Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Штазі і КГБ: практика терору проти інакомислячих

09.07.2010 | Євген Захаров

(текст виступу на презентації фотовиставки Франциски Ву «Під арештом. Фотографії та свідчення з камер попереднього затримання Штазі» 3 червня 2010 р.) [1]

«Поки ми не знаємо поіменно всіх, хто став жертвами терору, ми не маємо права забувати, що трапилося».

Ці слова належать одному з колишніх канцлерів ФРН Віллі Брандту і стосуються, власне, жертв Голокосту. Але так само не можуть бути забуті і жертви іншого періоду німецької історії: періоду двох Німеччин, періоду «Штазі». Про жертв радянського режиму СРСР Анна Ахматова в поемі «Реквієм» написала теж саме:

Хотела бы всех поименно назвать
Да отняли список, и негде узнать.

Для України такі виставки, як сьогоднішня, особливо важливі, саме тому, що у нас, на жаль, багато можновладців не хочуть, щоб була відновлена справжня історія країни. Не можна не бачити, як різко змінилася політика пам’яті після президентських виборів. З цим не можна погодитися.

Але повернемося до виставки. Я хочу зробити невеликий історичний екскурс і порівняти репресивні апарати НДР і України, масштаби переслідування інакодумців, методи спецслужб тощо.

24 лютого 1950 р. президент НДР Вільгельм Пік (Wilhelm Pieck) підписує документ про створення Міністерства державної безпеки. Міністерство увійшло в історію під ім’ям «Штазі» – це скорочена форма слова Staatssicherheit – держбезпека. Хрещеним батьком цієї організації став Лаврентій Берія. Рівнянням на СРСР і його держбезпеку пояснюється і тон, і вибір лексики Еріха Мільке (Erich Mielke), який беззмінно керував «Штазі» з 1957 по 1989 р.: «Навіть якщо у нас в республіці і немає умов для існування внутрішньої антисоціалістичної опозиції, то все одно є достатньо ворожих елементів з явними антисоціалістичними поглядами. У нас достатньо внутрішніх ворогів соціалістичного ладу. Їх чимало, це я ще м’яко висловився». За далеко неповними даними, на початку 1950-х років в НДР було 3,5 тисячі політв’язнів.

Вже на початку 1950-х років радянські окупаційні війська почали поступову і планомірну передачу всіх об’єктів господарювання в руки молодого уряду НДР. Органам юстиції і держбезпеки були передані радянські спецтабори і в’язниці разом із «спецконтингентом», який знаходився в них. До речі, це були ті ж самі табори Бухенвальд, Заксенхаузен, Бауцен, де утримували своїх супротивників нацисти. Більш того, деякі з політв’язнів, які потрапили в ці табори за нацистів, залишалися там і за радянської окупаційної влади, і потрапили туди за нової влади. Так, наприклад, було заарештовано і кинуто за ґрати 2 800 членів церкви «Свідки Єгови». Сама ж церква, що переслідувалася при Гітлері, була заборонена за ведення пропаганди проти існуючого ладу та шпигунство на користь США.

Якщо брати в розрахунку на душу населення, то в жодній країні світу не було такої численної спецслужби, як у Східній Німеччині.

У 1989 році, напередодні падіння Берлінської Стіни, в штаті Міністерства держбезпеки НДР було 91 тисяча співробітників, тобто один співробітник «Штазі» припадав, в середньому, на 180 жителів НДР. Але в МДБ входили також військові спецслужби, прикордонні і транспортні війська, разом з ними чисельність «Штазі» становила 218 тисяч чоловік, і якщо враховувати їх, то на 1 співробітника доводилося 77 жителів. Навіть у СРСР це співвідношення було значно менше: один чекіст припадав на шістсот громадян країни. А, скажімо, в Чехословаччині один співробітник СТБ припадав на півтори тисячі громадян. Отже, «Штазі» побила всі рекорди. Її річний бюджет становив майже три мільярди марок.

