Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ

26.02.2008 | Овсієнко В.В. | Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оф
ПРЯМОСТОЯННЯ,
або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи
( Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 83 – 89.)

«На відзнаку 50-річчя відтоді, як автор скрутив собі в'язи і став письменником...» – такий епіґраф може здивувати необізнаного читача. На жаль, це не літературна фіґура – «скрутив собі в'язи», а гірка правда життя Євгена Концевича. А йдеться про нову його книжку Вона йшла усміхнена... Новели, оповідання, етюди. – Житомир: ПП М.Г. Косенко, 2002, – 216 с., в якій зібрано твори 60-х років. Втім, деякі з них ґрунтовно перероблені: варто лише переглянути попередні книжки «Дві криниці» (1964) та «Йдучи вулицею» (1985).
Так, 50 років тому, 22 липня 1952 року, 17-річний атлетичного складу юнак майже двометрового зросту пірнув з кручі в Тетерів – і з води його вже витягнули. Перше, що він спитав, прийшовши до тями: «Завтра спартакіада – чи зможу я бігти?» – «Бігатимеш», – відповів лікар. Але відтоді на ноги він не зводився.
Проте став видатною особистістю сучасної України, осердям нашого духу й оптимізму.
Щороку 5 червня, в день народження, в його майже сільському обійсті на ІІ Шевченківському провулку в Житомирі, яке все щільніше обступають висотні новобудови, збираються друзі з усієї України, а то й з цілого українського світу. А друзі в нього неабиякі...
Євген Васильович Концевич народився 1935 року в селі Млинище, за 12 км від Житомира. Мати Марія працювала на фермі, де часто крутився і Євген (досі вважає, що якби не біда, то став би ветеринаром). Батько Василь кравцював. Рятуючись від голоду, 1947 року сім'я перебралася до Житомира, оселилася в землянці, відтак побудувала хату, де Євген – після добудов-перебудов – живе донині. Батько, завісивши вікна, таємно підробляв на швейній машинці, за що його переслідували як «приватного підприємця». З найстрашніших спогадів – як у батька тремтіли руки під час обшуку 1949 року. Хлопець на собі відчув презирство «городських» російськомовних ровесників до своєї «сільської» мови. Це й був ґрунт для формування того, що Василь Стус визначав як «прямостояння».
Євген не збирався бути письменником. Але доля звела його в одному класі 23-ї житомирської школи з Васильком Хомичевським – сином неперевершеного перекладача античної літератури Бориса Тена (Хомичевського). Ще тоді «старий» зауважив Євгенів літературний хист, чуття мови, і коли біда сталася, порадив писати. Як Божа благостиня, як порятунок душі перед ним відкрився неозорий світ словесности. Невідступні болі якоюсь мірою заступала втіха від праці над словом. До Євгена почали приходити початкуючі письменники брати Анатолій і Валерій Шевчуки. Пробував писати гумористичні речі, та Валерій Шевчук осмикнув і навернув до серйозної прози. Його оповідання публікувалися в ґазеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна».
Легко сказати: «Тяжкі страждання – тілесні й душевні – не зламали Євгена». Але уявімо собі, якої сили волі треба було мати, щоб їх витримувати – і не впасти в розпач. Він заочно закінчив 10-й клас, з 1963 року навчався на заочному відділенні Житомирського педінституту. Після виходу в 1964 збірки оповідань «Дві криниці» прийнятий до Спілки письменників України.
Місцеві партчиновники, щоб прославитися чимось ориґінальним, задумали створити з Концевича такого собі «Павку Корчагіна». До нього зачастили піонери й пенсіонери, у його дворі пробували затіяти урочисте пов'язування галстуків. «Сама» секретар обкому КПУ з ідеології Ольга Чорнобривцева аґітувала Концевича вступати в партію. Спершу він сказав, що не готовий, а потім відверто відмовився, бо жива його душа прагнула людей іншого ґатунку. Які не зводили йому прижиттєвий пам'ятник, а просто перейнялися його долею.
І тоді трапилася подія, яка – можна вже сміливо стверджувати – стала частиною історії українського шістдесятництва...
