вони на те пішли, ми тоді їх могли знищити, будь-яку силу, навіть той їхній полк. Ми все-таки були в наших горах господарями, і якщо треба було захистити себе, то ми б себе захистили. Оце така була акція. Що ж робилося тоді у Проводі? Як я вже сказав, ні про першу, ні про другу акцію у Провід не повідомлялося. Потім повідомилося, тільки не як звіт, а просто так поінформувалося УПА на Волині, отих Ступницького і Клячківського. Просто як колеґ, що таке було, і вони звідти прислали багато похвал тим, хто брав участь в акції, та іменні пістолети для кожного. Так що там уже було відомо про нашу солідарність, розумну, чисто таку вояцьку. Що було далі? Через деякий час, може не через тиждень, а через місяць, у Проводі Дрогобицької військової округи, де військом керував Богдан Вільшинський зі Сколього, Лебедем і Шухевичем було поставлене завдання вияснити, що воно там зробилося, що там за така велика сила діє в Карпатах на Сколівщині? Чи не появився часом подібний до Тараса Бульби-Боровця, як на Волині, і що з ним чинити? Тамтого вони делікатно вже усунули. Бо там не було такої, як хтось думає, сили, а тут є велика сила. Цю силу треба, значить, розвідати, і, напевно, ліквідувати ініціаторів. З тою метою вони направляють сюди есбіста Евгена Пришляка, який очолював тоді референтуру Дрогобицького обласного Проводу. Він прийшов до Конюхова і там розповів про свою мету Гáсину Юрку – то брат Олекси Гáсина, який був пізніше полковником штабу УПА – з якою метою він іде, і просив у того підтримки. Там якраз було наше СБ. Йому делікатно сказали: "Ми вам допоможемо в цьому". Забрали цього Пришляка і того Богдана Вільшенського ніби показувати, що тут є, а фактично їх було делікатно арештовано. Їх не роззброювали, а так, кажуть, поїдемо. Так вони приїхали поїздом аж до Славська. У дорозі вони почули, що співають пісні на славу військ і того командування, які йшли через Сколе. Вони їдуть і думають: що тут таке? Тут уже повністю держава. І славлять не Бандеру, а якогось монарха. Доставили того Пришляка до Славська, він дивиться, що то якісь «високолюди», як він сказав, усі двометрові. Ті «високолюди» його привозять, дають йому в Славську коня, їдуть з ним у напрямку села Волосянки, а там йому зав’язують очі і ведуть його туди, куди він не знає. І раптом він опиняється на лісистій поляні, там його заводять у такий терен, він заходить, дивиться – всюди стоять війська, пости, так, як у якомусь військовому лаґері. Військо одягнене гарно, все – команда, дисципліна, що так може бути тільки в казці. Його заводять до мене, він дивиться – і я дивлюсь. Він каже: "То ви?" Я кажу: "Я".Касета друга:Ну ясно, що ми обнялись – все-таки це був мій визволитель з тої тюрми краківської. Тут уже все було ясно, ми розсміялися і ще раз сміялись, тому що вийшло таке велике непорозуміння. Він уже розумів, що не може бути ніяких арештів. Бо тоді і Лебідь, і Шухевич знали, кого він визволяв. Вони розуміли, що в мене можуть бути своєрідні вибрики, але не спрямовані проти них. Потім він там був, йому дали можливість побачити табори розташування військових. Потім йому дали можливість піти серед тих старців, йому там показали реліквії. Там були реліквії ще з часів Данила Галицького, які аж до нас зберігалися в церкві. Він те все оглядав і сказав пізніше, що все те дихало старовинною історією, що він просто в захопленні. Такі були епітети. До речі, про це він пізніше розповів, коли мені справляли п’ятдесятиріччя в таборі у Мордовії на 19-му. Побувши в нас, може, з тиждень, Пришляк повернувся, щоб дати звіт. Отам він переконався, що Вільшинський Богдан про все знав, але він не повідомляв, то лишилося таємницею, тому що він себе числив до дворянства і не міг не знати. Коли Пришляк повертався, я з ним послав Миколу Савковича, юриста, який був із дубровських дворян. Він представляв нас у Проводі – коло Лебедя і коло Шухевича, щоб вони знали, що все йде добре. Що сталося з тими військами? Після тої акції не можна було утримувати таку масу війська, не маючи бази для харчування. Ще можна було в тій одежі ходити, але її теж треба було припасти. Припасти набої, зброю. Тому всі були розпущені. Залишилися ті, які були визволені, бо вони не мали куди повертатися. А тих всіх було розпущено, щоб вони йшли працювали, годували своїх дітей, свої сім’ї. Все було скорочено до мінімуму. Теренчин пішов [нерозбірливо], потім він був при старшинській школі, займав різні пости і при штабі працював. То була людина дуже обдарована, мені хочеться за нього сказати якнайбільше, але тут нема як. Він був живописець, він у штабі дуже добре робив креслення, що було дуже потрібно, бо то не кожен може. Він робив карти, як ніби вони виходили у німецькому виданні – старанно, грамотно. Так що то була велика, дуже корисна людина. Загинув він разом з Полем десь у 1944 році. Про це є дані.* *(Див. про Поля, про Другу старшинську школу УПА-Захід «Олені» в Рожанкáх – в автобіоґрафічній розповіді Петра Січка // – Три повстання Січків: У двох томах. Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи. – C. 81-82. – В.О.). Там і частина його архівів, які він вів, попалися у НКВД. Інші архіви були не при ньому, а при комусь іншому, але його рука попалася Гасену. Де Гасен подів ті документи – невідомо. Є в нього ще рідний брат, який в Сенечóві живе, це Долинський район. Є там сім’я, пам’ятають про нього. Так закінчилася історія цієї особи, теж забутої. У мене є фотографія і окремо, і зі мною на пам’ять. Його постать забута, затерта всіма, бо зараз прикрили тисячі таких людей одною особою Шухевича та Бандери, а то негарно – треба кожного показувати, бо кожний міг бути і Бандерою, і Шухевичем, але не робили цього, бо не хотіли робити розколів. Амбіції свої вони приховували, але мали високий талан, розум, людську гідність і достойні того, щоб їх не забувати. Теренчин (він мав різні псевда, був і під псевдом Хмель) забрав з собою частину людей з того табору, зробив з них курінь. Інших забрав Байда до себе. Той теж зберіг кадровий курінь. У кадровому курені може бути деякихось тридцять чоловік. Як треба, робилася мобілізація, вони очолять. Той інший, Байда, був Лу́ка Лю́бас – старшина ще з польського війська, відтак він закінчив старшинську школу. Був такий Крілик Микола, який теж був старшиною в ступені майора. Той мав другий кадровий курінь. Так що в нас лишилися кадри. Навіть курінні працювали вдома, вони годували сім’ї. У нас ніхто не демонстрував того, що не було потрібно, бо інакше в нас не було б кадрів. На Волині була необхідність оборонятися, там була інша ситуація. А в нас німці вели себе толерантно. Ліквідувавши польську АК і оцей табір, відвернувши німецьку спробу робити каральні акції, в нас не було потреби щось інше робити. Ті, що були зафіксовані в ґестапо і мали бути арештованими, – ті знаходилися на нелеґальному становищі, займали різні підпільні пости. Я також. Ми певний час працювали підпільно, а потім у 1944 році я перейшов на Закарпаття знову відтворювати створений мною в 1940 році провід Закарпатської України. Це було відомо і Шухевичу, і Лебедю, і Старуху́, і Маївському, що я перейшов у Закарпаття, підібрав кадри, створив крайовий провід Закарпатської України, який уже 9 липня 1944 року повністю функціонував. У ньому було сформовано чотири кадрові курені. Щоб знати: є тактичні, діючі ку́рені, а є кадрові.Так було до 22 серпня 1944 року. У той день я був у бою з мадярами поранений в ліву руку, з місяць був у тяжкому стані. Поранення було тяжке, стік кров’ю, але продовжував керувати. Сколівщину я й надалі не відпускав від себе, бо вона мені була потрібна як плацдарм. Тому що на Закарпатті не можна було дислокувати ніяких військових частин, там не дозволяли умови. Там зовсім не було такої території, як у нас, і люди не такі, тому всі кадри, призначені для Закарпаття, були тут. Там діяли в основному дівчата, жінки, виконували всі роботи, добирали там людей.ПОРЯТУНОК СТАРШИНСЬКОЇ ШКОЛИ (1944)У 1944 році сталося таке, що старшинська школа «Олені», другий випуск, притиснутий більшовиками отут, на Мáґурі, перейшла у село Рожáнка Верхня.*(Див. про Другу старшинську школу УПА-Захід «Олені» в Рожанках в автобіоґрафічній розповіді Петра Січка // – Три повстання Січків: У двох томах. Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи. / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко. Харків: Фоліо, 2003. ─ С. 81-82. – В.О.). Там було десь до триста п’ятдесят юнаків. Це є неточна цифра, та це не має значення, але біля того, які перейшли у Рожáнку. Перейшли вони дуже виснажені. Вони й травичку попасували, водичку пили і так жили попухлі. Їм треба було закінчувати той вишкіл. Він був три чи чотири місяці, однак їм там харчів вже не доставляли, бо фронт відрізав їх від долів – від Болехівщини, Долинщини, а тут до цього ніхто не був готовий. Тому приходить до мене Гасин, приходить командир тої школи Поль, приходить Бачинський Ярослав, псевдо Крук, приходить Ковáльчук Олекса, який був бунчужний, тобто який відповідав за постачання продуктів і харчування. З ним прийшов Петро Манюк з Станіславівщини. Вони оба були в Станіславíвській поліції, а тут, коли підсунулися більшовики до тодішнього Станіславóва, тепер Івано-Франківськ, вони пішли у відділ. Прийшли всі: "Рятуйте". Я лежав ранений у Славську. Вони кажуть: "Рятуйте нас, бо ми гинемо – гине школа, гине охоронна сотня".На терені села Рожáнки Верхньої і Рожáнки Нижньої на той час вже не було харчів, там стояла сотня Ясміна, інші сотні. Вони з’їли все, що там було. Вже хіба би починали останні корови їсти. Тому треба було розширювати реґіон постачання продуктів, а брати такі продукти в Славську – воно хоч і велике село, але воно не дуже було багате. Тухля і Вибухоль були так розташовані, що звідти було незручно. Ну, то, як кажуть москалі, на підхваті, а зручним місцем були ще Волосянка, Хащуване і Ялинкувате. Я кажу: «Йдіть, там є члени крайового проводу». А вони кажуть: "Ніхто нічого не може – ми говорили з ними і по-доброму, і по-поганому, ну ніхто не реаґує на наші вимоги. Люди не дають нічого. Треба вас".Приїжджає за мною з тридцять охоронців від школи, коня мені привели. Ми виїжджаємо зі Славської шпитальки туди, у Волосянку. Нас обстріляли совєтські літаки. Охоронці скоро сховалися у кóрчі на конях, а я хворий, я не можу, кінь скаче швидше – в мене болить рана, я вимучений, я не можу. Коло мене падали гільзи від тих, як большевики називали, крупнокаліберних кулеметів. Але якось мене не зачепило, тому ми так приїхали. Приїхав я прямо до сільського війта, яким був Добровольський Петро – гарна людина, дуже талановита. По-перше, зайняв перше місце на конкурсі по красі писання, швидкості і грамотності. Оце був теж свого роду феномен. Кажу йому: "Давайте всі книги здачі континґентів німцям". Я приїхав і зробив, як то треба. Я кажу так: "Німцям ми континґент не будемо здавати. Будемо годувати нашу школу. Треба оголосити всім людям, і то негайно. Вже сьогодні треба відіслати туди дві корови, одну свиню". Я спитав, скільки треба там. "Десять центнерів картоплі і хліба. Німці поклали пломби на млини. Млини розпломбувати і молоти, млини мають працювати".У такий спосіб ми починаємо постачання школи. Ті не знають, що я вже роблю справу – вони десь там прийшли до штабу і сидять. Все, ті розійшлися, а там стоїть маса членів ОУН, вони то все слухають. Я кажу: "Так, ідіть і вже вибирайте, з кого що – хто бідний, має багато дітей, того не включати". – "Добре". Пішли. Через короткий час покликали того Поля, того Нанашка, того Гайсина: "Ідіть, будете приймати харчі, продукти. Хліба поки що нема, бо ще не встигли змолоти. А вже ж треба молоти, треба його раніше намочити, потім висушити, а тоді молоти. Старшинська школа два з половиною місяці жила на утриманні села Волосянки та сіл Хащування та Ялинкуватого. На терені Рожанка-Вижня – так звалася старшинська школа «Оленів». Та школа, хоч і відсвяткувала свій випуск, склала присягу, однак її доля була трагічна – увесь штаб загинув через зраду одного кавказця під псевдом Кацо. Це історично доведено, я не буду тут зупинятись, поїду далі.Будучи пораненим, я все-таки мав потребу і нагоди зустрічатися з багатьма політичними діячами, які головним чином зосередилися в селах Волосянка, Кальне, Хітер. Там були ті, з якими я був у Кракові на еміґрації, у Берліні. Різного командування, з проводу, з різних військових формувань. То було добре, що ми ся зустрічали. Але справа в тому, що як тільки фронт прорвав Сколе... А на Сколі фронт стояв два-три місяці, десь від сьомого серпня до... Мене арештували 28 жовтня 1944 року – от якраз у той час прийшли туди большевики. Усі ті люди, ті курені Евгена, Рема, десятки різних сотень – усі вони перейшли фронт, і в скорому часі були вісті, що курінь Евгена розбитий. Про це теж є різні історичні довідки в теперішній літературі. ДЕМОБІЛІЗАЦІЯ (1944)Було таке, що як крайовий провідник, хоч був і поранений, я зібрав чотири курені. Усі вони стали буквою "П" на одній галяві серед лісу. То було так під вечір. Там були також наші полковники при штабі. Наші війська називалися, на відміну від УПА, "Військо корони Київської Руси". Отже, в нас не було так, як в УПА функцій сотенний, курінний і таких інших. У нас були конкретно військові ступені – хорунжі, поручники, полковники, ґенерали.І ось на тій поляні було якихось чотири тисячі війська. Всі були озброєні, взуті – відносно, можна сказати, на літній сезон. Кожний з них, і я в тому числі, були голодні по дві доби. Ну, була можливість пити досхочу воду. Люди були виснажені. Відділи і ті, що у нас стаціонували, еваковані, фактично залишили ті села без харчів. Були такі сім’ї, що не знали, як дожити до весни. На цій зустрічі я виступив перед тим військом як крайовий провідник і як командуючий з промовою, в якій просто сказав, що ми не можемо насильно брати ні в кого харчів, люди дати не можуть, запасів немає, зброя у нас хоч і є, але амуніції може вистачити на три-чотири години бою, а якщо інтенсивний бій, то хіба на дві години. Я підходив як професіонал до цього – тут не було романтики, тут треба було дивитися правді в вічі. І тому є один вихід – переходити фронт. А куди? Щоб одягнути військо, взути – треба мати за собою якусь постачальну базу, якої в нас немає. Тому виходить так, що можна рятуватися, хто як зможе. Якщо розумно підходячи до цього, то іншого виходу не було. Як професіонал я розумів, що командування, яке не має можливості прогодувати військо, – воно його не повинно тримати. З одного боку, командування повинно розуміти, що те військо не має відповідного запасу озброєння й амуніції, воно не може вступати в бій з регулярними військами, які мають за собою постачальну базу. З іншого боку, якщо в нас немає всього того, то не можна допустити, щоб хтось харчувався за допомогою зброї. Це злочин. Тому краще, щоб кожний чесно звідти пішов чи додому, чи куди.Ось у такому дусі це було сказано. Промова була коротка. Я спитав: "У кого є запитання?" Один запитав: "Що буде за те, чи не буде це вважатися дезертирством і чи пізніше за це не буде кари, якщо хтось піде геть?" Я сказав, що з мого виступу витікає, що кожний може собою розпоряджатися з цього моменту, як хто хоче. Там були ще виступи. Після цього була дана команда спати, поставити варту. Все було зроблено по-військовому, але коли вранці ми прокинулися (звичайно, позамерзали, бо було холодно), то з усього того великого війська залишилося порядку тридцяти чоловік вищого начальства. Усі розійшлися. Ми подумали й кажемо: "Ну й слава Богу". Пішли вони чесно, не було ніяких вісток про те, що десь у когось щось забрали чи у когось вимагали мимо волі. Хто пішов за кордон, хто додому, хто пішов ховатися на власну руку – виходів було багато. Кадри надалі залишилися в підпіллі – і Байда, і інші. Але то вже були, як кажуть, ґенерали без війська, полковники без ад’ютантів. Були просто підпільниками. Мабуть, їхньою долею треба було розпорядитися якось інакше. Найкращий вихід був відправити їх на еміґрацію, але сказали б: «Чому ви не залишилися з народом?». Хоча сьогодні народ з цим, на жаль, не рахується. Ось така була ситуація.АРЕШТ. СЛІДСТВО (1944)28 жовтня 1944 року, після тієї акції, я прийшов просто у свій будинок і там мене заарештували. Щоправда, при мені не знайшли зброї. Я, коли йшов до будинку, чомусь зброю залишив у одному місці, кудою мав повертатися і її забрати. Це, мабуть, було щастя, що при мені не було зброї. Але була необережно захована записка. Думав, що її не знайдуть. Там мене заарештували і забрали.На другий день зробили ще один обшук у моєму будинку і знайшли ту записку. То був ґрипс від районового провідника Богуна до повітового провідника Чорногорського. У слідстві, коли мені показали той ґрипс, я був вимушений узяти справу на себе, тому що якби не взяв, то заарештували би всю родину, яка там жила. Звичайно, вона жила в моєму будинку, але я не казав, що то мій будинок – я казав, що це тої родини. Я так і не сказав про свою освіту – сказав, що я десь два роки ходив до школи і закінчив неповністю. Отак у слідстві я вів себе отаким хлопчиком із села. Те, що був одягнений трохи по-ґенеральському, то я сказав, що збирався женитися, тому так одягнувся.Звичайно, большевики мені не дуже вірили. Але були різні такі випадки. Коли мене вели арештованого, то в той час із іншого будинку вели чотирьох. Усі члени ОУН, усі наші старшини. Коли нас помістили у селі Ялинкуватому в тюрму на погранзаставі, бо мене арештував СМЕРШ, то я встиг спитати їх: "Хто погинув?" Сказали, що погинув полковник Микола Палій-Вільшанський, який був членом Проводу Закарпатської України, професор, загинув Михайло Грицовка – це був окружний провідник Мукачівської округи на Закарпатті. А нічого не знайшли – тільки карти. Кажу: "Скажете, що ви грали в карти (насправді вони ворожили) і що мене знаєте просто як такого хлопчика в селі, що любив з дівчатами жартувати, освіти не має, до школи щось ходив трохи, скільки він там закінчив, не знаєте. Якщо торкнеться питання, чи був я в Німеччині, то в крайньому випадку скажете, що в 1941 році мене забрали німці. Отак говоріть – і вас випустять. Вийдете звідти – зробіть так, щоб люди у всіх цих трьох селах говорили, що я випадково поранений мадярами. Ну, от і все. Про організацію – ніхто до неї не признавайтеся, ні до УПА, говоріть, що ви селянські хлопці, господарські діти, працювали, щоб жити".Дійсно, тільки я встиг з ними закінчити цю коротеньку консультацію, тут відчиняється віко (бо це була пивниця) і кажуть: "Виходи!" Усі вони виходять, я теж іду за ними, але мені кажуть залишитися. Я залишився. На другий день я чув, коли кликали різних людей із села – там мені було чути, бо наді мною велися допити і люди дійсно так відповідали, як оце я тих навчив. Я зрозумів, що їх усіх випустили.Минуло з десять днів слідства. Нарешті заходить капітан, дивлюся – у новенькому одязі, і каже: "Здравствуйте, товарищи!" Йому відповідають: "Здравствуйте, товарищ капитан! Садитесь. Мы вас позвали в качестве свидетеля по вопросу нашего арестованого. Знаете ли вы его?" Він каже: "Знаю. Це Луцик Михаїл". – "Що ви про нього можете сказати?". (Я думаю, що тут доречно показати, як ішло слідство і як можна на слідстві себе вести). Він відповідає так: "Я бачив його". Слідчий говорить по-російськи, а я зараз переказую по-українськи. "Я бачив, як ця людина була в такому-то домі, коли я їхав фірою, і там дівчата такі біляві, курчаві, бльондинки, щось друкували на машинках, а він ходив позаду них і щось їм там показував".То був показ дуже небезпечний для мене з огляду на те, що я видаю тут себе, що неграмотний, а тут раптом отака штука. Ну, я не можу заперечувати факту, бо знаю, що мені не повірять, це закінчиться трагічно. То я відповідаю: "Так, то були дівчата еваковані". А вони мене питають: "Що то за одні, де вони є, де ті машинки, чиї то машинки?" Я відповідаю: "Це дівчата, які працювали в якихось союзах, мали з собою машинки, вони, еваковані, забрали з собою машинки тоті. А тепер наче поверталися всі додому". – "Ага, що ти там показував їм, що вони там друкували?" Я кажу: "Я неграмотний, я не знаю, але мені здається, що вони друкували там любовні листи хлопцям". Так я ото собі спроста. – "Ага, ну, а то, що ти їм там показував?" – "Я їм нічого не показував, я просто на ті ґудзички натискав, що там є". Ну, так би то наївна моя відповідь. "А вони що робили?" – "А вони мене били по руках". Я зрозумів, що свідок звідти, з вулиці, не знав, що я там руками роблю – чи дійсно я такий собі простак, чи я якусь їм наводжу корекцію, що там треба і як. Таким чином, це питання відпало.Друге питання є таке. Він свідчить: "Я одного разу лежав на такому... Ну, в нас то пиливник кажуть, сіновал такий. І йде чоловік з вусиками такими, по-військовому одягнений, і йде Луцик. Цей чоловік віддає Луцику честь. Але він до мене був спиною. А Луцик подає йому руку і каже: "Як справи, пане полковнику?" Тільки свідок так сказав – вони до мене: "Кто ты такой, что тебе полковник честь отдает, козиряет? Говори, говори!" – тут на мене накинулися зі всіх боків. Я дивлюсь так, мало реаґуючи на це, і кажу: "Полковник питав? Так, бо його всі так кликали". – "Хто ж він такий?" – "Та казали там еваковані, що з ним були, що він трохи дурний". І отак показав їм отут коло скроні пальцем. «Отак люди говорили, отак його кликали, і він ся тому тішив. Ну, дурний є дурний». Так і це питання відпало. Вони кажуть: "Звідки, де він тепер?" Я кажу: "Напевно, пішов геть, бо там його родина була якась не звідси". – "А як його прізвище?" Я кажу: "Не знаю – знаю, що казали, що там купа дурних". Ну і все, відпало друге питання.Я тільки думаю: Боже, поможи мені оте все з себе скинути! Ще одне з питань. Каже свідок: "Я сиджу в хаті такого-то (я до нього ще ся поверну), дивлюся через вікно – їде Сю́шко Стефан. Їде, фіра накрита брезентом, моросить дощ, позаду нього йде 15 – 20 озброєних воя́ків, офіцер там іде, видно, а навпроти тої фіри і тих вояків, які йдуть від тієї фіри, десь на 15 – 20 метрів іде Луцик з підв’язаною рукою, на бинту, вже після того, як він був поранений". Тут вони припиняють. "Де був поранений, говори, хто тебе ранив?" Кажу: "Я вам казав, мене ранили мадяри, як я йшов від тітки". Його тоді питають, що він знає. – "Ну, говорили, що мадяри десь його поранили, але які обставини, я не знаю". От і все, вони відчепились. Далі той свідок говорить: "От, значить, коли стрінулися фіра і Луцик, то фіра стала. Луцик став щось говорити з тим Сюшком Степаном, який сидів на фірі. Фіра накрита брезентом, солдати стали далі, говорили собі, може, хвилин десять, потім Луцик піднімає брезент і я побачив, що там була повна фіра, наладована стрілецькою тяжкою зброєю – кулемети, міномети і таке інше".Тоді вони до мене: "Где то оружие, куда он вез то оружие, что это за солдати, что это за банда?" Я кажу: "Та я не знаю, чи то зброя – там якісь трубки були. Точно не знаю, я у війську не був, я то не знаю. А то він віз, бо його мадяри забрали в форшман". (А це був наш повітовий господарчий відділ, тоді він якраз маґазинував зброю). Кажу: "Я не знаю – то Стефко той, ми з ним ровесники, ми з ним корови пасли". Вони мені: "Хватить за этих коров, давай куда оружие вез". Я кажу: "У форшман його забрали і все, я не знаю". – "А що таке форшман?" – "Це таке. От ви господар, маєте коней. У нас тут були і німці, і поляки, і мадяри, італійці. От приходять і кажуть: «Запрягай коней у віз і поїхали». Куди їхати, він не знає. І їдуть, їдуть. Потім кажуть: «Стій». Там вони навантажать чи бульби, чи мішків, чи ще щось, чи зброю і кажуть: «Вези». І йдуть з ним, куди він має везти. Він везе, не знає куди, а там кажуть: «Стій». Отам вони собі тоді то заберуть, а йому кажуть: «Їдь додому». І все. Отак і тоді взяли Степана мадяри". Ага, вони собі виясняють, що то "подводы", і то все в підводи записали. Думаю: слава тобі, Господи! Бо то вже найстрашніше було. Ну, ото майже всі основні питання.