Нерідко можна зустріти таку аргументацію: мовляв, не можна підходити до спецслужб з подвійними стандартами, вони потрібні будь-якій країні, і «Штазі», і КДБ робили велику, важливу справу, їх співробітники «служили Вітчизні», як зараз люблять говорити ветерани, і так далі, і таке інше. Але давайте все-таки називати речі своїми іменами. Розвідувальною та контррозвідувальною роботою займалася навряд чи десята частина співробітників «Штазі». Не про «розвідку» йде мова, а про таємну ідеологічну поліцію, яка жорстоко придушувала будь-які прояви невдоволення, яка служила не Вітчизні, не Батьківщині і не народу, а партійно-державної кліці, про величезний репресивний апарат. У штаті Комітету державної безпеки при Раді міністрів СРСР було більше ніж півмільйона співробітників. А всі разом узяті розвідувальні та контррозвідувальні служби Західної Німеччини, які вже, звичайно, ніякими дисидентами або, скажімо, виїзними візами (їх взагалі в ФРН не було і немає) ніколи не займалися, нараховували навіть в розпал «холодної війни» 15 тисяч чоловік. Це при тому, що населення НДР було в чотири рази менше, ніж населення ФРН.

Методи «Штазі» нічим не відрізнялися від методів братнього КДБ. Стеження, залякування, шантаж, психічний і фізичний вплив на незгодних з лінією партії. Негласні обшуки, негласне фотографування, прослуховування телефонних розмов і квартир, перлюстрація поштової кореспонденції, зовнішнє спостереження, багаточисельні позаштатні інформатори. «Штазі» невтомно збирала компромат на всіх, хто потрапив до поля її зору: хто з ким спить, з ким випиває, кому потай привезли західні журнали знайомі з-за кордону, хто купив у спекулянта черевики... «Ми повинні знати все, – любив повторювати міністр держбезпеки Еріх Мільке. – Ніщо не повинно випасти з-під нашої уваги. У цьому, товариші, суть роботи чекіста». І офіцери «Штазі» разом зі своїми стукачами строчили донесення, і пухли досьє, що стояли в надсекретному архіві МДБ, полиці якого простягнулися на 180 кілометрів. А зібравши інформацію, заарештовували.

У спецв’язницях «Штазі» були створені всі умови для ламання людей. Збереглися місця попереднього ув’язнення, зокрема, в’язниця в Берліні, Хохеншьонгаузен, яку називали «підводним човном», тому що вона була під землею. Зараз там меморіал, і, власне, фотографії Франциски Ву зроблені саме в цій в’язниці. Камери-одиночки, повністю ізольовані від навколишнього світу, вони не пропускають ні світла, ні звуку. У таких камерах в’язні перебували іноді по кілька років – без допитів, без звинувачень – поки не зламаються і не почнуть працювати зі слідством. Повна ізоляція була основним засобом тиску на обвинувачених, а також – особливо в 50-ті роки – виснажливе дізнання, яке проводили цілодобово. У Хохеншьонгаузені були також спеціальні гумові камери, в яких знаходили сліди катувань – кров, блювотні маси. На нічних допитах обвинуваченому світили прямо в обличчя, він завжди знаходився під сліпучою лампою. Адвокат одержував доступ до обвинувачуваного, як правило, тільки після закінчення слідства, так було і в 50-і роки, і за Хонеккера – у сімдесяті-вісімдесяті.

Кількість політичних ув’язнених, рахуючи лише з «відлигового» 1960-го року до 1989-го, коли впала Берлінська Стіна, – понад сто тисяч. Це дуже велика цифра, найбільша у порівнянні з іншими країнами радянського блоку. Бажання саджати стимулювала практика викупу політв’язнів урядом та приватними особами ФРН, завдяки якому політв’язні відсиджували зазвичай від третини до половини терміну покарання. Складається враження, що більше не саджали у Східній Німеччині лише тому, що нікуди було садити: на відміну від Радянського Союзу, посилати своїх дисидентів куди подалі влада НДР не могла, просто тому, що країна маленька. Переповнені в’язниці і величезні витрати на найсуворіший режим утримання політв’язнів все частіше примушували «Штазі» вдаватися до позасудових переслідувань: людей, які критично ставилися до режиму, цькували, звільняли з роботи, позбавляли жодних засобів до існування, поширювали про них мерзенні чутки, позбавляли громадянства…