Надія Світлична. З висилання радіо «Свобода» 5 червня 1990 року:
«Нас познайомила в 1964 році Ірина Жиленко – як і багатьох киян. І ми тоді як могли часто відвідували затишну, майже сільську Євгенову хату під номером 12 на Другім Шевченківськім провулку в Житомирі. Євген, як і його віддана, вже немолода мама, завжди радо вітав гостей. Нас, киян, як правило, лишали на ніч. Того дня з Києва приїхало чимало Євгенових друзів (5 червня 1965 року привітати його з 30-літтям приїхали з Києва Іван, Надія та Леоніда Світличні, Євген Сверстюк, Алла Горська, Галина Возна, Вікторія Цимбал, Ірина Жиленко, В'ячеслав Чорновіл, Микола Плахотнюк, Михайло Гуць, Борис Мамайсур. – В.О.). А що було літо, і відбувалося це, здається, в суботу, Євген ночував під шатром у дворі, то й ми скупчилися навколо його ліжка. З тим зловісним альбомчиком прийшов місцевий поет і, здається, партійний діяч Оксентій Мельничук. Колись він був Концевичевим сусідом і теж довго і тяжко хворів. Тож Євгенова мати зазвичай ділила полуниці з грядки між своїм і сусідським сином. Пізніше Оксентій видужав, вибився в «номенклатуру», дістав квартиру і стежку до Євгена забув. А тут раптом, ніби випадково, зайшов до нього і – треба ж такий збіг обставин! – потрапив саме в день народження Євгена Концевича. Так само випадково в нього опинився альбомчик із краєвидами, який залишив Євгенові оглянути, мовляв, якщо сподобається – я тобі зроблю копію.
Якщо прискіпливо аналізувати його поведінку – може щось видатися дивним у всьому цьому, але хто тоді аналізував... Зійшлася ж бо гурма людей, що не всі й знайомі між собою. Тож довкола Євгена були жарти, співи, розмови. Ювілейні, всякі. А про альбомчика й забули. Пригадую, що якийсь час на ньому навіть сидів Борис Мамайсур, якому забракло місця, поклавши між двома стільцями... Виявляється, мініатюрний підслуховуючий пристрій, вмонтований в обкладинку альбомчика, передавав запис розмов у кагебістську машину, що стояла метрів за 500 від Концевичевої хати. Коли ж Євген, виявивши підслухачку, від'єднав систему живлення і передавання припинилося, кагебістський мурашник заворушився і, слідом за виконавцем, Оксентієм Мельничуком, якого, попри плазування і каяття, вигнали з хати Концевичів, там раннього ранку в понеділок з'явилося найвище начальство з обласного КГБ разом зі своїми шефами з київської республіканської резиденції. Здається, операцію очолював сам Калаш, ідеологічний заступник голови КГБ.
Для Євгена це виглядало як цікава детективна історія. Зрештою, так воно й було. А що Концевич «харчується» тільки тими подіями, які до нього приходять, він з певним азартом поставився до пригоди з підслухачкою. Але пригода не обмежилася розмовою з «таємною поліцією»: після 5 червня 1965 року хату Євгена Концевича почали як зачумлену обминати його «поклонники», оті піонери, пенсіонери».
Євген Концевич, 5 червня 1994 року:
«Виявлену підслухачку вкинули у відро з попелом. Там ще й совок стирчав. Коли кагебісти прийшли і почали шукати, то я зрозумів, що вони не орієнтуються, де вона. Я став їм казати, що віддав до Києва. А вони: «От нас отсюда мышь не проскочила. Мы знаем, что она у вас».
Я ніколи себе не зараховував до борців. Я, очевидно, не для того народився. Але й не полохливий, якщо судити з маминого: «О, вже закусив вудила...». Я затявся проти них саме з цього моменту. А тоді я таки злякався. Бо побачив за вікном щось ірраціональне. Зупинився біля хати «вілліс» – і вони вискакують: один, другий, третій, четвертий... Дев'ять чоловік, слухайте! У тій машині, за моїми уявленнями, не могло стільки вміститися... Виявляється, їх там дві стояло, я другої не бачив. І всі вони ввалилися в оту кімнату і щось гомонять. Мені моторошно стало, та ще й нирки нили. Це ж після того всього... Я ще й трошки згрішив був... Подивився: стоять такі мордовороти... І мені стало смішно. І, знаєте, з того часу мене рятує цей сміх. Я десь ізбоку глянув на себе – і на них. Старший став щось плутати. Я: «Перестаньте, давайте будемо прямо говорити». Тоді він махнув – і всі вилетіли, як мухи».