Що ж то був за свідок такий? Це буде цікаве. Місяців три перед тим я прийшов з терену, трохи поспав і десь так о годині 10-11-й вийшов до умивальника. Ну, рушник через плече, паста зубна. Дивлюся, веде районовий есбіст зі своєю групою німецького капітана. На ньому автомат німецький, той "шмайсер", на ньому у кáбурі пістолет бачу німецький, тут торбинка з маґазинками, а ті три з німецькими штильґранатами пішли далі, відійшли метрів сто і стали. Цей підійшов до мене, привітався. Я кажу: "Де ви того німця взяли?" Він каже: "Це не німець". – "А хто ж?" – "Большевик". – "Ну, а звідки в вас такі дані?" – "Ну то як, та ви добре знаєте самі, що кожної ночі большевики скидають десанти, як снопи із неба". – "Ну, знаю, то десант, але то ж не десантник – то німець". – "То не німець, це капітан Совєтської армії, командир батальйону. Ми його допитали. Як було? Нам доповіли діти, що якийсь німець там ховається поза кóрчі. Вони вигнали ранок худобу пасти, побачили і тоді швиденько дали нам знати".Виявляється, що діти знали, кому треба давати знати, хто там районовий провідник СБ. Каже: "Ми пішли туди. Пішли туди, вислідили, обскочили його. Він, правда, зразу підняв руки, ми його роззброїли і там йому зразу допит". Я кажу: "Як допит проводили?" – "Просто питали, розпитували, він не супротивлявся нічого. Він сказав, що дітдомовець, батьки його померли з голоду, його забрали у дім безпризорників. Там він закінчив десятилітку. Є з 1921 року. Почалась війна. Його направили в офіцерське училище, як то в них називали. Він його закінчив, направили його на фронт у чині лейтенанта. Через певний час він дістав старшого лейтенанта, а відтак призначили його командиром батальйону, підвищили до капітана. Відтак далі на фронт, була складна ситуація, тоді він посилає до німців своїх парламентарів, каже: "Хлопці були всі такі, як я. То щоб німці нас не брали у полон, а просто ми хочемо на їхньому боці воювати проти комуністів". Німці погодилися, і вони перейшли повністю, всією командою. Там був політрук, то його розстріляли і все. "Німці нас дійсно не брали в полон, ми пішли на охорону мостів, різних таких військових об’єктів. Деякі пішли, каже, і воювати. Коли я був начальником однієї команди з охорони мостів, до мене підійшли хлопці з УПА, з підпілля, щоб я їм давав зброю і амуніцію. Я їм давав, потім якось то дійшло до німців. Німці йшли мене арештувати. Мене якраз на той момент не було, і я втік. Після тої втечі я ховаюся отак, шукаю, може я когось знайду, щоб я пішов уже в підпілля. Оце і все".Я кажу: "Що ж ви думаєте робити?" – "Я, – каже, – ще поговорю з ним та й розстріляю". Я кажу: "А якщо це правда, що він так сказав? Тоді на совісті будеш мати". – "А що з ним робити, він у нас тут може розкрити все, уже знає наших чотирьох, тепер вас". Я кажу: "Все це хай він знає, але він нам може пригодитися – то є готовий командир куреня. Приставимо до нього кілька своїх чоловік, він може командувати, у крайньому випадку. Проблема з кадрами у нас велика". – "Ну то що робити?" – "Десь його треба поселити, де є старші люди, щоб за ним дивилися, слідкували, і щоб не проговорилися, щоб він нічого не знав. А йому даси команду, щоб він подав точно координати туди, де він давав кому зброю. Ми дамо по лініях зв’язку запити, нам відповідять і, може, дійсно це правда".Добре, наказ є наказ. Після цього вже з ним не говорили, тільки сказали, щоб він дав, де то він був, кому він що давав, як виглядали ті люди, які псевда і т.д. Отже ж, після цього він там сидів і ото таки наглядав за мною і за всіма. Коли ж прийшла до нас сотня Ворона – майор, прекрасна людина, східняк, у цього сотенного (він мав військовий ступінь майор), були одні східняки. Я пішов до нього, кажу: "Слухайте, у нас є такий пасажир. Ви можете його взяти в свою сотню?" Каже: "Можу, давайте його сюди". Я кажу: "Ні, я не буду йти, ви пошліть туди своїх вояків, він живе там і там, заберіть його, і все. Поговоріть з ним, він нам таке говорив. Може, ви щось інше дізнаєтеся?" Каже: "Добре". Забрав він його і пішов.Пішов він на схід, перейшов з ним фронт – і тут він приходить мені на очну ставку! Ця очна ставка закінчилася такою, можна сказати, нічиєю. На другий день вранці після тої очної ставки мені – раз: "Подъем, выходи!". Я виходжу. Виводять мене з тої пивниці і ведуть. Ведуть – шпалєри з одного боку і з другого тих енкаведистів і зі СМЕРШу так, що один до другого в плече. Ведуть так метрів десять. Дивлюся, іде той мій слідчий, ідуть його помічники попереду і заходять до такої стайні. Один вскочив наперед, другий наперед, третій наперед – мене туди. Думаю: тут, напевно, будуть розстрілювати. Заходжу, дивлюся – глядь, там той Сюшко Стефко. Я як на слідстві кажу: «Стефко!». А вони мені: "Какой Стефко – Степан! Давай так говори". А я собі все граю такого мармуліка.У мені зразу спрацювало – значить, очна ставка! Як йому дати зрозуміти з першого слова, про що ходить, [Кінець доріжки]. бо розумію, що мені не дадуть сказати, щоб він зрозумів, як виплутатися. Я вже розумів, що він не признається, а вони мають факт. А проти факту не можна йти, бо то вже тоді взагалі ламається всю справу. І до мене: "Так, знаєш його?" Я кажу: "Та то Стефко, з яким ми корови пасли". Вони: "Хватит за тех коров!" Тоді до нього: "Знаешь его?" – "Знаю, це Луцик Михайло". Тоді до мене: "Ты видел, как он оружие вез?" Я зразу почав: "Та то було тоді, коли його мадяри забрали у форшпан". – "Хватит!" Думаю: все! А вони до нього: "Было такое?" – "Було". – "А чего не говорил?" – "А я не знав, про що ви питаєте". Думаю: слава Тобі, Господи!БОЛЕХІВСЬКА ТЮРМА (1944)На тій очній ставці було закінчено моє слідство. Звідтіля мене забирають до Болехова. У Болехівській тюрмі збирають побільше людей, а звідтіля будуть відправляти до Станіславова – тепер Івано-Франківськ. Там я стрінув багато знайомих із відділів – Ревінський Василь, він якраз учився в тій старшинській школі. Був там зі Львова Слáвко, я забув його прізвище, і багато інших. Там ми побули недовго, десь тижнів два. Щоправда, там я не міг десь з тиждень їсти того, що мені давали – ні ту кашу, ні той хліб солдатський, тому що то віддавало оливою, а я ніяк не міг до того звикнути. Все-таки нашому підпіллі ми краще жили, ніж ті фронтовики. Ті хлопці відразу до мене потягнулися, ті вмираючі: "Чи нема у вас хліба?" А ті чекісти, як брали мене на етап, кажуть: "Забирай хлеб". Я забрав ту торбу. То тепер хлопці все розібрали, вже, дивлюся, витрушують кришечки ті, їдять. Я думаю: о Боже, куди я попав? Ну, але що ж.Там через два дні стається така штука. Ні з сього, ні з того закричали: "Лопачук убежал!". В сусідній камері були два брати Лопачуки. Вони якось разом виходили до туалету. Той тут стояв, а той туди зайшов, там дошку відсунув і втік. Другий теж хотів утікати, але вже не можна було, бо перший мав вийти, а він не вийшов. То вони відразу кинулися в погоню, а того, що лишився, били до смерті. Били всю камеру. За деякою інформацією, той що втік, прийшов до своїх, а вони йому не довіряли і розстріляли. Яка трагедія, яке було недовір’я, що його, мов, спеціально випустили, що втікнути не можна! Цим хочу показати, до чого доводило таке крайнє недовір’я, що якщо людина попала ворогу в руки, то вона вже зрадила. Та ніколи так не було – наші люди дуже трималися, викручувався, хто як тільки міг. Були такі, що їх під час слідства повбивали, були й такі, що як я викрутились і залишилися зі своїм тверезим розумом і зі всім живими.Після цього нас забрали на етап. Вели нас, здається, з Болехова до Долини. З нами були мадярські офіцери. Десь жінки, вже коло Долини, винесли бульби – просто в них була приготовлена бульба свиням, дрібонька така. А ті в’язні йдуть та й кажуть: "Пані, може там маєте бульби якої?» – «Та, – каже, – там свиням». – «Та хоч свиням, то несіть нам, несіть, несіть". Ну, і жінки повиносили, як то в селі є. Виносили – та відро бульби, та, та, та. Нас було там може чоловік із тридцять, може більше. То в них усіх руки позв’язувані, а особливо в тих мадярських офіцерів. Вони хочуть їсти ту бульбу, а не можуть узяти – конвой же ж не зніме з них кайдани. Тоді, маючи ту руку, ходжу і годую їх. Кажу: "Та нечищена". – "Хай буде нечищена, давай їсти". У момент усю ту бульбу поїли. Таким чином підкріпилися. Я таке ще не міг їсти, а вони вже були до того виснажені, що то вже був для них делікатес.Так нас привели до тюрми. З Долини якийсь там поїзд був.СТАНІСЛАВІВСЬКА ТЮРМА (1944 – 1945)Привезли нас до Станіславівської тюрми, у 21-у камеру. Така пивниця внизу. Здається, були ми в 19-й, а потім нас перевели чогось у 21-у, у зв’язку з чим – не знаю. Там камера, в якій можна було розмістити, ну, гора – 12-13 чоловік. А нас привезли туди всіх, якихось 30, а може й більше. Не менше тридцяти було. То сісти не можна було, хіба стояти. Лежати – про те не могло бути й мови. Там нас у цій камері продержали два тижні – то такий карантин був. Звідтіля спочатку повели в лазню.А в мене загнивалася рука. Загнивалася моя рука, і я думаю: аж тепер мене ґанґрена вже докінчить. Але коли нас в лазню привели, дивлюся, там видає мило дівчина. Щось знайоме. Вона теж, коли я мило брав: "То ви?" Я злякався, бо думаю, щось знайоме, значить підпільниця псевдо назве. Я кажу: "Я, Михайло". – "Ага, ну так, я вас знаю". Тоді питає, чи пам’ятаю я, у Долинському районі то було, як я з крайовим Робертом зустрічався, а вона була його жінкою і повітовою жіноцтва. Так ми порозумілися. "Чим вам помочи?" Я кажу: "В мене вже загнивається рана". – "Добре, помийте файно, нате, там зав’єте собі, а я вам зараз, може, приготую ще щось". І відразу знайшла мені якісь там ганчірки. Я пішов помив, вона мені дала більше води, бо води там було черпак – і будь здоров. Вона мені дала ще, я трошки вимочив ту рану, вона взяла протерла її, а там ті в’язні миються, там охорони нікого нема, нас зачинили. Я тільки за ту руку боявся. Дала мені тих кілька шматків і каже (я забув, як її псевдо): "Я Марія Івановська, абисте знали, а ваше прізвище – Михайло Луцик. Все, псевдо вже не існують". Вона каже: "Вас приведуть у цю лазню десь, може, через тиждень, а найдалі до десяти днів. Так що якось там міняйте ту пов’язку. Одним словом, я думаю: Боже, і в цих умовах є той ангел спасіння.Звідтіля нас, коли вже розформували, ведуть до камер, кого куди. Мене заводять у тридцять сему камеру – це є під слідством. Я заходжу туди: стоять люди, в’язні, і раптом пізнаю чоловіка – високий, псевдо Олик, працював від Центрального Проводу в обласному проводі Дрогобиччини, інженер. Він, як мене побачив, зразу відвернувся і ляг. Думаю, боїться, думаю, що вже все. Слідство ж. Я вдав, наче того не бачу. Знайшов місце, сів собі. Але я завжди в камері дуже любив ходити. Так полежав трохи, потім встав. Там усі ходили, то й я включився походити – такий круг, посередині клунки, попід стіни клунки, а так собі роблять місце, щоб трошки ходити. І тупають один за другим, вервечкою. Так ми ходили, а він поглядає, що я роблю. А я собі ходжу. До якихось усмішок чи чогось було далеко, всі там горем прибиті.Ті куці-баби тривали зо три дні. Як дають обід, то всі стають у чергу. Коли я стаю, то він стає від мене подалі й обсервує. Потім якось стає ззаду мене і зразу: "Ви один по справі?" – "Один". – "Ну і як?" – "Та, – кажу, – а що, неграмотний хлопчик, та й так, нічого не знаю, та й думаю, що, може, ще й вийду". – «Ага. Добре».А я пропустив одну деталь. Я починав уже про це говорити. Коли йшло слідство, то знайшли там той ґрипс. У тому ґрипсу вже було ясно, що то пише районовий повітовому – значить, то є лінія зв’язку. І я, щоби ту сім’ю не чіпати, кажу, що вона нічого не знає, що я то поставив. "А як ти поставив – ти знаєш, що то є? Ти кажеш, що ти не член ОУН, а то ж ти зв’язний був, та ще на важливій лінії – Провід. Що то було? Поясни". Я тоді таку леґенду розповідаю, що коли вже фронт перейшов, до мене підійшов такий (я вже знаю, що тої людини нема живої) і сказав: "От ти ранений, тебе на війну не заберуть, ти будеш тут і будеш отакі записки передавати. Я тобі дам, ще хтось дасть, а ти даси ту записку людині, яка прийде і скаже тобі отаку-то кличку". Я то взяв і поставив там, де ви знайшли. Вони кажуть: "Как он тебе это дал – это же подпольная организация, значит, он тебя должен был втянуть в ОУН, он тебе говорил это?" Я на то: "Що-що ви сказали?" – "В ОУН". – "А, в ОУН? А щось він таке говорив, але я не розбираюся в тому. Він казав, що той скаже отаке, бо він мені казав. "А як ти запам’ятав?" – "Він мені казав три рази повторити". – "Ну, значить, ти був член ОУН". І пише: "Был членом ОУН, выполнял роль связного. Так?" Я кажу: "Та може й так". Бо в мене кращого виходу нема.І ось коли ми зустрілися якось на прогулянці... Ні, на прогулянку нас не водили. Я йому сказав, що мені інкримінують і в силу якої ситуації я мусив то на себе взяти. Тоді він мені розповідає своє. Він десь був із Бережанщини, мав закінчений університет – інженер чи то побудови мостів, чи чогось такого. Його направили тут у село Ємельниці на Сколівщині. Тоді тут був Провід: Старух Ярослав (він мав два псевда – Лав і Стяг), там був Гасин, був ґенерал Перебийніс. Одним словом, там було все. Там була радіостанція "Афродіта", на моєму терені. Я за це відповідав, я всіх знав, охорону я постачав. І, звичайно, мав вплив на події. Цей, коли прийшов туди, теж знав, хто я і що я. Хоч перейшов на Закарпаття, та все одно той терен входив до Сколівського повіту, над яким я мав контроль. Як не я особисто, то мої заступники, референти проводу. Тут я йому сказав, що в такий спосіб вийшов з тої ситуації. А він каже: "А я повертався один, мене затримали, я сказав, що мене мадяри взяли копати окопи, я втік із Бескиду, йду додому. Але, – каже, – теж мав таку біду, що хтось на мене щось сказав, я ще то точно не знаю, як си закінчить, може, я вийду й на волю, якщо не знайдуть щось удома, за місцем народження". Одним словом, його судили, дали йому чи то 15, чи то 10 років, а мені дали 15. Там я був до 29 грудня 1944 року. У той день мене викликали на суд і дали 15 років каторги і 5 років позбавлення прав та заслання, з конфіскацією майна.Потрапляю я після того вже в камеру суджених, у 52-у – це така кутова камера на другому чи третьому поверсі тюрми. У ній було так до 60 – 70 чоловік. Також усе лежало, не було де стати, не було куди пройтися. Щоб лежати, теж треба було ноги підгинати. Одним словом, була мука. Були там інженери, такий Кішик зі Станіслава, інженер Гнатишин. Був такий Татунчак (ім’я забув), який мав там масарню. У нього були такі біцепси, що можна було бити ножем – і ніж відскакував. Був священик з Долини – прізвище Мельник. Було багато моїх знайомих. Був Феношин, був Венґерчук – ті, що я пам’ятаю. Багато гарних хлопців, гарних людей.Раптом закидають трьох ворів у законі. Вори в законі проявляють свою ініціативу. Зразу кажуть: «Ми вори в законі, тобто ми чесні вори. А в тюрмі, раз ви вже суджені, то щоб знали, що в лагерях, тюрмах усі мають слухати ворів, власть воровская, і виконувати те, що ми будемо говорити. Ось зараз розв’язуйте свої сидори, тобто торби, і показуйте, що в вас є». Ну, були люди, які дістали передачу, якусь там посилку. Були люди, які мали одежу і щось там таке. Вони пішли і то викидають з торбин. Що їм сподобається, то собі забирають – одежу якусь ліпшу, їжу, особливо м’ясну, – то все вони забирають. Усі на те дивляться. Так минають дні, вони оті торби перевіряють. Кому передача, той підходить під вікно і ся розписує. Не встиг він там розписатись, як вони вже беруть, вже ділять, що там є: "Ото тебе, а то нам".Ну, я так дивлюся на ту всю музику, мене не чіпають. Думаю: не чіпають – то не чіпають. Та дійшло до того, що вони всіх перевірили, перепровірили по кілька разів, позабирали, що було, потім підходять до мене: "Вот у тебя ґенеральские сапоги, бриджи, тобто штани ґенеральські, піджак, значить, все, давай смахнем". Я кажу: "Я не махаю". – "Ну, у тебя мы не будем спрашивать. Давай, снимай сапоги". Я кажу: "Вони ся не знімають". Ну, хто знає чоботи, так у нас називали їх "лібів’яки" – то були такі чоботи, що якщо б я не хотів, то мені ніхто їх не зняв би. Їх знімати міг тільки я при помочі «песика» такого – закладав і тоді знімав, або за чиєюсь допомогою, якщо я людина брава. Він брав там за обцаг, ставав так до мене спиною, і я його другою ногою підпихав. Це так можна було зняти ті чоботи.Ну, вони беруться знімати. Я кажу: "Знімай". Тягне він, тягне, то той головний вор, то ті його помічники – тягнуть, тягнуть, ніяк не можуть стягнути. Так тягали-тягали, ніхто не може, ніяк не можуть «махнутись». Ну, в мені вже все кипить. Походили, бо то обід давали, пообідали. Їх шляк трафляє, що мене не роззули. Знов беруться. Приходять: "А ну, давай еще попробуем". Пробують, пробують, потім бере той старший вор, уже з такою злістю – а здоровий, як бик, всі вони здоровенні. Ну, він так тягне, я оту ногу так підтягнув і як лупнув з усієї сили! Він упав, до мене другий – я того кулаком, схопився і починаю. Одна рука в мене ранена, а другою я воюю. Той третій побіг, стукає у двері: "Убивают!". Відчиняються двері: "Кого вбивають, виходи". Той вискочив перший, я ще того, що був травмований, держався за щоку, ще тому копняка дав прямо при тому дижурному, що відчинив.Нічого, зачинив двері. "А хто там лежить?" А вони там: "То убит, убили". – "То добре". Усі в камері повставали: "Боженьки, що ж буде тепер?" Я теж стою. Ну, думаю, що може бути? Мене хотіли роздягнути. Відчиняють двері, команда заскакує: "Где убитый?" Усі мовчать. Я кажу: "Он там лежить". Хап його – пішли. "Больше нет, все живы?" Дехто каже: «Зараз прийдуть з автоматами, нас усіх порозстрілюють».Нема. І так до вечора. Дали вечерю. І на другий день ніхто нічого. Увечері перевірку роблять, кажуть: "Що таке проізошло?". Я кажу: "З мене одежу знімали, то я його копнув". І все, пішли, на тому все. Після цього мені вже так розгорілося, що коли щось там говорять, я кажу їм: "Як вам не соромно? У вас отака дрянь торби вигортала, а ви дивилися. Я з одною рукою себе захистив. Та ви ж, кажу, зі зброєю в руках боролися, йшли грудьми своїми проти німців, проти всякої нечисті, а тут отакій гидоті даєте можливість знущатися, грабувати". Усі мовчать – нема що говорити. Я кажу, але теж кусаю себе за язик: "А тепер треба організовано боротися проти них. Дійсно, вони в лагері отакі самі. А отак дати їм, як отим – і в лагері буде порядок. І ми наведемо там свої порядки. Раз там порядки в них воровські, то ми зробимо свої порядки, упівські". І починаю там з деякими переговорювати. Добре.І там у мене зароджується ідея. Я їм все не сказав, але я вже того інженера знаю, того я знаю з волі, думаю, ще такі знайдуться, і з них буду творити організацію. Він за мною піде, бо знає, що я член крайового проводу, він знає, що я автоматично член Центрального Проводу, бо крайовий провідник – то є член Центрального Проводу. Нас було небагато – був Роберт, був Клячківський – усього було на той час шість чоловік. Це були великі фіґури. То, що я був молодий, але я був людиною освіченою, по-перше, в військовому плані, в організаційному, історик, юрист, я всюди дотримувався міжнародного права, бо треба знати конвенції, щоб не наробити чогось забороненого. Але треба боротися й у тій системі. Коли лізе до тебе, відбирає пайку чи щось – бий! Якщо їх багато – допомагайте один другому, бо вони налітають хмарою – вони є організовані, і адміністрація їх підтримує.Що там ще було? Там була дизентерія. Та дизентерія скосила майже половину в’язнів. Отой Татунчак, що я говорив – з такими біцепсами. То свого роду Піддубний – за три дні він став скелетом, можете собі уявити. За три дні з нього кровава як пішла, він сидів на параші, таким смердючим... Став скелетом, ще день побув, уже лежав той скелет і помер у камері до чотирьох днів. Отака то штука – дизентерія. І він не був голодний, йому майже кожен тиждень ішли багаті передачі. Я з цього робив висновок: говорили, що дизентерія настає внаслідок недоїдання, нестачі вітамінів. Але ж йому йшли передачі. Там було все, він усе поїдав, майже не ділився. Отже, дизентерія підкидалася навмисно, вона була одним зі способів знищити тих, які вже були на камерах засуджені. Щоб їх не було. Свого роду бактеріологічна війна на знищення.ЕТАП (1945)З тої камери нас забрали на етап десь у кінці, порядку 24 квітня 1945 року, десь так. До Львова, на пересилку на Полтевних – так си називало. Це був такий пересильний табір, звідки йшов ясир на Сибір у ГУЛАГ. То була вже перша точка ГУЛАГу зі Львова. Там я зустрів дуже багато знайомих людей з Проводу, з УПА, з командування і з наших частин монархістів дворян-гербовиків. Була команда 9 травня приготуватися, щоб нас уже забрали у такі бараки, що на етап. Уже по алфавіту розподілили. Уже навіть була команда виходити, вже деяких брали. А тут увечері стрілянина. З автоматів б’ють, ракети б’ють, всюди якісь несамовиті крики, що таке – ми не знаємо. Думаю: ага, наші наступають на Львів. УПА. Ну, от, думаю, зараз усе. У мене піднімається настрій, а інші кажуть: "Зараз нас усіх перестріляють, бо то наступають хлопці і буде таке...". Думаю: ні, цей табір – то не тюрма. Він так розташований, що там не можна таке зробити. То є табір, то не тюрма – різниця є в огорожі, в структурі, у розташуванні бараків. То вже бараки, а не корпуси, щоправда, двоповерхові. Ми були на другому поверсі. Аж тут ідуть і кричать по коридору: "Победа, победа, война кончилась!" Я подумав: усе. Сибір.На другий день нас ведуть через Львів у вагони. Львів’яни дивляться. Нас так ведуть, що вискочити звідти ніхто не може – строго по п’ятірках, один другого тримається, конвой іде так, що стіна, і так нас вантажать у поїзд. Їдемо – повантажили, позачиняли, перерахували, уже бачимо – по нас молотки пішли, рахують молотками, щоб швидше проскакували, а хто не проскочив, то того стараються сильніше вдарити, в тих «телятниках».Везуть. Везуть через Україну. Були щілини, і що там ми бачимо? Заїжджаємо в першу східну область – це Проскурів, тепер Хмельницький. Сади цвітуть, молоком облиті, а дивимося – біля таких нещасних хатинок діти майже голі, жінки в отакому лахмітті, на полях жінки тягають борони, плуг тягають корови. Боже, думаю, до чого дійшло у наш ХХ вік! На вокзалах, де зупиняємось або проїжджаємо, бачимо, різна така техніка поламана і зброя, гармати, теліги різні, поламані машини, порозбивані. Одним словом, брухт.ТАЙШЕТ. ПІДПІЛЛЯ (1945)Так ми їхали і приїхали ми в Тайшет на пересилку – дев’ятий пересильний лагпункт. Там ми були вивантажені. Уже в поїзді я думав, як готувати організацію або повстання, організовану втечу. Якщо повстання, то з тим, щоб заволодіти зброєю і звідти просуватися на Україну. Я знав масштаби Сибіру, які то тисячі, десять тисяч кілометрів з Далекого Сходу. Підраховую, скільки то тисяч з того Тайшету. Але все одно думка про те, що треба організуватися. Там буде видно.Там, де нас вигрузили, я прикинув, хто є, скликаю, кажу: на таку-то годину, – то було назавтра, – до такої-то години старайтеся бути там, у столовій, у тому кутку. Тоді були покликані професор Сейко Федір, Петро Добровольський, теж з крайового проводу мої знайомі, Ключка Петро (він був у повітовому проводі), Рóжко, забув ім’я, чи то Ілько, чи то Петро з Нижньої Рожáнки. Був такий Скольський з Вибухолі, молодий хлопець, але досить-таки розвинутий, Крук зі Львівщини, правда він мав ногу різану, але з в’язнями я вже переговорив – годиться, Бачинський Ярослав, який спасся із Самбірської тюрми, живим уже був серед трупів у 1941 році. Він був сотенним, Крук мав псевдо, а сам з Борислава. Був сотенним, а потім якийсь час був командиром моєї охорони. То такі свої люди. Тепер отой Олег, його прізвище якось на "-чук", я десь би то знайшов...Отже, кажу на таку годину. Нас було дев’ять чоловік. Я їм зачитую коротенький текст програми. Кажу: "Можете сидіти, можете стояти, ніби чекаєте на їжу". Другою зачитую лагерну присягу і кажу: "Віднині в таборах ув’язнення існує підпільна організація. Кого кудись вивезуть звідти – все одно будете діяти. Отака структура, так і так, щоб знали". Ця структура є розписана – я не буду тут затримуватись – у моїй праці "З витоків ОУН". Там є. На цьому наш збір закінчився. То був перший бліц-збір, на якому були віддані оці розпорядження. У нас не приймалося голосуванням: просто віддається розпорядження, команда, і все. Такий авторитаризм був у нашому підпіллі, а у монархістів тим більше.