Міністерство держбезпеки обплутало мережею інформаторів всю країну. Вербували навіть школярів. 160 тисяч людей були сексотами «Штазі». Після падіння Берлінської Стіни і мирної революції в НДР скандали, пов’язані з гучними викриттями донощиків, спалахували мало не щотижня. Напередодні перших вільних виборів в НДР, що пройшли в березні 90-го року, стало відомо, що лідер партії «Демократичний перелом», яка очолювала консервативний передвиборний блок (йому протегував канцлер ФРН Гельмут Коль), Вольфганг Шнур, протягом багатьох років поставляв «Штазі» інформацію про дисидентів, до яких був близький. Він навіть премії та нагороди отримував за свою ударну працю. Головний суперник Шнура, лідер лівого, соціал-демократичного передвиборчого блоку Ібрагім Манфред Беме (теж відомий в дисидентських колах) вже був готовий перемогти. Але потім з’ясувалося, що і Беме був інформатором держбезпеки. Перемогу на виборах здобув Християнсько-демократичний союз, і головою уряду став його лідер де Мезьєр. Проте пізніше викрили і де Мезьєра…

Спроби громадян НДР переїхати до Західної Німеччини в НДР вважалися злочином. А втеча ставала все більш масовою: з 1949 по 1961 рік Східну Німеччину покинула майже шоста частина населення – 2,5 млн., переважно через Берлін. До серпня 1961 щодня на Захід уходило близько 2000 чоловік. І уряд вживає кардинальних заходів: у ніч на 13 серпня 1961 року 40 тисяч солдатів перекрили кордон між Західним і Східним Берліном, і розпочалося зведення стіни.

За 28 років існування стіна чотири рази перебудовувалась. Остання модифікація була споруджена в 1986 році. Кожен новий варіант був важче для втечі, ніж попередній. Ось опис найбільш укріпленої ділянки.

1. Легкий непрозорий екран, вище людського зросту.

2. Стіна-решітка з армованого заліза.

3. Контрольно-слідова смуга рілля.

4. Лінія електричної сигналізації. Дотик до дроту автоматично включає сирену і запускає освітлювальні ракети.

5. Лінія сторожових веж і стовпів з прожекторами. У цій зоні за виявлення втікачів охоронці мали право стріляти. Тут же на довгих повідках були задіяні спеціально натреновані сторожові собаки.

6. Смуга загородження з колючого дроту. Відразу за нею – рів.

7. Порожній простір перед останньою перешкодою.

8. Бетонна стіна в півтора людських рости з грибоподібною верхньою гранню, щоб утруднити можливість подолання.

Стіна огинала по ламаній лінії більш ніж 50-кілометрової довжини французький, англійський та американський сектори Берліна, замикаючи їх у кільце і відокремлюючи від радянської зони – так званого Східного Берліну. Охорону її несли прикордонні війська НДР, які, незважаючи на всі строгості і вживання профілактичних заходів, були вельми ненадійні. Так, за перші два роки після будівлі стіни в Берліні, а також в інших місцях кордону між двома Німеччинами на Захід перебігло 1300 солдатів. Тому згодом прикордонні війська були включені до складу «Штазі».

Прикордонники мали наказ стріляти в перебіжчиків. Тим не менше, незважаючи на смертельну небезпеку, близько 5000 східних німців подолали стіну в період з 1961 по 1989 рік. Але, щонайменше 172 людини загинули при спробі подолати стіну. Всього за цей час на кордоні між двома Німеччинами було вбито сотні людей – дані коливаються в діапазоні від 270 до 1008 чоловік. Понад 60 тисяч осіб за таку спробу потрапили у в’язницю. Адже в кримінальному кодексі НДР існувала стаття, за якою судили за «втечу з республіки» і яка передбачала покарання від 2 до 8 років ув’язнення.