Сам начальник обласного КГБ полковник І.І.Юдін з групою своїх підлеглих вимагав віддати підслушку і мовчати про це, умовляв Концевича працювати на їхню «установу». Концевич рішуче відмовився – і ганебна історія про кагебістський «подарунок на іменини» стала відома всій дисидентській Україні. Про неї розповідали закордонні радіостанції. Тоді Юдін запропонував Концевичу виступити в пресі проти зарубіжних публікацій – марно. Через 7 років майор КГБ Медведський цинічно повчав на допиті: “Ви, Євгене Васильовичу, свій життєвий хребет зламали не тоді, коли стрибнули з кручі в річку, а тоді, коли не послухалися доброї поради Івана Івановича і не допомогли нам”.
Надія Світлична, 1990:
«Я повертаюся до групового знімка, зробленого у дворі Євгена Концевича 5 червня 1965 року. Чому той знімок мені такий дорогий? Він як рубіж між двома дуже різними епохами в житті шістдесятників. Таких безжурно усміхнених облич, як на тому знімку, я вже не бачила ні в Алли Горської, ні у В'ячеслава Чорновола (а він теж є там на знімку), ні у Світличного, ні в самого Євгена. Хоч ми ще зустрічалися, навіть їздили колядувати, і він подарував для кози з нашої ватаги свого кожуха з розкішною вовною. Але душевні травми, яких доля щедро вділяла шістдесятникам, пригасили їхню безжурність, вирізьблюючи в них суворі риси борців.
До речі, ви, певно ж, спитаєте, а чого це саме тоді і так незґрабно підклали в ліжко тяжко хворого Концевича підслухачку? Це питання задав кагебістам і сам Концевич. Вони запевняли – і я чомусь вірю їм у цьому, – що вони були зацікавлені не так його розмовами, як його гостями з Києва. Бо саме тоді, влітку 1965 року, готувалися перші великі арешти серед шістдесятників».
Степан Пінчук, доктор філології, 5 червня 1995 року:
«Але, щоб ви знали, в яких тяжких умовах жила ця людина...
Коли я приїхав у 1965 році в Житомир завідувати кафедрою літератури, всю Україну вже обійшла скандальна історія з підслуховуванням. Перше, що я зробив, – це пішов і познайомився з Євгеном. Йому весь час погрожували, що виключать зі Спілки письменників, що позбавлять тієї нещасної пенсії – 60 крб. У Житомирському відділенні СПУ питання про виключення ставилося прямо. І якщо цього не сталося, то треба віддати належне житомирським письменникам. Ми зволікали: обдумуємо, не готові, не можемо виключити за його відсутности... Але зрештою голова відділення Володимир Канівець (відомий автор роману «Ульянови»), поставив питання руба: виключити. Євген мені сказав, щоб я не йшов на ті збори або щоб голосував за виключення. Я заявив: проти відсутнього та ще й лежачого виступати не буду. Нас тоді було 9 членів Спілки в Житомирі. Проти виключення проголосували також Борис Тен, Данило Окийченко, Михайло Клименко, Микола Колесников. За виключення були Володимир Канівець, Михайло Миценко, а двох інших не називатиму, бо боюся помилитися. Отже, одним голосом ми втримали Концевича в Спілці. (Слід додати, що таких спроб було дві. Концевича і все Житомирське відділення СПУ осуджували на обласній партконференції – про це писала ґазета «Радянська Житомирщина» 3 лютого 1974 року, – але, зрештою, на В.Канівця, який рвався тоді до Шевченківської премії, притупнули: «Не робіть з Концевича героя-великомученика». І його залишили в Спілці, хоча обструкція тривала аж до середини 80-х. Концевича перестали публікувати. Тоді він узявся підробляти перекладами з польської та російської – тут дуже придалася перекладацька школа Бориса Тена. – В.О.).