Організація почала функціонувати. Десь когось зустрінеш, переговориш, так і так. Але то було започатковано отак, щоб вони знали себе, один одному йшли на зустріч, підпорядковувалися, щоб та структура були дисциплінована й активно діяла. Боротьба була поки що проти тих бандитів, тому що ми їх інакше зі своїх плечей не скинемо. Вони там уже почали: "Что у вас, мужики, есть?" Їм дали розуміти: то, що в нас є – то наше діло. Вони з ножами підходять, то треба було на ті ножі відповідно відреаґувати. Щоправда, в лагері, крім швабри, ломаку якусь не можна було знайти. А швабра була, швабри були такі, що можна було йти на десятьох з ножами, як то вмів.З того моменту почалася боротьба, і вони, ті вори, стали відступати. Деякі, яких притиснуть, кажуть: "Та ми нічого, вибийте сук, а ми ж з вами не закладаємо, ми ж такі чесні". – "Ну, чесні, то будьте чесні, але до нас не лізьте". Тоді вони кажуть: "От ви хороші, ви навіть сук можете бити, ми вам будемо допомагати". – "Добре, хай так буде". Так з’явилася різниця, ми зрозуміли їхні слабкі місця.Ми побули там недовго, може, тижнів два. На пересилках були карантини до двадцять одного дня, але їх могли скоротити, як близька відстань, і на два тижні. Так що нас розвезли звідтіля кого куди – кого в інші табірні управління, а кого в тайшетське. Я попав на так звану Верхню Дачну. Там, на тій Верхній Дачній, нас було десь тисячу чоловік – то від травня місяця до половини серпня залишилося заледве половина в живих – по 25, 30, 20 – то було замало, кожний день вивозили, то все вмирало від цинги, від дизентерії.Там мене попросили, щоб я очолив медицину і щось робив, щоб їх рятувати. Ну, що можна було робити? Зі мною був такий доктор біолоґії – здається, з Харкова, – Коваленко. Ми довго ходили і жахалися, як люди пасуть, як люди йдуть на помийні ями, як люди там вибирають, як шукають якихось грибів, бо то грибна пора. І тут же, на другий день у них дизентерія. Він був людина ерудована, дуже симпатична, культурна. А дивлюся – і він пасеться! Я до нього: "Що ви робите?" Починаю йому приводити різні арґументи. Він каже: "Ви мене не вчіть, я біолог, я знаю, скільки тут вітамінів". Я бачу: в людини вже мозок працює не належно. На другий день він теж уже труп. Був такий священик Макаренко, він зі Смоленщини, мав чисто українські патріотичні почуття, і раптом той Макаренко захворів. Прийшов я до нього, а він каже: "Я вмираю". Він тримав себе, він просто виснажився. А були в мене два сусіди – отакий Скульський і ще один, забув його прізвище. Ми лягли ввечері спати, спали на одних нарах. Вранці підйом, я прокидаюся, штовхаю того Скульського, а він весь хитається. Молодший від мене, здоровий був хлопець. Другого – той теж мертвий. Розумієте, у таких умовах жилося... ДЖЕЗКАЗГАН. АКАДЕМІЯ (1945 – 1947)Раптом десь у кінці серпня (1945) команда: всім на етап. Там були би всі пропали. Та Верхня Дачна і Нижня Дачна – то були цвинтарі. Туди дали категорію інвалідів – таким чином вирішили собі інвалідів позбутися, а нас на етап. Залетіли: "Давайте, всі виходьте". Ми вийшли, нас відразу пішки погнали, а потім трохи везли десь, привезли на пересилку знов на дев’ятий лагпункт, там терміново повантажили.Нас привезли у Джезказган Казахської ССР (у 3-й лагпункт). У тому Джезказгані для нас був, порівняно з тою Дачною, рай. Буханець хліба, хліб такий білий, пухкий, супи такі жирні – в них сусликів варили, капуста, все таке... Та миска супу така вже хоч куди! І ми стали відходити. Молодих хлопців, які були дуже виснажені, що одні кості були, – їх комісія відразу послала на ОП на шість місяців. Їм давали подвійну пайку. Ця подвійна пайка мала їх привести до кондиції. Вони ніде не працювали. Через три місяці комісія знов лапає кожного за сідниці, як він поправився – "степень упитанности". Потім ще раз, ще раз, і декого відбирали на роботу. Всю ту нашу молодь готували у мідні рудники, щоб вони мали силу там працювати. А фактично, щоб усі вони захворіли силікозом. Отаке там почалося життя.Прибув туди зі мною Сейко, і інші. А той Олег, що був високий, уже помер у Тайшеті. Йому вже тої пайки не ставало. Були там з нами латиші, теж такі високорослі – всі ті люди помирали. Хто грубокостий, високий – помирав. Не знаю, як я лишився, в мене теж кості здорові – якось мені вдавалося то пережити.І ось що мені задумалося. Ага, людей нема, кадрів нема. Я що роблю? Я скликаю таку нараду. Спочатку по одному розмовляю, а потім кажу, що зберемось і вирішимо таке питання: хто буде ректором академії і хто буде деканами по кафедрах. Дехто спочатку так дивиться – де там, усі вмирають з голоду, а тут за науку. Кажу: "Тут уже не мруть. Тут є харчі, тут ми повинні поповнити собі кадри". Спочатку до цього ставилися як до жартів, а потім годилися, що то таки добре.Так у нас була заснована підпільна академія. До неї приймали тих, хто мав незакінчену вищу освіту. Хто мав вищу, якщо він пройшов певний курс і був здатний викладати, то буде викладати. Академія пропрацювала десь із місяць, може, трошки більше. І нас хап – усіх поарештували і звідти у Кенгір у тюрму на слідство. Злетілися слідчі з Алма-Ати, почалося слідство. То було для них теж свого роду ЧП. Нас там порозділяли по камерах. Слідкуємо, що вони знають. Одразу було зрозуміло, що вони почули дзвін, та не знали, де він. Хтось їм щось сказав, що ходять там на лекції, є слухачі, у бараки приходять професори і викладають. Зафіксували декого з нас, але не всіх. Навіть того Сейку не арештували, він залишився на місці. Це означало, що треба триматися.Шість місяців тривало слідство, потім нас порозвозили. На мене упала найбільша тінь підозри і мене взяли у штрафний табір. То був мідний рудник, шестий лагпункт. Там я був ще півроку, потім мене перевезли на другий. Вже не на третій, бо то на третьому була та академія. А другий лагпункт був поруч з тим. А коли я з другом зв’язався з третім, то зрозумів, що там наша справа продовжується, хоч не в такому масштабі, а просто на ходу. Ходять собі два-три чоловіка, один розповідає, ті слухають. І то добре. Бо є хлопці, що мають великі знання. Касета третя:Організована праця нашої академії в Гулазі, розпочата десь у жовтні-листопаді 1945 року на лагпункті № 3 Джезказгану, тривала. Йдеться про те, що коли не стало в нас кадрів, то для людей, які мали закінчену середню освіту, абітурієнтів, ми продовжили навчання. Спочатку хотілося робити це гуртом, так, щоб той чи інший курс прослуховував відповідний матеріал, сидячи в бараку. Хто не належав до абітурієнтів, – вони б не зорієнтувалися, а які знали, про що йдеться, запам’ятовували б собі ті уроки. Були в нас добрі фахівці-декани, які добре знали свій матеріал, вони могли викладати так, щоби прикрити сам напрям дисципліни. Адже це робилося в присутності й тих людей, які не знали, що то є навчання.Тому після арештів перейшли на таке навчання, що професор брав з собою двох-трьох хлопців, вони йшли собі по зоні, розмовляли, їх ніхто не підслуховував. То була звичайна справа – ходять собі у вільний час, та й годі. У такий спосіб викладався належний матеріал.Все одно совєтські органи старалися слідкувати. Доказів не було, тому що не було ніяких письмових матеріалів, усе тільки в усній формі. Там велася й організаційна робота, там передавалися різні інструкції. Одним словом, відповідно підготовлялися наші кадри – як військові фахівці, так і політичні пропагандисти. Там викладалися історія, право і всі інші предмети вищого учбового закладу. ВОРКУТА. ПІДПІЛЛЯ (1947 – 1956)У 1947 році нас, біля 400 чоловік, із того Джезказгану, з другого і третього лагпунктів, а також із шестого, поарештували, посаджали в БУРи, відтак відправили етапом на Воркуту. На Воркуту ми прибули десь, напевно, у листопаді, 27 числа. Виїжджали – ще було тепло, а на Воркуту приїхали – там була люта зима.Що запам’яталося як прецедент? Коли нас вивели з ваґонів і вели на пересилку, то за нами пустили вівчарок. Ми й так були напівроздягнені, а ті вівчарки гарчали і рвали наші нумеровані бушлати, шапки, ватні штани. Надворі пурга, а нас приймали в отакий спосіб.Попали ми на пересилку Воркути. То був 59-й пересильний табір. У той час прибув великий етап зі Львова. Нам було цікаво зустріти людей, що прибули зі Львова, бо вони нам давали конкретну інформацію про те, що робиться на Україні, як у підпіллі, який є рух і взагалі яке життя. Це не те, що большевики говорять у своїй пресі і по радіо, це інформація з нашого боку. Хоч вісті були й неприємні, але все-таки ми знали, що боротьба триває, хоча би судячи по цьому етапу. В тому етапі прибули молоді хлопці, студенти різних факультетів Львівського університету, Станіславова, Тернополя. Були такі хлопці з вогнем. Тоді прибув і Водинюк Олександр, який пізніше був зі мною суджений, і багато інших.У нашому етапі з Джензказгану біля 90% були члени нашого підпілля з Казахстану. А тут прибув той етап зі Львова. Ми постаралися опанувати тих людей, розподілили своїх кадровиків, щоб вони відразу вивчали тих людей уже на пересилці, щоб ми поповнили свої кадри за їх рахунок. Така велася робота.Через днів чотири-п’ять уже було відомо, хто є хто, з ким можна говорити. Скажу, що говорити можна було з кожним, тому що люди, які попадались туди – це були порядні люди, чесні, бойові, антикомуністи, люди, які розуміли, що таке свобода, розуміли, як боротися, і хотіли боротися. Ясно, що вони розуміли, що найкраще таку боротьбу вести організовано. Ми їм розповідали, що треба дотримуватися дисципліни, що потрібно між собою контактувати, щоб не допустити над собою панування отих всяких блатних, які, фактично, виконують волю адміністрації, що з ними адміністрація є одне. За адміністрацію можуть розстрілювати, а їх, коли їм дати по носі, коли вони йдуть грабують чи знущаються, то за них не буде майже нічого – декого можуть посадити, але на тому й кінець. Пропаганда велися в різний спосіб. Факт той, що новоприбулі відчули, що існує організація. І коли нас розподілили по чоловік 10 – 20 на табір, то це вже фактично була закинута організація на кожний лагпункт. На Воркуті, так як я вже сказав, пересилка мала номер 59, а ще була друга пересилка, № 62, і з цього можна робити висновок, скільки було таборів на Воркуті. Не всі табори були великі, були просто лагпункти на чоловік 100 – 200, але й у тих таборах хтось наш був. Але були табори, які мали по 5, по 6, по 7 і більше тисяч, був табір Аячага [назва нерозбірливо] – це три шахти – шахтоуправління № 2, в якому було більше 10 тисяч в’язнів.В.О.: Ціле місто.М.Л.: Так. Серед тих, що приїхали зі Львова, були й каторжани. Ми, що приїхали з Джезказгану, теж каторжани. На Воркуті більше половини в’язнів каторжники, у яких у вироках було написано: "Засуджений на 15 (чи 20) років каторжних робіт". Сьогодні декого дивує, що, мовляв, не могло бути такого формулювання, але ж воно було. Може колись, із часом, в архівах неможливо буде знайти навіть тих кодексів, у яких то записано, але ж так було.* *(Каторга в СССР була запроваджена 19 квітня 1943 року і скасована весною 1948. – Див.: Жак Росси. Справочник по ГУЛАГу. Часть 1. М.: Просвет, 1991, с. 175-176). Перебуваючи в тій системі, одні люди занепадали духом, що вже все, кінець, звідси не вийти. Вони бачачи ті жертви, і звичайно, що то морально вбивало. Існування ж організації, підпільного життя окрилювало тих, кому пощастило до нього бути допущеним. Коли нас вели з тайшетських таборів у напрямку на захід, то жодного трупа ніде не було викинуто з ваґонів, аж доки поїзд не повернув у напрямку Джезказгану. Духово люди були більш стійкі, і навіть смерть їх не брала, а коли тільки повернули на Джезказган, то на кожній зупинці викидали трупів. Таке саме й тут. З організованих рідко хто помирав – він вірив, він надіявся, він готувався, він прагнув дії, він морально готовий був щось робити, казав: "Якщо я пімру, то пімру при ділі, а не без діла".Таким чином, коли нас розвезли з Воркутинської пересилки і люди попали у різні табори, то блатні і суки, які тримали табори в своїх руках, дістали по голові і життя людей змінилося, настрій змінився, з’явилася віра. І ясно, що смерть почала менше гуляти.Я попав тоді на 17-у шахту. 17-а шахта була нова, велика, запроектована майже як "мільйонка". У тій шахті було десь 5 – 6 тисяч народу. Більше половини каторжани, решта теж мали політичну статтю, але не каторгу. То були люди, які засуджені до введення статті про каторгу. Каторгу ввели в березні 1943 року, щоб не розстрілювати всіх, які попали під статтю 54-1А-11 (зрада батьківщини). Вирішили, що ті люди все одно пімруть, але раніше нехай вони добувають вугілля, будують міста на Півночі. Тому вони застосували той указ про каторгу. Навіть тих, які були засуджені до страти, у багатьох випадках старалися милувати з тим, щоб вони працювали.Треба взяти до уваги, що люди, які залишилися при житті, завжди думали про волю і про свою державу, за яку вони боролись. Це ж були люди, політично освічені, політично переконані, які мали ідею. Тому ми таборах боролися за зміцнення мережі підпілля. Воно було під абревіатурою ОУН, УВО – по-ріжному, але воно мало один свій центр, один централізований провід. ПОВСТАННЯ В ГУЛАГУ (1952-1953)Воркутинські табори були розбиті на чотири райони. Там був Північний, Західний, Центральний і Східний або, як називали, Предшахтний райони. Табори мали по 4,5 тисяч в’язнів. Західний район – то були шахти №№ 16, 18, 19, 20 і 25. Північний район – шахтоуправління № 2 – то були шахти 14, 14, 7, 29. Наприклад, Аячага [назва нерозбірливо] мала біля 10 тисяч, сьома мала шість тисяч, 29-а мала десь 5 тисяч. Там теж будували ТЕЦ. Було 30 тисяч політв’язнів на один район.Ми розглядати то в нашому штабі, то виходило, що в такому районі можна сформувати не менше три дивізії військ. З цього витікає, що нам треба готувати кадри таких дивізій, згори до низу. Ми думали і за зброю. Тому була розроблена технологія виготовлення ґранат. Ґранати там була можливість робити. Ми відпрацювали всю технологію – з чого робити, як їх робити, і розіслали цей план по всіх шахтах. Умови були на кожній шахті. Ми підшукували спеціалістів, і почався, можна сказати, ну, не серійний випуск, але вже знали, як їх робити.Готувалося на червень місяць, на 27 червня 1953 року, загальне повстання по всіх таборах ГУЛАГу. Ми мали контакти. Наприклад, на Воркуті був машиніст паровоза, наш чоловік, родом із Синевидська Верхнього, який приїхав як вільнонайомний, його прізвище Каричорт, забув ім’я. Він із сином своїм вивозив вугілля повними вагонами, подавав порожняк, завозив продукти. Ті поїзди відправляли до Ленінграду. Через нього пошта в нас могла вийти поза табірною цензурою. Це давало нам можливість мати контакти. Крім того, цей Каричорт виїздив на Україну в відпуски, бо він був вільнонайнятий. Відпустка була довга, тому люди в тих умовах шукали різні можливості, щоб усюди мати контакт. Ми мали у селі Волосянці отого ґенерал-полковника, начальника штабу в свій час, він служив нам пунктом зв’язку. Він розшифровував наші листи – ми писали тайнописом, шифром. У нас було багато різних способів контакту, а він це розумів і робив. Він посилав такі зашифровані листи, до яких не дійшло й тодішнє НКВД, МҐБ, і в Норильськ, і на Колиму, і в Казахстан, і в інші табори, де тільки були люди, яких він знав особисто і які знали його.Та ось у 1952 році сталося кілька провалів – випадкових чи не випадкових. Відбувся арешт на шахті №7, де було розкрито випуск ґранат. Пізніше самі більшовики робили експертизу і зробили висновок, що ці ґранати є потужної сили, їх треба кидати з прикритого місця, бо вони мають велику зону враження. Організатором цього виробництва, як і всюди, був Юрків Володимир з Тернопільської області Теребовлянського району, село я забув. Їх арештували 7 чоловік. Коли почалося слідство в тій справі, то Юрків помер, але залишився Короташ Володимир, він десь із Кіровоградської області. Він узяв справу на себе. Треба звернути увагу, яка була солідарність між нашими людьми. Чому він взяв на себе цю справу, обтяжуючи свою і так важку ситуацію? Та тому, що Юрків уже був раз засуджений до вищої міри покарання і мав замінений термін розстрілу, і якщо тепер його будуть судити, то його, звичайно, присудять до розстрілу і розстріляють. А Короташ не мав такого вироку, тому він узяв справу на себе, що він тим керував, і, таким чином, він пішов першим по справі. Отже ж, це була одна вдала акція МҐБ, коли їм вдалося розкрити і заарештувати одну групу.Із кожної шахти робилися підкопи, оскільки і шахти, і табори були обгороджені добрим колючим дротом, вони мали передзонники з усіх боків, туди пройти було неможливо. В інших місцях, якщо було можна, то робилися підкопи з табору. Тому кожна шахта мала вихід через різні підкопи, які були засекречені і замасковані. Через такі підкопи можна було викинути озброєний ґранатами десант, подавити ґарнізон, забрати зброю і, таким чином, оволодіти ситуацією. Якщо це зробити по всій Воркуті одночасно, то можна було повністю паралізувати охорону Воркути, заволодіти всіма ґарнізонами і, маючи у руках транспорт, швидко перекидати в’язнів у тайгу і в літній період розгортати бойові дії в тайзі та виходити на Котлас і на рівнини Росії. Ми вважали, що всюди є табори, всюди є охорона, тому ми зможемо оволодіти зброєю. Кожний, якби добре озброєний, був таким відчайдухом, що сміло міг іти на десять озброєних чекістів. Це навіяло би такий страх, що чекісти психічно не витримували би, тим більше, коли б така сила з’явилася в центрі Росії, де антикомуністичний дух був не менший, ніж на Україні, тому що комуністів не любили ніґде.Під той час заарештували 18 осіб. У справі склалося так, що на чолі виявився Сорока Михайло. Мене тоді постаралися відсіяти, хоч згадували, питалися про мене, але всю цю справу взяв на себе Михайло Сорока. Таким чином, оце були два процеси у 1952 році у місті Сиктивкарі, столиці Комі АРСР. Якби дістати хоч би звинувальний висновок і вирок у справі Сороки, то можна б зорієнтуватися, як пішла та справа, бо я особисто не маю точної інформації про те. У справі про ґранати нікого не розстріляли. Юрківу доповнили до двадцяти п’яти, Короташеві, здається, теж так, і на цьому справа була закінчена. Після цього той Юрків прибув на Воркуту і був призначений провідником усіх воркутинських таборів. Так він пізніше проходив і на львівському процесі, де мене судили разом з Водинюком. Водинюк очолював референтуру служби безпеки у званні полковника.Чому не відбулося повстання? Повстання не відбулося тому, що помирає Сталін, а відтак арештують Берію, і в той час уже було не потрібно піднімати повстання, оскільки ми бачили, що нам удасться безкровно, без жертв вийти на волю. Ми твердо знали, що політичний курс Москва буде міняти. Так воно і сталося. Повстання на Воркуті фактично організував Доброштан зі своїми колеґами, тобто Героями Совєтського Союзу, або не зовсім героями, але які вважали, що вони мають великі заслуги перед совєтською владою, а їм замість нагород і привілеїв дали тюрму. Здається, про Доброштана був навіть знятий фільм "Неизвестный". Доброштан про це написав великий матеріал. Я чув, що у Франції у видавництві "Континенталь" вийшла ціла його книга. Я вважаю, що Доброштан, хоч і мав свою позицію, але написав об’єктивно. Той матеріал треба вважати точним, хоч він і не враховує деяких наших позицій. Але ми не заперечуємо того, що він зробив.У той же час відбулося повстання у Норильську. Його організували такі ж Герої, а до них приєднався Данило Шумук. Нашим людям там доводилося боротися проти того, щоб не допускати до жертв, до загибелі великої кількості в’язнів. Ми розуміли, що треба берегти людей, бо їм скоро, так чи так, доведеться вийти на волю. Такі як Доброштан і ті в Норильську – вони того не хотіли розуміти.Через якийсь час було повстання і на Колимі, у нас є певні дані, але дуже скупі.Через рік було повстання в Кенгірі. Не повстання, але щось у тому роді. Провокацій не було – треба дивитися, де провокація, а де не провокація. Але в Кенґірі – не можна сказати, що то була провокація і що то було повстання. Там стихійно виникла така ситуація, яка довела до сорокаденного Кенґірського повстання, яке придушувалося. Вводили танки в зону, душили жінок, стріляли з автоматів, навіть з гармат, закидали бараки газами. Одним словом, там то все закінчилося траґічно.Нашими людьми керував Сейко Федір, а під його рукою був Сорока Михайло. То була організація всіх таборів Казахстану.На третьому лагпункті теж було маленьке повстання. Були різні такі локальні дії, які не носили політичного забарвлення, а були протестами окремих купок людей, які не поширювалися на всіх. Як би там не було, а в 1954 році були вже укази про звільнення «малоліток», жінок, а вже в 1956 році була створена комісія Президії Верховної Ради з метою "переглянути вироки у зв’язку з завищенням міри покарання". Наскільки нам відомо, таке було формулювання. Місія тих комісій звелася до того, що тільки за перший виклик – десь травень, червень, липень 1956 року – було звільнено до дев’ядесяти відсотків усіх в’язнів. За нашими даними, було звільнено більше, як півмільйона, інші кажуть, що менше, ще інші кажуть, що більше мільйона. Ну, ми беремо то, що ми маємо, але ми не ґарантуємо, що ми подаємо точну інформацію – приблизно.Що ж сталося з тою масою в’язнів? Коли почалися ті забастовки, по нашому гулагівському підпіллю пішли мої розпорядження, щоб усі готувалися до відродження після звільнення підпілля на Україні, щоб завчасу домовлялися, як сконтактуватися на волі, щоб давали координати на майбутнє. Тобто використовувалися адреси рідних, у кого вони були, іноді просто домовлялися, де і коли можна ся стрічати. Уже можна було десь у Львові вибрати якийсь день, де можуть си стрінути. Те саме у Станіславі, у Тернополі, у Луцьку, в Рівному. Про це ніхто не знав, знала організація.Щодо чисельності нашої організації, то, за нашими звітами, вона перевершувала 400 тисяч. А деякі говорили, що перевершує півмільйона. Чи так, чи не так, в нас точних даних нема. На Великому зборі (1957) зачитували ті дані, але вони не збереглись, тому сьогодні я можу тільки сказати, що була велика маса членів організацій. Не членами організації гулагівського підпілля були тільки ті, щодо яких були якісь сумніви. Могли бути й такі, що вважали, що він непоганий чоловік, але він мудрагель, він любить дискутувати, багато говорити, а нам таких не треба. Нам поради були не потрібні – нам треба було тих, які будуть виконувати те, що їм ся скаже. То отакі ще не входили у те підпілля. І ті люди не мали ніякого поняття про існування гулагівського підпілля. Це треба враховувати.ВЕЛИКИЙ ЗБІР ОУН (1957)Опинившись на волі* *(М.Луцик звільнений 14 червня 1956 року рішенням комісії Президії Верховної Ради СРСР з перегляду судових справ. У листопаді того ж року реабілітований. – В.О.), ми відразу почали готуватися до скликання Великого Збору. Такий збір відбувся 9 вересня 1957 року на терені села Волосянки, тодішнього Славського району Дрогобицької області. За нашими даними, там було коло 120 – 130 делеґатів, а решту учасників збору було задіяно нести варту, забезпечувати зв’язки, обслуговувати той збір, тобто забезпечували його роботу. На збір ішли люди, готові до того, що вони можуть з нього й не повернутися, та все одно всі вони були безстрашні.Треба відзначити той факт, що на тому Великому Зборі були представники Кубані, Ростовської області, донці, Воронезької області, Брянської, Курської, Орловської, Липецької, навіть Смоленської, представники з Білорусії, з Молдавії і зі всіх областей України. І то були такі солідні люди, наприклад, був Самарин – полковник, він закінчував воєнну академію разом з Жуковим, з сином Сталіна, але в часі війни він не пішов угору, тому що попався в оточення разом зі Власовим і виявився по другому боці фронту, а там, хоч командував дивізією, все одно йому військовий ступінь не підвищили.Самарин, хоч у нього прізвище таке, як дехто каже, російське, говорив, що він має українське походження, відчуває себе українцем і може бути корисним для справи як і у військових питаннях, так і в дипломатичній роботі. Людина ця була не тільки освічена, але ще і від природи дуже обдарована, розумна, чесна, взірець людини культурної, аристократа духу.