У перебіжчиків стріляли, навіть якщо це були діти. Наказ МДБ від 1 жовтня 1973 р. був адресований спеціальному підрозділу державної безпеки НДР, який існував більше 15 років: з 1969-го по 1985 рік. Хоча співробітники цього підрозділу формально і носили форму прикордонників, але насправді вони були працівниками Штазі. Більш того, у завдання підрозділу входила як стеження за самими прикордонниками, так і запобігання їх втеч із НДР. Буквально в цьому страшному документі говориться наступне: «Без коливань використовуйте зброю, навіть якщо спроба перетнути кордон здійснюється жінками та дітьми. Зрадники часто вдаються до такої тактики».

У 1989 році комуністичні режими у Східній Європі впали. Тисячі східних німців кинулися на Захід через Польщу, Угорщину та Чехословаччину, що мали тепер відкриті кордони із Західною Європою. У Берліні натовпи людей довбали стіну кирками і ломами, викрикуючи образи на адресу вартових. Уряд НДР зрозумів, що не може більше силою утримувати своїх громадян від переходу кордону, і з 9 листопада 1989 р. шлагбауми на всіх контрольно-пропускних пунктах були підняті. Роком пізніше, коли дві Німеччини об’єдналися, Берлінська стіна була вже майже повністю знесена.

Так закінчила своє існування одна з найганебніших стін в історії Європи.

Кадрові співробітники «Штазі» за невеликими винятками залишилися безкарними: або занадто важко довести їх особисту провину, або закінчився термін давності за такі злочини, як, наприклад, незаконне позбавлення волі, шантаж, порушення недоторканності житла і таємниці поштових відправлень, або, як у випадку з багаторічним начальником Головного управління «А» Маркусом Вольфом, Конституційний Суд об’єднаної Німеччини вирішив, що судити колишніх громадян НДР за шпигунство проти ФРН не можна. Маркус Вольф домагався (і добився в Конституційному Суді) того, щоб таких, як він, притягували до відповідальності лише у разі порушення законів НДР. У результаті його судили за організацію викрадення. За західнонімецькими законами термін давності за такі злочини вже закінчився, але за східнонімецькими – ще ні. Вольфа засудили, і він, зрештою, втік до Росії.

Самого шефа «Штазі» Еріха Мільке теж судили не за злочини міністерства держбезпеки, а за вбивство берлінських поліцейських, з якого він у тридцяті роки починав свою партійну і чекістську кар’єру. Але і він отриманого терміну не відсидів: його випустили за станом здоров’я.

Як пише Гельмут Мюллер Енбергс, співробітник архіву «Штазі», «ні про які утиски 160 тисяч осіб, які зізналися у своєму зв’язку з ендеерівською держбезпекою, говорити не можна. У центрі уваги суспільства та засобів масової інформації виявляються цілком конкретні люди. До того ж, відомо, що 55% цих людей не були ні звільнені з державної служби, ні знижені у посаді, не отримали ніяких доган та попереджень».

Якщо в Німеччині архів «Штазі» відкритий для доступу з вельми невеликими обмеженнями, і кожна жертва – фігурант досьє «Штазі» – має право ознайомитися із своїм досьє (і це зробили 1,7 млн. німців!), то на пострадянському просторі, за винятком балтійських країн, архіви КДБ досі в основному закриті, а його співробітники надійно захищені від перевірок і звинувачень. Тому якщо для вивчення історії політичних репресій в НДР головним джерелом є архівні документи «Штазі», то в Україні це суто дисидентські джерела – самвидав, спогади, інтерв’ю дисидентів, їхні листи та документи з особистих архівів.

КДБ був утворений в 1954 році, в ньому було створено четверте управління, яке боролося з учасниками національних рухів, релігійних рухів, членами політичних партій, що вийшли з таборів, та іншими особами. У четвертому управлінні було 10 відділів. У 1961 році воно було розформовано, і його функції перейшли до другого управління (контррозвідка), де цими питаннями займалися два відділи.

Сумнозвісне п’яте управління КДБ, яке займалося тільки полюванням за інакодумцями, було створено за ініціативою Ю.В.Андропова, призначеного начальником КДБ у травні 1967 року. У доповідній записці, поданій до ЦК КПРС, Ю.В.Андропов відзначав, що робота на ідеологічному фронті ослаблена і пропонував створити окреме управління КДБ, яке займалося б виявленням ідеологічних диверсантів у середовищі художньої та технічної інтелігенції, студентства, боролася з націоналістичними течіями, релігійними та сектантськими організаціями, стежила за зв’язками радянських громадян з іноземцями, розшукувала авторів анонімних антирадянських листівок, боролася проти зарубіжних антирадянських організацій. Ю.В.Андропов просив виділити кошти для збільшення штату та створення 200 нових міських і районних відділів та управлінь КГБ. ЦК КПРС ухвалив відповідне рішення, і у липні 1967 року було створено п’яте управління, в якому був начальник, заступник і шість відділів загальною чисельністю 201 чоловік. У всіх територіальних органах КДБ також були створені відповідні підрозділи. З рішенням про створення п’ятого управління ознайомили керівників місцевих партійних органів, і надалі їх робота була тісно пов’язана. До 1982 р. у центральному апараті п’ятого управління було вже 14 відділів, у яких працювало 424 людини. Тривалий час (з 1969 року по 1983 рік) п’яте управління очолював Ф.Д.Бобков, який закінчив свою кар’єру генералом армії і першим заступником В.А.Крючкова.

Результати стеження, а також доноси штатних і позаштатних інформаторів – їх рапорти та пояснювальні записки, часто написані в результаті грубого тиску та погроз КДБ, заносилися у справи оперативного обліку. Більшість з них уже знищено. Відповідний наказ був даний головою КДБ В.А.Крючковим ще в 1989 році, і залишилося таких справ небагато. Але і майже всі збережені справи, як і раніше, недоступні, навіть справи реабілітованих, оскільки всі відомості про оперативну роботу досі є державною таємницею.

Політичні репресії в СРСР мали судову та позасудову форми. Щоб уявити масштаб дисидентського руху, наведемо деякі загальні дані щодо переслідувань дисидентів в СРСР. З 1956 до 1987 року було засуджено 6543 осіб за антирадянську агітацію та пропаганду з метою підриву чи ослаблення радянської влади (статті 70 КК РСФСР, 62 КК УРСР та їх аналоги у КК інших республік) [2] та 1609 осіб – за поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад (статті 190-1 КК РСФСР, 187-1 КК УРСР та їх аналоги у КК інших республік) [3]. Тут не враховані інші категорії дисидентів:

• засуджені за зраду Батьківщини (статті 64 КК РСФСР, 56 КК РСФСР та їх аналоги) – за цими статтями карали, зокрема, тих, хто намагався втекти з СРСР; так, за період 1959–1974 рр. було засуджено 2240 осіб [4];

• засуджені за відмову від служби в армії, а також засуджені «за віру» за різними іншими статтями КК (баптисти, п’ятидесят­ники, адвентисти, свідки Єгови, православні, католики, греко-католики, православні-автокефали, кришнаїти, мусульмани, іудеї тощо), – за нашими оцінками, це декілька тисяч репресованих;

• засуджені за сфальсифікованими кримінальними справами (один з поширених прийомів КДБ);

• жертви «репресивної психіатрії», коли до спецпсихлікарень вміщували здорових людей і тримали там до тих пір, поки вони не відмовлялися від активних дій (частина потрапляла до психлікарень за рішенням суду, частина – без будь-якого судового рішення);

• автори анонімних антирадянських листівок, листів, надписів в публічних місцях (цю категорію осіб КДБ вишукував різними засобами; так, з 1975 по 1984 рік було виявлено більш ніж 136000 листівок, листів та надписів і знайдено 13155 їх авторів, з яких тільки приблизно 4% було притягнено до кримінальної відповідальності і приблизно 15% потрапили до психлікарень) [5];

• жертви позасудових розправ – політичних вбивств, побиття тощо.

Великого масштабу набули психіатричні репресії – це явище характерне тільки для СРСР, в Німеччині, наскільки нам відомо, дисидентів не карали примусовим лікуванням в психлікарнях. Точні дані про кількість людей, яких за їхні протестні дії проти радянського режиму доправляли до психлікарень, невідомі. Списки жертв психіатричних репресій за політичними мотивами, які складалися за дисидентськими джерелами недержавними дослідницькими організаціями, такими, як «Меморіал», Харківська правозахисна група та інші, містять близько 2600 прізвищ. Серед них приблизно 30% українських дисидентів.

Крім судових та психіатричних репресій КДБ широко застосовував більш м’які позасудові методи впливу та покарання на інакодумців. Йдеться про так звану «профілактику», коли певних осіб викликали до КДБ, до першого відділу установ або до парткому для «спасенної» бесіди, виявлення ставлення до тих чи інших подій, для попередження про те, що слід негайно припинити спілкування з іноземцями, припинити антирадянську діяльність – читати й поширювати антирадянські книжки, вести антирадянські розмови тощо, бо інакше не забаряться арешт і табір. Водночас намагалися отримати потрібну інформацію про людей, які цікавлять органи КДБ. З 1967 р., коли буле створене 5-те управління, тих, хто «профілактувався», КГБ поділяв на дві категорії: «особи, які мають підозрілі зв’язки з іноземцями та виношують зрадницькі наміри» й «особи, що допускають політично шкідливі вияви». Співвідношення «профілактованих» до арештованих за 70 статтею КК РСФСР та її аналогами складало приблизно 96 до 1, за статтею 190-1 КК РСФСР та її аналогами – 25 до 1. Тобто можна припустити, що з 1959 по 1987 рік було «профілактовано» близько 650 тис. чоловік. Точні дані щодо «профілактованих» невідомі, оскільки з 1959 року, коли була введена «профілактика», до 1967 року централізованого обліку не велося. З 1967 по 1974 рік було «профілактовано» 121406 осіб, а в період 1975–1984 рр. – в середньому 20 тис. щорічно [6]. Слід підкреслити, що ця практика була абсолютно незаконною. КДБ не мав законного права отак «бесідувати» й вимагати «пояснювальних записок» від «профілактованих». Ці «пояснювальні записки» йшли до справи оперативного обліку й слугували матеріалом для подальших переслідувань. Зрозуміло, що частина викликаних для «профілактики» пасували перед «оком государевим», але все ж таки ясно, що масштаби дисидентського руху були досить великими.

Ці дані охоплюють увесь радянський простір, цифри по Україні окремо за цей період невідомі. Але в Україні дисидентський рух був найсильнішим порівняно з іншими республіками колишнього СРСР. Про це свідчить багато даних, зокрема, і спогади дисидентів. Іван Гель, засуджений у 1966 р., розповідає: «Я приїхав до Мордовії в так званий посьолок Явас-11. Туди мене привезли етапом. Ну, і вперше я зустрівся з совєцькими концтаборами. Табір, який нараховував близько 2000 чоловік, 950 там було українців» [7].

Враховуючи масштабність українського руху, можна припустити, що українська «пайка» серед загальної кількості тих, що потрапили до поля зору КДБ, сягає щонайменше 30%.

Дисидентський рух в Україні як сукупність національного (найбільш масового і помітного), релігійних і громадських рухів народився з появою в 1950-ті ідей ненасильницького опору. З одного боку, він виник як продовження національно-визвольних змагань 40-х – початку 50-х років, а з другого – як заперечення збройного опору радянській владі. Як і скрізь, дисидентська діяльність все менше виявлялася в створенні підпільних організацій і все більше – набувала рис відкритої суспільної активності. За даними КДБ, протягом 1954–1959 в Україні було ліквідовано 183 «націоналістичні та антирадянські угруповання», засуджено 1879 чоловік, із них 46 угруповань (245 чоловік) у середовищі інтелігенції та молоді [8]. Найбільші масштабні політичні репресії після смерті Сталіна припадають саме на ці роки.

Протягом 1960 – початку 1970-х в українському дисенті превалював національно-культурний суспільний рух. У сучасній українській літературі активістів цього руху часто називають шістдесятниками. При цьому в даний термін вкладається цілком інший, істотно більш вужчий і визначений зміст, ніж той, який асоціюється з поняттям «шестидесятництво» стосовно до радянської культури в цілому у світовій культурології та який був предметом пожвавленої суспільної дискусії в Росії. Українське шістдесятництво – це рух творчої (у першу чергу, гуманітарної) інтелігенції, спрямований, головним чином, на боротьбу з русифікацією та відродження національної культури. Центром був Київ, хоча цей рух поширювався на всю Україну. Шістдесятники викликали співчуття й у частини української партійно-державної номенклатури, можливо, тому до 1965 вони не піддавалися кримінальним переслідуванням, а багато хто з них робили успішну кар’єру.

