Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади

09.08.2010 | Лісовий В.С. | Журнал
Василь ЛІСОВИЙ

СПОГАДИ

Зауваження. Шановні читачі, подаю виправлений і доповнений текст своїх Спогадів. Особливо значними були виправлення та доповнення у зв’язку з розсекреченням Службою безпеки України документів, що стосуються справи «Блок». Висловлюю вдячність Василю Овсієнку за уважне вичитування тексту. Що стосується його змісту, то повна відповідальність лежить на мені. 8 серпня 2010 року. – В. Лісовий.

Зміст

Розділ І. Початок дороги.

1. Земля.

2. Історія.

Розділ ІІ. Руїна побуту. Уривки традиції.

1. Руїна. Доля братів і сестер.

2. Розповіді, міфи, звичаї, релігійність.

Розділ ІІІ. Школа.

1. Безрадівська школа.

2. Великодмитрівська школа.

Розділ IV. Університет.

1. Початок навчання. Побут. «Буза».

2. Викладання. Самовизначення.

Розділ V. Тернопільський медінститут.

Розділ VI. Аспірантура. Інститут філософії.

1. Аспірантура.

2. Викладання в КДУ. Інститут філософії.

Розділ VII. Поширення самвидаву. Вихід з «підпілля».

1. Розмноження і поширення самвидаву.

2. Арешти 72-го. Вихід з «підпілля».

Розділ VIII. Слідство.

1. Слідство.

2. Ідеологія та етика. Репресивні технології КГБ.

Розділ IX. Табори і заслання.

1. Мордовські табори.

2. Пермські табори.

3. Заслання.

Розділ Х. Знесилення Левіафана.

1. Музей історії Київа.

2. Вчителювання.

3. Ідеологія «перебудови». Гельсінкі-90.

Пам’яті моєї матері присвячую

Психоаналіз запропонував нам реґресивний рух до архаїки, феноменологія духу пропонує нам рух, у відповідності з яким кожна фігура знаходить свій смисл не в тому, що їй передує, а в тому, що слідує за нею: у такий спосіб свідомість виривається із самої себе і спрямовується вперед, до майбутнього смислу...

Поль Рікер. Конфлікт інтерпретацій.

Розділ І. Початок дороги

1. Земля

Місце. На південь від Києва Дніпро відразу ж відступає від високих крутих схилів, утворюючи широку низину. В ній розкидані села, неначе випали з торби мандрівного дяка, що добирався до Києва: Мриги, Конча-Заспа, Козин, П’ятихатки, Таценки, Українка. Коли ви рухаєтесь на південь «новою» із двох асфальтових доріг у напрямку до Обухова, то біля Нових Безрадич круті схили правого берега Дніпра зникають з обрію: тут понизів’я утворює рукав – широке лігво тепер зовсім вузенької річки Стугни. Високі круті схили Дніпра різко повертають на захід у селі Нові Безрадичі: цей поворот, високий та крутий, — місце, з якого відкривається простір дніпрового понизів’я. Цим простором я милувався у свої юнацькі роки, а після повернення з заслання ми (я з дружиною) піднялися на це верхів’я — в небі цього разу пливли маревом високовольтні щогли Трипільської ГЕС. Коли мені вперше сказали, що в цьому місці Ющенко побудував собі дачу, то спочатку я подумав, що він умудрився примостити її на схилі, аби відкривався розмах простору. Побачивши її внизу, під схилом, був розчарований. Хоча як її притулиш на крутому схилі?

Під цим високим поворотом, з боку Ново-Безрадівської дороги, була садиба батьків моєї матері — мого діда Мирона Ткаченка та баби Параски (в селі її називали «баба Пелехачка»). Мала ткацький верстат, досить багато, як на той час, землі, не тільки поле, а й луг недалеко від садиби, під болотом. Садиби Ткаченків (братів мого діда Мирона) були розташовані поруч, тут же на розі під горою.

Знаю, що баба Параска родом із села Підгірці: коли 1987 р. я влаштувався працювати вчителем у Великодмитрівській середній школі, яку свого часу і закінчив, то виявилося, що хата, яку ми з дружиною купили в Підгірцях, розташована впритул до подвір’я, де колись минула юність моєї бабусі.

У Параски та Мирона була велика сім’я: четверо дівчат (Федора, Василина, Пріська та Олена) та двоє синів – Тиміш і Петро. Сини були забрані в армію на Першу світову війну, обидва повернулися поранені. Дружину Тимоша Марусю переслідувало лихо (пам’ять про це зберігалася в нашій сім’ї). Як тільки сім’я вкладалася спати, в хаті починали лунати посвисти і ляскіт батога: щось виганяло Марусю з хати. Вони поміняли хату, але свист батога перейшов разом з Марусею у нову хату. Такі історії про дію таємничих сил, зокрема, домовиків, залишалися ще живим складником сільської етнокультури у повоєнні роки. Здавна вони давали поштовх уяві та думці, що за видимою, зовнішньою реальністю ховається інша, невидима.

Родині баби Параски не щастило. Рано помер дід Мирон та обидва його сини, і все господарство трималося тільки на працьовитості та енергії баби Пелехачки. Після смерти чоловіка вона зуміла його не тільки утримати, а й покращити. Моя мати, за метрикою Єфросинія (а називали її Пріською), мабуть, від своєї матері успадкувала ту енергію та наполегливість, яку виявила у боротьбі за виживання своїх дітей.

Моє дитинство і юність минули в Тарасівці — хуторі села Старі Безрадичі. Недалеко від Тарасівки, в бік сусіднього села Нещерів, невелике поле полого підвищується до верхів’я, яке називали Білими горбами. Тепер і поле, і горби покриті сосновим лісом, який ми, школярі повоєнних літ, тільки садили. У часи мого дитинства на Білих горбах не було дерев: на них ми брали білий пісок, щоб прикрашати ним могили. З цих горбів у ясну погоду вдалечині над дніпровською низиною проступав силует Лаврської дзвіниці. Білі горби в моєму житті значать важливий момент самовизначення. Будучи на останньому курсі навчання в університеті, на цих горбах я прийняв рішення, яке завершувало вагання: тим я «затвердив» свій вибір між добром і злом. Конкретно це означало для мене захист української культурної самобутности супроти її нищення. Цей ритуал «затвердження» потрібен був як знак визначености, як знаходження важливого орієнтира для думки і дії. Думаю, цим романтичним жестом я намагався запевнити самого себе, що мій вибір остаточний. Пізніше я це висловив так:

Змиритися з приниженням народу,

забути всі духовні заповіти,

це означає також дати згоду

на смерть твою, Вкраїно-дивоквіте.

Не знехтуй покликом сумління: як зумієш

втішатися і сонцем і землею,

коли байдужістю своєю дати смієш

із того квіту вирвати лілею.

Не можу з певністю сказати, наскільки я тоді розумів простоту звичайного протиставлення добра та зла і труднощі, пов’язані з розгадуванням масок зла. Принаймні розумів складність, пов’язану з вибором засобів у боротьбі зі злом. І те, що серед цих засобів великою спокусою є виправдання «дружби» зі злом заради його подолання. Задум «перехитрити» зло нерідко робить людину частиною зла. Можливий і ширший погляд: скільки добрих починань, добрих ідей та гасел було знецінено чи й обернено на зло тими, хто вливався в рух і витлумачував ідеї та гасла. Пролито немало крови також в ім’я Бога, в тім числі християнського, з його заповіддю «не убий». Роздуми в цьому напрямку схилили мене до висновку, що особливу увагу потрібно звертати на те, як особи та колективи людей у конкретній ситуації витлумачують та використовують винаходи, ідеї, гасла, теорії. Такий підхід я пізніше назвав терміном «контекстуалізм».

* * *

Початок дороги. Стугна – річка мого дитинства: весною та іноді навіть пізньої осени вона виходила з берегів і широко розливалася; слово «повінь» і сьогодні відлунює у моїй пам’яті шумом її весняних вод. Біля цієї вузенької літописної річки і притулилася Тарасівка. В ній було тільки дві вулиці. Вони бігли у вузькому просторі між Стугною, з її низьким болотистим берегом та дібровою, розташованою на ступіньчатих сходах, що здіймалися на південь, у бік Обухова. А село Старі Безрадичі (як і Нові) тулилося до крутих схилів, що, повернувши від Дніпра на захід, тягнулися понад басейном Стугни. Частина хат розкидана внизу на берегах, інші — на схилах та пологих горбах. Ці глинясті схили та горби, порослі дерезою, з їхніми проваллями, приваблювали нас, школярів: ми уявляли, що вони приховують якісь таємниці. Цей куток землі на правому березі Дніпра біля Києва і справді має довгу пам’ять: Трипілля, Підгірці, Стугна і навіть Старі Безрадичі (зі своїм городищем) знані кожному історику України. Це, звичайно, не єдине місце в Україні, що має довгу пам’ять. У світі ж багато земель мають значно довшу. Але ця земля між Стугною і Дніпром промовляла до мене з дитинства: її слово було першим.

Це і є місце, що значить початок Дороги. Дороги, в яку сільські дівчата та юнаки вирушали з «рушником». Рушник, оспіваний моїм краянином-поетом, не тільки символізує дорогу, а передусім причетність до культурної традиції – того найціннішого дару, що його ми можемо взяти від попередніх поколінь. Враження дитинства є для нас «перстнем юности», «свічкою білою», що буде горіти «на дні ночей». Їх не можна відтворити в їхньому первинному сенсі: вони ваблять нас своєю грою, закликаючи розгадувати їхні приховані смисли. Вони кинуті нам у душу як тема для імпровізацій.

Ти мій забутий сон, моє видіння,

відкритим світом перше милування,

забутих мрій чарівне колисання,

пречистих луків золоте світіння.

Життя людини нагадує потік, що залишає сліди-враження: вони міняють кут зору і колір того променя, у світлі якого ми бачимо свої колишні переживання. І це означає безперервне переосмислення в потоці нашого досвіду. І все ж гра смислів у раніше пережитому зберігає для нас свою чарівність. До того ж їхній заклик схиляє до вибору і робить життя динамічним. Це дає ключ для розуміння цих спогадів: вони не є сповідальними, «реґресивними» (якщо скористатися терміном Поля Рікера). Вони не націлені на те, щоб за зблисками прозрінь, осяянь чи ідеалізацій відкрити приховані бажання. Як «справжню» реальність. Скоріше навпаки, у наших минулих враженнях і переживаннях для нас дорогі натяки на сенс, які ми можемо підхопити і артикулювати у деякій смисловій перспективі.

Варто також сказати про ставлення до минулого під кутом зору його неоднорідности. Оскільки у цих спогадах імперська та комуністична ідеологія і відповідна політична система переважно є об’єктом негативної оцінки та осуду, то не хотів би, щоб це схиляло до недооцінки тих елементів чи практик, які і в нашому сучасному осмисленні заслуговують на позитивну оцінку. Адже ця частина досвіду може бути використана в сучасному культурному та державному будівництві. За наявности відповідної волі. Як ці елементи співіснували чи були пов’язані з тодішньою ідеологію та політичною практикою – інше питання.

* * *

Землі лісостепу далеко не такі родючі, як чорноземні степи, що все ширшають на південь від Обухова. Ґрунти лісостепу різноманітні – місцями піщані і, отже, бідні. У розлогому басейні Дніпра це переважно піщані намиви, часто в сусідстві з болотистими низинами, покритими подекуди шаром торфу. Тарасівка якраз і розташована на такому піщаному схилі, що від берегів понад Стугною поступово підвищується на південь, переходячи побіля Обухова у піщане поле. Тож городи на Верхній вулиці переважно піщані, бідні. Вони потребують удобрення та поливу. На нижній вулиці Тарасівки низинна частина городів, що поступово переходила в болото понад Стугною, звалася «берегами». Ґрунти в кінці городів, у берегах були родючіші. Береги – для мене не тільки низинна земля, а ранкові тумани й іскріння рос на луках, вечірні хори жаб, подув вологого вітру, насиченого запахом трав, огірків та бурякової ботвини.

Весною з Тарасівки до семирічної школи у Старих Безрадичах не можна було дістатися навпрошки, через кладку: потрібно було йти через міст – тією старою, «верхньою» київською дорогою, заасфальтованою тільки в середині 90-х років. У роки мого дитинства ця дорога лише на невеликих відстанях була забрукована сірим камінням. Образ «битого» шляху, що веде у широкий світ, у моїй пам’яті поєднаний із цим сірим каменем. Битий шлях в моїй уяві (та в українському фольклорі також) – шлях у світ, сповнений небезпек.

На горбах та крутих схилах, до яких тулилися Нові та Старі Безрадичі, віддавна були розташовані цвинтарі. На своєму шляху до школи ми проходили мимо горба, на якому був колишній цвинтар у Старих Безрадичах: частина його обвалилася; на скелі, що зависла над дорогою, білів череп на жовтому тлі глини. Як знак, що нагадував про покоління, що ходили цими шляхами. Мені здавалося, що я чув їхню ходу і гомін: «припади вухом до землі – ідуть». Далі на захід понад лігвом Стугни у цій гряді горбів вирізнявся один, відокремлений від інших, з майже прямовисними схилами – Безрадівське городище. Городище – знак опору: ставши на його «валах», ми «бачили», як звідти, з півдня, мчать татарські коні, «чули» їхнє іржання та вигуки захисників городища.

* * *

Глина. Глинясті горби та схили вабили нас, школярів, і деякі з нас, серед яких був і автор цих спогадів, замість того, щоб наприкінці весни у теплі дні сидіти в школі, обстежували жовті глинясті провалля та печери. Метафора глини, символ глини і вся мінливість смислів цього символу накладалася потім на ці мої перші враження. Символ глини у найрізноманітніших смислових відтінках – в тім числі і в розумінні Св. Августина, який у «Сповіді» говорить про «глину моєї істоти» – є одним із важливих у європейській культурній традиції. Він знайшов своє мистецьке осмислення також в українській поезії (Тичина, Драч). Відчуття сирости, аморфности глини в самому собі і в своєму оточенні стало джерелом мого поцінування форми: вислів Бердяєва про оформленість західної людини і аморфність російської душі (як наслідок «неосяжних просторів») нагадало мені про джерела мого раннього, ще тільки підсвідомого, протистояння цій невизначеності та аморфності. Зламаність людей, їхня скаліченість (фізична, а надто духовна), безвілля – я став мислити крізь метафору глини.

Це розгалужена тема середземно-європейської філософської традиції, яку позначають парами протиставлень: матерія-форма, можливість-дія. З одного боку, безформна пасивна матерія як ніщо, як тільки можливість буття, з другого — активна форма. Бог як джерело всіх смислів-форм і людська дія як джерело смислу. У теологічній версії нескінчена і невизначена духовна субстанція, частку якої несемо в собі як дар нашого Творця, – це ще тільки здатність «почути» слово Боже як джерело смислу. Дар Божий чи благодать Божа є подвійними – як наша здатність до осмисленого життя і як Слово – шлях до смислу. Це Слово називають Законом Божим, як прообраз будь-якого закону, створеного людьми. Обидва складники — дар як здатність (як можливість духовного життя) і дар як Слово чи Закон (без якого здатність залишається чимось невизначеним) – рівноважливі. Це вказує, що у відомому розрізненні благодаті і закону, започаткованому в українській інтелектуальній традиції Іларіоном (попри можливі різнотлумачення цього розрізнення), основне спрямування мого філософського «стилю» полягає у зміщенні наголосу на оформлення особистого і суспільного життя, на установи, в тім числі на Законі. Хоча дух (чи софійність) має живити закон, але без закону, без втілення в земних формах життя дух є бездіяльним.

Культура як сукупність установ, що формують людину, і смислотворча дія та воля як джерело всіх форм та переоформлень – це є наголос скоріше на дії та на творчості на противагу тільки можливості. Бо ж благодать часто розуміють як тільки невизначену в своїх нескінчених атрибутах духовну субстанцію. Принаймні це зміщення наголосу на дію безпечне, доки не з’являється загроза у вигляді бездумного активізму. Або ж інша загроза: коли матеріал, який «оформлюють», мислять як безмовний, а розум – як формотворчий чинник, як джерело всіх смислів.

Щойно окресленій теологічній версії відповідає світська. Людина володіє природним «даром», здатністю засвоювати мову (і, отже, смисл), а ширше — культуру. З другого ж боку, людина, у відповідності зі своєю природою (як неповноцінна «тварина»), потребує цінности — тобто, правила, закону. «Дар» природи у цій світській версії залишається тільки здатністю, можливістю стати людиною. Ця можливість здійснюється шляхом засвоєння іншого дару — культурної традиції як чогось переданого нам. Одначе будь-яка «матерія» не є цілком пасивною: вона має свої джерела активности і свою «пам’ять». Тому будь-яке «оформлення» є лише «переоформленням». Якщо замість слова «оформлення» (як занадто механічного) говорити про осмислення та переосмислення, то натяк на пам’ять вказує на увагу до того смислу, який містить у собі традиція. Не «почувши», що вона промовляє, ми збіднюємо ресурси нашої творчости – в тім числі у з’явленні нових смислів і цінностей. Одне слово, «глина», як символ матерії, не є цілком безмовною.