Був Радченко з Брянської області, теж фіґура солідна. Ці люди були зі мною у Воркуті на Аячаїнських [назва нерозбірливо] шахтах, у тому великому таборі, вони працювали в нашому підпіллі. Вони вважали себе українцями, вважали, що Брянська область, Орловська та інші – це землі, які належать до Чернігівського князівства. Вони казали, що навіть Тульська і Рязанська області належали Чернігівському князівству. На сто верст від Москви – то були чернігівські землі. Був такий Макаренко, то він говорив, що Білорусія і Смоленщина – це землі, які належать до Великого Київського князівства як вотчина. Ну, а там Новгород, Псков мали свої землі. Так що ті люди підходили з іншими мірками, вони казали, що кордони Радянської України – це те, що Ленін, як унасмішку, накреслив, а Сталін утвердив і таким чином обкраяли українські землі. А той народ український, який там жив, вони примусили записатися руськими.Представники тих земель казали, що вони не менше боролися за Київську державу, чим галичани. Кажуть: "Не беріть на себе пальму першості, бо ми раніше московську неволю відчули. А от ви побудьте стільки-то під Москвою, то побачите, що з вас лишиться". І вони були фактично праві. "А так ми лишилися, ми сьогодні поруч з вами".Великий Збір розглянув ряд питань. На тому Великому Зборі було внесено план підготовки до повстання на Україні на 1958 рік – збройного і політичного. Вважали, що на той час, якщо не виникне така ситуація, як була в Угорщині 1956 року, то її можна створити в нас. З тими кадрами, тим більше, що то були колишні політв’язні, які тільки-но повернулися з ув’язнення, а ще тут було багато людей, які симпатизували діяльності ОУН, усі ті сили скоординовані, дисципліновані, розподілені по-військовому на відділи, на полки, на дивізії, корпуси – якщо треба, що вони вповні були спроможні захопити владу, і не тільки на території України, а й на Кубані, на Дону і т.д. Можна домогтися успіху, якщо заколотити в Москві і Ленінграді, в центрі.План був такий, що не треба робити акцент на ОУН, тому що то сприймається як однобокий рух, а треба робити щось таке загальнонародне. От як пізніше був Народний Рух, народні фронти – отакі напрямки, але щоб ними керували делегати Великого Збору. Підготовка почалася, почався випуск літератури, були розроблені наші бофони, тобто наша валюта, номіналом в 5, 10, 20 карбованців, поширення їх. За ті гроші ми купили дев’ять друкарських машинок, почали випускати літературу. Друкували ми там різні вірші, реферати, це вже тоді почало помаленьку поширюватися.ЩЕ 15 (1957 – 1972)Мушу тут сказати, що вже у квітні 1957 року мене йшли арештувати, та я уникнув арештів і перейшов на нелегальне становище. Мене арештували 19 листопада у Стрию, вилучили в мене пістолет марки ТТ і вірш "О, краю мій рідний", а також статтю "Ми в Хусті". За те мене судили. У мене є копія вироку, я дам. Там мене судять як письменника, це підкреслюється. Оскільки справа була не розкрита і в них багато матеріалу, мене забирають у Київ. Мушу сказати: бачачи, що на мене є досить вагомий матеріал, я попробував симулювати божевільного. Возили мене до Львова на експертизу, там дізналися, що я готую втечу і написали, що я здоровий, відправили в Дрогобич на подальше слідство. Там я продовжував симулювати, то мене відправили в інститут імені Сербського в Москву. Там я познайомився з Рафальським Віктором, письменником, поетом, людиною дуже культурною і талановитою. Звідти мене привозять на суд як здорового. Через рік і один місяць судять мене у Дрогобичі, дають мені 8 років, фактично за вірш і за той пістолет. Відтак забирають до Києва на продовження слідства. В цілому, слідство тривало три з половиною роки, тобто від 19 листопада 1957 року до квітня 1961 року. Слідство було тяжке, списано 14 томів слідчого матеріалу, який був пізніше на суді.Думаю, що матеріали цієї справи колись удасться дістати. Здається мені, що ця справа знаходиться у архіві Київського КГБ, у Львові її немає. Тому мені трудно дістати хоч би копію вироку та звинувального висновку, а це таки цінний матеріал.Що я тут ще хотів додати? За той час мене чотири рази возили ліфтом на четвертий поверх на Володимирській, або, як її назвали, Короленка, 33, до ґенерал-лейтенанта Нікітченка. Там завжди були одні полковники, члени ЦК КП України і Союзу, з Нікітченком завжди поруч Федорчук і отой Полудень – два ґенерал-майори КҐБ. Ну а решта – то були полковники Зашитін, Шульженко.В.О.: І Шульженко був?М.Л.: Так, Борис Шульженко. Ну, не знаю, як він співав, чи так, як та Клавдія, чи як – одним словом, був і він.Вів мені слідство підполковник Тарасенко. Олександру Водинюку вів слідство Сапожніков чи якось так, майор. Судили нас двох, більше нікого їм не вдалося розкрити і притягнути. Методи слідства мною були розкриті.[Кінець доріжки]. На одній з останніх зустрічей у Нікітченка в тому великому залі, де крім тих ґенералів Федорчука і Полудня сиділи ще полковники, представники ЦК як з Москви, так і з Києва, Нікітченко мені заявив, що вони мають матеріал більше як на тисячу чоловік – проводу гулагівського підпілля. І будуть їх усіх арештовувати. Ясно, що крім кулі їм нічого більше чекати. Він не говорив так прямо – кулі, але «відповідної кари, звідки їм уже ніколи не повернутися». І приписує, що були диверсії, убивства і т.д.Слухаючи те, я казав: "То було не так". То вже було три роки слідства, і от тут я вперше сказав по суті справи, що це було не так. Нікітченко і всі ті повставали і в тих позах завмерли: "А як?" Я кажу: "Так, організація існувала, так, я її створював, я нею керував, але ця організація не була політичною". Тут вони: "А якою ж – що, профспілкою?" Я кажу: "І не профспілкою. Ця організація була зовсім іншого характеру, вона була необхідна в наших умовах. У резюме документа превентивної інформації пишеться: "ґенеральна лінія організації – це боротьба за самозбереження в умовах ув’язнення, незалежно від національної приналежності і політичних та реліґійних переконань". І тільки. "Отже ж, як бачите, тут політики немає – ні антисовєтської, ні просовєтської. Є просто вимушена ситуація. У Совєтському Союзі немає ніякого закону і жодної статті, яка би передбачала покарання за таку діяльність. Тому, – кажу, – не тільки тих, що ви там збираєтеся арештувати, але й тих, які вже є арештовані, і мене в тому числі, треба негайно звільнити. Бо нема такого закону".Реакція була така: "Он якої заспівав!" Я кажу: "Я вам сказав правду. Хотіли-сте правду – от я вам сказав". Після цього довший час не викликали мене на слідство. Мабуть, у них дійсно були плани арештувати велику кількість людей, але коли вони оце почули, то зрозуміли, що в процесі слідства й очних ставок усі ті люди підуть за мною, бо вже був факт, що коли я мав очну ставку з Юрківом Володимиром і Сохацьким, теж членом Проводу, то вони відразу підтримали мене. Вони вже мали досвід, що раз ті підтримали, то й інші підтримають. Тим більше, що був ще один зі мною на очній ставці, але він був вільний, то з тої очної ставки він пішов і проінформував усіх, хто залишився на волі, яку лінію я держу, щоб усі тої лінії дотримувались. Це був Іван Савчук. Він був спецкур’єром між Воркутою і краєм, людина дуже корисна і дуже активна. Він жертвував усим, щоби щось зробити. І оце він зірвав їхні наміри. І Сохацький теж, очевидно. (Сохацький теж був на Воркуті як організаційний референт Проводу).На цьому слідство закінчилося. Вони не порушували справи проти інших людей, а нас із Водинюком у квітні 1961 року відправляють до Львова на суд. Чому до Львова? Тому що коли закривали мою справу, то прокурор Малий і прокурор Яновський у Києві (такий худий) – вони заступники прокурора республіки, кажуть: "Ну що ж, от ваша справа". А я кажу: "Верховний Суд розбереться". Я вважав, що тою справою буде займатися Верховний Суд. А прокурор Малий задумливо так каже: "Верховний Суд?" Видно, оце я сам зробив те, що було їм на користь. Можливо, що в Верховному Суді я був би розігрував іншу карту, на Верховний Суд вони б не мали впливу, тому вони швиденько переадресували ту справу на Львівський обласний суд, який виконував їхню волю. Нас перевезли до Львова. По дорозі ми мали можливість через ґрати домовитися з Юрківим. Юрків каже: "Я скасую свої покази проти вас, бо я, – каже, – пізніше каявся, що не підтримував вас на очній ставці". Я йому сказав: "Тепер ви не змінюйте нічого, бо воно не допоможе ні мені, ні вам, а навпаки".Отак нас привезли до Львова. 4 квітня 1961 року розпочався процес. Цей процес тривав до 12 квітня, якраз до того дня, коли наші судді пішли писати вирок, а адвокат Єлагін заходить і каже: "О, сьогоднішній день буде записаний золотими буквами в історії людства". Я кажу: "Звичайно – сьогодні мені вирок пишуть!" Отак я, з гумором. А він: "Та де, це ж Гагарін, перший совєтський человєк, у космосі".Хочу сказати, що прокурор Стариков просив мені вищу міру – розстріл, мотивуючи тим, що моя діяльність поширювалася на молодь, яка отруєна націоналізмом, проводилися вишколи молоді в багатьох районах Галичини і, як установлено прокуратурою, все це робилося під керівництвом членів моєї організації. Там багато таких нюансів.Охоронці, які охороняли нас на лаві підсудних, зауважили, що Водинюк у виступі аґресивно до мене поставився, а коли сів, то я йому потиснув руку. І доповіли про це капітану, начальнику конвою. Начальник конвою про це сказав тоді, коли прокурор пішов геть, сиділа тільки секретарка: "Нас готували місяць. Наказували, розказували, які ви страшні злочинці. А коли я почув, як ви виступали з першим своїм словом, то бачу, щось не те. А ще нам сказали, щоб ми добре пильнували, аби один одного не вбили".В.О.: Що ви ніби ворогуєте між собою?М.Л.: Так, так. Що ми такі страшні вороги, а тут конвой зауважив, як ми собі таємно руки потискуємо. Тоді вони зрозуміли, що в нас зовсім інші стосунки.Ну, ще секретарка сказала: "Не думайте, пане Луцик, що в складі суду немає людей, які вам співчувають і стараються допомогти". Я сказав: "Передасте їм від мене за те подяку". Суддею був Зібер, а засідателями жінка Макаренко, і якийсь Браїлов чи якось, забув як. Зачитали вирок: мені 15 років з тими всіма довісками, а моєму посправнику Водинюку – 12. Процес був таємний, на нього не були допущені навіть свідки. По справі проходило багато свідків. Я не маю претензій до жодного з них. Дехто може пізніше спекулювати – що от вони там порозколювалися. Усе це неправда, ці люди дуже багато знали. Що можна було, вони втаїли, тому й не були арештовані, і я залишився живим, і Водинюк. Олександр Водинюк є із Сокальського району Львівської області, з села Тартаків. Помер він, скоріше за все, він отруєний і доставлений до рідного села з Бердичева Житомирської області, і там похоронений.В.О.: Дати його життя? М.Л.: Дата народження Водинюка – 27.11.1929 року, а дата смерті – 8.02.1983 року. Прожив 53 роки. Ну, на суді ледве не посадили разом з нами і Володимира Юрківа, Василя Сохацького та ще деяких. Прокурор ставив питання, щоб також посадити Володимира Зданевича зі Львова. Отак закінчився той процес.Після того мене забирають у Київ. Чому в Київ? Видно, так Бог хотів. Нас судили в такий період, що старий Кодекс перестав діяти, він діяв до 1 квітня 1961 року, а новий ще не був затверджений Брежнєвим. Він був затверджений Верховною Радою десь у травні, тому КДБ наполягало внести протест на вирок львівського суду, що він занизив міру покарання, вимагав пересуджувати нас, бо за такі справи передбачався розстріл. Але якась сила вплинула, що, мовляв, раз засудженні, то нічого робити з себе дурнів. Отже, вироку Львівського обласного суду скасувати не вдалося, на чому наполягав Стариков під тиском КДБ. Та він сам був кагебіст.Після того мене відправляють до Володимирської тюрми, тому що вироком було передбачено 5 перших років тюремного ув’язнення. А решта 10 років табірного ув’язнення. Усього 15 років. Зараховувався мені термін від дня арешту, тобто від 19.11.1957 року. У Володимирській тюрмі я відбув той термін. Мене забрали знова до Києва. Видно, ще вважали, що справа не розкрита і треба продовжити слідство. МОРДОВІЯ. ШІСТДЕСЯТНИКИ (1965 – 1967)Після цього мене перевозять у табори Мордовії, на 11-й лагпункт. То вже був десь 1965 рік, мабуть так. У тому таборі першим мене зустрів Сорока Михайло, як старий знайомий. Там я ще познайомився з Кандибою Іваном, Долішним Юрком – гарна людина з села Тябча зі Станіславівщини, з Болехова, Клименко Михайло Маркович із Боярки, що під Києвом.Туди згодом прибули шістдесятники – Караванський, Горинь, Озерний Михайло, хто ще?В.О.: Мабуть, Анатолій Шевчук?М.Л.: О, Шевчук, ми дуже з ним заприятелювали – дуже гарна людина, така витончена людина – ото його брат Валерій письменник. Та він також пописував, видно, мав той талант. Осадчий Михайло – теж людина, яка виділялася своєю витонченістю.В.О.: А Валентин Мороз там був?М.Л.: А, Мороз? Так, то я дійду до того. На той час у мене назбиралося багато рукописів. Приїхав із Луцька такий, як його, на "-енко", викладач Луцького педінституту, і з ним приїхав Возницький, яких я знайомив зі своїми рукописами.В.О.: Може, Мартиненко – ні?М.Л.: Ні, на "-енко", таке подібне прізвище, але не те. Отож той Возницький каже: "Я можу ці ваші рукописи передати на волю. А я кажу: "Як?" – "Ну якось можна придумати". Я кажу: "Ну хіба зробити чемодан з подвійним дном?" Він каже: "Я це зроблю. Купіть десь такий чемодан, я зроблю подвійне дно і все. Жінка приїде, я нею передам". Ну, зробив він такий чемодан, приніс, я все туди запакував. Він приходить: "Ну що, – каже, – от-от жінка приїде. Чи вже все готове?" Я сказав: "Так, готове". Раптом роблять вибірковий обшук. Заходять у нашу секцію і кажуть: "Виходьте всі і забирайте свої речі". Ні, раніше зайшли і кажуть: "Луцик, де ваші речі?" – "Які?" – "Ну, чемодани". – "В мене нема чемоданів, ще не доробився". – "Добре, ми вам серйозно кажемо". – "Немає". Тоді вони дали команду всім забрати з кладовки свої чемодани. Ну, ніхто не здогадався, щоб забрати і мого, мій ся лишив. Вони забрали його на вахту. Забрали також чемодан Апостола Миколи, бо його десь не було. Він пішов на вахту, а там якраз оглядають мій чемодан і кажуть: "Це він. Дати команду припинити обшук".В.О.: Вони виявили, що це саме ваш?М.Л.: Так, але обшук був по всьому таборі. Коли знайшли, тоді дали команду припинити. Так, чемодан той, все по опису. Знала про це лише одна людина.Отже, на другий день мене викликають у штаб. Є там майор КГБ по тих мордовських таборах, здається Постніков, є інші кагебешники. Проводять арешт. Є прокурорська санкція, узяли цензора, понятих узяли, як то вони роблять – все формально дотримуються, все культурно, бо мають уже синицю в руках. І тоді кажуть: "Що тут є?" А там зверху були черевики, пачка зв’язаних листів, що я мав з волі від своєї такої абсолютно відданої людини, яка писала, не дивлячись ні на що, така була безстрашна, – від Марії Зелик з мого села. І кажуть: "Ну, а далі?" – "Що далі? Далі дно". Ну, вони взяли зміряли, товщина така. "Занадто, – кажуть, – товсте дно". Тоді комісія визнає, що треба подивитися. Відкрили – там оті рукописи. Читають, перечитують, знаходять мою заяву в ООН. У ній ідеться, що більшовики зробили з нами те, чого не зробив ні Батий, ні гітлерівський режим. У такому дусі. Ставилося там питання про те, що на Україні треба, поки ще не пізно, виявити ті голодомори і репресії, які забрали масу населення. Там доходило до 25 мільйонів загиблих у репресіях і в голодоморі. Висновок: поки не пізно, встановити і віддати цей комуністичний режим під міжнародний суд, як ото був Нюрнберзький процес. "Ну, – кажуть, – а оце нащо ви писали?" Я кажу: "Ну, раз написав, значить написав, тепер що я скажу, нащо я писав? Писав, аби мати і забути". – "А нащо ви то хотіли передавати?". – "Ким?" – "Ну, раз ви приготували друге дно, то хотіли передати". – "Ні, я хотів так, аби я сам з ним ходив". Тут я вже й того захищаю, хто це друге дно зробив.Через 40 днів, 6 січня – то був уже 1967 рік – мене викликають на суд. Я був тоді хворий на грип, температура була до сорока, а викликають на суд у таборі і судять на три роки тюрми.В.О.: Це в якому таборі вас судили?М.Л.: То було на 11-му таборі Мордовської АРСР, селище Явас. Звичайно, копію того висновку (фактично, вироку) не дали. Відразу після суду саджають мене в ізолятор. Потрапляю в камеру, де є такий Горохов. От він кричить на всю ту тюрму, що вже не сам, а там питаються: "Хто?" – чую, кричить Караванський. А я був дуже хворий, так мене той грип сильно взяв. Каже: "Луцик". А той кричить: "Ви курите?" – "Ні", – кажу. Той каже: "Ви курите?" Я кажу: "Я не курящий". Значить все, нема що передавати. Зі всіх камер відгукнулися знайомі, з Караванським ми познайомилися. На другий день ми з Гороховим ідемо в туалет – помитись там і т.д. Мимо нас проходить з форсом, рушник через плече, нікого не бачить, уперед, разступись земля, бо йде чоловік. Горохов каже: "Ви знаєте, хто то є?" А Горохов жид. Кажу: "Ні, не маю поняття". – "Це Мороз". А я кажу: "Видно, що..." – "Він культурний". Я кажу: "Культурний отак не йде. Культурний як іде, то уважно дивиться, хто є, тим більше в отаких умовах. Я прийшов до вас – як до вас поставився?" – "О, о, ви праві". Отак я тоді побачив Мороза.ВЛАДИМИРСЬКА ТЮРМА (1967 – 1970)На другий чи на третій день мене звідти забрали геть і повезли у тюрму у Володимир. Там мені дали 6 місяців суворого режиму, бо я вже другий раз у Володимирі. Я казав, що перший раз я був за вироком, а не з табору, а все одно дали. Я там був опух з голоду, звідти мене вже виводили. Виводять, саджають у камеру між тих усяких дурних, бандюг. До речі, Красівський пише, що під мене підсували всяких провокаторів, крикунів, блатних, «приблатнённых» і т.д. Ну, я себе вів так добре, але мав напоготові кулак, і удари були такі, що міг впасти і бик, якщо я вже йому прицілив. Тому всі ті вважали, що не треба перебирати мірку у своїй поведінці. Коли я приходив, вони втихали. Адміністрація думає: що таке, що вони так тихо? Їх то турбувало. З першого корпусу, де маленькі камери і де дуже трудно, нас перевели в камеру третього корпусу. Там камери на 16 чоловік. Це для мене була благодать, бо, по-перше, багато людей, вже губишся, вже можна з кимось поговорити в два ока. І можна пройтися, там отакий був прохід між нарами, то вже моя територія. Я і в таборі мав свою, як казали, «дорогу Луцика» – це на 11-му. Я завжди там собі ходив, і коло мене хтось ходить – вже дві колії. А якщо ще третій ходить, то казали: "Троторова вулиця".Кого я там зустрів? Там були Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Зіновій Красівський, Дяк Михайло – по справі Красівського – Квецка. Дуже гарний чоловік, капітан міліції. Там був Безуглий десь з Дніпропетровська, Масютко Михайло, Святослав Караванський. Був литовець Йонас Гімбутас, литовець Скачкаускас, був Нархов. Нархов – цей утік на Захід з зони німецької окупації, а там крав, крав, поки не впіймали і не передали сюди. Одне слово, було там 16 чоловік. Кого я пропустив, то можна потім згадати. У тій камері все було добре. Піді мною лежав такий чекіст із Північного Кавказу, нібито з тих терських козаків. Одного разу я так ходжу. А він мені: "Скільки ти будеш тусоваться?" Бо він лежить – цяця. Ти в тюрмі сидиш. Я не ходжу – ти ходи. От, розминка. І він сказав: "Таку твою мать". Я його так одним ударом копнув у саму чашку і вибив усю щелепу. І то в момент. І якраз у момент того удару загримів ключ у дверях: "Виходи на прогулку". Ну, всі на прогулянку, і я також. Одним з перших вийшов собі на коридор, там нас порахували. "А решта не йдуть?" – "Не йдуть". Зачинив двері, ми пішли. Повертаємося з прогулянки, дивлюся, він сидить там, уже стоять лікарі, там стоять оті корпусні офіцери, кагебіст, навіть начальник медслужби, Єлена Ніколаєвна Бутова.В.О.: Знаменита Бутова.М.Л.: Так. Вона мені операцію робила, я теж розкажу. І він показує на мене: о! Вони тоді всіх у камеру, а до мене: "Стой. Що ви йому зробили?" Я дивлюся: тут йому все отаке во, нога підвернута, чашка розбита – травмований чоловік. Добре. Мене зразу в другу вільну камеру, зі мною туди йде слідчий. Каже: "За що ви його вдарили?" – "Кого?" – "Ну, його". – "Кого його?" – "Ну, отого", – я забув, як його прізвище. Я кажу: "Нічого я його не бив". – "А хто ж бив? Мені кажуть, що ви". Я кажу: "Коли? Я ж на прогулянці був?" – "Як виходили на прогулянку. Він вам щось сказав, а ви його зразу вдарили". – "Нічого не знаю". Ну, він то так списав у протокол. "Не знаєш, то не знаєш, ти не чіпав його. Ну, а що йому ото може бути?" Я кажу: "Симуляція може бути". – "Яка симуляція?" – "Він хотів в іншу камеру, а ви його не переводите, він собі і зробив симуляцію, та й переборщив, а тепер на мене звалює". – "Так було чи ви так думаєте?" – "Я так думаю". А той слідчий каже: "А он тип такой". (Сміється). Мене заводять в іншу порожню камеру і починають брати з камери всіх. Усіх перепитали – ніхто того не бачив. То був момент! Оцей такий удар – цак-цак – і вже хлоп лежить. Тут кажуть на прогулянку – я собі йду. (Сміється). Так що, розумієте, той кулак такий, що не дай Боже попадати. Можете собі уявити, як ті блатні знали, що ліпше Петровича не чіпай.Після цього нас переводять з тої камери в 30-у. У цій камері були ще кращі умови. Мені там дуже подобалося. Потім туди привозять із групи Огурцова, ВСХСОН. («Всероссийский социал-христианский союз освобождения народов». Монархістська організація, що виникла в Ленінґраді 1964 р.; 1967 р. були засуджені її члени Євгеній Ваґін, Авєричкін, Садо, Ігор Огурцов, Владимир Осипов, Леонід Бородін та інші. – В.О.) Перша російська підпільна, ну, напівпідпільна група. Вони то думали робити так наче більш леґально. Хлопці нічого там були. Я їх усіх добре знав – такі думаючі, освічені. Вони хоч і не називали себе монархістами, але були на цій дорозі.Ну, що там ще цікавого? Я вже розповідав про те, як Кандиба оголосив голодівку через те, що Масютко його підкурює махоркою. І закінчилося це тим, що Кандиба добився (щоправда, всі оголосили голодівку), що заходять полковник Водін і полковник Путявін. Один начальник тюрми, а другий – начальник режиму. І зразу на них своїми такими товстими голосами і товстими словами. На них накидається Масютко, він теж мав такий добрий бас і вмів говорити. Вони на нього: "Заткнись, заткнись". А він: "Що затикатись, що затикатись?" – він по-українськи, вони по-російськи. Нарешті підходить до мене той Путявін: "А вы, Луцик, почему пищу не приняли?" Я кажу: "В моїх умовах я інакше поступити не можу". Даю зрозуміти, що хоча я таку дурість не поділяю, але в даному випадку є солідарність в’язнів. Масютко тоді кричить: "А чому ви до нас, як до собак, а до Луцика на Ви?" А той Водін відповідає: "Потому что он не наш, а вы, собаки, наш хлеб ели, мы вас учили, а вы вот чем занимаетесь. А он не наш и мы к нему относимся, как к иностранцу". Одним словом, там можна було й пожартувати.Ще був такий конфлікт. Одного разу заворогував Караванський з Горинем. І не на жарт, дійшло до бійки. Ворожнеча була така, що десь Горинь приревнував Караванського до своєї жінки.В.О.: А як то – обидва ж у тюрмі?М.Л.: В тюрмі приревнував. Ну, як було. Десь вони були в 11-му таборі. Караванський щось передавав через Гориневу жінку до своєї жінки, щоб та переказала ще до когось там у Москві. Горинь висунув таке, що цього він не мав права робити сам, він мав це зробити через нього. Отака, розумієте, в Гориня позиція була. А той каже: "Якби я знав, то взагалі їй нічого не говорив би". То був фундамент під різні такі дрібничкові конфлікти. Одного разу Горинь накинувся на Караванського, здається, з черевиком. А той відбивав черевик мітлою. (Сміються). От мені було смішно, я думаю: хоч довше б ся били, як то буде виглядати? Але що – їм не дав литовець, Гімбутас там такий був.В.О.: Знаю Гімбутаса.М.Л.: Так, він їм не дав, щоб не дійшло до кровопролиття. Хоч тою мітлою можна бити, бити цілий день і нічого хлопу не буде. Одним словом, то була така війна.