Рух шістдесятників не був монолітним. У ньому можна знайти витоки всіх напрямків політичної думки сучасної України. Шістдесятників можна розділити на «культурників» – тих, хто прийшов до руху через літературу і мистецтво і не міг змиритися з режимом, морально опираючись йому, і «політиків» – тих, хто із самого початку ставив перед собою політичні цілі та завдання.

Із закінченням «відлиги» частина шістдесятників увійшла у відкриту конфронтацію із владою. Коли їх припинили друкувати в часописах і газетах, припинили видання їхніх книг, їхні твори почали поширюватися в самвидаві. Був він спочатку чисто літературним, переважно поетичним, проте стрімко політизувався. З’явилася політична публіцистика. Спочатку це були анонімні або псевдоанонімні статті; із другої половини 1960-х починають переважати відкриті виступи, статті та листи протесту з приводу репресій. Самвидав фактично став інфраструктурою руху шістдесятників, засобом консолідації нонконформістської інтелігенції. Він був зосереджений, головним чином, на національній проблемі, яка аналізувалася в політичному, історичному і культурному аспектах, іноді зустрічалися соціально-економічна публіцистика і філософські праці. Самвидав набув великого поширення, його кращі твори розповсюджувалися в тисячах копій, перекладалися на усі європейські мови.

Ідеологічний і адміністративний тиск на радикальну частину шістдесятників не давав результату, і влада перейшла до репресій. Перша хвиля арештів пройшла в серпні–вересні 1965 р. Було заарештовано 25 чоловік. Після цього і аж до кінця 1971 прямим репресіям піддавалися тільки окремі дисиденти, чия діяльність мала міжнародний резонанс, і ті, хто радикально виступав проти радянського режиму (члени підпільних націоналістичних організацій). Проте в умовах загального пожорсткішання режиму, яке сталося після окупації Чехословаччини 1968 року, дисидентська активність не могла не спричинити нову хвилю репресій, яка співпала із загальним в СРСР наступом на самвидав.

У січні 1972 у Києві, Львові й інших містах України заарештували близько 20 найбільше помітних фігур українського дисенту (арешти продовжувалися протягом року, було заарештовано 100 чоловік, засуджено 89) [9]. Позасудовим переслідуванням піддалися сотні людей. Чистка торкнулася не тільки наукових і культурних закладів, але й сільської інтелігенції, партійних і радянських робітників [10]. Одночасно почалася нова хвиля русифікації.

Надалі Україна перетворилася в полігон для випробування КДБ нових методів боротьби з дисидентами. Тут були здійснені дивні вбивства, які дотепер залишаються загадкою (Алла Горська – утім, це убивство сталося ще в 1970, Володимир Івасюк, Микола Зварич), уперше були підкинуті наркотики при обшуках. Тут була почата фабрикація кримінальних справ проти дисидентів – за зґвалтування, за хуліганство, за опір владі, за зберігання наркотиків тощо. Саме в Україні репресії були особливо жорстокими. Їй належить сумна пальма першості багато в чому. Перший тривалий табірний термін жінці (Ніні Строкатій), перше застосування ст. 62 КК УРСР до жінки пенсійного віку – 75-літньої Оксани Мешко, перше засудження жінки за те, що вона домагалася звільнення чоловіка-політзека (Раїса Руденко). Поширеним явищем стали повторні арешти колишніх політв’язнів, що відбули свій термін за ту або іншу незначну, за московськими мірками, суспільну активність – наприклад, за рукопис табірних спогадів (Данило Шумук, Юрій Шухевич).

Проте, незважаючи на репресії, опозиційний національний рух продовжувався. Новим його етапом стало створення наприкінці 1976 р. Української Гельсінкської групи (УГГ). Гельсінкський етап дисидентства на Україні означав прийняття національним рухом правозахисних методів і форм. Ідея прав людини виявилася близькою українській нонконформістській інтелігенції: для «культурників» вона була органічною, «політики» використовували мову і форму правозахисної ідеології, зрозумілі Заходу, щоб залучити більшу увагу і співчуття до українських національних проблем. УГГ головну увагу зосередила на фіксації порушень національних прав. На початку 80-х діяльність УГГ була цілком паралізована: майже всі її члени були позбавлені волі.

Що стосується релігійних рухів, то особливістю України була наявність двох масових невизнаних державою конфесій: Української греко-католицької Церкви – переважно на заході республіки, і Української автокефальної православної Церкви – на сході. Віруючі й особливо священнослужителі, що належали до цих конфесій, жорстоко переслідувалися. Греко-католицька церква, офіційно заборонена в 1946, існувала на засадах катакомбної церкви, користуючись масовою підтримкою значної частини населення Західної України, насамперед сільського. Переслідування віруючих інших конфесій були такими ж, як в інших регіонах СРСР.

У 1987–1988 рр. українські дисиденти, що повернулися з таборів та заслання, активно зайнялися політичною діяльністю. Практично в усіх політичних партіях національно-демократичного спрямування і національних партій радикального напрямку колишні дисиденти задавали тон, були лідерами цих партій.

У ці роки почався новий, пост-дисидентський етап національно-визвольного руху. Він характеризувався участю значно ширших верств населення, відкритістю політичного протистояння і закінчився в 1991 створенням незалежної української держави.

Порівнюючи дисидентський рух в НДР та Україні, репресії «Штазі» та КДБ проти інакомислячих, можна зробити висновок, що в Україні дисидентський рух був сильніший: тут було значно більше самвидаву, ніж в НДР, значно більше публічних протестів, діяла Гельсінська група. У 70-ті – 80-ті роки КДБ виявляв декілька десятків «націоналістичних» організацій щороку (правда, невідомо, скільки з них було вигадано для чергових зірочок на погонах та премій). Якщо розглянути загальну цифру тих, хто потрапив до поля зору КДБ як інакомислячі, і були репресовані або «профілактовані», то кількість таких людей буде в масштабі від 150 тис. до 200 тис. Особливістю дисидентського руху в НДР було бажання покинути НДР і переїхати до Західної Німеччини, 60% засуджених дисидентів отримали терміни покарання саме за спробу втечі з НДР. Водночас «Штазі» за кількістю співробітників, негласних агентів, масштабами стеження була більшою та сильнішою, ніж КДБ. Проте і в НДР, і в Україні тоталітарні режими рухнули.

Виявлення правди про ці режими та таємні спецслужби, які їх охороняли, є надзвичайно важливим завданням для суспільства. В Німеччині це розуміють значно краще, ніж в Україні, де досі основний масив документів щодо політичних репресій залишається засекреченим, навіть документи 20–30-х років минулого століття. До того ж, сьогоднішня політика пам’яті не сприяє встановленню історичних фактів та їх осмисленню. І тому виставка Франциски Ву і подібні проекти мають для українців велике значення: вони нагадують про минуле і наполягають, що це не має повторитися.

[1] Для підготовки цього тексту використані матеріали сайту радіо «Німецька хвиля» http://www.dw-world.com/ та відомого російського порталу Human Rights Online http://hro.org/, а також архіву Харківської правозахисної групи та її порталу http://khpg.org.

[2] Вестник архива Президента РФ, 1995,. №6.– С.153

[3] Вестник архива Президента РФ, 1995,. №6.– С.153.

[4] Власть и диссиденты. Из документов КГБ и ЦК КПСС.– М., Московская Хельсинкская Группа, 2006.– С.62.

[5] Там само, С.61.

[6] Там само, С.62.

[7] Аудіоінтерв’ю з І.Гелем – Взяте Б.Захаровим, 1997 // Архів ХПГ.– С.6

[8] Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років.– К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998.– С. 325, 326

[9] Русначенко А., цит. праця.– С.190, 192.

[10] Була поширеною думка, що однією з причин усунення П.Ю.Шелеста з посади у 1972 виявилось недостатнє завзяття, яке було ним виявлене у боротьбі з «буржуазним націоналізмом».

Рекомендувати цей матеріал