Ще коли про нього говорили як про місцевого Павку Корчагіна чи Миколу Островського, знайшлася одна молода гарна дівчина, Ольга, яка вийшла за нього заміж. Та під впливом КГБ почуття її охололи. Мама ставала все більш немічною, Євген опинився в безпорадному становищі. І тоді сталося диво Господнє. Це Майя Борисівна... Якщо є на світі жінка, перед якою треба ставати на коліна і молитися Богу, то це вона. Бог, мабуть, дивиться за цим домом...
А той, хто зробив зло, прожив лише кілька місяців і помер через хворобу, яку має все життя і Євген».
З Майєю Євген побрався 1975 року: «Господь послав мені вибрану овечку з вибраного стада... Я маю велику заслугу перед Україною: одну єврейку навернув до українства...»
Коли в хаті Концевичів – Євгена і Майї – збираються гості, то завжди повторюється той самий ритуал: розглядати рушника. Його порадила завести Надійка Світлична. У когось у домі є книга відвідувачів, в Алли Горської автоґрафи писалися на стіні майстерні, а в Євгена – на шматку полотна підписувалися симпатичні йому люди, а дружина потім вишивала автоґрафи кольоровими нитками. Кого там тільки нема! Борис Тен, усі троє Світличних, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Панас Заливаха, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Ростислав Доценко, Ніна Вірченко, Микола Плахотнюк, Сергій Бабич, Ніна Марченко, Микола Кагарлицький, Любомир Пиріг – уся опозиційна Україна...
Під час чергового «покосу» української інтеліґенції, 18 квітня 1972 року, в хаті Концевича під час обшуку вилучили 17 документів самвидаву, багато рукописів, листів, друкарську машинку та інше. «Якби той лежачий труп устав, він усе одно не ходив би. Він у нас сидів би...», — відверто прорік капітан Костюк. Рушник тоді врятувався дивом. Адже шукали паперів. Один узяв рушника, що лежав між книг, та не встиг розгорнути, як мама з серцем: «Це його пелюшки...» – забрала і кинула до брудної білизни. Після того Євген дуже потерпав за рушник і мало кому його показував.
В'ячеслав Чорновіл, 5 червня 1994 року:
«Мені сьогодні здається, що ми вічні і невмирущі. Адже це було страшенно давно. Ми ж іще знали Сталіна! Знали невеличку відлигу, знали шістдесятництво. Нам судилося те, чого не дочекалося покоління “розстріляного відродження” 20-х років. Одиниці з них дожили до відлиги 60-х років, зовсім поодинокі – до нашого дня. Нас розметало кого в політику, кого в літературу, кого в одну партію, кого в другу. Але нам потрібні такі люди, які збирають нас докупи. Нас, шістдесятників, зібрав Іван Світличний, не забуваймо про це. Одним із таких є Євген Концевич – людина великої притягальної сили. Хіба зібралися б ми отак у Києві, як оце в Житомирі?»
Валерій Шевчук, 5 червня 1995 року:
«Він має щось притягальне, що вабило до нього людей. Він має щось таке, що вимушує не помічати того, що він прикутий до ліжка. Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди і хвороби, а просто в нього така манера – приймати гостей лежачи. А коли людина з ним поспілкується, то виносить із собою промінець світла в душі. Оці світлоносні душі й єдналися між собою, неорганізовано, без статутів, у братство. Пізніше в оце братство юнаків і дівчат, «юнаків із вогненної печі», ударить залізна рука – і не всі доживуть до цього дня. Одні будуть убиті, інші пропадуть у концтаборах, ще інші помруть своєю смертю. І іуда Євгена Концевича теж не доживе до цього дня. Після того ганебного вчинку він не раз хотів повіситися, бо зло, посіяне в світі, нищить душу.
Коли я приходжу до Євгена, то маю свято спілкування. Бо він світлоносна людина. Виходячи від нього, виносиш іскру полум'я його серця. А коли в душі горить отой святий вогник, то, отже, ми в цьому світі є і будемо».
Євген Сверстюк, 5 червня 1994 року:
«У нашому нестабільному, щораз більш несправжньому світі є маленький справжній острівець, який тримається загадковою силою. Це Євген Концевич. Так здавалося й у 1965 році, так і залишається...»
Іван Дзюба: «Євген Концевич свого роду символ і легенда для цього покоління – покоління шістдесятників. Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала. Не його треба було підтримувати, як здавалося б, – він усіх підтримував і підживлював енергією...»