Після цього Караванського викрили... Ні, був один обшук. Заскочили, всі в сторону, підходь по одному, пішли по кишенях усіх – кожний рубчик. А в мене матеріал у руці. Я не маю, куди його діти, взяв, затис в кулаці. Уже Горинь пройшов, Красівський пройшов той обшук. Я на них і так, і так, щоб вони виручили мене – їх уже прошмонали, можна влучити момент і передати. Ні. Голови позадирали вгору, там про вищі матерії говорять, як там чия жінка що робить на волі. А в той час отой Нархов – такий злодійчук, казали, що він перший стукач із нашої камери, він так зирк, я йому показую, щоб він узяв. Глядь, глядь, так, по-злодійськи – знаєте, добрий такий злодій – раз і забрав. Я вже собі зітхнув. Бо мене обшукають – і я горю. А той узяв. Я вже прийшов обшук. А коли той Нархов хапнув – це зауважили Горинь і Красівський. Аж тоді вони зауважили.Я щасливо пройшов той обшук. Наглядачі вже пішли геть, Нархов мені віддає. Красівський каже: "Як ви так могли такому стукачу дати?" Я кажу: "А кому я мав віддати – чекати, поки в мене заберуть?" – "Ну то якось треба було не так". – "Як не так? Ви ж бачите, що йде обшук – треба один за другим дивитися – що може комусь треба допомогти. Той злодійчук, а ще ви кажете, що провокатор, стукач – він міг усюди дивитися, а ви – ні, бо ви великі, куди там". – "Та він вас може продати". – "Якого фіґу він тепер мене буде продавати після того? Він піде до них, він там буде з ними ковбасу їсти, чай пити – то є москаль. Він буде їм обіцяти, що буде робити на них, а насправді він буде робити проти них. То я не такий дурак, як ви думаєте". Ну, вони на тому замовкли. Отакий цікавий був епізод.Караванський одного разу передав матеріал, він пішов за кордон, там наробили того руху... До нього приїхала жінка, його в кімнату побачення пустили першим і вийшли по жінку. А він поклав на її місце той матеріял. В.О.: Він один раз так зробив, а на другий раз...М.Л.: А на другий раз вони вже думали, як же ж він міг передати? Він знову поклав. Жінку впускають, а раніше туди пішла та баба-наглядачка і то забрала. Після цього нас розігнали з тої камери геть. Він писав тайнописом на таких папірцях – ніби береш папірчик курити собі, а там проявляється текст. Різні медикаменти на те годилися. Ну, ви теж це знаєте. Отакі мої спостереження.Камеру трясуть, гонять туди-сюди, а Горинь бачить, що Гімбутас виходить від кагебіста. Виходить з КГБ, а Горинь на нього налітає: "Ах, он хто працює на КГБ!" А той Гімбутас каже: "Ти тихо не можеш бути, дурак?" – "Та який я дурак, ти ходиш там, нас продаєш. Ти ж у КГБ був?" – "Був". – "А чого ж ти туди ходиш?" – "Я маю туди ходити". – "Як так маєш туди ходити?" – "Я маю повноваження". – "Від кого?" – "Від Луцика". То Горинь мені каже: "Чому ви мене не попередили, що то ваші люди працюють тут у тюрмі на вас стукачами?" Я кажу: "Вони стукають те, що я сказав, що можна". – "А що можна?" – "А казати, що нічого не робить: що Луцик робить? – та нічого. А що говорить? – А хто його знає? Зі мною не говорить". От і все. А за те йому можуть сказати: "От ви поцікавтеся отакою справою, поговоріть з ним". І вже він мені скаже, що цікавляться такою справою. Я вже знаю, як мені бути. Горинь каже: "То ви маєте таку свою аґентуру?" – "Маю. В партії маю і в ЦК маю, якщо мені треба. Організація не може бути без своєї аґентури". Той Гімбутас розказав йому, як то було. А було так. Він мав 25 років. Вдома мати. Він нудиться. Мати старенька пише, просить. Йому можуть зняти 10 років. Його викликають. Його вербують. Одного разу він так приходить, наді мною став, і я кажу: "Слухайте, вас вербують". – "Хто?" – "КГБ". – "Ну, так". Кажу: "Чому не йдете з ними працювати?" – "Як так?" – "Так, для користі справи. Для пользы дела". – "Якого?" – "Щоб ви від них дізнавалися, що їх про кого цікавить, конкретно". – "А хто за мене поручиться?" – "Я" – "Ну, – каже, – треба подумати". Я кажу: "Думайте так, як я вам кажу, щоб так було". Гімбутас пішов другий раз. Нібито не хотів, а потім ніби погоджується. Тоді вони йому і ковбаси принесли, і чаю, він собі там поїв, запив чаєм. Приходить, питаю: "Як справи?" – "Ковбасу їв, чай пив". – "Ото є діло". Той Гімбутас каже: "Ну, у вас різні є ходи". – "Так, то є боротьба".Ви хочете вже спати?В.О.: Нічого, нічого.ЗНОВУ МОРДОВІЯ (1970 – 1972)М.Л.: Звідти я виїхав у табір. Зразу на 7-й мене кинули, але там виявилося багато моїх знайомих, у тому числі Левкович, інші з командування. Вони побачили, що тут ми всі зразу знюшкалися. Там був отой Андрій Синявський. Вони бачать, що я і з тими, і з тими – і зі старою ґенерацією, і з молодою, і з жидами, і з прибалтійцями. І мене звідти на 19-й. Там є Олесь Назаренко, з яким ми дуже швидко сконтактувались, Пришляк Евген, був Кожин Іван – то мій земляк, який мене з волі знав.В.О.: Горохівський Левко...М.Л.: Горохівський. Ось із Горохівським у мене була війна.В.О.: Війна?М.Л.: Я вам зараз скажу. Був там Прокопович, був Цепко – бачите, я помаленьку пригадую собі всіх.В.О.: Іван Мирон був?М.Л.: Іван Мирон, так, ми там з ним познайомились.В.О.: Жураківський Михайло з Ясені?М.Л.: Був, старий такий січовик, знаю, знаю. Він живе?В.О.: Мабуть, уже нема його.М.Л.: От бачите. Був такий Макаренко – мистецтвознавець, реставратор полотен в Ермітажі. Були ті ленінградські жиди – Берґер Анатолій. Приїхала їх ще купа – Волошин та інші. Касета четверта.В.О.: Пан Михайло Луцик. Власне, це вже початок доби 25 січня 2000 року. М.Л.: Усі, звичайно, шукали контактів, хтось дав про мене їм вістку, хто я такий. Було так, що як виникали якісь конфлікти, то йшли до мене, щоб я ту справу по-соломонівськи розсудив. Не важить, хто скільки там говорить, важливо, хто сказав. Значить, моє слово було вагоме. (Подальші три абзаци перенесено сюди з розділу «Акція в Сколім)Там мені з ініціативи Евгена Пришляка справили 50-річчя. Мене просто серед зони схопили після вечері і кажуть, що я арештований. Привели в зал, у їдальню, а там був стіл. Там нова їдальня була побудована. Вже було застелено газетами на п’ятдесят чоловік. Там уже всі сиділи і кажуть: "От винуватця ми привели". Мене привів, він ще живий, Коц Микола.В.О.: Тепер він у Луцьку він живе.М.Л.: Так-так, Коц Микола. Вони там сіли, Микола Коц виступав. Він має закінчену сільськогосподарську академію і фізико-математичний факультет. Людина досить освічена, порядна, чесна, активна, працьовита. А потім Пришляк. Пришляк сів справа мене, а Коц зліва, а за столами сиділи наші повстанці. Щоправда, там було багато і євреїв, і естонців, і фінів, і росіян, і білорусів. Був ще там Назаренко Олекса з наших – якщо він живе, то пам’ятає* *(Олесь Назаренко живе в Скадовську. – В.О). Одним словом, така історія, що якби вони прочитали цю мою розповідь, то й собі згадали б, і, мабуть, від себе доповнили своїми враженнями.Так мені справляли 50-річчя. Його організували Пришляк Евген, Коц Микола, Назаренко Олекса – між іншим, у мене є вірші, які він присвятив мені. Вважають, що там і Кожан Іван брав участь, і Мирон Іван, напевно, і той Цепко Петро, який працював ще за Польші в одній зі львівських редакцій. Багато таких гарних людей. Якщо так заглянути кожному в душу, в його голову, в його поняття – там були інтелектуально сильні особи.Там я був недовго, тому що вже наближався день мого звільнення, тому я тут коротко торкнувся тих питань. На тому моєму 50-річному ювілеї (до речі, він був першим у моєму житті) мені побажали справити і сторічний ювілей. Я їм за те дуже гарно дякував, звичайно, і їм бажав довго жити, щоб вони були всі на тому ювілеї. Дістав я там від кожного з них подарунок – від кого відкритку, від кого книжку з відповідним підписом. Це була велика пам’ятка, але мені не все вдалося зберегти, тому що при виїзді в мене багато чого забрали. Де поділи – не знаю.В.О.: Там дарувати не можна: "Отчуждение в любой форме запрещено".М.Л.: Так. При тому мушу сказати, що там ми з Коцом Миколою заховали дещо під столовою, де мені робили ювілейний вечір. Ми під той фундамент закопували багато своїх рукописів – в різні банки, які можна було дістати. Мабуть, усі вони вже давно згнили, бо навіть целофановий папір – він нищиться. То були досить гарні матеріали. Коц Микола знає, я знаю. Не знаю, чи Назаренко щось там ховав, бо він там цілий час був з Коцом. Був там Григорій Прокопович – досить гарна людина, був Левко Горохівський.Одного разу Горохівський запросив мене до себе. До цього ми були дуже приязні. Він мав дістати кілька томів Геродота. Я з ним домовився, що один буде мій, я йому відплачу або обміняю. Погодився. Ну ось, одного разу він мене кличе до себе, щоб я прослухав його поезію. Я прийшов. Було відомо, що Горохівський хворіє епілепсією і в нього бувають приступи, які тяжко проходять. А статура його висока – ясна річ, що така людина падає дуже гучно. Я прийшов, нікого не було. І ось він починає мені читати свою поезію. За набором слів, за стилем, за змістом, за експресією вірші були дуже багаті. Запас слів великий, думка добра. Але все це було таке атеїстичне, ніби розкрилося дно пекла, що страшно було слухати. Я прослухав, може, з п’ять віршів, а потім сказав такі слова, які я не хочу тут повторяти. Після цього я з ним не хотів говорити. І Геродот пропав... Я не кажу, що це з реліґійних мотивів, але християнська реліґія – це наша культура, наша душа. Є якась сила, яку ми можемо знати чи не знати, але та сила нас духовно берегла, береже, і якщо ми будемо ту силу небесну чи всесвітню, божественну, шанувати, то й ми будемо шановані, я так вважаю.Після цього в мене з Горохівським всякі контакти припинилися. Навіть коли я виступав у Києві на з’їзді політв’язнів, а він сидів у президії, то, мабуть, він мене впізнав. Я перебрав реґламент, напевно, на п’ять хвилин, і він не припиняв мене. Але я не міг підійти до нього і заговорити – так мене обурило те, що я тоді почув. Я не впевнений, що він покинув тодішні свої ідеї – він з ними й лишився. Оце таке моє враження.З МОРДОВІЇ В МОЛДАВІЮ («Я ВИБРАВ СОБІ МОЛДАВІЮ...», 1972)Перед звільненням я взяв був напрямок на Львів, бо тоді записували, куди збираєтеся їхати після звільнення. Я сказав куди. Через короткий час мене повідомляють: міняйте місце, вас на Україні ніде не пропишуть, вибирайте місце за межами України. Я вибрав собі Молдавію, у Кишиньов. Думаю, що то теж Україна, тільки що має зараз іншу назву. Добре, записали. Переробляти ще раз моє направлення вже не було часу, тому що 19 листопада 1972 року вже наближалося і треба було мене звільняти.Звільнився я і пішов у те КДБ, щоб мені віддали мої рукописи. В мене два рази забирали рукописи – один раз забрали тоді, коли вилучили оту валізку з подвійним дном. Після цього забрали рукописи, роблячи спеціальний обшук. Забрали багато рукописів – то була поезія, публіцистика, різна така романтика, яку мені треба було переглянути. До певної міри була зашифрована, і мені її треба було переглядати, бо там були думки, які я уточнив би вже на волі. Ходив я туди, ходив, ходив, затримався від того поїзду, але вони кажуть: "Та нема, та ми по закону їх спалили, бо є такий закон, який передбачає всі рукописи, які створюються в умовах ув’язнення, ліквідувати". Я сказав, що я буду скаржитися вище, а вони кажуть: "Пишіть". Я поїхав. Мене під конвоєм допроваджували з Потьми до Києва. В.О.: Вас везли в "столипіні"? М.Л.: Ні, в пасажирському вагоні везли, але за мною був закріплений, по-перше, провідник, який контролював ваґону, по-друге, був "тот парень". Тому я, не доїжджаючи Києва, яка там станція... То ще не Київська область була, недалеко від Чернігова. За яких 100 –140 кілометрів до Києва вийшов я з ваґона. При мені нічого не було. Там я на перший автобус і приїхав до Києва. Думав, що втік. Приїжджаю до Києва, сідаю на трамвай. У мене є план поїхати в Боярку, сюди-туди, там у мене були знайомі. Коли виходжу з трамвайного ваґона – а там уже стоїть машина, стоять «оті парні»: "Луцик, сідайте сюди". Ну, звичайно, "бобик" для мене машина не знайома, але раз уже назвали прізвище, я сідаю. Привозять мене у привокзальну міліцію. Там мене посадили – не в камеру, і кажуть: "Сидіть отут". Коло мене сидять уже два з «тих парнів» – один у міліцейській формі, а другий так, але все-таки міліціонер. Через якийсь час приходить високий чоловік у цивільному, представляється майором КГБ. Каже мені: "Нащо ви то робите? Ви тільки ускладнюєте своє становище. От бачите, скільки ми потратили енерґії". Я кажу: "Я багато дечого побачив. По-перше, я побачив, як ви працюєте". – "Ну то як?" – "Відмінно". – "Ну от, бачите, що ми вас знайшли серед ночі". (То з Миргорода я зсів. Я зсів непомітно). "Ну от, тепер, – каже, – поїдете отаким поїздом..." А я кажу: "А я хочу по Києву походити". – "Ну, можете ходити. А що вам тут ходити?" – "Я хочу подивитися на метро, одним словом, на «достопримечательности». Можна?" – "Можна, можна, ходіть. Коли ви хочете ходити?" – "Завтра зранку, бо вночі нічого не побачиш". – "Добре". Вранці я йду, дивлюся – уже йде: один попереду, один ззаду, так на відстані. От іду, спускаюся в метро, думаю: я мушу вас загубити. І так я йду, йду, тільки підходить електропоїзд – а вони там собі ходять, ґав ловлять, а я раз – і в ваґон. Ваґон зачинився і поїхав. От, думаю, все. Проїхав я три зупинки, вийшов – маю свій маршрут. Мені треба піти туди, куди я хочу.Виїжджаю з метро – уже мене там, нагорі, чекають! Я до них кажу: "Здрастуйте, приехали?". Ніби я їх шукаю. Вони кажуть: "Не дурачтеся". На Ви, культурно, як порядочні сволочі. Вони кажуть: "Бачите, вам не можна довіряти". – "У моєму розпорядженні сьогодні цілий день. Що я хочу, то буду робити. Вище начальство сказало". Отак я цілий той день проклопотав, пішов десь купив собі з’їсти, вони дивилися, як і що я купую. Я купував хліб, купив собі на вокзалі молока, бо я його давно не пив, поїв і пішов далі. Вони за мною. Так я став привикати на волі – і на волі під конвоєм.Коли подали мій поїзд, прийшов оцей майор і ще один майор. Вони назвали свої прізвища. Я не раз собі пригадував, але тепер забув. Вони посадили мене у поїзд на Кишиньов. Кажуть: "Їдьте тим поїздом". Я їду в Молдавію, в Кишиньов. І тільки виходжу – вже підходять до мене два: "Що, у вас речей нема?" – "Нащо вам мої речі?" – "Допомогти піднести". – "Нема". От іду. "Куди ви йдете? Ви йдете з нами". – "Куди?" – "У міністерство". – "В яке міністерство?" – "У міністерство внутрішніх справ". Пішли.Приходимо – там міністр внутрішніх справ, підполковник. Каже: "Нащо ви до нас їхали?" – по-українськи. "А що, тут не Україна?" – "Так вам на Україні не можна. А нащо вам – до України тут рукою подати". – "Та й вітер буде дути на мене з України, – я вже на такий гумор, – то мені буде легше тут". – "Ну то добре, хай вам тут буде добре. Чого ви сюди їхали?" – "А де я мав їхати? На Півночі я був, мені там не хочеться – я їду на південь, подалі від Півночі". – "Добре. Де ви думаєте прописуватися?" – "У Кишиневі". – "Ого-го! Ні, то ні. От ми вам даємо направлення в Рибницю". – "Добре. А чому в Рибницю?" – "Тому що ми не можемо в столиці держати вас. Як-не-як, столиця – режимне місто. То теж режимне, але раз так хочете, то йдіть туди. В інше місце ми вас не пустимо". – "Я в Тирасполь хочу". – "Ні, туди – ні. Там таких, як ви, багато".Їду я в Рибницю. Вони мені розказали, як їхати. Приїжджаю – там мене зустрічають. Тільки виходжу: "Михаїл Петрович, добрий день, будемо знайомі. Пішли". Заводять у міліцію, там уже кагебісти. Уже видно тих кагебістів – одні стоять збоку, інші ніби сидять там, але на центральних місцях ті, що питають. Там українець з Житомирщини, зразу на мене чуть не матом – чого я туди їхав. Я промовчав, бо бачу, що це є дурак, трохи нібито зашкалений. Після цього вони кажуть: "Ми вас тут не пропишем". – "Я сюди направлення взяв". – "Будете в тюрмі сидіти". І все.Спочатку мені дали в КПЗ переночувати. Кажуть: "Поки ми розберемося, що з вами робити, будете тут". На другий день випускають, бо то «не положено», – випускають і за мною ходять. Іду я, куди не подивлюся – нема де мені притулитися. Іду я на вокзал. Подивився – тут можна собі посидіти, тут можна купити з’їсти, ну, а може, когось і побачу. Оглянув, як там автобуси ходять, коли, куди. Вивчаю ситуацію.Походив я так три дні, а вони всюди за мною дивляться. Дістав я в одного конверт, написав листа до сестри і вкинув. Сестрі дав адреси, щоб вона повідомила всіх по тих адресах, де я є. Сестра, діставши листа, негайно виконала моє прохання і я вже почав отримувати інформацію усно. Приходить до мене одна людина із Кишинева і каже: "Вам мають прийти перекази". А кагебісти знали, що в мене є 19 карбованців. Що то було – 19 карбованців? На тиждень це ще сяк-так. Ну, і той чоловік мені привіз двадцятьп’ятку. Бахталовський із Красноярського краю прислав мені 250 карбованців. Він теж сидів у Мордовії, здається, на 19-му. Він мав три роки і звідти звільнився. Я вже маю гроші. Іду я на пошту, питаю: "Мені перекази є?" – "Як прізвище? Давайте паспорт". – "Я не маю паспорта". – "Ми не дамо". А друга каже: "Які є інші документи?" – "Маю отакі документи – «Справка про освобождєніє". Та каже: "А фотокарточка є?" – "Є." – "Схожий?" – "Схожий". – "Ну тоді все, давайте". І мені там видали перекази.Кагебісти дивляться, що я купив собі течку, купив одяг, щоб перемінити. Щось вони тут не вловлюють. Вони дивляться за мною, а я починаю по-своєму жити. Купив собі цікаву книжку, читаю на вокзалі. Вони так походили за мною три дні і – бах – беруть мене і відправляють через прокурора (то свого роду суд) у спецприйомник-распределитель. То аж ніяк не ув’язується з моєю особою. Але перебув я там, то начальство дивується, кажуть: "Ми таких пасажирів не мали". – "А чого приймаєте?" – "Нам приказують – ми слухаємо".Відбув я там нецілий місяць, вийшов. Вийшов я, йду вулицею – за мною йдуть два міліціонери і "бобік" іде – так, про запас, про всяк випадок. Так я ходив, ходив, а потім що я роблю? Я вивчив там один маршрут. Заходжу так ніби-то до магазина, а там поміж стінами є такий прохід, звідти можна бігом на вокзал. Я думаю: вони ніколи не додумаються, що я туди щез. Я йшов ніби в магазин, вони за мною, але я пішов швидше, там було багато людей. Вони думали, що я зайшов до магазину, а я поза двері пішов. І пішов, бігом, бігом. А там є такий великий обрив, так з метрів двадцяти п’яти треба летіти в повітрі – і вже ти коло самого вокзалу. У мене іншого виходу не було. Я звідти бух – скачу...В.О.: Куди?М.Л.: У той обрив, без парашута.В.О.: А там на дні що?М.Л.: А там, ви знаєте, воно такий обсип і глина. Так, конусом я пішов. І навіть не присів, а зразу побіг через штреку – якраз автобус на Кишиньов, і я в той автобус. То було чудо. Сів я в автобус і їду в Кишиньов. Приїжджаю до Кишинева, заходжу до Айдова. А він мені перед тим вислав гроші і тим себе розконспірував, вони знали ту квартиру. Заходжу – ну, вони там мене зразу прийняли, погостили, ванну я прийняв. Може, зо дві години я там відмокав від того всього тюремного. Потім повечеряв, переночував.Там уже прийшов Тернавський Микола і ще один, я забув його прізвище. На другий день Айдови дали мені ще грошей і кажуть: "Ідіть, щось із собою зробіть". Я пішов, підібрав собі одяг, взуття, привів себе до ладу, все, як треба. А те все лишив там, де переодягався, де йшов приміряти. Одягнув, заплатив гроші і пішов. А ще собі купив портфель. Приїжджаю до них увечері, вони відчинили двері, дивляться: "О, Боже!"В.О.: Що за пан?М.Л.: "Як, – каже та його жінка. – До чого вони людину довели. Та ви тепер зовсім інша людина!" Ми повечеряли, аж тут дзвоник у двері, такий довгий. Я зразу чую, що нормальна людина так не дзвонить – так тільки хам тисне. Айдов каже: "Йдіть на кухню". Я пішов на кухню, а там у нього сидів гість – інженер, напевно що жид. Вони заходять. Чую, начинається там голосна розмова – гуде все. Ну, думаю, прийшли добрі друзі, то вони там собі жартують. Коли Айдов забігає ніби за тапочками й мені каже: "Нас забирають у міліцію. Як ми підемо, як нас заберуть, то ви вийдете і підете до Тернавського Миколи". – "Добре". І він побіг. Пішли вони. Я вимкнув там світло і пішов. Але не пішов я до Тернавського, я пішов до Волошиних. А той Аркадій Волошин сидів зі мною, здається, на 19-му, мав щось рік. Він уже поїхав в Ізраїль. Я зайшов до його батьків. Дивлюся – там у них є навіть моя фотографія – така неважна, але є. "О, це ви, нам Аркаша про вас говорив, добре, що ви прийшли".Я заходжу, а там повно-повно людей. Такий зал, вони ото на диванах сидять, усі з транзисторами. Мене представляють, що от такий і такий, з Аркашею був. Вони привіталися, поговорили зі мною з годину. Дев’ята година, вони всі слухають транзистор – один слухає те, другий те, а потім кажуть, що там було то-то і то-то. Потім вони розійшлися, а я кажу: "Я буду у вас ночувати, можна?" – "Можна". – "Добре, але, – кажу, – вранці о шостій годині мене збудите". – "Добре". Дали повечеряти. Розбудили мене – вже був сніданок. Від них я знову пішов до тих Айдових. Подзвонив – вийшла жінка. Побачила мене і як закричить до чоловіка: "Ну от, радість яка – є, не пропав!" Він вибігає: "О, Петрович, заходьте". Вони обоє сідають і кажуть: "Вас вчера чисто случайность спасла. Ведь этот человек, что был у нас, – он вас спас". – "А що було?" – "Вони зайшли: "Хто ви?" – "Я господар квартири". – "А ви?" – "Я – жена". – "А ви?" – "А я дочка". – "А ви?" – "А я гость". – "Паспорт". – "Зачем?" – "Паспорт!". А він каже: "Я паспорт вам не покажу". – "Чому?" – "Я вам не вірю". То по-російськи все. "Не вірите – то ми вас забираємо в міліцію". – "Ну, беріть хоч поза міліцію". – "І вас, хазяїн, і вас, хазяйка, і вашу дочку – всіх забираємо". Його там тримають. "От паспорт. Але я вам дам паспорта". – "Ви ж тепер у міліції, що вам треба, кого ще?" Ну, одним словом, приїжджає міністр внутрішніх справ. "Так, – до нього, – паспорт. Я міністр внутрішніх справ". – "Ну і що, що ви міністр внутрішніх справ? На якій підставі ви хочете в мене паспорт? Я був у знайомого і все". – "Руки покажіть". – "Які руки?" – "Свої". – "А нащо вам мої руки?" І ховає руки. Спеціально розігрує їх. "Руки покажіть!". – "А я не покажу". – "Ви свої жарти припиніть". Тоді він каже: "Ну, от мої руки". Той глянув: "Это не тот".В.О.: Не ті руки?М.Л.: Не ті руки. Мої поранені. "Ой, – кажуть тоді, – йдіть від нього. Фамілія". – "Не скажу. Буду, – каже, – на вас протест писати, що ви мене зґарандували [нерозбірливо]. Я прийшов до отаких-о, а ви мене забрали". – "Ну, йдіть собі". Не той, значить. Тоді лишають його. До Айдова: "Ви Луцика знаєте?" – "Знаю". – "Як ви його знаєте". – "Як? Сидів з ним, був він у мене". – "А, був? Значить так, давайте писати протокол". Написав протокол, що він пересилав мені гроші, а ті гроші не видали. А тепер я приїхав, мені дали ті гроші, дали теплий одяг і я поїхав, куди – не знає.Написали той протокол, його відпускають, жінку відпускають. Жінка йде до того Тернавського. Іде і бачить, що на тій зупинці, де він мав би сідати в тролейбус чи автобус, повно міліції. Ясно, що мене чекали. Тоді вона їде до того третього, що був у них. Тільки в під’їзд – два міліціонери. Піднімаються на другий поверх – два, на третій – два, і так аж до верху. Вона йде до хати, подзвонила, ті відчиняють. Заходить, розповідає їм оту історію. Вони кажуть: "Тут нікого не було". А вона: "Тут по всіх східцях є". Господар каже: "То я зараз піду подивлюся, спитаю, що вони тут роблять. "Та не треба, вони мені нічого не казали, пропускали". – "Ну, – каже, – та все одно, я вас буду проводити". А жінка: "Не йди сам, ми підемо разом усі троє, бо як ти повернешся?" Ага, ну, жінки теж мають рацію.Коли вона мені те розказала, то питає: "Що ви тепер думаєте?" Я кажу: "Думаю тепер виїжджати геть звідси. Але мені треба когось, хто б мене провів до зупинки, бо ясно, що поїзди, вагони перевіряються. Я мушу з Кишинева виїхати автобусом у напрямку не на Київ, бо там усе перевіряється, а на Одесу. Одеса, Миколаїв". Добре. Айдов каже: "Я піду". Я: "Ні, ви лишайтесь удома, хай ідуть жінка і дочка".Ми розпрощалися, жінки пішли зі мною до автобуса. А там разом і автобус, і поїзд. Вони встановили найближчий рейс, купили квитка, дали мені. Ми ще постояли. Дівчинка сходила на вокзал і каже: "Всі ваґони перевіряє міліція, тепер роблять облаву на автобуси, провіряють усіх людей". Я так відчуваю, що горю: мабуть, є якийсь сигнал.Надходить час відправлятися автобусу на Миколаїв. Ми швидко пішли на той автобус. Заходимо всі троє, вони мене проводять, а тут підходить міліція. Шофер натискає, сигналить, показує, що в нього графік, а вони – що в них перевірка. Він каже: "Мене то не цікавить". І поїхав. Я трохи нагнувся, а ті жінки виглядають, усі пасажири там щось дивляться. Виїхали за місто, вони дві висіли, щось там купили мені на дорогу. У МАНДРАХ (1972 – 1973)Так я виїхав з Кишинева, прибув до Миколаєва. Пощастило. З Миколаєва взяв квиток на Харків, у Харкові на Москву. У Миколаєві й Харкові я ні до кого не заходив, у Москві зайшов до Олександра Гінзбурґа, а там мені його жінка каже: "Їдьте в Тарусу, він там". Я поїхав у Тарусу. У Тарусі ота Юлія Даніеля жінка, як її, сама харків’янка...В.О.: Лариса Богораз?М.Л.: Богораз. Я в там у них побув. Ну, там мені було не дуже то... Мені тісно в такому середовищі. Дехто любить такий шалман, щоб народу багато. Там я тоді ставив питання виїзду за кордон як громадянин Австрії. Тобто мій батько був громадянин Австрії і я користуюся тим правом. За ту справу взявся був Сахаров. Сахаров десь там це питання ставив, але як він ставив – по-жидівськи, що я не мав конкретної відповіді, так або ні. А вони кажуть: "Говорите то, надо то". А мене то не влаштовувало. Я від них виїхав у Ленінград. У Ленінграді заїхав до своїх знайомих – там і жиди, і українці. Та дочка священика Макаренка, який умер фактично на моїх руках. У неї три кімнати, родина велика, є дві дочки, що до школи ходять. Вона мала непоганий дохід, щоб я її не обтяжував у харчах. Вона робила, де продавалися бутербродики, і в ресторані вона контакти мала, так що вона каже: "Тут можна жити роками".Потім вона мене познайомила з Айдовими (Але ж Айдов жив у Кишиневі? – В.О.). Тепер я чую по "Свободі", що той Айдов займається правами репресованих. Я зайшов до них, познайомився. Вони показували все, що мені потрібно було. Одного разу вони мали якусь там гостину і та жінка Айдова – вона дочка начальника міліції району, який уже був на пенсії – при всіх запитує: "Папа, а было такое, чтобы какой-нибудь преступник прятался в Ленинграде и вы не могли его найти?" А він відповідає: "О, доченька, у нас такой был, 15 лет мы его искали, а узнали только через три дня после того, как он умер, как его похоронили. А он жил просто во втором доме от нашего управления милиции. Вот видите, какие дела?"Отакий факт навели. А я жив там весь січень, лютий, березень, квітень 1973 року. По музеях там їздив – Ермітаж, Російський музей, Пушкіно, Невська лавра. Для мене то вже було забагато. Я вже знав усе, що становить інтерес, уже хотілося змінити місце. З другого боку, я вважав, що там мені затишніше.І було так. Я сидів з начальником КГБ району за одним столом, говорили собі, гостилися в тої Макаренко Людмили Степанівни. Але одного разу я був у своїй кімнаті, як раптом пролунав дзвінок. Повиходили ті доньки пускати того, хто там дзвонить – вона стала так на дверях, а він показався. Вона його по імені-батькові: "О, проходите, проходите, рада вашему визиту". Він заходить, а через стіну-то мені чути, про що йдеться. Він каже: "Слушайте, вы не знаете такого Луцика, он у вас бывает – Михаил Луцик?" Вона візьми та й скажи: "Так, был". – "Когда?" – "Где-то в январе месяце. А что, его милиция ищет, что ли?" – "Да нет, я ничего не знаю – мне сказали проверить". – "А если он придет, что сообщить?" – "Да нет, я, собственно, ничего не знаю". Ну і все. Він побув і пішов. Вона забігає до мене вже з дочками, каже, що таке й отаке. Я кажу: "Я все чув".А перед тим їй одні повідомляли, що слідкують: «Вони знають, що він у вас, і слідкують». Вона питається мене: "Може це бути?" – "Ні". – "Чому?" – "Якщо би вони слідкували, я би вже знав. А тепер вони можуть слідкувати". Тоді вона відводить мене до інших людей. Я в тих побув. Одним словом, життя вже стало там ненадійне.А ще в мене був такий випадок. Одного разу я йду вулицею. Став переді мною один: "Ну что, бери меня, веди. Бери, легавый!" Я так на нього дивлюсь і кажу: "Чего вам надо?" – "Ну что я, не знаю, я ж тебя знаю, ты меня сейчас арестуешь и поведешь. Я же вижу твою казенную морду". Я скомандував: "Кру-гом!" Він пішов в один бік, а я в другий. Я зрозумів, що я на когось там схожий. А потім думаю: це може бути щось і не те. Треба бути більше обережному. Нарешті я вирішив звідти виїхати. Ще зайшов до батьків Ігоря Огурцова. Виїхав я в Москву, там зайшов до рідні Юрія Галанскова. Там справляли йому річницю, бо він помер у Мордовії. Там були поети, історик Йосифов. Той прийшов, оголосив його героєм. Потім вони понапивалися, почали між собою сваритися, як "русские люди" – москалі з москалями. Я поїхав від них. До мене вони гарно ставилися, не можу нічого сказати, але в нас такого тоді ще не було. Тепер, може і в нас таке бути, бо вже пияків багато.Звідтіля я виїжджаю в прямо в Київ. Заїжджаю в Боярку до Клименка Михайла Марковича. То, здається, вулиця Комсомольська, 4. Там мене прийняли гарно. У нього дочка така гарна поетеса. Усі порозходилися, лишилися мати, дочка та я. Дивлюся, через вулицю йде до них жінка, і то так поспішає. Я кажу: "Он якась жінка спішить до вас – бажано, щоб вона мене не бачила". Дочка глянула: "Та це, – каже, – моя тітка". – "Все одно". Мати пішла їй назустріч. Так ніби кудись вона йде: "Ти куди?" – "Та йду до вас". – "А що таке?" – "А Луцик у вас?" – "Ні". – "А де?" – "Та він пішов геть, учора ж уночі". Ну, та вернулася, заходить до хати і отак руками сплеснула: "А то що таке?" – до дочки. А дочка: "Та то чудо! Ми, – каже, – розкрили гадину. А як же ж ми не знали? Ото вона продавала, що у нас дерево забирали, що ми на підлогу готували. Вона все доносила, а тепер, – каже, – їй із Києва дали завдання встановити, де ви є". І кажуть: "І як то ви могли отак подивитись і сказати, що небажано, щоб вона вас бачила?" Ну, нічого. Ми ще поснідали і пішли іншою дорогою, поїхали до Києва. Ясно, що вже мені в Боярку нема по що вертатися.У Києві через день я зустрівся з сином того Клименка. Той каже: "Нашу Боярку, той вокзал так пильнують! Прийшло підкріплення з Києва і там один каже: "Що то у вас за один був, що Київське КГБ і міліція – все піднято на ноги?" – "А що таке?" – "У Боярці їх повно, його шукають, фотографію показують". Там якийсь на мотоциклі під’їхав, вони не знали хто, думали, що я на тому мотоциклі, погналися за ним десь аж до Фастова. Отакого я наробив там шуму.Побачивши, що така справа, я поїхав у Молдавію, бо лишив там в одного рукописи. Заїхав у Кишиньов, у Рибницю... А ні. Звідти я поїхав до себе, у Львівську область, до своєї сестри. Приїхав я до своєї сестри в Лавочне. У Лавочнім сестри нема, вона в Хащуванні. Треба було перейти гору – кілометрів шість. А це була темна ніч, однак місяць трохи посвічує. Добрався я до сестри. Ну, добрався не так гладко, тому що завалився... Я одягнувся гарно, щоб прийти по-людськи, а тимчасом попав у баюру – по самий пуп провалився. І то не вода, а болото. Усі мої папери я мав у портфелі. Насилу з тої баюри вирвався.А то вже перед світанком. Всю ніч я подорожував. Виліз я з баюри мокрий, іду, собаки підняли вже на мене гавкіт. Підійшов я до дому своєї тітки, яка колись мене виручила – дала і свиню, і бульби, і капусту для хворих. Але мені здалося, що це не може бути хата моєї сестри (Чи тітки? – В.О.), тому що тут під стіною багато дров. Думаю: вона бідно живе, то не вона, мабуть. Пішов я далі. Почав сумніватися, що не туди попав, що я вже на Закарпатті. Раптом вийшов на знайому вулицю. Ага, тепер я зорієнтувався, повернувся і виявилося, що я вже був під домом сестри.Почав я потихеньку стукати в вікно. Потихеньку тому, що з другого боку живуть, за даними сестри, ненадійні люди. На мої стуки ніхто не з’являється. Я зрозумів, що ні сестри, ні її дочки вдома немає. Я почав шукати способу, щоб якось зайти до хати, тому що вже скоро світає і я не маю де дітися. Одно вікно попробував – не піддається, двері попробував – не виходить. Нарешті знайшов, що одне вікно трошки відтягується. Якимось чином його відчинив, забрався до хати і зачинився. Скинув штани, взяв інші труси. Немає що робити, тільки лягати спати. Ліг я на ліжко, накрився і сплю. Вранці, коли вже сонце трошки зійшло, дивлюся, через фіранки так заглядає сусідка – іде такими ловками і приглядається, зазирає до хати. Я тільки трошки висунув голову, щоб бачити, що ся робить, і думаю: от я попався. Дивлюся на годинник – уже десята, одинадцята, дванадцята година – нема нікого. Я голоден, тому що вже добу в дорозі і опинився в хаті, де немає води, щоб я поправ. Немає води ні напитися, ні попрати, ні господині нема, і нікому сказати.Нарешті десь коло другої, пів-третьої години йде сестра. Вона така недовірлива була, покійна, сама прекрасно знала Біблію, теологію – була людиною, яка дивилася на світ уперед. Я заховався, щоб коли вона зайде, не наробила крику, щоб не перелякалася. Я зайшов до другої кімнати, так щоб вона зайшла досередини і зачинила за собою двері, тоді явитися перед нею.Вона зайшла, вже підійшла до столу, тоді я заходжу: "Здоров, сестричко". Щоб зрозуміла, що то я, бо всяке може бути – ми давно не бачились, уже років двадцять. Вона: "Ох, Михасю, братчику!". Ми обнялись тихенько, щоб ніхто не чув. "Двері, – показую, – зачинила?" – "Зачинила все". Тоді почали шептати, що і як. Вона каже: "Немає нічого в хаті, ні куска хліба, нічого нема". Я кажу: "В мене гроші є". Каже: "Та як я піду? Скажуть: де я гроші взяла? Підозра буде. Може, зараз прийде дочка Стефа, то вона, може, піде візьме". Я кажу: "Зачекаймо Стефу".Чекали ми, розмовляли. Вона пішла, принесла води, пропрала оте моє все, що було болотяне, трохи просушила. Теж така ситуація, що чоловіче сушити – значить підозра. Виявляється, що в хаті нема де, надворі теж не можна. Прийшов Петрусь, хлопець мого двоюрідного брата, сів собі. Я так його розглядав – все-таки рідне, як він виглядає? Я думав, що він мене не бачить. Виявилося, він мене бачить. Він на мене дивився, я на нього дивився, потім він пішов додому. А сестра якраз тоді зайшла до їхньої хати. Він прийшов і каже: "Мамо, до Стефки прийшов кавáлєр". А там у тої Стефки була колежанка і її мати також була. То каже: "Як, до неї прийшов, а до моєї не прийшов?" Жінки мають свою політику. Сестра каже: "Та нікого там нема". А він каже: "Є!" Глянув на фотографію і каже: "От, він". А ті: "Та то Михайло, твій брат!". – "Так, а що, він тут?" – "Тут". – "Та чого ж ти не говориш?" – "Та що я буду говорити, коли він онде сидить уже добу і не має що їсти. І куска хліба нема". – "Та нічого, ми зараз знайдемо!". Пішли: "На, неси, а ввечері хай до нас приходить". Я, щоправда, не йшов нікуди. Так я був там два тижні. Через два тижні приходить секретар сільради села Волосянки, бо там сільрада тих сіл, і каже: "Марійко, КГБ знає, що брат у тебе, і збирається вже. Їх, – каже, – повно в Волосянці, готуються, як на фронт. Кажуть, що він озброєний. Дивися, аби тут бою не було". І пішов. Він прийшов з течкою ніби в урядових справах, дав їй знати. Він не сказав нікому і знав, що й вона нікому не скаже. Пішов. То вже вечоріло. Сестра каже: "Бачиш, треба міняти квартиру". – "Ну, – кажу, – квартиру не міняймо, а підемо вночі геть". Уночі вона мене вивела на Бескид – це остання стація, яка йде над Лавочним, де стають поїзди, що прямують з Ужгорода на Львів. Ми прийшли туди, я залишився у кóрчах. Ще було темно. Вона пішла, взяла білет. Я перечекав, поки не надійшов поїзд, сів у поїзд, вона си залишила, а я поїхав.Я не зупинявся ні в Сколім, ні в Славську, ні в Стрию, бо знав, що там вони чекають. І у Львові чекають. Я висів у Миколаєві, зайшов до Пришляка Омеляна. Це один із діячів гулагівського підпілля, родич отого Евгена Пришляка. Побув у него.Від Пришляка взяв напрям у Тернопіль до священика Курилáса. Це відома родина, в нього багато синів – один був знаменитий художник, а інший сидів у лагері. У нього втріскалася дочка начальника лагеря, і він її взяв притягнув у Тернопіль. До речі, вона краща патріотка, ніж деякі українки – українську мову добре вивчила, дітей навчила української мови. Казала, що вона дитя Київської Руси. Там я побув, потім він мене відвіз на село до свого батька, там побув трохи. Звідти взяв напрям у Луцьк.У Луцьку був такий Савчук Юрко, ми з ним сиділи в 11-му таборі Мордовії. Він поет, теж мав якісь конфлікти з КҐБ, в тому певну роль відіграла поезія. Може, за неї й не варто було судити, але вони його таки засудили. Як то буває: прибув я в Луцьк, а тих адрес, які він мені давав, – і будинків уже немає. Була ще одна вулиця, за яку він згадував – Тарасова. Я ходив, ходив по тій вулиці – ніхто не знає такого прізвища. Іду вже геть. Дивлюся – виходить молода жінка, наперед неї коляска з дитиною. Кажу: "Слухайте, ви не знаєте тут такого прізвища, на цій вулиці?" Вона каже: "Я не знаю, але ми підемо до мого батька, а батько має списки виборів, там має бути". – "Прекрасно". Пішли ми. Батько мене побачив, очевидно, сприйняв, що я якийсь партійний бос, і дуже старався дати мені той список. Я глянув, знайшов номер вулиці, сорок один, а під тим номером живе Андрій Савчук, тобто батько оцього Савчука Юрка.Іду я туди, під той номер, і думаю: уже я йшов геть, і раптом зустріч з такою людиною, і попав на того, у якого всі документи є. Я не є якийсь забобонний, але щось у цьому є. Приходжу, там мене прийняли, але кажуть: "Юрка немає, він має бути на роботі". Може, я півгодини там пробув. Коли чую, іде попід вікно, каже: "Хтось у мене має бути, щось моє серце віщує, що хтось до мене приїхав". Заходить: "Хтось є?" – "Є". – "Де?" – "Там, у тій кімнаті". Він заходить – я сиджу.Ми з ним посиділи там, погостилися, і він мені каже: "Я вам надам нормальні умови до життя. Їдьмо". Поїхали ми до одної дами. По дорозі каже: "Це порядна родина, інтеліґентна. У нас, у Луцьку, вона користується пошаною, думаю, що то добре, щоб ви були знайомі". Це родина Гагаловських. Я вже забув її ім’я, здається Ірина. Брат її був лікарем, а сестра вчителькою. Побув я там якийсь час і виїхав у Київ.ЩЕ ОДНЕ КОЛО ПЕКЛА (1973 – 1978)Уже минув якийсь час – думаю, як там у Боярці справи? Приїхав туди – відразу мене засікли. Я другою дорогою звідти виїхав у Молдавію, приїхав у Кишиньов, побув у тих своїх знайомих. Вони теж кажуть: "Останнім часом замічаємо, що є нагляд". Звідти я поїхав у Рибницю, зайшов до того, у кого були мої рукописи. Я хотів забрати їх і поїхати геть, але він став мене гостити: "Та рано поїдеш, нам цікаво поговорити". А вранці я десь коло 11-ї години від нього йшов до автобуса і раптом чую голос: "Михаїл Петрович, куда?" Кажу: "До автобуса". – "Куди до автобуса?" – "Туди". – "А вам туда следует". – "А мені там нічого робити". Він виймає пістолет і каже: "Йдіть туда", – це був співробітник Рибницького районного КГБ, заступник начальника. Ну, я йду.Привів він мене в міліцію, там був такий Середа. Тому Середі сказав тримати мене в кімнаті для арештованих до розпорядження. Розпорядження було таке, що проти мене порушили справу, судили і дали мені два роки за бродяжництво.В.О.: Тут, у довідці Харківської правозахисної групи, написано: затримали 31 червня 1973 року. Так?М.Л.: Так, то було 31 червня 1973 року.Почалося слідство. Ну, яке могло бути слідство? Все було ясно, що треба мене просто посадити. Я точно не пам’ятаю, якого там, може там є дата?В.О.: Засуджений 17 вересня 1973 року. М.Л.: Правильно. 17 вересня я був засуджений. Після цього я подав касаційну скаргу, за цією скаргою вирок був скасований, але це не влаштовувало КҐБ і вони замість мене випустити використали дописку, що вирок скасовується і справа передається на дорозслідування. Той хвостик послужив тому, що мене відвезли на судову психіатричну експертизу. Там мене ніякий лікар не оглядав, просто я посидів собі в коридорчику хвилин десять, ті, що мене привезли, зайшли туди з папками, де була моя справа, виходять звідти й кажуть: "Поїхали". Сіли в той бобік чи воронок і повернулися ми в тюрму.У кишиньовській тюрмі мене вже направили не в слідчий корпус, а в лікарняний. Там я попадаю в камеру, я не знаю, який її номер, десь шість, сім, вісім – отакий. Коли я зайшов, там один каже: "О, вітаю вас, пане полковнику!" Я дивлюсь на нього: "Який полковник?" – "Ну, ви ж полковник, я ж вас знаю". – "Звідки ви мене знаєте?" – "Я знаю, ви – Луцик?" – "Так, я". – "Значить, полковник". – "Звідки ви взяли таку нісенітницю?" – "Ніяка не нісенітниця – вас арештували в Стрию в 1957 році, арештували так, що півміста Стрия вулиці перекрили, стояли десятки автобусів, там було шість машин кагебістських, міліцейських, були пообкладені кулеметами, автоматами – там вас брали. У вас був пістолет забраний, рація, купа грошей американських і таке інше". – "Нічого подібного. Пістолет був, гроші були, але не американські, а совєтські – рублі по двадцять п’ять, нові купюри – п’ятсот рублів, а ніякої там рації не було". – "Ну, – каже, – так говорили". – "Де то ви чули?" – "Усі в’язні по тюрмах, по лагерах, тоді говорили, що арештували полковника американської розвідки. Ви були одягнені в елеґантний офіцерський одяг, не совєтський". – "Одягнений я був добре, ніякої рації не було, американських доларів не було, я не шпигун". А там чи полковник, чи хто – про те ніхто не знав. Але КГБ пускало такі чутки. Він мені каже: "Значить, вас визнали". Я кажу: "Що визнали?" – "Що ви психічно хворий".Коли я почув ті слова, то по мені так наче хвиля струму вверх і вниз. Я довго, може хвилину не міг нічого сказати. Але потім сказав: "Звідки ви взяли, що визнали?" – "Тому що всіх, кого сюди приводять, тих визнають. Мене визнали. Я симулював, тому що мені то вигідно, я би мав термін 15 років. А мене визнали – я тепер через 4-5 років вийду на волю. А вам, – каже, – дали діаґноз тому, що вас хоче позбавитися КГБ. Так що, – каже, – все ясно".Після цього зайшов капітан Плішко – це був заступник начальника кишиньовської тюрми по політчастині. Цей капітан Плішко, коли дізнався про мене, то прийшов у камеру, де було до двадцяти зеків, і сказав, що хоче більше ознайомитися з історією Близького Сходу. А за його даними я належу до сходознавців. Хоче в мене брати уроки. Я не бачив у цьому ніякого криміналу і погодився, тим більше, що я й собі щось пригадаю.Він приходив до мене в камеру. Зеки сидять, я йому розповідаю, що з цим пов’язане, про Біблію. Він з цікавістю слухав, каже: "У нас у Кишиньові нема спеціалістів з цього питання". Одного разу він заходить і питає: "Ну що, Михаїл Петрович, вас визнали?" – по-українськи. Кажу: "Визнали". – "Ну, – каже, – раз вас визнали, то тепер можна всю планету в дурдом заганяти, тільки нема кому, бо ті, що визнали, теж такі". – "Ну, бачите, визнали". – "Чим я вам можу допомогти?" – "Забезпечте мене папером, конвертами і щоб я мав чим писати". – "Але ж, – каже, – після того, як ви визнані, вам не можна писати". – "Чому?" – "Тому що не пропустять". – "А ви постарайтесь, щоб пропустили". – "Ну добре, я, – каже, – поговорю з начальником тюрми і з начальником спецчастини. Якщо вони погодяться, я вас забезпечу папером та іншим".На другий день він приносить папір, конверти, ручку, все що потрібно. Я пишу. Я вже склав собі план. Пишу коротко, що такого-то числа мене відправили на психіатричну експертизу, де мене не викликали, одначе визнали неосудним, тобто «невменяемым». "Поэтому я прошу направить меня на вышестоящую экспертизу в институт имени Сербского в Москву для уточнения моего действительного состояния". І все. Таке я пишу в ЦК КП Молдавії, України, в ЦК КПСС, у суди, у Ради Міністрів. Ті заяви повідсилали. Приходять відповіді. Тиснуть на Рибницький суд, який мене туди направив. Бо той суд мусить тепер за мене відповідати, то йому йде багато відповідей. Мало того, той Плішко поставив питання, щоб мене ознайомили зі справою і надали мені можливість зняти копії з тих відповідей. Я то все добре оформив, зняв собі копії з кожного документа. Він мене забезпечує папером, я пишу і думаю, як то є в житті: якби я йому відмовив, то не мав би тепер допомоги.Так я чекав півтора року, поки мене відправили в Дніпропетровськ. Щоправда, Рибницький суд дав вказівку начальнику тюрми заборонити мені писати і відправляти від мене пошту, а також приймати на мою адресу будь-що. Але я, фактично, вже своє зробив. Я мав копії тих документів, і коли мене через півтора року відправляли у Дніпропетровськ (тому що там теж була черга – виявляється, до пекла теж є черга, треба було чекати, та ще так довго), то я забрав ті копії з собою. У Дніпропетровськ везли, звичайно, в спеціальному боксику кількох нас, у тому числі й цього Ганька. Помили в лазні, приходять санітари приймати новоприбулих. Прийшов санітар, такий здоровенний розбишака. Там усі санітари були такими. Питає: "Хто Луцик?" – "Я". – "Зі мною". Коли ми йшли, я питаю: "У яке відділення я попадаю?" – "В третє". – "А хто там завідуючий?" – "Жінка полковника КҐБ". – "А прізвище?" – "Бутковська (далі – Буткевич) Неля Михайлівна. А нащо тобі то все здалося?" – "Та хочу знати, де і хто мною буде опікуватися". – "А, ну, зараз побачиш", – так, безпардонно.Він приводить мене в ординаторську і здає черговій сестрі. Чергова сестра чекає, поки прийде старша сестра відділення. Каже: "Пусть обождет, пока придет Вера Павловна". Я вже знаю, що то має прийти Вєра Павловна. Наскільки я зрозумів, діагноз мав такий характер, що я є істотою, яка не орієнтувалася, в якому часі вона живе, де вона народилася, хто вона і т.д. Зрозуміло, що та цілá Вєра Павловна і всі ті лікарі вже дістали мою справу і ознайомилися з нею. Коли зайшла та цілá Вєра Павловна, то подивилась на мене, щось покрутилася, а чергова їй каже: "Оце привели до нас нового". Вона: "Хорошо, сейчас". Підходить, питається: "Фамилия, откуда приехали. Рассказывайте, зачем". І, не докінчивши фразу, каже: "Ах, я забыла, что он ничего не соображает".Я відразу кажу: "Нет, Вера Павловна, я все соображаю и буду отвечать на ваши вопросы как здравый человек". – "Хорошо. Так вот, отвечайте: больным вы себя признаете?" – "Нет". – "Ну как, хотя немножко?". Я їй відповідаю, що нема такого – немножко, є або хворий, або здоровий. "Ви що, знаєте психіатрію?" – "Знаю". – "Ну, то інша розмова". Вона з мене списала всі установчі данні, як потрібно, помістила мене в «надзорну палату» – за тою палатою цілий час дивляться санітари й медсестра. (Цей абзац записаний кількома хвилинами далі. – В.О.). Коли Вєра Павловна зі мною поговорила, я сказав: "А вот это по назначению прошу передать". І дав їй копії заяв, які я привіз. Вона тут же їх хапнула, переглянула і дала Нельці – так називали Буткевич Нелю Михайлівну. З тими документами вони, видно, мали мороки, бо ті психіатри в цьому відношенні дуже акуратні. Тобто вони не акуратні з хворими, але якщо торкається якихось документів, які вирвалися на волю і пішли по інстанціях та згідно з якими вони можуть відповідати, – вони акуратні. У тій палаті було десь так тридцять чоловік. Ну, може не було тридцять, але десь так. В тій палаті був такий Антон, його прізвище Демченко. Він уже там 20 років знаходився – людина, яка закінчила Харківську сільськогосподарську академію. Інший був з Кіровоградської області. Я його прізвище забув, ім’я Анатолій, лежав поруч зі мною, навпроти. Звернув я увагу на його вродливе лице. Таке довге лице, рівненькі зуби, губи тонкі, очі сині, як небо, ніс тонкий, довгий, чоло високе. Одним словом, краса. Думаю, якби жінки знали, то від нього стала б радість родити дітей. Так собі мав про себе таку думку. З цими сусідами в мене встановилися добрі стосунки. Я бачу, хто коло мене є. А коли підходив такий Симоненко, то вони його від себе відігнали геть: "Не лізь сюди". Я побачив, що вони між собою знають, хто є справді хворий, і до себе не допускають. Значить, це були люди здорові.Але в моєму становищі мені не можна було ні з ким спілкуватися. Чому? Тому, що вважають так: раз ти здоровий, що ти маєш з хворими? Я те розумів. Тому я старався менше спілкуватися, взагалі не звертати ні на що увагу, замикатися в собі. Ну так, коли хтось мене щось питає, то відповісти. Я розраховував на скасування діагнозу. А ще я домагався, щоб мене направили в інститут імені Сербського. Але суддя Рибницького суду, який мене засудив, у своїй постанові написав для начальника тюрми, що змінити будь-які заходи може тільки та установа, куди мене направлять. Отже, ця дніпропетровська лікарня, ці лікарі, це відділення вправі винести те чи інше рішення або подати свої рекомендації. Ясна річ, що вони мені роблять другу експертизу. Тому я сидів тихо. Минає тиждень, другий, мене не викликають. Нарешті той Антон каже, що до Нелі Михайлівни Буткевич, завідуючої відділенням, пішли начальники відділень всієї лікарні – якісь там збори. Через кілька хвилин викликають мене. Це був перший виклик.Заходжу я, мені кажуть сісти. Усі ті начальники відділень сидять кожний за своїм столом, ніби кожний собі щось читає, щось переглядає. Може, вони мали копії моєї справи, то я вже не знаю, а могли створювати видимість. Була дана команда санітаром, де мені сісти. Я сів навпроти, як виявилося, тої Нелі Михайловни.Мушу сказати, що за час мого там перебування до нашої палати Неля Михайлівна не заходила. Не заходили й інші лікарі, що звернуло увагу хворих. І ось Неля Михайлівна, посадивши мене навпроти себе, дивиться на мене, гіпнотизує, розглядає мене. Одним словом, вдає, що вона є великий гіпнотизер, психіатр. Ну, можна собі пофантазувати коло цього. По деякому часі: "Ну и что?" Я не відповідав, бо то не було ні питання, ні відповідь – нічого. Потім каже: "Зачем вас сюда привезли? Кто вы такой? Расскажите о себе все вкратце".Може, хвилин 25 –30 я коротко розповідав про себе – хто я такий, чим займався, скільки сидів, що бачив навколо себе, як опинився на нелеґальному становищі. Для психіатрів це мало значення – чи є тут хвороба, чи були поважні причини. Це була розповідь здорової людини. Я підкреслив, що згідно з моїми знаннями психіатрії у мене немає ніяких відхилень. Мене запитали, де я вивчав психіатрію. Я сказав, що за довідником лікаря-психіатра, польською мовою. "Хто був автором?" – "Я забув, хто був автором". – "Психиатрия – это темный лес". Я заперечую: "А по-моєму, психіатрія – це наука". – "Да, ну и что?" – "А раз наука, то в науці двічі два є чотири". – "А дальше что?" – "Ну, а далі це означає, що або хворий, або здоровий". Вона тоді каже: "Правильно".Коли я розповів ту коротку автобіографію, вона, крутячи в руках шарикову ручку, кидає ту ручку на стіл і з таким пафосом, зі здивуванням і гнівом каже: "Что ж это такое? Какая эрудиция, какое изложение мысли! Кого они нам послали?" А ті за столами: "Да, да, вот именно". Тоді вона каже санітару: "Уведите".Ідучи від неї, я був окрилений, але з сумнівом. Окрилений того, що вона мені дала зрозуміти, що сумнівається в діаґнозі. Це вже було велике досягнення. Я ж, згідно з діагнозом, узагалі не мав про себе нічого говорити. Я мав сидіти, як пень, не знаючи, хто я, що я, який час. А я всим тим оперував і був задоволений з того. З другого боку, в мене був сумнів: а, може, вона мене провокує. Бо психіатри на те здатні.Минав час. Той Антон каже: "От тепер уже будуть призначати ліки". Тим часом мене й далі не лікують, що не буває в лікарні, де приписано примусово лікувати. При обходах ні Неля Михайлівна, ні Ігор Фоміч, який був її заступником, мене нічого не питають. Перепитують усіх хворих – мене ж ніколи не питають. Який стан, який апетит, як спалось, що снилось – ніяких таких питань не ставлять.Минає місяців п’ять. Викликають мене на отримання ліків. Я підходжу, кажу: "Та мені нема потреби приймати". Санітари такого слова не беруть до відома: "Приймай, а то зараз ми так зробимо, що приймеш". Я почав приймати. Приймаю тиждень, другий. Неля Михайлівна нічого не питає, проходить мимо. Аж десь, може, на вісімнадцятий день – я ходив так між ліжками – вона заходить. Тільки я повертаюся від стіни – вона вже біля мене, притискається до мене, бюст її був оголений. Притискається, дає себе відчути, що вона жінка, вона коло мужчини і як той мужчина буде реаґувати. Звичайно, через хвилину-дві вона відчула, що в мене є чоловіче збудження. Вона ще покрутилася отак, питається: "Таблеточки получаете, да?" – "Да, получаю". – "Ну и как?" – "Ну ніяк". – "Но все же – как? Я хочу знать", – і далі працює всім своїм єством для збудження. Я кажу: "Ну как – так, как будто бы в голову ваты натолкал". – "Да? Ага. Ну, а так вообще что-нибудь такое?" – "Да ничего такого нет". – "Вот если что-нибудь, обращайтесь к сестре или к санитарам". – "Зачем?" – "Ну, вы знаете, вы находитесь в надзорной палате". Відчувши, що я вповні здоровий, мужчина як мужчина, вона пішла геть.На прогулянці я іноді зустрічався з особою з міста Ковеля Волинської області – чи то Кравчук, чи якось. Він був поет, людина ерудована. Я йому сказав, які таблетки приймаю. Він каже: "Як діють?" – "Так і так". – "Вам дають провокаційний препарат, називається "ситнокар". Його вам будуть давати 21 добу". Цей препарат, якщо в мене була колись якась психотравма, то він має відновити мій стан. Дійсно, вони мені той препарат давали 21 день і більше ні. Я зрозумів, що то була перевірка мого стану. Це вже остаточна.В.О.: А не можна було не приймати тих таблеток?М.Л.: Не можна. Там це було неможливо. Ви мали розкрити рот, запити, і вам шпатою заглядали поза кожний зуб, чи ви язиком десь не приховали. Там дивилися вам у рот, а тут же ж були добрі кулаки попід ребра. Вам розкривали рот, їх туди впустили, а якщо ви ще бунтуєтесь, то вам зразу вводили "сєру". І вже є привід довести, що ви таки ненормальна людина. Будьте ви сто разів нормальною людиною – вам уже ніхто не повірить. Тобто вони знають, що людина доведена до такого стану. Але ж вона повинна іншим способом доводити свою дієздатність.Після шести місяців мого там перебування мене представляють на комісію. Представили мене на комісію для виписки. Питають: "Куди ви поїдете? Ми вас виписуємо". А я тоді кажу: "Я прошу мене не виписувати звідси, а направити в інститут імені Сербського для того, щоб з мене зняли діагноз або встановили дійсний мій стан". Вона каже: "Хорошо, идите". Через п’ять-десять хвилин влітає в палату Неля Михайлівна Буткевич: "Что вы наделали? Вам делаешь как надо, чтобы облегчить вашу участь, выписать – а вы что, вы этим пренебрегаете?" Я кажу: "Нет, Неля Михайловна, я не пренебрегаю вашей заботой, но в данном случае я считаю, что если меня отсюда выпишут, я никогда больше не докажу свое действительное состояние. Я буду выписан как больной и буду стоять всю жизнь на психучете, и будут со мной делать что хотят, и через некоторое время привезут сюда, в другое уже отделение, и там будут со мной поступать так, как с другими". Касета 5.В.О.: Це касета п’ята. Пан Михайло Луцик. Вже в нас сьогодні 25 січня 2000 року.М.Л.: Неля Михайлівна тоді каже: "Ах, вы думаете, что это так все просто?" Я на це відреаґував спокійно. На тому ми розлучилися. Коли вона ще заходила в нашу палату, то ніколи не звертала на мене увагу – ні вона, ні той Ігор Фоміч. Я зрозумів, що їхнє ставлення до мене не змінилося: що мене дійсно слід відправити в Москву.Якось побачила, як я займаюся фізкультурою і сказала, щоб я в такий спосіб проводив заняття з усіма хворими. Якось привела Каткову – це колишній воєнний прокурор, а тепер завідуюча всієї тієї лікарні. Неля Михайлівна сказала: "От Луцик". Та на мене глянула, нічого не спитала.Минали роки. Більше мене на виписку не представляли. А одного разу кажуть, що буде конференція лікарів. На ній було, мабуть, до сотні медиків. Мабуть, були лікарі-психіатри і з вільних лікарень. Сиділа вона, Каткова, і мене між ними посадили. І ось ставлять мені різні тестові провокаційні запитання з залу. Я на них швидко відповідав. Ось було таке запитання: "Вот мы вас освободим, вы выйдете на свободу – какие у вас планы, что вы планируете?" Я йому відповів: "Планов у меня в данной ситуации не может быть никаких, потому что я не знаю, когда я выйду, в какую среду я попаду, какие у меня будут средства для того, чтобы как-то жить. А поэтому строить какие-то планы – здравый человек такого не будет делать. Другое дело, что я хотел бы оказаться на свободе, а там бы я устраивал свою жизнь в зависимости от обстоятельств и возможностей, чтобы жить так, как и другие люди". Я його тим присадив. Одна жінка запитала, як я ставлюся до жінок. Щоб не сказати якоїсь дурниці, я відбувся: "Ничто человеческое мне не чуждо". Бо то в них основне: якщо людина у цьому відношенні байдужа – це вже психічний розлад, хвора. Тому треба було такі нюанси враховувати.Пізніше вона мені каже: "Вот я не покраснела там, на той конференции", – тобто виявилося, що вона права, що в її відділення попала здорова і що ніхто не може сказати, що я помилився у відповіді хоч би на один тест. Боротьба була тяжка.Одного разу вона придумала ще й такий тест. Ну, не вона, а той Ігор Фоміч, він був психолог. Там ще був психіатр Новиков. Зайшли ми в кабінет. Я відповідав на всі питання – там були і про мистецтво, і те, й се. Коли той закінчив, вона каже: "Игорь Фомич, завтра ты сделаешь тесты Новикову, попросишь его". А той Новіков: "Зачем, Неля Михайловна?" – "Надо". Тим вона показала, що він іде проти мене. Він дванадцять років був лікарем у лагері, видно, добрий катюга. І тут він проти них вів боротьбу. Вона показала, які є важкі тести, що той цілий Новиков, може, на п’ять-десять відсотків відповість, тоді як я відповів майже на сто відсотків. Одного разу Ігор Фоміч, коли ми йшли зі столової, каже: "Луцик, зайдіть до мене". І веде мене у свій кабінет. Посадив мене і каже: "Знаєте, чому я вас викликав? Я вас викликав з одного важливого питання на тему літератури. Ви кажете, що пишете поезію, і я також поет. У даному випадку мене цікавить, що ви можете сказати за Івана Світличного? Ви його знаєте?" – "Ні". – "Ну, а чули?" – "Чути – чув". – "Читали його щось?" – "Ні, не читав". – "Ага, ну тепер скажіть мені, як то люди можуть попадати за поезію в тюрму, їх звинувачують, що вона антирадянська?" Я кажу: "Та як? Дуже просто, тому що кожний поет пише речі, до яких може прискіпатися опонент. Якщо це культурний опонент, то він скаже, що там розігрується таке питання чи така-то позиція. А якщо це ворог, і недалекоглядний, то він може зробити поезію ворожою". – "Як так?" – "Ну от, скажімо, я пишу, ви пишете. Я іноді й сам можу боятися за себе, що в моїй поезії можуть знайти політичну сторону". – "Але ж, – каже, – Шевченка не визнають, що він там ворог-націоналіст, його демократом вважають". Я кажу: "А я вам доведу, що Шевченко був монархістом, восхваляв монархію". – "Де ви то взяли?" – "З його віршів". – "Такого я не з находив". – "Ви читали, але не звернули увагу ну хоча б на такі рядки, де він говорить: "О Боже мій милий, в степах України блисне булава". Булава – символ монархії". – "Точно. А чому ж критики не звернули на це увагу?" – "Тому що вони погані критики". – "Ну, а Франко – то ж революціонер?" – "А Франко – це націоналіст, у повному розумінні". – "Та в нього ж нічого нема націоналістичного". – "Ну, – кажу, – чому? А коли він пише: "Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить. Довершилась Україні кривда стара, нам пора для України жить"". – "Хіба він таке пише?" – "Таке пише". – "А чому ж за нього нічого не говорять?" – "Бо він уже не живий. 50 томів його надрукували, а ще на п’ятдесят є, чого не друкують, що в такому дусі". "Ну, а Леся, – каже, – вона ж революціонерка?" – "Так. Але варто прочитати її "Бояриню" або вірш "Товаришці на спомин", і там видно, хто така Леся". – "Ну і що ж вона там пише?" – "Та пише (я трохи призабув, а тоді повністю процитував): "Нехай же ми раби, без сорому, без честі, хай же так – а хто ж були ті лицарі одважні, яких під прапор свій узяв Спартак?" Він каже: "Так". Я йому: "От якби вони були живі, то вони точно були би тут, у вас, визнані божевільними. І знайшлись би такі, які б їм дали такий діагноз". Він погодився: "Так". Тоді він попросив мене прочитати свої вірші. Я йому прочитав кілька віршів. Ну, ось такий:Іду один, село дрімає,А я іду тихенько-тихо.Іду, як тінь, ніхто не знаєПро моє щастя, моє лихо.Щасливий тим, що йду, не сплю я.Хоч тінню йду, а не дрімаю,А лихо в тім, що сам іду я,Супутників собі не маю.І враз – собака гавкнув тихоІ кинувся мені під ноги.І я зрадів – не страшне лихо,З’явивсь хоть ти – геть, пріч тривоги!Ну, а четверту стрічку я йому не читав. Він каже: "Гарно! А до цього можна прискіпатися?" Кажу: "Можна. До всього можна. Бо скажуть: чому ти одинокий? Навіть можуть покликати психіатрію. А тут поет просто грається словом і думкою". – "Добре". Так ми розійшлися.Одного разу Неля Михайлівна заходить у палату, а там один каже: "Ви ж мене вже мали комісувати, я дванадцять років лежу. Ви казали, що я поправився, що все добре – а не виписуєте мене". А вона каже: "Так, ви поправилися, ми вас лікували, але ви все-таки хворі, бо ще не повністю вилікувані". – "Та як ні? Ви казали, що в мене добрий стан". – "Якщо б у вас був добрий стан, то ви б той свій стан розклали по поличках – а у вас сумбур". А він: "Та це ж неможливо, я ж маю вищу освіту, я ж розумію, що тут до чого". Вона: "Нет! Вот Луцик – он свое состояние по полочкам так разложит, что четко видно, что где лежит. А вы говорите, что невозможно. Вот так". І пішла.Нарешті з’являється у Дніпропетровську комісія з інституту імені Сербського. От бачите, ніби хворі люди, а все знали: скільки прибуло членів комісії, кого викликають. Виявилося, що викликають тих, які вже по другому разу і мають більше, ніж 10 років. Ну, думаю, я туди не попадаю. Але комісія працює, кажуть, вже завтра закінчує роботу. У те завтра відчиняються двері палати і санітарка: "Луцик, пішли". – "Куди?" – "На комісію". – "Яку комісію?" – "Московську". Я думаю про себе: о Боже! – "Іду". Дійсно веде мене на комісію. Каже: "Ти не крутиш?" – "Що я кручу?" – "Ви ж, – каже, – багато мені такого зробили". А я писав різні заяви, документи в суди, касації. То було заборонено, але вони давали їх Нелі читати. Вона з того робила висновки.Заходжу на комісію. Прохід, по обох боках члени московської комісії, є і начальники відділень. В кінці сидить головний психіатр – старенька така, я забув її прізвище. Мені кажуть: "Ідіть туди". Я підходжу. "Здравствуйте". – "Здравствуйте". – "Фамилия?". Я сказав. "Как вы себя чувствуете?" – "Ну как? У меня разницы нет – как теперь, так и всегда". – "Да. Ну, что вы хотите сказать?" – "Я прошу направить меня в институт имени Сербского для переосвидетельствования моего состояния здоровья". – "Почему?" – "Потому, что меня врачи не вызывали, но дали мне диагноз. И написали такое, что там человека живого нет". – "Да. Ну, а еще что вы можете сказать?" – "Ну, что я буду говорить? Что вас интересует – пожалуйста". Вона мене теж питала: «Как вы относитесь к женщинам?». Нарешті каже: "Ну хорошо, идите".Нелі Михалівни тоді не було, вона була у відпустці. Повертається вона з відпустки, зустріла мене: "Ну, как вы с докторами, чуть ли не министрами разговаривали?" – "Нет, я только с одной женщиной там разговаривал". – "Да, да, но они все слушали". – "Как результат?" – "Ну, вы своего добились". – "Благодарю вам за вашу помощь". – "Что могла, то делала". – "Могли не сделать ничего, а вы сделали". – "Да, сделала. И не сама. И не легко". Вона не хотіла при хворих те говорити, пішла. Ні, ще сказала: "Ну, и вы себя достойно вели. Это было уникальное поведение". Через якийсь час сидимо ми так у палаті. Вилазить з-за мого ліжка такий великий павук – чорний. Там же щодня витирають всю пилюку, там не може бути ніяких павуків. Він вилазить прямо в моєму узголов’ї, підліз так на півметра, повернув, і так, як би лінійкою йому відмітив, по стіні поліз до дверей. Всі дивляться, завмерли – що ж воно таке? Поліз до дверей, попав у двері. Ми потім дивитись, де ж там щілина, є там така щілина? Він у ту щілину поліз і більше не повертався. Усі кажуть: "Ну, Петрович, все, покидаєте ви цю лікарню, не забувайте про нас!" Дають адреси до своїх родичів. Я відчував себе так, ніби я попав на човен, а вони залишилися у воді.Справді, через якісь дві години викликають мене: "Луцик, пішли". – "Куди?" – "На аналізи". – "Які аналізи?" – "Ну, аналізи". – "Аналізи беруть у суботу". – "А ви виїжджаєте за межі республіки, тому треба аналізи". Ага, думаю, так, все. Тут ті аналізи швидко зробили, я через короткий час уже відправлений у Москву.Привозять в Інститут імені Сербського, а там завідуюча відділенням дочка Фелікса Едмундовича Дзержинського, Марґаріта Феліксовна. Стара моя знайома, відразу мені пригадує: "Вы ж у нас были". Я кажу: "Да, был". А тоді моїм ведучим був Лунц. Виявляється, Лунц недавно помер. Я думаю: якби був Лунц – він би ніколи мені не допоміг. Думаю: о небо! Я там так домагався, щоб мене везли в Москву, а щось гальмувало. І ось вона каже: "Так как вас понимать – тогда и теперь?" Кажу: "Я тоді крутив в один бік, а тепер розкручуюсь у другий". – "Так, ну, а мы кто?" – "Ну, а ви ті, що розбираються в цьому". – "Хорошо. Мы вам назначим врача, он вас вызовет".Викликає мене той лікар: "Я ваш лечащий". Я кажу: "Та лечить мене нема від чого, ви будете мені ведучий". – "Ну да, пусть будет ведущий. Вот я буду вас вызывать, с вами говорить". Я пропоную: "Вы знаете что? Вы обеспечьте меня бумагой и чтобы у меня было чем написать – я напишу все, что нужно по этому вопросу. Потом, что будет нужно еще, дополнительно вызовете". – "А почему?" – "Да потому что вот мы поговорим, поговорим, а потом вы кое-что можете забыть, упустить и не будет связи. Вот подумают, что здесь не все так, как надо". Він каже: "Хорошо". Як та Нелька мені казала: "А вы ведь на скрипке играли, а вы ведь пели, на мандолине играли. Почему вы нам не указали это?" А я відповідав: "Потому что я считал, что это не относится ни к делу, ни к диагнозу". Вона: "Нет, все относится. Мы выше стоим. Мы не КГБ, мы не милиция, мы не суд, мы не прокуратура – мы выше их". То я й тут йому це кажу. Каже: "Хорошо, я вам дам". За три дні я написав і через старшу сестру передав тому лікареві. Може через півгодини Маргарита Феліксовна веде свою ватагу психіатрів – обход робить. Підходить до мене з такими насмішками: "Ну что, вы там что-то пишете, что-то доказываете?" – "Нет, я уже написал". – "А где оно?" – "Я передал врачу". – "Да? Ну вот, интересно". І пішла. Тут заходить той мій лікар, подає мені обі руки: "Большое спасибо, Михаил Петрович". – "За что?" – "За ваше заявление. Все вы написали так, что мне фактически нечего вас вызывать. Там все сказано". – "Ну, а как вы воспринимаете, что оно дает?" – "То, что вы хотите". – "Хорошо, если так". Маргарита Феліксовна оглянулась, він приєднався до групи. Пішли. На другий день мене викликають у психологічний відділ. Там мені дали прочуханки – триста сімдесят англійських тестів, обмежений час. Були питання з мистецтва, на різні теми. Було таке: «Я иду по тротуару и вижу – трещина. Я ее обхожу (а там є "правильно – неправильно"). Я вже хотів відмітити, що обходжу, а потім думаю: а чому я маю ту тріщину обходити? – я її переступив. І ставлю "неправильно". Там були два полковники-психіатри, начальники експертизи – один з Ленінграду, другий з Далекого Сходу, воєнні. Я їм то сказав. Вони кажуть: "Надо подумать. Да, действительно, такой тест – западня". Це було провокаційне питання.На другий день вони приходять. А мене цікавить їхня думка. Один каже: "Нет, вы неправильно ответили". А другий каже: "Нет, правильно". – "Почему правильно?" А той каже: "Потому что здесь шизофрения. Если бы он подчеркнул, что правильно, значит он боится даже трещины. А так он через нее перешагнул и пошел дальше". А той говорить: "Ты смотри! Значит, вот какая там уловка!" – "Да, вот". Я думаю: ну, слава Богу, що я не попав у халепу.Після того викликають мене на комісію – остаточно вирішується моя доля. Це було літом, я забув дату – то було десь у серпні 1978 року. Десь 27 серпня. Викликають мене на комісію. Ті ж стандартні запитання. Вела комісію та, яка мене у Дніпропетровську викликала й перевіряла. Після тої комісії день, два, три мені ніхто нічого не повідомляє. Я вже пильную лікаря. Йде той лікар. Я до нього поздоровкався, а він каже: "О, Петрович, вы еще тут?" – "Тут. Как же мое положение, как результат комиссии?" – "Хороший". – "Как хороший?" – "Ну, хороший". – "В каком направлении?" – "В вашу пользу". – "В какую мою пользу, конкретно?" – "Да, видно, что вас без конкретно ответа не оставишь. Диагноз вам сняли". – "Ну, слава Тебе, Боже. Большое вам спасибо и большое спасибо тем, кто принимал участие в избавлении меня от этой напасти". Каже: "Хорошо. И у нас есть просьба к вам". – "Какая?" – "Не подведите нас". Я здогадався: "По ниточке, да?" – "Да, по ниточке ходите". Я сказав: «Я всем вам благодарен, что, все-таки справедливость восторжествовала».Ну все. Так ми розлучилися. Звідти в скорому часі, десь на другий день, беруть мене на етап і привозять з усіма зеками, як людину, яка знаходиться під слідством, аж у Кишиньов. В Кишиньові завозять у тюрму. Там приймають, хоча термін мій, згідно з Кодексом, до року, а я вже он скільки відбухав. Поміщають мене в слідчу камеру.Час іде. Вранці 1 вересня 1978 року (то була субота), мої співкамерники спостерігають за такою прикметою. У нас були таргани. То була перевірена прикмета: скільки тарганів вийде з камери – стільки заберуть людей, скільки зайде до камери – стільки приведуть. У суботу нікуди нікого не брали. Уже підвозили сніданок, як раптом один тарган, ніби заспавши, вирвався з-під мого ліжка і бігом до дверей. Усі кажуть: "Дивіться, як перелякався!" Але чому один, чому в суботу?Ми поснідали, чекаємо обіду. Уже чути було, що роздають обід, як відчиняється кормушка: "Хто на "Л"?", – питаються. "Я". – "Як прізвище?" – "Луцик". – "Ім’я?" – "Михаїл". – "Так, с вещами". Ті в’язні мені кажуть: «Заходьте до моїх родичів, заходьте до моїх!». Я адреси мав, але то так, залежатиме, чи буде в мене можливість.Веде мене той наглядач і питає: "Куди ж ви їдете?" Я кажу: "Куди повезуть". Він так дивиться на мене: "Як то куди повезуть?" – "Мене мають повезти в Рибницю, бо там мене арештували, там мої всі справи – в місто Рибницю". Він нічого мені не сказав, заводить мене на вахту, там сидить прокурор, начальник тюрми, начальник спецчастини, зачитують мені постанову прокуратури, що у зв’язку з тим, за статтею такою-то, термін передбачається один рік, а Луцик сидить по тій статті уже від такого-то числа, термін якої давно закінчився, прокуратура ставить питання про негайне його звільнення з-під варти і вказує суду скасувати всі рішення і також про те, щоби звільнити". При цьому мені сказали: "Прощайся з тюрмою". ОСТАННЄ КОЛО (1978 – 1990)Коли вони пішли, зачитавши мені той акт, я кажу: "Я ж не маю ні одної копійки". На що начальник тюрми: "У вас є стільки знайомих, що зараз ви будете мати кількасот рублів у кишені". Спробуй з ними щось говорити! І так мене, без копієчки, випустили з тої тюрми.З тюрми я відразу пішов до Айдова. Там зустрівся з Тарнавським Миколою. Вони, звичайно, мені допомогли фінансово.І подався я в мандри. Поїхав у Київ, поїхав у Боярку, але там і далі стежать. Я звідти якось вирвався – я вже вільний тепер, я вже не ховаюся. Я не хотів ся з ними стрічати, бо мало чого – можуть обламати ребра – таке вони практикували. Звідти я повернувся в Молдавію, поїхав до Рибниці, де сказав, що хочу виїхати від них геть. Щоб видали мені паспорт. Я їм добряче надоїв, то моментально зійшлися – і суддя, і прокурор, і КГБ. Вирішили видати мені паспорт. Тут же мене сфотографували і 6 листопада 1978 року видали мені паспорт. (Від 1 вересня я був без паспорта). Я попросив, щоб мені дали направлення на Закарпатську область. Там мені Тереля Йосип обіцяв, що мене можуть прописати в просторому будинку в місті Сваляві в його мами.Поїхав я туди, подав заяву, що прибув на прописку. Через тиждень часу та заява була розглянута і мені повідомили, що до 24-х годин мені треба вибратися з Закарпатської області.Що робити? Не маю, куди діватися, їду знова в Молдавію. Правда, я вступив тут, у Сколім, до мого родича Губара Федора (він помер уже), і він каже: "Я вас припишу в себе, вам не треба нікуди ходити". Ну, добре. Я поїхав у Молдавію і взяв направлення на Сколе.Коли я прибув до Сколього з направленням, то тут виникла велика паніка, бо і КҐБ, і міліція вважали, що тут розпочнеться повстання, тому не знали, що зі мною робити. Я поставив питання, щоб мене прописали, бо я мав уже направлення і вони повинні були відповідно відреаґувати. Як я тепер переконався, вони не знали, що в такому випадку робити, коли людина приїжджає з направленням. Тому вони сказали написати заяву. Я написав заяву, що приїхав у свій район з метою прописки. Вони сказали, щоб я чекав, поки те питання буде розглянуто в райвиконкомі. У райвиконкомі зволікали, напевно, зо два місяці, а може й три. Нарешті винесли рішення, що мене треба до тижня звідси виселити.Я за той час, будучи таким трохи зденервованим, подав заяву у Львівський обласний суд, щоб мені вислали довідку про реабілітацію, яку від мене забрав КҐБ при другому арешті, вона має знаходитися при справі. Другу заяву я вислав прокурору воєнного округу і начальнику того воєнного трибуналу, де мене судили, що там має бути моя довідка, оскільки мене реабілітували ще в 1956 році – щоби звідти мені вислали. Зі Львова нічого не вислали, з трибуналу вислали довідку про реабілітацію, а суд області відреаґував по-своєму: прислав документи і матеріали про судове стягнення з мене тисячі карбованців, які я не оплатив за 15 років: оплата адвоката, судові витрати. Три виконавчі листи. Суд, у свою чергу, присилає до мене судвиконавця з тими документами. Прийшов такий Балунович, досить цікавий хлопець. Його дуже цікавило те все. Каже: «Ми будемо конфіскувати ваше майно». – "Яке?" – "От – дім". – "Дім не мій, я тут не прописаний, я просто поки що тут живу". – "Ага, а що ж у вас є?" – "А от нічого – от я є і більше нічого, пару книжок на столі". Він тоді каже: "Добре. Тоді ходімо до судді". Пішли ми до судді. По дорозі ми з ним розмовляли, я йому зробив кілька закидів стосовно тієї справи. "Нічого в мене нема". – "Ну, а що ж робити?" – "Для того, щоб я міг віддавати вам борги, я повинен працювати". – "Ну, то працюйте, влаштовуйтеся". – "Як я си влаштую, коли я не прописаний? Значить я мушу бути прописаний, а потім треба, щоб мені посприяли у влаштуванні на роботу, тому що якщо будуть мені буксувати оту справу, то знов нічого не вийде, і я буду цілий час винуватий державі", – ніби я вже співчуваю державі, що вона дуже постраждала, що не здерла з мене ті гроші, які в мене і забрала. Він каже: "Добре".Зайшли ми в суд, він каже: "Я йду до судді сам". Пішов він до судді, говорив, говорив з тим суддею – а там були ті з КҐБ, і прокурор, і з міліції – всі чекали, що ж там той суддя скаже. А суддя, коли то вислухав, розвів руками та й каже до них усіх (а там були мої знайомі – сиділи по своїй справі, але ту справу перебив вхід отого судвиконавця): "Ну бачите, що ми йому зробимо, коли він закон краще знає від нас. То ж треба його прописати. Тоді він піде на роботу і хай сплачує. То ж обласний суд дав доручення – ми мусимо його виконати". КҐБ і ті всі – вони не розчухалися, що справа підпорядковується рішенню обласного суду. Стягувати з мене гроші – значить прописати і влаштувати на роботу.Тоді начальник паспортного столу, такий Яцик Славко, він непоганий чоловік, посилає до мене міліціонера, який каже: "Беріть свій паспорт і приходьте в паспортний стіл". – "Чого?" – "Прописувати". Я думаю, як так? Тут недавно винесли рішення мене вислати, а тут отака оперативність? Дістаю з трибуналу воєнного округу копію довідки про реабілітацію. Діставши ту довідку, відразу пишу по місцях мого ув’язнення, щоб мені висилали довідки, що я там знаходився, бо мені треба для стажу на пенсію. Звідти покотилися мені довідки. Таким чином, я вже маю, так би мовити, козирну карту. У скорому часі я маю, згідно з тодішнім законом, майже 25 років стажу, тому що я відсидів майже 12 років, а на Півночі рахувалося за рік два. Мені нарахували коло 20 років.Знаєте, в чому курйоз? Значить, так. Коли я мав усі довідки і мене направили на медогляд з улаштування на роботу, там мене провірили, а той завідуючий питає, чи я задоволений медоглядом. Я кажу: "Ні". – "Чому?" – "Тому що я інвалід, мені треба було призначити групу інвалідську, а мені цього не зробили". Каже: "Групу дає ВТЕК". – "А де той ВТЕК?" – "ВТЕК сюди приїжджає з Дрогобича, але ми маємо підготувати документи і представляти". – "Добре, ну то що? Представляйте". – "Це ми зробимо за другим обходом. Але у вас стаж є?" – "Є". – "Скільки років". – "Вам скільки треба?" – "За вашим віком треба 16 років". – "У мене є 20". – "О, то прекрасно, то ви вже можете виходити на пенсію або можете не робити".Я пройшов ще комісію, вже він диктував, як писати, що представляється до ВТЕК. Підготували документи, через короткий час приїжджає втеківська комісія, мені дають третю групу. Я вже маю в руках такі документи.Що робиться? Один з моїх приятелів, якого я визволив із того концтабору, має роботу, його син працює інженером-механіком, каже: "Ми вас улаштуємо тут на роботу оператором, тобто кочегаром – будете на котлах сидіти". Я кажу: "Добре". Я написав заяву, мені треба ще трудову книжку. Я вже роблю, а той головний інженер каже: "Так. Ваша ситуація для нас зрозуміла. Щоб ви їм не говорили, тому гестапо, що ви працюєте. Кажіть, що ви не працюєте". А я кажу: "Я ж мушу бути на роботі на дев’яту годину, а мені вже влупили адміністративний нагляд, аби я звідси не втік. Бо я не буду три місяці на роботі – мене арештують і судитимуть". Він каже: "Щоби того не було, ви не кажіть нікому, що працюєте, аж поки не вийде термін. Там, – каже, – два-три тижні. А тоді вже, якщо до вас будуть чіплятися, то ми вас захистимо". [Кінець доріжки]. Дільничний прийшов мене перевіряти – Калинович такий – я до нього кажу: "Слухайте, не працюєш – винуватий, працюю – я теж винуватий. От я мав би бути на роботі, а мушу чекати, поки ви мене прийдете перевірите. Не можу влаштуватися – ви мені відразу перешкодите". – "Ні, – каже, – навпаки, ми будемо вітати". Ну, я йому й сказав, де працюю. То я з тиждень попрацював.Приїжджаю я на роботу, викликає мене директор підприємства в "Сільгосптехніці" Марчук і каже: "Я вас звільняю з роботи, забирайте свої документи". А тому другому каже: "Приймайте роботу і нікого не впускайте". Я тоді кажу: "Як так?" Але він мене не слухав, зачинив двері і пішов собі геть. Я тоді до того інженера, він пішов перевірив, та й каже: "Нащо ви сказали тим падлюкам, що ходите на роботу? Я ж вас просив". Кажу: "Видите, допустив помилку". – "Ну от, тепер ми нічого не можемо зробити. Насіло КҐБ на нас так, що й той Марчук не може нічого зробити".Після цього я ходив без роботи. Потім мені дали роботу на сміттєвозці – я ходив вантажив сміття. Там такий був Дончак, з КҐБ зв’язаний, і шофер був кагебіст, прямо-таки кагебіст, нештатний. Вони як їхали коло церкви, то хрестилися, скидали шапки, так усе файно. Ну, думаю, свої люди. Але свої-свої, а так... Той цікавиться, як же ото, що "Свобода" говорить. А тоді якраз про мене щось кілька днів по півгодини говорили. Вони то чули: «Як то так?» – питають. Я кажу: "Та то просто ся робить". – "Як? Що, хтось передає? Шпигуни?" – "Та нащо шпигуни? Є туристи, є посольства, їм просто передають, вони собі з тим їдуть за кордон і там публікують ті речі, а радіо передає". Більше він мене не питав. Я думаю: ага, значить, кагебешник. Проробив я там 40 днів, дістав трудову книжку і вже не робив там. Чую, його нагороджують медаллю. Думаю, вже заробив за мою душу, за мій язик. Але я ту кістку йому кинув, бо я тим нікому не пошкоджу. Кинув йому отак – як він буде її гризти?Мене й далі не приймали на роботу. Ото сьогодні приходила мати того чоловіка, який мене влаштував був на фірму, яка не підпорядковувалася Скольому. Та фірма будувала трасу. Мені вдалося там влаштуватись на дробилці слюсарем четвертого розряду. Там я працював, доки та фірма була. Через якийсь час, коли дізналися, що я там працюю, то нібито руками міліції постановили, що я не можу там працювати, оскільки там багатозмінна робота, а я є під наглядом. Начальник того підприємства мене викликає: "Хто ж ви такий? Ми нічого тут не знаємо, ми вас прийняли, а тут виявляється, що ви рецидівіст". А я кажу: "Ніякий я не рецидівіст, я політичний в’язень!". – "Так? О, ми вітаємо вас!" Але той начальник управління зі Львова приїжджає, робить профспілкові збори, потім встає і ніби питає: "Слушай, Соколенко. Мы приняли там этого, с Матковским, этого пьяницу, рецидивиста – как он там?" А той каже: "Никакой он не пьяница, не рецидивист, он хороший рабочий, понимает роботу, специалист хороший". А той говорить: "Да? Так нам надо план – значит нам такие нужны, а то, что там это КГБ что-то с ним – это не наше дело. Пусть работает". І тоді каже начальнику кадрів: "Забирайся, їдь до Львова". Отак я там ся залишив і з мене зійшов отой адміннагляд, тому що вже не було куди й до чого ліпити. ЯК Я ЖЕНИВСЯ (1985 ?)Ну, що – я говорив, як я женився чи ні? Говорив, але то не записано.В.О.: Не записано. Але треба записати. То як ви влаштовували своє життя? М.Л.: Я тим часом систематично займався політичною діяльністю. У міліції були такі люди, які зі мною трошки підтримували контакт. Вони мене застерігали, щоб я нікуди не їздив, казали, що за мною стежать, що можуть бути різні випадки. Та я все одно їздив у Долину, мав контакти з Петром Січком, там Оксана Мешко приїжджала. Там одного разу мене заарештували, зробили обшук і знайшли в мене компрометуючі документи, які я писав. Порушили справу, але в тій справі я сказав, що це не торкається влади. Мої висловлювання проти когось – це не значить, що проти влади – це мої особисті вороги. Таким чином ту справу припинили..* *(Див. про це ж у нарисі Стефанії Петраш-Січко «Жіноча доля» // Три повстання Січків: У двох томах. Т. 1. Спогади Стефанії Петраш-Січко. Документи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко; ─ Харків: Фоліо, 2003. ─ C. 10, 80-82, 128-129, 166-168. – В.О.). Я цілий час підтримував контакти з делеґатами нашого Великого Збору. Вони працювали у всіх напрямках, ми готували на Львівщині розвал того Союзу, бо звідси воно пішло, тут воно ся варило. Наше підпілля працювало в тому напрямку.Попри те, я дбав, щоби мати сім’ю. Коли я перебував під слідством у Києві, то вони сказали, що я вже сім’ї мати не буду, оскільки на волі всі комсомолки і за мене жодна не піде з політичних мотивів – хіба старухи, а старухи дітей не народжують, мовляв. Отак наді мною глузували. Одного разу, коли я був на роботі, проходила мимо мене дівчина. Поклонилася. Потім, коли поверталася, почала цікавитись, чому я працюю на такій роботі, що я не виглядаю на те, щоб працювати лопатою на дорозі, обдрипаним, у глині. Я сказав, що є причини. Вона поцікавилася, які. І я їй усе розповів. І розказав, як мені у слідстві говорили, що молода не піде, бо всі комсомолки, а старі дітей не народжують. Вона питається: "Ну, і як ви думаєте?" Я кажу: "Та що – так воно і є". Вона питається мене: "Невже ви думаєте, що нема такої, щоби пішла за вас?" Я кажу: "Та то я не думаю – так воно і є". Вона каже: "В такому разі ви помиляєтесь. Є". Я питаю: "Де вона?" – "Стоїть перед вами".Вона від мене на сорок сім років молодша – дівчина тоді була, закінчила школу, закінчила і текстильно-промислові курси. Стрічався я з нею в Січка, ще вона також із дочкою Січка Оксаною колеґувала.Таким чином, ми почали обговорювати план, як же ж нам вступити у той шлюб. Коли вона сказала, що треба в ЗАГСі зареєструватись, я сказав, що нас знищать, через короткий час нас не буде – треба хіба таємно. Вона каже: "Тоді я знайду священика, який дасть шлюб без ЗАГСовських тих посвідчень". Знайшла вона. Це був мудрий священик. Виявилося, що він був на Великому Зборі 1957 року, мій добрий знайомий. Він нам дав шлюб. Так у нас з’явився син Володимир, а відтак дочка Оксана, потім синок Олег. Володимиру вже чотирнадцятий, дочці вісім, а молодшому сину – шість. Всі учаться, молодший є у садку, але проходить навчання за перший клас. Дочка є така, що зараз могла би бути відмінницею, а трошки має ту ваду, що вона є лівачка, пише неуважно і робить помилки – не тому, що вона не розуміє, відповідає вона все точно, а просто вона рукою закриває і робить помилки. Ну, напише два рази одно слово, і це вже знижує її оцінки.НОВА ЕПОХА 1990 року мене підштовхнули на те, щоби я дав згоду висунути мене кандидатом на президента. У цій акції брало участь дуже багато людей, членів гулагівського підпілля, солідних постатей. Я сказав, що не треба їх всіх засвічувати, бо ситуація є така, що ще не знати, як воно повернеться. Тому я краще сам піду: я сам себе висуваю, а вони хай мене підтримують. Потім я переконався, що справа та не пройде – у нас немає коштів, у нас немає преси. Усю ту справу зі всіх боків блокували, і я її пустив на самоплив.Був я учасником установчих зборів Спілки політв’язнів у Львові, членом Всеукраїнської Ради тієї Спілки, відтак організував Спілку тут, у районі, бував на конференціях у Києві, інспірував формування козацтва за допомогою Скрипця́ Федора, Петренка Евгена. У нас були свої плани, та вони зірвались. Скрипця, який мав військовий ступінь ґенерал-хорунжого, не совєтського, а нашого напрямку, – його недалеко від свого дому вбили. Убили Левицького Романа в Калуші, теж нашого чоловіка, недалеко дому. Одним словом, багато людей було знищено фізично. Ясна річ, що в тій ситуації треба було перестати себе показувати. Мої виступи теж були такими, що з часом я зрозумів, що довго так виступати не буду. Треба трошки було відійти в тінь.Поза тим, веду літературну діяльність. Мені вдалося врятувати і підготувати вже на комп’ютері "Карпатський літопис" – це є дуже цінна річ. Він міг пропасти зовсім. Вдалося таки його зберегти, тепер він підготовлений повністю до друку. Написав я книгу "З витоків ОУН". Вона недокінчена. А недокінчена тому, що умови в мене дуже погані для того – раз. Друге – те, що нема де видавати. Дуже скорочено друкувалася в нашій районній газеті. Маю збірку поезії, не одну, а кілька. Маю збірку мами, збираю матеріали для антології наших поетів, письменників, літераторів. Маю контакт з Галиною Гордасевич* * (Померла 11.03. 2000 р. – В.О.), яка готує календар літераторів, з іншими. Але в Сколім є дуже трудно працювати – немає відповідного приміщення, де можна розмістити матеріали і мати під рукою посібники. Ну, є інші причини, чисто фінансові. Доводиться збирати фотографії, щоби розширювати галерею, а нема грошей. Це дуже дорого, у мене пенсія 66 гривень. Ясна річ, що за ті гроші іноді доводиться бути і без хліба.Галерея має так біля 500 портретів розміром 24 на 32, чи щось. Це є велика справа. Потрібна мені людська поміч – фахівців, щоб вони вже набирали на комп’ютері дані про кожного з тих, хто на портретах, давати анотації, біографічні дані – у мене то все є в чорновиках. Для того, щоби то опрацювати, треба хоч би рік попрацювати двадцяти добрим фахівцям під моєю рукою. То мінімум. Але збираєш один матеріал, думаєш, що вже закінчуєш, а тут ще й інший матеріал тягнеться, інформація тягне інформацію. Отакі то справи. Ну, сьогодні в мене є пан Василь Овсієнко, з Києва приїхав – теж людина, яка своїй праці віддає все. Приємно зустрітися. Були в мене тут Михайло Осадчий, Красівський Зиновій, Василь Романюк, який пізніше був Патріархом Володимиром. І такі особи: Лесів Ярослав, Рафальський Віктор, письменник наш і поет, його жінка Емілія Войцехович-Рафальська. Були в мене і Євгена Захарова син із Харкова...В.О.: Борис?М.Л.: Борис, так. Ще з одним, я забув його прізвище. Бувають у мене з Донеччини, з Запоріжжя люди, мої знайомі по ув’язненню. Одним словом, роботи є дуже багато, а от зараз я лишився один із горами непропрацьованого, незавершеного матеріалу. Ну, така є наша доля, але це не значить, що треба підняти руки – треба працювати. Працювати і далі досліджувати, хай у чернетках, але щоб було написано. Я вповні підтримую думку пана Василя Овсієнка, висловлену в листі, присланому напередодні свого приїзду.В.О.: Що історія, на жаль, не завжди те, що було, а що записане?М.Л.: Так. А оскільки я хочу, щоб було записано те, що було, то стараюся, щоб нічого не проминути і нічого не добавити зайвого, тому що за кожним таким штрихом стоїть людина, про ту людину треба знати, бо гріх її забувати.На жаль, Слава Стецько, яка приїхала з-за кордону, зробила нам велику шкоду, тому що вона стала робити свою політику, взагалі відкинувши те, що тут робилося. А тут сотні тисяч людей жертвували собою для того, щоб вона повернулася. І той Плав’юк. А вони цього не враховують – вони себе виставляють, що нібито вони щось тут помогли. Ніякої помочі їхньої немає – є шкода, і велика шкода. Може, колись вони то зрозуміють. Але я скажу, що історія їх уже осудила, тому що втрачений час, вимерло за той час десятки тисяч людей, які були носіями фактичного матеріалу. Ми не могли його зафіксувати через те, що не мали не то що підтримки – нас блокували. Я беру газету "Шлях перемоги" – там ніколи нема того матеріалу, який треба було публікувати. Там є інший, далекий від того, що нам треба.А тим часом уже в 1991 році з’явилася стаття "Організатор ГУЛАГівського підпілля", яку записав Пастух Роман – тут був у мене, з газети "За вільну Україну". Вже за тією статтею треба було почати розробки, домагатися відкриття архівів, створювати дослідний інститут, організувати дослідну групу фахівців. Я був би їм допомагав, тому що, як-не-як, я ж був організатором ГУЛАГівського підпілля, мене за те судили, і це не є якась вигадка чи фантазія. І є на це мій матеріал – 14 томів слідчого матеріалу, є вирок, є і звинувальний висновок.Ще хочу сказати, що зараз стараються чорнити політв’язнів – кажуть, що вони всі, мов, перевербовані, а ті, що за кордоном – це святі. Неправда – це мученики, дійсно святі, і кожний з них беріг тайну, боровся до останнього свого подиху. Ніхто того не хоче розуміти, а це було так. Навіть якщо були які-небудь випадки, що дехто дав підписку, то треба не забувати, що коли в 1956 році, 9 чи то 11 грудня, був спеціальний таємний указ Президії Верховної Ради УССР про виселення всіх оунівців, які повернулися з західних областей України, – це вже тоді, коли люди поверталися, тут обзавелися сім’ями, прописками, роботами... Постало питання: що робити? Вимагають так: вибиратися всім, а хто не хоче вибиратися, то хай дає КҐБ підписку. З боку нашого Проводу їм була дана вказівка: давайте підписки і проникайте всюди, працюйте на нас, будете нас інформувати. Це така сама історія, як у тюрмі була з Гімбутасом. Я про Гімбутаса розповідав? В.О.: Так, розповідали. М.Л.: Тому якщо пізніше такі горе-історики, які вже стали монополістами, виявлять факти, що хтось із політв’язнів таки дав підписку, то нехай не забувають, що вони на те мали право, за них відповідає Провід організації. Не могла наша організація бути такою задубілою – ми старалися мати своїх людей і в компартії, і в КҐБ, ми старалися мати своїх людей усюди. Але ми знали їх, що вони там є, вони були наша надія, наші очі, наші вуха.Наша організація мала десь до півмільйона людей членства. Ясна річ, що ми не могли йти сліпо – ми хотіли знати, як виглядають ті органи, хто там працює, які методи праці, навіть в КҐБ. Недаром, коли мені закінчилося слідство, то кагебісти сказали: "Ви багато від нас навчилися, але ми багато і від вас навчилися". І дійсно: ми вивчили їхню методу, як вони збирали матеріал, а вони вивчали, як діяли структури нашого гулагівського підпілля. Вони старалися дізнатися, що ж тут зроблено, на Україні. Є там дані, що я старався відновити ОУН на західних областях України. Таку інформацію вони мені вже шили, але вони не знали того, що ця ОУН і взагалі антикомуністична діяльність не обов’язково відбувалася під абревіатурою ОУН. Ми практикували різні форми, щоб не звертати увагу на себе. Ми навіть нашу самвидавську літературу підписували по-різному. Наприклад, у мене при арешті забрали деяку літературу – там за ОУН ніде нічого не говориться. Але вона в мене є, ті вірші, вона таки є вагомою. Ми творили структуру одну, але під різними видами – нібито там є багато партій. А все це було керовано нашим єдиним Проводом.Фактично, наша ініціатива була і в створенні Руху, але в нас його перехопили комуністи, перехопив Драч, перехопили ті люди, які до цього не мали ніякого відношення. Бо хто у Львові йшов і кричав: "Ганьба!" Йшли політв’язні, старенькі бабусі, дідусі зі своїми дітьми, зі своїми онуками.Так само і тут у нас, у Сколім. Недавно було розкрито багато матеріалу, який уже тепер треба відновлювати, бо він уже є історичним. Його треба знову записувати, бо навіть дев’яності роки ми опустили – ми не все пишемо, тому що не маємо преси.Чому комуністам вдалося перехопити Рух? (Ми його Рухом не називали, але воно було рух – все є рух). Тому що вони, коли побачили той рух, – а мали в руках пресу, телебачення – то зібрали в Києві те збіговисько, там Драча оголосили головою Руху. І ми стали перед фактом, що вже існує Рух. Добре, хай існує. Ми ще вірили в те, що нам удасться то вирівняти. А тим часом, не маючи засобів інформації, не маючи телебачення, не маючи радіо (ми мали тільки гулагівські та підпільні рани – і більш нічого), ми не могли спростувати всю ту неправду. Таким чином, наші труди, наша боротьба, яка підпільно тривала з 1944 по 1991 рік – вона, фактично, була фундаментам того, що в Україну змогла прибути і Стецько, і не Стецько, і, фактично, розвалу СССР, тому що відлам України – це і був кінець СССР. Наприклад, у 1989 році я сто прапорів відвіз на літаку в Донецьк до Столяра. Він усі ті прапори роздав безплатно. Роздавав на вулицях, разом з таким Партеном (нечітко). Вони роздавали, і з тими прапорами йшла молодь. То сіяло паніку – де це взялися на Донеччині синьо-жовті прапори? Ті прапори опинилися у Луганській області, деякі навіть у Харківській області. Якщо наші агітаційні групи туди не доходили, ті, які йшли на Схід, до Дніпра, то там раптом піднялися прапори в Донеччині. Більшовики ніяк не могли здогадатися, яким чином. Значить, і там є такі сили? Є.В Запоріжжі – те ж саме, наші люди працювали. Був я в Дніпропетровську, там зустрічався з тим Генадієм Сахаровим, там є такий Береславський Микольцьо, прекрасна людина. Василь Сірий, який теж був у неволі. Так що ми були всюди і робили все. Маю з тих часів деякі адреси людей, які працювали з нами.Сьогодні треба це все відновлювати, треба все це показувати з того боку, як воно було насправді. Але ми, знову-таки, стоїмо перед тою дилемою – нема засобів фінансувати літературну, історичну, дослідницьку роботу, щоби все звести докупи.Хто був тоді в Проводі – ланки пірвалися, багато з наших людей за той час вимерло. Ініціативних таких, мені відомих – нема доктора права Бриндаса Володимира у Львові, нема Володимира Зданевича, нема Пришляка Омеляна в Миколаєві, нема Скрипця, нема Левицького в Калуші і сотень інших наших людей. Тому з болем у душі доводиться констатувати, що наше горе в тому, що ми бідні. Ті, які мали бути настільки багаті, щоб могли то зробити – не для того багаті, щоб пропивати гроші, а для того, щоб поповнювати наш історичний матеріал, скарбницю нашої історії, літератури, культури, рухати школи... Наше діло є до всього. Але сьогодні навіть поїхати кудись – проблема. Ні за що. Придбати засоби – диктофони, магнітофони, комп’ютери... Сьогодні нам ту масу матеріалу неможливо опрацювати – на те треба мати інститут з відповідними філіалами по районах – не кажу вже по областях, а навіть по районах. Наші райони багаті на таких історичних осіб, які працювали, які залишили по собі велику славу.Торкнутися такої особи, як Дем’ян. Дем’ян по-своєму, зарозуміло підходить до справи. На догоду Славі Стецько, він зневажливо ставиться до політв’язнів – тих людей, яких треба віднести до числа святих, тих, які віддали все, без останку, і до тих, які могли тому Дем’яну помочи, і він їм міг помогти, якщо б він робив чесно, вирозуміло. Наприклад, якби підтримував контакт зі Спілкою політв’язнів. Адже ж у Проводі Спілки політв’язнів завжди були найкращі люди, вони могли помочи. Він це обминав і, мало того, зневажав політв’язнів, що йому непростимо.В.О.: Розмову ми закінчили о 4 годині 30 хвилин уже 25 січня 2000 року. Вона тривала майже сім з половиною годин, приблизно 435 хвилин, записана на п’ятьох касетах у місті Сколе Львівської області. Записував Василь Овсієнко.[Кінець запису].Назви розділів запропонував В.Овсієнко. Надіслано п. Михайлові Луцику для вичитування: 15. 11. 2002. Відповіді нема. Помер 14.04.2006 у м. Сколе Львівської обл.В.Овсієнко востаннє вичитав 28-29 липня 2007 року, 25.02. 2009, 29.09.2013. Виставив на сайті ХПГ 29.07. 2007, з виправленнями - 29.09.2013


Рекомендувати цей матеріал