Мабуть, моє юнацьке враження від невизначености, аморфности можна зрозуміти тільки беручи до уваги тодішню духовну ситуацію українського життя. Маю на увазі той факт, що фраґменти традиції, що їх містило суспільне середовище, не були включені в нову смислотворчу дію Аби стати основою тих суспільних вартостей, що були б здатні протистояти наступу абсурду і хаосу. Потім у Б.-І. Антонича я знайшов перегук із цим враженням: «Задума – не задума, смуток і не смуток. Це на країні цій трагічна папілома». Антонич тут лише підхопив започатковану Шевченком тему сну і майбутнього пробудження окрадених. Окрадених передусім культурно і духовно: давши себе окрасти в своїй зневоленості, у своїй нездатності захистити себе дією, розбуджені виявляють своє пробудження у гніві і бунті.

* * *

Діброва. Тарасівка мала в роки мого дитинства (як і тепер має) дві вулиці: одну звали «Верхньою», другу «Нижньою». Уже під час мого перебування в таборах одну із них назвали «імені Тараса Шевченка», другу – «імені Олександра Пушкіна», задля зміцнення дружби народів. Вулиці з двома рядами хат пообіч, критих у післявоєнні роки переважно соломою, здебільшого зроблених «в закидку» (хіба що сіни подекуди було зроблено «у зруб»). Подвір’я побіля хат порослі шпоришем, подорожником та травою, огороджені плетеним тином, латами, зрідка дощатим парканом. Перед хатою квіти — «вірґенії» (жоржини), красулі, півонії, любисток. Навколо хат сади – вишні, сливи, груші, яблуні. За подвір’ями та садами – городи (після війни кожному господарю, який працював у колгоспі, належало мати 60 соток).

Городи Верхньої вулиці закінчувалися майже біля рову, що відділяв діброву від городів. Стежка від нашої хати, що бігла посеред городу, вела через рів у діброву. Діброва – співдружність дубів, сосон, груш, беріз, ліщини, глоду, «байборису» – в часи моєї юности була частиною мого світовідчуття. Напровесні випадав день, коли долинав ледь чутний легіт ожилих гілок, і душа у відповідь озивалася пробудженням надій:

Дібровонько, знов чується твій поклик,

передвесняні шепоти-зітхання,

гілок до гілок перший дружній доторк,

забутих мрій таємне оживання.

Тим часом осінній суворий, навіть похмурий шум дерев приземлював думки та мрії: як усе живе, хотілося і собі знайти затишок і тепло у якомусь схові. Інші настрої навіював бір: бором називали сосновий ліс між Новими Безрадичами (хутором Піски) та Козином — він і сьогодні широкою смугою тягнеться у бік Підгірців. Мене захоплював образ зламаних сосон у відомій поезії Яна Райніса (переклад Дмитра Павличка), але той мотив, що мені навіював бір, – не горде протистояння, а подих вічности:

Твій шум, твій сум, стоїчний, споконвічний,

гук пралісу, віків незмірна велич,

в них приспіву звучить мотив трагічний

над гамором щоденним міст і селищ.

Від хати через город я виходив на лісові стежки, якими у свої студентські роки вирушав у свої самотні подорожі-роздуми (зимою – на лижах). Ці подорожі стали одним із джерел мотиву самотности. Самотність – це рятунок від утоми, джерелом якої є людський світ. Досі кожний український інтеліґент, що усвідомлював залежність буття народу від свого власного вибору, чинив та чинить опір отому навислому «не бути». Від цього нікуди дітися: бо «горстка нас. Малесенька щопта». Тепер, щоправда вже й не горстка, але меншість серед всієї маси інтеліґенції (яка все ще «не визначилась»). Якій бракує позиції і волі. Часто душа шукає порятунку в тому, щоб відвернутися від цього безупинного опору, від цього протистояння. Відвернутися хоч на якийсь час, аби чути тільки шум дерев і подих вічности. Самотність — добрий лік, але тимчасовий.

* * *

Ліс для мене, сільського хлопця, був також місцем праці. Протягом якогось часу тут дозволяли пасти корів. Було нелегко стерегти їх між деревами, аби якась не відбилася від череди і не забралась у чийсь город. Череду, за прийнятим звичаєм, випасали у чергу двоє пастухів. Після війни у Тарасівці було дві такі череди. У Тарасівці, як і в інших селах у післявоєнні роки, ще протягом деякого часу традиційно зберігалися громадські угіддя (береги понад Стугною, вигони), де можна було випасати череду. Потім (у 60-і роки) політика полягала у тому, щоб відібрати від людей ці шматки землі. Це безглуздя довели до того, що люди брали корову на налигач і крутилися з нею по обніжках.

Ліс був місцем добування дров. Жителі Тарасівки, найчастіше жінки, прихопивши граблі та рядна, ішли до лісу, щоб згрібати соснові «шпильки». Або ж ішли з кошиками та мішками збирати соснові шишки. Інший спосіб: брали довгі лати з прикріпленими металевими гачками на вершечку (ці лати називали «ключками»), зламували сухі гілки і, зв’язавши їх мотузкою, несли додому. Від найраніших моїх дитячих літ і до закінчення середньої школи я був свідком затаєної війни між лісником, який чомусь забороняв ламати гілки, а то й згрібати шпильки, і жінками, які вперто не погоджувалися сидіти зимою в холодній хаті. Але найтяжчим злочином, за який належало платити великий штраф, було зрізування дерев – хоча б навіть сухих. Робили це чоловіки: зрізали іноді й завидна, переносили ж у вечірні чи ранкові сутінки, а то й уночі. Лісник міг робити обшуки і, якщо виявляв крадіжку, міг накладати штрафи.

Ще до війни у Тарасівці сталася трагічна історія під час одного з таких обшуків у мого дядька Антона. Деталей її я не знаю, оскільки потім про це ніхто не говорив. У нашій сім’ї говорили про це неохоче: мовляв, дядько у якійсь розмові з лісником, мабуть, у відповідь на якісь його нахваляння, сказав, що якщо він наважиться до нього прийти з обшуком, то не вийде з його подвір’я. Але той знехтував цією пересторогою, і таки справді не вийшов – був винесений мертвим. Дядько Антон після цього десь переховувався, пізніше з’явився «з повинною», був засуджений на багато років ув’язнення. Ніхто в селі та нашій сім’ї не виправдовував цей вчинок дядька Антона. Але дуже вірогідно, що дядько, якому було властиве виразне почуттям власної гідности, хотів почуватися господарем у своєму домі. Оскільки, як мені переказали, він попередив лісника, то ця подія в моїй уяві має ознаки трагедії: у сучасному моєму осмисленні вона набула символічного значення. Вона – остання і відчайдушна спроба Господаря захистити останній острів своєї незалежности – свою господу. Це потім схилило мене підписати свій «Лист до депутатів» псевдонімом «Антон Коваль». Але від внука дядька Антона я, вже після публікації цього розділу, почув уточнення моєї розповіді. Із того слідує, що лісник, якого дядько не допускав робити обшук, ударив його у груди і він упав. У відповідь і в гніві від свого приниження дядько схопив сокиру і вдарив його. У такому разі маємо те, що юридичною мовою означає як перебільшення засобів захисту себе і свого житла від незаконного проникнення в нього. І це справді так: тоді ніяких законних підстав для проведення обшуку в сільській хаті і дворищі не пред’являлось.

Як інші діти, я носив із лісу шишки та шпильки. Останній раз наносив цих шпильок на всю зиму для матері, яка залишилася самотньою. Це вже після закінчення університету, коли був викладачем філософії в Тернопільському медичному інституті. Але, десь років з дванадцяти-тринадцяти, змушений був добувати дрова тим, що залазив високо на дерева з «ножовкою» (невеликою пилкою) за поясом та зрізував сухі гілки. Жінки та діти геть визбирували сухе гілля, що опадало на землю, обламували також довгими «ключками» і те, яке можна було дістати на деревах. Лізти потрібно було високо. Це було ризиковано: підступними були сухі сучки, підтрухлі всередині, а також сосни з їхньою слизькою, слюдоподібною корою.

Потім, маючи справу з поширенням самвидаву і ризикуючи втратити можливість займатися інтелектуальною та викладацькою працею (та наразити свою хвору матір на непосильні тривоги), я в уяві повертався до цих своїх вправ на висоті. Цій готовності до ризику частини мого покоління («шістдесятників») був співзвучний образ альпініста у відомій пісні Володимира Висоцького. Висота, на якій я тримаюсь якимось дивом, ціною понадзусилля, стала для мене повторюваним сновидінням в мої аспірантські роки (до часу ув’язнення). У цьому сні я тримався руками за карниз висотного будинку на Майдані Незалежности (розташованого чомусь навпроти східців, що ведуть до Жовтневого палацу): мої ноги вгорі, голова між руками, якими я тримаюся за карниз, з висоти 10-15-поверхового будинку я бачу внизу сіру бруківку.

* * *

На схід від Тарасівки, трохи нижче по течії Стугни, було розташоване болото, яке називали «Гощів». Воно залишилося в мені картинкою животворного бродіння соків землі і зіль — бродіння, яке «життя праформи творить». Здебільшого діти напередодні Трійці виривали у Гощові, по коліна у воді, з мулистого дна, зілини «татарського зілля» (так у селах побіля Київа називали аїр – інакше, «цар-зілля», як його називають у деяких степових селах).

У дворищі біля нашої хати росли дві великі розлогі груші-дички. Дерева, кущі та квіти гойдали нашу хату у своїх зелених долонях, як пташине гніздо. У цих зелених розкошах пройшли мої роки до закінчення середньої школи.

Моя «мала батьківщина», якщо говорити про природу, — це не стільки Київщина (бо її межі скоріше формальні), скільки лісостеп: його розмаїття – горби, яри, провалля, береги, луки, болота, намиви піску, поля, діброви, бори. Мені здається (точніше, хотілося б, щоб так було), природа якось причетна до способу мого мислення, якому я, на останніх курсах навчання в університеті, почав віддавати перевагу. Маю на увазі свою симпатію до аналітичної філософії: поцінування розрізнень, уточнень, смислових нюансів, контекстів — на противагу загальному, загальній ідеї чи метафорі.

Основна частина моїх спроб (скоріше спроб, ніж досягнень), була націлена на зведення будови, добре прив’язаної до землі. Щоб рухатися вгору, будуючи східець над східцем, а не миттєвим піднесенням на вершину. Насправді ж метафоричний та аналітичний стиль у філософії скоріше доповнюють один другий. Хай іноді шляхом конкуренції і взаємної критики. Йдеться про співвідношення між істинами, що їх здатний відкривати тільки розум з тими, що доступні лише почуттю, «серцю» (Блез Паскаль). Перші античні філософи писали свої трактати в поетичному стилі. Це правда, що ці стилі нелегко поєднати в одному тексті, бо тоді відбувається «змішування стилів», за висловом Євгена Сверстюка. У степах, куди так вабить мою дружину Віру (вона родом з Кагарлика – теж Київщина), мають народжуватися поети, послідовники платонівського ідеалізму чи теологи. Там небо занадто близько, воно вбирає: ще мить – і ти летиш.

Роки мого дитинства — дитинства того покоління, що пішло у «широкий світ» із села, – мали свої щасливі переваги: природа, воля, галасливі дитячі ігри на вигоні, купання у Стугні (в ній одного разу ледь не втопився, порятував один із сільських хлопчаків), ще живі звичаї народу з чаром мітів та легенд. Але крізь це буяння зелені, крізь розмаїття лісостепу і поезію звичаїв прокладав собі дорогу час – історія українського народу.

2. Історія

Коли від опису природи переходиш до наміру відсмикнути завісу перед картинами історії, рука не зважується. Занадто різкий контраст, відомий не тільки з поезій Шевченка. Він став неначе прокляттям — вікові страждання народу серед розкошів природи, на цій родючій землі. Кожному, хто намагався чи намагається осмислити українську історію, це — наболіла тема. Гірко усвідомлювати, що народ протягом століть так і не зміг скористатися своєю перевагою – перевагою, яка потребує, здавалося б зовсім небагато: стати господарем у власній хаті. Але задля того народ мусить засвоїти розуміння себе як суб’єкта історії, виробити (через свою культурну еліту) основу для своєї єдности, збагнути, що його життєвий світ (культурна самобутність) це не просто забаганка поетів, а основа його здатности бути самим собою. І сьогодні він у переважній своїй більшості ще не збагнув цих простих істин – істин, що їх інші європейські народи засвоїли у XVIII – XIX ст.

Історія для українського народу – щось, що вривалося в життя людей як стихія, як стороння і чужа сила. Можна, звичайно, вказувати на періоди творення історії, зведення будови, що значила культурний простір: коли люди здатні були і будувати, і захищати свій «дім буття». Досить хоча б згадати Петра Могилу і його академію чи культурний ренесанс першої чверті XX ст. Але переважно, і протягом кількох останніх століть, українська історія — це натиск чужих подій і сил, які розсікали будь-які успадкування, будь-яке будування. Ніяк не могло з’явитися простору, означеного вартостями, коли слово «вартість», усупереч його найближчій етимології, слід би розуміти як споріднене з «вартою» – з тими символами, що значать культурну ідентичність, з оберегами, що захищають народ від розмивання, від зникнення. Без таких оберегів народ стає глиною, яку місить історія, виліплюючи потвори і привиди. На вітрах, які женуть людей у безвість, очманілих, бездомних і безликих. І чути лише ґвалт і прокльони.

Все ж у цьому відношенні історія українського народу не є винятком. Список трагедій інших етносів був би занадто довгим. Але скарги на історію та звинувачення сторонньої сили не означує нової перспективи – виходу із зачарованого кола. Тут безсиле і відсікання історії, яку «не можна читати без брому» (бо забуття не є ліками), і постійне повернення до болю як кінцевої зупинки. Тільки знаходження нової життєвої перспективи у прийнятті та пошануванні духовних вартостей, які б стали складником національної самосвідомости, робить минуле джерелом сучасного смислу. Хоча ніяк не виправдує жахів минулого.

Доки народ не відчуває сили здійснювати історичні вибори, залежні від нього самого, доки він не наповнив сенсом своє сучасне існування, він буде повертатися в минуле як щось самодостатнє у його безвиході. Бо це минуле живе в сучасному. І сьогодні буттю деяких малих етносів, навіть добре згуртованих на основі спільної культури, може загрожувати смертельна небезпека від сильніших чужинців (чеченці тільки перший, але не єдиний приклад). Але українці не є малим народом, який не міг би себе захистити. Понад те, вони, як інші народи, що зазнали в минулому фізичного геноциду та культурної асиміляції, могли б стати впливовою силою у міжнародних взаєминах у захисті загрожених етносів. І ця етична перспектива надала б певного сенсу пережитим у минулому трагедіям. Могла б, якщо б питання збереження культурної ідентичности (а певною мірою, навіть фізичного виживання) не стояло і сьогодні перед українцями. Вони і сьогодні все ще на роздоріжжі: відроджувати і зберігати їм культурну ідентичність, чи, може, краще зникнути, якщо вже так розпорядилася історія.

* * *

Колективізація. «Колективізація» (відбирання землі у селян державою) призвела до того, що кращі польові землі у людей забрали. За переказами, 1924-го року родина Лісових – мій дід Петро та чотири його сини (наймолодший із них — мій батько Семен та його брати Мусій, Савка й Антон) поселилися в хуторі Тарасівка. Отже, Лісові до того не жили під лісом (може, колись жили в лісі чи поблизу лісу, але спомин про те не зберігся). Вони переселилися в Тарасівку зі Старих Безрадич. Мій батько і три його брати, мої дядьки, перед колективізацією мали якусь кількість гектарів польових земель. Лісостеп, як свідчить сама його назва, окрім боліт, лісів, узгір’їв і ярів (з урвищами чи проваллями) складається також із полів, що більшими чи меншими латками вкраплені в його розмаїтий рельєф. Брати, мабуть, розраховували, що і надалі будуть володіти цими польовими землями — в додаток до бідних, піщаних земель у Тарасівці, куди переселились. Адже гарне для життя місце: сухе, відкрите, видно схід і захід сонця, біля лісу... Мені, як і багатьом іншим людям, подобається відчувати цю врочисту мить — стрічати схід сонця та прощатися з ним. У багатьох із нас живе сонцепоклонник.

Після переселення у Тарасівку мій батько зі своїми братами побудували свої хати вряд на нижній вулиці, але перед війною (у 1932 р.) наша хата згоріла. Пожежа сталася, коли мій дід Петро залишився з дітьми вдома, а батько й мати були на праці. Мати працювала на «посадках» (полола «в лісництві» молоді деревця), звідти побачила пожежу. Мати — злякана тим, що в хаті залишилися діти (дід Петро мав гнати корів на пашу) — щодуху бігла, мабуть, кілометрів зо два; не добігши до палаючої хати метрів двісті, впала непритомною.

Хату, в якій я народився, батьки купили у тітки Василини (сестри матері), чоловік якої, дядько Григорій, працював у Київі, коли вони цю хату будували. У Київі дядько діставав будівельні матеріали. І тому наша хата, як на той час, мала дещо кращий вигляд у порівнянні з іншими: була крита бляхою, мала фігурні наличники на вікнах і дверях, вікна були двостворчаті, їх можна було відчиняти, двері між кімнатами були також двостворчаті, фігурні. Долівка ж у хаті була глиняна. Але мати була незадоволена нашою новою хатою: вона була зроблена не так фундаментально, значно холодніша, – зокрема, й тому, що була крита не соломою, а металом. Потім нам, дітям, з хворою матір’ю довелося перестраждати у цій хаті від холоду та від протікання даху. Було вже й так, що ніде було заховатися від капання води зі стелі. Але це було вже тоді, коли батька не стало.

* * *

Мої рідні. У найповнішому своєму складі (зі всіма живими на кінець 1942 р.) наша сім’я налічувала восьмеро: мати, записана у свідоцтві Єфросинією (нар. 1904 р.), батько, Лісовий Семен Петрович (1904 р. нар.), четверо синів і дві доньки. Брати: Петро (1923 р. нар.), Павло (1926 р. нар.), Федір (1933 р. нар.); сестри: Галя (мабуть, 1939 р. нар, померла 1944 р.), Люба (1942 р. нар.) Мати мала двох сестер – старшу Федору та молодшу Василину. Василина — з моїм дядьком Григорієм та дітьми (сином Іваном та донькою Олею) — переселилася у 1932 р. у Київ. Жила тітка Василина з дітьми (дядько Григорій помер у 1936 р.) у мої студентські та аспірантські часи на Печерську, на вул. Немировича-Данченка (колишня Малошиянівська). Сьогодні на цьому місці Київський університет технології і дизайну (колишній Інститут легкої промисловости). Я згадаю ще потім цю квартиру в зв’язку з поширенням самвидаву. Не пам’ятаю я своєї бабусі по батьківській лінії — дружини діда Петра. Я перерахував тут усе наше сімейство, бо далі в тих чи тих епізодах буду згадувати своїх рідних.

Життєві долі моїх родичів, зібрані у пучок, значною мірою висвітлюють драматичну історію українського селянства у XX ст. Вони дали мені реальні типи, які полегшили побачити культурну будову сільського, а разом з тим українського буття. Моя мати, тітка Федора та моя двоюрідна тітка Марина значать для мене Україну, недосяжну ні для колишньої російської, ні для нової влади, — Україну самодостатню у своїй духовності, ладі та звичаях. Ця самодостатність була аполітичною, а тому обмеженою. Але потенційно вона містила в собі силу, здатну, за сприятливих обставин, стати основою політичного руху – як це виявилося в 17 – 20-х роках. Зануреність в етнокультуру та в народне християнство – і звідси етична незалежність і непоступливість, покладання на себе у боротьбі за виживання – найважливіші ознаки цього світу. Справді, цей світ зникав, відходили люди, що несли його в собі. У брежнєвські часи в суспільстві став переважати новий тип людини. Людини, яка заради матеріальних благ згодна була відмовитися від будь-яких етичних настанов — аби пропхатися якомога ближче до начальства, до «лакомства нещасного». Це попри те, що рівень життя став вищим. Ми є свідками, що цей процес не тільки одержав своє продовження уже в незалежній Україні, а й якоюсь мірою навіть поглибився. Популярним стало слово «корупція».

* * *

Як інші селяни – після розбору поміщицьких земель та узаконення цього земельного переділу, – мої дядьки кинулися господарювати. Маючи до того ж здібності, вони придбали техніку: ще після війни я знаходив її рештки побіля хати. Але моя пам’ять зберегла також вражаюче видовище цієї техніки, звезеної на колгоспне подвір’я в Тарасівці (у долині за Тарасівським цвинтарем). На горбі над цією долиною стояв вітряк, ми іноді гралися біля нього. Внизу ж нашому зору відкривалося видовище цієї техніки, так і залишеної під дощем іржавіти: цвинтар людських сподівань.

Перечитуючи та редагуючи цей свій текст, заднім числом зауважу, що піщаний горб, на якому стояв вітряк, сьогодні повністю зник. Його розібрали нові забудовники, переважно «дачники», для своїх «котеджів». Відомо, що вони переважно огроджуються високими бетонними стінами і не схильні до спілкувань з місцевими селянами. Це особливо впадає у вічі в селах поблизу Київа. Та й діти старожилів після війни переважно старалися переселитися в Київ чи інші міста. Інтенсивність цих переселень наростала: опустіння сіл в Україні – зриме явище. Політична система не дала можливості стати селянам заможними фермерами на своїх землях.

І все ж, мабуть, аж до кінця 40-х у приватному користуванні дядька Савки залишався «привід» — механізм, який дозволяв впрягати коней, аби обертати вісь віялки чи якогось іншого пристрою. Я спостерігав, як коні ходять по колу перед клунею, а люди в клуні засипають та відбирають провіяне зерно. Не пригадую, щоб хтось пояснював, чому цей привід не було відібрано. У дядька ж Антона була олійниця: величезна колода з пресом для віддушування зерна. Вона містилася прямо в хаті – у світлиці, а в кухні стояла плита для прожарювання зерна. Дітям биття олії було цікавою подією: якщо зерном було соняшникове насіння (а не рижій чи рапс), то звичай дозволяв дітям, непомітно від дорослих, вихоплювати з плити прожарене зерно.

У дядька Антона збереглася також кузня. Вона так і залишалася у нього до кінця його трудового життя. Іноді мені вдавалося бачити його за роботою — як він вручну з допомогою міхів роздував горн. У молодші шкільні роки я також займався ковальським ремеслом: у своєму дворищі під грушею клепав для дівчаток (моєї сестрички та сусідської дівчинки) іграшкові ножі, рогачі, серпи та кочерги... Війна залишила після себе метал. Тіло війни поставало в моїй уяві образом велетенської зеленої потвори, схожої на ящірку: вона руйнувала все на своєму шляху, залишаючи метал, свій послід.

Один із механізмів, яким володів дядько Антон, – ручний млин. Не знаю, якими були конструкції інших ручних млинів (думаю, що приблизно такі ж), але дуже нелегко було крутити корбу, щоб змолоти хай навіть два ковші зерна. На ньому мені, ще підлітку, зі своєю хворою матір’ю довелося спізнати ціну шматка хліба. Ще на початку 50-х вітряки все ще стояли на горбах: один у Тарасівці і, мабуть, зо три виднілися на півночі, на обріях, коли дивитися на них з низинного лігва Стугни. Помахи їх крил закликали до лету за обрії. Як деякі духовно близькі мені люди-односельці, я зі смутком сприйняв зникнення вітряків на обріях: їх розібрали на дрова. З таким же смутком люди сприймали обрії, з яких раптово зникли (у 30-і роки) куполи Ново-Безрадицької церкви (її підірвали).

До вітряків люди ішли, коли потрібно було змолоти мішок чи хоча б півмішка; за це мірошнику потрібно було заплатити «мірчук» (ківш чи два борошна). Щоб змолоти невелику кількість зерна (а частіше зерна було небагато), виручав ручний млин. Ручний млин належить до спільних вражень мого покоління. Найкраще це висловив Симоненко (як і деякі інші спільні враження та переживання сільської молоді повоєнного покоління).

Як я запам’ятав з розповідей, існувала загроза «розкуркулення» для мого батька та його братів. Виручила якась людина, яка підкинула думку, що ці чотири брати Лісові, господарюючи разом, започаткували тим перший сільський кооператив. Цілком вірогідно, що цю напівправду міг і справді хтось використати як приклад тяжіння трудового селянства до соціалістичних способів господарювання. Все ж, як можу судити з розповідей моєї матері, мій батько (на одміну од матері) спочатку прихильно поставився до ідеї колгоспів. І коли було оголошено тимчасовий «відбій» у насильницькій колективізації (з цим пов’язана публікація у «Правде» статті Сталіна «Головокружение от успехов»), саме мати притягла з колгоспу воза, а потім привела коня.

Тільки потім я дізнався (з літератури) про кооперативний рух – те, що злякало більшовиків. Такий соціалізм був реальною альтернативою більшовицькому. Ленін відчув загрозу з боку кооперативного руху, більшовики кинулися нищити кооперативи, що почали друкувати українські книжки, засновувати каси взаємодопомоги і т.п. Але обдурювання народу соціалістичною фразою стало основною ідеологічною зброєю. Все ж спочатку ця демагогія не досягала бажаного: опір колективізації — підтвердження того.

Може, мій батько і справді зазнав впливів того пореволюційного громадівського соціалізму? Може, й так, але від домагань і боротьби наших батьків, до нас, молоді повоєнного покоління, дійшли тільки відлуння. Розповідати про боротьбу за незалежну Україну, боротьбу проти воєнного комунізму і опір колективізації та розкуркуленню стало небезпечно. Настали не ті часи. Найближчу історію відсікли, вона стала нереальною.

* * *

Мені не трапилось нагоди з’ясувати, скільки осіб зазнали «розкуркулення» у селі Старі Безрадичі. Цікавішими для мене були відгуки селян на цю подію. Більшість жаліли «розкуркулених» за їхню працьовитість і добре ставлення до людей. До таких, які в літературі «соціалістичного реалізму» уособлювали тип «куркуля», належали винятки. Маю на увазі жадібних, що прагнули безоглядно експлуатувати інших («наймитів»). Але образ розкуркулених – цих продуктів «історичної необхідности», які мали понести кару за хід історії, – весь час з’являвся в моїй уяві:

Корчуваті дуби, згорблені понад шляхом.

Земляки – ви куди? Етап за етапом.

Хіба не було чути свободи дзвону,

Щоб знову від Славути аж до Сибіру гноєм?

З «розкуркуленням» пов’язано багато трагічних історій. Одну із них переповіла мені моя небога Галя Лісова, донька брата Петра. Галя все життя пропрацювала медсестрою в Жовтневій лікарні: з нею у мене багато спільного у способі світопочування та світорозуміння. Вона тепер часто і подовгу живе в Безрадичах, у своїй батьківській хаті. Вона мені допомогла дещо уточнити чи додати окремі деталі у цих спогадах.

Ось ця історія. Жуку Йовхиму, діду Галинки з боку матері, належав вітряк і поле на Горі, місцевості в Старих Безрадичах. Коли ж Йовхиму сказали, що його «розкуркулено», він встав уночі і підпалив вітряк. Уранці його дружина Химка вийшла надвір та побачила, що горить їхній вітряк:

— Йовхиме, наш млин горить.

— Хай, Химко, горить, – почула у відповідь.

Можливо, в той самий день, а, можливо, кілька днів опісля, Йовхим, що перебував усе в тому ж стані розпачу, пішов напувати коня та заодно принести води до хати (криниця була в Чотиркові – назва місцевости). Кінь повернувся, ірже, а Йовхима немає. Прийшли до криниці і побачили його втопленого. Тільки минуле знає істину — було це самогубство чи нещасний випадок.

* * *

Війна. Щоби внести якесь упорядкування в цю оповідь, звернуся до картинок, поза які моя пам’ять не сягає. Хоч як я намагавсь видобути з глибин пам’яті якісь враження до початку війни, від того залишилися хіба що якісь тіні, неясні, схожі на сновидіння. Не одного разу я пробував для себе з’ясувати, чи картина, в якій я (нібито малим хлопцем) іду в темряві і бачу на обрії палахкотіння пожежі, є спогадом чи тільки сновидінням. І чому це видовище виринало з глибин моєї пам’яті (чи снилося мені) знову і знову? А між тим картини війни, починаючи зі вступу німецьких військ у село, постають у пам’яті чітко і ясно.

Бачу себе у невеличкій шерезі хлопчаків на узбіччі вулиці, по якій рухається колона німецького війська. Пам’ятаю — промовив слово «фріци» і тут же почув пересторогу одного із мудріших серед нас. Зі вступу німецьких військ у село (а вони, з відомих причин, вступали без бою) у пам’яті збереглася картинка врочистого в’їзду мотоциклістів. Якраз ці передові частини німецьких військ продемонстрували найбільшу зневагу до «тубільців». Це враження потім контрастувало з моїм знайомством із німецькою культурою – німецькою філософією, поезією та мовою (яка і сьогодні приваблює мене своєю багатою кореневою основою, і в цьому схожа на українську). Насправді ж цей контраст тільки засвідчує, що здатна з людьми зробити злоякісна ідеологія.

Ставлення моїх батьків, як і більшости селян, до «окупантів» було відчужено-холодним. Тільки деякі із селян вступали з ними у якісь стосунки, щоб, скажімо, одержати від них яку-небудь «консерву» чи цукор. Інакше і не могло бути: їх сприймали як чужих, а їхня зверхність тільки збільшувала відчуження. На противагу цьому солдатів «радянської» армії сприймали як «своїх»: та й вони ставилися до селян на звільнених територіях як до своїх. Це контрастує з тим ставленням до «визволителів», яке, уже в світлі досвіду 1939-го року, виявляло населення Західної України. Звісно, ставлення владної верхівки (в тім числі якоїсь частини командування совєцької армії) до тих, хто перебував на окупованій території, було іншим. З другого боку, ставлення селян до «наших» аж ніяк не можна ототожнювати зі ставленням до «радянської» влади. Бо ж ця влада від самого початку вела безперервну війну з тією Україною, яку, за браком кращого слова, називаю «підпільною».

Підпільною називаю Україну, яка, всупереч атеїстичній пропаганді, зберігала ікони в хатах, вишиванки в своїх скринях і портрети Шевченка на стінах своїх хат. Це вона була основою національного руху у 1917 – 1920 роках, вона вчинила опір колективізації, вона була об’єктом помсти – за те, що вперто існує. За те, що не приймає запропонованого замінника, офіційної України, одне із призначень якого щоб українська Україна зникла. Потім я став свідком того, як цієї України ставало все менше, як сільські діти, спокушені легшим міським життям, забували її історію, її легенди, міти, звичаї і мову. Звичайно, їм допомагали забувати. Дуже впливові сили допомагають це робити і сьогодні, оновлюючи технології та ідеології. І сьогодні кожен думаючий українець стоїть перед вибором бути Україні чи ні. Я пізніше згадаю, як мені самому давався цей вибір.

Стосунки підпільної України зі владою були зовнішні і відчужені. Думаю, інакше не могло бути: хоча б тільки з огляду на насильницьку колективізацію та голодівку 33-го. Таку владу селяни не могли вважати своєю. Звичайно, німецьку окупаційну владу сприймали також як чужу. Зневага та грубість німців були важливою причиною, які підштовхували людей до участи в партизанському рухові. Одне насильство фашистський режим замінив іншим. Сказане пояснює ставлення до німців з боку селян у ширшому контексті – у контексті ставлення до будь-якої не своєї влади. Чи знімали це відчуження між народом і владою такі установи, як школа, система освіти та пропаганди, скажу далі.

Та все-таки ми, діти, попри всілякі жахи, знаходили у війні щось нове, а, отже, цікаве. У нас з’явилися іграшки – гільзи від патронів, фольга, красиво оформлені коробки, бляшанки з-під консервів. Деякі з цих іграшок обернулися для дітей каліцтвом і смертю. Якось я також заходився розкручувати голубеньку «лимонку». Брат Федір був неподалік і щодуху побіг до мене та встиг відібрати мою «іграшку». Ці «іграшки» впродовж багатьох років після війни вбивали та калічили дітей. Група підлітків (серед яких був і мій двоюрідний брат Микола, син тітки Федори), випасаючи корів у бору, заходилися щось робити, мабуть, з авіаційною бомбою: вибух її почули в селі, діти загинули.

У 1942 році наша сім’я побільшала – народилася дівчинка. Назвали її Любою. Коли Любі було всього кілька місяців, німці вирішили розмістити у нашій хаті якийся штаб. Вони зайняли дві кімнати – світлицю та спальню, а нам усім довелося жити в кухні. Сусідство штабу обернулося для нас несподіваним лихом. Один із німецьких офіцерів, як тільки маленька Люба починала плакати, хапав немовля, вибігав з ним із хати й кидав його на землю. Мати, з криком відчаю, вибігала на двір та підбирала сестру з землі. Повторення цього змусило матір шукати якогось порятунку. Їй підказали, що у наших сусідів живе якесь вище німецьке начальство; вона відважилася звернутися зі скаргою на офіцера. Несподіваною була реакція – публічна кара цього офіцера, яку могли бачити сусіди. Кара дивна: офіцер мав кілька разів рачкувати сюди-туди на якусь відстань по дорозі. Але ще дивнішим було те, що він не став мститися нам за це своє приниження. Навпаки, час від часу він дарував дівчинці які-небудь солодощі. Мабуть, якісь слова вищого офіцера пробудили щось людяне в душі, озвірілій від фашистської ідеології.

Деякі юнаки та дівчата, яким загрожувало вивезення в Німеччину, намагалися ховатися. Мої брати Петро та Павло також ховалися, наскільки пам’ятаю, у печерах десь поблизу хутора Березове (хутір села Старі Безрадичі). Пам’ять чітко зберегла картину приходу до нашої хати поліцая. Він ляскав нагайкою по дверях і грубо, зі сваркою, зажадав від батьків видати когось із двох братів до Германії. Окупаційна влада змушувала сім’ї, в яких були юнаки та дівчата у відповідному віці, вибирати одного, а то й двох, для вивезення в Німеччину. Переховування не допомагало — поліцаї знали склад кожної сім’ї. Моєму найстаршому братові Петру випала ця доля. Окрім того, дві мої двоюрідні сестри — Наталка (донька дядька Антона) та Марія (донька моєї тітки Федори) – також були вивезені до Німеччини. Відомо, що тим, які потрапляли до німецьких фермерів, було легше. Значно гірше було тим, які працювали на фабриках, а потім на будівництві оборонних споруд, копанні окопів тощо. Петру і Наталці не судилося потрапити до фермерів.

Мені, вже після повернення Петра додому, випала нагода познайомитися з листівками, які присилала Наталка Петрові в Німеччині. Доторк до цих листівок та їх читання — одне з особливих вражень моєї юности, вражень болісних та невимовних. Віршовані послання цієї Марусі Чурай — з їхньою ностальгічною лірикою, підсвіченою трагізмом – це образ або тінь, що до кінця моїх днів буде зі мною. Наталка померла в Німеччині, і передчуття цього було присутнє в її листівках. Одна строфа з її віршів-пісень все життя звучала в моїй пам’яті:

Прощай, любов, прощай, розлука,

прощайте, очі голубі,

прощай, те все, що вже минуло,

щоб не боліло на душі.

Тепер уже не збереш листів тих юнаків і дівчат, щоб оприлюднити цю трагічну сторінку із життя молоді, відірваної від України. Цікавий факт, можливо, невідомий нашим історикам, я довідався від своєї двоюрідної сестри Марії, доньки тітки Федори. Деяких юнаків та дівчат, вивезених у Німеччину, після окупації Східної Німеччини, радянський режим довго не відпускав додому, змушуючи їх обслуговувати окупаційну владу (і суворо заборонивши розповідати про цей факт будь-кому). Марію з її чоловіком не відпускали додому протягом семи літ. Тільки в 90-і роки вона відважилася розповісти про цей факт.

Під час відступу німецьких військ у 1943 році я став свідком наслідків наших дитячих нерозважливих дій — моїх та сусідської дівчинки Олі (доньки тітки Ївги, хата якої була поряд з нашою). Оля викрадала у німців які-небудь дрібниці, шматки мила, наприклад. Вона віддавала ці дрібні речі мені, а я ховав їх. Моя пам’ять зберігає картинку німця з автоматом, наставленим на дівчину і тітку Ївгу на колінах з риданнями та благаннями. Запам’ятав я також іншу подію. Коли штаб з нашої хати вже вибрався і з хати були забрані всі речі, забіг якийсь німець, зірвав зі стіни портрет Гітлера, і сказав приблизно так: «Сталін-Гітлер – дуць-дуць», тикаючи себе пальцем в лоба. Чи залишилася потім живою ця людина, приневолена стати коліщатком у безглуздій машинерії війни?

* * *

Досить добре пам’ятаю вступ у село радянських військ. Вони вступали з боєм. Ми (мати з нами, дітьми) під час бою ховалися у погребі дядька Мусія. З нами не було тільки діда Петра. Мабуть він пас корову в лісі, аби її не забрали німці при відступі. Дід Петро – високий, кремезний, дужий чоловік – мав дивну особливість нехтувати пересторогами. Під час якихось обстрілів чи бомбардувань, коли ми ховалися хоча б у підпіччя, він міг спокійнісінько лежати на печі. Складалося враження, що дзижчання куль для нього значило не більше, ніж дзижчання мух. Не пригадую, щоб у погребі був з нами батько — думаю, він міг бути на своєму водяному млині, якого він, разом з кількома іншими селянами, побудував на Стугні ще до війни. Для цього вони прокопали від Стугни у бік Тарасівки канал: відтак утворився невеликий рукав, на якому і стояв водяний млин. Потім, у другій половині 40-х ми, діти, лазили у обсмолених відсіках цього на той час уже покинутого та занехаяного млина.

Погріб дядька Мусія був відносно великим та сухим, і в ньому зібралося багато людей – наших сусідів з Верхньої та Нижньої вулиць. Дядько Мусій, рухливий і непосидющий чоловік, середнього зросту (тільки дядько Антон вдався в діда Петра – високий і ставний), час від часу вибігав з погреба поглянути «як там що». Я виявився найнеспокійнішим зі всіх у погребі. Свист снаряда викликав у мене болісне очікування вибуху; наростання цього свисту зливалося з моїм криком. Так повторювалось щоразу. Хоч як мене заспокоювали, я не міг не кричати.

У погріб протягом бою заскакували німці і оглядали нас. Ми просиділи у погребі, мабуть, десь біля доби. Бій ішов вночі. Ще затемна, перед світанком, німців було вибито з села. Хтось оповістив: «наші». Ми вийшли з погреба та ввійшли у хату дядька Мусія. Солдати забігли у хату і попросили щось поїсти. Для них щось знайшлося, але потім знову кілька солдатів, здається, троє, звернулися з тим же. Їм нічого було дати. Моя мати запропонувала їм піти до нашої хати, де щось залишилося з їжі. Тож ми вирушили до нашої хати. Але тут із заходу через небо над нами полетіли якісь великі палаючі кулі. Солдати крикнули нам, щоб бігли за ними, ми ж побігли в інший бік, до хати дядька Антона. Так ми розбіглися з солдатами у різні боки. А на заході, на Нижній вулиці, всього через кілька хат від нас, палала хата.

Віднині наша хата стала перенаселеною солдатами. Вночі вони лежали впритул і на полу, і на долівці. Коли мені потрібно було вийти, я ледь просовував ноги між тілами. Солдати, котрі лежали на полу, гойдали колиску з Любою, що висіла над ними. Жартували. Пам’ятаю, якийсь офіцер прикріпив до моєї сорочки ромбовидний значок, сказавши: «истребитель», і додав: «молока».

Потім хвиля радянських військ покотилася далі. Але при відході останніх частин сталася пригода з моїм братом Федором (якому на той час було 10 літ). У хвості «наших» військ тяглася група «тиловиків». Вони виявили зникнення багатоколірного ліхтарика і запідозрили, що його взяв мій брат. Почалися якісь погрози, змісту яких не пам’ятаю. Зорова пам’ять зберегла тільки таку ж саму картину, яку вже бачив у хаті нашої сусідки Ївги. Цього разу на колінах з благаннями стояла моя мати. Наскільки пригадую, тривали ті благання довго. Принаймні в моїй пам’яті вони залишились довгими і болючими. Благання не подіяли: тиловики вирішили забрати підлітка з собою. Затягли його на вантажівку, але матері дозволили все-таки поїхати з ним. Тільки десь поблизу Кагарлика їх відпустили.

З села почали брати до війська людей старшого та молодшого віку. Вікові межі було розсунуто. Забрали батька і брата Павла. Нам пощастило ще зустрітися з Павлом. Він був біля зеніток, розташованих у Київі чи на околицях Київа. Йому довелося стояти у холодній воді, він застудив ноги. Відтак йому дозволили побути кілька днів удома: відігрівав ноги на печі; це була наша остання зустріч з ним аж до його повернення з армії.

* * *

До тих, яких брали із сіл під час наступу, було особливе ставлення — перебували ж на окупованій території (не евакуювалися чи не пішли в партизани). Я переконаний, що якби радянські війська і не потрапили в оточення біля Київа, і якщо б навіть людям допомагали евакуюватися, більшість селян не погодилася б залишити домівки. Цим скористалася б мізерна меншість, тісно пов’язана зі владою. Серед них тільки деякі зробили б це з переконання, інші — зі страху за своє життя. Я не думаю, що причину цього слід вбачати у прив’язаності селянина до свого «хутора». Основна причина – свіжі сліди пережитих насильств, особливо нещодавно пережитого голодомору. Після організованого голодомору тільки цинік міг закликати селян бути патріотами. Навіть насильник не повірив би щирості того, хто сказав би, що він цього не пам’ятає чи простив це.

В усякому разі, набраних у щойно «звільнених» селах чекала чергова помста. Їх, не навчених, часто не перевдягнених у військову форму, кидали під кулемети. Сьогодні це відомий факт. Говорили, що перед тим їм давали випити «для сміливости». Тепер, певне, важко вирахувати число свідомо підставлених під кулі у тих довгих списках «загиблих смертю хоробрих», імена яких читаємо на стовпцях над братськими могилами у «звільнених» селах. Втім, чи й варто підраховувати, якщо взяти до уваги непоцінування «нашими» «наших» життів у цій війні.

Утім, це російська державна традиція: звичайні люди – це тільки матеріал. Якщо постає потреба жертвувати ними задля «вищих цілей», то така жертва виправдана. Думати, наскільки жертва є необхідною, чи докладати зусиль, щоб зменшити число жертв, означає виявляти неприпустимий для політика сентименталізм, брак твердости. Не Ленін першим впровадив цю політичну «етику»: вона формувалася разом із формуванням російської держави. Легко можна простежити успадкування такої «політичної культури» крізь усі періоди російської імперії. Продовженням цієї традиції, в оновленому вигляді, є причетність значної частини сучасної української політичної еліти до пограбування власного народу. Без усвідомлення цієї традиції та відмови від її кримінального складника (а така відмова передбачає формування політичної еліти з принципово іншою політичною культурою) всі сьогоднішні розмови про долання корупції залишаться тільки розмовами. Так само, як і розмови про «боротьбу» з бідністю.

Тож мій батько загинув «смертю хоробрих», недалеко відійшовши степами Київщини від рідної хати – в селі Круті Горби на Київщині. Хоча батько, як можна судити з розповіді чоловіка з сусіднього села (Слободи), справді виявив хоробрість. Коли цього чоловіка було поранено, він забрав його від кулемета (тим порятувавши його) та замінив його за кулеметом. Пам’ятаю, я сидів на печі, коли відчинилися двері, і ми, діти, почули не ридання, а крик смертельно пораненої людини – нашої матері. Я почав також голосно плакати, мабуть, ще й не зрозумівши, що сталося. Слова матері «на кого він вас покинув» – стали супроводом нашого життя. Як і життя багатьох інших жінок чи дітей, незалежно від того — нацисти чи більшовики прирекли матерів самотужки боротися за виживання своїх дітей.

До осмислення війни повертався знову і знову. Якісь нові факти чи оцінки накладалися на мої дитячі враження. Важливо було осмислити цю війну не тільки в контексті світової, а передусім в контексті української історії. Морально невиправдано дивитися на історичні події як на щось від народу цілком незалежне – особливо від чисельно великого народу. Якщо б українці, як поляки, у 17 – 20-х роках захистили свою незалежність, поява у Східній Європі ще однієї сильної демократичної незалежної держави могла б змінити хід історії. Можливо, також долю Росії. Існує частка істини у твердженні «без незалежної демократичної України не може бути демократичної Росії» (якщо перефразувати відомий вислів Леніна). В усякому разі, намагання силою утримати неросійські народи в одній державі завжди буде джерелом антидемократичних тенденцій у Росії. Але у ході Першої Світової війни Захід не зрозумів важливости утвердження незалежної демократичної України: він був тоді далеко від продуманої на перспективу геополітичної стратегії.

Психологічно загибель мого батька, якого дві тоталітарні системи вбили спільними зусиллями, надала моїй відразі до тоталітаризму особистого мотиву. Звідси і гостре неприйняття риторики славослів’я, яка стала традиційним ритуалом, пов’язаним з «визволенням» та перемогою (традиція, яку підтримують і в незалежній Україні). Не осмислення війни і природи тоталітаризму, а звучання переможних фанфар. Звичайно ж, заслуговують поваги люди, що пройшли крізь горнило війни, дивлячись смерті у вічі. Але моя повага і співчуття до цих людей поєднувалися з гірким визнанням, що, пройшовши війну, вони так і не спромоглись осмислили пережите (за рідкими винятками – Григоренко, Руденко, наприклад!).

Мій нині вже покійний двоюрідний брат, син дядька Мусія (також Василь), пролітавши на «кукурудзянику» війну, мої вболівання за долю України та її самобутньої культури охарактеризував як «націоналізм», – зрозуміло, в негативному значенні цього слова. І сьогодні, на жаль, велика частина колишніх учасників війни залишається ідеологічними прихильниками того «інтернаціоналізму», який є лише личиною, що приховує стереотипи російського шовінізму. Важко поєднується в уяві і мисленні їхній досвід пережитого з цим безсиллям в осмисленні пережитого. І мене, як також інших шістдесятників, не залишало почуття обов’язку осмислити за них цей досвід стояння зі смертю віч-на-віч у цій війні. Пригадую, коли в таборі мене чергового разу кинули у «шізо» (штрафний ізолятор), до мене на «розмову» «завітав» майор Федоров. Зважаючи на його офіцерське звання, я звернувся десь приблизно з такою тирадою: «Як Ви, офіцер, можете брати участь у цих тортурах політв’язнів, слухняно виконуючи розпорядження начальства? Невже у Вашій пам’яті зовсім стерлося, скільки солдатів і офіцерів ще недавно у Вітчизняній війні стояло віч-на-віч зі смертю і скільки з них загинуло? Де Ваша офіцерська честь і мужність? Я син одного із загиблих у цій війні. Невже Ви думаєте, що заради порятування свого життя, чи від страху перед могутньою тоталітарною державою, я повинен забути смерть свого батька і втекти з поля бою?» Так спробував розбудити в нього почуття, яке називають словом «честь». Потім щось мені не подобалось у цій моїй риториці: по-перше, демагогічне використання свого статусу «сина загиблого смертю хоробрих» (а що говорити синам і дочкам загиблих у лавах УПА?), по-друге, кому адресувалася ця моя тирада (майора в таборі вважали «завершеним»).

І сьогодні офіційне відзначення «перемог» анітрохи не помудрішало. Офіційна риторика вперто тримається дешевого популізму, підсолодженого сентиментальністю та пафосом бездумної романтичної героїки. Та прагненням підживити стеретипи російського шовінізму отим наголосом на єднанні «радянських» народів як запоруки перемоги. Щоб і далі нищити ті народи, їхню національну ідентичність, в ім’я єдності. Замість того, щоб стати нагодою для роздумів над природою тоталітаризму і російського шовінізму. І запобігти їх поверненню в нових модифікаціях – хай у пом’якшених та прихованих формах. Звісно, тут постає питання, а хто зацікавлений у тому, щоб люди були здатні думати? Очевидно, не той, хто хотів би мати народ, якого легше дурити й обкрадати. І не російський шовініст та імперіаліст, який зникнення культурних відмінностей між «братніми народами», так зване «едонообразие», вважає найважливішою запорукою єдності. Тут пригадується фраза Івана Світличного, яку майже дослівно можна передати так: ви думаєте, що вони там, угорі, «думають», але вони не думають. Щоб висловити своє ставлення до бездумної патетики, я вдавався до публіцистичного стилю мовлення:

Так легко напрошується зваба самовтіхи:

ми довели правоту і силу.

Стій! — відкинемо знову завісу,

щоб залишити правду сину.

Правду, омиту слізьми і кров’ю,

не ховаймось від її сяйва в гроти:

фашизм – це віра в свою ідею

і нищення всіх, хто проти.

…………………………………..

Чом би вам у світлі аналогій

на Отечество не глянуть свіжим зором.

Тож воно крізь галас демагогів

вам кричить насильством і терором.

Нехай істина і совість живить слово,

не патетика бездумна й тупіт ніг,

бо ж тоді той диктатури голос

перемогу вашу переміг.

Коли сьогодні говорять про романтику (чи хай навіть героїку) дисидентського руху, то не завше враховують приховані джерела, з яких вона виростала. Адже, окрім суто культурних та інтелектуальних джерел, кожен юнак і дівчина, що володіли моральною уявою, неминуче мусили осмислити це стояння віч-на-віч зі смертю наших дідів і батьків. Байдуже — чи то мучеників у катівнях ЧК-ҐПУ-НКВД-МҐБ, чи бійців УПА, чи солдатів «вітчизняної» війни, чи все це разом узяте. Зокрема, рух опору і пов’язана з ним філософія екзистенціалізму – це одне із джерел екзистенційних мотивів у творчості шістдесятників. Покоління духовно близьких мені людей 60-х років вважало своїм обов’язком осмислити кривавий досвід і бути чесним у своїх висновках. Чесність у висновках означала сувору залежність власної поведінки від того смислу, який нам відкривався. Це називають екзистенційним розумінням істини та цінности.

Розділ ІІ. Руїна побуту, уривки традиції

1. Руїна побуту. Доля братів і сестер

Мати. Отож у 1944 році нас, троє дітей, залишилося з матір’ю: Люба, я та найстарший із нас, Федір, якому було 11. Почалася боротьба нашої матері за наше виживання. Кілька штрихів до портрету моєї матері. Перше — це енерґія, несхильність у будь-якій, навіть безвихідній ситуації, відступати, впадати в розпач. Вона вперто боролася за наше життя. Але не будь-якими засобами. Їй була властива природна відраза до того, щоб зробити хоча б найменший жест загравання з сільським начальством (наприклад, бригадиром), аби в такий спосіб щось для нас здобути. Це ще було властиве багатьом селянам того покоління, до якого вона належала. Викликає подив, як могла вижити ця порода людей, переживши всі приниження, націлені на викорінення «характеру» — почуття незалежности й гідности хлібороба. Я тут сказав про такий бік материнської душі, який для мене залишився недосяжним ідеалом. І все ж мені, схильному враховувати «діалектику життя» (а цей вислів містить не тільки позитивні конотації), був важливим цей зразок її гордого самостійництва.

Другий її профіль контрастує з цим першим. Вона мала тонкі, інтеліґентні риси обличчя, мала поетичну душу, виразний естетичний первень у ставленні до світу. Але особливо чарувала мене в ній, збережена всупереч всьому, віра в добру основу світу. Навіть її надривні зусилля, аби забезпечити наше виживання, та двадцятилітні тяжкі фізичні страждання (які вона називала ласкаво «моя мученька») не вбили цієї віри. Ні обставини життя, ні фізичні страждання не спромоглися зломити цю найважливішу вісь її духовности. Була їй властива, як і багатьом сільським людям її покоління, віра в доброту перших-стрічних людей. Це добре відома (а, може, тепер вже забута) ознака сільської людини, найвиразнішим проявом якої було намагання у міському транспорті заговорювати з пасажирами. Довірливо розповідати про себе як доброму знайомому. Дивний контраст різних світів. У будові традиційної сільській культури людина в кожному стрічному бачила співрозмовника, порадника і помічника. Такого, кому можна поскаржитися, здобути розуміння і підтримку. Ця відкритість іноді наражала мою матір на гіркі розчарування. Я пояснював матері, що їй трапилась недобра людина. Звичайно, можна зрозуміти міську людину, яка має підстави остерігатися в міському натовпі дуже небажаних знайомств. Але це моє речення пояснює далеко не все. Поза ним залишається щось інше, важливіше.

Мати, як можу судити з розповідей, була фізично дужою, але у 1932 чи 1933 перенесла тиф, яким заразилася, доглядаючи свою племінницю Олександру (Сашу). Хочу принагідно зауважити, що від тифу у 1933 році помер чоловік молодшої сестри моєї матері (Олени) Рожовець Іларіон. Він працював на заводі «Арсенал» (Київ), а восени 1933 році їх послали в якесь із сіл Київської области на збирання врожаю, він заразився тифом і помер. Голодівка, тиф, війна, загибель чоловіка, зусилля після війни вберегти нас — підірвали здоров’я матері. І ось у моїй уяві її сухенька, просвітлена сонцем постать, рухлива, звична покладатися на себе, зі старанням, до останнього дня життя, самій дбати про себе, бути акуратною, аби не турбувати інших. І погляд, в якому, звільнене з полону страждань і тіней пережитого, промениться світло добра та довір’я до світу і людей.

* * *

Після війни. І все ж не всіх матері вдалося порятувати. Взимку 1944-го захворіла наша Галя — мабуть, грипом, що дав ускладнення: відтоді я запам’ятав слово «менінґіт». Але дуже вірогідно, що смерть Галі стала наслідком мого вчинку. Сталося це так. Мати помістила дітей — мене та моїх сестричок – у спальні. Між спальнею та світлицею була груба, яка обігрівала спальню. Двері ж у кухню, де стояла піч, зачинили: для обігрівання всієї хати не вистачало дрів. Одного ранку, коли гарячка у Галі минула і вона опритомніла, я на радощах схопив її, відчинив двері кухні, щоб показати матері. Тільки якусь мить я простояв з нею у відкритих дверях: мати, з вигуком розпачу, вихопила з моїх рук дитину та закрила двері. Могло бути, що погіршення стану сестри та її смерть настали внаслідок мого нерозважливого вчинку.

1943-1947 роки були особливо тяжкими для матері, що залишилася з трьома малими дітьми. 1945 рік не приніс змін у її становище. На жаль, старші наші брати, які б могли допомогти, протягом ще кількох років не поверталися додому. Брата Петра звільнили американці, одягли, нагодували, запропонували вибір: хочеш — повертайся додому, хочеш — залишайся на Заході. Більшість молоді вибирала повернення додому. Петро також. Але він, як і багато інших, був покараний за своє перебування в Німеччині. Відправлений у поліметалічні шахти Караганди, де змушений був працювати протягом двох літ. Павло, не дивлячись на свої два роки, проведені на фронті, мав відбути, здасться, два роки в армії.

Основним засобом порятунку був город (60 соток піщаного ґрунту) та корова. Мати докладала надзвичайних зусиль, щоб діставати сіно. Це було нелегко. Його потрібно було купувати. Вона збирала молоко та виготовляла ряжанки. Раз на тиждень виходила на Київську дорогу, де так звані «калимщики» (шофери вантажівок — переважно «полуторок» та «зісів») підробляли перевезенням людей до Києва. Вони розсаджували їх на дерев’яні лавки у кузовах, а часто на днище кузова. Дороги тоді не були забруковані, не кажучи вже про асфальт, ніхто не рівняв вибої. Коли Федір поступив у ФЗУ (фабрично-заводське училище), то я повинен був ще затемна перед світанком (годині о 3-4-ій) підносити корзини на коромислі до шляху.

Потрібно було сплачувати податок — не тільки грошовий, а й натурою (м’ясо, яйця, молоко). Ці натуральні податки були скасовані, якщо не помиляюсь, у 1952 р. (за що селяни зі вдячністю згадували Малєнкова). Мені доводилося носити молоко з хутора Тарасівка у центр Старих Безрадич — у «молочарню». Окрім того, селян (та й робітників також) у той час діймали «позиками», формально добровільними, а фактично обов’язковими. Але де було тоді селянину взяти гроші на сплату цих позик? Від безвиході протягом деякого часу мати гнала горілку (попри свою крайню ненависть до пияцтва). Відносила її до перекупника, якогось далекого родича у селі Підгірці. Тоді більшість селян гнали горілку вночі: виявлення самогоноваріння загрожувало штрафом, а то й ув’язненням (хоча не пригадую випадків ув’язнення і не знаю, наскільки така практика була поширеною). Мені також доводилось вночі сидіти біля паруючого котла, аби підкидати під нього сухі, переважно вільхові, коротко порізані та дрібно поколені дрова.

* * *

Федір. 1945-му Федір залишив свою працю в колгоспі і поступив до одного із київських ФЗУ, аби стати токарем. Навчання у ФЗУ тривало шість місяців. Іноді для мене він привозив кольорові металеві стружки. Але раптом, наприкінці свого навчання, повернувся в село і, нічого не пояснюючи, залишався вдома протягом, може, місяця, якщо не довше. Мати дуже переживала та докоряла йому. Одного разу він поїхав у Київ (мабуть, сказавши, що іде у ФЗУ) і несподівано зник. Мати була у відчаї, почала шукати хлопця в Києві без будь-якого уявлення про те, де його шукати. Але, зрештою, таки знайшла сина у Лук’янівській тюрмі. Виявилось, що, у відповідності з якимось розпорядженням, їхне ФЗУ, у повному складі, мало переїхати у Кеніґсберг (потім Калінінград). Федір відмовився їхати, а відмова від праці каралася (здається, у межах шести місяців ув’язнення). Його залишили відбувати покарання у Лук’янівській в’язниці. Мати почала носити передачі. Після відбуття покарання він повернувся додому.

Протягом кількох місяців Федір працював (зрозуміло, безплатно) в колгоспі. Іноді знаходив міну, виймав з неї детонатор, вставляв його в толуолову шашку і глушив рибу. Одного разу він знайшов якийсь зігнутий детонатор і вирішив його вирівняти. Робив це у дворі перед хатою. Мене і мою однолітку Олю (сусідську дівчину) відігнав якомога далі для остороги. Тільки Люба вперто відмовлялася відходити. Раптом пролунав вибух. Я побачив закривавлені руки і обличчя Федора та закривавлений одяг сестри. На щастя, дуже швидко нагодилася мати і з голосінням кинулась мити та перев’язувати. У Федора відірвало кінцівки пальців на руках і посікло обличчя. У Люби посікло бік. Відтоді я став годувати Федора, аж доки його пальці не загоїлись. Пізніше йому прийшла повістка з військкомату, і думали, що його таки заберуть в армію: наші родичі навіть прийшли його провести. Але його таки забракували і він повернувся.

Федір був добросердечною і нещасливою людиною. Від безвиході, не бажаючи працювати в колгоспі за «палички»-трудодні (у книзі відпрацьований день відзначали одиничкою), вирішив завербуватися. Мати це сприйняла як горе і не помилилась. «Вербовка» (у післявоєнні роки дуже популярне слово) «виручала» ту молодь, яка хотіла вирватися з міцних обіймів кріпацтва. Держава залишала тільки одні двері відчиненими — вербовка, переважно на два роки, на умовах, які пропонує вербувальник. Найбільше вербували в Донбас. Мій двоюрідний брат Федір (син тітки Федори) подався саме туди. Федір же, разом з іншим юнаком (сином наших сусідів), завербувався на північний Урал (працювати на лісоповалі). Туди, куди потім, через багато літ, мене, разом з іншими, було переправлено в табори (з Мордовії). Через два роки Федір повернувся, але недовго пожив з нами, потім знову завербувався — цього разу на Кавказ, працювати на поліметалічних шахтах. Там, одначе, довідався, що кожен, хто працює на цих шахтах, приречений (не знаю, чому — можливо, це були уранові шахти). Існував єдиний спосіб звільнитися (бо ж контракт!) — бути комісованим. Федір, як він нам переповідав, випив дуже міцну заварку чаю, спричинивши собі серцебиття. Йому вдалося звільнитися та перейти на іншу роботу. Одружився, а через деякий час (вже коли я був учнем середньої школи) разом з дружиною приїхав до нас. У вербовках він призвичаївся до горілки, що завдавало великого горя його дружині та матері. Вони не довго пожили з нами і поселилися нарешті в Желєзноводську. Коли я повернувся з заслання, він мене провідав і навіть дав мені трохи грошей. Це не було наше останнє побачення з ним. Через кілька років дружина повідомила, що Федір у тяжкому стані. Я з Любою встигли застати його живим, помер при мені (жінки якраз вийшли з квартири). Його біографія є типовою для доль тих сільських юнаків, які пішли шляхом вербовок. Вони прирікали себе на поневіряння далеко від рідних країв, аби не терпіти зневаги і безправ’я у своєму селі.

* * *

Петро. Вірогідно восени 1947-го повернувся Петро. Ми дуже чекали його повернення з Караганди. На Петра мати покладала особливі надії. Він був здібним: відмінно навчався в школі, грав на гармошці, мав хист до малювання (малював олійними фарбами). У нашій хаті висіла намальована ним картина: внизу зелені луки, з косарем на них, вгорі хата зі стежкою, що бігла вниз. Думаю, до відправки в Німеччину він був романтичним юнаком. Після повернення з Караганди я не бачив, щоб він малював. Натомість любив фотографувати. Я зберігаю зроблені ним фотографії та негативи — скельця (переважно 9x12), передані мені Галинкою (його донькою). Це сотні скелець (біля сотні, на жаль склеїлися, я не зміг їх розділити і змушений був викинути). Серед них багато гуртових (весілля, похорон, закінчення класу чи школи тощо). Це фотолітопис села Безрадич – Старих і Нових. Тільки частину із них мені зісканували, і я маю позитиви в електронному вигляді. Став у селі на всі руки майстром: лагодив сережки, годинники. З годинникових пружин виготовляв голосники для гармошок. Шліфуючи пластинку, доводив її товщину, аби досягти потрібної висоти звучання: можна було дивуватися його терпінню. Втім, нерви його таки підводили, може, не без впливу пережитого на заводах у Німеччині та в шахтах Караганди. Пригадую, як він зі всього маху кинув голівку гармошки з рядами її голосників на долівку, через кілька хвилин покірно підбирав розсипані деталі. Я вірив, що він, як розповідав нам, доведений прискіпливим наглядачем на заводі в Німеччині до межі терпіння, вдарив його молотком і зумів якось вибратися з заводу. Та оскільки таких втікачів виловлювали і повертали на старе місце роботи, то, за порадою інших, він придумав історію про те, що потяг, який їх перевозив, попав під бомбову атаку. Отож він опинився на якомусь іншому заводі.

Петро мав гострий розум і повернувся з Німеччини з виробленою оцінкою радянської політичної системи. Під час мого перебування в ув’язненні, як мені розповідали, слухав зарубіжні «голоси», завдяки цьому знав також про моє становище. Але внаслідок браку чоловіків, зокрема грамотних, Петру наприкінці запропонували працювати «фінагентом», він погодився і протягом кількох років працював на цій посаді. Я соромився цього його рішення. І не дивно, зважаючи на тодішнє податкове здирство з селян. Та може все-таки краще, щоб на цій посаді була людина співчутлива, а не бездушна. Це стосується і голів колгоспів: якщо, хай навіть ризикуючи, голова колгоспу не прагнув вислужуватись, а, з допомогою різних хитрощів, прагнув давати колгоспникам хоч щось на трудодень, таких «голів» шанували. Все ж здобути слави «доброго» було небезпечно для них. Коли зверху надходила директива про недостатню хлібоздачу, голів колгоспу викликали в райком партії, де розмовляли з ними мовою погроз і матюків. Система виштовхувала з себе співчутливих, залучаючи здатних не тільки виконувати, а й перевиконувати спущені зверху розпорядження. Петро зрештою також не «вписався» в сільську бюрократію, працював потім токарем та на інших простих роботах. Загалом же він не зміг зреалізувати свої здібності, це стало джерелом його морального невдоволення і роздратування. Після повернення з ув’язнення я його живим не застав: помер від хвороби легень. Семеро юнаків тільки зі Старих Безрадич, що працювали в карагандинських поліметалічних шахтах (як покарання за те, що були вивезені в Німеччину), хворіли на легені, й, отже, можна припускати, що це не випадковий збіг.

Петрова поїздка в Західну Україну в 47-му році (разом з Галею, донькою дядька Антона), дуже нас порятувала. На кінець зими у більшости селян закінчилося все — передусім картопля (основний харч), яке-небудь зерно. У цей час Східну Україну великою мірою виручила Західна Україна — факт, що замовчується в сучасній Україні. Вдячний каналу «1+1», що згадав про це у зв’язку з 70-річчям голодівки 32-33 років. Те, що Західна Україна, з її значно біднішими землями (але приватним господарюванням), змогла обміняти на сякі-такі речі тисячі тон хліба, — промовистий факт. Тож Петро серед тисяч інших (статистика навряд чи існує) вирушив у подорож і повернувся з двома мішками крупів. В одному із них, як сьогодні можу судити, були вівсяні крупи, бо розварювались у кисіль.

І все ж десь у травні-червні запас цих крупів скінчився, як і запас картоплі. У нас, щоправда, був порятунок — корова, молоко. Кожному із нас — Любі, мені, Петру – мати виділяла порцію молока на день. Інше йшло на продаж. Та все ж пригадую, що брак хліба схилив матір спробувати пекти млинці з молотих жолудів. Та цей «хліб» шлунок відмовлявся перетравлювати.

* * *

Люба. Тільки Любі, якій в 1947-му було п’ять років, вдалося не відчути голодівки: її забрала в Київ тітка Василина. Любі навіть відкрилася цікава життєва перспектива: завдяки випадковому знайомству тітці запропонували, щоб вона віддала Любу в балетну школу. Вона справді в той час була чарівною лялечкою. Та й потім, у часи її юности, я вважав свою сестру красивою. Як потім тітка розповідала, коли Люба їла булку з маслом, то з журбою говорила, що ми в селі не маємо навіть хліба. Тітка Василина та її донька Оля хотіли залишити Любу в Київі (Оля хотіла її удочерити). Але мати не погодилась на те. Та й Люба переживала за нас і хотіла повернутися додому. Вона повернулася, коли з’явилася молода картопля. Одягнена в міський одяг, вона здалася мені чарівною панянкою з іншого світу. Я сприйняв її як екзотичну квітку серед цих забіджених людей, зодягнених в перелицьований або стулений з недоносків одяг.

Мабуть, десь через рік після повернення Петра, повернувся нарешті з армії Павло. Пожив, одначе, з нами недовго, влаштувався шофером вантажівки в Київі. Це була одна з можливостей — відразу після армії податися в Київ, бо в таких випадках не потрібна була згода голови колгоспу та голови сільради. Кріпацтво ж. Паспортів селянам не давали. Щоправда, люди умудрялися перебиратися до Київа у різний спосіб. Міська влада потребувала робочої сили, особливо на будівництво. Між головою колгоспу і колгоспниками точилася прихована війна. Міські будівельні організації направляли в села вантажівки з дерев’яними лавками в кузові, криті брезентом (а то й без будь-якого покриття), щоб забирати зранку тих, які зголосилися працювати на будовах. Увечері, після робочого дня, машина привозила їх у село. Голови колгоспів стали встановлювати «квоти» (один може працювати на будові, інші — в колгоспі). Сім’ї, які порушували рознарядку, наражались на погрозу «відрізання» городів — іноді при самій призьбі. Люди не визнавали, що втратили право на відрізаний город, і засаджували його. Тоді голови колгоспів посилали когось, щоб переорав засаджений город. Рядові колгоспники не погоджувались це робити, тоді посилали бригадирів, якщо ті відмовлялися, за це мусів братися сам (голова колгоспу).

* * *

Ми довідалися, що маємо право на зниження податків як сім’я «загиблого смертю хоробрих», у якій відсутні працездатні члени сім’ї. «Слуги народу» вважали, що здійснення прав — справа тільки самих громадян: їх мало турбувало, скільки зусиль і часу змушені витрачати на це самі громадяни. Та й чи в змозі громадяни здійснювати свої права. Але, вже будучи учнем неповно-середньої (семирічної) Старо-Безрадицької школи (у перший клас я пішов у 45-му), я, за чиєюсь порадою, став ходити у районний центр (Обухів), аби з нас зняли частину податку. Треба відзначити, що моє враження від зустрічі з головою Обухівського райвиконкому було позитивним: він явно зі співчуттям поставився до дитини у її дорослих клопотах. Це свідчить, що навіть у тій політичній системі, яка плодила людей бездушних, озвірілих, здатних щодо своїх ближніх іти на крайні жорстокості, якимось дивом все таки виживали люди співчутливі. Нашій сім’ї зменшили податок, здається, на 50%.

Непрацездатним членам сім’ї сплачували також пенсію, розмір якої залежав від кількости непрацездатних членів сім’ї. Наскільки пригадую, на нас двох (на мене та мою сестру Любу) платили, здається, 56 (саме ця цифра засіла в пам’яті). Але добре пригадую, що на трьох (після встановлення інвалідности матері) ця сума складала 72. Хочу зазначити, що різниця між пенсією сім’ї загиблого офіцера і сім’ї загиблого солдата була дуже значною. Мати іноді скаржилася на це: мій дядько Мусій з дядиною за свого загиблого сина офіцера (Петра) одержували незмірно вищу пенсію.

Все ж пенсія мало поліпшувала матеріальне становище сімей, у яких залишилися матері з малими дітьми. Якраз становище матерів-удів, особливо з малими дітьми, було вкрай скрутним. Коли я пішов у школу, проблемою стало купити мені якийсь одяг та взуття. Мати переважно купляла чорний «рубчик» (бавовняну тканину) або чорний чи синій ситець і шила вручну штани чи піджак. Україна мого дитинства — це Україна в траурі: в чорних рубчиках та ситцях, в ґумових галошах. І тільки в релігійні свята та на весілля люди діставали приховані вишиті сорочки зі скринь: Україна ще поверталась до своїх духовних джерел — тих, що якимось дивом пробивалися крізь ґвалт і прокльони XX століття. Купити собі спасенну тоді тілогрійку в матері не було грошей. Взуття (валянки) вона шила з якихось старих ватних речей і купляла галоші. Галоші виручали: звідси приказка «Спасибі Сталіну-грузину, що озув нас у резину».

Запам’яталася подія, пов’язана з галошами: ранньої весни по дорозі зі школи я переходив грязюку, її справді було важко обійти (зауважую, бо не належав до хлопчаків, які стримувалися, щоб кудись не забрести чи не видертися). Вийшов із мулу без однієї галоші. Намагався її знайти у своїх уже затягнутих слідах, та безуспішно. Всю дорогу я просив Бога, думаю, не так заради відвернення гніву матері, як заради того, щоб Він полегшив її горе. Дуже важко їй давалося нас одягти та прогодувати. Зі вдячністю хочу згадати мою двоюрідну сестру Олександру (про яку згадував у зв’язку з захворюванням тифом) та її чоловіка, офіцера, який, повернувшись з Німеччини, привіз звідти різний, переважно поношений одяг для своїх дітей. Якісь піджачки («френчі») та сорочки вони віддали нам. Люба, пригадую, носила один із таких френчів зеленого кольору.

* * *

Колоски. Діти допомагали тоді батькам збиранням колосків на полі. Їм забороняли, витрушували колоски на землю. Оскільки комуністична держава від самого початку інкорпорувала в свої структури людей з кримінальними схильностями, то фактично вона стала своєрідним культиватором людей з такою психікою. Сестри моєї дружини Віри Гриценко (тоді неповнолітні Наталя та Анюта — Кагарлик), щоб якось вижити у 1947 році, пішли вночі з іншими дівчатами, всього п’ятеро, до скирти і взяли по снопу. Кожну з них засудили на п’ять років ув’язнення, попри страшне голосіння і моління їхніх матерів. Що вони пережили за роки ув’язнення, варте окремої оповіді (вони тепер живуть у Кагарлику, і Віра все збирається записати їхні спогади). Описати всі випадки такої крайньої жорстокости, навіть тільки за післявоєнні роки, означало б зібрати не десятки, а сотні томів свідчень. Оскільки така політика щодо українського селянства скеровувалася з центру, а технологія відбору людей без жалю і совісти була добре налагодженою, то йдеться про систему. Тип такої людини селянам був добре відомий: хіба не така людина діяла в організованих державою бандитських угрупуваннях, найвідомішими серед яких були загони «Червоної мітли».

Стоїть дід,

біля нього внучок:

сльози кап-кап.

Хліб –

де сховав, так-перетак?

Чуєш по селах: дзень-дзень, дзень-дзень...

Ну що, наспівалися вкраїнських пісень?

На народ –

армади чорних пацюків:

потрусіть землячків –

в припічку, печі,

небі, землі, воді.

Гордість, сміх, спів –

хліб,

для нас,

для хортів.

Ментальність «нового класу» (класу бюрократів-диктаторів) зводилась до простої формули: хай краще згине те, чим можуть скористатися селяни для свого виживання. Ментальність ця живуча: її прояви — ще й які! — спостерігаємо сьогодні. Йдеться про жорстокість як елемент державної політики. І це стосується не тільки селян. Що ж до селян, то існує одне можливе пояснення: українське селянство потрібно було зламати морально, воно зберігало в собі енерґію національного відродження. Роберт Конквест, говорячи про голодомор 1933-го, зауважує, що ця акція супроводилась «масовими погромами української культури, інтеліґенції і церкви» і що «уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як «націоналізм».

В дійсності селяни були «націоналістами», бо «націоналізмом» (у негативному значенні цього слова) вважали саме існування незалежного селянина, якому було б властиве відчуття власної гідности. Адже він був носієм української культурної самобутности. Селянство, внаслідок продуманої політики, повинне прийти у міста цілком здеморалізованим, радим теплій квартирі і їжі – залишивши за межею міст свою гідність, мову і українську самобутність загалом. Розрахунок Липинського на клас хліборобів як основу модерної українською нації, було враховано. Але це не тільки минуле: під оновленими ідеологіями (як, наприклад, під вивіскою «двомовности») сили, що ментально успадкували нетерпимість до української культури, прагнуть сьогодні юридично закріпити досягнуте насильством. Аби з допомогою інших, добре продуманих хитрих технологій, завершити нарешті «героїчну» працю своїх попередників.

У березні 47-го, коли ще лежав сніг, групка тарасівських дітей пішла на поле вигрібати з-під снігу залишки цукрових буряків (все-таки якась їжа). Був ще невеликий мороз. Один із хлопчаків відстав, його потім знайшли вже дорослі, він обмерз (особливо ноги), залишився на все життя калікою. Іван «шляховий» (бо хата їхня була біля шляху) запам’ятався мені тим, що вже у мої студентські роки сказав мені, що я повинен шукати виходу з тієї несправедливости, в якій люди живуть. Він єдиний із односельців висловив це відкрито і рішуче: переважали скарги на життя без будь-якої думки та віри, що становище можна змінити. Покора і зневіра. Ця «зневоленість» (слово Оксани Забужко) — і сьогодні жива традиція. Жива ще й тому, що підживлюється. Зацікавлених у культивуванні вірнопідданости, покори і страху не бракує. Маю на увазі тих, хто вбачає у цьому найважливішу запоруку свого перебування при владі. І триває добирання людей у владні структури, які понад усе цінують не принцип, а кругову поруку, щоб мати і свою частку у «лакомстві нещасному».

* * *

2. Розповіді, міфи, звичаї, релігійність

Етнокультура. Повоєнне сільське покоління ще виростало у середовищі, яке зберігало фраґменти традиційної культури – уривки міфів, звичаї, елементи народного християнства. Цими фраґментами і живилися консерватизм та етична непіддатливість частини селян щодо впливу нової ідеології. Мабуть, це стосується не однаковою мірою всіх сіл підросійської України, але центральна і степова Україна чіпко зберігала ці фраґменти. Якісь із них були підхоплені та переосмислені у короткочасних літературних та мистецьких «ренесансах» 20-х та 60-х років.

Потреба модернізувати українську культуру — зокрема мистецьку та інтелектуальну — була настільки грандіозним завданням (вона і сьогодні залишається актуальною), а суспільно-політичні умови були настільки несприятливі, що годі було й думати, що проблему «успадкування-оновлення» могли розв’язати шістдесятники. З огляду, зокрема, на досить вузький простір свободи та стислий час «відлиги». Кажу «розв’язати», цілком усвідомлюючи, що вона має «вічний» аспект: кожне покоління має її заново розв’язувати. Звичайно, в поезії Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Василя Стуса, Ігоря Калинця, у живописі Панаса Заливахи, Марії Приймаченко, Лізи Миронової, Галини Севрук, у хоровій діяльності Леопольда Ященка, в «поетичному» кіно і т.д. кожен знаходить спроби зробити працездатними елементи традиційної культури в новому індустріальному світі. Як зробити живими елементи традиційної культури, аби її слово було почуте, — цікава тема для дискусій. Але розв’язується вона передусім творчістю.

В усякому разі, якщо міському юнаку чи дівчині, через щасливий збіг обставин, вдається прорватися крізь позірну самодостатність міського побуту до «снів іскристих», вони знаходять для себе одне з важливих духовних джерел. Переконаний, що ці перегуки живі в душах багатьох зрусифікованих українців. Сучасні технології денаціоналізації полягають у тому, щоб умертвити ці затаєні джерела, які в будь-який час здатні пробитися з-під намулів. Але в повоєнні роки сільські дівчата та юнаки, яким властива була чутливість до духових підтекстів життя, ще були здатні відчувати естетику традиції: в шибу їм заглядали «сивими очима» не лише казка, а й міт.

* * *

Розповіді. Спочатку, одначе, згадаю про «розповіді». У зимові вечори останніх років війни та перших повоєнних років ближчі сусіди збиралися в одній із хат. І, вступаючи один за одним, ткали плетиво оповіді, в якій ще зберігалася увага до родоводів — до того особливого виду збереження інформації про життєві долі, яка раніше відігравала важливу роль у сільському бутті. Після появи фотографії на стінах хат з’явилися знімкові родоводи. Буремні події 17–20-х років, розбір землі, самосуди, колективізації, розкуркулення, голодівка 1933-го — все це картинами та гомоном влилося в мою уяву і пам’ять. Моя мати в революційні роки ще молодою дівчиною вирушила пішки, разом з односельцями, у Крим по сіль. Степ їх зустрів енерґією руху: її розповідь про повсталий степ, про «степ на конях» настільки подіяла на мою дитячу уяву, що я потім ще довго чув тупіт тих коней. Підсумувала ж вона досвід революційних років приблизно так: «Отож ходили з портретом Шевченка та співали українських пісень, за те нас і покарано». Говорилося це так, ніби малася на увазі кара якогось фатуму, якоїсь незримої космічної сили. І щоразу потім смуток покори беззахисних людей перед цією незримою силою викликав у мені болісне співчуття. Так ці люди (переважно жінки) у моїй уяві і сьогодні сидять у рядок на лаві – зі складеними на колінах руками, в кутку ікони, за спиною фотографії розкиданих по світу та загиблих батьків і синів.

Розповіді,

переказані рядком сусідів,

що всілися на довгій лаві

в зимові вечори

поговорити про се, про те.

Вступають по черзі промовці,

в’яжуть у нескінчену повість –

колективізації, голодівки і знову

розмови про яви страшні —

домовиків, мерців тощо.

Замовклі ж сидять самітні

у цій всесвітній пороші.

Мабуть, і в сучасній психічній інерції продовжує діяти ця смиренна покора — невіра в можливість впливати на обставини свого життя, на хід історії. Набувши прихованої, часом невпізнанної форми, вона передалася міському населенню, більшість якого відділяє від села одне-два покоління.

У свої розповіді мої оповідачі часто включали історії про дивні явища: явлення Христа чи Божої матері, знаки-попередження, душі померлих, нічні пригоди на цвинтарях, дії домовиків. Віра в існування потойбічних сил, уривки язичницьких вірувань витримували натиск нової ідеології та нових реалій життя. Потім, коли я перейнявся науковим світорозумінням, то пояснював тривкість віри в домовика тим, що самонавіювання має велику силу. Коли мені доводилося ночувати самому в хаті і мені здавалося, що я чую зітхання під ліжком, або мені вчувається стогін чи шепіт, то я намагався практикувати самоспостереження: у якому стані була моя свідомість, що могло спричинити такі відчуття?

Але більшу важливість у світогляді, чи, краще сказати, у світовідчутті мого покоління мали враження, за якими стояли архетипи етнокультури та народне християнство. Моє осмислення таких вражень є наслідком того, що вони зринали в пам’яті знову і знову, закликаючи осягнути їхній прихований сенс. Справді, основна помилка реалізму (в тім числі в мистецтві) полягала втому, що він зосередив свою увагу на зовнішній (видимій) реальності. Тим часом явища культурного життя підсвічені з глибини завдяки тому, що у них втілено духовний досвід.

* * *

Релігійність. У післявоєнні роки на Київщині — та, гадаю, і на більшій частині Наддніпрянщини — люди в селі ще вперто дотримувались релігійних обрядів. Найбільше шанували Різдво, Великдень («Паска»), Хрещення («Ярдань»), Зелену неділю та Спаса. Майже всі діти в повоєнні роки в селах проходили обряд хрещення (я, як і всі мої брати та сестри, знав свого хрещеного батька і хрещену матір). У перші повоєнні роки у Старих Безрадичах ще була церква: продовгувате дерев’яне одноповерхове приміщення з куполом посередині. У воєнні роки, як відомо, режим вирішив використати релігійні і почасти навіть національні почуття з мобілізаційною метою. Тож після війни протягом деякого часу церкви діяли, потім було поновлено стару політику: церкви почали закривати та руйнувати. Мабуть, наприкінці 40-х купол Безрадівської церкви було знято і церкву перероблено на клуб. І сьогодні приблизно на тому ж місці стоїть вже пізніше побудований клуб. Нещодавно вже в іншому місці побудовано та відкрито нову церкву (Московського патріархату). Побудовано та відкрито також церкву в Нових Безрадичах (також Московського патріархату). При її відкритті зверталися до «моїх» селян російською мовою. Російська православна церква продовжує бути знаряддям русифікації. Бердяєв вбачав у націоналізації російської церкви одне із важливих джерел російського месіянізму та імперіалізму. Безперечно, в минулому якась частина священиків Московської церкви чинила опір перетворенню церкви на знаряддя державної політики. Більшість із них зазнали репресій. Не знаю, до якої церкви належав замучений священик Новобезрадівської церкви, про якого мати згадувала з великою повагою.

Тебе проковтнула далека дорога,

ніхто повороту твого не чекав.

В яких же Сибірах, в останній знемозі,

ти, брате сердешний, на землю упав?

Які ти пройшов мученицькі дороги,

не знаю, та пам’ять про тебе жива,

й душа твоя нині під захистом Бога,

що чесне і вічне в собі обійма.

* * *

Все ж хотів би принагідно відзначити одну особливість релігійної віри селян, яку я помічав у своїх односельців, зокрема у своєї матері. Гадаю, вона була властива для всієї центральної України. Маю на увазі суто обрядове, естетичне ставлення до церкви, і воднораз відчужене ставлення до священиків. Це відчуження добре знане з фольклору та з повір’їв, пов’язаних з «попами». Думаю, що основна причина цього відчуження, що б там хто говорив, пов’язана не тільки з традиційним консерватизмом православної церкви (яка так і не спромоглася хоча б у проповідях користуватися зрозумілою для селян мовою), а й з глибшою церковною історією. З тими нібито зовсім забутими її сторінками. Маю на увазі знищення Київського патріархату та перетворення російської церкви в знаряддя російської держави.

Загалом же, основою цього відчуження було розходження між тим народним християнством, у руслі якого було створено хоча б якісь народні релігійні пісні, і офіційною церковною ієрархією, яка так і не стала пастирем народу і не могла викликати поваги. Як можна було шанувати церкву, перетворену на слухняний засіб російської державної політики, якою вона значною мірою залишається і досі? Оновлення православ’я, а відтак і церкви, про яке стали говорити російські інтелектуали від початку XX ст., залишилось тільки проектом. Більшість із них, зрештою, опинились за кордоном (нещодавно зусиллями Аржаковського в Києві опублікована збірка статей «Журнал «Путь»). Цей занепад авторитету церкви є важливою обставиною, без усвідомлення якої, думаю, ми не можемо зрозуміти духовну історію Великої України.

З релігійних свят найбільше мені подобалися Зелена неділя та Пасха. Зелена неділя тому, що ми, діти, брали участь у прикрашанні нашої хати зеленню. В болоті побіля Стугни для цього рвали аїр, яким встеляли долівку в хаті, стежку до хати та ставили зіллини на вікнах. Це було цікаве видовище: діти і дорослі з Нових і Старих Безрадич напередодні Зеленої неділі поодинці та гуртами вирушали до Стугни, аби повернутися з в’язками аїру. Його запах наповнював хату. З лісу ми приносили кленові гілки, які затикали у ворота. Пасха була цікавою своєю особливою врочистістю — світінням крашанок на столі у відблисках ранкового сонця. Весь простір був пронизаний цим лагідно-врочистим рожевим світінням: здавалося, що цих забутих світом людей згадала якась вища сила і послала їм знаки свого співчуття і милосердя.

Водохреще відбувалось на Стугні, поряд з тим місцем, де сьогодні міст через Стугну. Колись цей міст стояв трохи на схід: навіть сьогодні збереглися залишки старої греблі, що вела до того моста. Гребля ця добігала до Стугни і утворювала над нею високе урвище: у часи мого дитинства внизу з води стирчали дерев’яні опори старого моста. Метрів за 30 на схід від тих паль вирубували ополонку, біля неї ставили вирубаний з льоду хрест, вищий, ніж в ріст людини. Люди стояли на правому березі річки (хто на самій річці, а хто на урвищі) та спостерігали за освяченням води. У ясний ранок сонце освітлювало замерзлу річку та хрест на ній. Розсіяне в повітрі рожеве світіння і рожевий хрест — це була інша рожевість, ніж світіння, яке пронизувало наш всесвіт на Пасху. Мій дитячий спомин можна передати в образі очисної та надихаючої сили: не свавільної, а здатної бути джерелом ладу і гармонії. Всі ми неначе набували здатности досягти примирення і єднання в радісному відчутті своєї поновленої гідности.

На Хрещення у Тарасівці було храмове свято; в якісь роки родичі збиралися також у нас. Пізніше нестатки зробили це неможливим. Але нічого естетичного чи релігійного в храмових святах я не відчув. Скоріше навпаки, у пам’яті моїй залишились тільки неприємні картини пияцтва. Після війни почали багато пити — стаканами, жінки говорили, що раніше такого не було. Пам’ятаю, в центрі Старих Безрадич на першу Пречисту збиралося багато людей, серед них деякі зовсім п’яні, влаштовували бійки. Думаю, що руйнування культурної традиції і моральної основи суспільного життя — найважливіший суспільний чинник, який посилює пияцтво, наркоманію. Те, що здатне заглушити спогад про пережиті страхіття, відчуття приниженої гідности та безвиході. І це великою мірою (якою — окреме питання) стосується сучасного стану суспільної моралі. Тільки коли в 90-і роки Галя Лісова поновила традицію храмового свята в Старих Безрадичах, я відчув зовсім іншу атмосферу: добре хоч раз у рік зібратися родичам, побачитися, згадати, поговорити.

Навколо церкви в Старих Безрадичах на Паску та на Спаса люди ставали в рядок, щоб освятити свої дари. Враження від внутрішнього приміщення церкви залишилося в моїй пам’яті тьмяним світінням ікон, першим доторком до загадкового буття святощів. Такі враження ставали опорою в моїх роздумах над важливістю для буття вартостей їхньої закорінености у трансцендентному, в релігійній та культурній традиції. Це не означає знецінення розуму в обґрунтуванні моральних та духовних цінностей, а свідчить про взаємну доповнювальність розуму і віри. Бездумна віра не є справжньою вірою, така віра — джерело фанатизму. Але розум, якому бракує пошанування духовних вартостей, з їхньою закоріненістю в транцендентному, стає якщо не фанатичним, то фарисейським. Це дуже небезпечний розум.

Наша мати, вкладаючи нас спати, повторювала: «Мати Божа в головах, ангели по боках, ангели-хранителі...». Вона співала народні релігійні пісні. Особливо мене вразила пісня про Ірода та новонародженого Христа. У пам’яті моїй залишилась тільки одна фраза із цієї пісні («Довго, довго по всім світі будуть ангели трубити...»). Але залишилася загальна картина і настрій. Цей настрій тільки посилював наше почуття беззахисности: підсвідомо ми почували себе дітьми, яких все ще шукають гінці Ірода.

Коли новий світ лебедів

по жертві дітей невинних,

на землю квіт білий летів,

хилились і в’яли лелії.

Тебе не торкнула рука,

твоя не зів’яла лелія,

і нам у передніч Різдва

невинністю світ лебедіє.

Ми ж маримо: Ірод живе,

гінців по землі розсилає,

надворі сніг білий паде,

їх чорні сліди замітає.

Я далі ще буду говорити про те, що наприкінці 60-х — на початку 70-х років передусім освічені люди стали ініціаторами відродження елементів народного християнства. Було, звичайно, несподіванкою для нас, що в цьому руслі було витворено і багато професійних релігійних творів. Хор «Гомін» під керівництвом Леопольда Ященка, людини-подвижника, мабуть, першим із хорових колективів став включати у свій репертуар релігійні пісні. Думаю, для кожного, хто цінує духовний складник культури (а, отже, і духовні підтексти свого власного життя), відкриття української літургічної творчости (Бортнянський, Березовський, Леонтович та ін.) стало одним із найглибших духовних переживань. Але в повнішому своєму обсязі це стосується кінця 70-х — 80-х років (найперше тут слід згадати хор під керівництвом Віктора Іконника, сьогодні ж хор «Київ» під керівництвом Миколи Говдича).

Мабуть, безперечним є те, що релігійність може бути закоріненою в душі народу тільки шляхом перегуку чи синтезу з культурною традицією. Адже християнські символи та ритуали тільки тоді здатні знаходити відгук у душі, якщо зачіпають найглибші пласти народної етнопсихіки. Попри складність цієї проблеми в усій її повноті. Для означення цього перегуку я використовую вислів «народне християнство».

* * *

Звичаї. Друге коло вражень — народні звичаї. Після війни в нашому селі — і, думаю, в усій центральній Україні — вони, бодай у фраґментах, все ще були живі. Пізніше вони зазнавали витіснення та модифікацій, втрачали свої естетичні складники, їх насичували чужорідними елементами, переважно з орієнтацією на матеріальне: якомога багатший стіл — з порівнянням та пересудами, у кого та чого більше на столі. Весілля сьогодні — це застілля з безперервними вигуками «горько». Звичайно добре, що поновлено вінчання у церкві, але багато естетичних елементів викинуто і замінено їжею, питвом та танцями під магнітофон. Загальновідомо, що індустріальна цивілізація, полегшуючи життя, воднораз дуже збіднює естетику життєвого середовища. Професійне мистецтво — мистецтво концертних і виставкових залів — не може компенсувати цю втрату. Взагалі естетика життєвого середовища, в якому живе людина міська та сільська — від організації побуту (маю на увазі як естетику житла, так і естетику способу життя) до архітектури міст — це тема, що потребує більшої уваги та ширшого обговорення.

На мене справила особливе враження ладо-тональна, образна структура та символіка весільного обряду. Це був заклик до цікавих прозрінь в естетичну силу архетипів, що утворюють підложжя народних обрядів. Коли потім (у студентські роки) під час відвідин села мені випадало зустрітися з «молодою», що вшановувала мене своїм поклоном, то цей поклін я підсвідомо сприймав як знак ритуального, стриманого прощання. Це був знак прощання зі світом, до естетичних та моральних осягнень якого сучасні люди в переважній своїй більшості втратили чутливість.

Зі своїх спілкувань із цим зникаючим світом вважаю особливо унікальним своє враження від співу дружок під час їхнього ходу до «молодого». Іконописні обличчя дівчат, знизаних у рядок — і, як повторення цієї низки, в’язання ними нескінченої стрічки весільних пісень. Дітвора могла бігти пообіч цього строю чи ладу: і стрічка, і дорога, і низка дівчат, і той килим, який вони ткали своїми голосами, що ними прокладали — чи встеляли? — свій шлях — все це утворювало якусь одну метафору, смисл якої я потім марно намагався схопити та висловити.

Коли ріка народного життя збурюється чи навіть виходить з берегів, то — якщо у цьому збуренні був глибший сенс, а не тільки клекіт емоцій — цей сенс стає джерелом поетизацій. Коли плин народного життя стає спокійним і навіть завмерлим, елементи смислу, виокремлені з хаосу пережитого, породжують ідеалізації. Ці ідеалізації здатні живити народну душу в часи, далекі від будь-якої героїки, у часи принижень чи розпачу.

Коли потім, в кінці 60-х — на початку 70-х, я зацікавився етнологією, то мені здалась малопривабливою побудова структурних моделей суто раціональним способом. Звичайно, вони мають свою власну цінність (яку переважно вбачали в науковості, намагаючись слідувати за успіхами структурної лінґвістики). Мені ж здався привабливішим, з одного боку, підхід Бахтіна (з його ідеєю «багатоголосся»), з іншого — Юнґа. Юнґа я намагався депсихологізувати, пристосовуючи його поняття архетипу до суто культурних і етнологічних потреб. Потім, вже після повернення з заслання, у цьому ряду з’явився Мірча Еліаде. В усякому разі архетип я став розуміти як канву, що живе тільки своїми наповненнями — живе доти, доки ми здатні відчувати чи виявляти його дію у тих наповненнях. Цей мій підхід не претендує на оригінальність, не думаю, що він принципово відрізняється від етносимволічних підходів деяких філософів на Заході, а також деяких філософів в Україні (Ігор Мойсеїв, Сергій Кримський та ін.).

У тих натяках на структури — у «знаках», що несуть у собі приховану вістку з минулого — зберігається та корисна багатозначність, яка уможливлює різні тлумачення. Структура радше вкинута в потік змін, що завжди загрожує її розмити: вона означає тільки пов’язаність потоку, але не визначає напрямок руху. Культурна ідентичність, з цього погляду, постає як завдання, як проект, який ми завше покликані здійснювати. Це мені здається правдивим і стосовно ідентичности особистости, яку кожен із нас має заново знаходити чи відтворювати у безперервному потоці все нових вражень і переживань.

І все ж духовний підтекст колективного життя — звичаї, мораль, релігія — не руйнується легко. Після всіх жахів громадянської війни, колективізації, розкуркулень, особливо після голодівки 1933-го та репресій 30-х років і, на завершення, Другої світової війни — все-таки протягом деякого часу в повоєнні роки цей духовний підтекст колективного життя виявляв свою живучість та здатність підтримувати людей. З розповідей про голодівку 1933-го я не чув про крадіжки, до яких людей могло б підштовхнути намагання вижити. Окремі випадки людоїдства не арґумент, бо такі дії мають бути предметом психіатричного, а не етичного дослідження. Можливо, що все пережите могло спрацювати як міна уповільненої дії, як підривна сила, що мала діяти з запізненням. Але, мабуть, більшу роль у тому занепаді моралі відіграли не страхіття пережитого, а ідеологія, націлена на її руйнування: вона роз’їдала духовний підтекст життя зсередини приховано, але послідовно.

Попри те, що у повоєнні роки більшість жінок стали вдовами і що саме вони (та ще підлітки) стали продуктивною силою в колгоспі — хоровий народний спів ще був живою традицією. Жінки, повертаючись із сінокосу в кузові вантажівки, співали. Відлуння пісні тихішали, тоншали, зникаючи у безвісті. Влітку ще було чути вечірній спів дівчат:

Вечір із перегуками-співами,

хвилями, що плинуть крізь душу,

граються у своєму плині,

повнячи передчуттями

неземного блаженства і смутку.

Східці у давно забуте,

пригадане, тільки що знайдене,

схоплене у своєму леті.

Солодкий щем од повір’я,

радість життєвих наповнень,

зухвальство ігор кохання.

* * *

XX століття, особливо 30-і роки і війна, великою мірою підважили будову сільської культури як джерело духовного первня в душі. Навіть відносно поступова модернізація, якщо вона категорично відкидала традицію (французький варіант XVIII ст.), дала дуже небажані наслідки — у порівнянні з поміркованим варіантом північноєвропейських країн. Комуністичний варіант «модернізації» (якщо взагалі правомірно тут вживати це слово) підважував не тільки традиційні цінності, а духовні цінності як такі. В тім числі і розум – найбільшу цінність модерну. Це було руйнування самої культури, духовної основи життя. Втім, нетерпимість до культурної самобутности народів, що входили до складу Російської імперії, — це значно глибша традиція російської ментальности і російської політики. Вона була чітко і ясно зафіксована Костомаровим у «Двох руських народностях». Думаю, що серед усіх осудів цієї традиції найнищівнішим є Стусів осуд:

Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!

Ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Звісно, що культура не може існувати без передачі (традиції) створеного поколіннями людей. Як висловився Берк, ми є карликами, що стоять на плечах безлічі поколінь, які жили до нас, і тільки завдяки цьому ми здатні бачити далі. Покоління передали нам свої культурні здобутки, завдяки яким ми і можемо створювати те, що створюємо. Зазнайкувата зверхність сучасної людини у ставленні до традиції, цієї «мавпи цивілізації» (за висловом Гайдеґера), заважає думати над тим, як підхопити і зберегти варте збереження. А відтак люди стають жертвами гіршого в традиції, а не того, що варте підтримки. Я, звісно, не маю тут на увазі збереження антикваріату в музеях. З другого ж боку, можна тільки дивуватись, як взагалі змогла вижити душа людини, що пройшла крізь страхіття першої половини XX ст.

* * *

На жаль, сьогодні руйнування духовних цінностей як найважливішого складника масової культури — це не тільки історія. Відродження духовного підтексту колективного життя, очевидно, можливе тільки шляхом мудрого поєднання традиції та оновлення. Тільки у такий спосіб може бути утверджена також українська культурна ідентичність, аби український народ став модерною нацією. Інша альтернатива — втрата культурної самобутности, а отже, зникнення української нації. Питання — бути чи не бути українській нації — зберігає свою гостроту. Змінились лише засоби в здійсненні давньої стратегії, покликаної забезпечити її небуття. Оновлюються ідеології та технології, мета ж залишилась незмінною. Сили, зацікавлені в здійсненні цієї стратегії, потужні. Сьогодні, користуючися ситуацією, що характеризується високим рівнем соціальної несправедливости і корупції, яку вони самі і створили, ці сили почали процес реабілітації (чи реставрації?) елементів колишньої комуністичної імперії.

Усвідомлення сучасної ситуації є достатньо широким у середовищі української інтеліґенції, і багато відомих, а ще більше невідомих ентузіастів, докладають зусиль, аби чинити протидію цим силам. Одначе без докорінної зміни сучасної олігархічної, скорумпованої політичної системи культурне відродження, як і утвердження справжньої демократії, не має добрих передумов. Авторитет держави і авторитет важливих суспільних вартостей — взаємопов’язані речі. І, як завше, в умовах духовної і суспільної кризи, вирішальна відповідальність лежить на українській інтеліґенції. Адже передусім вона є захисником духовних вартостей і просвітником народу. Це дещо старомодний погляд; тут не місце розглядати різні теорії про роль інтелектуалів у новітньому суспільстві, особливо якщо його характеризують як «інформаційне», не кажучи вже про «постмодерне». Та хоч би які ускладнені теорії щодо місця інтелектуалів у модерному суспільстві (хай навіть «постмодерному») ми обговорювали, за культурною елітою завжди залишиться обов’язок бути захисником підставових вартостей. Це не означає нехтування складністю буття вартостей в історико-культурному контексті. Це б означало поширення поверхової риторики, що не може успішно протистояти сучасним формам нігілізму. З його супроводом — руйнуванням того логосу, причетність до якого має забезпечити рівновагу оновлення (спонтанности) і збереження необхідних елементів структури. Ідеали недосяжні, але вони значать важливі орієнтири.

Ми живемо у перехідний історичний період, коли мають бути створені мінімально необхідні передумови такої структури. Але при цьому, звичайно, слід мати на увазі, що установи повинні бути не тільки розумно спроектовані, а й наповнені відповідними людьми (довільний переказ тези Карла Поппера). Структурні перебудови (на зразок сучасної чергової політичної реформи) нічого не дадуть, якщо владні структури будуть заповнені тими ж людьми. Структурні передумови необхідні, але можливості структури протистояти такому її використанню, яке деформує сам задум конституційної реформи, обмежені, якщо нехтують людським наповненням. Це речі елементарні. Щоб виконати своє завдання у цій ситуації, великій частині сучасної української інтеліґенції бракує позиції та волі. Слухняність та вірнопідданість ми успадкували. На жаль, наше суспільство все ще потребує жертовности та героїзму. До якої міри – окреме питання. При такій кількості інтеліґенції, яку маємо (зокрема, освітньої інтеліґенції), питання вибору майбутнього великою мірою залежить від нас. Якщо кожен із нас не дасть сучасній олігархічній системі перетворити нас на людей скорумпованих, залежних.

Розділ III. Школа (1945 — 1956)

1. Безрадівська школа

У перший клас Старобезрадівської семирічної школи я пішов з вересня 45-го року, коли мені сповнилось 8 років. Була можливість почати навчання роком раніше, але ходити з хутора Тарасівки у центр Старих Безрадич було все-таки далеко (кілометрів зо три). До того ж не було хоча б якогось одягу та взуття. Бідували також учителі: у першому класі наша вчителька, літня жінка, просила нас, щоб ми приносили буряк або капустину, за що виставляла оцінку. Не пам’ятаю, чи писали ми спочатку на газетному папері, але пам’ятаю, як вчителька роздавала нам по аркушу паперу «в косу лінійку» для каліграфії. Чорнильницями слугували різного роду пляшечки, що залишилися після війни. Вони легко перекидалися; чорнильниці-невиливайки спочатку були тільки в окремих учнів. І потрібно було стежити, щоб наші пера — «ложечки» та «жабки» (які давали ширшу лінію при натисканні), не захопили більше чорнила, бо ж тоді — «клякса».

Потім з’явилися «Букварі» (неабияка подія!), поважчали наші торбинки, пошиті матерями з домотканого (конопляного) полотна. Залишки цього полотна були ще у вжитку, в окремих родин збереглися ткацькі верстати. Він був у наших сусідів (Рожовців), на траві при дорозі вони розкладали довгі полотняні доріжки. Мали також пристрій для виття мотузок із конопляного клоччя (дві вертикально поставлені дошки із дірами, в які вставлено металеві ручки – в одній три чи чотири для прожилок, які на іншій дошці, що мала одну ручку, скручувались у мотузку). Іноді я допомагав сусідові в цій його роботі. Ці побутові обставини (в полотняному чи шкіряному портфелі носити зошити і книжки) не є, звичайно, важливими. Але речі цікаві самі по собі як частина нашого життєвого світу.

У перші чотири роки своєї шкільної науки я не виявляв інтересу до навчання. Жив у фантазіях; на мій стан, думаю, впливало також горе, що владно поселилось у нашій хаті. Вона не була винятком: через хату, а то і в кожній хаті, батько або син не повернувся з війни. Втім, коли я потім порівнював наше дитинство з життям дітей у Галичині, батьки яких зазнали катувань, знищень, ув’язнень та заслань, то наше становище було незрівнянно кращим. Якщо це порівняння негайно не викличе в пам’яті картину з етапуванням розкуркулених: занадто мала часова відстань відділяє схожі події на Сході і Заході. Відлуння подій у Західній Україні «докотилося» до Тарасівки. Пам’ятаю свою присутність на незвичайному похороні: ховали одного з тих, кого послали воювати з УПА. Все ж діти умудрялися творити свій незалежний світ: дитячі ігри в «опуки» (м’яча), «гилки» чи «горобця» на вигоні, гуртове купання в Стугні. Але дорослі турботи, тривоги і розпачі норовили знищити ту прозору перегородку, що забезпечувала відносну незалежність цього дитячого світу.

* * *

Революційність. У зв’язку з нашим голодним існуванням згадаю один випадок дитячої «революційности». Коли я був, мабуть, у другому чи третьому класі, ми, діти (я, сестра Люба, сусідська дівчина та мій однокласник із Тарасівки, Нижник Іван, з яким я дружив), вирішили розклеїти листівки. На аркуші паперу великими літерами написали «Повстаньте, гнані і голодні» і, проминувши хату нашої сусідки Ївги, прикріпили листівку біля сусідньої хати (діда Тарана та баби Таранихи). Ця наша дія у тодішній ситуації могла обернутися прикрими наслідками. Залежало від того, кому листівка попадеться на очі. А побачив її наш лісник, за прізвищем Сокіл (ніхто не висловлював підозру, що йому цю листівку хтось із односельців передав). Він провів відповідне розслідування. У нашій хаті заговорили про листівку; говорили про неї також сусіди. Ми, діти, відмовчувались. Дорослим вдалося переконати лісника, що листівку написали діти і що її не варто сприймати серйозно. Йому вистачило ґлузду не надати події ширшого розголосу. Цього разу все обійшлося.

Ще про одну «гру» в підпільну діяльність. Три учні (шкільні друзі з Тарасівки, включаючи мене), створили власну піонерську організацію під абревіатурою «ПО». Осередком організації став курінь, який ми спорудили на лівому березі Стугни. «Збори» нашої організації відбувалися (таємно) по дорозі в школу. Іноді ми проводили в курені весь той час, який мали б сидіти за партами. Поверталися додому вчасно. Сестра мені нещодавно нагадала, що на своїх ґудзиках ми видряпали літери «ПО». Наша таємниця стала відомою в школі, деякі учні глузливо запитували, що таке «ПО».

Ці дитячі дії свідчать, що у післявоєнних селах на Подніпров’ї — та, думаю, в усій східній і центральній Україні – поколінню, що вступало після війни в свідоме життя, попереднє покоління не передало якоїсь «леґенди», яка б годилася для самозахисту і протесту. Безперечно, серед селян були поодинокі учасники попередньої боротьби, але передати значуще слово молоді вони не могли. «На багряному коні революції» (за висловом Богдана Кравціва) було витоптано все, що виявляло ознаки непокори. Для свого протесту ми брали гасла, почуті в школі.

Дітям з бідніших сімей (зокрема, тим, що втратили батька на війні) з чиєїсь ініціативи почали давати в школі суп. Не знаю, чи була це місцева ініціатива (скажімо, голови колгоспу), чи якогось вищого начальства (районного, обласного?) і наскільки така практика була поширеною. Зі спогадів Віри, у Кагарлику дітям у школах у 47-му роздавали булочки за розпорядженням райкому партії. Думаю, що тодішній голова колгоспу навряд чи зважився б без дозволу з райкому партії виявити таку ініціативу. Жив страх перед карою за вияв доброти до тих, які «приховували» «злишки». Слово взяте із поширеної серед селян приказки: «Ленін казав, щоб забрали злишки, – Сталін не дочув і забрав до кришки»; Леніна мало знали, бо недовго керував, але, мабуть, пам’ятали «неп».

* * *

Місто. Я набридав матері, щоб узяла мене до «Київа» (у навколішніх селах не казали «до Києва»). Нарешті, вона погодилась. Мабуть, це сталося, коли я був у першому чи другому класі. І ось сиджу на днищі «полуторки», яка «верхньою» київською дорогою, гойдаючись по «вибоях», долає шлях. У дорозі жінки стали говорити, що кожного, хто вперше приїздить до Києва, на Багриновій горі цілує «баба». Я запитував, яка «баба», жінки ж загадково підсміювались. Нарешті, полуторка виповзла на Багринову гору, і я відчув сморід та побачив стовпи диму, що здіймалися над сміттєзвалищем. Оце тобі і поцілунок «баби» — сказали жінки. Задумуватись над тим, що місто продукує дедалі більшу кількість сміття, я почав, разом з іншими, через десятки літ. У мої ж дитячі та юнацькі роки позитивний профіль міста став для мене основним.

Багатоповерхові будинки — цікаве видовище для того, хто бачив тільки сільські хати. Тож я крутив головою, оглядаючи будинки та вулиці. Тим часом наша «полуторка» їхала від Деміївки до Володимирського ринку. На цій дорозі мою увагу привабили великі, ідеальні кулі, що вільно лежали побіч моста. Пам’ятаю свій приїзд до Києва пізніше, без супроводу матері: на Володимирському ринку продавав «гнилички» (підгнилі всередині плоди дикої груші), міряв «кружкою», люди купляли.

З якогось часу образ Міста став поєднуватися в моїй уяві з вікном над фризом, з вечірнім світлом крізь штори і звуками фортепіано. Можливо, навіть з постаттю дівчини у вікні. Але основне — звуки фортепіано: знак «високої» культури. Натомість кулі, які чіпко зберігались в пам’яті – найпростіший зразок можливостей техніки втілювати ідеальні раціональні побудови. Вони – матеріалізована раціональність, геометрія, її перший зразок. Архітектуру в такому разі можна розуміти як поєднання музики і геометрії: поезія пластики, що тримається на кістяку математичних розрахунків.

Масова школа (початкова, середня, вища) – підставова установа професійної («високої») культури, на противагу звичаєвій, сільській культурі. Розростання міст як найважливішого осередка професійної культури стало визначальною ознакою індустріального суспільства. Осмислення міста не тільки як осередка науки і професійного мистецтва, а зосередження самого духу індустріального суспільства, представлене багатьма іменами. Порівняння села і міста під кутом зору соціальної та культурної антропології виявляє відмінність як самих культур, так і ставлення до культур. Ернест Ґелнер, порівнюючи культури в аграрному та індустріальному суспільствах, першу назвав «дикою», а другу «садовою», плеканою. Професійна культура потребує цілої системи установ і практик, без яких не може існувати. Це пещене, вимогливе утворення. У зв’язку з тим, що культура в індустріальному суспільстві набуває політичної ваги (на чому робить наголос Ґелнер), в ній стає зацікавленою держава. Але разом з тим змінюється ставлення до культури також у масовій свідомості. У колективній свідомості землеробських суспільств культуру сприймають майже як частину природного середовища. Навчання та виховання переважної більшости людей тут здійснюється в процесі повсякденного життя і праці, а не «з відривом від виробництва». Тим часом в індустріальному суспільстві масова школа (на противагу елітарним навчальним закладам в землеробських суспільствах) стає основою їх існування. В тім числі засадою творення та тривання модерних націй. Важливою особливістю модерної культури є також її спрямованість на новизну, на винахід, її проґресивність. Для молоді, що прагнула досягти вершин у науці, літературі та мистецтві, Київ символізував можливості для здійснення цієї мрії.

Отож той образ Києва, який, хай на інтуїтивному рівні, складався в мої учнівські і навіть студентські роки, явно не сягає вершин, висловлених словами:

І ось він – Київ!

Возсіяв хрестами.

Пригаслий зір красою полонив.

Тут Сам Господь безсмертними перстами

Оці священі гори осінив.

Але і в творі Ліни Костенко цей образ виявився незбулим очікуванням. Якщо духовну місію Києва вбачати у його спроможності бути серцем духовної соборности нації, то пізніші осмислення соборности (починаючи від шістдесятників і до нашого часу) виявили багатоаспектність цієї проблеми. У досягненні громадянської консолідації західних націй роль релігії і церкви була куди меншою у порівнянні з роллю професійної культури, держави, права та економіки. Віра релігій і церков у свою єдину істинність (і, відповідно, хибність всіх інших вір і церков) була одним із джерел релігійної нетерпимости. У становленні західних націй вирішальну роль відіграла ідея толерантности та віротерпимости, сформульована та спопуляризована інтелектуалами. Політики не змогли б досягти успіху в утвердженні нового типу колективної ідентичности — належности до нації — без вирішальної ролі інтелектуалів та вчителів. Філологи створили унормовану («національну») мову, а вчитель відтіснив на периферію суспільного життя роль священика. Тільки там, де релігія і церква зуміли поєднати наголос на трансцендентному джерелі та універсальності моральних вартостей з поцінуванням національно-культурної ідентичности, вона зберегла свою суспільну і культурну важливість. Просторово найближчим прикладом може бути суспільна роль греко-католицької церкви в Галичині чи католицької в Польщі. Але в кожному разі визнання універсальної етики («макроетики»), здатної виправдати право на існування різних культур, релігій, націй, цивілізацій, має спонукати будь-яку релігію до відмови від переконання, що тільки вона вказує єдино істинний шлях до праведности, духовности, спасіння.

Київ сьогодні далекий від того, щоб бути прикладом мудрости у поєднанні універсального і самобутнього. Найважливіший собор – собор Софії — хіба що символізує заклик до осягнення цієї мудрости. Якщо визнати (а для того є очевидні підстави), що вісь Київ – Львів складає хребет хоча б політичного самовизначення сучасної «багатовекторної» України, то про культурне самовизначення сучасного Києва не доводиться говорити. Він не має стилю, традиції, залишається зросійщеним, безликим. Маю на увазі культуру його вулиць, а не культуру тієї меншини, вплив якої на «масову культуру» залишається майже непомітним. Мовна інертність його жителів є тільки одним із виявів тієї химеричної пострадянської ментальности, що виявляється в багатьох інших ознаках: в архітектурі (найпоказовішим прикладом можуть бути сумнозвісні новобуди на Майдані Незалежности), в засмічуванні вулиць і парків, у манері спілкування його жителів і т.д. Отож сучасний Київ не може слугувати взірцем того, як мають поєднуватися традиція і оновлення, універсальне і самобутнє.

Можна все ж сподіватися, що з часом проб’ються джерела з підґрунтя, в якому залишається живою древня і мудра душа цього Міста. Можна вірити в енерґетику гір, осіненних безсмертними перстами: «І неситий не виоре на дні моря поле». Надія справді ловить найменші ознаки «пробуджень» (якщо скористатися з романтичної алегорії становлення національної свідомости як пробудження сплячої красуні). Та в багатьох випадках плуг виорював життя народів до корінців. Та й плуги в новітні часи сягають значно глибше.

* * *

Вчителі. Моє ставлення до навчання в школі змінювалося поступово. Мабуть, найбільше зробила для того перша вчителька, до якої відчув приховану симпатію. Це була Катерина Степанівна Божко (мати говорила, що вона наша родичка). Саме вона помітила в мені якісь здібності і ненав’язливо підбадьорювала мене. Зовсім несподіваною для мене була зустріч у 2001 році з її племінницею, дикторкою українського радіо, також Катериною Божко: вона здалася мені схожою на свою тітоньку і зовнішнім виглядом, і характером. Найбільше ж я шаную відчуття нею духовного змісту культурної традиції, які вона втілює в своїх радіопрограмах. Педагогічні зусилля Катерини Степанівни продовжила Наталя Іванівна Добровільська, викладачка російської мови (її розмовною мовою, була, звичайно ж, українська). Їй ще довелося докласти зусиль, щоб спрямувати мене на поцінування навчання і науки.

Учитель німецької мови Сергій Вікторович був «демобілізованим» офіцером, контуженим під час війни; вірогідно, осколком йому пересікло обличчя. Мабуть, контузія стала причиною його нервовости. Але поза тим нелегко йому було з бовдурами, серед яких був і я, які ніяк не могли запам’ятати, що «ворона» німецькою мовою Rabe. Він викликав таких до дошки і гнівним окриком (який часто супроводив ударом указки по столу) намагався спрямувати нас на дорогу науки. Думаю, не тільки я ціпенів зі страху — з голови вилітало не тільки Rabe, а й та невеличка зграйка слів, які в спокійному стані, я, мабуть, міг би все таки пригадати. Згадую його зі співчуттям за ці його старання. Потім, у кінці вісімдесятих, протягом двох років свого вчителювання мені й самому довелося зайнятись пошуком педагогічних «технологій», щоб спрямовувати хлопчаків і дівчат на шлях науки.

Вартий згадки та пам’яті Іван Іванович Несвіцький, вчитель математики, – людина інтеліґентна, освітлена тим світлом душевної доброти і доброзичливости у ставленні до дітей, що викликали негайний відгук симпатії. Запам’ятався з епізодичних спілкувань викладач історії Сак Панько Сергійович, спочатку був директором Безрадівської школи. За тодішніх умов розмовляти з учнем на суспільні теми поза уроком відважувався далеко не кожен вчитель. Одного разу я запитав його, що таке «шовінізм» (де вичитав це слово, не пригадую). Єдиною відповіддю на моє питання була його усмішка. Старше покоління мало за собою «досвід», якого ми не знали. