СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ

автор: Овсієнко В.В.

Василь ОВСІЄНКО

СВІТЛО ЛЮДЕЙ
Спогади про Василя Стуса
Полтава, 2007
Упорядкування Оксани Дворко
Редактор Наталка Лисенко
Комп’ютерна верстка Ярослав Стус
Коректори Ганна Антипович, Алла Анненкова
Ориґінал-макет

Основу цієї книги складають спогади Василя Овсієнка – багаторічного політв’язня, члена Української Гельсінської Групи, розширені шляхом вкраплення фраґментів спогадів інших людей, які перебували в тому ж просторі і згадують про описані в основному тексті книги ситуації. До книги додано коментар, у якому пояснюється зазначення сленґових слів (атрибутики) табору та деякі біоґрафічні відомості. Для школярів в окрему рубрику виділено тексти творів В. Стуса, які включено до шкільної програми.

МОРДОВІЯ
6 лютого 1976 року. Мордовія , селище Озерне, колонія суворого режиму ЖХ-385/17-А. Мороз по обіді 46 градусів. Розвод на роботу. Стоїмо п’ятірками перед ворітьми робочої зони. Підленько всміхаючись, підходить лейтенант Улеватий:
– Гражданин осужденный, шапку надо завязывать под подбородком или сверху, а не сзади. Пройдемте со мной.
Але веде не до штабу, а до «каптьорки" .
– Собирайте вещи.
– Усі? Куди мене везуть? – тривога, що завжди дрімає у підсвідомості в’язня, гостро прострілює у свідомість.
Улеватий, усупереч звичному, відповідає, що мене повезуть у лікарню. Цього я давно домагався, але вже втратив надію. Ведуть із речами на вахту. Але там виявилося, що воронкá і конвою ще нема, треба чекати в якомусь закамарку. За дверима, у цьому ж коридорі, – кімната побачень. Туди проводять якусь старшу жінку кавказької завнішньости і тоненьку, що аж світиться, дівчину. Приблизно за хвилину з-за дверей озвався Паруйр Айрікян . Каже, що його теж вихопили з шеренги і оце привели на побачення з мамою та сестрою Люсін. Просуває мені крізь щілину якісь лакітки (то була жувальна ґумка, якої я доти не бачив) і шепоче:
– Це вони ховають вас від Василя Стуса: його сьогодні привезли до нашої зони.
Від Василя Стуса? Отже, його після операції повернули не на «трійку» , в Барашево, звідки взяли минулої осени, а в нашу 17-А. Ми знали, що в нього вночі з 1 на 2 серпня 1975 року стався прорив (прободіння) виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив. Розповідали, що Стус уночі хотів вийти з бараку, але впав непритомний. Чорновіл і ще хтось поклали його на простирадла і понесли на вахту, вимагали лікаря, а з вежі охорона гукала: «Стой, стрелять буду!» Начальство насамперед викликало не лікаря, а конвой, щоб відпровадити Стуса до лікарні, яка в межах цієї ж зони за кількадесят метрів, але за парканом. Санітари-в’язні несли Стуса на ношах у супроводі автоматників та псів. Та до самого ранку в лікарні до нього ніхто не підходив. Незабаром Стуса повернули назад у зону, а потім забрали на етап.

Дякую, Господи, – чверть перейшла,
що чатувала за мною, за мною,
блискала цівкою, оком, пітьмою,
напризволяще до брами вела.
Вечір урочить і паморочить.
Зірвався – і впав, увігнався в провалля
пам’яті. І забриніло над сталлю
тиші. Так, певне, потойбік мовчить.
Ось вона, легкість, і те забуття,
що самостратою серце чарує
Вкраїна далеко – ніхто не почує,
ти довершилося, досить, життя.
Млість і запечена кров, печія
водить-виводить. Із кола до кола
перенесе – це ж бо ти поборола,
ти подолала, тривого моя!
Ноші, і білий, мов лезо, язик
пса, і плащі, що під місяцем світять.
Кілька цівок, що, примружені, мітять
в тебе. Невже, навіжений, вже звик?
Плавно земля попливла, попливла,
небо пустилося вплав за зірками.
О, розпрощатись так рано з роками –
обрій недобрий стає дубала.
Обрій стає дубала. До зорі
вже не дійти. Скінчився, талане?
Доле, ще й досі стаєш на порі?
Промельки кроків, волань і зірок,
промельки років, віків провидіння.
О порятуй же, немає терпіння!
Чийсь торопкий і розважений крок.
Зразу праворуч – нічна вертикаль.
Горличка горлиць, округлі од туги.
Спіть – і прощайте! Не стрітись удруге.
Ти всеспадна, о дорого проваль.
Перепочиньте, харони мої!
Станьте – під небом – наспівним – харони,
тулиться лоно до білого лона,
в сотні громів гримкотять солов’ї.
Перелетіть мене, перелетіть
через дроти, паркани і горожі
на Україну! До смертного дрожу –
дальня тополя як чайка ячить.
Видиш – ріка попливла світова.
Зорі, і думи, і кроки – а видиш?
Образ Коханої чи Зненавиди?
Дякую, Боже, за мить торжества!
Так – попід зорі, отак – попід сни,
так – попід дріт, попід грім навіжений
розпроклятущий свій, благословенний
шлях – на останнім узвозі – збагни.
Бо за песиголовцями – твоя
барка – червона, червона, червона,
вже запливла до сумного затона.
Здрастуй же, здрастуй же, смерте моя!

Переповідали, що до нього застосували новий спосіб обшуку: здавай увечері перед від’їздом усі свої речі та одяг на обшук, бери змінне, а завтра вберешся у своє. Переодягнувшись, Стус вийшов у двір поговорити з В’ячеславом Чорноволом .
– Чекай, а ти перевірив, що тобі видали?
Промацали бушлат і виявили «підслушку» розміром з п’ятак із двома дротиками. Розбили, щоб її не можна було знайти за тими сигналами, які вона подавала, і сховали. Наступного дня Стуса взяли на етап, а Чорновіл розпочав торги з адміністрацією:
– Якщо надасте побачення, якого незаконно мене позбавили, то поверну вашу іграшку.
– Хорошо, доложу, – сказав лейтенант.
Незабаром повертається:
– Можешь оставить себе. Мы и тебе, если надо будет, поставим штук десять.
І ставили згодом. Наприклад, у Якутії, на засланні, де від Чорновола так відлякували людей, що й заговорити не було до кого.

Про ці події також згадував Михайло Хейфец , хоча в дещо відмінній інтерпретації:

Саме про це й розповідав сам Стус першого вечора за чаєм:
Звечора сповіщають: «Стус, завтра вранці етап на лікарню. Здайте одіж, дістанете на етап змінну». Видали бушлат теплий, грубий, зовсім новий. Я ще здивувався, за які такі заслуги мене вдягають. Увечері пішли побалакати зі Славком Чорноволом, як зв’язок тримати, з ким «на шпитальці» переговорити, про що й від кого дізнатися, що кому передати, «шпиталька» – це ж вузол зв’язку, це всі знають. Раптом Славко остовпів, глянув на мене дивно так: «А чому, – каже, – тобі бушлат звечора видали? До етапу ціла ніч... І грубий бушлат, не по формі. І новий – чому не б/у ?»
Мовчки почав мені спину обмацувати. «Є!» – шепоче. Роздирає на спині шов і витягає звідти металевий диск. Я ще не второпав, що воно таке, а він пішов – заховати. І тут мене «мент» зловив і на вахту тягне, – від цієї миті Василь говорив із незрівнянною, лише йому властивою інтонацією гранично щирого подиву інтелігента перед зухвальством «ментів». – Знімають з мене бушлат, лізуть у дірку пальцями й витягають звідти якісь дротики, пружинки, антенки – звідки я знаю, що в них там? «Звідки у вас це, Стус?» – питають! «Себто як – звідки! Ви ж самі мені півгодини тому дали цей бушлат! Ви повинні знати, що в ньому зашито, не я ж...» – «Ідіть!» Віддали мій старий бушлат і відпустили в зону.
Принагідно хочу розповісти ще один епізод з «підслухачкою». Азат Аршакян , друг Чорновола й Стуса, розповідав:
– Зловив я Бороду, гебіста, на зоні: «Можу продати підслухачку, яку Стус заховав». Він лапу в кишеню, витягає шоколаду: «Це тобі аванс. Що просиш на допомогу?» – «Дізнаюся в українців – скажу». Пішов до Чорновола, віддав шоколаду. Відтак через адміністрацію передаю: «Дайте Чорноволові особисте побачення з дружиною – повернемо підслухачку». Мені одразу другу плитку шоколаду і – «Чекай відповіді, повідомимо». Наступного дня підходить «мент»: «Начальство, – каже, – не згодне. В нас і без цієї підслухачки їх цілий сейф, на якого біса, кажуть, ще побачення давати». Я другу плитку Славкові теж віддав, а більшого ми за «блощицю» вибити не могли. Лежить захована досі.
...Сам Стус надавав історії з «блощицею в бушлаті» серйозного й, на мій погляд, неспівмірно великого значення: йому здавалося, що безперервний потік тортур, мук, покарань, що охопив його в зоні й після неї, був зумовлений помстою КДБ за втрачену підслухачку.

Михайло Хейфец. «В українській поезії тепер більшого нема...» // Не відлюбив свою тривогу ранню... – К.: Укр. письменник, 1993.

Отож, етапували тоді Стуса до Центральної лікарні МВС СРСР імені Івана Ґаази, що в Ленінґраді (в’язні називали її просто «Ґаази»), а після операції «з вищих оперативних міркувань» керівництво вирішило не утримувати його разом з Чорноволом та Василем Лісовим у зоні 3/5 біля лікарні в Барашево, а завезти в цю глухомань, в Озерне (мордовською – Умор), де на той час було всього чоловік 70 в’язнів, серед яких із українських дисидентів був лише я. Шкода, що мене звідси вивозять...
Зі Стусом ми на волі не зустрічалися, але вже бачилися звіддалека в 19-й зоні, де я був до 30 жовтня 1975 року. Проте Стус мене навряд чи запам’ятав. Декілька разів привозили його до нас у карцер (він був один на три зони). По четвергах водили карцерників через усю зону в лазню. Тоді й виходили чатувати, хто міг, – ану ж удасться хоч словом перекинутися, а то й передати чогось їстівного. Якось наймолодший із політв’язнів, 19-літній Любомир Старосольський, прикурив цигарку та й рушив назустріч Василеві, простягаючи її. Наглядач вихопив цигарку і затоптав. Далебі, я зі своєю вдачею на такі вчинки не надавався. Стояв собі серед людей та подивляв його високу, аж величаву статуру. Я вже знав від Зоряна Попадюка декілька його віршів, винесених у пам’яті з того карцеру. На волі теж читав декілька віршів, знав, що є в нього велике есе про Павла Тичину «Феномен доби», читав його відкритого листа на захист творчої молоді Дніпропетровська, чув про виступ 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» на захист заарештованих 25 серпня шістдесятників... Одне слово, для мене, вчорашнього студента, початкуючого вчителя, Василь Стус був одним із майже небожителів рівня Івана Світличного , Івана Дзюби , Євгена Сверстюка , В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза , Левка Лук’яненка , Михайла Гориня , Івана Кандиби ... Я був причетний до українського Самвидаву і тим задовольнявся, не прагнучи особистих знайомств із його авторами, бо це неминуче привело б до виключення з університету, як це сталося з моїми колеґами Миколою Рачуком, Надійкою Кир’ян, Миколою Воробйовим, Славком Чернилевським... Наледве втрималася Галя Паламарчук.
Розгром шістдесятників 12 січня 1972 року я, тоді студент п’ятого курсу української філології Київського університету, переживав як особисту трагедію. Цей розгром кожного поставив на своє місце: кого – за колючий дріт, кого – в забуття, а хто – з кличем «Слава КПРС!» героїчно побіг у кущі, ще інших – через ламання хребтів – до лукавого каяття, а потім – і до Шевченківських премій за «сучі», табірною мовою кажучи, віршики... Василь Стус дістав нестандартні 5 років табірного суворого режиму та 3 роки заслання – нормою тоді було 7 плюс 5.

Ось деякі з «крамольних» віршів та фрагменти статей, які «інкримінували» Василю Стусу при винесенні вироку:

* * *

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.

Прости мені, недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев’яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право – надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав.
Чи людська добрість – тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?

Коли тебе, коханий, покарають –
куди втечу від сорому й ганьби?
Тоді прости, прощай, проклятий краю,
вітчизно боягузів і убивць.
6.12.1965

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп
чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука –
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі – лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
X. 1968

Щодо літературознавчої статті «Зникоме розцвітання» (про творчість В.Свідзінського) Василю Стусу закидали «клеветнические вымыслы на достижения советского народа». Ось чим завершується ця стаття:

Природа гідно протистоїть наступові потворства. Вона занадто могутня, щоб серйозно ставитись до революційних перетворень маленького гномика, який, ховаючись за торосами власного жаху, уявив себе – гримаса почуття неповноцінності – вінцем природи. Не менш вона і довірлива: їй ніяк не збагнути, як то може її син, хай навіть і дуже непутящий, загрожувати матері, що держить його на світі. Вона й гадки не має, що її можуть ошукати. Може, вона й помиляється. Так само – може – помиляється і Володимир Свідзінський. Але є помилки, кращі за іншу непомильність – вічні помилки добра і краси.
Завжди любити, щоб завжди помилятися. Але – завжди любити. І відтак існувати, а існувати – це помилятися.

В статье «Феномен суток» под видом доисследования творчества поэта П. Тичины пытался навязать читателю антисоветские, националистические взгляды и представления относительно оценки творчества украинского поэта, пытался доказать «вредность» принципа партийности в литературе. (З вироку Василю Стусу 1972 р.).

Феномен Тичини – феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в’язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю. Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других – зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
Хто ж єси, Тичино?
Без сумніву, геніальний поет. І – геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих.
Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу ("бо те, що всім народом пережито, – воно святе, його ти поважай").

Ще в 19-й зоні я зауважив якось, що литовці з особливою пошаною говорили про нашого Стуса. Мені пояснили цей феномен. Виявляється, коли помер у таборі в Барашево литовський партизан Клеманскіс, 25-літник , то на вечірній перевірці Василь запропонував ушанувати його пам’ять хвилиною мовчання. Керівництво, звісно, розцінило це як «порушення режиму утримання», ледве не як організацію мітинґу – і пішов Василь на півроку в ПКТ .
Про все це мені передумалося чекаючи воронка. Отже, ховають мене від «розтлінного впливу» Стуса... Чекаю годин із чотири, дослухаюся в тім закамарку до всіх звуків – узаперті майже нічого не бачиш, тож основним джерелом інформації про довколишній світ стає слух. Чую голос начальника відділку капітана Олександра Зіненка. Відчиняються двері:
– Нет транспорта и конвоя. Идите в зону.
Радо підхоплюю свого наплечника, але телефонний дзвінок – і Зіненко мене зупиняє. За півгодини таки везуть мене воронком на станцію Шале, там саджають, як великого пана, на дрезину і десь опівночі допроваджують у лікарню в селище Барашево, що є одним із відділків колонії ЖХ-385/3. Якийсь супровідник, мабуть, каґебіст , усе питав дорогою, чи не холодно мені, як почуваюся. Дивно. Але дивуватися довелося недовго: на вахті я підглянув у супровідний документ: «Направляется осужденный Овсиенко В. В. в хирургическое отделение...» і виправлено: «Псих». Усередині похололо.
На вахті питають:
– Так куди тебе направили, з якою хворобою?
– Мабуть, у хірургічний відділ, бо хвороба, як казав циган, найгірша: і сам не заглянеш, і іншому не покажеш – геморой.
– Ну, гаразд, у хірургічному немає місць. Сьогодні субота, лікарів нема, тож іди в терапевтичний, а в понеділок з’ясують.
...Усе з’ясувалося аж у вівторок, а до того часу, та й після, я вже всяке передумав. Адже то був час розквіту радянської каральної психіятрії. Приблизно півтора місяця після арешту (5 березня 1973) я намагався не давати слідству ніяких зізнань, лише дещо пояснював. Тоді слідчий КҐБ Київської области Микола Павлович Цімох сказав мені сакраментальні слова: «Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартости. Доведеться проводити психіятричну експертизу». За декілька днів зацитував дещо з моїх записників. То були, здебільшого, заготовки до всіляких літературних задумів – кому не хотілося в юності побавитися словом? Але найнебезпечнішими стали записи осени 1972 року. Після січневих подій, після арешту найдорожчих мені людей, зокрема, Василя Лісового, після втрати надії вступити до аспірантури, після особистих негараздів я підупав було духом і записав, що не варто жити на цім світі. І став уявляти, як би це могло бути. Почуття і думка переростали в слово – і я побачив, що з того вибруньковується літературний твір. Адже так воно, мабуть, і пишеться. Та для слідства ці записи стали підставою для шантажу: мовляв, це маячня божевільного. А я вже знав, що за відмову давати зізнання запроторили до «психіятрички» Бориса Ковгара, Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, знав, чому написав ганебну «покаянну» Микола Холодний... Переді мною виростала біла стіна страху: потрапити до «психіятрички» у свої 24 роки, де з тебе зроблять людиноподібну тварину, здавалося страшнішим смерти. І я почав поступатися. Сказав, від кого одержував і кому давав читати самвидав. Нікого через мене не ув’язнили, але дехто з моїх друзів постраждав. Коли я згодом думав, за що на мою долю випало так багато лихоліття, то переконувався: за цей гріх. Люди, начебто, мені простили, але визначити міру гріха і покути може тільки Сам Господь: може, мені ще належиться за той гріх мільйон років чистилища?
Тоді я ціною гріха – зізнання і лукавого визнання вини – викараскався з біди і вже ожив душею, потрапивши до сприятливого середовища політв’язнів, де я був не одним таким. Але ось у лютому 1976 року мене знову пройняв страх перед перспективою опинитися он у тому 12-му корпусі, що за парканом. Про нього розповідали невигадані жахи...
Лиш за місяць трохи розвіяв мій страх хірург Скринник, коли я обережно попросив пояснень.
– А я на те направлення й уваги не звернув. Це ваш Антипов так написав, щоб вас не завернули назад в Озерне, бо у відділі хірургії тоді справді місць не було. А в психіятричному завжди приймуть!
Антипов – то начальник санчастини 17-ї колонії. Стус його згодом називав Антипком – є в українській міфології такий чортик. Ось як просто тоді можна було втрапити до божевільні, де марно доводити, що ти не «шизик». А через психіятричну експертизу тоді проходили всі звинувачені у «проведенні антирадянської аґітації й пропаґанди». Я також відбув у київській «Павлівці» 18 діб.

І стіл, і череп, і свіча,
що тіні колихає,
і те дрібненьке потерча,
що ручками махає.
Невже подосі не дано
вартнішого зазнати
за цього, що спішить вікно,
як світ, заколисати?
Сховайся в череп, потерча,
очниць великі вікна
потвердять – сіється свіча
розважно, ані бликне.
Тамте видіння у мені
світає, і світання
просториться в самотині,
як світу заступання.

Заговорили зі Скринником про Стуса. Скринник тут має опінію чуйної людини та доброго хірурга, бо ж практики скільки завгодно, а відповідальности за невдачі – ніякої. Він невдоволений, що Стус нібито відмовився лягти під його ніж. Тут ще свіжою була пам’ять про російського дисидента Юрія Галанскова, який 1972 р. помер унаслідок недбало зробленої операції та відсутности догляду.
Проте згодом з’ясувалося, що Стуса про його бажання ніхто й не питав, і дорога його в «Ґаази» не була прямою...
З лікарні мене повернули в 17-у зону аж 8 травня 1976 року. Заходжу, як і вирушав, у повстяних валянках до своєї секції – тут Стуса нема. У другій секції лежить на нарах з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:
– Слава Богу... Я вже за тобою скучив, – такими словами зустрів мене Василь Стус.
– Як то, адже ви мене не знаєте?
– Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.
Відклав книжку, одягнувся, і пішли ми «на орбіту» – подвійною стежкою понад краєм нашої невеликої зони, понад «запрєткою» (на ходу «сучні» важче підслуховувати розмови).
Василь розповів мені, що везли його в «Ґаази» через київський КҐБ, з думкою, що в такому стані він буде поступливішим та, може, напише «покаянну». Враження від тієї поїздки на Вкраїну відбилося ось у цьому вірші, який, мабуть, тоді й складався, бо Василь, їй-Богу, розповідав майже цими словами:
Яка нестерпна рідна чужина...
Цей погар раю, храм, зазналий скверни.
Ти повернувся. Але край не верне,
Йому за трумну – пітьма кам’яна...
Це про Київ, спустошений арештами 1972 р. Розповідав, що дружину Валентину в день його прибуття затримали на роботі, а 9-річного сина Дмитрика викликали в дитячу кімнату міліції, хоч вони навіть не відали про його прибуття. Потім з Донецька приїхала задля побачення його майже 80-літня мама. Але побачення ні з ким не дали:
Як тяжко нагодитися і не
побачити. Як тяжко, не – зустріти...
Старанно, Києве, сховав мене
в ці чорні закамарки, схрони, скрити...
Прочитавши згодом цього вірша, я зримо відчув усі ті обставини, бо й сам провів у тих закамарках на Володимирській, 33 понад 13 місяців. Мертвотна тиша: наглядачі ходять по коридору в капцях (підлогу застелено килимом), похвилинно заглядають у прозурку . Лежати маєш право лише так, щоб було видно твоє обличчя. Від світла можеш хіба накрити очі хустинкою, склавши її смужкою вчетверо. Якщо тебе треба вести до слідчого – відчиняється у дверях «кормушка» (хвірточка, через яку подають їжу) і наглядач пошепки каже:
– На «О».
Ти мусиш відповісти: «Овсієнко». Це для того, щоб замість тебе не пішов співкамерник. Наглядач наказує тримати руки за спиною, а ведучи коридором та двором у слідчий корпус, гучно поклацує пальцями. А дехто клацає ротом – то професійна майстерність! Бо хто не професіонал – плеще у долоні чи подзвонює ключами: ховайтеся всі, особливо небезпечного злочинця ведуть! За всі 13 місяців я лише одного разу побачив у коридорі високого чоловіка – чи то не Стус був? Мене штовхнули в якусь порожню камеру, виникла сварка поміж наглядачами, які не порозумілися. Надзвичайна подія...
У згаданому вірші була дещо розпачлива нотка, яку Василь згодом відкинув :
Як тяжко нагодитися й піти,
Тамуючи скупу сльозу образи!
Радійте, лицеміри й богомази,
Що в мене ні надії, ні мети.
Та потім звучало гнівне:
Та сам я єсмь, і є грудний мій біль,
І є сльоза, що наскрізь пропікає
Камінний мур, де квітка процвітає
В три скрики барв, в три скрики божевіль.
Цією «квіткою» Василь дуже тішився як вдалою знахідкою, читаючи мені цей вірш уже на Уралі. Гримів своїм потужним голосом, аж ти проймався його болем, бо це і твій біль:
Обрушилась душа твоя отут,
Твоїх грудей не стало половини,
Бо чезне чар твоєї України
І хоре серце чорний смокче спрут.
Після цього вірша Василь завжди читав ще один, про від’їзд із України. Там, у КҐБ, він катеґорично відмовився розмовляти з каґебістами, а з прокурором поговорив жорстко, за що його відправляють на етап. Уявіть собі, читачу, (мені того не треба уявляти, бо двічі й мене так само етапували) ще у дворі тюрми накладають вам ручні кайдани, зачиняють у «стаканчик» воронкá, де сидите, стиснуті зусібіч металом, привозять вас в аеропорт Бориспіль, де гуркіт літака накочується на гуркіт, розставляють автоматників із псами і виводять вас до трапа літака. Вам залишається ступити до нього крок, і ви оглядаєтеся, з ким би попрощатися, бо, може, більше вам не бачити України, а бачите лише оцей конвой і десь там тополі на видноколі:
– Крайкіл! – скрикнуло ізліва, –
Перейми-но! Переймай!
...Україно! Будь щаслива!
Сон-тополе! Прощавай!
...Валять гуркоту огроми
сторч на голову тобі...
Пропадіть, аеродроми!
Спопеліться в стожурбі!
...Кров пірвалася... Відстати!..
Залишитись!.. При межі!..
...Ще станцюєм, пане-брате,
На розкритому ножі.
Чуєш, як кров у тобі поривається до рідної землі, але тебе підхоплюють попід руки, заводять у хвіст літака, з обох боків сідають солдати, попереду – офіцер. Тільки згодом дозволяють увійти пасажирам. Вони косяться на тебе: ото якогось зарізяку везуть! А везуть поета, катованого за слово істини. Солдат сором’язливо накриває твоєю шапкою наручники. Якщо ти рухнеш трохи руками, вони – клац! – затискують руки тісніш. Руки синіють, і ворушитися не хочеться. Виводять тебе з літака останнім і кайданки знімають аж у воронку.
Про ці ж мандри, мабуть, ідеться у вірші Стуса «Сьогодні, сьогодні літак відлітає..."
Так привозили Василя з Москви до Києва (від Мордовії до Москви – вагоном-"столипіном" ), так забирали й назад до Москви. На етапі, казав, був тижнів зо два:
– За милим Богом не пропав дорогою на тім хлібі та оселедцях. І день же для операції вибрали – 10 грудня...
"Та й знакомиті дати мені проставив хтось...»
Справді, Василь прийшов у цей світ на саме Різдво Христове року Божого 1938. Мама побоялася записати його сьомим січня, записала шостим. Якось в останній рік свого життя, вже на Уралі, в Кучино, у моїй присутности Василь питав глибоко віруючого теолога-самоучку діда Семена Покутника (Скалича):
– А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
– Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається.
Авжеж, бо й заарештували його під Новий православний рік, 12 січня 1972 року. Прорив виразки шлунку стався тоді, коли урочисто читали по радіо повідомлення про підписання Прикінцевого акта Гельсінкської наради – 2 серпня 1975 р. Оперували на День прав людини – 10 грудня 1975 р. І помер під пам’ятну дату: 5 вересня 1918 року був підписаний декрет Совнаркому про червоний терор – цей терор тривав 73 роки. Тоді Василь ще не знав, що день 20-річчя його виступу в кінотеатрі «Україна» (4 вересня 1965 року) на захист заарештованих шістдесятників стане днем його смерти. І сталося це рівно через рік після смерти Юрія Литвина (4 вересня 1984 р.). Отакі «знакомиті дати».
Те, що було за смертю, я спізнав,
всю силу таємничого діяння,
весь морок неб і твань землі движку.
І тяжко жити, цим знанням підперши
свою оселю, витрухлу на пустку...
Операція у Василя була тяжкою: залишили лише одну четвертину шлунка. Такі потойбічні вірші написати – треба було ТАМ побувати. Тепер часто цитують вірш «Як добре те, що смерти не боюсь я...». Кажуть, що бояться всі, а хто не боїться – той нехай не бреше. Страх – то є природна реакція живого організму на небезпеку. Але мужність полягає в тому, щоб переступати свій страх. Мабуть, Василь його переступив. Отже, тому й вирішено було посилити йому режим.
Ця 17-А зона – теж суворого режиму, але режим у ній куди суворіший, ніж у зонах 3/5 та 19 . Та й знаменита, нівроку. Тут Валентин Мороз написав свій «Репортаж із заповідника імені Берії». Тут сиділи росіяни Юлій Даніель і Андрій Синявський. Тут починав свій термін В’ячеслав Чорновіл. Звідси недавно спровадили у Володимирську в’язницю латвійця Ґунара Роде, росіянина Євгена Пашніна, московського демократа Кроніда Лобарського, українця Дмитра Квецка, а за день до мого приїзду сюди – славного хлопця із Самбора Зоряна Попадюка. Мене 30 жовтня 1975 р. поселили на його обжите й обставлене «сучнею» місце. За різку розмову з каґебістами та з «представниками громадськости України» – такі час від часу відвідували нас.
Тепер нам тут із Василем бути разом... Зрозуміло, у подальшому спілкуванні не були ми рівними партнерами, але Василь, здається мені, завжди ставився до мене особливо прихильно. Зараз мені зрозуміло чому: це був кредит на мою молодість. Старші просто люблять молодших, і тому багато їм прощають, навіть підхвалюють, пригадуючи себе в такому віці.
Чи не першого ж дня нашого знайомства пішли ми з Василем за покинутий барак до куща шипшини та скопаної під квітник грядки. Я знав, що на цім місці помер Михайло Михайлович Сорока, учасник українського підпілля, в’язень польських тюрем, сталінських, хрущовських та брежнєвських концтаборів. Це він, вийшовши десь під кінець 1940-х років із неволі, дістав від Головного Проводу УПА завдання зібрати відомості про розташування концтаборів, про умови утримання політв’язнів. Сорока виконав завдання, але за це його ув’язнили ще на 25 років. Проте його інформацію уряд США використав для викриття колишнього Ґенерального прокурора СРСР Вишинського, який прибув до Америки представляти СРСР в ООН. Казали, що Вишинський, почувши те, віддав чортові душу.
Михайло Сорока був одним із орґанізаторів повстання політв’язнів у таборах Півночі (Кенґір, 1954 р.). Леґендарна особа, найбільший авторитет з-поміж в’язнів-українців упродовж цілої чверті століття. Не менш леґендарною була постать його дружини Катерини Зарицької (вона керувала медслужбою УПА). Після катувань дістала 25 років тюремного ув’язнення, які відбувала разом із Даркою Гусяк та Галиною Дідик. Тільки останні роки ув’язнення ці жінки добували в мордовських концтаборах, зокрема, Катерина деякий час сиділа в цій же 17-й зоні, але на жіночому відділку. Зони були розгороджені тільки кількома дротяними і дощатими огорожами. Сорока потай вилазив на якесь підвищення і часом бачив дружину. Багато хто розповідав мені про цих людей із захопленням як про одних із найкращих, яких будь-коли народжувала козацька мати. Але нехай про них напишуть ті, хто їх знав особисто.
Тож ось цією стежкою 16 червня 1971 р. йшов Михайло Сорока з Михайлом Горинем. Горинь пішов уперед, бо Сорока зазвичай спускався з пагорбок другим, щоб не помітили, що йому коле в серце... Він присів, відчувши раптом гострий біль, а Горинь пішов собі далі, щось розповідаючи. Оглянувся, кинувся допомагати лягти на траву, побіг по лікаря, але був тільки в’язень-санітар, який на медицині не знався. Замість дати сердечникові ліки, посадити під стіну і залишити у спокої, він узявся робити йому штучне дихання. Тільки болісна сльоза скотилася з ока Михайла Сороки... Ця грядка – ніби як могила його. Поховали його в Барашево. Звідтам прах перевезли до Львова і 28 вересня 1992 року перепоховали на Личаківському цвинтарі, разом з перевезеним туди прахом його дружини Катерини Зарицької.
Василь Стус, щойно потепліло, скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіол. Ми стали доглядати квіти, і вони Божою волею та нашими стараннями буйно зацвіли, милуючи наші очі й душі. Та Зіненкові донесли, що українці створили тут собі святиню (до нас долучилися 25-літники-повстанці Іван Чапурда і Роман Семенюк, якого перевели сюди з 19-ї). Тож Зіненко, коли ми були на роботі, наказав двом «сукам», Кононенку та Ісламову, викорчувати шипшину, роздерти кущ на шматки і посадити навпроти штабу, а квіти витоптати. Боляче було дивитися на таку наругу.
Проте і після цього на грядці виткнулися пагінці, кущ ожив. І деякі квіти зазеленіли. Та доглядати їх довелося мені вже без Василя, бо він час від часу сидів у карцері, а захистити його від наруги було неможливо. Побачень тут позбавляють усіх, хто міг передати на волю інформацію про наше буття.
...Два бараки, один з яких уже покинутий. Штаб і їдальня. За ворітьми – робоча зона, де ми шиємо робочі рукавиці. Посеред зони – западина з дощовою водою. Тут, кажуть, закопано розстріляних в’язнів, тому так запало. У зонах, коли починали якесь будівництво, часто натрапляли на людські кістки. Засуджений за звинуваченням у співпраці з німцями Іван Паламарчук показував мені лісок за зоною:
– Там мій батько лежить. А в Барашево, де лікарня, – вісім тисяч черниць. Поховання засадили сосною.
Мабуть, про 17-ту зону цей вірш:
Зима. Паркан і чорний кіт
на білому снігу.
І ворон між вербових віт
гнеться в дугу.
Дві похнюплені сосни
смертну чують корч.
Кругом мерці, і їхні сни
стоять, мов сосни, сторч.
Дві брами, вгрузлі в землю, тьма.
Колошкає Танар.
І духу-продиху нема
од жалібниць, од мар.
Зима. Паркан. І чорний стовп.
Мережка шпичаків.
І коней золотий галоп.
Вогненний грім підків.
У цій зоні залишилося всього з 70 в’язнів, тому «скоротили» кухню. Вибовтки з іншого відділу в термосах привозить кобила Маша. Утім, здається, то вже був кінь, який успадкував ім’я своєї покійної попередниці. «Кобила Маша» твердо знає свій маршрут від зони до зони. Їй відчиняють ворота, не питаючи прізвища, статті й строку. Вона, косячи оком, як іде віз, розвертається у дворі і спиняється саме біля кухні. Тут її чекає жменя трави або якісь недоїдки. Зону облітає звістка: «Маша прийшла!» Береш ложку, пайку хліба і йдеш сьорбати баланду. Зеки кажуть: «Маша – радість наша». А румун Валерій Ґраур, який полюбляв висловлюватися афоризмами, прорік якось: «Маша – найкраща людина з адміністрації».
Адміністрація відділку – капітан Олександр Зіненко, що от-от випорскне з мундира, та його помічник лейтенант Улеватий, який любить зупинити зека і, розмовляючи, порпатися в його кишенях. Начальника колонії та його заступників бачимо рідко: вони «в політику» не втручаються, їм доволі своїх трьох тисяч «кримінальників».
Більшість в’язнів були люди старшого віку, які сиділи за справи часів війни. За співпрацю з німцями, за партизанську боротьбу проти совєтської окупації – литовці, естонці, латвійці. І, звичайно ж, білоруси та українці. Дисидентів чоловік 15.
Ось Іван Андрійович Чапурда, чоловік доброї селянської натури із Чортківського району на Тернопільщині (назву села я тепер забув, а звільнившись, я написав листа його синам. Ніби Сосулівка). Він годує зі своєї нужденної пайки голубів і щось гугнявить до них. Лейтенант Улеватий, рятуючи народне добро, посадив старого в карцер на 15 діб. Там він занедужав і невдовзі помер у лікарні на 23-му році ув’язнення. Це про нього згадує Василь Стус у відомому тепер листі до сина Дмитра від 25 квітня 1979 року.

Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика – поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) – годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало – то як. Але в моїй пам’яті – поки й житиму – буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди – світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі...

Лютої зими на початку 1976 р. голуби та горобці справді летіли просто до рук, просячи поживи. Падали на льоту. Ми підбирали їх, відігрівали в цеху. Це викликало лють начальства. Наглядач із характерним прізвищем Кишка розказує, що от привезли зеків, стоять вони в загорожі, тупцюють на морозі. «А я їм: а мої гуси цілу зиму босі ходять, і нічого. Га-га-га!» Що такому до голуба. Я певен, що цей вірш про Івана Чапурду:
Коли б ви мали, голуби,
хоч трохи серця – ви б його на крила
взяли до себе і перенесли
на Україну, геть за ним стужілу.
До вас він добру руку піднесе
і озоветься – щедро і заклично:
– Ану до мене – ось вам їсти й пити:
крихти на стежці, в черепку – вода.
Ану, маленький, що на хору ніжку
так часто припадаєш, – дай-но я
із лапки вийму скалку, просто з губ
тебе, ще жовтодзьобе, нагодую
і дам злетіти в небо із руки.
...Той Бог птахів, і провесни, і хмар,
і молодої зелені шумкої,
помолоділої по ста струмках
небесної весни, – він все те бачить,
і квапить вік, і квапить пружно лет
до вічности, до вічної безодні.
Ось високий зростом і духом литовець Пятрас Паулайтіс. Він миє посуд на кухні. Це колишній посол Литви в Італії, Іспанії та Портуґалії. Під час німецької окупації він редаґував литовську ґазету. Німці її закрили, редактор мусив піти в підпілля. Однак червоні «визволителі» звинуватили його у співпраці з німецькими окупантами і дали йому 25 років. У 1956 р. випустили, але, виявилося, «помилково» – за декілька місяців дали ще 25.
Авґуст Рейнґольд. Доктор права Тартуського університету. Лейтенант Улеватий, не пам’ятаю, з якої вже причини, сказав Рейнґольдові: «Мы с вами еще встретимся на узкой тропинке». – «Если встрэтимся – я буду цэлиться мэтко», – повільно, але чітко вимовляючи російські слова, відповів естонець. Постанова: «Угрожал начальнику». 15 діб карцеру. Оскільки Рейнґольд уже інвалід, рукавиць не шиє, то й нічого на нього баланду витрачати. Це означає, що йому виписали карцер без виходу на роботу, а такому гаряча їжа дається раз на дві доби. Без жирів і цукру. І щодня по 400 г. хліба, окріп і сіль. Після Нового року ми з ним разом сиділи в карцері на 19-му. Я – такий же «терорист»: сказав Улеватому, що суду він не мине. Теж «угрожал начальнику». А ще – «не явился на политзанятие, а пришел за 5 минут до окончания». То я випадково засидівся у діда Володимира Казновського.
Дід Володимир – височезний, худющий, з величезним голим черепом, – опираючись на костур і стогнучи за кожним віддихом, здійснює похід до нужника. Шлях у 50 метрів і назад він долає за півгодини. Його утримують у санчастині. Щовечора він виповзає на ґанок послухати новини, які завжди починалися так: «Говорит Москва. Передаем последние известия. Сегодня Генеральный секретарь ЦК КПСС, Председатель Президиума Верховного Совета СССР товарищ Леонид Ильич Брежнев...» Дід чекає, щоби хтось підійшов поговорити. Про себе розповідав мало, побоюючись погіршити своє становище. А хотілося хоч померти на волі. За німців він служив в українській поліції, допомагаючи повстанцям. Ув’язнили його десь у 1957 р. Ми з Василем потратили немало зусиль, щоб він погодився на внесення його прізвища до наших списків політв’язнів, які поширювалися на Заході. І – о диво – у діда знайшовся син за кордоном! Став домагатися його актування. Є така форма звільнення: медична комісія визнає в’язня хронічно хворим, тоді суд може його достроково звільнити. Але мало хто з актованих доїжджав додому, а хто доїжджав, той недовго жив. Розрахунок був надійний. Дехто навіть став боятися актування: тут, у зоні, ще животітиме, а переживши потрясіння, не пристосуєшся вже до нових умов. Саме така доля і спіткала Казновського: доїхав він до сестри в Яремчу та й помер, маючи вже квитка на літак за кордон (чи то й у літаку).
Роман Семенюк, 1928 року народження. Селянського хлопця з-під Сокаля в 1949 р. взяли в Совєтську Армію, але виявили, що він співпрацював із повстанцями. 25 років ув’язнення. На початку 60-х років разом з Антоном Олійником здійснив утечу. Антона розстріляли, приписавши «нововиявлені злочини», а Романові додали до 25 ще 3 роки тюремного ув’язнення. Пан Роман – один з небагатьох в’язнів давнього набору, хто відкрито пристав до дисидентів, брав участь у наших акціях протесту.
Паруйр Айрікян. Майже мій ровесник, що вже став визнаним лідером Національної об’єднаної партії Вірменії. Стус першим пристав до відзначення 24 квітня голодівкою пам’яти жертв геноциду у Вірменії 1915 року – так зродилася ідея приймати в партію членами-симпатиками невірмен. Василь щиро любив Паруйра, як і всіх вірмен, яких знав у інших таборах, а навзаєм мав їхню любов. Паруйр виключно талановитий саме як політик, як громадський діяч. Це було видно вже з того, як він умів організовувати акції, які складні комбінації розігрував, щоб піймати або викрити стукача чи передати на волю інформацію. Крім того, це поет і співак. Як печально і проникливо лунав його голос у карцерному коридорі, коли ми були там одночасно. Аж менти заслухалися і не гримали.
Віталій Лисенко і Юрій Бутенко – ці хлопці викликали деяку недовіру, бо звинувачені були у шпигунстві, отже захищатися їм від адміністрації тяжко, тому мусили сидіти тихіше. Проте коли йшлося про захист Василя – вони брали участь у протестах.
Любив Василь погомоніти з Іваном Мусійовичем Паламарчуком. Той добре знався на музиці. Звинувачення у співпраці з німецькими окупантами не давали таким людям можливости до самозахисту в політтаборах. Вони мовчки працювали, виглядаючи кінця 25- чи 15-літнього терміну. Знаючи, що вони беззахисні, адміністрація намагалася використовувати їх проти нас як донощиків, і дехто йшов на таку співпрацю. Але це стукацтво було осоружне ледве чи не кожному, навіть таким, як наш бригадир Прикмета.
Там, у 17-й зоні, Стус давав мені читати деякі свої вірші, з-поміж яких запам’яталося враження від оцього:
Дозволь мені сьогодні близько шостої,
Коли повечоріє надокола
і транспорт задвигтить в годину пік –
я раптом з туги, з затканого неба,
із забуття, з безмежної розлуки,
од довгої досади захмелілий,
на Брест-Литовський упаду проспект,
на ту Четверту Просіку зчужілу,
де лиш глумливий гуркіт автостради
мені повість, що серця лячне гупання
б’є з рідною землею воднотон.
Усе це – київські реалії, що спливали в пам’яти: десь там б’ється з бідою дружина Валентина, десь там син Дмитрик, дім на вулиці Львівській, 62 з «райською» – бо рідною – брамою. Усе те вже тепер поперейменоване, поруйноване (де був їхній дім – там дорога з-навпроти автостанції «Дачна» до Окружної), але залишилося поетичним образом, що тисне з серця сльозу, так ніби йдеться про твій власний біль:
З мурашника людського, із розлуки
я вирву пам’ять днів перезабутих,
що стали сном і журною явою,
мов рани, геть затягнуті рубцем.
Ти не перечиш, люба, не перечиш?
О, не страхайся: між юрби людської
я пропаду, розтану, загублюся,
щоб ненароком лячний погляд твій
мені ножем у серце не ввігнався.
Тож не жахайся – я пройду, мов тінь...
Торкнусь крилом обпаленим, губами
зголілими – аби краєчком уст
твоєї причаститися печалі.
Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
І вже, коли задуманим дівчатком,
що перед цілим світом завинило
дитинячою чистотою погляду
і немічністю власної цноти,
ти вийдеш неквапливо із трамваю
і перейдеш дорогу, щоб пірнути
в надзірних сосон кострубатий смерк, –
тоді пірву я серце за тобою,
обранившись на чагарях колючих,
пильнуючи твій слід, котрий від краю
душі моєї ліг на цілий світ.
Піду в твій слід, мов здичавілий пес,
ховаючи в ступнів твоїх заглибинах
свій сором, острах свій, свою образу,
і радість, і жагу, і лютий біль...
Я буду тільки тінню тіні тіні,
спаду з лиця, із досвіду, із літ,
єдиним серця жилавим листочком
котитимусь під вітром власних бур.
...Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.
Натисла на дзвінок і легко так
важезну прочинила райську браму.
Озвався син наш. Крикнути б. Але
подати голосу не стало сили.
А далі – такий до болю знайомий антураж нашої зони:
...Урвався сон. Гойдалась на стіні
вздовж перетнута зашморгом дорога
до мого двору. І колючий дріт,
набряклий ніччю, бігав павуками
по вимерзлій стіні. Глухий плафон
розбовтував баланду ночі. Досвіт
над частоколом висів. Деручкий
дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива
нової днини твань...
...Померти на дорозі повертання
занадто солодко, аби Господь
нам не поклав у долі узголів’я.
"Нової днини твань...» Підйом, перекличка, баланда, «розвод» на роботу, шиття рукавиць, баланда, робота, перевірка, баланда... Трохи розради маєш увечері. Можеш почитати 2-3 години, погомоніти з людьми. Але над усим цим гримить репродуктор. І в секції, і надворі. Ніде тобі зосередитися. А писати – геть нема де. Кіно, щось на кшталт «Ленин в Октябре» – раз на місяць. І рідкісні листи. Маєш право писати два листи на місяць, одержувати – без обмежень, але ж у них знаходять «недозволену інформацію» і конфіскують. Як твої листи, так і до тебе. Для людини інтелектуальної праці інформаційний голод не легший, ніж нестача їжі. А в радіо і в пресі – порожнява.
А все ж, на зоні, були і просвітлі години. Була радість спілкування з людьми і, очевидно ж, таємнича втіха творчости, хоч вірші ті – оголений біль. Особливо мене вражають деталі нашого зеківського побуту, пропущені через зболене серце поета. Найбільшою Василевою турботою було вберегти ці вірші. Отут і розігрувались справжні драми, отут і трагедія його життя.
Скоро після мого повернення з лікарні Василеві висунули якесь дріб’язкове звинувачення і посадили в карцер на 15 діб. Передати інформацію про це на волю нема як, отже і солідаризуватися з Василем, починати якусь акцію протесту нема сенсу: якщо світ про це не знає, то вимогу не задовільнять. Але й не запротестувати не можна. Перша ідея – голодівка. Але то надто тяжко і неефективно. Тоді Роман Семенюк сказав, що розпочинає часткову голодівку: відмовляється від сніданку, обіду чи вечері. Ідея сподобалася: не дуже постраждавши, ми все ж продемонструємо свою солідарність. У акції взяли участь геть усі дисиденти зони: єврей Михайло Хейфец, румун Валерій Ґраур, росіяни Володимир Кузюкін і Петро Сартаков, українці Віктор Лисенко, Юрій Бутенко, вірменин Паруйр Айрікян, також Роман Семенюк і я. Зіненко лютує:
– Жрут, как лошади, а говорят, что голодают.
Так тривало 15 діб. Певна річ, Василя ми з карцеру не визволили, а все ж чулися людьми. Коли я пізніше дещо знічено розповідав Василеві про цю акцію, то він утішив мене:
– Василю, навіть якби ти з’їдав дві пайки та ще й лікарняну пайку 5-Б, а на додаток ще й «ларьок» – то це все одно була б часткова голодівка.
Повернувся Василь із карцеру в тяжкому стані. Приходжу з роботи на обід – він у дворі. Забачивши мене, набрав несподівано суворого виду. Думаю, що з ним.
– Василю, прийми моє співчуття у зв’язку зі смертю батька.
Серце його відгукувалося на біду кожного. Батько мій помер ще 8 травня, але звістка дійшла аж 21, коли Стус був у карцері. Потім ми справляли сороковини по батькові: наробили салату з бур’яну, полили олією, заварили чаю... До речі сказати, бур’ян той дуже нам допомагав, бо ж харчі наші – картопля та крупа, вітамінів ніяких.

Потрібен янгол помсти. Мій захисник,
мій щит, що не дозволить підупасти,
не дасть зотліти в пеклі нарікань
великосвітніх. Де ж ти, появись!
Бо сходяться усі кінці. Всі ріки
доходять гирл. І море невсипуще
колотиться і ремствує, і скоро –
наперекір всім бідам – закипить.
Тож не барись. Поквапся, помсти янголе,
допоки гнів мій чорний гороїжиться,
допоки ув очах червоне марево
переді мною безумом повзе.

Почали ми міркувати, як полегшити Василеве становище. І хтось із більш досвідчених згадав, що можна домагатися встановлення інвалідности на деякий час. Це давало можливість працювати не 8, а 6 годин і шити 3/4 норми рукавиць, а також одержувати дещо ліпше харчування. Переступивши гординю, Василь написав таку заяву, аби вирвати собі зайві дві години. Але для встановлення інвалідности треба їхати до лікарні в Барашево. Збираючись до неї, Василь узяв із собою томик якогось філософа – густе, компактне чтиво, аби не вельми дратувати начальство. Отут і стався інцидент. Книжку взяти з собою Зіненко не дозволяє: «Вы едете лечиться, а не учиться». Це одна з форм знущання. Реж0им у лікарні набагато м’якший, але робити там зовсім нічого: книжок не пропускають, хіба декому зрідка. Ходиш там, нудишся поміж бараками і трупарнею, подивляєш стос домовин, що стоять напоготові, дуже сприяючи швидкому одужанню...
Отож томик Василеві не дають. Василь відмовляється їхати без книжки. Але наряд уже є, конвой прибув. Василеві заламують руки, накладають наручники і запихають у «стаканчик» – камеру у воронку, розміром приблизно 120х60х60. Василь у лікарні подав заяву, в якій назвав Зіненка фашистом. Не думаю, що це вельми образило такого вола, як Зіненко, але це була достатня підстава для подальшої розправи. Василеві призначили інвалідність, але за декілька днів після повернення на 17-у зону Зіненко знайшов причину, щоб запроторити Стуса в карцер. Плакала Василева інвалідність...
Здається, на цей раз удалося сповістити про це на волю. Та й я сподівався на побачення 11 липня. На диво, мене його не позбавили. Уже мати й сестра вирушили були в дорогу, пішли до автобуса, та їх догнали з моєю телеґрамою, щоб не виїздили. Мене самого 9 липня збирають на етап. У дорозі я зрозумів, що це до Києва, «на промывку мозгов». Мабуть «вищі оперативні міркування» були такими: в Овсієнка скоро закінчується термін ув’язнення, на суді він тримався нетвердо, визнав себе винним, тепер у нього помер батько, недавно йому зробили операцію – то чи не написав би він «покаянної», чи не охаяв би мордовське товариство в пресі? Можна було б і випустити його на декілька місяців раніше і тим самим остаточно зламати та відгородити від однодумців. Щоправда, він намагається опиратися, уже майже рік не розмовляє з каґебістами, але ми тут приведемо до нього родичів, напустимо колишніх його вчителів та викладачів університету... Захід не вдався. У Києві я 20 серпня подав заяву, що визнання вини на суді було вимушеним наслідком психіятричного терору. Тож мене вже без особливих почестей (не літаком, а звичайним етапом) повернули в рідну вже Мордовію і 11 вересня – якраз у день смерти Мао Цзедуна – прибув я в добре знайому мені 19-ту зону. Тут було набагато легше, ніж у 17-й.
Одразу ще одна новина: виявляється, 17-А як політзона вже не існує. Її віддали кримінальникам, а наш «континґент» розвезли по інших зонах Мордовії, а декого – на Урал. А в 19-у потрапили Стус (щоправда, він зараз у лікарні), Хейфец, Лисенко, Семенюк, Кузюкін. Останнього Айрікян викрив як донощика, то його в зону вже й не пустили – помилували.
Перед подальшою історією, я маю розповісти про Михайла Хейфеца, російськомовного єврейського письменника з Ленінґрада. Йому вже за 40. Учитель російської мови, якому тяжко було лукавити перед школярами, то ж довелося йти на літературні заробітки, – зокрема, написав книжку якогось ґенерала, а той зняв позначку «Літературний запис М.Хейфеца». Близько знав поета Йосипа Бродського і написав про його творчість велику статтю, визначивши як поета геніяльного. Бродський відбув 5 років заслання і виїхав за кордон. Маючи 9 класів радянської освіти, став там професором університету... Хейфец зумів побачити у віршах Бродського те, що в них лише проступало (скажімо, чехословацькі події 1968 року ), і увиразнив погляд на них. Декілька розмов, декілька записів – от тобі і строк: 4 роки таборів і 2 заслання. Такий поворот долі він під слідством розцінив як щасливий: до рук пливе неоціненний матеріял. Будучи людиною енциклопедичних знань і феноменальної пам’яти, він їх і використовував найкращим чином: ще коли добував останні місяці ув’язнення, в Парижі вийшла його книжка «Место и время», де чимало добрих слів сказано і про нас, українців: уривок про себе я почув по радіо «Свобода» десь у 1978 році. У 1983 «Сучасність» видала його книжку «Украинские силуэты», яка починається великим нарисом про Василя Стуса, а закінчується невеличким – про мене. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але написати про це не було кому. Спасибі євреєві Михайлові Хейфецу: нічого ліпшого про Стуса, як його нарис, досі не написано.
Ходив ото собі пан Михайло попідтинню, запхавши руки в рукава, бушлат на ньому, як на городньому лякалі, шапка, як на кілку, човгає шкарбунами, навіть рукавиці в нього з-попід швейної машинки виповзали, як роздушені жаби... «Ви, пане Михайле, – казав я йому, – мабуть і є той самий леґендарний Вічний Жид». Отам, попідтинню, і виношував він цілі кавалки книг, а потім, десь присівши, швидко записував.
Тут, у 19-й зоні, було декілька чоловік єврейських „самольотчиків» : Михайло Коренбліт, Борис Пенсон, уже звільнилися Михайло Ґольдфельд, Лассаль Камінський та Анатолій Азерников. У нас із ними були дуже добрі стосунки: недарма в антиукраїнських часописах писалося тоді про «союз тризуба і зірки Давида». Той союз кріпився як на Заході, так і на Сході – в мордовських і пермських концтаборах. Але до Хейфеца в мене симпатії особливі. Чи не першим він привітав мене добрим словом у 17-й, куди мене привезли на самотність, жваво цікавився українськими справами, пробував читати по-нашому і просив мене говорити з ним українською мовою. Думаю, не тільки, щоб вивчати її, а й щоб дати мені можливість виговоритися по-своєму. Дуже зблизила нас акція на захист Стуса. А тут трапилася така пригода.
Ще в 17-й зоні, в Озерному, у Василя зробили обшук і забрали зошит із віршами. У лікарні йому оголосили, що зошит конфісковано і знищено як такий, що не становить цінности. У зоні у Хейфеца залишився чорновик. Що робити? Треба рятувати, що є. Поділити і вивчити напам’ять – пропонує Хейфец мені і Романові Семенюку. На себе він теж бере частку. Але то нелегко. Вірші ті тяжкі, як каменюччя. Не встиг я переписати декількох, як мене 9 липня повезли до Києва. І от в один із перших днів моїх у 19-й зоні, у вересні, Хейфец приносить мені зошит віршів, переписаних його курячим почерком, і просить переписати вірші начисто. А потім ще диктує мені десятків зо два віршів з пам’яти. І це при тому, що він зовсім не володів нашою мовою.
Скоро з лікарні повернувся Василь зі своїм зошитом. Виявилося, що йому «помилково» оголосили про його знищення. Такі ж «помилки» траплялися і в жіночій зоні щодо малюнків, вишивок та віршів Стефанії Шабатури , Надії Світличної та Ірини Калинець . Частину таки знищили. Пам’ятаю, як Стус, Хейфец і Сергій Солдатов ходили тоді до каґебіста полковника Дротенка правдатися з цього приводу, а всі дисиденти зони заявляли протести.
У Мордовію неодноразово приїздила так звана українська громадськість на чолі з каґебістами. Учені з трактористами. Викликають нас на «виховні бесіди». В одній з таких бесід у жовтні 1975 р. я дуже жорстко з ними поговорив, бо саме тоді жінки-політв’язенки на жіночій зоні в Барашево тримали тривалу голодівку з вимогою лікувати Василя Стуса. Голодували поетеса Ірина Калинець, художниця Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Сеник , Оксана Попович, з ними литовка Нійоле Садунайте... Було, що Ірина Калинець тримала сорокаденну голодівку. Тож коли ці «представники громадськости» спитали, які в мене є побажання, я сказав їм: «Поверніть ті речі, які позабирали у жінок-політв’язнів, щоб вони припинили голодівку». А в них позабирали вірші, вишивки, малюнки, екслібриси. – «Ну, а якщо їм подобається голодувати?» Я тут вибухнув і назвав їх фашистами. За це мене 30 жовтня 1975 р. з 19-ї зони перекинули в зону 17-А, у селище Умор (мордовською мовою), посёлок Озёрный. Це вже Тєньґушовський район. А 30 жовтня – це ж саме День совєтського політв’язня. У цей день мала бути голодівка. Я написав напередодні досить таки різку заяву протесту, заадресував «США, Нью-Йорк, ООН, Комітет прав людини» і вкинув у скриньку з написом «Для жалоб и заявлений». Тобто фактично вручив адміністрації. Згодом цю заяву долучили мені до третього звинувачення...

Зі спогадів Ірини Калинець:

Не можу звикнути до цієї думки, а насамперед до слова «спогад», проти якого бунтуюсь внутрішньо і несвідомо. Бо ж чи можна писати спогади про того, з ким час від часу ведеш розмову, хто просто поруч, хоч і за невидимою стіною, як за табірним парканом? Мабуть, саме звідси й починається ця зовсім не містична нереальність: побратим табірних літ був щоденно зовсім близько – рукою подати, всього лиш за двома рядами дерев’яних штахет і колючих дротів, розділених широкою смугою переораної землі, званої по табірному «запрєтка». А щоб «побачитись», доста було вилізти на дах барака бодай раз на півроку. Але «поруч» – це дійсно поруч: щодня ми в одну й ту ж годину сідали за стіл, їли однакову їжу, шили однакові кляті рукавиці, щоранку вітались через дроти і штахети, а Різдвяної ночі... Отож я оповім про вірш поета, написаний Різдвяної ночі і подарований посестрам з жіночої зони.
Ми щойно встали з-за святкового стола, від святої вечері, де Орися Сеник вимудрувала майже справжню кутю з пісної табірної перлівки, пригорщі втертого маку, ще влітку надісланого в бандерольці, та завбачливо заощадженого цукру... Встали розсміяні, розвеселені, бо хтось сказав, що в цю чарівну ніч треба сиднем сидіти коло вечері на заґудзяній мотузці під сідницею. І чим більше ґудзів, тим краще, бо тоді геть заґудзяться справи у ворогів наших. Ми таки роздобули кожна собі по уривку мотузки, наґудзяли кудрів на всі часи...
Отож, повечерявши хоч і не 12-ма, але таки святковими стравами, бо був ще узвар до куті і вчорашня смажена риба, вибігли ми на хрумкий мороз, під високочоле зазорене мордовське небо і, піднявшись голосами понад понурі штахети, залопотіли в ніч: «Василю! Добрий вечір, Святий вечір!» А вчувши звичне «агов!», зірвали голоси під зорі в акомпанементі колючих дротів – у коляду для Василя. Співали ми зовсім пристойно, хоча після другої чи третьої колядки зашкребло у горлі колючим дротом лихого морозу...
На другий день випала нагода написати Василеві листа: «А ми тобі колядували – чи чув?»
Відповідь прийшла увечері – дивне, тривожне, радісне, сумне (все разом) чекання розгортання поза-цензурного листа, переданого тайно, з тисячами пересторог (а це – чи не основна суть табірних буднів!), дрібний, виразний Василів почерк, між мереживом лаконічних новин – відповідь на наше питання: «Та чув, що щось пищало за дротами».
Себто ми пищали? Ми вдавано обурюємось (отакий пиріг за коляду!) і регочемо щиро, бо щасливі побратимовим гумором. Якщо людина жартує, то на добре... Все добре... Але, подумати тільки, «пищало за дротами», ще й «щось»!
І раптом тут же, на другій сторінці – вірш... Гранчастий келих квітів і дівчат? Поколяда... Цей вірш – гранчастий діамантовий келих у колючому гострому дроті...
Немов крізь шиби, кроплені дощами,
крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат
затрембітав тонкими голосами
гранчастий келих квітів і дівчат.
Там мармуровий вруниться акант,
різьбленими лопоче язиками
поколяду – немов за образами –
доносить співу тужний аромат.
Там буриться похмурий амарант
і айстри у покірній непокорі
останні долітовують прозорі
дні вересня – ясноджерельний кант.
І папороті цвітом процвітає
оцей дивочний опівнічний спів.
О, як би я туди до вас хотів –
хоч краєм ока або серця краєм!
Ридають ув аортах солов’ї
і пролітають в вирій, пролітають.
А ті, що йдуть крізь смерті, поринають
в галай-світи, світища-галаї!
Покірні тузі, образи пливуть,
тремтять, мов струни, кроплені сльозою.
Промов же, Україно, за котрою
із загород відкриється нам путь?
Такі-бо забродили алкоголі,
такі надсади і такі хмелі!
Сурмлять у ріг чотири вітри в полі,
і, ніби криця, сталяться жалі.
Таємниця вірша – й таємниця Василевої вдачі: зовні суворий, скупий на посмішку та жарт, враження від зовнішнього світу вбирав у себе як губка, любі собі емоції ніс у глибінь серця, як бджола мед до щільника, щоби відтак вигранені до сліпучого блиску слова складались у чашу вірша – на причастя красою і генієм творчості.
Ірина Калинець. «...Дивочний опівнічний спів» // Не відлюбив свою тривогу ранню... – К.: Укр. письменник, 1993.

У 19-й зоні була доволі багата бібліотека, зібрана в’язнями. Адже можна було замовляти літературу через магазин «Книга – поштою» і передплачувати радянську пресу. Зарубіжну – ні. Одержувати літературу бандеролями чи посилками вже давно не можна. У бібліотеці є невелика зала з декількома столами, з підшивками ґазет. Я сидів там вечорами та у вихідні і перетрубив величезну купу книг. Зокрема, з півметра «Истории России с древнейших времен» Сергія Соловйова у 29 томах та трохи менший «Курс русской истории» Василія Ключевського. Потім – «Русская история с древнейших времен», «Русская история в самом сжатом очерке» М. Н. Покровського. – 4 томи. Бо ж нашого «буржуазно-націоналістичного» Михайла Грушевського там не було. До пізнання суті Російської імперії я дійшов через цих істориків. Згодом їх перетрубив і Василь Стус, після чого написав «О вороже, коли тобі проститься ...». Саме так, «о вороже», а не «народе мій», як здебільшого публікують, записав він мені, а я вивчив пізніше на Уралі. Далі там було: «Державо напівсонця, напівтьми». Ні! «Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!» Я ж, вичитавши, що Москва стоїть на Кучковому болоті, склав тоді найкоротшу програму для майбутньої Партії зелених: «Реставрувати Кучкове болото». Лише тоді у світі настане спокій. Москва проковтнула надто великі шматки і не може їх перетравити. Її невстояна кров колотитиме світом ще кілька століть.
Якось заходить Василь Долішній: «Правильно, пане Василю, вчіться. Вас сюди послали на вишкіл». Роман Семенюк: «Що, пане Василю, вчитеся?» – «Вчуся, пане Романе. А ви?» – «Усе, що мені треба, я вже знаю». Авжеж, у пана Романа 28 років ув’язнення.
Василеві вдавалося з Мордовії відсилати майже всі вірші, пишучи їх у суцільний рядок та замінюючи окремі слова подібними за звучанням: тюрма – юрма, Україна – Батьківщина, колючий дріт – болючий світ. Щоб не мозолити цензорові очі «неблагозвучними», небажаними до вживання в листах словами. Тієї ж осени отак і я переписав увесь його білий зошит у клітинку, сторінок на 60, зберіг ті вірші до свого звільнення та благополучно привіз їх додому 5 березня 1977 р. У тім білім зошиті було багато різночитань. Як філолог-буквоїд, я старанно відтворював усе, хоч не завше був згоден з Василевою пунктуацією. Удома передрукував їх. Один відбиток зберіг і приніс мені аж після останнього мого звільнення в 1988 р. мій односельчанин Іван Розпутенко. Ще раніше я від руки переписав їх для киян і дав зошити Ользі Гейко-Матусевич . Десь у вересні 1977 р. його вилучили каґебісти під час обшуку на квартирі її батька. Мій же рукопис пропав безповоротно – серед інших, які я довірив матінці-землі. Ці тексти, вважаю, становлять окрему вартість для текстологів, бо вірші неодноразово правилися і писалися зовсім наново, коли автор вважав, що вони пропали.

Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить співом серце солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою,
хай яблука осіннього достою
в мої червонобокі виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні, у маячні струмує.
І я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя!

Коли Василь Стус писав вірші? Хоч я жив деякий час з ним в однім бараці і працював майже поруч, але бачити це доводилося рідко. Бо й писати в зоні – річ не зовсім безпечна: будь-який наглядач може поцікавитися, що ти пишеш, а то ще й забере «на провірку». То ж Стус лише записував вірші, а складалися вони йому завжди і всюди. Це був чоловік, чий розум працював без перепочинку. І ця праця мозку була помітна в тому, що окремі слова внутрішнього мовлення проривалися назовні. Особливо це було помітне після карцерів, де чоловікові вільно бубоніти до самого себе, де самоконтроль слабне. Напружене, зболене, зосереджене обличчя рідко розпогоджувалося, хіба в доброму товаристві, та ще коли спав. Тоді можна було побачити зовсім іншого Василя, якогось аж дитинного. Здавалося мені, цей чоловік усе життя тримає себе в залізних шорах, заковує свою витончену душу поета в лати воїна.
Якось наспівав він пісню, яка склалася йому влітку 1971 р. на Володимирській гірці Києва в передчутті своєї долі, що сплелася з долею шістдесятників і цілої України. Я запам’ятав мелодію – поривну, мужню, – і наспівав її Василеві через багато років на Уралі, коли були ми на прогулянці в сусідніх «двориках». «Трошки не так», – сказав Василь, але не поправив, як треба. Здається мені, що «трошки не так» – але дуже гарно – співає її тепер Ольга Богомолець. І сестри Тельнюк – Галя та Леся.
Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній, попереду – падь.
Ще небо глибоке, ще сонце високе,
та серце замало грудей не пірве:
урвались, подались прекрасні мороки,
і щось тебе кличе, і щось тебе зве!
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду – прірва! І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися.
Бо ти ще не воїн, і ще ти не муж.
Ще горбляться горді Славутові кручі,
та сторч головою зривається світ.
Чіпляйся за кручі, як терен колючий,
хапайся за небо, як яблуні цвіт.
За обрієм обрій, за далями далі,
допоки напруглий не вигасне день.
Пограбли тополі в високій печалі
твоїх калинових пратужних пісень.
Бо вже ослонився безокрай чужинний
і в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай!
У 19-му таборі, Василь добув до останнього дня свою «п’ятирічку», до 11 січня 1977 р. Поставили його зачищати на наждачному крузі футляри – дерев’яні корпуси для годинникового механізму. Нова «професія» не давалася йому. Гнівався, що мусить тратити на це зусилля, зосереджуватися, замість працювати механічно, а думати своє. Наш колеґа, теж філолог, тільки вірменський, Размік Маркосян та я намагалися допомагати Василеві, впоравшись зі своєю роботою, але Василеві нелегко приймати допомогу. Проте умови тут легші, робота розмаїтіша, зона велика, колючий дріт не все тобі коле очі. А що найважливіше – значно ширше коло людей для спілкування. Усього тут було чоловік 300, десь половина – українці. Приблизно третину складають засуджені за звинуваченням у співпраці з німцями під час війни. Далеко не всі вони в тому винні: у вині кого влада не сумнівалася, тих давно порозстрілювала. А тут багато таких, що стали жертвою мілітаристської політики: раз є міжнародна напруженість, отже суспільство треба «підігрівати» зсередини. Ото й виловлюють «ворогів» – «зрадників» у минулому і сучасних потенційних «зрадників батьківщини» – дисидентів.
Другу частину «континґенту» становили люди, які зі зброєю в руках боролися в 40 – 50-х роках проти совєтських окупантів: українські повстанці, литовські «лісові брати», естонці та латвійці. З-поміж них декілька українських 25-літників: Михайло Жураківський з Ясені, Іван Мирон з села Бичків з-під самої Говерли, Микола Кончаківський із села Рудники Миколаївського району на Львівщині, Роман Семенюк із Сокаля.
Останню третину складали дисиденти різних відтінків: молоді литовці Відмантас Повіліоніс, Ромас Смайліс, юний латвієць Майґоніс Равіньш, вірмени Размік Маркосян, Азат Аршакян, молдаванин Джику Гімпу, євреї Михайло Хейфец, Борис Пенсон, Михайло Коренбліт, узбек Бабур Шакіров, росіянин з Естонського Демократичного Руху Сергій Солдатов, українець, який 29 років прожив у Великобританії, Микола Будулак-Шариґін. Під кінець року до нас перекинули з Барашево Володимира Осипова , редактора російського християнського журналу «Вече».
З українських дисидентів на той час тут були харківський інженер Ігор Кравців, який почав українофільствувати у тридцять років, чим викликав підозру влади. За передрук кількох сторінок праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», за декілька телефонних розмов має 5 років ув’язнення. Ігор був одним із найцікавіших Василевих співбесідників, хоч у дечому вони мали різні погляди. Пам’ятаю, я був присутнім при одній їхній принциповій розмові: Ігор намагався переконати Василя, що йому треба поберегти себе, не бути у стані постійної конфронтації з адміністрацію, зрештою, він повинен усвідомлювати, що не належить лише самому собі: наш народ, може, он скільки тужився, щоб народити Василя Стуса, а він візьме та й згине в черговій голодівці, від якої міг би утриматися. Сам пан Ігор мусив дбати за своє здоров’я, бо йому постійно боліла голова. Василь же був безкомпромісний.
Щойно з Володимирської в’язниці повернувся Микола Будулак. Він родом з Вінниччини. У 15 років вивезли його до Німеччини на роботу. Потрапив у зону британської окупації і виїхав у Британію, де закінчив університет у Кембриджі. Жив без громадянства, бо його там важко було набути, але це не заважало йому роз’їжджати по Європі у справах своєї фірми. А от 1969 р. приїхав у Москву – і тут раптом виявили, що він радянський громадянин, який ухилився від виконання військового обов’язку (це у 15 років, під час німецької окупації!) та ще й шпигує на користь Скотланд-Ярду. Звинувачуючи Будулака, влада прагнула в такий спосіб подати відповідь Лондону, звідки нещодавно випровадили велику ґрупу радянських службовців за збирання недозволеної інформації. Суд пішов на нараду – і не повернувся. Через три роки Будулакові повідомили, що сидіти йому 10 років: «Нічого, через вас британська королева війну СРСР не оголосить». Пан Микола вільно володів англійською, французькою, німецькою, польською, російською, тож Василь мав з ким консультуватися щодо мовних нюансів, перекладаючи Кіплінґа, Рільке.

Зі спогадів Михайла Хейфеца:

Якось улітку 1976 року в мене знайшли вірш українською мовою, підписаний дивним, явно конспіративним прізвищем – Кіплінґ. Мої спроби довести, що вищезгаданий Кіплінґ є англійський поет, а вірш, визнаний підривним, надруковано в СРСР навіть у двох російських перекладах – М. Лозинського та С. Маршака (обидва я показав Зіненкові, вони були в Стуса), – не справили враження. Капітан був проникливий та передбачливий, усі єврейські штучки Хуйфеца (так він звав мене позаочі) не вводили його в оману.
– Кажете, Михайле Рувимовичу, цей Кіплінґ по-українськи писав? А по-моєму, по-українськи пише Стус, – і всміхався з виглядом цілковитого розуміння.

Джозеф-Редьярд Кіплінґ
Синові
Переклад Василя Стуса
Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном
ошуканий, не потураєш злому
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії –
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли зотлілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій.
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями – простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.

Були тут українські дисиденти старшого віку, як-от Кузьма Дасів із Борислава. Замолоду він теж побував на примусових роботах у Німеччині, про що багато розповідав; Микола Гамула та Микола Гуцул з Городенки на Франківщині – типові розповсюджувачі українського самвидаву. Загалом на той час українські ряди в 19-й зоні поріділи: перевезли на Урал Миколу Слободяна, Петра Винничука, Яромира Микитка; звільнилися Кузьма Матвіюк, Любомир Старосольський, Григорій Маковійчук.
З особливою шанобою Василь ставився до учасників національно-визвольної війни в Західній Україні, не шкодував часу на розпитування. А коли старий гуцул Михайло Жураківський, з Ясені, що біля Говерли, діставав у неділю з торби свою дримбу і почергово награвав та наспівував мелодії, що пахли такою дрімучою старовиною, аж серце мліло: «Але вандруй, вандрівочку, але вандруй, вандруй...», то Василь геть розчулювався і просив діда грати ще.

Стань і вдивляйся: скільки тих облич
довкола виду твого, ніби німби,
так сумовито виграють на дримбі,
хоч Господа на допомогу клич.
Вдивляється у проруб крайсвітів
душа твоя, зайшовшись начуванням.
Тонкоголосе щемне віршування
в подобі лиць – без уст, очей і брів.
І безберега тиша довсібіч!
Усесвіт твій німує і німіє.
І сонце, в душу світячи, не гріє,
в змертвілих лицях – відумерла ніч.
А з безгоміння, з тлуму світового
напружена підноситься рука
і пісня витинається тонка,
як віть оливи у долоні бога,
і фіолетом закипить дорога,
і в серці зірка заболить жалка.

Молодший краянин Жураківського Іван на прізвище Мирон (є такий тип українських прізвищ) теж добував 25 років. Його схопили у 22 роки. Він так і жив зі своїм законсервованим юнацьким шанобливим ставленням до старших, ледве чи не обожнюючи матір, яка недавно померла, і уникаючи розмов про жінок. Ще на вид молодий, а вже пройшов такі лихоліття, що волосся дибом ставало. Без тіні гордощів розповідав про повстання у таборах на початку 50-х років:
– Ми йшли на смерть, жінки під танки лягали, їх кремсали гусеницями, а таки зламали ми сталінський концтабірний режим. Тому тепер не можна допустити, щоб вони відбирали в нас одне за одним так тяжко здобуте право.
Для нього, чоловіка глибоко віруючого і широко освіченого, що володів декількома мовами, ґречність та інтеліґентність була природною, тож не сумнівайтеся, що ось ця історія, яка сталася з ним, цілком правдива, хоч може видатися комусь неймовірною.
Сидів він якось у секції на своїх нарах, обклавшися словниками. Заходить заступник начальника колонії з режиму підполковник Вельмакін (звук «с» зі свистом):
– Гражданин осужденный, вы почему не встаете и не здороваетесь с начальником?
– У нас першим вітається той, хто заходить.
Вельмакін прописав Миронові 5 діб карцеру. В’язень відсидів їх, не прийнявши ні рісочки їжі, ні краплини води.
Через деякий час ситуація повторилася – 10 діб. Мирон провів їх так само, рятуючись тільки молитвами. Він ледве вийшов із карцера і впав. Його підібрав Михайло Жураківський і виходив. Відпоював чаєм, притискуючи язик ложечкою, бо того язика було повен рот. Після того Мирон якось ніби постарів і перестав грати з хлопцями у волейбол.
Ми питали, як то він зважився на «суху» голодівку. Адже відомо, що так можна померти навіть на третю добу від обезводнення організму, від згусання крови може утворитися тромб, можна отруїтися власними шлунковими соками. Що ж до звичайної голодівки, то незворотні процеси – «самопоїдання» організмом менш важливих органів – настають десь близько сорокової доби. Навіть після припинення голодівки – ти вже все одно смертник. Недарма ж Ісус Христос голодував у пустелі 40 діб. У Святому Письмі нема нічого випадкового. Згодом, 1980 року, голодували хлопці з ІРА (Ірландська Республіканська Армія) на чолі з Робертом Сендсом. Домагалися статусу політв’язня. Але «залізна леді» Марґарет Тетчер була непохитна. Роберт Сендс під час голодівки був обраний депутатом парламенту. Десятеро їх померло, решта припинили голодівку. Найменше прожив один – 39 діб, найбільше – 69. Певно, що в британських тюрмах умови були дещо ліпші, ніж у російських карцерах.
Ось Микола Кончаківський – здоровенний вуйко з Рудників під Миколаєвом на Львівщині. Він «катає балани» (колоди) на пилорамі. Пам’ятаю, щойно мене привезли сюди 12 квітня 1974 р., він одним із перших підійшов до мене, привітав, спитав, скільки років я привіз (про справу питати не прийнято), по-батьківському поклав мені руку на плече і мовив:
– Нічого, пане Василю, відсидите не гірше людей. Я ось уже трийцять п’ять років воюю. Як пішов у 39-му в польські жовніри, так донині. Уже мої двайцять дев’ять років скоро скінчаться.
Як почув я таке – мої 4 роки, що здавалися дуже великим терміном, раптом зіщулилися і стали такими жалюгідними... Згодом пан Микола розказував, що в нього є три могили: у Польщі на обеліску захисників Речі Посполитої, а ще двічі рідня одержувала вістку, що він упав, і справляла панахиди по ньому. Досидів пан Микола свої 29 років восени 1977, повернувся додому і через місяць помер...
Ще треба згадати литовського партизана Людаса Сімутіса, який теж спілкувався з молодшим поколінням.
Оце, либонь, і було наше найтісніше коло, яке збиралося по неділях та по святах «на чай», хоч той чай був лише приводом, для замилення ока наглядачів, котрі часом розганяли подібні зібрання, особливо перед акціями протесту та совєтськими святами. Тут обговорювалися всі новини, тут відбувалися прецікаві бесіди, які зараз я міг би хіба заново конструювати, бо переказати дослівно їх не годен.
Я прийшов з етапу дуже ослабленим, та, на щастя, осінь 1976 року була на диво грибною. У робочій зоні всюди росли опеньки, під колодами та дошками – печериці. Я наловчився збирати гриби найкраще. Ігор Кравців чистив їх, а Роман Семенюк варив, ховаючись десь по закамарках, яких у цій зоні було багато. Не раз ми й «горіли» на цій справі, а все ж трохи вдавалося і підживитися на дурничку. Бо харч у їдальні був такий, що й згадувати не хочеться. А хліб був добрий тільки тоді, коли в зоні згоріла пекарня і нам місяців два привозили людський, а не зеківської спецвипічки. Зазвичай на ті гриби ми запрошували Стуса, Будулака, Кончаківського.
– Хайма, – сказав Василь. – Десь мені в тих «Ґазах» вшили зеківський шлунок. Тільки баланду приймає, а людського харчу – ні.
"Хайма» – то Василеве слівце, що, як він мені жартома пояснив, мало скорочено означати «хай катують чорти його маму».
Там, за чаєм, вироблялася наша оцінка подій та причин, що привели нас, чергове покоління, яке дістало назву «шістдесятництво», в совєтські концтабори. Оскільки я був у нашому колі чи не наймолодшим, то, зрозуміла річ, сідав коло столу завжди скраєчку, за що Василь прозвав мене «скраєчкусид». Отак приблизно почувався я й у шістдесятництві: ніби підскочив і вхопився за вищий, ніж мені належалося, щабель, та й вишу, звісивши ноги й думаючи, як би його підтягнутися, коли сили не вистачає. Бо ж провідними діячами шістдесятництва були люди років на 10–20 старші мене, з моїх однолітків були в таборах одиниці. Мені здавалося, що з кола студентів-філологів Київського університету, які гуртувалися в СІЧі (Літературна студія імені Василя Чумака, її засновниками були колись Василь Симоненко, Іван Драч, Тамара Коломієць) багато хто мав достатньо шансів у 1972-73 роках бути заарештованим, але чомусь «в опричноє попав число» саме я. Може тому, що мені поталанило на старших друзів, які всі п’ять моїх студентських років давали мені читати літературу українського самвидаву, а я, конспіруючись та прикриваючись комсомольським значком (був навіть ґрупкомсоргом), давав її читати буквально десяткам своїх друзів. І ніхто на мене не доніс, із чого потім вельми дивувався слідчий Микола Цімох:
– Чого ж мені ніхто ніколи нічого не дав, коли я десятьма роками раніше вчився в університеті на юридичному факультеті?
– Бо я вибирав порядних людей...
Тож, не з’являючись на велелюдді, скажімо, на Шевченківських святах 22 травня, не вельми учащаючи до музею Івана Гончара, не бравуючи вишиванкою (бо й не мав її), не заводячи особистих знайомств із «проводом», я тим знав майже всі справи руху опору, я мав у руках майже весь тодішній самвидав: «Щоденник» і вірші Василя Симоненка, «Возз’єднання чи приєднання» Михайла Брайчевського, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На мамине свято» Євгена Сверстюка, «Більмо» Михайла Осадчого, блискучі есеї Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії», «Серед снігів», В’ячеслава Чорновола – «Як і що обстоює Богдан Стенчук?», «Лихо з розуму», усі п’ять випусків «Українського вісника» та багато іншого.

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі – серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах тінь її шукай.
Бо мало нас. Дрібнесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така крута,
така терпка, як кров у наших жилах.
У білій завірюсі голосінь
це ґроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

Арешти 12 січня 1972 р. були для мене тяжкою драмою: люди, які були для мене провідними зірками, раптом виявилися за чорним обрієм. Мовчати було несила, але й діяти на їхньому рівні я ще теж не міг, тим паче, що, закінчивши того року університет, мусив їхати на село вчителювати. Ніде нікого. Що ж, треба потроху готувати нове покоління, тим паче, що перед тобою ще чисті, незаймані душі, які здатні сприймати на віру. Та провчителював я всього півроку: у 20-ту річницю смерти Великого Деспота, 5 березня 1973 р., мене заарештували в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині і скоро приєднали до справи Василя Лісового та Євгена Пронюка . Небезпідставно, бо навесні 1972 я допомагав їм видати черговий, шостий, випуск «Українського вісника», яким сподівалися відвести звинувачення від заарештованих, а також допомагав Лісовому виготовити кількадесят відбитків його відкритого листа до депутатів Верховної Ради УРСР на захист заарештованих.
Щоб читач не подумав, що я написав спогади про себе, а не про Стуса, омину тут власну справу, а означу лише найцікавіші, суспільно важливі моменти.
На нашому суді в листопаді – грудні 1973 р. прокурор Макаренко прорік, як він думав, з іронією:
– Це були великі вожді малого руху.
Та він мав рацію. Невеличке коло одержимих національною ідеєю людей, що «наросли з малих, худеньких матерів» (М. Вінграновський) після голодомору, війни, репресій, пробуджені провéсним вітром, що війнув після ХХ з’їзду КПРС 1956 р., зігріті батьківською рукою Максима Рильського, – вони ще не розгорнули великого національно-визвольного руху. Вони ще варилися самі в собі, перетягуючи нитки з років 20-х через тридцятилітню пустелю у своє обікрадене сучасне. Вони не заходили надто далеко. Хоч гуртувалися довкола «Українського вісника», проте геть проганяли думку створювати організацію. Підпільних ґруп на Вкраїні проростало чимало, але жодна не встигала розгорнутися поза десяток-другий членів, як її арештовували. Шістдесятники ж трималися, мені здається, на особистих приятельських стосунках. Євген Сверстюк якось ословився: «Коли докупи збирається так багато таких славних, талановитих, добрих людей, то щось із цього буде». Але вони гадали, що ще не час виходити на велелюддя, хоч і ховатися від людей – ще гірше. Де підпілля – там недовіра. Осердям цього кола в Києві були Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл.
У 1970 р. почав виходити «Український вісник», редагований В. Чорноволом. У машинописному варіянті, зовсім невеличким тиражем. Ілюструвався фотознімками. Але вороги наші достойно його оцінили, бо розуміли, до чого йдеться. Ходили чутки, що з Іваном Світличним мав розмову сам голова КҐБ УРСР В. Нікітченко, який сказав: «Ми терпіли вас, доки ви не організувалися. Тепер, коли у вас є журнал, а це ознака організації, ми мусимо вжити проти вас заходів». Говорили, що ніби Нікітченко вчився колись разом з дружиною Світличного Леонідою Павлівною, ставився до Івана з повагою. Поповзли чутки про можливі арешти, про список на 600 чоловік. Улітку 1970 року Нікітченка як надто лояльного замінили привезеним із Москви В. Федорчуком. Казали, що П. Ю. Шелест був проти нього, але й Шелестові дні були вже пораховані: зібрати компромату проти нього самого було нічого не варт, і він погодився на арешти. Шукали приводу. Хоч у 5-му числі «Українського вісника» було заявлено, що видання випуску припиняється, це не врятувало шістдесятників. Приводом для арештів стала, як завше, політична провокація.
Під кінець 1971 року через Прагу і Львів приїхав до Києва бельґійський громадянин, член Спілки Української Молоді Ярослав Добош. Як мені стало згодом відомо від моїх однокурсниць, лемкинь із Пряшева Мариї Гостової та Анни Коцур, він зустрічався з Анною в Празі, вона дала йому номери телефонів кількох киян і львів’ян. Згодом у матеріялах, які були долучені до нашої справи зі справи Світличного, я вичитав, що той Добош мав телефонні розмови та зустрічі зі Світличним та ще з кимось просто в готелі та на вулиці. Нічого особливого не обговорювалося, тож великого значення приїздові Добоша ніхто не надавав. Анна вже в Києві дала Добошеві фотоплівку «Словника українських рим», якого за довгі роки неволі уклав Святослав Караванський. Словник цей знали фахівці, декілька кафедр рекомендували його до друку. Але ж автор був знову в неволі – отже, словник автоматично ставав «крамолою». Згодом у пресі він фіґурував як «один антирадянський документ». Добош повертався додому під Новий рік, його заарештували, звинуватили у шпигунстві. Він перелякався і порозказував, з ким бачився і про що говорив у Києві та Львові. Ксерокопія його заяви була у нашій з Лісовим та Пронюком справі. Якби вона була повністю опублікована (у совпресі подавали шматки з відповідним тлумаченням), то всі переконалися б, яку недолугу справу затіяла каґебня під командуванням Федорчука. Але нічого: привід був. Київ сколихнула чутка: 12 січня заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Зіновія Франко, Микола Холодний, Олесь Сергієнко, Леонід Плющ, Василь Захарченко, Леонід Селезненко, Микола Плахотнюк... У Львові – Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Іван Гель, згодом Ігор Калинець... Називалися десятки прізвищ. Ґазети «Радянська Україна» та «Правда Украины» 15 січня подали повідомлення на кілька рядків про арешт Добоша, а 11 лютого – на кільканадцять рядків, що закінчувалося приблизно так: «За проведення на території УРСР антирадянської пропаганди та агітації і у зв’язку зі справою Я. Добоша, заарештовані І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Черновол та ін.» Саме так: «Черновол». А за «та ін.» стояли десятки людей, сотні обшуків, тисячі викликів на допити, звільнення з роботи, вигнання з вузів, викидання з черг на квартири, недопускання дітей заарештованих чи хоч якось причетних до вищої освіти... Заарештували Бориса Ковгара. Затримали були Анну Коцур, потім вона якийсь час сиділа в чехословацькому консульстві, ніби воно було якимось прихистком після окупації цілої країни... Затримували і випускали Івана Дзюбу, а 18 квітня таки заарештували. 18 травня заарештували Надію Світличну… «Шпигунства» нікому не інкримінували, тільки «антисовєтську аґітацію і пропаґанду», але вибачитися публічно за це згадані ґазети досі не вважають потрібним.
Київ спаралізований. Я, тоді п’ятикурсник української філології Київського університету, переживав ті події як особисту трагедію. Василь Лісовий, філософ, з яким я близько зійшовся ще першокурсником, викладав нам логіку й оці всі роки давав мені читати український самвидав, ходив аж чорний. Якось він попросив мене допомогти: є думка видати черговий номер «Українського вісника», щоб відвести звинувачення від заарештованих. Я купував папір, щось кудись перевозив. Але коли я дістав у свої руки весь «тираж» (якийсь десяток відбитків машинопису на тоненькому папері) і поїхав на квартиру сестри, щоб вичитати його і розікласти – я почувався, що оце в моїх руках зараз найважливіше, що є в Україні. Було там повідомлення про арешти, подавалися короткі відомості про заарештованих. Далі публікувався лист Бориса Ковгара до слідчого КҐБ полковника Даниленка про те, як його, Ковгара, «запустили» в середовище шістдесятників, щоб доносив. Це він деякий час і робив, але потім, переконавшись, що має справу з найкращими в Україні людьми, намагався відмовитися від ганебного ремесла. Але своїх «відщепенців» каґебісти карають особливо немилосердно: Борис Ковгар просидів десять років у психіятричці особливо суворого режиму.
Навесні 1972 року Василь Лісовий сказав мені, що готує відкритого листа до депутатів Верховної Ради УРСР з протестом проти арештів, адже комусь потрібно виступити на захист. Я читав і – без дозволу автора, удвох з Петром Ромком – переписав його недовершений варіянт. Лист закінчувався так: «Добоша звільнено, а «справа Добоша» – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити». Що й сталося 6 липня 1972 р.
Я знову виконував технічні операції, зустрічався в цій справі з Євгеном Пронюком, з друкаркою. Але лист не став тоді загальновідомим, бо замість мене забирати відбитки до друкарки поїхав Є. Пронюк. Його затримали дорогою того ж 6 липня, а я з тяжким серцем поїхав на Переяславщину вчителювати. Чекав я своє черги вісім тяжких місяців.

Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море
тонкоголосих вод і душу одволож.
Здається – от-от-от, здається – тільки вчора
раптово запопав тебе смертельний дрож.
Плач, небо, плач і плач. Минуле не вернути,
сьогодні згибіло, майбутнього нема.
Щось на душі лежить, чого повік не збути
ні з серця вирвати несила. Задарма.
Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, неборкаю,
і зорі, опадіть з потьмарених небес.
Чи в світі є сурма, що по мені заграє
останньої уже, щоб більше не воскрес.
Струмуй, ясна водо! Періщать нас огроми
і кучугурами обрушились віки.
Тож земно впережи, вельможний горній громе!
А все ж твої, бідо, огроми затяжкі.
Струмуй, ясна водо! Ти смолокрила хмаро,
благослови мене. Ти, блискавко, віщуй.
Нехай святиться світ, котрому ніч до пари.
То ти, водо, струмуй, і ти, бідо, лютуй.

Не можна сказати, ніби я не розумів, що є «злочинцем» проти існуючого ладу, бо завжди і всюди поширював правду про його антиукраїнську сутність, чим справді підривав його. А все ж мене не покидало дивування: невже Лісовий, Світличний, Дзюба, Сверстюк, Мороз, Стус, про яких я так багато чув і такі добрі їхні твори читав, та й я разом з ними – оце ми і є «особливо небезпечні державні злочинці"? Як у них язик повертається таке говорити? Ні, це ніби не про нас, це ніби сон, це ніби за склом...
Щирість і наївність наша нам же і шкодила на слідстві та в суді: ми не вміли брехати! Навіть не сказати правду – і то нам було тяжко. Я був захоплений Євгеном Пронюком (до того я його лише двічі бачив), коли ознайомлювався з матеріялами нашої справи: довжелезні запитання, а відповіді всі одинакові: «Запитання зрозуміле, відповідати відмовляюся з етичних міркувань». Бо ж ідеться про нормальну поведінку, нормальний вчинок і добру думку – а їх розцінюють як злочин! Я нарікав трохи на старших: чого ж вони не навчили мене, як поводитися на випадок арешту. Та потім виявилося, що вони, здебільшого, й самі були такі ж необізнані. А бандочка ж школу кінчала, як нас ламати!

Така гулка, така гучна
уся моя кімната.
Так м’яко встелена вона.
Їй-бо, не твердо спати.
Шість з половиною – в один,
чотири кроки – в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кінь муругий.
Доскочив радості я враз,
коли на поверх третій
мене провели напоказ
за буки і мислєті.
Залишив я сумний підвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
жене кудись щорана.
Давненько я уже не знав
про справжні емпіреї,
а тут Господь наобіцяв
гетьманські привілеї.
Така гулка, така гучна
уся моя кімната,
музика грає голосна
та ні з ким танцювати.

Ми йшли з відкритою душею до свого реченця, не почуваючи себе злочинцями і не вміючи брехати. А правда не здавалася нам страшною. Нас дурили і шантажували психіятричкою. Я вжахнувся перед перспективою у свої 24 роки стати людиноподібною худобиною і почав дещо розказувати. Дехто з друзів має на мене серце. Ніхто не знає міри свого гріха, може, мені належиться ще мільйон років чистилища – але нехай вони милосердно зважать, що більше тринадцяти років я покутував саме ці гріхи, і в годину радости хай простять. Це була жахлива наруга над нашими нескверними душами.
Коли в грудні 1973 р. прокурор В. Макаренко лудженим голосом прорік: «Підсудні Пронюк, Лісовий, Овсієнко, вступивши в злочинну змову...», я мимоволі зиркнув у залу, чи не сміється хто? Бо хіба це про нас? Ні, ніхто не осміхнувся. У залі – лишень дерев’яні фізіономії «спецпубліки». Тільки на бідну голову мого батька падає каменюччя незрозумілих йому слів. Він сидить приголомшений.
Захисник Пронюка Кржепицький почав свою промову так:
– Усі ми, адвокати, цілком і повністю поділяємо той гнів і обурення, з якими товариш прокурор...
Моя адвокатка Гертруда Денисенко перед судом схиляла мене до каяття:
– Звичайно, ви розумієте, що ваша діяльність для радянської влади – що комариний укус для слона.
– Авжеж. За це комара убивають.
Ще раніше своєму слідчому Цімоху я дорікнув було:
– Невже ви не розумієте, що творите?
– Нічого, – була відповідь, – наша справа нас переживе.
Не пережила, Миколо Павловичу. Здох ваш слон, Гертрудо Іванівно. І від наших «комариних укусів» також. Ці безбожники не боялися кари Господньої, а про ганьбу, яку поклали на рід свій, не думали. Тепер вони, мабуть, «на заслуженому відпочинку», отримують добрі пенсії від держави, проти постання якої запекло боролися. Або будують «правову українську державу» разом із суддею П. Г. Цупренком, котрий, засудивши нас, став Першим заступником Голови Верховного Суду УРСР і був ним навіть у перші роки незалежности. Авжеж, вони цінні фахівці... А я би не сказав, що вони добрі фахівці. Адже твердиня, яку вони захищали, впала. То вони й Україну завалять! Не накликаю на них проклять і не прагну, щоб вони тепер сиділи там, куди вони нас запроторювали, але нехай би вони на старости літ заробляли собі на хліб насущний не юридичним ремеслом, а серпами або молотами. Не паперовими, а справжніми. І нехай люди кивають на них головами і показують пальцями на їхніх дітей. Бо за гріх треба відповідати до сьомого покоління.
Ось такою була атмосфера 1972-73 років, коли фабрикувалася справа Василя Стуса.
Василь Стус зрідка згадував окремі епізоди своєї справи. А якось показував знімок, зроблений у Львові на Коляду 1972 р., 7 січня. Стоїть, прихиливши голову до одвірка. Люди за святковим столом. Там є Михайло Горинь, Стефа Шабатура, Ірина Калинець, Любомира Попадюк, Олена Антонів і ще хтось. Через декілька днів Василь, Стефа та Ірина будуть заарештовані. «Так тоді мені маркітно було на душі», – сказав Василь. Той настрій відтворений в «Образку спомину», написаному, мабуть, у Мордовії:
Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,
ти пив пожадно тугу підкарпатську,
востаннє причащаючись його
правікової чужості, що склиться
і не пускає ближче, вже тоді,
посовгнувшись на глеюватих надовбах,
колючим тремом бралася нога
і терпло серце... Вже тоді, як вечір
плекав твою самотність феєричну
між постатями феєричних пройд
(пітьма убгала в жовті колби спогаду
похнюплені тягучі ліхтарі) –
передчуття біди в твій слід ступало
і начування бігло наперед.
Спаскуджене парсунами п’яниць,
розпусників, повій, заброд ссавущих
і пришелепкуватих землячків,
це грішне без гріха глухе містечко
тряслось, гойдалось, мов драговина,
під шептами байдужих баляндрасників,
волівши догодити всім і вся –
яким війнуло холодом на мене
в цій вичужілій вітчині, отут,
де край мені здавався серцем серця,
і стогін крові обрій знакував!
Не знаю, яке містечко відвідав Стус, окрім Львова, чи не Трускавець , але ця «чужість, що склиться», «край, що здавався серцем серця», бо ще тут чути «стогін крові» повстанців, що для нас, наддніпрянців, засвідчував неперервність наших визвольних змагань ("обрій знакував"), вказує, що то галицьке містечко, як і вся Україна, вихолощене репресіями та окуповане чужинцями.
Ми, наддніпрянці і галичани, що сиділи по мордовіях, сибірах, уралах, мали можливість переборювати оту відчуженість, яку нам нав’язали «заброди ссавущі», поділивши нас кордонами. А весь наш народ нескоро її подолає. Навіть Левко Лук’яненко якось казав мені про це: приїхавши на роботу в Галичину 1959 року, деякий час відчував, що цей край для нього «ніби за склом».
Уже тоді, коли твій рідний люд –
ці милі, грішні, славні, чесні лиця –
зашелестіли, засичали разом
над головою в тебе, вже тоді,
коли в осонні дорогих околиць
ти чув тривожний безрух, а вода
здубілими артеріями бігла, –
на тебе коні мчали (він це, він! –
вкрай спантеличені казали здвиги
і жовті пальці тицяли в твій бік) –
будучина писала навмання
твоє сьогодні вкрадене.
Лихі передчуття – не марнота, бо стеження за кожним було тотальним, і хто зна, де легше: бути під конвоєм чи під таємним наглядом, коли тебе можуть схопити кожної хвилини.
Тоді вже,
коли останні строїлись Святки
(Свят-вечір був, і коляда, і гамір
диточої дзвінкої коляди),
ти чув про це. Коли незнаним Львовом
ішов наздогад, близячи свій час
(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,
що обігнала зустріч), вже тоді,
коли, сподіючись щасливих зичень,
нас виглядали сонми хорих з клініки,
а урочистий вікопомний спів
був греблею для гомінких трамваїв
і перехожих спізнених, збагнув я:
це все – одне прощання понадмірне
з землею, з світом, з вічністю, з буттям.
Плодом тривалих роздумів над долею покоління і цілої України був вірш:
У темінь сну занурюється шлях.
Все вище й вище засягають води
терпкого забуття. Все ближче край.
Дивлюся в порожнечу днів і літ
і думаю: де та межа, котрою
вертається утрачена душа
у прапервні. У паділ тих розкошей,
які сурмили молоді літа.
Камо грядеши? Неслухняний крок
пізнав себе у цій ході невтішній,
а ти лише в його ступаєш слід!
І вужчає благенька смужка літ,
мов тінь твоя тобі іде назустріч
і врочить, врочить: ось і заломилась
твоя дорога. Темінь. Прірва. Край.
В одній із розмов Василь аж зобразив ситуацію, яка склалася на 1972 рік. Ось так, казав, піднесли ми ногу, щоб ступити крок, але не зважилися, роздумуючи, а чи пора ступати? Чи годні ми взяти на себе вищу відповідальність? Саме під той момент і підтяли нам другу ногу, на якій стояли. Тож розрахунок КҐБ був правильний і точний: утяти саме зараз, обійтися «малою кров’ю», бо завтра буде пізно: «великі вожді» розгорнуть великий рух, який зупинити можна буде хіба що масовими репресіями.
Зайди за ґрань. Нам надто тяжко жити
непевністю мети. Напівступою,
як над собою винесений крок
задумався і скляк. Напівбажання
на півваганні втяте. Гони меж
ховаються за пагорби терпіння
і невидимі для зухвалих мет
простертості.
Передумуючи минуле, хочеш у ньому щось підправити, бо ж бачиш, що не так воно мало бути, що не виправдав ти надії:
О, що, коли б той край
пізнав дробинність нашу? Що б то стало –
горі – горою бути? Що б то нам
посовгнути – ці межигони часу,
пасматі межигони живоття,
коли змарнілі постаті снаги,
ці бурі пристрастей попопелілих
раптово окошилися на нас.
І хочеться сягнути за крайчасу,
за прапервні. О що б то нам прямитись
поверненням у смерть. О що б то йти
узгір’ям долі в верхогір’я крику,
яким прорвався тверді першотвір
і збурив певність німоти і тліну!
О ті нестерпні виходи за ґрань
привсюдности! О ті наломи ляку,
о та зухвала згаґа самовтеч,
жага згоряння, спалення, авто-
дафе. Та паморозь терпінь
і вічна недоторканість дерзання,
рух руху руху. Те безмежжя сил,
розбурханих од болю молодого.
Ті парури зусиль, та виднота
себеявлення, та оглухла прірва
обрушення і заступання за
видиму смерть, аби тороси муки
ліпили лона квітам... Оце ти є,
непевносте. Оце ти є, дорого,
котра прожогом навертає нас
до серця серця, ув аорти шалу,
де безбережжя голубиний гуд.
Десь в іншому вірші Василеві боліло:
Бо мало нас. Дрібнесенька щопта –
лише для молитов і всечекання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров така крута,
така терпка, як кров у наших жилах...
І каявся перед образом Алли Горської:
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
малі для власного розп’яття.
Крах надій, передчуття ранньої смерти – печать, якою позначено багато віршів Стуса вже мордовського періоду. Він знав свою долю:
Ми канемо у вічність молодими...
І тільки просив:
Сподоб мене, Отче, високого краху...
Згадував Київ, який був йому дорогий насамперед найдорожчими людьми. Оцей вірш, казав, виношувався йому років сім:
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода – весла
і уст – слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла.
І просвітилась болем далина.
Кругом – вона, геть доокруж – вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ спижовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже – по той бік, ти – за ґранню,
де видиво колишеться святе.
Там – Україна. За межею. Там,
лівіше серця. З болю молодого
сосна росте із ночі, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
Згадував Івана Світличного, у присутности якого, за словами Василя, останній дурень говорив розумні та добрі речі, хоч би Іван ні слова не сказав, а тільки був присутнім та усміхався у вуса. І геніяльного, за висловом Стуса, Івана Дзюбу. А я пригадав, як начальник київського «каґеб’ятника» (тюрма КҐБ) підполковник Сапожников власноручно носив нам по камерах номер «Літературної України» від 9 листопада 1973 р. з «покаянною» заявою І. Дзюби, де він шкодував, що мимоволі завдав шкоди рідній державі. Заява, втім, була доволі витримана, нікого не зачіпала, не те що заява Миколи Холодного від 4 липня 1972 р. Або покаянні Зиновії Франко, Леоніда Селезненка. Скільки поламаних, знівечених душ! Та окремої ромови потребує Василева оцінка Івана Дзюби.
То було найгучніше ім’я з-поміж шістдесятників, хоча вужче коло добре знало, що весь український Київ насправді обертався довкола Івана Світличного. Та багатьом здавалося, що булава вищої відповідальности за Україну впала саме на Дзюбу – завдяки його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка з кінця 1965 р. ходила по Вкраїні у машинописних копіях, а поза Україною вийшла в перекладах декількома мовами. То була справді «Біблія» цілого покоління епохи прощання з комуністичними ілюзіями. Дзюбина праця стала міною під «ленінську національну політику КПРС». Вона написана ніби з ленінських позицій, але перед читачем розкривалася така «практика національного будівництва», що він не міг не засумніватися й у теорії. Я розповів Стусові, що на моєму з Лісовим та Пронюком суді прокурор Макаренко сказав, що Дзюбі вже надокучило політикувати, він хоче повернутися до своєї справи, до літературознавства (це ж початок грудня 1973 р., це ж щойно опублікована його «покаянна»). Що ніби то Дзюба казав: одна україномовна піонерська пісня більше варта, ніж увесь наш самвидав; може, п’єса Корнійчука, якого ми всі так дружно не любимо, робить для України зараз більше, ніж... Не пригадую вже, що. Треба б у каґебістські архіви підглянути. Але ж іще й архіви Івана Ґрозного не розсекречені... Я розпитував Василя, що то за «нарада у верхах», про яку говорив прокурор Макаренко. Бо виходило, що то була розмова у Стусовому помешканні на Львівській, 62, яку каґебісти повністю записали і, майже не криючись, цитували під час слідства. «Але я щось не пам’ятаю такої тиради Дзюби», – казав Василь.
Іванові Дзюбі в 1973 р. присудили 5 років таборів суворого режиму, але до табору не повезли, випустили зі слідчого ізолятора – і він пропав для України на 10 років. Як і засуджені та посаджені до психіятричок.
Мене ото звозили до Києва влітку 1976 р. і я привіз свіжі новини про Івана Дзюбу. Наш київський каґебістський наглядач Гончар подарував мені збірку Івана Драча «Київське небо», яка була відзначена Шевченківською премією, бо там було декілька віршів про Леніна. «А міг би й сидіти», – казав Гончар виважено. А ще дав прочитати нову книжечку Івана Дзюби «Грані кристала», де був один-єдиний «покаянний» абзац, а решта тексту – статті про письменників народів СРСР. І жодної – про українських. Отже, йому заказано писати про українську літературу. (Згодом під такою ж назвою вийшла груба книжка, у твердій обкладинці. Забігаючи наперед, скажу, що першою на українські теми – рівно через 10 років – з’явилася його стаття про Миколу Вінграновського в «Літературній Україні").
Як тепер бачу: стоїть Василь під бараком зі свіжим номером журналу «Вітчизна», перебігає очима Дзюбину статтю про якого-небудь Ювана Шесталова чи Юрія Ритхеу і мовить: «Крейсер у калюжі... Бідний Іване, що з тебе зробили...»
Коли хто-небудь надто критично говорив про Іванову «покаянну», Василь якомога чемніше зупиняв: «Не знаєте ви, чого він зазнав під час слідства. Адже на нього, як на найзначнішу фіґуру, і тиск був найбільший». – «Але ж він був уже прапором, треба було вмерти, а не здатися, нехай хтось інший міг покаятися, але не він, що є автором такої епохальної праці». – «І все ж у мене язик не повертається осудити його. А хто тут не побував – той нехай про це й писнути не сміє».

Керея слави лопотить на вітрі
і ріже виднокіл пегасів клус.
Скорописного фіолету літери
гаптують неба голубий обрус.
На помежів’ї присмерку й світання
нахарапуджений на тисячу орбіт,
імчить румак, надколюючи лід
незайманого од віків мовчання.
О першого заїзду ліпота!
Спіши вперед, зухвалости ізгоє!
Ти не один – вас щонайменше двоє,
раз навпіл розпанахує мета.
Страшися поціляння. Проминання –
воно підносить. І звитяжний лет
не перепинить радісний поет
коротким успіхом і довгим длянням.
Тобі не одірватися од тіні
(в ній проминуле вигадало нас).
Та уникаючи старих поразок,
перед новими стати ми повинні.
Керея слави велеможно шарпає –
поневажай. Вгніздившись у сідло,
не нарікай, що стежку замело,
де почет друзів із обличчям гарпій.
А вискочиш на вивістря ножа,
де стогону ламке палахкотіння,
не забувай, що є велике вміння
пізнати, де провалля, де межа
між мужністю й зухвальством. Шлях правдивий –
витворює себе. Великий Мус.
Най увірветься десь пегасів клус –
ми канемо у вічність молодими.

Ще раз забігаючи наперед, скажу, що вже на Уралі, в 1984 р., Василь тішив себе, що лист, якого він таки написав Дзюбі 1975 р., пропав, не був ніде опублікований. Помилився Василь.
Казав у Мордовії: «Якби отут, у цьому пеклі, хтось із нас написав «покаянну», щоб урятуватися (я собі такого не дозволю), то я б і слова не сказав». Але як дотепно кпинив він з Олеся Бердника , коли той викупився «покаянною"! ("ЛУ» від 17 травня 1984). Уже на Уралі згадував Василь і свого кума Василя Захарченка, якому з Колими послав у відповідь на покаянну заяву в тій же «ЛУ» телеґраму з двома словами: «Фе, Василю!» Ще інший випадок. Кучино, Урал, Василь Федоренко, який за якихось 30 років виснажився сидіти, «спрацював» на «кума», видав якусь писану річ Левка Лук’яненка, приготовану для передачі на волю. За це Левка з безкамерного режиму, де він пробув усього два місяці, кинули в карцер і до кінця терміну повернули назад у камеру. Федоренко боявся, щоб Левко через побачення з дружиною не сповістив про це на волю. Василь випадково почув їхню розмову, а потім з робочої камери через кватирку дражнив Федоренка, коли той поруч, за два метри від камери, гуляв у дворику: «Левко, Левко, не кажи Наді, що я сука..."
А це ще окремі мордовські епізоди.
Сидимо якось на лавці. Мимо проходить стукач із котом на руках.
– Як ти думаєш, Василю, кому в лаґері найкраще живеться? – зумисне голосно питає Василь. І сам же відповідає:
– Котам і сукам.
Стукач хутенько забирається геть.

Між співами тюремних горобців
причулося: синичка заспівала
і тонко-тонко прясти почала
тоненьку цівку болю, мов з-під снігу
весняний первісток зажебонів.

Десь у грудні 1976-го викликають Василя та мене фотоґрафуватися: йому скоро на заслання, а мені – додому. Пропонують надіти півпіджака та півсорочки з краваткою – щоб бути на знімку ніби в цивільному.
– Якщо держава не соромиться тримати мене в цьому одязі, що на мені, то я, навпаки, радо пишався б у ньому й у радянському паспорті.
Так і фотоґрафуємось.
У характері Василя мене вражала абсолютна безкомпромісність його зі власним сумлінням. Ось така ситуація. Юного латвійця Майґоніса Равіньша за невиконання норми виробітку посадили в карцер. Хлопець геть недужий, з носа і з вух йому тече, очі сльозяться, а там його теж примушують на голоднім пайку виконувати норму виробітку. Повідомити про це на волю нема можливости, тому розпочинати якусь акцію протесту марно, але Василь каже:
– Як собі хочете, а я робитиму, як вважаю за потрібне.
І розпочинає голодівку. Мимоволі тягнешся за ним.
Якось розпитував я Василя, що то за праця, про яку я чув ще студентом, і назву якої ґебісти переклали у вироці «Феномен суток». «Доби», тобто, епохи. Василеві чомусь не хотілося про це говорити, а все ж казав, що то праця аспірантських часів про Павла Тичину, про геніяльний талант поета і про нице падіння його, коли почалися репресії. Запам’ятався мені один епізод із розповіді Василя. Після арешту Людмили Старицької-Черняхівської (січень 1930) двоє письменників здибали на вулиці Павла Тичину та й кажуть:
– От як часи змінюються. Ще отоді-то ми з вами були в неї на вечорі, а тепер вона – ворог народу.
– Я? Я там не був!
– Ну як же не були, то ви забули.
– Ні, я таки там не був, це ви щось переплутали.
Письменники здогадалися, в чому річ, та й погодилися, що таки не був. Попрощалися, розійшлися. Але Тичина доганяє їх, хапає за рукава:
– Мені здається, що ви вважаєте, ніби я там був. Так я ще раз кажу вам, що я там не був!
– Ну що ви, Павле Григоровичу, то ми помилилися: вас там справді не було.
Мало хто знає, що Тичина вже до того побував під арештом, що на нього, як на найбільш талановитого, і натиск був найбільший. Як натура тонка, він чув у собі злам ще у 1922 році: А, може, і собі поцілувать пантофлю папи?
Василь дуже потерпав, що всі п’ять машинописних відбитків його праці «Феномен доби» потрапили до рук КҐБ і, можливо, знищені. На щастя, праця вже видрукувана спочатку в журналі «Вітчизна» 1990 р. і вийшла окремою брошурою 1993 року.
Я розповідав Василеві, що будучи вчителем, мусив на уроці вивчати з учнями вірш Тичини «Партія веде», написаний одразу після голоду 1933 р. і негайно опублікований у ґазеті «Правда» українською мовою:
Всіх панів до ‘дної ями,
Буржуїв за буржуями,
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
І рефрен:
Партія веде!
Партія веде!
Яких там панів, яких буржуїв! Я, щоправда, не на уроці, а в коридорі перед кількома хлопцями трошки скоротив цей вірш:
Партія веде
Всіх до ‘дної ями.
Про свій вирок Василь говорив неохоче: він був порожній, а звинувачення дуті. Зрештою, читач уже може ознайомитися з «Протестом у порядку нагляду» прокурора УРСР М.О. Потебенька на вирок Стуса, що опублікований у «Літературній Україні» 28 квітня 1990 року. Згадував якось про одного свідка, що засвідчив буквально таке:
– Стус говорив українською мовою навіть тоді, коли в цьому не було потреби.
Ще Василь сказав, що інкримінували йому чотиривірш, який він і сам забув. Де тільки ґебісти його випорпали? Я бачив десь опублікованим інший варіянт, але з Василевих вуст у Мордовії він звучав так:
Зґрая бандитів-терористів,
розбійників, ґвалтівників
у стольному засіли місті
як партія більшовиків.
Каґебісти дуже тішилися: є з чого робити «справу».

ЗАКРАЙСВІТУ

Весь ранок сонце світить справа,
на північ їдемо глуху.
Яка тяжка ти, чорна славо,
що перестрілась на шляху.
Взяла за руку, осоружна,
і в бездоріжжя повела.
Дорога в вічність – тільки кружна,
по той бік і добра і зла –
веде крізь нетрі та крізь хащі
і хрестиком гаптує ніч.
До болю рідні й запропащі,
тополі тужать потойбіч.

На етап узяли Стуса в останній день ув’язнення – 11 січня 1977 р. Везли майже 2 місяці. Уже вдома я одержав від нього листа. Виявилося, що нас випустили з-під конвою в один день, 5 березня. Мене в Житомирі, і того ж дня взяли в Радомишлі під адміністративний нагляд, а Стуса випустили в Магаданській области на заслання, у селищі ім. Матросова Тенькінського району. День додаткового утримання під вартою на етапі зараховують за три дні заслання, тому повернувся він до Києва у серпні 1979, а не в січні 1980, як належало за вироком.
Із Колими я мав від Василя декілька листів, але вони, на жаль, не збереглися, як і весь мій «архів». Писав, пам’ятаю, що їхалося йому дуже тяжко. У дорозі деякий час був із Віктором Хаустовим: «Він великий державник». Писав, що працює на золотодобувній штольні, де люди швидко наживають собі силікозу. ("Із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому...» Ні, Василь не згадував у листах цих Шевченкових слів про декабристів). Якось я написав йому, що чув його вірші, з нової збірки «Свіча в свічаді», по радіо «Свобода». Василь просив не писати такого в листах, бо їх не пропускатимуть. До речі, пізніше, на Уралі, Василь казав мені, що не він дав назву цій збірці, а видавці, знайшовши цей образ в одному з віршів. Свіча, що повторюється до безкінечности між двох дзеркал.

Там тиша. Тиша там. Суха і чорна
і крешуть кола сиві голуби.
Тож як не вдатися до ворожби,
як ніч по горло мороком огорне?
І видається: віщуни проворні
перед тобою мечуть жереби.
В квадратах доль – чистописом журби –
усепокора, майже невідпорна.
Свічадо спить. У ньому спить свіча,
розпластана метеликом, акантом.
В щопті аканту – біль твій діамантом.
Кривавим оком глипає одчай.
Стань. Не стирай з свічада порохи –
то все – твої страхи, страхи, страхи…

Десь у серпні 1977 р. Василь поламав ноги, бо мусив залазити до свого помешкання через кватирку гуртожитку: сусід навмисне забрав із собою ключа. Дізнався я про це не від самого Василя, але написав стривоженого листа тамтешнім лікарям, розіслав копії по Вкраїні. Лікарі образилися і попросили когось там захистити їх від мене. За цього листа (та й за інші «гріхи") мені продовжили адміннагляд та винесли офіційне попередження про недопустимість правопорушень. Прокурор Радомишльського району Леонід Ситенко затримав на два місяці мого пакунка Василеві з сухими фруктами та пучком калини. Може, це її згадав Василь в одному з віршів: «На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми».

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце, і простір, і сніг,
і котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

З лікарні він пішов достроково, бо потерпав за полишені в гуртожитку папери – книжки та рукописи. Певна річ, багато чого не знайшов: «архаровці» розтягли. Стрибав на милицях, нікому було принести йому з нижнього поверху води. Це вже я розповідаю, що чув від Василя на Уралі. Жити йому доводилось у гуртожитку з карними засланцями. Було нестерпно тяжко в атмосфері суцільного пияцтва і матюччя. «Я радо повернувся б у Мордовію», – писав мені Василь. Якось п’яна компанія увірвалася до кімнати і один став прискіпуватися:
– Что, землячок, откинулся (звільнився, тобто)? Я тебя знаю. Есть за тобой грешок. Пойдем, рассчитаемся.
Інший, напившись, помочився у Василів чайник... А було ще й таке, що таки спровокували його випити трошки горілки. Не пив би, казав, але думалося прогнати нежить. Вийшов до виходку на дворі, а тут його схопили – та й у витверезник!
Перейти на приватну квартиру, хоч це не заборонялося, було неможливо: як тільки домовить її, так господарів налякають і назавтра вони відмовлять. Проти нього там розгорнули були кампанію в місцевій пресі, проводили збори «трудового колективу», який осуджував «націоналіста Стуса». Пам’ятаю, радіо «Свобода» передавало його заяву з цього приводу.
Василь Стус. З таборового зошита.

Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КҐБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням.

Згадував Василь про приїзд до нього дружини Валентини. Як ішли селищем, мов гадючником, що аж сичав, а він казав дружині: «Вище голову, Вальок!» Так він її лагідно називав – Вальок.

Колимські конвалії – будьте для Валі,
достійтесь до Валі – рожеві огні.
Пробачте, у вас забагато печалі,
пробачте, красуні, ви надто сумні.
Моя чужаниця – то ваша, то рідна
земля, на якій ви, цнотливі, зросли,
на завтра хай видасться днина погідна
аби ми, нівроку, здорові були.
Бо завтра ж ми підем стрічати кохану
журливу журавку – таку ж, як і ви.
Про свято я іскру болгарську дістану
і викину клопоти всі з голови.

І при цьому всьому запала мені в голову фраза з листа: «Вірші йдуть, але каламутним потоком».

О передсмертні шепоти снігів
напровесні, як Колима святкує
свій першотравень – як вода струмує!
Як пильно сланик кущ свій насторчив –
до сонця, сонця – наче тетерук
напризволяще кинутий в пустелю
своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю –
під кригою – земного серця стук.

Писаної інформації я з зони не вивозив. Але мав велику купу конспектів, поміж них – два зошити з віршами Василя Стуса. На диво, на них не звернули уваги, бо я мав чимало переписаних різних віршів і народних пісень. Проте мав я Стусові вірші продубльовані на вирізках з журналів. Я довго переписував їх содою поміж рядків. Цього мене навчив Олександр Болонкін : розчиняєш у воді соду, набираєш у ручку і пишеш. Робив я це в тій таки читальні, маючи на столі дві ручки: одну з чорнилом, а другу з содою. Якось не попався. Якщо добре приглянутися, то можна помітити, що та сода на папері трохи блищить. Удома я спробував, як читається тайнопис. Нагрів папір праскою. Текст проступає, але вчитати його було б тяжко. Але ж деякі тексти я й так вивіз, у зошитах.
Під час копання картоплі 1977 року до мене в село приїхала Ольга Гейко, яка вже 13 травня стала членом УГГ. Приїхала якоюсь легковою машиною з будкою. Такими продукти розвозять по магазинах. Вів ту машину якийсь Юра. Я подумав собі, що Ольга знає, з ким їздить, і в його присутности дав Ользі зошита з віршами Василя Стуса. Мати дали їм борщу пообідати і вони поїхали собі. За кілька днів Ольга викликає мене на пошту до телефону і каже: «Юра виявився каґебістом. Чекайте неприємностей: у мого батька провели обшук і забрали зошит з віршами Стуса»...
Тим часом на Вкраїні ожив рух опору. 9 листопада 1976 року заявила про своє заснування Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Один за одним ішли за ґрати її члени-засновники: Олекса Тихий і Микола Руденко , Микола Матусевич і Мирослав Маринович , Левко Лук’яненко...
На початку квітня 1977 р. до мене з Києва приїхали Микола Матусевич – член-засновник Української Гельсінкської ґрупи, його дружина Ольга Гейко-Матусевич, донька Олеся Бердника Мирослава і Люба Хейна – вона тепер дружина Мирослава Мариновича. Микола взяв у мене другий примірник інформації про події в Мордовії. Казав, що її використають при написанні документів Української Гельсінкської ґрупи. Вони привезли велику білу паляницю, кролевецький рушник і пучок калини, уперше в житті заспівали мені «Многая літа». Аж мати просльозилися. Бо радощів їхнє серце мені не віщувало. І моє теж.
Восени почала з’являтися інформація на радіо «Свобода» про мої позви за роботу, про нагляд і допити у справі Матусевича, Гелія Снєґірьова. 22 жовтня мені винесли попередження, що якби я надалі допустився вчинку, який би завдав шкоди державі, то буду притягнутий до кримінальної відповідальности. Це на підставі Указу Президії Верховної Ради від 25 грудня 1972 року – був такий Указ. Таким чином, я вже був на гачку.
Тиск на мене посилився тому, що десь без мого відома з’явилися й мої підписи під документами УГГ. Краєм вуха я почув, що засланці В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус дали згоду співпрацювати в ній.
18 листопада 1978 року до мене в село Леніне (до 1924-го – Ставки) Радомишльського району приїхала з Києва Оксана Яківна Мешко та з Житомира Ольга Орлова – сестра політв’язня Сергія Бабича. «Василю, нікому працювати в Гельсінкській ґрупі», – сказала Оксана Яківна. Подивився я на 74-річну бабу Оксану, яка ледве чи не сама б’ється проти цілої Імперії Зла, – усе ж таки якісь штани носиш... Погодився я, а це означало взяти курс на тюрму. Не встигли ми оглянутися – як тюрма вже тут! Двоє міліціонерів та каґебіст схопили нас на вулиці, завезли в сільраду, обшукали, обматюкали, вивезли жінок воронком у Радомишль, а мене міліціонер Славинський схопив за комір та й попустив у двері. 1 грудня я позиваю на хуліґанів до суду, але 8-го справу порушують... проти мене.
Приїхавши того дня увечері додому (стривожені мати чекали автобуса аж на городі) та добре розуміючи, що вже мені не вилузнутися, я, як умів обережно, розказав матері про нову біду та й сів додруковувати останні сторінки споминів про Мордовію. Називалося те писання гучно: «Світло людей». Я працював над ним усю осінь. Серце чуло, що недовго вже мені сидіти на цім короткім ланцюгу адміннагляду – скоро заженуть у буду. А Бог відає, чи повернуся звідти, то треба залишити про добрих людей якусь пам’ятку. Найбільше чомусь писалося про Стуса. Додрукував останні з 42 аркушиків (формату А5), один відбиток сховав у лісочку і сказав матері віддати його Дмитрові Мазуру, а другий закупорив у синтетичну банку – щоб не знайшли – і разом з іншими такими дорогоцінними для мене паперами, листами доручив матері-землі, показавши місце тільки одному братові Миколі. Повернувся я через дев’ять з половиною років – нема. І Мазурів екземпляр не випливає. Невже викрали? Може, десь вони є? Їй-Богу, то вартніший документ часу, ніж оце моє теперішнє писання, бо я вже не пригадую так живо тодішніх деталей і вражень.
Доки «суд та діло», написав я для Української Гельсінкської Групи два проекти документів – про становище піднаглядних в Україні та засланців у Сибіру. Згодом Юрій Литвин казав, що він редаґував їх. Гриз я потім собі лікті, що не передав і споминів «Світло людей» тим самим шляхом – може б урятувалися.
Тим часом два місяці мене тримають під розпискою про невиїзд, а 7-8 лютого 1979 року судять у Радомишлі й ув’язнюють на три роки в таборах суворого режиму. Найгірше те, що я тепер «кримінальник": згідно з вироком, я, виявляється, облаяв міліціонера непристойними словами (мабуть, російським матом!) та ще й відірвав два ґудзика від його плаща...
Моя справа мала гучний розголос. Як тепер відомо, 11 лютого Василь Стус надіслав телеґраму А.Д.Сахарову: «Протестуючи проти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання винних судової фабрикації, починаю політичну голодівку».
У квітні мене з Житомира етапували у Вільнянськ Запорізької области, у колонію № 55. Родичі мої розголосили мою нову адресу, і я в перші місяці ув’язнення дістав трохи листів від друзів, у тому числі дві поштівки від Василя Стуса з Колими. Ось вони:
"21.V. 79 р.
Дорогий Василю,
нарешті маю твою нову страсну адресу. Маєш новий іспит – май і сили витримати його. Головне – забудь про розпач, не думай, що коли ти заховався – то Тебе й забули. Розумію, що середовище – ориґінальне, проте всюди будь собою. Зрештою, усамітнись, коли нема до кого обмовитись по-живому.
Тепер я Тобі починаю заздрити. Коли пишеш до родичів своїх – най мене тримають у курсі справ. Добре було б залистуватися з сестрою Твоєю. Шкода – не знаю, як зветься Твоя мама – дуже хотів би написати до неї – аби не бідкалася надто.
Працюй. Виконуй обов’язки свої і стеж за календарем. Усе буде гаразд – повір мені.
Долучаю дві стереовідкритки. Обіймаю – В.С."
"Середовище ориґінальне» – спецколонія для в’язнів, які мають додаткове покарання – примусове лікування від алкоголізму або наркоманії за ст. 14 КК УРСР. Коли я казав там, що не пив на волі, то мені не вірили, а що тричі лікувався від алкоголізму – сприйняли за належне. Бо там хіба декілька відсотків в’язнів не мали примусового лікування. Далебі, цей жарт я запозичив ще в Мордовії від Стуса.
«10.8.79
Дорогий Василю,
дуже радий, що Ти дістав мого листа. Маю двійко листів від Миколи – з Вугледару – дякую. Відписав йому. Незабаром напишу до Фросини Федорівни.
Вчора відробив останню зміну. Два дні згаю на розрахунок – і моя трудова угода викінчується. Дуже шкода, звичайно, покидати цю мальовничу місцину, але – що вдієш? Не хочеш – мусиш. Збираюся до Києва, але припускаю, що маршрути можуть змінитися, скорегуватися умовами. Лист із Вугледару мені геть сподобався.
Сподіваюся, що Ти не станеш алкоголіком – і то мене втішає. Певен, що Ти старанно працюєш і ретельно виконуєш всі виховавчі приписи. Тому й спокійний за Тебе. Навіть – пишаюся.
Шкода, що Тобі не можна послати книжок. Але, гадаю, що Ти замовляєш їх – через «Книгу – поштою».
Зичу тобі здоров’я. Бережи свою ясну голову. Мав листа од Василя Семеновича з Бурятії – він вчиться бути гарним (добрим) токарем. Євгена поки що не чути – чи не заступить мого теплого місця?
На все добре, друже. Додаю три стереовідкритки. Обіймаю, вітаючи – Василь».
Вугледар – містечко на Донеччині, де жив мій брат Микола.
Фросина Федорівна – моя мати.
Василь Семенович Лісовий та Євген Пронюк – мої посправники, з якими я сидів на одній лаві підсудних у 1973 році. Стусове місце заступив Зорян Попадюк.
Якось Євген Сверстюк сказав, що доля була до Василя Стуса немилосердна навіть тим, що йому в 1972 році присудили менше, ніж іншим – 5 років ув’язнення і 3 роки заслання, а не 7 плюс 5. Якби він вийшов у 1984-му, у час, коли Українська Гельсінкська Група фактично перестала діяти, бо всі її члени були під арештом, то, може, не був би вдруге заарештований і вижив би. Але він вийшов у 1979, коли Група ще діяла, а він до неї прилучився ще в засланні. На той час уже були ув’язнені члени Групи Микола Руденко (5.02.1977), Олекса Тихий (5.02.1977), симпатик УГГ Василь Барладяну (2.03.1977), Мирослав Маринович (23.04.1977), Микола Матусевич (23.04.1977), близький до Групи Гелій Снєґірьов (22.09.1977, загинув у неволі 28.12.1978), Петро Вінс (8.12.1977), Левко Лук’яненко (12.12.1977), Йосиф Зісельс (8.12.1978), Василь Овсієнко (8.02.1979), Олесь Бердник (6.03.1979), загинув Михайло Мельник (9.03.1979), Петро і Василь Січки (6.06.1979), Юрій Литвин (6.08.1979). Перед В. Стусом були ув’язнені Петро Розумний (3.10.1979), Микола Горбаль (23.10.1979), Ярослав Лесів (15.11.1979), Віталій Калиниченко (29.11.1979), неоголошений член Групи Ганна Михайленко (20.02.1980), Зіновій Красівський (12.03.1980), Ольга Гейко-Матусевич (12.03.1980), В’ячеслав Чорновіл (2.04.1980), Іван Сокульський (11.04.1980)...
Ледве чи не вся робота лягла на плечі Оксани Мешко та Василя Стуса. Мусячи заробляти на прожиття тяжкою фізичною працею та віддаючи решту часу громадським справам, Василь, як сказав мені пізніше, на листування не тратився. До того ж мене з вересня 1979 р. поставили на голодний інформаційний пайок: віддавали лише деякі листи від родичів, а від друзів – нічого.
На початку 1980 я дізнався, що в Якутії сфабрикували справу В’ячеславові Чорноволу, а Стус виступив на його захист. Ця його заява пішла йому в нове звинувачення.
У травні мене викликав слідчий КҐБ Запорізької области удвох із прокурором Вільнянського району Биковим. Слідчий, силкуючись говорити українською мовою, намагався допитати мене... у справі Василя Стуса. Отже, закінчилася його восьмимісячна відпустка на Вкраїні... Це розпочався «олімпійський набір». Стуса заарештували 14 травня 1980 р.
Василь Стус. З таборового зошита.

У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано – крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів Групи. Праця на заводі ім. Паризької Комуни (мене взяли туди формувальником) виявилася затяжка для мене: наносившись опок, я ледве що міг ходити (так боліла нога). Довелося змінити роботу; знову таки дістав її не за фахом. Стоячи за конвеєром, я квацяв щіткою підошви взуття; за це мені платили від 80 до 120 крб. місячно.
Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.
14 травня каґебісти прийшли на роботу. Уночі відвезли до КҐБ, там я побачив, що ордер на мій арешт виписано ще в понеділок. Отже, два дні мені було подаровано. Ордер підписав прокурор Глух і заступник Федорчука генерал Муха. Тут уже нічого не вдієш. Суд – неминучий. А слідство – зайва і непотрібна процедура. У СРСР треба сідати вдруге – тоді все зрозуміло і просто. Жодних сюрпризів.

Колись Каганович зі Сталіним задумали були зробити з України «образцовую социалистическую республику», але на це не надавалося її народонаселення. Українці не годилися як матеріял для будівництва комунізму. Їх вирішили винищити і замінити нововиведеними гомосовєтікусами. У наші часи Брежнєв і перший секретар Московського міськкому КПРС Гришин поставили перед собою мету зробити з Москви «образцовый коммунистический город». Як висловився Микола Хвильовий, «український інтеліґент не може без московського дириґента. Він звик малпувати, повторювати зади». В. Щербицький (перепрошую, що виходить, ніби він інтеліґент) не придумав нічого іншого, як робити «образцовый коммунистический город» із Києва. Оскільки попередники вже попрацювали в цьому напрямку добряче, йому залишилося очистити місто від повій, злодіїв, «трубольотів» (бездомних) і, звичайно ж, «жалких отщепенцев». Тим паче, що в Києві влітку мали проводитися деякі ігри Московської Олімпіяди-80. Під цей покіс потрапили не лише згадані вище особи, а й Василь Стус, Дмитро Мазур (30.06.1979) і сама Оксана Яківна Мешко (13.10.1980).
Я катеґорично відмовився будь-що говорити про Василя Стуса: мені, мовляв, нічого не відомо про його «злочинну діяльність», та й не допускаю я думки, що Стус міг такою займатися. «Протокол допиту свідка» теж підписати відмовився, бо якщо я нічого не знаю про злочин, то мене не можна назвати свідком. Я вже знав підленьку практику КҐБ створювати ефект «злочинної діяльности» з багатьох томів порожніх протоколів. Моє пояснення розлютило прокурора Бикова, і він закричав:
– Таких националистов, как вы и Стус, надо под стенку ставить!
Наступного разу мене так само безуспішно допитував слідчий Крайчинський, згодом він же – у справі мого краянина з Малинського району Дмитра Мазура. Ну, раз до мене занадилися такі гості, то моя доля вже вирішена, сказав я собі, і став готуватися в дорогу.
5 вересня 1980 р. взяли мене на етап і – о диво! – у Лук’янівці в Києві лучилося мені зустрітися з Юрієм Литвином і пробути ув одній з ним камері цілих 10 діб. Це був правдивий подарунок нам від МВС! Виявилося, що Литвинові, за браком фантазії в каґебістських головах, сфабрикували «справу» на кшталт моєї – опір працівникам міліції, теж три роки криміналу, а возили його оце на літо в Херсонську область, щоб, сидячи в Бучі під Києвом, не зірвав Олімпіяду. Повертають оце назад у Бучу. Виходить, що й мене не зрушували з місця через Олімпіяду. Як і запевнив мене Литвин, на одну лаву підсудних із Мазуром мене не посадили – поморочили голову в Житомирі та й спровадили в Коростень, твердо пообіцявши: будеш сидіти.
Справді, 9 червня 1981 року приїхав слідчий КҐБ Житомирської области майор Чайковський і оголосив, що проти мене вирішено порушити кримінальну справу за ч. ІІ ст. 62. Саме так: «вирішено», а не тому, що я вчинив злочин. «Вирішено» так було тому, що мій термін ув’язнення добігав кінця, а жодного члена Української Гельсінкської Групи або якимось чином причетного до неї на волі не повинно бути. Усіх тих, хто мав звільнятися, «розкручували» в ув’язненні: Миколу Горбаля, В’ячеслава Чорновола, Ольгу Гейко, Василя і Петра Січків, Василя Стрільціва, Ярослава Лесіва... Про те, що мене «заднім числом» прийнято членом Групи з 18 листопада 1978 року, я дізнався від Юрія Литвина, а натяк на це ще раніше був у поштівці Оксани Мешко. Слідчий Чайковський сказав відверто:
– Якщо напишете покаянну заяву до обласної ґазети, то будете вдома ще до кінця цих трьох років.
Само собою зрозуміло, що в супротивному випадку я мав одержати максимальний термін. Я вибрав останнє. Відмовився брати участь у так званому розслідуванні, дав лише деякі пояснення в суді.
– Нічого, – сказав слідчий. – Ми не будемо збирати всього, ми зберемо достатню кількість матеріялів.
"Достатньою кількістю» виявилися три мої заяви, що не набули ніякого розповсюдження (дві з них узагалі були вручені каґебістам у руки – проте й це розцінено було як факти аґітації і пропаґанди), декілька свідчень заляканих кримінальників, здебільшого, перекручених... Ось за які «наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад», тоді судили: твердив, що на Вкраїні був штучно створений голод у 1933 р., що проводилася русифікація, що було знищено українську інтеліґенцію, що Радянський Союз окупував Афґаністан і навіть – уявіть собі – називав Сахарова і Солженіцина видатними людьми сучасности! Справа була солідно оснащена витягами зі справ інших людей (тло!), навіщось навіть привозили в Житомир і показували мені звіддалека два томи справи Стуса. Була в моїй справі довідка, що на цей раз йому присудили, як і всім порядним людям, 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання і визнали особливо небезпечним рецидивістом.

КУЧИНО

І знов Господь мене не остеріг,
і знов дорога повилася.
Тож – до побачення – у просторі
і – до побачення у часі.

За переказами, мордовські концтабори були чи не першою новобудовою більшовицької влади. В усякому разі, на одній зі станцій залізничної гілки, що буйно обросла таборами, я бачив меморіяльну дошку: «залізний лицар революції» Фелікс Едмундович Дзержинський побував тут у 1918 році. У часи хрущовської «відлиги», коли політв’язнів із мільйонів залишилося десятки тисяч, їх зосередили саме в Мордовії. На початку 70-х років політв’язнів було вже щось коло тисячі. Я кажу тільки про тих, що мали політичні статті, або, як у нас воліють називати, за «особливо небезпечні державні злочини», від 56-ї до 65-ї статті Карного Кодексу, бо величезній же кількости людей фабрикували з політичних міркувань кримінал, як-от мені в 1979-му. Багато було засуджених за ст. 187-1, яка мало чим відрізняється від 62-ї, але засуджених за нею до трьох років тримають у кримінальних таборах. А скільки ще знемагали в психіятричках!
Концтабори стали для цілих поколінь мордовського населення місцем роботи, ба, своєрідним «колгоспом», звідки воно тягло все, що йому було потрібно. За зроблену особисто для наглядача, майстра, начальника роботу вони розплачувалися з зеками дозволом винести з побачення шматок ковбаси чи сала, декому приносили чаю, який у зонах є своєрідною валютою, зрештою, дехто продавався й за гроші: існувала певна такса: з переданих, скажімо, 100 рублів той, хто їх проніс у зону, забирав собі 25 рублів. Така корупція процвітала в кримінальних зонах, меншою мірою – в політичних. Спритніші політзеки стали використовувати ці людські вади, щоб відсилати на волю інформацію. Деякі канали ставали постійно діючими впродовж років. Певна річ, це дуже шкодило радянській пропаґанді, яка невтомно твердила, що в нас немає політв’язнів, є лише окремі «жалкие отщепенцы», які вчинили «державні злочини». Та з зон виходили копії вироків – хай вони і сфабриковані – але розумні люди в світі могли бачити, за що судять у СРСР. Тож із «вищих оперативних міркувань» вирішено було порвати нелегальні структури, перемістивши політв’язнів на нове місце. Починаючи з 1972 р., політв’язнів партіями почали етапувати на Урал, у Пермську область, де відкрилися табори ВС-389/35 у селі Половинка, ВС-389/37 на станції Всехсвятська та ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району. У цьому ж Кучино приміщення тартака (пилорами) було переобладнане на табір особливого режиму для політв’язнів, визнаних особливо небезпечними рецидивістами, а також тих, хто мав смертну кару, замінену 15 роками ув’язнення. На старому місці, у мордовській Сосновці, таких нараховувалося в 1980 році 33 особи. 1 березня в Кучино було привезено 32 – один дорогою помер.
Отож із новеньким «червонцем» та ще з «п’яткою» заслання, титулований «особливо небезпечним рецидивістом», прибув я 2 грудня 1981 року в Кучино Чусовського району Пермської области, в колонію особливого режиму ВС-389/36, де мене вже чекали Левко Лук’яненко, Василь Стус, Іван Кандиба, Василь Курило, Віталій Калиниченко, Семен Скалич, Олесь Бердник, Микола Євґрафов... Недавно звідси вивезені були на заслання Іван Гель, Данило Шумук, Богдан Ребрик. Я назвав лише українців.
Хоч до зони прибували нові в’язні, та все ж більше вибувало – хто звільнявся, кого переводили через суд після 2/3 терміну на суворий режим, а хто помирав. Крім вище названих українців під кінець 1981 р. там були вже Семен Скалич (Покутник), скоро з лікарні привезли Олексу Тихого, з Києва повернули Олеся Бердника – він був уже на безкамерному режимі (туди, за рішенням адміністрації, можуть випустити після відбуття 1/3 терміну, але нас, «дисидентів», старалися протримати увесь термін в камері). У 1982 році привезли з Києва Юрія Литвина, потім Михайла Гориня зі Львова, Валерія Марченка з Києва. Тут за справу єврейських «самольотчиків» (1970 р.) досиджували 14 років українець Олексій Мурженко та 15 років росіянин Юрій Федоров. «Тягнув» нову «десятку» колишній литовський партизан, 25-літник, а тепер «дисидент» Баліс Ґаяускас . Із Чистопольської в’язниці (Татарія), куди перевели політв’язнів із Владимира, скоро прибули до нас литовський правозахисник Вікторас Пяткус, потім вірмени Ашот Навасардян та Азат Аршакян – Азата Василь Стус і я знали ще з Мордовії. Сиділи тут естонський зоолог правозахисник Март Ніклус , привезли його краянина Енна (Енн – ім’я) Тарто, російського письменника Леоніда Бородіна , латвійського правозахисника Ґунара Астру. Були Василь Федоренко, Вячеслав Острогляд, Борис Ромашов – ці три колишні кримінальники, але «сполітизовані». Але давня сутність їхня, на жаль, не змінилася. На безкамернім були також «антирадянщики» Микола Євґрафов з Донбасу, литовець-марксист Ґенрікас Яшкунас. Є ще декілька чоловік, засуджених за звинуваченням у співпраці з німцями під час війни, більшість українці. Їм смертну кару замінено 15 роками ув’язнення. З-поміж них виділявся Євген Поліщук, який насправді був причетний до національно-визвольної боротьби на Волині. Єдиний звинувачений у шпигунстві колишній майор Філатов, мордвин.

Аби лиш подолати гнів,
сторозтриклятий гнів здолати,
я б поіменно міг назвати
усіх братів, усіх катів.
Та погляд застує імла,
і ти, мов лев, у цій оборі,
де стільки кроків в коридорі, –
чорти товчуться дубала.
Дарма. Допоки що – живи
у гніві. Хай трясе тобою,
допоки вижде час двобою
той вершник, що без голови.

Я поіменно перерахував багатьох людей, бо де ще, як не в мемуарах, це робити? Зрештою, пишучи про конкретну людину, треба означити середовище, в якому вона живе. Кажуть, пересічна людина за декілька років уподібнюється до середовища. Тут же зібралися здебільшого не випадкові, не пересічні особистости, то тим більше їм було психологічно тяжко місяцями, роками жити на вкрай обмеженому просторі. Тут розгорталося безліч психологічних драм, що нерідко закінчувалися трагічно. Не бійками чи вбивствами (такі спроби теж були), а втратою здоров’я, голодівками, спробами самогубств.
Через два тижні «карантину» мене пустили в камеру № 17, де було вже п’ятеро, в тому числі Кандиба і Курило. Поруч, у 18-й, сидів Лук’яненко, а Стус – у 20-й. Його я вперше побачив через щілину: високий та худий, незвичний у смугастому одязі. З ним у камері тоді був Юрій Федоров. Зв’язок поміж камерами був доволі обмежений. Основні новини передавалися через кватирку. Один стає коло дверей та прислухається, чи не йде коридором наглядач. Інший тричі стукає в стіну. Сусіди так само ставлять коло дверей сторожу, дають відповідь тими ж трьома ударами. Співбесідники стають на табуретки, висувають голови в кватирки, скільки дозволяють ґрати, і обмінюються короткими фразами – якомога коротше, бо наглядачі теж не дрімають. Два удари в стіну означають «розійтися, небезпека», один – «зачекай». Ці розмови – найчастіше порушення режиму, причина позбавлення права купувати продукти на ті нещасні 4 рублі, побачень, запроторень до карцеру. І все ж інформаційний голод змушує ризикувати.

Як тихо на землі! Як тихо!
І як нестерпно – без небес!
Пантрує нас за лихом лихо,
в окрузі вилюднілих плес.
Ця Богом послана Голгота
веде у паділ, не до гір.
І тінь блукає потаймир,
щовбами сновигає потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострація покор?
Ця дума, як стріла, потужна,
оцих волань недужий хор?
Ці мури, щойно з мертвих всталі,
похмуро мовили: чекай,
ще обрадіє із печалі
твій обоюдогострий край.

Звикати мені до камерного життя було доволі тяжко. Попереду – тьма і безнадія. Сувора дійсність остудила мені розпалене під час слідства та суду серце, і воно почало здавати. А тут іще почалася жовтяниця. Лежу якось у санчастині під крапельницею, аж заводять Василя Стуса. Він аж відсахнувся, побачивши мене геть жовтого:
– Василю, я тебе не впізнав.
– Стус, не разговаривать, – гримнув наглядач Новицький.
От і вся розмова. Василь тоді нездужав на серце, і його приводили на застрик (укол).
Раз чи двічі на місяць в’язням особливого режиму показують кіно. Заводять до більшої кімнати, як правило, мешканців двох камер. Ідемо зі своїми лавками. Одна камера сідає попри одну стіну, друга – попри іншу. За спробу потиснути один одному руки, за привітання спроваджують назад у камеру. Раз чи двічі потрапляв я на кіно разом зі Стусом. Кіно примітивною установкою показував в’язень Філатов, згодом Леонід Бородін, який сидів зі Стусом. Одного разу він сказав нам: «Ох и пресуют Стуса…» Стус тоді сидів у карцері.
Камерне утримання саме по собі тяжке, бо нестає повітря і руху. Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам дозволялися годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і трошки неба. Огорож різного типу сім, у тому числі під напругою, в периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24-25 рублів на місяць (у Мордовії – 19-23, але тут уже був ІІ пояс цін). Вода іржава та смердюча. Ми стрижені, як належиться рабам ще з часів Стародавнього Єгипту, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг. – один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота фізично не тяжка, та не всі люди, особливо старші, здатні були впоратися із закручуванням дрібнесеньких ґвинтиків: ними прикріплюємо маленьку панельку до шнура – це деталь електропраски, у яку вкручується лампочка. Норма висока: 522 шнури за зміну (8 годин). Невиконання норми виробітку, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, де голодно і холодно, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4-6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув’язненням в одиночці на рік, тюремним ув’язненням на три роки (з твого терміну, але через суд). За ґенерального жандарма Андропова, 23 вересня 1983 р., до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п’ятьма роками ув’язнення – уже в кримінальному таборі. Тож відкривалася перспектива довічного ув’язнення, а надто – швидкої розправи руками кримінальників.
Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск.
Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі катеґорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «за ніщо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була своєрідна експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи іншої особи і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для ладу небезпеки. З цього погляду Василь Стус справді становив особливу небезпеку для існуючого ладу. Він, разом з іншими правозахисниками, справді підривав радянську владу. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливости, не витримавши воєнного протистояння із Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І перемогли. Але не без жертв.

Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді – тут? Ти – справді тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки – не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Проминув себе чи не досяг?
Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) –
заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань, твоїх народжень...
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий, і мрець, і – сам-на-сам?

У нашому раціоні – хліб, картопля, крупа ячна, пшенична, вівсяна, пшоно, риба, 20 грамів цукру, 23 грами м’яса, один грам чаю, скількись там грамів жиру. Якість – як і годиться в тюрмі. Що ж із тих продуктів готувати – визначають і суворо контролюють черговий помічник начальника колонії (офіцер) та наряд «контролерів» (наглядачів), яких на зміні 3-4 чоловіка.
Для карцеру готується страва окремо, без жирів і цукру, а якщо карають карцером без виводу на роботу – то гаряча їжа через день, другого дня лише 450 г. хліба та окріп. Це при тому, що з постелі в тебе там одні капці під голову, а з білизни в літній час – труси та майка, у зимовий – пара білизни, але без трусів та майки. Куртка і штани з написом «ШИЗО» (штрафний ізолятор), шкарпетки, носовичок, із меблів удень – прикована до підлоги табуретка, уночі на 8 годин – дерев’яні нари, що на день пристібаються до стіни.
У звичайних камерах утримують по декілька чоловік. Найбільше було вісім. Тіснота. Радієш, якщо випаде нагода побути в камері одному. Бо стає тобі смертельно осоружна постійна прилюдність, ти не можеш побути на самоті, відпружитися, ослабити гальма вічного стримування в усьому – аби не шкодити ближньому, не викликати напруження в камері.
Нари-ліжка на два поверхи, одні над одними. Замість сіток на них приварені металеві штáби завширшки сантиметрів 5-8. Поміж ними проміжки до 10 см, крізь які тонкий матрац провалюється, залізяччя муляє боки. Нари хитаються – повертатися на них треба особливо обережно, щоб не розбудити сусіда. Через це трапляються конфлікти. Ми пробували закріплювати їх, напихаючи поміж нарами і стіною ґазет, та при обшуках їх зі злістю викидають: усе має бути максимально пристосоване для зручного обшуку, а не комфортного життя. Двоє простирадл, ковдра, подушка. Спочатку ввечері можна було лягти на нари до відбою, не розстеляючи, з 1983 року на них можна було перебувати лише 8 годин – від відбою до підйому. В інший час на них не можна навіть сідати. А який сморід від хворих людей! Один хоче прочинити кватирку, іншому холодно, одному хочеться послухати радіо, іншому зосередитися над книжкою. Без сорому казка: одна з найдошкульніших проблем у камері – туалетна. У кутку біля дверей – нічим не відгороджена раковина ("параша"), прикрита зверху фанерою. Природне для кожної людини почуття незручности вимушує іти до неї якомога рідше. Неякісна їжа і постійне стримування розладнують шлунок і кишківник, прилюдність сковує – наслідком цього майже всі в’язні страждають від хвороб, у багатьох кровотеча від геморою. А часто у камерах ще й нема води. Довго ми просили начальство, щоб поставили хоч якусь перегородку біля «параші», хоч з одного боку. Якось я сказав начальнику колонії майору Журавкову, який зі «свитою» обходив камери:
– Примушуєте нас тут штани один перед одним скидати...
– Что вы поносите меня перед честным народом!
Думав, що покарають, але ні – за декілька днів перегородки поставили, навіть у робочих камерах. Але десь прорвало трубу – тижнями, місяцями живемо у смороді. Отже, такий режим має метою людину перевиховати на худобину.
Уже пізніше, коли мені довелося трохи бути в одній камері зі Стусом, стоїть він над вмурованою в підлогу раковиною, що забилася нечистотами, і громовим голосом рече:
– Параша уполномочена!
Яка гра слів! Навіть за таких непривабливих обставин.
Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років ув’язнення та згаданим «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи їх у суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма – юрма, колючий дріт – болючий світ, Україна – батьківщина). З Уралу ж відіслати в листі вірш було неможливо.
Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. Писати дозволялося один лист на місяць. Конфіскація листів – один з найдошкульніших моментів нашого життя. Так уже самоцензуруєш того листа, так вихолущуєш, аби він пройшов, а наслідок один: «содержит недозволенную информацию», «искажает советскую действительность», «клеветническое по содержанию», або й просто «подозрительное по содержанию». Подає такий акт цензорка Ярилова – і по її порожніх бездонних коров’ячих очах видно, що вона того листа й не бачила. Доля його вирішувалася каґебістами Ченцовим, Василенковим, а то й самим Афанасовим, якщо не в Києві чи в Москві. Ми були переконані – давали настанови, як до кого з нас ставитися. А то й давалися розпорядження оперативникам лейтенантам Уткіну чи Журавкову ("Спадковий принц» – так ми називали поміж собою сина начальника колонії). А вони української мови не знають, відсилають на переклад – і мине місяців два. Але значно простіше їм заповнити бланк про конфіскацію, не морочачи собі голови тим листом. Пропонували: «Пишите на русском – быстрее дойдет». А як це рідній матері, дружині чи дитині писати нерідною мовою?

Іди в кубельце спогаду – зогрійся!
Хай зашпори із серця відійдуть.
І, терплячи покару, покорися
і поцурайся навернути путь
до зустрічі. А пам’ять відбігає,
як кров тобі з обличчя відійшла.
А пагорою голос сновигає,
згубивши рідні контури села.
Із тих узвиш, із тої високості,
пади, згорнувши крила, до долин,
де ясмину набрякли ярі брості
і склеплено повіки білих стін.
У пустці тій – метелики чотири
усілись по кутках – і тугу тьмять.
Кохана спить. У ярому потирі –
вино кохання і вино проклять.

На вручення чи відсилання листа закон відводить три доби, але його тримають, скільки їм заманеться. Якось я осмілився запропонувати Долматову: чом вам не домогтися закону, згідно з яким можна буде тримати листи три тижні, три місяці, три роки, взагалі заборонити їх писати – таке ж у вас було? Не сумнівайтеся, Верховна Рада одностайно проголосує «за» навіть тоді, коли Андропов захоче її «законно» розстріляти у повному складі, і дружно стане під Кремлівську стінку... Долматов скипів. Стусові подобалися такі, хоч невеселі, жарти.
Обшуки. Їх проводили двічі-тричі на місяць, але були періоди, що обшукати тебе могли і п’ять разів на день. Ведучи на побачення, тебе переодягають повністю, заглядають у всеможливі складки тіла і дірки. Звісно, не завжди так, це часто залежить від наглядача, а найчастіше від оперативника і каґебіста. Заглядають у рот, у вуха. «Продуй нос. Покашляй. Присядь. Подними руки. Покажи пятки. Раздвинь ягодицы. Покажи головку.» Стус мав, здається, лише одне побачення в Мордовії і одне на Уралі. Коли вели на друге – він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в зону.
Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх. Стус володів німецькою, англійською, з допомогою Марта Ніклуса вивчав французьку. Папірчики відбирали. Виводячи на роботу, заводили у свою «діжурку» – і роздягали догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую голос, повен образи і безсилля: «Лапають тебе, як курку...» Такої репліки було досить, щоб загриміти в карцер.

Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє
нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.
Я є добро. А ти – труха і тлінь.
А спільне в нас – що в’язні ми обоє,
дверей обабоки. Ти там, я – тут.
Нас порізнили мури, як статут.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КҐБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його – справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку. Був пил на полиці.
Ти маєш право тримати при собі одну пару білизни – зміну можуть примусити винести до «каптьорки». В опалюваний період було ліпше, бо кочегари, з наших, старалися. У неопалюваний період – холодно і волого, бо барак стоїть на болоті, крізь щілини в підлозі часом видно блиск твані.
Бушлат, яким би можна було зарятуватися від холоду вночі, з настанням якоїсь там дати примушують винести.
Книг, журналів, брошур, разом узятих, дозволено мати в камері не більше п’яти. Решту – винось у „каптьорку». А кожен передплачує журнали, ґазети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають геть. Оскільки вся біда від книг, то наглядачі за цим особливо пильнують. Ось прапорщик Новицький уголос відраховує їх, решту згрібає зі столу додолу і ногами викидає з камери, до коридору.
Старі «лаґерні вовки» Новицький, Шаринов, їхні молодші колеґи Чертанов, Іноземцев, Власюк були найдоскіпливішими і ставилися до нас так, ніби ми їм рідного батька зарізали. А утримати в камері щось рукописне часами було зовсім неможливо. Бувало, за листа берешся кілька разів, бо дописати його не дають. Побачать у прозурку, що пишеш, –тихенько відчиняють двері, забігають і відбирають написане «на провєрку» – тільки ти його й бачив.
Не всім, звичайно, було однаково, бо часом у камері сидиш поруч, а режим кожному різний. Хто міг у неволі не писати – тому було легше. Митець же, казав Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми... Такі творчі люди, як-от Стус, Литвин – вони не могли не писати. А завершити твір було майже неможливо. Випало якось мені почути розмову Василя Стуса з каґебістом Ченцовим:
– Я вже перестав писати своє, узявся за переклади, але й того не даєте робити, конфіскуєте або забираєте до складу за зоною. Я певен, якщо зі мною що-небудь трапиться, то ви постараєтеся все знищити, щоб від мене в цім світі і сліду не залишилося. Дайте ж мені можливість хоч закінчити переклади...
У грудні 1982 чи на початку 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік.

Лист до дружини та сина. 30.04.-2.05.1983.

Чуюся не найкраще. Особливо психологічно, морально. Почали здавати нерви. Думаю собі: перетворили мене вірші на зотлілий кістяк, випили все з мене. Але будемо сподіватися, що ще вип’ють (хай п’ють, аби писалися вірші!). Надсилав Тобі двічі переклад Елегії Рільке до Марини – сконфіскували. Якісь вірші Артюра Рембо переклав – теж . Це ж стосується і власних віршів моїх. Отже, не знаю, чи скоро Ти прочитаєш те, що я тут на самоті мережу. Кохана моя, Ти не дуже переймайся моїм станом – він не аж такий, щоб бідкатися, ні! Оце маю Твою карточку (красно дякую!) – і я вчепив її, в рямці, до стіни. Тепер Ти весь час дивишся на мене – не зводячи очей. І я вже не сам, а з Тобою вдвох. Усе є з ким словом перекинутися! І таке відчуття підсвідоме, що це – ікона. Отож, я молюсь на Тебе, рідна моя!
Вітаю Тебе з Днем народження. Прихиляю небо до Тебе – будь щаслива, будь веселіша, ніж на карточці – і така ж тиха і ніжна, тихоголоса і шовковоуста, якою Ти мені найбільше подобаєшся. Такою ж ласкавою і справедливою. Все в Тобі є, кохана, ніби в доброму букеті квітів. І – многая літа Тобі! І дай Боже, щоб я ще не раз і не два надихався Твоїм образом, люба. Не журися мною, а здайся на долю. А в долі свої закони, нам, смертним, не завжди зрозумілі. А з долею дискутувати ми не можемо.
Пиши мені частіше тепер. Бо ні з ким мені в цьому році й словом обмовитися. Ти будеш моїм єдиним співбесідником, пишучи. Отож, пиши! Я тепер уявляю собі: ось Ти встала, ось ідеш на роботу, ось повертаєшся. Ти того не відчуваєш, ні. Тінь моя іде за Тобою – ступає в кожен Твій слід.

Коли він вийшов звідти, то десь у лютому – березні 1984 року мені довелося побути з ним у 18-й камері з півтора місяця. Там сиділи також покутник Семен Скалич із Франківщини та Іван Мамчич із Миргорода. Це був тяжкий для мене час: серцева недуга посилювалася тим, що через хропіння Мамчича я не міг спати. На Василя, казав, це мало впливало, а дід Семен був глухуватий, інвалід, на роботу не ходив, то міг відіспатися вдень. Мене водили на роботу в одну камеру з Мамчичем, а не зі Стусом, аби ми менше спілкувалися. А основні ж розмови ведуться на роботі, де руки зайняті своїм, а голова своїм – у житловій камері намагаєшся якомога більше прочитати, записати щось. Мамчич уже мав право перейти на безкамерний режим, то ми з ним домовилися, що будемо домагатися, аби нас розвели, тобто щоб його випустили з камери. Та сталося навпаки – з 18-ї камери забрали мене... Так ми й не наговорилися з Василем.
Нікого з українських дисидентів, крім заклопотаного справами віри і своїми болячками Семена Скалича, з Василем не тримали, тому я, мабуть, був єдиний, хто читав у Кучино всі одинадцять елеґій Рільке у Стусовому перекладі. Записані вони були в учнівському зошиті в клітинку на 24 аркуші (а може, на 18). Елеґії мають довгий рядок, отож увесь зошит був щільненько списаний. Образи німецької міфології заговорили українською ото вперше, але – ні до кого... Щоправда, Микола Бажан скоро після того опублікував одну елеґію в своєму перекладі у «Вітчизні».
Мав Василь Пастернаків переклад однієї елеґії російською, але чи то мовний бар’єр, але Василів переклад здався мені доступнішим сприйняттю. Де той зошит? Про це мусить знати каґебіст Володимир Іванович Ченцов. Відіслати щось у листах, як із Мордовії, звідси було абсолютно неможливо. «А все ж, – казав мені якось Василь, – у мене і звідси було два-три виходи. За це вони мене так і пресують». Розповідав про один провал. Перед виходом на прогулянку у нього випала з кишені щільно скручена цидулка. Це зауважив співкамерник Мойсеєнко і раптом передумав іти гуляти. Через декілька хвилин Василя обшукали і забрали листа, приготованого для передачі на волю. Знайти в тих умовах щілинку для передачі інформації та творів на волю було вкрай важко: наглядачів підбирали особливо ретельно, грошей у нас, щоб підкупити когось, не було. Та й дуже це ризикована справа: ми знали випадки, коли гроші й папери брали – і здавали. В одній зі сусідніх зон судили Паруйра Айрікана за такого «хабаря» – присудили, здається, 5 років кримінальних таборів.
Мав тоді Василь і загальний зошит у клітинку, в блакитній обкладинці, зроблений із кількох учнівських, з кількома десятками віршів, написаних верлібром. Василь дав мені прочитати цього зошита. Та через свій тяжкий стан я не спромігся вивчити жодного вірша, чого досі не можу собі вибачити. Та й не сподівався я, що нас так швидко розведуть нас по різних камерах.
Блакитний зошит не мав ніякої назви, але в останніх своїх листах цю збірку Стус іменує «Птах душі» і пише, що було там до 300 віршів і стільки ж перекладів. Де він тепер, той «Птах», у якій клітці? Боюся, що не вилетів він із-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять… Мене проймає дрож, коли пригадую, як у день вивезення Марта Ніклуса до Чистопольської тюрми у дворі біля двориків для прогулянки наглядач Чертанов – отаке собі створіннячко нечистого з вушками сторч – спалював його папери. Задоволено так усміхається до нас із Балісом Ґаяускасом (нас саме вивели на прогулянку), помішує кольорові ілюстрації, які горять барвистим полум’ям:
– Красиво горит!
Може, такою ж була й доля Стусового «Птаха душі"? Адже синові Дмитрові та вдові Валентині донині відповідають, що при ліквідації установи ВС-389/36 вся документація була знищена...
Чого було не кинути все та не списувати вірші? Авжеж, треба було. Але мало надії, що з Уралу я би привіз Стусові вірші: то не Мордовія. Навіть Євангеліє від Івана, яке я переписував декілька разів, рятуючи, зрештою забрали і знищили. Михайлина Коцюбинська каже, що Стусова творчість – як дерево з обрубаною вершиною. З п’ятьох його кучинських років залишилося всього кілька листів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита», про який мова далі.
Від тих віршів у мене залишилося лише загальне враження: вони були не схожі на мордовські, декотрі сюжетні, досить довгі.

Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде – знаємо,
проте – живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився – на плач.
Пробач – за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
– На гору – хочу! – Вниз – і яром!
– І ще побродимо? – Пора!
...
прийти до пам’яті й розстатися
на віки-вічні, на-не-на...
– «вандеєю не стань, сум’ятнице»
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім – гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
– Невже – навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.

– А дерево – кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки – збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми – світаємо,
коли ні сили, ні снаги.
1983 р.

– Писати зараз римовані вірші мені здається непристойним, – казав Василь.

Золотокоса
красуня
на милицях.
Зветься Оксана.
Захоплена собою – вражена – зворохоб-
лена гурмом хлопців,
що, ніби в вольєрі,
роздивляються
на її непорочне
голе каліцтво.
Не дивіться. Заради Бога.
Не дивіться.
Ні про що не питайте.
Не звертайтеся.
Стійте, мальовані стовпи,
ані кроку назустріч.
Тримайте своє співчуття,
як дулю в кишені,
не виставляйте на спродаж.
Ваші погляди – ляпаси
від них зацвіли
мої лиця змарнілі
від вашої уваги
я вся на голках.
Дайте пройти спокійно.
Забавляйтеся –
ні ви до мене ні я до вас
чужі перехожі
зовсім чужі –
ви мені найрідніші.
Невже ви не розумієте
золотокосої красуні,
що йде від брами
нескінченно-довгою стежкою
під нестерпним сонцем
перевірити хорі легені?
Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,
щоб гамувати сльозу,
дихати киснем
і не чути тлустої тіні,
що, як пес,
у кожен ступає слід.
1983 р.

Я заперечував, що писати українською мовою неримовані вірші можуть хіба ледарі, бо ж наша мова така багата на рими, а синтаксис напрочуд гнучкий: став у реченні слова де хочеш. Я силкувався, куняючи за роботою, вивчити один вірш – про кущ верболозу, який багатьма пагонами-покручами поривається до неба, але як тільки з нього починає виростати стовбур – його знову зрубують при пні. Фантасмагорична ідеї життя одним корінням, без нормального цвіту та плоду, одними потворними підземними структурами, була присутня ще в одному вірші. Здається, цю ідею я уперше зустрів у статті Євгена Сверстюка «Іван Котляревський сміється» (1969 р.). Тема ще одного відштовхувалась від відомої знахідки Бориса Мозолевського: «Він знайшов пектораль!» – іронізував Василь. Ще в інших я впізнав Івана Драча, художницю Людмилу Семикину – і Василь був невдоволений собою, бо, мовляв, треба, щоб персонаж вірша був невпізнаваним, узагальненим. Хоч загалом до віршів Мозолевського ставився прихильно. Цитував Миколу Холодного, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко. Особливо Павла Мовчана, причому казав, що в перекладах російською він читається ліпше, а причина – у невироблености, провінційности нашої мови. Нарікав на упосліджене становище нашої мови в суспільстві, яка, маючи величезні потенційні можливости, не могла їх розвинути, бо з багатьох сфер уживання була витіснена. Не твориться термінологія на власній основі, нівелюється специфіка синтаксису. Він намагався творити нові слова і словоформи, якщо подібні були в інших мовах, а наша мала таку потенційну можливість. Я ще в Мордовії зауважив, як він услухався в мову краян, допитувався про окремі слова – і згодом уживав їх у несподіваних контекстах. Старанно «доїв» діялектні словники, пісенники, особливо збірку українських народних пісень у записах Зоріяна Доленги-Ходаковського кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. (Ця книжка з підкресленнями й позначками збереглася у Василевої вдови Валентини. Вона вийшла 1974 року, саме цей екземпляр і я читав). Там наша мова зафіксована ніби в початковому, чистому, незайманому книжними та іншомовними словами, стані, а пісні, які ми зараз знаємо, – ніби в зародку – чисті згустки українського поетичного бачення і національної етики: «Люблю того Василечка, що горілочки не п’є. Він горілочки не п’є, люлечки не тягне, а як вийде за ворота – василечком пахне»; «Ой Боже мій, Боже, що ж я наробила! Що він жінку має, а я полюбила. Що він жінку має, ще й діточок двоє, чорняві обоє». Або: «Переходом в чистім полі зацвіли волошки. Тим я тебе полюбила, що чорнявий трошки». Чи: «Дай ми вóди через плéче, бо серденько лопне». Що ж до власного Василевого усного мовлення, то воно вражало мене насамперед афористичною точністю. Він не прагнув до так званої літературно нормованої творчости – охоче користувався діялектизмами, сам говорив зі співучою подільською мелодикою. Особливо гарними були його закінчення питальних речень.
– Моя мова – мамина, – казав Василь. Я ж у російській школі вчився у Донецьку, на факультеті здебільшого російською розмовляли.
Василь народився в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, але батьки перед самою війною переїхали у Сталіно. Батько Семен помер у 1978 р. На диво, Василя пустили з Колими у відпустку (щоб її добитися, тоді голодував сам Стус і весь український засланський Сибір, а також Андрій Сахаров у Москві). Ще поговорив з батьком, а назавтра він помер (7 червня). Ті сім днів пішли на похорон та на потішання мами, імені котрої, як це у нас прийнято, він ніколи не згадував (Їлина, тобто Олена Яківна Синківська). Але часом діставав фотокартку, довго роздивлявся її і казав:
– Бідна моя мамо...
Якось я показав йому світлину моєї мами. Він так довго вдивлявся, аж я затривожився, що він там такого хоче побачити, а він:
– Які вони схожі, ці наші матері...

Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу
тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.
Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу –
поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.
Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,
сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.
Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,
перший спалах моїх геніально-чутких божевіль.
Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:
запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма,
заки довга моя не урвалась навіки дорога,
заки сина єдиного не поховала тюрма.
І спрацьовані руки, мов кореневища дубові,
вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх,
пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові,
осягнути якої немога і навіть зближатися гріх.
У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання,
не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати – гріх.
Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання,
бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась.
Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили
дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить.
Світ немилий без тебе, моя Богородице сива.
Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить.
Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою,
ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса
розпадуться колись над моєю тяжкою бідою,
і набезвік пробуде твоя вечорова краса.
І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір’ям,
як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний
затріпоче, заграє над всім пережуреним миром
і спаде з пеленою зірок зворохоблений рій.

Мати, кохана, Україна – усе це зливалося в якесь триєдине божество, котрому кожен з нас потай молився, але вголос про це смів говорити лише Поет Божою Ласкою.
Дістав листа від сина, тішиться, але зауважує, що він підписується «Дмитрик», а йому вже 18 років. Каже, що син виріс без нього. Під час 8-місячної відпустки нелегко було з ним порозумітися, аж побоюватися став, щоб геть не відчужився. Тепер син починає розуміти. Пізніше з робочої камери похвалився: син одружується, що для нього трохи несподівано. Але втішений його вибором: «Ту дівчинку я знаю – з дуже порядної родини» (Оксана, дочка Генріха та Гелі Дворків). В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Ярослава (18.05.1985). Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеґрами, але в руки не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.
Лист до сина. 3.10.1983.

Дорогий Дмитре,
ну, от, Тобі вже сімнадцять років. Я й не зогледівся, коли це сталося. Для мене Ти – мов янгол, що спустився з хмарки. Для мами, звичайно, ні: для неї Ти вічний. Не знаю, чи поздоровляти Тебе з цим ювілеєм юності. Зрештою, всяке поздоровлення з днем народження – для мене зрозуміле не зовсім. Які наші заслуги – в тому, що виповнилося 20 чи 40 літ? Такий уже етикет. Може, це – од людського бажання побільшити сферу свят: аби було видніше, світліше, мов од штучних лампіонів.
Що ж Тобі побажати? І чи маю я право на те, щоб Тобі бажати? Це одне з найдразливіших питань у моїх усе-далеких стосунках із Тобою. І все ж побажаю: живи по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці. Бо всі взірці (принаймні, більшість із них) – свідчення життьових поразок. Твій життьовий шлях – чергова з них. Коли я був у Твоєму віці, то вважав, що я всесильний, усемогутній, як Бог. Приємно, що було таке відчуття. Навіть згадувати – приємно. Хоч згадую – із усмішкою. Зі скептичною. Я далеко не всесильний, як бачиш.
Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує. Вимагати од часу – і немудро, і негідно, може. Але – і не пливи за течією. Будь собою – тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося (так Вернадський писав, згадуючи геологічні структури). Ідеал є один – добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам – ідеал Краси.
Зле жити без ідеалів, але не менше зле – з ідеалами. Втім, уточнити смисл слова «жити» я б не наважився: у мої 46 років воно таке ж таємниче, як і в Твої. Роки пішли тільки на те, щоб сказати: і не це, і не це, і не це. Не знаю, чи Ти повторював ці слова, чи, може, тільки допоминаєшся: життя – це праця, любов, футбол, боротьба, щастя, мандри, навчання і т. д. Стверджуєш, щоб завтра засумніватися: воно – не тільки праця, любов, футбол і т. д. Людина існує не пізнанням (хоч – і пізнанням), не працею (хоч – і працею), не любов’ю (хоч – і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто. Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще – з кількох позицій. А як би вчинив тут П’єр Безухов чи Роберт Джордан чи Мартін Іден, наприклад? Для цього треба мати щедре серце. Живуть же по-своєму дерева і квіти, жаби і ластівки, щурі й соколи. І претензій до них ніхто не ставить. Так і люди.
Щедре серце – дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити – то велике вміння. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи – коли буде) – намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її – небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу – кращати, а не гіршати. Любов – то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш – то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю. Не знай поганих дівчат – хай вони для Тебе просто не існують (я, скажімо, в свої 46 років просто не вірю, що бувають жінки, які лаються, обманюють, продаються і т.д. і т.п.). У мене, слава Богу, такого досвіду не було. І тішу себе тим, що знайомі дівчата моєї молодості ставали кращі коло мене (а я – коло них).
Так було і з мамою-Валею – найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращий од неї, вона – од мене. Я дякую Долі, що Валя – моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама – бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина, так схожа – у моїх очах – до моєї мами).
Далі. Хочу, щоб Тобі було приємно – і з людьми, і на самоті, і з однолітками, і зі старими людьми. Хочу, щоб Ти зростав – діаметром своєї душі. Намагайся бачити добре не тільки там, де блищить (спелеологія, Прип’ять, мандри, спорт), а й там, де ніякого блиску (копання землі чи прибирання квартири, заняття наукою і т. ін.). Музику вподобати легше, аніж крутити гайки. Але і те і те – людські заняття. Будь добрий до людей і намагайся віддавати їм більше, ніж брати (ще краще: не бачити різниці між віддаванням і бранням, але це надто складно – на Твої літа). Не будь злопам’ятний і мстивий, хоч і не дозволяй плювати в свою кашу...

Нам дозволено було передплачувати радянську пресу, і кожен старався забезпечитися якомога більшою кількістю, бо не знаєш, де ти, в якій камері будеш – мусив покладатися тільки на самого себе. Добре, що передплачувати можна було не тільки на зароблені, а й на прислані гроші. Бо це ж заробляєш, виконуючи норму, якихось сто рублів, половину одразу вираховують «на колючий дріт» – державі, з другої половини ще половина йде на оплату харчування, потім вираховують судові витрати – а Василеві на суд привезли з Колими його коштом «свідків» – от і здирали з нього дві тисячі рублів. На весь термін вистачило б. Чотири рублі можна було б витратити «на ларьок», та два за виконання норми виробітку – якщо того права не позбавляли. Та ще треба було оплатити одяг і взуття – от тобі й лишається всього декілька рублів. Тож мусили просити рідних допомагати, щоб не здуріти тут без ґазети, без книжки. «Книга – поштою», до речі, теж до послуг в’язня, але пригадаймо, що тоді писалося в пресі та які виходили книжки... Прийде кипа ґазет – їх переглянеш за кілька хвилин, бо читати там нічого, ні в тексті, ні поміж рядками. В україномовних особливо. Але передплачували їх з обов’язку, щоб знати, що нічого не змінюється. Василь відверто називав тодішню «Літературну Україну» «Сучкою» – так у таборах називають стінну пресу (у 19-му мордовському таборі стінґазета називалася «Дружба народов"), і на сміх пропонував висунути її спільно з КҐБ на здобуття Шевченківської премії – адже її стали давати за антиукраїнські писання. Якби Шевченко про те знав, то не захотів би бути Шевченком...
Щодо самого Шевченка, то мав Василь якось розмову під час короткої відпустки з однією московською дисиденткою про когось третього:
– Он считает Шевченко гением. Ха!
– І я теж належу до тих диваків, що вважають Шевченка генієм.
Москвичка, згадував Василь, знітилася і перевела розмову на інше. Василь розповів мені про цей випадок тому, що я тоді носився з ідеєю Литвина знайти коріння нашого правозахисту в Шевченкові, ще глибше – в українській козацькій вольниці.
– А мені, при всій моїй повазі до Шевченка, іноді хотілося б витрусити його з кожуха. Тому я й не перечитую його, бо боюся розчарування, – зауважив Василь.
Провінціялізм, зумовлений відсутністю державности, тотальне багатовікове нищення наших талантів, унаслідок чого ми не можемо стати врівень з іншими цивілізованими народами, – ось що гнітило його. Дивно чути звинувачення Стуса в націоналізмі, бо він дуже критично оцінював свій народ, відверто говорив про наші вироблені століттями рабства неґативні риси. Ось, казав, ми сотворили собі культ Шевченка та міф про його світову славу. Але світ його не знає, не розуміє, ми замкнуті в самих собі, ми не виробили своєї цивілізації, з котрою світ рахувався б, – а потенції такі в нас були. Але скільки ж тому нещасному народові довелося тужитися, доки він зміг народити Шевченка, вустами якого сказав своє слово істини! А скільки таких геніїв у нас видушили в колисці! Мені здається, казав, що геній – як сонце, тільки навпаки. Він концентрує в собі енерґію цілого народу.
Тут доречно буде нагадати одну публікацію, що з’явилася в харківському журналі «Прапор», коли нас із Василем уже розвели. Я зумів передати Василеві той номер, але він на те писання ніяк не зреаґував. Звик уже.
1983 року одеський професор філології Іван Дузь вояжував по Канаді. І от у Карлтонському університеті лучилося йому поговорили про Шевченка:
«І зараз почалися провокаційні питання:
– Як ви дивитеся на перспективи розвитку української літератури? Як скоро вона загине?
– Чому у вас заборонена українська мова? Чому діти не вивчають її в школі?
– Чому не друкуєте Василя Стуса, це ж найбільший продовжувач Шевченка?
І т. д.
Спокійно, доказово відповідаємо на кожний зухвалий випад. Говоримо про вершинні явища нашої української літератури, про О. Гончара, М. Стельмаха, Б. Олійника, Є. Гуцала, О. Коломійця, голову нашого республіканського товариства «Україна» В. Бровченка, про цікаву плеяду молодих прозаїків, поетів, драматургів. Розповідаємо про популярність української мови, про видання рідною мовою газет та журналів, наукових праць та художньої літератури. Називаємо тиражі. Аргументовано доводимо, що Василь Стус – запеклий антирадянщик, пасквіліст, наклепник, а не поет, що справжніми спадкоємцями Т. Г. Шевченка стали П. Г. Тичина, А. С. Малишко, М. Т. Рильський, М. П. Бажан, талановиті митці 60 – 70-х років, а не дисиденти-наклепники.
Пояснюємо, розтлумачуємо, аргументуємо, але все те, як горохом у стінку. Переконати тих, хто заробляє на брехні, неможливо.»
Але по живому краяли наші серця чергові покаяння, як-от Олеся Бердника в «Літературній Україні» від 17 травня 1984 року, повідомлення про «творчий звіт молодого комуніста» Миколи Вінграновського, «Афганські вірші» Дмитра Павличка... Як станемо було рахувати, хто ще з письменників не написав «покаяння» чи то у формі лайки на «жалюгідних відщепенців» або на українську еміґрацію, чи то у формі віршика про Леніна і його партію – то такі вміщалися на пальцях однієї руки. Ну, Ліна Костенко, Павло Мовчан, Валерій Шевчук, Григір Тютюнник... Гай-гай, не на порі про це говорити. Загляньте у Стусові записки «З таборового зошита».
У той час Василь прочитав та порадив мені книжку Віктора Тернера «Символ и ритуал» (М.: Наука, 1983), згодом «Структурную антропологию» К. Леві-Строса, називав їх геніяльними. Здавалося мені, що зачасто Василь уживає слово «геніяльний» – то від захоплення новими ідеями, співзвучними його душі, які знаходив то тут, то там. Читав багато і швидко, схоплюючи суть і на ходу розвиваючи думку.

Лист до дружини та сина. 4.03.1984.

Останнім часом, окрім усілякої «текучки» журнальної, займаюся китайською філософією. То надзвичайно цікаво, особливо про даосизм і чань-буддизм. Надзвичайно багато дають мені ці книги – для душі, для душевної рівноваги, для того, щоб розконцентруватися і не жити своїм «я», а жити, умовно кажучи, збоку од себе. Ця гарна книжка, що я з таким успіхом простудіював, зветься: Н. В. Абаев, «Чань-буддизм и культура психической деятельности в средневековом Китае». Видала цю книгу «Наука», Новосибірськ, 1983 р. Мені дуже подобається теза гуманізму, за яким до всього живого (рослин і тварин) треба ставитися, як до людини. І те, що людина повинна жити як усесвіт малий. Тобто, що все, наявне в усесвіті, є в людині. Отож, нам треба лише збудити в собі ці космічні сили і жити, піддавшись їхній волі, не чуючи спротиву своєї самоволі. Добре, що вчать звільнюватися од своїх егоїстичних емоцій (як зайвого сміття існування), а бути в прикорочених емоціях космічних стихій, тобто в стані постійної душевної (світової) гармонії. Втратити себе, щоб бути всім-світом, не знаючи ні смерті, ні народження, а лише зміни все-сущих-станів. Дуже я тепер радію таким книжкам, що допомагають мені чутися тут не гірше, ніж будь-де на землі.

Ще таке: читаю зараз винятково цікаву книгу: В. Тэрнер, «Символ и ритуал», (М., Наука, 1983). Замовив кілька подібних книжок: Клод Леви-Строс, «Структурная антропология» (М., Наука, 83), Леви-Строс К., «Печальные тропики», (М., Мысль, 1984).
Не читав сам, на жаль, але десь 2-3 роки тому вийшла книга: Дж. Фрэзер, «Золотая ветвь», яку обов’язково слід прочитати Дмитрові, коли він її подужає.
Ця книга В. Тернера, що я читаю, досить складна для сприймання. Хоч припускаю, що в молодшому віці її збагнути легше, бо ще молода душа. Багато, правда, іншомовних, украй рідкісних слів у ній, але, користуючись латинським, англійським, французьким словником (а в Дмитра на полиці є ще дуже гарний німецький словник чужих слів: Fremdwörterbuch), можна допомогти собі – проти цього засилля. Зате яка розкіш змісту! Це аналіз містичної механіки суспільства, звичаїв, соціальної психології, фрейдистських явищ, руху історії й закономірностей її руху, викликаних, сказати б, біологією, генетикою живого, що діє як цільна система, кожного разу знаходячи тисячі способів зарадити собі від закостеніння. Признаюся, що сам я нічого подібного досі не читав – за глибиною, переконливістю й чесністю аналізу. Коротше: це наче біологічний аналіз соціальних структур, історії – як вияву містичної гри сил, що ховаються під театральними контурами нібито-свідомих творців історії; вони, люди, ніби грають не граючи і навпаки: граючи не грають. А біологія людського роду, як одиниці, крутить свою містичну рулетку – і людям випадає доля, а суспільству – історичні події (наслідок цієї містичної долі, запрограмованої в чародійній рулетці).

Україномовну пресу в той час не ставало снаги читати. Вона зумисне робилася третьосортною, щоб убити людині в голову переконання: що українське – те послідуще. Читати таке – прирікати себе на дрімучий провінціялізм. Переглядали ми її хіба з мусу, щоб знати: у нас усе по-старому, мертвеччина. Стус більше читав російськомовні журнали: «Иностранная литература», «Театр», «Вопросы литературы», «Вопросы философии», шукаючи і знаходячи там хоч щось живе.
Була в зоні сяка-така книгозбірня, куди начальник відділку майор Долматов на наше домагання дозволив був тимчасово здавати свої власні книжки, щоб їх могли прочитати інші люди. Тривало так недовго, бо начальство боялося зв’язку поміж камерами в такий спосіб. Скоро Долматов розпорядився кожному перенести свої книжки в каптьорки, потім учинив чистку: в’язень має право тримати не більше 50 кг речей. Отам-то пограбували нас «законники»... Тож загалом доводилося просити окремих наглядачів передати книжку в іншу камеру. Зрідка це вдавалося. Або старалися, беручи свої речі в каптьорці, підкинути один одному в торбу домовлену книжку – господар зумисне залишав її незав’язаною. Нерідко ми на цьому «горіли», нас карали, книжки відбирали – але бажання підтримати один одного було сильнішим.
Михайло Горинь здав назовсім декілька томів Лесі Українки, які Стус старанно прочитав та багато чого понавиписував собі в зошит. Вражало його, що Леся в листах так багато пише про свої хвороби. «Оце в нас так: зійдуться два українці та й зараз: «У мене ту болить і ту болить». – «А в мене ще й ту і ту болить!» Бо про свої болячки не говорив, так ніби був залізний. Тільки й того, що сказав: «Там, у „Ґазах», мені вшили якийсь зеківський шлунок: приймає тільки баланду». Їсти він міг дуже трошки. Часом хотів узяти шматок хліба в робочу камеру – «нє положено», не пропускають. Ще якось казав: «Серце зупиняється». Тобто мав серцеву аритмію. Про Лесю запам’яталося таке:
– Ну який з тебе, Лесю, драматург? Смикаєш ти своїх персонажів за ниточки, і вони в тебе проголошують твої ідеї.
Лист до дружини та сина. 26.01.1982.

Дмитрику, Ти пишеш про Лесю Українку, про її «Лісову пісню». Про все це я міг би багато провадити. І про те, що Леся почала писати, коли наша література була вкрай бідна, як і мова. Тому вона вчила іноземні мови, щоб побагатити і свою, але вірші писати їй було тяжко – своєю мовою, дуже пересолодженою суфіксами (вечір тихесенький, місяць яснесенький), мовою, що не знала іншого, крім замкненого циклу сільської праці й сільської радості. Але все ж таки вона багато зробила, щоб вирватися із цього кола – світу в малому вікні. Вона кликала на ширші простори. Кликала, передусім. Тому її вірші здебільша кличні, їй не ходило про саму себе. На свій час вона була для України могутньою поеткою. А сьогодні читати її не дуже втішно. Бо ми вже розпанькані на могутніших, зріліших віршах Лорки чи Цвєтаєвої, чи Еліота. Франко це чув, як і Леся. І замолоду писав прегарні вірші («Смерть Каїна» – здається, так зветься його поема, написана десь до 30 років життя, одна із наймогутніших у нього і видатна й по сьогодні). Леся почула, що її вірші не дають їй змоги висловитися до кінця – і почала свої прегарні драми. Із віршів Лесі я люблю, може, 5-6, найбільше – десяток. Решта мене не зачіпає. А драми її я люблю. «Лісова пісня» – не найкраща, звичайно. Вона тільки найніжніша, найтонша, але – не найглибша. Те, що вчать у школі її, а не іншу драму – нічого не важить. Ось прочитай «У пущі», «Руфін і Прісцілла» – вони тобі сподобаються більше (може, на Твій вік – і ні, але пам’ятаю по собі: «Лісову пісню» я обожнював у школі, а решту драм – вже в інституті). А смисл «Лісової пісні» – такий, як Ти і пишеш. Є така приказка: краще синиця в жмені, аніж журавель у небі. На жаль, є. Мені такі приказки вкрай не подобаються: журавель у небі – прегарний. Є ще така приказка: дурний думкою багатіє. Вкрай гидка приказка. Такі дурні, що багатіють думкою, – літають перші в космос, пускаються з Магелланом довкола світу, йдуть на багаття з Джордано Бруно. Отож: Мавка – для дурних, Килина – для «розумних». Бо Мавка – це мрія, це коротке сонце в сірому житті, Мавка – це свято, великдень душі. А Килина – це сірі будні, це сало з часником, це повна макітра вареників і жодної зірки над головою. «Життя» любить килин, а мавок убиває. Бо Мавка за день проживе більше, як Килина за 100 років. Бо Мавка – це обрій, світанок, а Килина – як пшоно, висипане курам під ноги. Життя більшості людей – це одна опасиста Килина (пудів на 7 вагою), а Мавка їм ненависна, бо все зове до чогось непевного, нездійсненного, завжди ошукає, залишить у дурнях. А дурнями не бояться бути лише мудрі. Дурні ж хочуть бути мудрими – тому тримаються за Килину, як чорт за грішного душу. Одне слово, драма-феєрія Лесі – це драма людського життя: трагедія журавля в небі і гопак свиней на оборі. Коли ваша вчителька каже, що твори важать тільки ті, що дають серцю й розуму – то вона добра вчителька, вона розуміє літературу і добре відчуває її. Я не знаю, чи Ти мене зрозумієш: уся література – це оповідь про трагедію. Трагедію життя, яку література вчить не відчувати як трагедію.

Доречно згадати, що В.Стус одного разу вимусив Леоніда Бородіна прочитати одну драму Лесі Українки і переконав його, що твір її нічим не гірший, а то й вище стоїть за своїми художніми якостями від творів, визнаних європейською класикою. Нас не знають і не цінують у світі тому, що ми недержавна нація і не можемо себе належно подати. Ось ви, росіяни, видаєте у Москві своїх «ідейних ворогів» Пастернака, Бєлого, Булгакова, Цвєтаєву, у себе їх не продаєте, а везете за кордон, бо добре знаєте, що не з Дем’яном Бєдним треба виходити на люди.
Якось спитав мене, чи знаю я Винниченка.
– Звідки? Я тільки другий том «Відродження нації» читав – мені його інкриміновано було в 1973 році. А наша викладачка літератури професор Ніна Йосипівна Жук переконувала нас, що Винниченка і читати не варто. Якби прочитали, то плювалися б – стільки там гидоти. Варті чогось, казала, хіба що ранні оповідання.
– Бідний ти чоловік, Василю. Без Винниченка українська література – що чоловік об одній легені. Винниченко – це половина української прози.
Ще якось казав, що дуже хочеться йому писати прозу. Я намагався уявити собі, яка б вона була: густа, як мед, і крута, як калинова кров. Бо не лише поетичне, а й побутове його мовлення, як я вже зауважував, вражало точністю, образністю, метафоричністю, а здатність дивуватися і відкривати у факті самісіньку сутність була дивовижною. Ось каже мені:
– Оце ось ти маєш три судимости? Оце ти особливо небезпечний державний злочинець і рецидивіст? Та це жах! Це жах!
А й справді, як подумаєш...
Шуліка забив і поволі патрає під нашими вікнами горобця, зирячи жовтим оком. Кличу діда Семена і Василя подивитися. Ще дід не зліз із нарів, як Василь уже кричить у кватирку:
– Ух ти, ґебіст проклятий!
«Ґебе» – це слово Василь вимовляв з особливим притиском, а всю злочинну камарилью називав ніжним словом «бандочка». Цілком в українській традиції – навіть у гімні у нас «воріженьки». Коли йому особливо дошкуляли, гримів словами: «Гестапівці! Фашисти!» На що Іван Кандиба зауважував, що він їм компліменти роздає.
Худий, стрункої статури, він ходив неквапом, як усі високі зростом і духом люди. Обличчя мав напружене, аж із відкопиленою нижньою губою, – таким його й зобразив скульптор Борис Довгань. Хіба він таким був ще до першого ув’язнення? Мабуть, скульптор схопив його цілісний образ, той, що навіки. Очі мав каштанові, аж чорні, степові, скіфські (якась крупинка на одному яблуку), погляд проникливий – начальство його не витримувало і люто ненавиділо за часом відверте в тому погляді презирство. У ставленні до співкамерників був чемним і ненав’язливим. Курив – і страждав від того, що завдає цим прикрощів іншим. Але ніколи не забував принаймні підходити до кватирки чи до дверей – залежно звідки протяг. Треба сказати, що куріння в камері – частий привід для напруження і конфліктів, та з Василем їх не бувало, бо він годився, що то справді таки «злочинна діяльність» – курити в камері – і намагався якомога менше дошкуляти ним оточенню. Пам’ятаю, як тішився, одержавши в бандеролі якогось особливо пахучого тютюну, але зараз же став передавати його курцям в інші камери. Таку послугу наглядачі робили.
У Різдвяний вечір 1983 року Василя посадили до карцеру, відтак до одиночки на цілий рік. Там тяжчі умови, але маєш самоту. Сидячи там, він не тратився на балачки і мав більше вільного часу. Діставши там книжечку віршів Райнера Марії Рільке німецькою мовою (передмова російською), він узявся перекладати його елеґії. Працював «запоями», ночами спати не міг – добре, що в камері і вночі світиться. А камера його була в самім куточку бараку: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали. Та й чути їх, коли йдуть. Якщо, звичайно, не підкрадаються. Тож часом уранці відчиняються двері:
– Ну, Стус, давай, что ты там насочинял за ночь.
Стус мовчки стає в кутку, у голій камері ніде щось сховати...

Лист до дружини та сина. 12.06.1983.

Зробив, Вальочку, переклад вірша Марини Цвєтаєвої «Неподражаемо лжет жизнь»:
Ну й химерує лжа життьова!
Правду мурує? З брехонь? – Овва!
Жили вузлами в’яжи – це й є
справжнє життя твоє.
Ніби в житі лежиш: дзвін, плин.
Все, небожителю, геть все – лжа!
Вже і за жимолоттю – сто жал
– Тим і радій! – Жаль.
Не жур мене, друже, і не кори
нам зачаровано душ став.
Отже, чоло в сон занури,
бо ж – нáщо співав?
До білої книги твого німоття,
до глини воль твоїх спроквола,
покірно схиляю улам чола
бо ж долоня – життя.
Перекладати такий вірш – то штука: треба спочатку встановити, щó перекладати: звуки (у Цвєтаєвої: неподражаемо лжет жизнь, сверх ожидания, сверх лжи, но по дрожанию всех жил можешь узнать: жизнь!) чи зміст. Але у цьому вірші змісту, сказати б, нема. Тобто: замість словесного змісту є зміст звуковий, зміст інтонації (як завжди – скаженої, шаленої у Марини). Во ржи – во лжи – жимолость – не жури, заворожи. Ось це й треба перекласти – ланцюг звуків. Зберігши грацію вірша. Втім, цей вірш – не найкращий цвєтаєвський. Скажу навіть: такі вірші писати не тяжко, бо це більше техніка, тренаж, ремесло, вправність. Надто над перекладом не дбав, бо не дуже цікаво.
Ось у Рільке – про жінок – дзеркала:
О дивні зблиски боязких подоб!
Де взявсь той блиск, якщо нема тривання?
Жіночу спрагу самоспоглядання
гамує люстро, що, як склеп, могло б
за світ їм стати. В мерехті отім
ми чуєм скритий стік своєї суті.
Єство ж жіноче – там, де, в люстро вкуте,
воно, подвоєне, стає цілим.
Ось різниця – між Рільке і Цветаєвою: Рільке – маґ, Марина – акторка, що грає чарівницю. Втім, натепер і вірші Рільке «не йдуть»: стихія Уїтмена – вільного прозо-вірша, геть вільна, геть чуйна до найменших модуляцій настрою, – теперішня стихія.
.....
Допіру переклав вірша Рільке «Пантера». Але мені, як і в Рільке, хочеться зробити її чоловічої статі. Отже, вірш я назвав «Барс»:
Йому несила втоми подолати
од миготіння нескінченних ґрат.
Неначе світ – це ґрати, ґрати, ґрати,
помножені в очах увостократ.
Легка його ступа, м’яка і пружна,
затиснена в малесенький обруч, –
мов танець сили, зібганої кружно
довкола волі, що крутіша круч.
І тільки інколи спаде запона
з його очей – тоді у нього світ
зайде, пройнявши тіло, шалом повне,
а серця досягне – і згубить слід.

Німецьку мову він знав віддавна, а в Кучино вивчав анґлійську та французьку, беручи на роботу папірці зі словами. Часто їх відбирали, обшукуючи при виході на роботу, і карали за те. Щоб освоїти мову, казав Василь, потрібно покинути геть усе і пожити в ній хоча б декілька місяців. Найбільше йому допомагав у вивченні мов Март Ніклус, який, крім своєї рідної естонської, вільно володів російською, анґлійською, французькою і німецькою. Це характерне для малих народів – знати чужі мови. Ми, українці, невигідно відрізняємось від них. Вважаємо, що нас і так багато, є з ким спілкуватися. А тим паче, що читати тими чужими мовами все одно нема чого – то вивчає їх хіба той, хто має високий рівень амбіцій. Василь так не вважав, знаходив застосування своїм знанням і в умовах неволі. У Юрія Федорова був польський «Словнік енциклопедични» – Стус перечитав його повністю, бо не відчував якихось труднощів з будь-якою слов’янською мовою. Дуже допомагали йому ці знання у власному словотворенні. Зрештою, слово – це його професія, предмет захоплення, предмет творчости.
Це правда: ніхто в Кучино не сидів у карцерах так часто, як Василь Стус та ще Март Ніклус. Март був здоровий, витривалий чоловік, після карцеру чи голодівки порівняно швидко відходив, а Василеві з його двома третинами шлунку, що багато чого взагалі не приймав, це було смертельно небезпечно. Здається, Март того не врахував, починаючи голодівку 8 лютого 1983 року і сповістивши про це Василеві. Василь не міг його не підтримати. І це в умовах одиночки. Через два тижні їх одвезли до лікарні, але там було нестерпно холодно, і після 18 діб Василь припинив голодівку.
– Як гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись, – зізнався якось мені.
Коли мені кажуть: «А що у вашій українській культурі є?» – я пригадую Шевченка з його захалявною книжечкою і ґрафа Льва Толстого, який бавився вегетаріянством і по 25 разів переписував окремі сторінки. Згадую засланого в Одесу і на Кавказ Пушкіна – і нашого Павла Грабовського, який півжиття провів у неволі.
Це не докір комусь там з письменників – боронь Боже! Це докір тим, хто сміє порівнювати наслідки, не зваживши на зусилля і потенції.
"Дети Арбата» Анатолія Рибакова, «Белые одежды» Володимира Дудінцева писалися, можна сказати, на виду в КҐБ; роман Василя Ґроссмана «Жизнь и судьба» заарештували не на 200 років, як пророкував А. М. Суслов, а всього на 30. Але не автора. А в нас, українців, вигрібали все чисто не лише з шухляд, але й зі щілин та закутків душ, і самі душі витрясалися з тіл потенційних авторів! Хіба того не знає Віталій Коротич, який посмів дорікнути українським письменникам, що вони не мають чого діставати «з шухляд"? Звичайно, все, що Коротич писав у так звані «застійні часи», за чиїмось вдалим висловом, «справно цокотіло до друкарень», а він тим часом повчав нас по радіо, що треба звільняти місце бабусям у трамваї. А про місце, в якому був Василь Стус, він не згадував ніде ні словом.
До речі, про Коротича. Якось Василь згадував про один літературний вечір, що на ньому головував Коротич, – ще до 1972 року. Василь різко виступив там. Коротич, як головуючий, намагався нейтралізувати різкість. Але під час перерви чи то після закінчення вечора ухопив Василя за лікоть і потиснув. Мовляв, молодець, Василю, я з тобою, але ж розумієш, що не кожному можна так, як тобі.
Чимало часу Стус провів сам-на-сам із колишнім кримінальником Борисом Михайловичем Ромашовим із Арзамаса Горьковської области. Ромашов спочатку сидів 25 років за вбивство, але став у таборі «політикувати», за що йому дали декілька років «антирадянщини», етапували до Сосновки в Мордовію, а потім знову повернули до кримінального табору. Там він написав щось на зразок спогадів про політзону і запакував їх у ящик із продукцією, яку вивозили з зони. Їх виявили аж у Владивостоці. Звільнився, чотири місяці пиячив, поміж тим обписав паспорт і військовий квиток якимись гаслами і кинув через паркан у військкомат. Тут йому й інкримінували спогади, зробили рецидивістом, не зважаючи на те, що в нього є довідка про психічні негаразди. Сидіти з ним у камері було тяжко, навіть небезпечно. Як правило, другого-третього місяця з усіма у нього виникали конфлікти. Певна річ, він озлобився і проти Василя. У робочій камері № 13, де тісно, ніде повернутися, прибив на підлозі планку, за яку заборонив Василеві ступати і класти свої шнури. Якось замахнувся механічною викруткою – а це півметровий металевий інструмент. Василь мусив викликати наглядачів і завимагав негайно їх розселити. Але їх обох посадили до карцерів, звинувативши у взаємному конфлікті. Пам’ятаю, як Василь гримів потім у «діжурці», я слухав через стіну:
– За що я сидів п’ять діб?
Але їх і після цього знову звели в одній камері. Згодом Ромашов сидів з на диво незворушним, спокійним литовцем Балісом Ґаяускасом, що був заглиблений у вивчення мов (читав чи не всіма європейськими, розмовляв колись із китайцями, японцями, корейцями – з ким тільки не сидів за попередні 25 років і цих 10!). При ньому Ромашов у 12-й камері підпалив був матрац, двічі побив-потрощив вікно. Бачачи, що на таке адміністрація не реаґує, у робочій камері ударив ззаду Ґаяускаса по голові залізною викруткою, потім двічі лезом викрутки проти серця – але лезо, на щастя, було коротке, та й упав Баліс боком... Потім бив ще і ще (нарахували 12 саден). Прибігли наглядачі, відчинили дерев’яні двері, а ґратчаті побоялися, доки Ромашов не кинув викрутку і не сказав: «Все!» Чути було, що Баліс гукав: «Почему не спасаете?"
Потерпілого протримали в лікарні тільки 12 діб, щоб зафіксувати лише «легкі тілесні пошкодження». У порушенні кримінальної справи відмовили, обмежилося півроком одиночки, що для Ромашова було скоріше нагородою, а не покаранням, бо там йому вже ніхто не заважав варити на обгортковому папері чай, принесений від каґебіста. Це не здогади – якось мене послали викосити бур’ян попід бараком, і я бачив під вікном Ромашова фольґу з-під чаю, недопалений папір: мабуть, викинув, коли наглядачі зауважили. Не всіх же наглядачів каґебіст оповіщав про свої стосунки з Ромашовим. Певна річ, Ромашов – жертва умов, але є підстави вважати, що керувався він шовіністичними настроями, які підігрівалися каґебістами. Кримінальний елемент постійно використовувався адміністрацією проти в’язнів сумління для внутрішньокамерного терору, а як удавалося, то й як донощиків. Платили за це чаєм, не зауважували їм деяких порушень. Ще коли я сидів з Ромашовим та з Федоровим, то він той чай варив щодня в робочій камері на обгортковому папері. Доки було літо і було вийнято декілька шибок – я терпів. А як стало холодно – я відчув, що серце моє не витримує. Натиснув на ґудзик дзвінка і завимагав мене звідти випустити. Певна річ, я порушив «зеківську етику» – фактично зробив донос на співкамерника, за що Ромашов мені погрожував убивством. Після того він ото сидів з Василем, потім – з Балісом.
Я так багато розповідаю про Ромашова, чоловіка явно недостойного, тому, що він, крім наглядачів, мабуть, єдиний знає таємницю смерти Василя Стуса, тож треба знати, хто він є. (На зустрічі зі мною в жовтні 2000 року в Чусовому Баліс Ґаяускас висловив припущення, що Ромашова каґебісти могли послати вбити Стуса. Він міг це зробити з почуття ненависти до Стуса, з шовіністичних своїх переконань, з корисливих мотивів, зважаючи на психічні відхиленння).
Час від часу в зоні виникали конфлікти з адміністрацією, і тоді доводилося протестувати голодівками, які, як правило, не давали позитивних для нас наслідків. Але найчастіше голодівки пов’язані були з певними датами, коли в’язні сумління всіх таборів демонстрували солідарність поміж собою, протестували проти незаконного ув’язнення та нелюдських умов утримання. Ще з 70-х років повелося відзначати 12 січня – день українського політв’язня (в пам’ять арештів 1972 року). 24 квітня ми солідаризувалися з вірменами – день геноциду 1915 року. 5 вересня – день пам’яти жертв червоного терору (декрет Совнаркому про червоний терор, 1918 рік). 30 жовтня – день радянського політв’язня, зумисне ні до чого не прив’язана дата. 10 грудня – день прав людини.
Стус, Тихий, Ніклус ніколи не оминали цих дат, не зважаючи на свій стан. Голодували й інші, в тому числі і я. Адміністрація колоній до цього ставилася зовні спокійно, бо заяви писалися не на її ім’я. Вона лише старанно збирала інформацію, хто яку участь брав, хто був ініціятором, а потім сумлінно виконувала розпорядження згори (від каґебістів), кого як покарати. Але десь 1983 року заступник начальника колонії з режиму майор Федоров обійшов усі камери і попередив, що є нова вказівка: усі «необґрунтовані» голодівки вважати порушенням режиму утримання, за участь у них карати. Що й почали здійснювати. Постало питання, чи варто тому, хто чекає побачення, свідомо позбуватися його? Чи варто наражатися на інші покарання – їх нам і так вистачає? Дехто почав утримуватися, тільки подавав заяву протесту, не оголошуючи голодівки. Василь же був у цьому послідовний до кінця.
Перед цими датами завжди проводилися погроми в камерах, відбирали все рукописне, когось саджали до карцеру, фабрикуючи «порушення режиму», когось переводили до іншої камери, перекидали в інші зони (як мене 30 жовтня 1975 року). У 1983 році мене, Левка Лук’яненка, Вячеслава Острогляда та голодуючого вже більше двох тижнів Юрія Литвина 29 жовтня повезли до лікарні. Воронок поламався, нас повернули назад – відвезли завтра. Там лікар (здається, Харісов) оголосив, що надалі медпрацівники не будуть допомагати в’язням боротися з адміністрацією, тобто не будуть нас штучно годувати. Допускатимуть голодуючого до стану коми і рятуватимуть у останній момент, а з коми, як відомо, виходять інвалідами, як не фізичними, то психічними. Литвина годували штучно 16-ї та 25-ї доби, 26-ї він припинив голодівку. Стус у лютому голодував 18 діб. Його не годували зовсім. Були чутки, що на суворім режимі люди голодували по 18 – 20 діб, їх теж не рятували.
У всіх тоді свіжою була пам’ять про смертельну голодівку хлопців з Ірландської Республіканської Армії, які домагалися повернення статусу політв’язня. Цього статусу «залізна леді» Марґарет Тетчер позбавила їх тому, що вони вдавалися до насильства, борючись за незалежність Північної Ірландії. Як не оцінюй їхніх дій, але мужність, з якою десятеро один за одним, на чолі зі своїм лідером Робертом Сендсом, пішли на смерть, вразила увесь світ, надто ж нас, хто теж тривалий час домагався статусу політв’язня. Найдовше хтось із них витримав 59 діб, найменше – 42. Голодівка – це не просто засіб тиску на уряд, а демонстрація готовности вмерти, якщо вимога не буде задовільнена. І якщо хтось іде на голодівку – повинен уже зважитися вмерти. У демократичній державі людина сама розпоряджається своїм життям. Ірландські хлопці взяли слово від своєї рідні, що, коли вони вже не будуть володіти собою, то рідні не погодяться дати згоду їх рятувати. Утім, тоді вже починаються незворотні процеси – урятувати людину практично неможливо. У нас же – не було й права померти. Я знаю людей, що голодували роками, наприклад, Анатолій Лупиніс, а померти йому не давали. Я бачив у 1973 році у психлікарні ім. Павлова в’язня, який голодував майже рік, будучи у стані депресії. Але лікарі вважали, що депресію він імітує – після кожного штучного голодування його приводили побитим до крови...
Правда й те, що дехто з в’язнів, у тому числі й політичних, зловживав цим радянським «гуманізмом». Ще в Мордовії спитали були одного:
– Ну, як голодується?
– Ничего, с аппетитом.
Такі випадки бували, але рідко. Вони осуджувалися неписаною етикою політв’язнів. Таке було можливе в таборі, але не в камері, де ти просто не мав чого з’їсти, якщо не приймав їжу через «кормушку». Голодуючого третьої доби мусили ізолювати, але цього часом не робили, щоб винуватити, ніби він бере їжу в сусідів.
У стосунках з адміністрацією Стус, як мені здається, часом розпалювався і говорив зарізко, а їм того тільки й треба було: вони його зумисне «розкручували», щоб мати привід покарати. А вони ж на провокаторів училися. Та й бридко говорити з ними, коли бачиш їхні цілі. Ось, наприклад, одного разу викликав Баліса Ґаяускаса начальник режиму Федоров. Цього старого вовка напускають, точніше, він сам приходить, коли наглядачі не можуть знайти чи спровокувати якесь «порушення». Федоров без нічого не піде. Баліс не відповідає на запитання. За це й покарали. Наступного разу Баліс відповідає на запитання. Тоді Федоров питає:
– А как вы относитесь к администрации, в частности ко мне?
Сказати правду? Відповідає щось ухильне. Наслідок: «В беседе был неоткровенен». Покарати.
Віктораса Пяткуса Федоров покарав за те, що в нього комірець не випрасуваний. Ніби в нас у камері є праска.
"Що не заборонене, те дозволене» – тепер це у всіх на вустах. На вустах же наших карателів було інше: «Що не дозволене, те заборонене». І тичуть у «Правила…», що висять на стіні.
– А дихати дозволено «Правилами…» чи заборонено? Розмовляти, на парашу, вибачте, ходити – дозволено чи заборонено вашими «Правилами…»? – спересердя питає Василь.
Зараз ми сприймаємо Василя Стуса переважно як поета, але сам він у побуті ніколи того не підкреслював. Дуже сміявся з жарту, привезеного з етапу Ґаяускасом: «Спочатку прочитаємо книжку. Потім журнал. Потім ґазети. Ну, а вже коли геть нічого робити буде – тоді будемо писати вірші». То остання, мовляв, справа...
Якось задумливо сказав:
– Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав.
Лист до дружини та сина. Листопад-грудень 1984.

Був мені сон – і я збагнув – у сні – чому я, слава Богу, не такий, як усі. Там, де світ існує при t°, даймо, 24°, я зберігаю автономну ауру з t° або 20° або 30°. Цей поріг – обов’язковий для того, щоб мати фізичну здатність на погляд ізбоку, з другого середовища, щоб не розчинити свій дух у загальноприйнятій фізичній законоданості, щоб бути медіатором двох різних світів. Це вже другий чи третій віщий сон, у якому я прозріваю те, чого не міг збагнути при світлі розуму. О, які прекрасні прозові сюжети мені сняться! Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову – на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар (überlieferung, кажуть німці), як сяєво жар-птиці.

Хто зна, читачу, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерти – то й вірші його були б інакші.
А все ж найнадійніше, що залишається від нас, – записане слово. Тож лишається від Василя насамперед поезія як зматеріялізований у слові біль свого часу, ні, праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України: вона найвиразніше мовила сучасникам і нащадкам його вустами. Він був оголеним нервом епохи, котра, дай Боже, уже минає. Він відчував її так тонко і гостро та пророкував майбутнє так точно, що ми ще не раз подивуємо його дарові. Саме це – здатність бачити майбутнє, пророкувати – є ознакою генія, саме цим долучається він до Вічности:
Ще кілька літ – і увірветься в’язь.
Колючий дріт увійде в сни диточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона барка в чорноводді доль
загубиться. І фенікс довгоногий
тебе перенесе в ясні чертоги
від самоволь, покари і недоль.
А все тоте, що виснив у житті,
як рить, проб’ється на плиті могильній,
бо ж ти єси тепер довіку вільний,
розіп’ятий на чорному хресті.
Гай-гай, тепер багато сміливців, що кладуть голови на рейку, коли поїзд уже пройшов. Де ви були тоді? «А ми й тоді так думали, тільки мовчали», – кажуть. То й не дивно буде і справедливо, що «назнаменовання пророчі» нащадки шукатимуть саме у віршах Стуса, а не в теоретичних викладах людей, які хутенько «перебудувалися» настільки, наскільки їм дозволили. Чи справді в’язь колючого дроту навіки увірвалася, чи не стане вона явою, а не снами, для дітей наших?
Як болісно читав він свої вірші, щоразу тяжко переживаючи їх і спопеляючись. Особливо «Яка нестерпна рідна чужина» та «Гойдається вечора зламана віть» – не той варіянт, що тепер публікується, а коротший. Я попросив Василя записати мені декілька віршів (бо пам’ятав з Мордовії лише деякі шматки), та він записав один, та ще «Тоска по Родине» Марини Цветаєвої. Довелося ще раз попросити, і він записав ще декілька. І здолів вивчити їх із десяток, ще коли Василь жив. А потім повторював їх собі – задля духовної підтримки, і донині ношу їх як скарб душі своєї.

Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні – а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить – бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою – обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
і згадкою – вечора зламана віть.
І сонце – твоє, простопадне – кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт –
не спить?).
Усесвіт – не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це – торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце – не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння – над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб –
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку – од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.

Цей вірш є ключовим до розуміння назви збірки «Палімпсести», яку Василь думав спочатку назвати «Зламана віть», та вирішив, що було б надто банально. Палімпсест – перґамент, на якому було щось написане, а потім змите, стерте, зішкрябане, а натомість написаний новий текст. Для науки первісний текст часом становить більшу вартість, і його іноді вдається прочитати. Отака наша історія – зішкрябана, стерта з нашої пам’яти, натомість написане щось зовсім несусвітнє... «Зимові дерева» – назва найпершої збірки (наголос саме так: дерева, на останньому складі), – дерева у стані анабіозу, як мертві; зламана віть, переорана дорога з минулого в майбутнє, загублений прадавній шлях, обрушене духовне небо під завалами (торосами) чужих обрушених неб – усе це метафори одного рівня, нагромаджені, як каменюччя, створюють трагічну картину нашого історичного буття, майже безнадійного поривання до сонця, до повновартого буття.
Амфібрахій нагадує ходу сліпого каліки з костуром. Розірвані поміж рядками слова ніби розвертають Усесвіт, який потім покотиться, пострибає м’ячем:
Він вовтузиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів...
І, як удар пліті, зі свистом звучало: «Плі-ть».
Лист до дружини та сина. 10.08.1981.

О, це так гарно – про дерева, так по-дитинячи чисто, так по-юначи буремно. Завжди дякую Богові, що на землі є такі люди – такого ось пориву, такої чистоти надземної, такої крилатості. Якось так сталося, що мені, романтикові, з дитинства хотілося належати до цього ж племені – непришпилених циган, що таборяться місцями своєї волі, своєї радості. Це – доля, а не перевага, не претензія на щось. Доля, для якої так тісно – на землі, доля, якій – часто-густо – просто немає місця на землі. Тому люди виростають не за покликом долі, живуть не за її велінням, а – без неї (як вийде, як буде – тобто, буду такий, як усі, а решта – то химерики; потім же виявляється, що химерики якраз і були моїми питомими ознаками, у химериках – усе ім’я людини, її окресленість, її жива суть. Спільне – то мертве; живе – то індивідуальне). Доля – то велике слово. Але коли саме людина збагне, що таке доля? Одна – в пізнішому віці, коли змарнує свої літа і свою душу, друга – взагалі не впізнає. Може, Ти скажеш: а для чого це – бути вірним долі? І це питання буде найнедоречнішим. Бо доля не має мети (для чого росте дерево? для чого тече річка?), вона є, а існуючи вже має мету (не свою, а, сказати б, Господню – хто створив її, окреслив її). І в цій широкості долі, яка ширша (і незрівнянно!) за мету, – справжні розкоші життя. Хоч розкоші це – своєрідні: від них синці не сходять із голови, на яку сиплються горіхи і яблука і тяжкі грудки. Але доля не відгороджує нас від болю, вона не зважає на біль. Так і людина, справжня, – на біль не зважає.

Наслуханий Василевим читанням, я намагаюся часом імітувати його, але тільки ті вірші, які чув від автора та які відчуваю серцем.
Улітку в камерах гаряче, то не заборонялося вийняти декілька шибок і запнути їх марлею – бо тьма комарів! Вони нам місяць-півтора спати не давали. Але що вийнято шибки – це значно полегшувало нам спілкування. Такої пори Василь одержав у листі від дружини переписану поему Ліни Костенко про циганську поетесу Папушу. Став коло вікна і голосно прочитав. Була неділя, наглядачам чомусь не захотілося гримати, чи то й у них спрацювало щось людське... То Василь прочитав і своїх декілька віршів.
Але найпам’ятніші мені все-таки ситуації екстремальні. Він був як накручена пружина, котрій конче потрібно час від часу розпрямлятися – віршем чи емоційним вибухом.
Перших днів 1983 року Василь звернувся до чергового помічника начальника колонії капітана Ляпунова, щоб довідатися про долю вилучених недавно під час обшуку паперів, на які не видали ніякого документа.
– Хто забрав?
– Отой новий офіцер, татарин, прізвища його не знаю.
Ляпунов склав рапорт, у якому зобразив розмову як образу національної гідности майора Ґатіна, і Василя у Різдвяний вечір, саме на день його народження, посадили в карцер. Одночасно посадили і Марта Ніклуса.
– Василь, где ты? На крыше? – Ніклус недавно вичитав, що в якійсь країні в’язні позалазили на дах тюрми і начальник не знав, як їх звідти познімати. Наших би їм фахівців типу Новицького...
– А чорт його знає! У якійсь душогубці... Імені Леніна-Сталіна... І Ґатіна-татарина!

Зі спогадів Марта Ніклуса:

В этом аду, одетый в тюремную робу – «тигровую шкуру», Василь тем не менее сумел остаться джентльменом. По своим взглядам убежденный антикоммунист, в отношениях с тюремными надзирателями и начальством он не шел ни на какие компромиссы. КҐБ он именовал «бандитским учреждением гестаповского типа": личный опыт давал ему более чем достаточно оснований для такой характеристики.
В совершенстве владея русским языком, он не раз помогал мне писать грамотно составленные и хорошо аргументированные заявления (впрочем, во времена застоя они были «гласом вопиющего в пустыне"). Он читал на немецком, английском, французском и еще нескольких языках.
Март Никлус. Воспоминания о соратнике. (Пер. с эстонского). 1990 г.

Я стою коло дверей своєї 17-ї камери, дослухаюся, переказую співкамерникам, що чути. Наглядачі гримають на Ніклуса і Стуса, але розбурхана, ображена Василева душа не знає впину. Тоді вмикають гучномовець, зумисне для цього встановлений у коридорі. І все ж Василь у перерві між мовою дикторів устиг прокричати:
– Хто не братиме участи в голодівці 12 січня – той боягуз!
Про намір тримати голодівку або подавати заяву протесту ми вже один одного інформували, але, згідно з зеківською етикою, кожен сам для себе вирішував, як йому чинити. То ж мене здивували ці слова:
– Ну, це вже не Василь говорить... – скрушно констатую.
Тоді Юрій Литвин мені болісно зауважує:
– Василю, не можна поета міряти однаковою зі всіма міркою. Поет живе у своєму світі, нам не відомому, тому ми не маємо права його осуджувати зі своєї раціоналістичної вежі, бо ризикуємо помилитися...
Ліг на свої нари в куточку (тоді ще можна було) та й заплакав, бідачисько... Так мені відкрилася ще одна істина.
Після карцера Василеві оформили рік одиночки, де ще не раз саджали в карцер, і ті доби доплюсовували потім до того року, тож вийшов він звідти аж у лютому 1984 року в 12-ту камеру, а потім до нас, у 18-ту.
А Василева імпровізація мала продовження і стала своєрідним фольклором: сидиш ото, крутиш осоружні ґвинтики, гатиш викруткою: «За Леніна! За Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку – за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму увібгаєш?»
Інколи Василь докоряв соузникам за пасивність. Він жив у режимі постійного крайнього напруження і хотів, щоб такими були й інші.
– Василю, – пояснював я йому, – не можу я бути таким, як ви. Я здатний на екстремальні вчинки, але протягом короткого періоду. Не можу я бути в стані конфронтації постійно. Мене не вистачить надовго. Не можу я братися за камінь, якого знаю, що не підніму. Тільки зігнуся та осоромлюся. Не можу я постійно палахкотіти, але я годен ще багато літ чадіти, хай їм дим очі виїдає...
Василь погоджувався з цим і казав, що негоже і йому весь час вириватися попереду, треба оглядатися на громаду, на фізичні та духовні спромоги цих виснажених, а часом і перетлілих людей, котрим уже просто негоже поступитися своєю позицією, тому вони через силу стоять на своєму, лиш би не поступитися назад – де там уже йти вперед!
– Я не герой, Василю, я жертва. І якщо хочете знати, то цілком серйозно вважаю, що крім як на оце сидіння, я вже ні на що не годен – тут із мене найбільша користь Україні...
Може, ці думки здадуться комусь занадто розпачливими, але люби, Боже, правду – не були вони позою, продиктованою страхом. Василь працював у далекій від мене камері, до нього важко було докричатися, але я одного разу чув через кватирку, як і Левко Лук’яненко йому гукав з далекої камери:
– Якщо ми приймемо рішення самоспалитися, то я готовий. Але на довготривалі зусилля я вже не годен. Я не маю сили.
Та навіть і після цього Василь сказав:
– Біда мені з цими плохими вівцями. Скільки сидиш – усе на них оглядайся.
Але про того ж Лук’яненка якось сказав був у присутности діда Семена Покутника, киваючи в бік його камери:
– Ото Чоловік!
Це звучало по-євангельському: «Се Человік!» Здається, вони трошки побули разом у лікарні десь у 1980 чи 1981 році. Уже будучи на засланні 1988 року Левко Лук’яненко написав блискучий нарис-спогад про Василя Стуса.

Зі спогадів Левка Лук’яненка:

Ми сиділи за одно. І веселіше, коли знаєш, що ти не один. Але якби нас нікого не було, а він один був, він однаково відчував би всю відповідальність за свободу України і однаково так би себе вів. Ця самодостатність є викінченість особи. Але вона незручна іноді в тому, що людина не узгоджує своїх дій з іншими людьми. Він сам програмує свою поведінку. І іноді вона є дезорганізуючим моментом. Відносини з адміністрацією складаються в нього завжди погано, тому що він не вкладається в рамки. Він є рогатий і ті роги вилазять. В нього відносини з адміністрацією мають, так би мовити, свій ритм і свою причину. На нього накричали, чи його покарали, або він бачить якусь несправедливість – він робить сам акції протесту. Він пише заяву, або вимагає ще чогось, або оголошує голодовку і нас ставить перед вибором: або ми залишаємо його одного, або ми включаємося і мусимо підтримати його. Я вважав часом, що цього не треба робити. Якщо мова йде про акцію протесту, то її треба було так організувати, щоб можна було включитися всім, принаймні, активним людям. І для неї потрібна причина не індивідуальна, а якась трохи ширша. А він з тим не рахувався.
Левко Лук’яненко. Спогади. // Нецензурний Стус. – Тернопіль: «Підручники і посібники», 2003.

Було й таке, що його відпруження виявлялося у фізичному бунтові. Якось працював я в сусідній з його камерою, навпроти «діжурки», це могли бути 9-а і 10-а камери. Здається, був він тоді в карцері, бо йому чомусь подали обід прямо до робочої камери. Не знаю, що за конфлікт стався у Василя з «бандочкою», але чую раптом брязкіт миски і шурхіт, брязкіт і шурхіт... Задзвеніло скло. Здогадуюся, що то Василь кидається мискою, осипається збита штукатурка. Мовчки і довго. У коридор, як я визначив за деякими звуками, потихеньку завели декілька солдатів на чолі зі старшим прапорщиком Шариновим. Я навіть бачив їх у щілинку. Декілька днів по тому я не смів викликати Василя на розмову через кватирку. Ще одного разу коштом Василя робили віконну раму. Певно, що такі випадки в нас обговорювалися, але ніхто не смів Василя осуджувати. Він не міг бути інакшим. Він заповнював собою половину тюрми. Коли його не стало, ми це гостро відчули. Вікторас Пяткус так і сказав: «Не стало половини тюрми». На нього був найбільший тиск, а він його витримував, доки міг. «Залізний, із пластику, шкла і бетону...» Духом він був такий, але ж тіло його було з тієї самої глини, що й інших людей, – тільки як він витримував такий натиск, що його вистачило б на Бог відь скільки «простих смертних"?
Ось одна з таких реальних ситуацій, про яку розповідав мені сам Василь:
– Працюю сам у 7-й камері. Новицький відчиняє двері і гидливо робить якесь нікчемне зауваження, аби вкусити, дошкулити мені. Перекочує в роті слину, ніби от-от плюне мені в обличчя. Я стис викрутку, насилу втримався. Через якийсь час кличу його: «Новицкий, у меня в руках была отвертка. Я дурной..."
– Я понял, Стус.
Ще коли були ми в одній камері, Стус розповідав, що під час останнього слідства на Володимирській, 33, в Києві, викрутили йому руку: донині не міг підняти її вгору. Коли слідчий щось там пише, Василеві нічого робити, то він наступного разу захотів узяти з собою книжку. Наглядачі не дозволили, то він узагалі відмовився туди йти. Прийшов сам начальник слідчого ізолятора КҐБ (Сапожников, я його знав підполковником), велів накласти наручники і вести, що й було зроблено. До слова згадати: у той же час Василя знову оперували: мав грижу. Усе то – шлях утрат.
Я вже казав, що за «систематичне порушення режиму утримання» в’язня карали карцером до 15 діб, одиночкою до року, відтак через суд змінювали режим утримання на тюремний, до трьох років.

Зі спогадів Левка Лук’яненка:

Коли людину посадять до карцеру, а вона не працює і голодує, то спочатку багато ходить... Поночі прокинешся, бувало, зігрієшся, лягаєш на голу дошку та й засинаєш. Години за дві – знову від холоду прокинешся, знову розімнешся... Так за ніч годин п’ять сну і набереш. А якщо вдень тепло, то і вдень, сидячи, можна подрімати. Проте з кожним днем сил стає менше і боротися з холодом все важче. Недосипання нагромаджується. Сутність людського «я» – з ніг і рук, і всіх затерплих поверхонь – зосереджується у невеликий клубок свого власного, так би мовити, центрального «я». Перед невиразними обрисами туманної межі в позаземне усе відходить на серединне тло: жінка, мати, батько, друзі – усе-все стає якимось чужим і холодним, немов далеке сузір’я, а на передній план виступає своє «я», і ви відчуваєте: батько й мати, що народили вас, брати і сестри, що йшли поруч впродовж усього дитинства, дружина, що поруч з вами усе ваше зріле життя – усі вони вам чужі. Тільки їхні зовнішні тілесні форми подібної до вашої, але власної тілесної форми ви вже не відчуваєте. Ви стоїте перед Космосом. У Космосі, що єднає земне із вічним, у вас взаємини із ними (як і зі смертю) не разом чи поруч із рідними, друзями, а індивідуальні: ви один – і вся безмежність, ваше Я – і все інше.
Левко Лук’яненко. Невідоме про смерть Василя Стуса. // Народна газета, № 1(82), 1993 р.

До Чистопольської в’язниці (Татарія) від нас поїхали Віталій Калиниченко, Март Ніклус. Схоже було, що наступним піде в тюрму Стус. Після одиночки він себе вже психологічно налаштовував на етап. Думав, ліпше – не ліпше, але якась переміна умов, та й осточортіли ці одні й ті ж самі ментовські пики... Але тут ґенеральний жандарм Андропов придумав нову статтю Кодексу, згідно з якою в’язня могли ніколи не випустити з ув’язнення: 183-3, «Злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудових установ», до 5 років того режиму, на якому в’язня утримують, або суворішого. Для нас це означало після десяти років особливого суворого (камерного) режиму іти зразу на особливий або тюремний, але вже як «кримінальники»... Якщо виживеш – там тобі можуть додати ще 5 років. А вижити в криміналі нашому братові не дали б. Тільки Сергій Бабич зумів там витримати 13 років... І от Долматов став погрожувати цією статтею Василеві Стусу як найбільшому порушникові режиму.
Режим у російських тюрмах ніколи не був стабільним і суворо окресленим. Він завжди залежав від сваволі найдрібнішого чиновника-наглядача. Проте напрямки, звичайно, задавалися звищ. А провідником політики влади щодо політв’язнів, навіть щодо кожного зокрема, є каґебіст, який хоч не має ніякої посади в таборі, але насправді він тут є найбільшим начальником. Коли мені не хотілося розмовляти з каґебістом, я питав його: «Як ви сюди проникли? Хто, за яким правом вас сюди впустив? У мене є начальник, є черговий, є наглядач, а ви законом не передбачені». – І він не мав слів для відповіді. Так воно тоді було й на волі: КҐБ – це держава в державі. «Телефонну пораду» каґебіста чиновник будь-якого відомства і ранґу виконає безумовно, тоді як свого міністра можна й не послухатися.
Василь Стус. З таборового зошита.

Спроба щоденника в цих умовах – спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам’ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або – найчастіше – загрожує карою. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т. зв. «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення, бо голодівка – то порушення режиму. Мене двічі карали за голодівку – 13 січня 1982 року і в річницю загибелі Ю. Кукка, посправника Марта Ніклуса. Ніде не доходило до того, щоб наглядач бив в’язня, як то сталося з Ніклусом. Март сидів у ШІЗО* і писав скарги. П’яний наглядач Кукушкін відкрив камеру, ударив його кулаком в обличчя, а потім почав копати чобітьми. Ніклус зчинив ґвалт. Ми всі почали дзвонити і голосно обурюватися, і це спинило п’яного хама, що трохи перелякався. Але адміністрація взяла його під свій захист, а на вимоги покарати Кукушкіна стала карати Ніклуса: буцімто за наклеп на старанного наглядача.
Одне слово, Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією, – дуже помиляється. Закон повного беззаконня – ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин.
Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса під час прогулянки, – тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акту і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, Він відбирає розум. Так довго тривати не може – такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником. Здається, все, що я міг зробити за свого життя, я зробив. Займатися творчістю тут неможливо абсолютно: кожний віршований запис відбирається при першому ж обшуку.

До 1981 року каґебістом у 36-й зоні був Чепкасов, який став слідчим КҐБ Пермської области в чині майора. Замінив його Володимир Іванович Ченцов, приблизно 1951 р. н., місцевий, геоґраф за освітою, що, за висловом Івана Кандиби, не годен був зволодати з дітками, то пішов оце перевиховувати дорослих дядьків. Наприкінці 1984 року його замінив Василенков, років тридцяти. У мене таке враження, що він прийшов зумисне, щоб знищити Стуса. Здійснивши це, він щез. Утім, Ґаяускасу він прямо сказав був: «Вас могут убить». Скоро після того Ромашов учинив на нього замах... Старшим каґебістом на всі три зони був підполковник Афанасов, а помічником його був Бортников. З Києва наїздив ще з мордовських часів знайомий мені полковник Гончар, зі Львова – Василь Іванович Ільків. Потім пішла чутка, що Гончар занедужав, ніби й помер, – в усякому випадку, він перестав приїздити, його замінив Ільків. Багато хто (як Тихий і Кандиба) катеґорично з ними розмовляти відмовлялися. Але саме з тих розмов можна було дізнатися про нові напрямки тиску на нас. Звісно, звідси виходила і дезінформація, сюди ж стікалася й інформація про нас – від наглядачів, оперативників, стукачів, яких, хоч трошки серед нас, але було. Отож, якщо колись доведеться питати про правопорушення щодо кожного з нас – то перш за все з каґебістів.
Тут потрібно назвати поіменно і безпосередніх виконавців наших вироків. Начальником колонії ВС-389/36 був майор Журавков. Він помер приблизно через 10 днів після Стуса. Замінив його майор Долматов, замполіт. Цей Долматов у чині капітана був у 1980-1983 роках начальником нашого відділку, безпосереднім нашим начальником. На початку 1984 року його замінив капітан Кондратьєв, потім – капітан Снядовський (обидва скоро поставали майорами). Начальником режиму був майор Федоров, що прославився своїм деспотизмом. Десь у 1985-му його замінив майор Максін, що досі був начальником оперчастини. Два оперативники – лейтенанти Журавков (син майора Журавкова) та Уткін. Лікар Пчельников, Євгеній Аркадійович, людина злочинно безвідповідальна, ледача. Після смерти Стуса його замінив лікар Грущенко, котрий, здається мені, старався полегшити наше становище. Я вважаю, що Михайла Гориня від видимої смерти врятував саме він, бо сумлінно лікував його і, мабуть, коли йшлося про дострокове звільнення Гориня, його слово було важливим. Мабуть, після Стуса вирішено було припинити нищення нас.
Черговими помічниками начальника колонії (ДПНК) в різний час були капітан Ляпунов, майор Ґаледін, старший лейтенант Сабуров, майор Ґатін, капітан Лаптєв. Із наглядачів найдоскіпливішими були старі тюремні вовки Новицький (з Донеччини!) та Шаринов, їхні молодші колеґи Чертанов, Сергій Останін, Руденко (з Молдавії), Іноземцев, Кукушкін, Власюк (із Поділля), Король (із Кубані), Навознов, Варов, Сергій Сидоров та інші. Не всі вони були однакові, але всі причетні до злочинів, які там чинилися проти нас. З декотрим часом можна була поговорити про що-небудь, наприклад, під час обшуку, щоб полегшити ситуацію. Якось я сказав був одному давно обдуману фразу, яка, певна річ, ситуації не пом’якшила: «Порядний чоловік тут не працюватиме, він ліпше візьме мотузку та повіситься». Бо ж вони виправдовувалися: не буду я, то буде інший, може, ще гірший. Тоді я нагадував їм: ви досі переслідуєте тих, хто працював у німецьких концтаборах, та й тут у камерах тримаєте людей, звинувачених у співпраці з фашистами. А хіба ж ви не те саме робите?
Наглядачів сюди добирали старанно, але заманити в таку глухомань молодого хлопця було нелегко. Умови їхнього проживання в гуртожитку не сприяли продовженню «трудових угод», то ж вони часто мінялися. Коли термін угод викінчувався, то порядніші його не продовжували.
Якось Василь у такий спосіб похвалив був Короля:
– Королю, ти, звичайно, будеш у пеклі, але не в самісінькому центрі, а за два метри від нього. І то за те, що не написав рапорт на ефенді Керімова.
Цього лагідної вдачі старого азербайджанця, звинуваченого у співпраці з німцями на Харківщині, виводили на якусь роботу в дворі. Знаючи, що Март Ніклус у карцері, він надумав йому допомогти. Узяв шматок хліба і ще щось там і хотів передати через вікно, коли наглядач його на мить покинув самого. Король піймав його. Це могло обернутися старому трагедією: карцера б він не витримав. Він на колінах просив Короля не писати рапорт! Василь це випадково бачив з вікна своєї 12-ї камери: отак стоїть Король і крутить на пальці в’язку ключів над головою Керімова. З тих пір Василь пройнявся повагою до Керімова, звертався до нього «ефенді». Так, здається, у мусульман шанобливо називають правовірного, який здійснив хадж у Мекку. Ефенді Акпер Карімов помер 19 січня 1985 року в лікарні (селище Центральне) в тяжких муках від хвороби нирок.
Багато ще можна було б пригадати деталей нашого буття в кучинській катівні, і вони б зацікавили майбутніх дослідників не лише творчости Василя Стуса, а й усього нашого національно-визвольного руху, але несила охопити неосяжне. Тож час закінчувати оповідь.
...У вересні 1982 року відвезли до лікарні ВС-389/35 у селище Центральне Михайла Курку, приблизно 70-річного чоловіка, судженого за звинуваченням у співпраці з німцями – насправді він служив в українській поліції. Восени його повезли кудись далі, а потім прийшла вістка, що він помер на початку 1983 року.
Уночі проти 5 травня 1984 року в зоні, просто на кухні, де працював, помер Іван Мамчич. Помер після тижневих допитів полтавських каґебістів, від тиску крові, чим страждав давно.
7 березня взяли на етап тяжкохворого Олексу Тихого. Під кінець травня Левко Лук’яненко дістав у листі від дружини тайнописом звістку, що 2 травня (згодом виявилося, що насправді 5 або 6) Тихий помер у Пермі, у в’язничній лікарні. Сороковий день по його смерти Левко Лук’яненко запропонував громаді відзначити постом (голодівкою), а 39, 40 і 41 дні ще й мовчанням. Якраз тоді усі ми, від вірмен Азата Аршакяна та Ашота Навасардяна, які прибули з Чистопольської тюрми, вчилися азбуки Морзе. Левко простукав по трубі Василеві цю сумну новину. Василь зрозумів, але не повірив: кинувся перепитувати через кватирку:
– Я так зрозумів, що помер Олекса Тихий?
І «спалив» Левка: наглядачі підслухали чи вирахували ініціятора акції і покарали Лук’яненка трьома добами карцера. Скоро цей трагічний ритуал поминального посту став у нас сумною традицією.
23 серпня в 20-й камері співкамерники прийшли на обід і побачили Юрія Литвина з розтятим животом. 4 вересня він помер у лікарні в Чусовому. Про це ми дізналися за два тижні.
Улітку ж забирають від нас смертельнохворого на нирки 37-літнього Валерія Марченка. Восени каґебіст Ченцов сказав нам, що Валерій помер у жовтні в «Ґаазах». Оскільки дати смерти ми не знали, то вшанували Марченка 10 грудня, в День прав людини.
19 січня 1985 року помер у лікарні на ст. Всехсвятська Акпер Керімов.
Хто далі? Гнітюча атмосфера, епоха ескалації і без того нелюдського режиму. Очевидно, в Кремлі вирішили розв’язати проблему «неіснуючих» політв’язнів, просто виморивши нас.
Наприкінці 1984 року каґебіста Ченцова замінив Василенков. Дід передав йому лише українське прізвище. Тепер він силкується поставити себе «истинно русским», особливо в розмовах з Леонідом Бородіним. А найкращий доказ тому – душити своїх же. Стус – його жертва, якщо шукати конкретних винуватців. А ще в той же час з’явився другий землячок «з циновими ґудзиками», капітан Снядовський, згодом майор, котрий став начальником відділку. Називав себе українцем «с Западной», а польське прізвище, казав, дісталося йому від вітчима. Хвалився мені, що закінчив Львівський університет, що знає Богдана Стельмаха, який публікує свої вірші у ...журналі «Всесвіт» (то ж журнал іноземної літератури). Що читає Олеся Гончара та ...Петра Загребельного, коли він Павло. Що розмовляє вдома з дітьми тільки українською. Але звинувачує Стуса, що ніби той «примушує» його говорити українською:
– Більше ти від мене, Іроде, слова українського не почуєш, бо не варт його, – лається Стус, повернувшись до камери. – Буду говорити з тобою тільки твоєю тюремною мовою.
Сказано це було в присутности Бородіна, що тому, певна річ, не сподобалося. Але що правда, то не гріх: цією мовою говорили всі наші кати, незалежно від національности. І Петро I, і Катерина II, і Сталін, і Каганович, і Снядовський. Якщо Росія, за висловом Леніна, – тюрма народів, то російська мова для нас – мова тюрми народів.
До слова, якось Саша Романов із Саратова, який за 5 років зробив у Мордовських таборах крутий віраж від неомарксизму через демократію до монархізму, сказав мені, що Сталін – є підозра – грузинський єврей.
– Саша, «да будь он негр преклонных годов», – кажу словами Маяковського, – усе одно він російський імперіяліст.
"Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин», – люблять цитувати «інтернаціоналісти». Яким «інтернаціоналістом» був Ленін, ми знаємо давно, а от щодо російської мови – то вона була для нас, невільників, насамперед мовою конвою, ґебістів, наглядачів – безпосередніх виконавців наших вироків, тобто наших катів. Тож не дивно, що часом до неї ворухнеться неприязнь, неприйняття. Ось коли ми станемо з Росією добрими сусідами, тоді забудуться емоції, і будемо ставитися до російської мови як до французької чи китайської.
Зрозуміло, що «мовою міжнаціонального спілкування» в російських концтаборах є російська, хоч росіян там порівняно небагато. За першої можливости люди старалися переходити на іншу, наприклад, анґлійську (це дуже утруднювало роботу наглядачів та стукачів), а найчастіше говорили українською, бо українці у всі часи радянської влади становили коло половини «континґенту» будь-якого політичного табору. Росіянин Юрій Федоров, литовці Баліс Ґаяускас та Вікторас Пяткус, латвієць Ґунар Астра, азербайджанець Акпер Керімов добре розуміли українську, читали нею, просили говорити з ними українською. Тим часом єдиний у зоні латвієць Астра міг поговорити своєю мовою хіба з кішечкою на кухні. Тож ми, українці, мали в російських тюрмах хіба цей привілей – розкіш спілкування своєю мовою. Та й землячків «з циновими ґудзиками» де палицею кинь – там і поцілиш: Снядовський, Новицький, Руденко, Любецький... Хрущов, Підгорний, Черненко, Ґорбачов. Тільки нам від цього не легше, бо, рвучись до імперських вершин, вони прагнуть довести свою вірність російському престолові жорстокістю щодо своїх же земляків.
Майор Снядовський відзначався винаходами дедалі новіших заборон для в’язнів. Наприклад саме він заборонив мати взимку в камері дві шапки – літню і зимову. Сиди в камері стрижений наголо або ж надівай зимову шапку. Заборонив купувати в ларку канцтовари – замовляй олівця та зошита через «Посилторґ». Витлумачив правила побачень так, що якщо не скористався ним у цім році, то право на нього взагалі пропадає. Так і вишукує, як би зробити в’язням гірше. Розмовляючи, відводить очі – бо має якесь віспувате обличчя і очевидно не хоче, щоб і на нього дивилися. Може, від цього й озлоблення на цілий світ? Особливо на беззахисного в’язня?
Василь Стус. З таборового зошита.

Власне безсилля перед кривдою – образливе. Коли знаєш, що десь там, за мурами, Олекса* – в критичному стані, а над ним збиткуються – як мовчати? Але голос тут безсилий. Як безсилі скарги до прокурора (в кожній скарзі обов’язково знайдуть «недопустимые выражения» – і покарають: думаю, карають за саму форму скарги-протесту), коли на прогулянці – всупереч радянським кодексам – боронять роздягатися до пояса, а немічного Скалича примушують сидіти в бушлаті на страшній спеці; образливо розмовляти з прокурором і начальником колонії, що на всі скарги цинічно відповідає, як автомат «не положено», і тоді зриваєшся з голосу: або перестаєш розмовляти з капітаном Далматовим (начальник дільниці), або називаєш його катом, убивцею і т. д.
Форма існування тут не віднайдена (жодної індивідуальної поведінки я не назвав би ідеальною, бо ідеально поводитися тут – просто неможливо). Март Ніклус, скажімо, взяв за правило писати довгі часті скарги: він вірить, що вони можуть принести користь. Інші відмовляються від масових голодівок (як правило, це 30.Х і 10.XII, але цього року ми відзначали 10-річчя репресій на Україні і річницю загибелі Ю. Кукка), бо вважають, що вони неефективні. І кожна позиція має добру аргументацію. Отож, кожен поводиться, як йому підказує його глузд і совість.
Праця дуже марудна: щоб виконати норму, треба працювати всі 8 годин, не відриваючись ні на мить. Але до чого тільки не звикнеш. Образливо, коли в камеру вриваються наглядачі і забирають усі записи, всі книжки, залишаючи тільки по 5 книжок (рахуючи і журнали). Образливі конфіскації листів: майже ніхто не дістає листів од непрямих родичів чи друзів. У кожного є тільки один дозволений адресат, але й од нього листи доходять не так легко. Одне слово, уряд дозволив робити з нами все, що завгодно.
Лікарня практично не існує, медична допомога – так само. Дантиста чекають по 2-3, а то і більше місяців. І коли він з’являється, то хіба для того, аби вирвати зуби. Тим часом майже всі в’язні – хворі. Особливо тяжкий стан у покутника Семена Скалича, Ю. Федорова, В. Курила, О. Тихого. Але решта – почуває себе не набагато краще.

1985 року Снядовський та Василенков встановили правило: виводячи камеру на роботу, одного в’язня беруть у «діжурку» і роздягають догола, нерідко з принизливими процедурами. Повертають на обід – знову беруть одного. З обіду – знову. І з роботи – беруть, і ведучи на прогулянку... Бувало, за день тебе роздягнуть догола декілька разів. Мене одного дня роздягали тричі, Гориня – п’ять разів. І нічого ж не знаходять – лише б познущатися. Особливо дошкуляли Стусові. Як тепер чую його голос, повен образи і болю: «Лапають тебе, як курку...» Отак не втримаєшся, щось скажеш – ось тобі й «порушення режиму», ось і покарання.
Улітку 1985 року Стус сидів із Леонідом Бородіним у 12-й камері, котра єдина з житлових камер виходила вікном на північ. Туди ніколи не заглядало Боже сонечко, там холодно і волого. Двоярусні нари займають більшу частину камери. Розкинь руки – дістанеш стін. Тумбочка, два стільці, туалетна раковина – і ніде повернутися. Обмежений простір тяжко пригнічує, ти ніби в пастці, з якої нема виходу. «Перестройка», що почалася 1985 р. в ґазетах, нашого коридору в тім році ще ніяк не зачіпала. Здавалося, навпаки, «бандочка» ще більше стала лютувати, як перед погибеллю.
Пізніше мені довелося сидіти разом з Бородіним, то він розповідав, що останнім часом Василь був дуже засмучений, усе менше жартував. Майже все літо не мав листів, несподівано прийшов пакунок з продуктами – виповнилася половина терміну. Але з’їсти всього того їм уже не довелося. Котроїсь ночі на сторожову вежу неподалік поставили якогось дуже веселого чи то боязкого солдата, який тішив себе безкінечними азіятськими піснями. Бородін натиснув на ґудзик дзвінка, викликав наглядача і попрохав телефонувати охоронцеві, щоб замовк – не можна заснути. Назавтра наглядачі склали рапорт, що це Стус уночі розбудив усю тюрму, не давав засудженим відпочивати. 15 діб карцеру. Бородін пішов до начальства, написав пояснювальну записку, що Стус і слова не сказав. Долматов:
– Кому я должен верить: вам или своим подчиненным? Вот если бы вы были начальником и не верили подчиненным, как бы они к вам относились?
Долматов добре знав, що чинить.
За кілька днів після карцеру – нова халепа. 27 серпня – це за пізнішими розповідями Бородіна – Стус узяв книжку, поклав її на подушку своїх верхніх нарів, і, зіпершись на них ліктем, так читав. Це не сподобалося наглядачеві Руденку – дуже недоброму хлопцеві з Молдавії, котрий, однак, часом послуговувався українськими словами. Він зауважив через прозурку:
– Стус, нарушаете форму заправки постели.
А тоді вже сісти, чи, не дай Боже, лягти на нари до відбою було катеґорично заборонено. Стус озвався на те спокійно, поправив подушку і вибрав іншу, «дозволену» позу. Однак назавтра виявилося, що Руденко з черговим помічником начальника колонії старшим лейтенантом Сабуровим (Ґунар Астра прозвав його «Хорошо упитанный мальчик») та ще з кимось із наглядачів склав рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах, та ще й у верхньому одязі. Брехня була очевидна. Тож Василь, збираючись до карцеру, сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» – спитав Бородін. – «До кінця».
Це все за розповідями Бородіна. Ми з Ґаяускасом сиділи тоді майже навпроти, у 20-й камері. За якимись звуками ми визначили, що Стуса знову посадили в карцер, але тих слів ми не чули. Навпроти було тихо день, другий. Я навіть подумав, що Бородіна теж посадили. Що Стус знову в карцері – то гірка вість, але, мушу сказати, звична: що ж, відмучиться ще раз, нічим тому не зарадиш. Але «ДО КІНЦЯ» – про це ми довідалися значно пізніше, коли Василя вже не було серед живих. Бородін з 12-ї камери не мав можливости повідомити нам це сакраментальне словосполучення. Ліворуч від нього – порожньо, праворуч – коридорчик, вихід до двориків. Ніколи такого не було, щоб будь-якими акціями протесту в’язням удалося когось вирятувати з карцеру.
Стусова доля, мабуть, уже була вирішена: не закатували б за цим разом, то за іншим. Ми тоді ще не чули – навряд чи й Василь про це чув – що його творчість ніби висунуто на здобуття Нобелівської премії. Щоправда, ми не раз між собою говорили про цю премію, згадуючи, що 1978 року йшлося про присудження Нобелівської премії засновникам Московської, Української та Литовської Гельсінкських ґруп. Цей геніяльний винахід, на жаль, не був достойно оцінений Нобелівським комітетом: тоді премію присудили президентові Єгипту і прем’єрові Ізраїлю за те, що вони побилися і помирилися. А яка то була б підтримка правозахисному рухові! Литвин обмірковував, як би від Української Гельсінкської ґрупи зробити подання на присудження Нобелівської премії Ліні Костенко за роман «Маруся Чурай». Не знав Юрко, що висувати кандидата може лише лавріят. Згодом говорили, що творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії висунув німецький письменник Ґенріх Бьолль, лавріят Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (він того ж 1985 року помер). Бьолль знав ціну творчости Василя Стуса, адже його вірші виходили й німецькою мовою, і Стус став би лавріятом Нобелівської премії. Але не так воно сталося... Тепер пишуть, що документів про висунення не виявлено, що українська громада Заходу пізно почала такі клопотання і не встигла 1985 року організувати видання перекладів. Кремлівська ж банда мала доволі клопоту з нобеліянтами Олександром Солженіциним, якого мусила вивезти за кордон, та Андрієм Сахаровим, якого з початком Афґанської війни депортувала в Горький і тримала там під домашнім арештом. Кремлівська банда знала й те, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Вона не могла допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець (а це піднесло б «українську справу» на нечувану висоту), з’явився ще й за ґратами. Такого не допускав навіть Адольф Гітлер: 1936 року він розпорядився звільнити з концтабору Карла Осецького, коли тому присудили Нобелівську премію (щоправда, нобеліят так і помер, не діждавшись волі). Кремль вирішив розв’язатися з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: «Нет человека – нет проблемы». Знищити його ще до присудження премії. Захисники Ґорбачова скажуть, що він, очевидно, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні. Особливо небезпечних політичних рецидивістів тоді було чи не стільки ж, як у Кремлі членів Політбюро ЦК КПРС. Ґорбачов, бачите, затіяв «революцію», не випускаючи з неволі, здавалося б, найголовніших своїх союзників – політв’язнів, як це всюди робиться. Більше того, він тримав нас ще й у 1988, декого й у 1989 роках, а сам ставши нобелівським лавріятом миру, розпочав новий набір політв’язнів. Він нас, бачите, помилував. Тобто вважав злочинцями, до яких проявив милосердя. Реабілітація настала ген коли – 1991 року…
Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до 24 жовтня – дня присудження Нобелівської премії.
2 вересня 1985 року в нашій 20-й камері внизу замерзли шибки. Щоправда, у нас із Балісом Ґаяускасом була відчинена кватирка. Ще не опалювалося, а в’язниця стоїть на болоті. Холодно і волого. Із білизни до карцеру могли дозволити взяти лише майку та труси (ще вважався літній сезон). Видаються штани, куртка з написом «ШІЗО», шкарпетки, можна мати хустину. Рушник, кварту, ложку дають тільки на час ужитку. Але ж Стус голодує...
На день нари піднімаються попід стіну і закріплюються шворнем, якого з коридору крізь стіну просуває наглядач. Прибита до нарів під кутом 90 градусів дошка стає столиком. Під нарами – прикований до підлоги стільчик. Коли оголошують «відбій», наглядач гукає: «Держи нары». Наглядач виймає шворінь, а в’язень мусить опустити нари, вони повисають на ланцюгах і опираються на виступи. Стільчик опиняється під нарами, на нього вже неможливо сісти.
Карцери 3, 4, 5, 6 розміщені в окремому коридорі, перпендикулярному до основного. Як дивитися від вахти, то вікна карцерів під фронтоном, найближче до вахти вікно 3-го карцера. Казали, що Стус був спершу в четвертому, а потім у третьому карцері. Отже, ніякий звук з карцера до наших вікон не долине. Крім того, вікна карцерів узяті в «баян» (жалюзі – навскіс поставлені дощечки, щоб з камери не бачити нічого, крім смугастого неба). В основному коридорі по дорозі до карцерів є двоє дверей. Одне слово, зв’язку з карцером – ніякого.
2 вересня перед обідом чути було, що водили Василя до якогось начальника у протилежний від карцерів бік. Коли повертався, то своїм громовим голосом оповіщав нас, що працювали в камерах:
– Накажу, накажу... Та хоч і знищіть, гестапівці!
Хто йому погрожував додатковим покаранням? Може, Долматов. Може, Снядовський або Федоров. Бо Журавкова вже якийсь час у зоні не було.
Того ж дня годині о 17-й – 19-й Енн Тарто, обов’язком якого було забирати після роботи з камер готову продукцію (шнури електропрасок з прикрученими панельками) і заносити роботу на завтра, почув, що Василь просить валідолу, сидячи у 7-й робочій камері, навпроти карцерів. Працювати його поставили у другу зміну. Наглядачі сказали, що лікаря нема, хоча Пчельников саме був. Тоді Тарто сказав наглядачам, що сам скаже лікареві, то валідол Стусові начебто дали.
Котрогось вечора, 1, 2 чи 3 вересня, я сам почув, що Стус просить дати йому черевики: холодно, він же на роботі в капцях. Наглядач Іноземцев – чути було – дав черевики. Звісно, тільки на робочий час. Мабуть, він тоді працював у 8-й камері, яка у загальному коридорі, навпроти «діжурки». Бо звуку з 7-ї камери, що в перпендикулярному коридорі, я не почув би.
Левко Лук’яненко – далі за його розповідями – ходив тоді на роботу до 7-ї камери. Нібито до тієї ж камери в другу зміну виводили й Василя Стуса. Вона в тому ж, що й карцери, коридорі, але в протилежному від 4 і 3-го карцерів кінці і навпроти. Левко щодня озивався до Василя: «Василю, здоров!» Або: «Ахи!». Залежно від зміни наглядачів. Василь відповідав. Але 4 вересня вранці Стус не озвався.
Того дня в обідній час, як розповідав згодом Ґунар Астра, на територію табору приходило начальство: Долматов, Афанасов, Федоров, Максін і ще хтось. Заходили не коридором, а попри вікна житлових камер (в’язні перебували в цей час навпроти, у робочих камерах). І зайшли в карцерний коридор з боку дворика для одиночників. Явно до Стуса. Поводилися дуже тихо, бо й Лук’яненко не чув. Може, під той час його якраз вивели на обід до житлової камери. А на обід тоді Левка вела вся наглядацька команда – чотири чоловіка і сам черговий офіцер Ґалелін – щоб він не зважився заглянути до Василевого карцеру через прозурку. І все ж він, повертаючись з обіду, кинувся був до дверей – його туди не пустили.
Гнітюча атмосфера. Щось сталося.
– Навіть та язичниця не реготала, – згадував згодом Лук’яненко.
То майстриня, що все реготала з наглядачами в діжурці.
Кухареві Ґунарові Астрі веліли приготувати триденну пайку хліба – так, ніби когось беруть на етап. Кого – неважко вирахувати. Такого ніколи не бувало: везти нас із Кучино можна тільки до Пермі три – чотири години або до лікарні дві – три години, пайку ніколи не давали. Отже, це «понт» (видимість). Але про ту пайку й забули.
І ще: підвели до 12-ї камери Олександра Візира, який тоді розносив їжу, і звеліли Бородіну подати Василеву ложку – так ніби він припинив голодівку.
Олександр Миколайович Візир родом із Миргорода, суджений за справи часів війни. Він доброзичливий чоловік, але йому, мабуть, суворо заборонили будь-що розповідати про Стуса. А в нього попереду ще багато років неволі.
Згодом розповідали, що сам Візир та його посправник Володимир Іванович Остапенко (із Житомира) споряджали Василя в останню дорогу. Уже на волі вони обидва катеґорично заперечили це в листах, присланих на моє прохання.
4-го чи 5-го вересня Василя Курила випустили з 19-ї камери на безкамерний режим, а на його місце до Гориня з 12-ї перевели Леоніда Бородіна, від якого ми, нарешті, дізналися через кватирку, як та за що посадили Стуса.
Уночі проти 5-го, приблизно опівночі, я чув у коридорі шум, тупіт, розрізнив вепрячий рик Новицького, зокрема: «Давай нож, нож давай!». Згодом я здогадався, що то вони по-злодійському вночі виносили тіло Василя, щоб хтось його випадково не побачив. І вже запускали версію про самогубство в 7-й камері. Цю версію цілком спростував Лук’яненко: того вечора Стус не працював у 7-й камері: наступного дня Левко зауважив, що деталі на єдиному там робочому столі не були порушені.
Ми стали радитися, що робити. Насамперед треба з’ясувати, де Стус. Записуємося на прийом до начальства, але нікого не викликають. У коридорі, коли нас ведуть на роботу, нікого з начальства не видно. Ще другого вересня я подав заяву Снядовському, щоб викликав мене поговорити. Нагадую ще раз. Записуюся декілька днів підряд на прийом. Викликав мене сам Долматов, десь аж 12-го чи 14-го вересня:
– Я ничего не обязан вам сообщать о других осужденных. Он меня лично оскорбил. Я его посадил за оскорбление. Стуса здесь нет. Где он – отвечать не обязан.
Зник лікар Пчельников. Зник Снядовський. Зник Журавков.
– Я за всех, – каже Долматов.
25-го вересня мене, Вячеслава Острогляда і Бориса Івановича Титаренка везуть до лікарні на Всехсвятську. Уже з’явися лікар Пчельников, який здає справи новому лікареві – Грущенку.
У воронку Острогляд розповідає неймовірні речі:
– Стус загнав собі швайку в серце, затиснув рукою ґрати і так закляк. Руку одривали. Це мені Іноземцев розказував – ми з ним у добрих стосунках.
– Де б він ту швайку взяв, як його так ретельно обшукували?
Не вірю. Стус – не та людина, щоб так учинити, а Острогляд – не та людина, щоб йому вірити. Можливо, це була одна зі спроб поширити неправдиву версію.
Не хочеться вірити, що Василя вже нема. Хоч Левко Лук’яненко не раз висловлював впевненість, що це так.
– А докази?
– Достовірних доказів ми тут майже ніколи не маємо, але душа чує, що Василя вже немає.
За декілька місяців Енн Тарто розповідав, що він скоро після події зумів переговорити з Ромашовим, який тоді сидів у шостій камері в одиночці – це в одному з Василем коридорі, через дві порожні камери. Ромашов ніби-то чув, як увечері 3 вересня в 3-й камері опускали нари. Коли наглядач висмикнув шворінь, Стус ніби не втримав їх, вони його вдарили. Бо Стус ніби застогнав:
– Убили, холєра!
Він часто вживав це слово. Навіть Ромашову запам’яталося. У грудні 1987 року я мав нагоду поговорити з Ромашовим наодинці. Він не захотів підтвердити цю версію: «Ничего об этом говорить не хочу». Тоді його помилково випустили були з камери, і він, може, хотів сидіти тихенько. Та й узагалі, навіщо йому наш клопіт, коли в нього ще термін не дай, Боже, який, та й симпатій він до мене та до Стуса не мав. А може, того шворня наглядач зумисне несподівано висмикнув, коли Василь сидів на стільчику під нарами і вони його вдарили по голові? А вони важкі, з грубої дошки, та ще й оббиті по краю металевим кутником. Таємниці загибелі Василя Стуса ми вже, мабуть, ніколи не дізнаємося...
Світ знав про смерть Василя Стуса вже 5 вересня. Ми, що сиділи поруч – не знали, хоча здогадувалися і відчували.
Зі спогадів Рити Довгань:

П’яте вересня. Передобід. Тільки ступила на хатній поріг, як:
– Тобі дзвонили. Спочатку Валя, а потім – Оксаною назвалась...
Промайнуло щось тривогою в серці. Але ні, не смію!... Дзвоню Дворкам. Валина невістка Оксана:
– Тьотя Ріта, помер дядя Василь. Ви можете зараз приїхати до нас?
Різкий біль крізь усю плоть. Ні слова, ні руху. Тільки серце божевільно калатає: вбили, вбили, вбили! Василя, Василька вбили. Поета, Совість, Мужність нашу!
Якась люта твердість. Іду. Не смію розслаблюватися. Про Валю думаю, її відчуваю. Валя тільки зовні билинка. Духом – мужня.
У Дворків – біля Василевого онука Ярослава. Валя прийшла пізно, зробивши в неможливих умовах з неможливого можливе, замовила і вже мала готову за якихось дві-три години цинкову труну.
Питає Валя мене і Шуру – сестру свою, хто б зміг з нею поїхати. Ми з Шурою давно вже вирішили – їдемо.
Ранок шостого. Дали телеграми М. Горбачову, у московське і київське КДБ з проханням дозволити сім’ї перевезти тіло Василя до Києва і тут поховати.
У Борисполі з великим темпераментом трусять наші скромні торбини. В обід ми в Москві. З аеропорту «Внуково» на таксі чималий шлях у «Домодєдово». Тут я залишаюсь з речами. Валя і Шура їдуть за Дмитриком, сином Василевим, у Хімки під Москвою, де він служить у війську. Надвечір Дмитро з нами. Квитків нам на Перм не дають на один, на другий ближчі рейси. А телеграму ж бачать! Нарешті, якимось нічним рейсом відлітаємо. Там в аеропорту дізнаємося, що багажу (труни) вони не одержували (те ж саме ми почули і на зворотньому шляху). Нічним поїздом Москва-Солікамськ долаємо шлях Перм-Чусова. Ранком сьомого ми у Чусовій. А тут (саме сьогодні!) поламався єдиний автобус, що міг би нас довезти до Кучино, до табору, де Василь! Кидаємось у всі боки, ловимо, нарешті, таксі, і ось ми біля Василя.
Їхали з Києва – там дощ лив, все плакало. Сюди дісталися – пекло. Символічно. Глиняна пилюка. Сива трава. Висохла річка Чусова зліва від дороги. Справа білий (!) паркан з дротами вгорі і рожевий (!!) пошарпаний двоповерховий казенний дім. На тлі цих ідилічних кольорів на ґанку – два пропилені офіцери. У пилюці на дорозі стоїть пошарпана машина з величезним залізним ящиком. Зліва, біля дерев’яної хатини, на лавці кілька сірих дядьків. Придивляються.
Один з офіцерів: – Ви откуда, по какому делу, к кому?
Це без пауз, завчено, як штамп. Валя показує телеграму.
– Начальника сегодня нет. Выходной. Что вы в выходной приезжаете?
Валя йому: – Ви що, не розумієте, з якого ми приводу, і що раніше не могли приїхати?
Тут, чи тому офіцеру хтось знак подав, чи за його власним психологічним розкладом далі дратувати на цьому етапі не треба було, але він раптом змінив хід думок.
– Зараз ми пошукаємо начальство.
І начальник табору Долматов умить з’явився. А при начальникові – товариш у цивільному з біцепсами, тугеньким черевом, квадратною фізіономією (потім Валя згадала з розповідей Василя на єдиному за п’ять років побаченні, що саме він виховував (!) Василя).
– Проходите.
Повели нас на другий поверх, у мізерну кімнату.
– Ваши документи.
– Кто вы будете?
– Сестра? А почему фамилия другая?
– Потому что я замужем.
– А свидетельство о рождении при себе єсть?
– Нет.
Аналогічне запитання до мене.
– Я друг Василя і Валі.
– Друг... – багатозначно повторив начальник табору.
Офіцери говорять, а очима весь час апелюють до того, з біцепсами. Він керує ними.
До мене і до Шури начальник табору:
– Вы выйдите, пожалуйста. Вы по делу не проходите (!?).
Ми з Шурою, приголомшені, розгублені, виходимо. Інтелігентність, непідготовленість підвела! А було б не йти!
Випроваджують нас на вулицю. Посідали ми з Шурою навпроти того рожевого «палацика» у запилюженій траві, чекаємо, вже певні: нарешті хоч Валя і син чують, як, від чого не стало Василя в ніч з третього на четверте вересня. А тепер, мабуть, Валя й син бачать Василька. Зараз якісь формальності вирішать і ми теж побачимо нашого рідного Василька, побачимо за всіх, хто хотів би з ним попрощатися.
Хвилини минули. У супроводі тих самих людей виходять Валя з Дмитром, як приречені. Нашвидку кажуть нам, що почули: ми вас чекали (!), чому ви раніше не приїхали, ми вчора поховали Стуса, бо морг не міг більше тримати (!) – у них умов немає (!); а помер він в кінці роботи на другій зміні – о першій ночі з 3 на 4 вересня від серцевого приступу.
На Валине: як же ви посилали його, такого хворого, на роботу, та ще й на другу зміну, вони одповіли: два тижні тому його дивились медики і сказали, що здоровий, показань проти роботи немає.
На Валине прохання дати медичний висновок про причину смерті – відповідь: не положено, за місцем проживання дадуть свідоцтво про смерть (тобто у Києві?!).
Просила Валя, аби дали речі.
– Не положено.
На прохання її, на гнівні слова у того начальника-офіцера аж вирвалося (при каґебістові!) щось трохи розгублено-людяне за інтонацією:
– Ви що, не розумієте, що я не все можу, що хотів би!
...І ось той ящик на колесах, що стояв у пилюці серед дороги, везе нас на кладовище, де покоївся Василь. Нас четверо і над нами, в будці, четверо якихось бурмил. Кладовище на околиці села Борисова (село, наступне за Кучиним у напрямку на Чусову). Серед бур’яну хрести покійних поселян, а під лісочком – голий клапоть з кількома ледь помітними підвищеннями.
Підводять до свіжого горбочка із дерев’яним, світлим ще кілком (поруч кілок № 7, під яким покоїться Юрко Литвин, що пішов з життя минулого року), на якому залізна бляшка з цифрою «дев’ять». «Тут» – кажуть.
Підкосилися наші ноги і впали ми на Василеву могилу. А ті стоять над нами, розчепіривши ноги. І вперше я побачила Валю несамовитою.
– Ідіть від нас геть! Залиште нас самих з Василем! Він уже не ваш!!
Пішли.
– Васильку, рідний, а ми лишились з Тобою. Обіймали ту руду суху землю уральську, яка вкрила Тебе – гладили Твоє чоло, цілували очі, в яких запеклося страждання, вкривали квітами Твоє змучене тіло. Квіти росли тут, поблизу, на лісовій галявині. А твоїх васильків Валя привезла Тобі з України. Поблизу могили сосни та берези. На відстані, у головах, в останньому сонці грілась горобина. Ми згадували Тебе, співали Тобі Твою улюблену «Ой на горі вогонь горить», співали ще пісні, гомоніли з Тобою.
Підійшов до нас якийсь молодий дядько. Просте людське співчуття вгадувалося в ньому. Сказав, що ходить до похованого тут брата. Спитав нас, хто ми покійному Питаємо, хто він. Працює у «них» водієм по найму. Одвозив труну з Василевим тілом на кладовище.
Валя до нього: скажіть, як він виглядав?!
– Обличчя гарне. Молодо виглядав. Сивий, але не дуже.
– А коли ви його ховали?
– Позавчора, п’ятого.
Так ось воно що! І тут збрехали негідники: і дня вони не чекали!!! Була вказівка – одразу до ями. Яка гидота! Навіть перед трагедією смерті нічого святого, лише одне: «не положено"!
Ще бачили простих людей на кладовищі, цікавились. Співчували нам. Однак на прохання наше час від часу підійти до могили, доглянути, квіточку поставити – відмовлялися швидко, з переляком: стежать і як помітять, то лихо нам буде.
Все навколишнє моментами здавалось ірреальним. Живим, реальним був тільки Василько – теплий, лагідний, добрий. Взяла грудочку землі з могили друга свого. Ще раз поцілувала святу могилу. Прощай, Васильку!
Автобусний розклад невмолимий. Каменюками під ногами чужа дорога. Ось і автобус. Скоро ми в Чусовій. Цікавимось у лікарні, чи можна в її моргу зберігати кілька днів тіло покійного. Можна. Підтвердилась ще одна брехня купно з іншими, почутими від табірних хазаїв. Гнітючо, тяжко.
Тіло Василька лишилось там, в чужій землі. Нерухоме.
Ми – рухаємось. Геть від своєї тюрми їде з нами Василько. Колеса глухо стукотять. Під цю сумну музику лихопомної дороги згадуються рясні смерті славних і безвинних у недалекому минулому. Думається, всупереч безнадійному сьогоденню, – ще повернеться Василь на свою Україну, як повернувся побратим його Тарас. І поезія Василя Стуса, чиста й праведна, яким було і все його життя, ще прийде до свого народу.
Рита Довгань. Спомин лихопомної дороги // Український вісник, 1988, № 11-12.

5 жовтня в лікарні мене викликав на розмову каґебіст із Києва Ільків Василь Іванович. Був присутній місцевий каґебіст Зубов чи Зуєв. З таких, кого росіяни називають «здоровенный детина». Розмова українською мовою, то той «детина» мовчить. У доволі відвертій розмові я, як кажуть в’язні, взяв Ільківа «на понт». Перераховую всіх померлих: Михайло Курка, Олекса Тихий, Іван Мамчич, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Акпер Керімов, Василь Стус...
– Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може статися...
Отут і моє серце впало:
...гірський
повільний поповз, опуст, розпадання
материка...

ПОВЕРНЕННЯ
А проте:
ми ще повернемось
бодай –
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
Треба повернутися думкою туди, в Кучино: що ж було там уже без Василя Стуса?
Смерть його тяжко вразила нас, сколихнула всю Україну і світ, але не нашу тюрму. Ознак ґорбачовської «перестройки» в наших коридорах не було видно принаймні до кінця 1986 року, коли до нас занадилися «гості» з Москви. Вони почали пропонувати політв’язням писати хоч якісь, хоч куці покаянні заяви, ну хоч би «шкодую за вчиненим», «помилявся», «не буду більше займатися політичною діяльністю». Попроси звільнити «за станом здоров’я». Або хай мати, дружина попросить – щоб хоч якийсь папірець був. До нас на особливий режим доходили чутки, що в таборах суворого режиму дехто щось понаписував. Хто писав, хто не писав – переважну більшість відпустили в першій половині 1987 року. А ми, «особливо небезпечні рецидивісти», вперлися. Ага, Ґорбачов каже, що він – за перебудову, то чому ж він перш за все не звільняє опозицію і не бере її собі у спільники? Він хоче мати перед світом «людське обличчя» – то чому ж не звільняє політв’язнів беззастережно, з реабілітацією, а не через принизливе «помилування"? Виходить, що й він вважає нас злочинцями, але, як добрий цар, проявляє до нас милосердя.
О вороже! Коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
Державо тьми і тьми, і тьми і тьми!
Ти крутишся у гадину, відколи
Тобою неспокутний трусить гріх
І докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
Усі стежки до себе захаращуй,
Бо добре знаєш, грішник усесвітній
Світ за очі від себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
Всеперелетів – з пекла і до раю,
Це надвисання в смерть, оця жага
Розтлінного весь білий світ розтлити
І все товкти, товкти зболілу жертву,
Щоб вирвати прощення за свої
Одвічні окрутенства – то занадто
Позначено на душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
І лютий зойк завруниться стожало
Ланами й луками. І ти збагнеш
Обнавіснілу всеніщивність роду.
Володарю своєї смерти! Доля –
Всепам’ятка, всечула, всевидюща –
Нічого не забуде, не простить.
Якщо політв’язень визнав себе винним – отже, кремлівська банда вже перед ним не винна! Лукавим, вимушеним визнанням вини за собою, навіть проханням виявити гуманність, він реабілітував ту банду! «І все товкти, товкти зболілу жертву, щоб вирвати прощення за свої одвічні окрутенства…» Ні, на таке окрутенство ми не підемо. Коли попередникам Ґорбачова було потрібно нас посадити – нашої згоди не питали. Коли ж новому російському цареві припекло і він хоче робити на нас якийсь політичний ґендель – то ми йому підігрувати не будемо. Як дошкульніше припече – то й так випустить.
Так воно й сталося. Але звільненню передувало деяке пом’якшення режиму. Навесні 1987 року кількох чоловік, у тому числі й мене, випустили на безкамерний режим. Багатьом із нас оголосили амністію: скоротили наполовину недобутий термін, хоч ми зовсім не були схожі на тих, хто «стал на путь исправления». 19 лютого звільнили майже сліпого Василя Курила. Улітку взяли на етап і вже не повернули (звільнили) Леоніда Бородіна, 2 липня звільнили тяжкохворого Михайла Гориня (для цього викликали в Кучино його брата Миколу). 8 жовтня звільнили Семена Скалича-Покутника. Відчувалося, що й цей останній, Пермський, «архіпелаг» трьох таборів розпадається. Але в той же час немилосердно катували в карцерах Петра Рубана, Івана Сокульського, Михайла Алексеєва, Івана Кандибу, Марта Ніклуса.
Уранці 8 грудня 1987 року забрали з Кучино на заслання Левка Лук’яненка. Через годину зону заполонила тьма наглядачів. Вони влаштували «ґенеральний шмон» і веліли збиратися в дорогу зі всіма речами. Куди? Сьогодні якраз день зустрічі Ґорбачова з Рейґаном у Рейк’явіку. Невже на цей раз ми стали об’єктами політичної работоргівлі, «розмінною монетою», і нас оце звільняють? Але за настроями «шмональників» – не схоже. Звільняючи, мали б бути чемнішими. Отже, перевозять в інше місце. Щоб сказати Рейґанові: «А їх у Кучино вже нема». Про московську хитрість Рейґан дізнається завтра, але Ґорбачову достатньо було брехні на один день.
Відвезли нас, вісімнадцятьох, у знайому місцину – в лікарню, що при таборі суворого режиму ВС-389/35, селище Центральне, станція Всехсвятська, тільки розмістили з протилежної, південної, сторони бараку. Режим тут був набагато слабший. Якщо формально Василя Стуса покарали смертю за те, що ніби ліг на нари в неналежний час, то тут, для прикладу, майор Осін, сполохавши Миколу Горбаля, махає рукою:
– Лежите, лежите...
Так уже можна було й сидіти. Ні – повиганяли. Декого перевезли на суворий режим. Ґунара Астру відвезли до Риги й випустили ще в лютому 1988 року. Він через місяць помер. А 18 квітня звільнили Віталія Калиниченка, 8 липня – Марта Ніклуса, Григорія Приходька, Бориса Ромашова. 2 серпня – Івана Сокульського. Мене з Миколою Горбалем та Іваном Кандибою зрушили з місця 12 серпня 1988 року, три доби тримали в кімнаті побачень, 15-го завезли в Перм. Після нас на особливо суворому режимі залишилися лише два чоловіка – Енн Тарто і Михайло Алексеєв. 21 серпня, в чудесний спосіб, менше як за одну добу, допровадили мене на Батьківщину. Літаком до Києва (наручники тільки показали), воронком до Житомира. Спецконвой здав мене місцевим тюремщикам, ті розпечатали супровідний пакет і знайшли припис: «По получении сего освободить». Підстава: «За добросовестную работу и хорошее поведение, свидетельствующее о его исправлении, – помиловать». Отакої. Ніби я сидів за хуліганство та ледарювання... Але ж не сядеш під тюрмою плакати: візьміть мене назад. Того ж дня добрався я додому, до рідної матері...
Згодом, а саме 3 вересня 1988 року, на зборах Українського Культурологічного Клубу, у відомому помешканні Дмитра Федоріва на Олегівській, 10, у Києві, я вперше в житті вільно, без самоцензури виступив перед чималим колом наших, але ненасильно, як у Мордовії чи на Уралі, зібраних людей.
Це був переддень річниці смерти Юрія Литвина і Василя Стуса, то я розповів про їхні останні дні, прочитав з пам’яти декілька віршів Стуса. Публіка добре сприйняла виступ, мене просили написати про це. «Але ж щоб писати про великих людей, потрібно самому бути рівновеликим з ними, щоб не спотворити їхнього образу», – заперечив я. Та Світлана Кириченко (дружина Юрія Бадзя, давня Стусова приятелька) відповіла, що кожна деталь життя цих людей може бути вартісною, потрібно зафіксувати все. Справді, подумав я, не так багато є тих, хто знав їх у неволі. Та й не кожен очевидець напише. Отже, треба дістати сховані свої спогади 1978 року і продовжити їх. Світлана також зауважила, що моє читання нагадує їй Василеве. Мабуть, мені вдається імітувати стиль автора, бо чув і бачив, як він сам читає. Тоді ж Петро Борсук попросив переписати та надіслати йому ці вірші, щоб його доньки вивчили. Я тоді багато разів передруковував і роздавав добірки віршів. Скоро мій односельчанин Іван Розпутенко приніс мені машинописний відбиток, який я дав йому 1977 чи 1978 року. Керівництво Української Гельсінкської Спілки надало мені в користування друкарську машинку, то я передрукував усю добірку, вивезену мною з мордовського табору № 19. Вийшло 50 сторіночок А5.
Восени того 1988 року я познайомився в Києві з удовою Стуса Валентиною Попелюх та їхнім сином Дмитром, дружиною Дмитра Оксаною Дворко, з онуком Ярославом. Одвідав у Барахтах на Васильківщині маму Юрія Литвина Надію Антонівну Парубченко, побував у селі Гатному під Києвом на могилі Валерія Марченка разом з його мамою Ніною Михайлівною, родиною та друзями, розшукав у Києві сина Олекси Тихого Володимира. Тяжкі ті зустрічі... Ніби ти з того світа повернувся. Поїхав ще й до Василевої мами в Донецьк, на вулицю Чуваську, 19, у хатину неподалік вокзалу. Як почула Їлина Яківна, хто я та звідки, – заплакала гірко та й пішла в садочок, покинувши мене з Василевою небогою Тетяною. Повернувшись, сказала, що як тільки ото трохи забуде своє горе, так і пише хто-небудь або приходить – ворушить його. Отут я гостро відчув свою вину, що повернувся з того світу живим, тоді як найкращі з нас погинули...
– Ще до шести років, – розповідала мама, – він пішов у школу. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна та й питає, чому це Василько ходить до школи босий, уже ж холодно.
– Як? То він до школи ходить? То я не пущу. Малий ще.
– Ні, – каже вчителька, – до школи ви його пускайте. Я його за приклад іншим ставлю, отим переросткам: Стусик, ану, ти вийди. Воно тягнеться до дошки навдибки і пише.
Отак він до шести років став школярем, а до шістнадцяти студентом. Його навіть не хотіли прийняти до інституту. Такий же він був до науки кмітливий, так було над тими книжками сидить та плаче, що я боялася, щоб не здурів.

Зі спогадів Їлини Стус:

Тільки ругали ми з батьком, що він дуже книжки читав, любив, і його голова болить. Ну що тепер з ним робити, що в нього так голова болить. Пішов дід, купив бутилку риб’ячого жиру, давати йому по ложечці. Дає йому три ложечки на день. Це рано, як іде в школу, як прийде з школи і вечером. І він до неділі заробить. По десять копійок платить за ложечку.
Він не хоче пити. Я йому приготовлю кусочок хліба і цибульки. І він привик. Випив цілу півлітру. Як тільки субота, так він отчот. «Тату, а мені ж гроші треба вже тепер». Дає він йому ті гроші, що він заробив. Не знаю вже скільки. Знаю тільки, що він багато вже йому має давати грошей. І каже: «Знаєш, що, синок, що ти будеш з ними робити?» То тоді вже, коли він був більший, то що він купляв за ті гроші, то не папіроси, а купляв книжки. Оце йде в город, їде там чи йде, і заходить в бібліотеку Крупської, ще маленький, і там він десь шукає, десь найде книжок. Приносить дві-три книжки, дві-три книжки... І то так він їх приносив. Я кажу, така була дитина мила, така... читає. Всьо-всьо читає…
Їлина Стус. Спогади // Нецензурний Стус. – Тернопіль, «Підручники і посібники», 2003.

А ще мама згадувала, як вже студентом прийшов якось увечері у геть брудному єдиному своєму костюмчику.
– А що я мусив робити, як та п’яна жінка на базарі лежала. Мусив завести її додому. А то вночі не спав би.
А то каже мені:
– Поведіть мене, мамо, до церкви.
Пішли ми в неділю. Аж якась жінка несе мішок картоплі, то він узявся їй допомагати. Так ми на службу Божу й не втрапили.
– Нічого, – каже. – Треба людям добро робити.
"Моя мова – мамина» – згадав я Василеві слова, слухаючи його маму-подолянку, наспівну мелодику її питальних речень.
Тієї ж осени в журналі «Кафедра», що його вже видавали у Львові – Харкові Михайло Осадчий та Степан Сапеляк, я прочитав нарис Віталія Калиниченка про останні дні Василя Стуса. Я здивувався: так багато там було неточностей і домислів. Це тому, що Калиниченка під час загибелі Стуса у Кучино не було. Він був тоді у Чистопольській в’язниці, повернувся пізніше, ми йому розказували, а він оце так наплутав. Хоча Сапеляк і Калиниченко доводили мені, що то новела, художня річ, але мені надто заболіла свіжа рана. Навіщо ця мітотворчість по свіжому сліду? Спочатку треба сказати всю правду. Може, колись якийсь письменник випише образ Стуса ліпше і точніше, ніж ми, хто його знав, але ми повинні перш за все засвідчити правду.
Я негайно написав три-чотири сторінки тексту про відомі мені обставини загибелі Василя Стуса, він був опублікований в одному з наступних номерів під назвою «Розпадання материка». Це спонукало мене до писання ширших спогадів, бо не зразу після звільнення я взявся за писання: хотів спершу віднайти написане 1978 року, бо ж багато деталей і вражень тих часів уже не міг пригадати так живо. Я вже згадував, що йдучи 1979 року в неволю, один примірник сховав у своєму обійсті у Ставках, у пластиковій банці закопав у землю. Повернувся 1988 року, копаю-копаю – нема! Другий примірник я передав через свою матір Дмитрові Мазуру – і цього Дмитро не знайшов. Тому я написав другий варіянт (закінчив 5 січня 1989 року). Відбитки мого машинопису поширювалися по Вкраїні й поза нею. Спочатку мої спогади опублікував машинописний журнал «Літературний ярмарок» (редактор Богдан Жолдак), потім, знявши декілька фраз, журнал «Донбас», число третє 1989 року, частково – журнал «Сільські обрії», число шосте того ж року. Для деяких ґазет я готував окремі фраґменти.
Згодом я побачив, що спогади мої далеко не вичерпні, тому поклав собі розширити їх, хоч би й на шкоду своєму правилу писати якомога коротше. Це має бути документ про людину і документ про час та місце, доступ до якого був обмежений. Я свідчу. Перед читачами, літературознавцями, перед судом історії.
1989 року в Україні виникла думка перевезти тлінні рештки українських національних героїв Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого на Батьківщину. Родини вели тривалі перетрактації зі владою, громадськість збирала гроші. Під кінець літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: привезти під 3 – 4 вересня. Це дні смерти Василя Стуса і Юрія Литвина. До ґрупи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене. То була незабутня поїздка... Через декілька днів після повернення, 9 вересня, я попросив Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, щоб позачергово випустив мене на трибуну, і я виступив з таким повідомлення (звичайно, сказав я коротше, але текст був написаний):
"Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв’язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської области – колонії особливого режиму для «особливо небезпечних державних злочинців, особливо небезпечних рецидивістів», таких, як присутні тут Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба...
Це ключі від камер тієї самої «установи», де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської ґрупи сприяння виконання гельсінкських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в’язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус.
Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї.
Згідно з «найгуманнішими в світі» радянськими законами, останки померлого в’язня не віддають родині для поховання на Батьківщині, доки не закінчиться термін ув’язнення. Отже, хто зі в’язнів вижив – той уже вдома, а хто помер, той понині під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі «Северное» в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, коло Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Тільки тіло Валерія Марченка великій подвижниці, матері Ніні Михайлівні, вдалося вирвати та поховати під Києвом.
Родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримки товариства «Меморіял», Всеукраїнського Товариства репресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти тлінні рештки до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковини смерти Литвина і Стуса.
Ми закупили квитки на літак, замовили цинкові домовини, зафрахтували транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено «у зв’язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі».
Усе ж таки на Урал виїхала знімальна ґрупа новоствореної кіностудії «Галфільм» на чолі з режисером Станіславом Чернилевським, яка працює над повнометражним фільмом про Василя Стуса. Із нею поїхав і я. Проведено унікальні зйомки на могилах Стуса і Литвина, у приміщенні колишньої нашої в’язниці, в тому числі в карцері, де помер Стус. Ми вчасно приїхали, бо «тюрма народів» ближчим часом має бути переобладнана на корівник.
Ми встановили, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі нема. Ми питали лікарів, працівників ринку, продавців, людей на вулиці – ніхто такого не чув, якогось особливого стану в районі не оголошували. Із розмов із головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийнято після дзвінків із Києва, з Кучино та з Пермі. Неважко здогадатися, що ті дзвінки – від зацікавлених людей, від винуватців смерти Тихого, Литвина, Стуса.
У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це – чума. Це – антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять в КҐБ та в ЦК КПУ!
У зв’язку з цим пропоную записати до резолюції з’їзду таке:
"Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса;
вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в’язнів сумління 60-х – 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій (саме осуду, а не засудження);
вимагаємо відкрити сейфи КҐБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема Юрія Литвина та Василя Стуса, з метою їх опублікування."
У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотоґрафували ті ключі…
Був у залі й секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук. Він сидів недалеко від мене, трохи позаду, в першому біля проходу кріслі. Я бачив, як до нього підійшла одна жіночка і пришпилила до піджака значок – тоді нам у Литві зробили найпершу партію таких простеньких синьо-жовтих прапорців, що просто застромлювалися голочкою в одяг. Вони легко губилися. Хитрий лис подивився на значок згори вниз, скинув піджака і повісив його на крісло.
Не все, що було зазняте на кладовищі в селі Борисово та в Кучино, увійшло до фільму Станіслава Чернилевського (остаточна назва «Просвітлої дороги свічка чорна», «Галфільм», 1992), не все й потрапило в кадр. Ось, наприклад, таке.
Незадовго до нашої поїздки я одержав від Марта Ніклуса з Естонії його нарис «Экскурсия в прошлое» – про одвідини Кучино у вересні 1988 року (він там був зі знімальної ґрупою естонського телебачення і в травні 1989). Март, зокрема, пише, що брат нашого начальника майора Долматова, Степан Олександрович, похований за декілька кроків від могили Стуса та інших політв’язнів, а сам Долматов захворів на рак і поїхав до Москви лікуватися. Його попередник майор Журавков помер скоро після Стуса і похований у Пермі. У кутку кладовища в Борисово ми знайшли під стовпчиком № 7 поховання Юрія Литвина, під № 8 – Ішхана Мкртчяна, під № 9 – Василя Стуса. Я знайшов могилу не тільки брата, а й самого нашого начальника Долматова. Вона через одну від братової, четверта від Стусової, в тому ж ряду. Я став шукати її тому, що побачив під тином порівняно свіжі викинуті вінки з написами: «Дорогому Александру Григорьевичу от сотрудников учреждения ВС-389/37», «...от семьи Максиных». 37-ма політзона була в Половинці, тепер там, мабуть, сидять кримінальники, бо політичні залишилися тільки в 35-й, у Центральному. Але ж Максін – наш останній начальник режиму! Може, його перевели туди ж. Схоже, «Александр Григорьевич» – хтось із «наших». Я не знав імені-по-батькові Долматова, але здогадався, що то він, і став шукати могилу. Вмурована в пам’ятник фотокартка не залишала сумніву. І напис:
"Долматов Александр Григорьевич 24. ІІ 1946 – 4. ІV. 1989».
Царство йому Небесне. Бог йому суддя. І Журавкову. Багато вони забрали з собою таємниць. Хай би жили та розказали. Але, мабуть, неспроста вони повмирали зовсім не старими…
Під тиском громадськости нарешті було дозволено перевезення. Повернувшись із Уралу, я 22 листопада написав таку замітку для преси:
"Увечері 15 листопада 1989 року з Києва до Пермі вилетіла літаком експедиція, щоб перевезти на батьківщину тлінні рештки українських патріотів Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса, закатованих у таборі смерті ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району. До ґрупи входили син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член УГС Василь Ґурдзан, який представляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії «Галфільм» Станіслав Чернилевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук та колишній в’язень Кучино, голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко. Із Москви приїхав другий син Тихого, Микола. Директор фільму «Василь Стус. Тернова дорога» поет Володимир Шовкошитний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від СПУ та СП СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України, від її голови, народного депутата СРСР Михайла Бєлікова.
На час приїзду основної ґрупи домовини та дерев’яні ящики для їх транспортування не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції «порадили» не поспішати...
Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обходити безліч установ, у тому числі райвідділ КҐБ, очолюваний нині Ченцовим Володимиром Івановичем, який працював каґебістом у таборі смерти з кінця 1981 до кінця 1984 року і є одним з винуватців загибелі політв’язнів. Ченцов сказав, що його відомство не тільки не шкодить, але й сприяє нашій справі. Насправді нам допомагала тільки громадськість, влада лише шкодила. Робилося все, щоб ґрупа не встигла на зворотній рейс і не повернулася в суботу, бо ж на неділю в Києві мали зібратися люди. Багато допомогли нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґазети «Чусовской рабочий» Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Міхайлов, журналісти Ніколай Ґусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли взяти лише декілька лопат. Водій ваговозу з друкарні Валєрій Сідоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло...
Основна ґрупа, передрімавши в пермському готелі на матрацах, покладених на підлогу, приїхала за чотири години електричкою в Чусовой, обійшла всі потрібні установи, улаштувалася в готель. Усю апаратуру доводилося переносити на собі та возити місцевим транспортом. Дошкуляв холод. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса – тому нам не віддають домовин. Довелося послати Овсієнка назад до Пермі. 17-го вранці ґрупа вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, на околиці якого притулилося кладовище. Дорогою ґрупа зустрілася з дільничним міліціонером Матякубовим, заїхала в сільраду в Копально, але голови сільради не виявилося, хоча з ним домовлялися про зустріч по телефону. Стали видзвонювати його та районне начальство. Нікого нема. Чернилевському, Дмитрові Стусу та Ґурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусовой, де після довгих зволікань їм дозволили викопувати домовини, але не виймати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі само перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося про «наругу над могилами»...
Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10.
Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 – 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Середня з трьох дощок віка трохи проломлена. Литвинова – на глибині 150 – 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями. Вона оббита тканиною, яка була колись червоною. Ще доволі міцна.
Коло 14-ї повернувся з Пермі Овсієнко, одразу взявся за роботу, розповідаючи, що їхав із Чусового в одному автобусі з колишнім наглядачем Сергієм Останіним, який не захотів зійти з автобуса, щоб провідати могили своїх жертв, навіть могилу свого начальника, Долматова, що похований через кілька могил від Стусової. Він зараз працює санітаром у психіятричці, разом з колишнім наглядачем Навозновим, а решта роз’їхались хто куди. Кукушкін дав лейтенантові Любецькому молотком по голові – зараз сам сидить. Отакі новини.
Разом з нами копали Юрій Бєліков, Ніколай Ґусєв та ще один журналіст із Чусового. Представники влади лише спостерігали. Сутеніло. Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі платні не взяли. Ще до темряви затягли ми під домовини вірьовки, зрушили їх з місця. А цинкових домовин усе нема. Мідники нудяться в автобусі, доводиться набавляти їм платню, «підігрівати». Чернилевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вість, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли.
Нарешті коло 19-ї години приходить машина з домовинами. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована (міліціонер, опер, представник санепідемстанції Дивдін, комунгоспу – Казанцев).
Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев’яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріял. З Пермі ваговоз вийшов уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція, стала перевіряти справність. Певна річ, люфт керма виявися завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров та Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на всі три праві колеса. (Згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку). Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті – до заднього моста в середину, а цілі – з боків.
Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись. (Згодом з’ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком виніс рішення про перепоховання на Байковому, а не Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було «відбій» затримуванню). Машина не могла їхати більше 40 км на годину, а то якихось 200 км...
Отже, є надія впоратися. Усе тепер залежить від нас.
Першою близько 19-ї години підняли Стусову домовину. Зняли віко. Тіло не накрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло всохло, носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус. Треба зауважити, що ми допускали такі сумніви. Дмитро глянув і сказав: «Це тато». Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся. Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова повернута трохи вліво. Як перекласти тіло в цинкову домовину? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що тіло розламається. Тоді накриваємо його міцною тканиною, щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже в цинкову домовину. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов’язках. Якогось особливого запаху не чути, тільки ніби цвіль. Пам’ятаючи версію про можливе вбивство В.Стуса нарами по голові, я придивився, але не запримітив на ній ніяких пошкоджень. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду. Я не схильний до містифікацій, але учасник ексґумації поет Юрій Бєліков показував знімок В.Стуса екстрасенсу. Той сказав: «Цей чоловік убитий ударом по голові».

Юрий Беликов
Прости, Василь, что я твою тщету
увидел, поднимая крышку гроба,
что опер Ковалевич смотрит в оба
(ну, отвернись!), но опер на посту –
глядит, как сын (сын!) отвернулся твой,
а опер никогда не отвернется,
кладбищенские жидкие воротца
руками развели, и шелухой
подсолнуховой сыплет мент унылый
на чистый снег двоящихся крестов,
и сыну надругательство готов
пришить он над отцовскою могилой...

Поклали під голову «пропускну» від церкви, хрестик, покрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком.
Литвинова могила глибша. Коли підняли домовину – з неї полилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко – тіло покрите саваном. Мама була на похороні, то казала, що їй навіть дозволили переодягти сина в цивільний одяг. Вона справила мінімальний обряд, тому ми не стали знімати покривало, тим паче, що все було мокре. Переклали тіло в цинкову домовину так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і закрили домовину.
Виносили до дороги метрів двісті поміж могил з великою обережністю спочатку Василя, потім Юрія. Довершивши це, з якоюсь полегкістю взялися за порожні домовини. Склали їх, опустили в ями. Звичай велить укинути туди й вірьовки. Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Познімали зі стовпців номери, відкололи від них собі скалок. До речі, таблички на Литвиновому стовпчику № 7, яку привезла мати і яку ми ще бачили 31 серпня, вже не було. Поставили свічки на всі одинадцять могил в’язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли. У жовтні 2000 року я дізнався від Давида Алавердяна, що вірмени на чолі з його тестем, колишнім кучинським в’язнем Ашотом Навасардяном, забрали тлінні рештки Ішхана Мкртчяна ще в лютому 1989 року, нікого не питаючи! Давид показав відеофільм про це: хурделиця, а вони копають...
Вантажна машина з домовинами і дерев’яними ящиками від’їхала одразу, десь коло 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний – до гаража друкарні, де мідники залютували домовини, поклали в ящики, а директор друкарні Міхайлов уночі оббив ящики дротом по канту, щоб їх прийняли як багаж.
Ми вибралися з кладовища коло 23-ї, до готелю дісталися до півночі. Удалося зв’язатися з Києвом, сповістити про перебіг подій. Нам сказали, що похорон буде не на Лісовому, а на Байковому кладовищі – виконком Київради прийняв таке рішення.
Чернилевський з оператором їздили ще знімати запаювання. Там водій Сидоров познімав колеса, позаклеював камери, а вранці разом із Шовкошитним вони повезли домовини до Пермі в аеропорт.
Ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають.
Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробку. Слава Богу...
Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексґумацію тіла батька, який був похований на кладовищі «Северное» в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, який мав їх робити, не з’явися. Хтось сказав їм, що його побито. Вранці 18-го брати прийшли до майстерні, де був матеріял та інструмент, сказали комусь там, що в них є майстер. Але нема ключа від майстерні. Тоді вони підважили двері, влізли в майстерню і взялися за роботу самі, хоча звичай забороняє рідним це робити. Добре, що Микола мав якісь елементарні уявлення про цю справу. Тільки під кінець роботи прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай – разом з гробарем розбили надгробок, викопали і переклали рештки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, – і оце сюди. Ми сповістили в Київ, що все гаразд, вилітаємо.
Вилетіли з Пермі о 20 годині (за московським о 18-й), прибули в Бориспіль о 20.30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину – його чекало близько тисячі душ...
...Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла Валентина і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд. Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б’ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість. А ми, забуті, ніби вже й не потрібні нікому, шукаємо машину, щоб завезти свої речі до Києва, вантажимо їх – тим часом ескорт від’їхав.
До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка. Як сплітаються наші дороги... Коли винесли домовини, поклонилися тричі Божому Храмові, обійшли його – я протиснувся до Литвинового автобуса-катафалка, щоб утішати його маму та сина. Братися нести гріб уже не було сили.
Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко – не можна зволікати з похороном до заходу сонця – нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох «особливо небезпечних державних злочинців – особливо небезпечних рецидивістів». Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 41, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово істини...
Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю...»

Так, ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло,
а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах
під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся
барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя,
громаддя вікових страстей,
а Бог не одведе очей
від українського свічаддя.
То не одне уже світання,
тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання
нас душить, підминає, гне...
Як тавра нам віки, як рана,
прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне
не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю –
ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю –
об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну
в тяжкій короні багряній.

5 січня 1989 року, с. Ставки. 30 січня 1991 року, м. Київ. Виправлення та примітки 1996 і 2004 років.

ТВОРИ ВАСИЛЯ СТУСА, ЩО ВКЛЮЧЕНО ДО ШКІЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

* * *

Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
слова шугають над Дніпром.
VI. 1963

* * *

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі довкола,
уздрів і скляк: блукало серед поля
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самого чути –
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть,
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну поспіхом згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.
Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон, і власної неволі
на рідній запізнати чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен ворог, сповнений скорботи,
він погинає, але шле прокльон.
Та кожен з них – то твій таки прокльон,
твоєю самотою обгорілий,
вертаються тобі всі жальні стріли
у цьому полі, синьому, як льон.

* * *

Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерть із рідним краєм поріднюсь.

* * *

У порожній кімнаті,
біла, ніби стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа:
котру ніч, котрий день –
ані чутки про мужа,
ані – анітелень.
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
з-за соснових ослон.
Мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні пройти, ні спитати,
ні дороги знайти.
За тобою, коханий,
очі видивила,
ніби кінь на аркані,
світ стає дубала.

* * *

Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги – аж лящить:
над Прип’яттю світання зайнялося –
і син біжить, як з горла кров біжить!
Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба висліпла полуда –
тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря – сновида і приблуда –
одержаний задурно щедрий дар.
А човен побивається об здвиги
повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.
…Підтале чорноводдя зелен-криги
займається світанням на щоці.

* * *

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій – і стій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе – навіки вік.
Для нього змалку ти заповідався,
до нього сам Господь тебе прирік.

* * *

Весь обшир мій – чотири на чотири.
Куди не глянь – то мур, куток і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лилово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальша смерти – рідна батьківщина!
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі – ніби дві жарини –
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя, зиґзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру – то й з того світу виглядай.

ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

Народе мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо напівсонця-напівтьми,
ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
а добре знаєш – грішник усесвітній
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів – з пекла і до раю,
це надвисання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства – то занадто
позначене по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти, доля –
всепам’ятна, всечула, всевидюща –
нічого не забуде, ні простить.

Виснажуються надра: по світах,
по диких нетрях, криївках і кублах
розсовано твій рідний суходіл.
Німі, нерозпізнанні вже уста,
серця студені, тьмою взяті очі
і шкарубкі долоні, де вже доль
не розпізнаєш лінії.
То рештки
душі твоєї, що напівжива.
О болю болю болю болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
не трудити роз’ятреної рани,
не дерти серця криком навісним?
Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,
де в сотню мишачих слідів угнались
розпадки тьмаві – і скупу сльозу,
що на морозі мерзне, ледь тамую:
це ж ти, мій краю, в цятках крови – ти!
Займанщино пекельна! Де не скинь
страпатим оком – то охлялі надра
то рідний край – пантрує звідусюди
«Це ж я (на голос Йорика), це ж я».

Чотири вітри – полощуть душу.
У синій вазі – стеблина яра.
У вирві шалу, світ-завірюсі
чорніє безум хитай-води.
Біля колчану – хвостаті мітли.
Під борлаками, як запах безу,
убрався обрій вороноконий
у смерк, у репет, у крик, у кров.
Новогородці, новогородці!
Загородила пуга дорогу.
У синій вазі – стеблина яра.
Як білий бісер – холодний піт.
О білий світе сторчоголовий,
опріч опричнин – куди подітись?
Кошлатий обрій вороноконий
йде берегами ридай-ріки.

Боже, не літості – лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач – розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а – вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить
і там росте, нам пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух
і най вас Бог, і най вас Бог боронить.
Розкошлані на всіх вітрах вагань,
як смолоскипи молодого болю,
в неволі здобули для себе волю,
ногою заступивши смертну ґрань.
Щедрує вам безсмертя щедрий вечір
в новій Вітчизні – по громадді спроб.
Отож, не ремствуйте, що вам на лоб
поклав Господь свій світлий перст
нищівний.

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо
зоріє на пустку давно збайдужіле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами бродить, а той накликає москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
підводиться мати – в годину свою грозову:
– Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі
і крові наточать – упийтесь пекельним вином.
А де Україна? Все далі, все далі, все далі.
Шляхи поростають дрімучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,
і сонце татарське – стожальне – разить наповал.

* * *

Сховатися од долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти – все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? Ачи твою подобу
збагнуть – бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття…
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь – на вітрах.
Ти подолала, доле, слава богу.
На хижім вітрі чезне й ниций страх.

* * *

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг,
і котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

ПУТІВНИК ПО КНИЗІ

Поезії Василя Стуса
«Аби лиш подолати гнів…»
«Верни до мене, пам’яте моя!..»
«Весь ранок сонце світить справа…»
«Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу…»
«Гойдається вечора зламана віть…»
«Довкола стовбура кружляємо…»
«Дозволь мені сьогодні близько шостої…»
«Дякую, Господи, – чверть перейшла…»
«Зима. Паркан і чорний кіт…»
«Золотокоса красуня…»
«І знов Господь мене не остеріг…»
«І стіл, і череп, і свіча…»
«Іди в кубельце спогаду – зогрійся!..»
«Керея слави лопотить на вітрі…»
«Коли б ви мали, голуби…»
«Колимські конвалії – будьте для Валі…»
«Крайкіл! – скрикнуло ізліва…»
«Між співами тюремних горобців…»
«На колимськім морозі калина…»
«Не можу я без посмішки Івана…»
«Невже ти народився, чоловіче…»
«Немов крізь шиби, кроплені дощами…»
«О вороже! Коли тобі проститься…»
«О передсмертні шепоти снігів…»
«Отак живу: як мавпа серед мавп…»
«Плач, небо, плач і плач…»
«Потрібен янгол помсти. Мій захисник…»
«Стань і вдивляйся: скільки тих облич…»
«Сосна із ночі випливла, мов щогла…»
«Сто дзеркал спрямовано на мене…»
«Так, ми відходимо, як тіні…»
«Така гулка, така гучна…»
«Там тиша. Тиша там. Суха і чорна…»
«У темінь сну занурюється шлях…»
«Уже тоді, коли, пірнувши в ліс…»
«Ще вруняться горді Славутові кручі…»
«Ще кілька літ – і увірветься в’язь…»
«Як тихо на землі! Як тихо!..»
«Яка нестерпна рідна чужина…»
«Ярій, душе! Ярій, а не ридай…»

Твори Василя Стуса, що включено до шкільної програми:
«Сто років, як сконала Січ…»
«У цьому полі, синьому, як льон…»
«Як добре те, що смерти не боюсь я…»
«У порожній кімнаті…»
«Наснилося, з розлуки наверзлося…»
«Терпи, терпи – терпець тебе шліфує…»
«Весь обшир мій – чотири на чотири…»
ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО
1. «Народе мій, коли тобі проститься…»
2. «Виснажуються надра: по світах…»
3. «Чотири вітри – полощуть душу…»
4. «Боже, не літості – лютості…»
5. «Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить…»
ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ
«Сховатися од долі – не судилось…»
«На колимськім морозі калина…»

З таборового зошита (фрагменти)

Переклади:
з Кіплінґа
Синові

З Рільке
«О дивні зблиски боязких подоб…»
Барс

З М.Цвєтаєвої
«Ну й химерує лжа життьова…»

Цитати з листів В.Стуса:
До сина, 25.04.1979
До Василя Овсієнка, 21.05.1979
До Василя Овсієнка, 10.08.1979
До дружини й сина, 10.08.1981
До дружини й сина, 26.01.1982
До дружини й сина, 30.04-2.05.1083
До дружини й сина, 12.06.1983
До сина, 03.10.1983
До дружини й сина, 04.03.1984
До дружини й сина, листопад-грудень 1984

Фрагменти спогадів про Василя Стуса
Михайла Хейфеца
Ірини Калинець
Марта Ніклуса
Левка Лук’яненка
Рити Довгань
Їлини Стус
Юрія Бєлікова

Зміст

Євген Сверстюк. В обороні слова
Від упорядника
Василь Овсієнко. Світло людей
Мордовія
Закрайсвіту
Кучино
Повернення
Додатки
Путівник по книзі

Василь Стус у віддзеркаленнях
(Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса)

Упорядкування Оксани Дворко
Редактор Наталка Лисенко
Ориґнал-макет

Корпус табору особливого режиму ВС-389/36-1

1 – Житлові камери (курсивом дописані номери камер)
2 – Камери-одиночки
3 – Карцери
4 – Робочі камери
5 – Робоча камера карцеру
6 – Душ
7 – Туалет
8 – Кімната наглядачів
9 – Спальня наглядачів
10 – Кухня наглядачів
11 – Каптьорка
12 – Кухня і підсобні приміщення
13 – Санчастина
14 – Кабінет начальника
15 – Кабінет КҐБ
16 – Кабінет оперативника
17 – Зала
18 – Дворики для прогулянки
19 – Дворики для прогулянки одиночок
20 – Господарчий дріт
21 – Колючий дріт

Фото 1 Василь Овсієнко На стор. 9
Фото 2 Василь Стус На стор. 9
Фото Rizdvo 72 Василь Стус – другий ліворуч. На стор. 32
Фото 3 Валентина Попелюх, Василь Стус та Дмитро Стус. 1978 р. На стор. 42
Фото 4 Їлина Стус На стор. 58
Фото 5 Фросина Овсієнко На стор. 58
Фото 6 Василь Стус На стор. 45
Фото Zona На стор. 49 (підписи в тексті, по мал. Схема зони)
Фото 7 Малюнок табору ВС-389/36-1 На стор. 66-68
Фото 8 Вежа для охорони На стор. 70-72
Фото 9 Карцер у якому загинув Василь Стус На стор. 83-84
Фото 10 Василь Овсієнко біля табірного бараку На стор. 77-78
Фото 11. Дмитро Стус біля карцеру, де загинув його батько На стор.

На знімку 1979 р. - Василь Овсієнко в неволі.
Василь Овсієнко в неволі, 1979 р.

Поділитися

Вас може зацікавити

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ

Вас може зацікавити

Дослідження

Дослідження

Інтерв’ю

Події

Інтерв’ю

Події

Інтерв’ю

Персоналії / Український національний рух

Дослідження

Спогади

Події

Дослідження

Події

Dissidents / Ukrainian National Movement

Dissidents / Democratic Movement

Dissidents / Ukrainian National Movement

Спогади

Спогади

Події

Спогади