Валерій Шевчук, 5 червня 1995 року:
«Є одна дуже цікава закономірність. Коли нація переживає катастрофу – саме в цей час народжуються діти, які пізніше відродять цю націю. Шістдесятники народились у 30-х – на початку 40-х років. Саме тоді, коли було вистріляно українську інтеліґенцію, фізично знищено українську літературу, коли було виморене голодом українське селянство, коли нація була піддана комуністичному геноцидові і повністю знекровлена, – саме тоді українські жінки почали народжувати хлопчиків і дівчаток, які в 60-х роках візьмуть на свої плечі нелегку місію відродження свого народу. Серед цих ідеалістів був і Євген Концевич...
Він не написав багато творів. Та вже перша його книжка під назвою «Дві криниці», що вийшла 1964 року, – можу сказати з усією відповідальністю, – прекрасна. Вона пластична, вона має аромат і свій неповторний стиль. Так ніхто не писав, так писав тільки він. А коли митець має своє обличчя, то він – збувся».
Євген Концевич, 5 червня 1995 року:
“Найкращу рецензію на ту книжку склали моя малограмотна мама: «І де ти набрав таких слів?» – «Та ж від вас», – кажу. І мама тихо заусміхалися”.
Окрім згаданих книжок, 1997 року в Житомирі вийшла антологія «Вечеря на 12 персон», де зібрано найліпші зразки «житомирської прозової школи». Євген Концевич чи не найстарший віком у цій когорті, де обидва Шевчуки, Василь Врублевський, Геннадій Шкляр, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський та інші. 2000-го року в бібліотеці журналу «Авжеж!» вийшла його книжка статей те есеїв «Тутешня кава». Погортай, читачу, Концевичеві книжки. Повчися, як личить людині триматися в цьому світі – попри всілякі нещастя.
І нині в обійсті Євгена Концевича, за словами «бригадира» житомирських письменників Олексія Опанасюка, щонеділі збираються «посиденьки». Громадськість відстояла цю хату від знесення: тут має бути музей шістдесятників. На що Валерій Шевчук зауважив: «Дай Боже, щоб музей шістдесятників тут довго не відкривався». А я додав: «Хай ще довго сюди ходять живі експонати». Бо й сам я, коли 1988 року вийшов «із тьми, зі смрада, із неволі» (Т.Шевченко), то почав шукати живих людей саме з цієї хати. Бо знав, що в Житомирі є цей острів стабільности, осередок українського духа й оптимізму, назва якому – Євген Концевич.
«Оптимізм – це від Бога, – каже Євген. – Але я виходжу з раціонального. Після такої сатанинської селекції, що тривала сотні літ – останні 70 років особливо жорстокої, – ми є. Україна – жива. Отже, ми будемо. Хто думав у 60-х роках, що доживемо до синьо-жовтого прапора над міськрадою? Житомир підняв його першим по цей бік Збруча. Це – воля Божа. Оце джерело мого оптимізму. Мені дуже сподобалося, як Ірина Жиленко сказала: «Наш ніяк невмирущий Концевич». Теоретично я давно не повинен жити. Академік Любомир Пиріг питає мене: «Як ти досі живий?». – «За принципом коханки, – кажу. – Як одна хвороба мені надокучить, то заводжу собі нову. А стару забуваю».
І цього року 5 червня обійстя Концевичів було повне гостей – погляньте лишень на знімок, на якому впізнаєте Олексія Опанасюка, Миколу Кагарлицького, Михтодя Волинця, Сергія Бабича, Анатолія і Валерія Шевчуків, Дмитра Мазура, Михайлину Коцюбинську, Людмилу Семикіну, Ольгу Горинь... Але давно вже не плавають рибки в басейні, не пасеться в садку коза, не чути здавалося вічного собачки Равлика, а найгірше – не літають над хатою голуби, про яких Євген розповідає з професійним азартом голуб'ятника...
Дзеркало тижня. – 2002.– № 27 (402). – 20 липня та інші публікації.
Примітка 2004 року: Ні таки: Євген дзвонить, що голуби знову літають!
На сайті ХПГ з 26.02.2008.

 
Рекомендувати цей матеріал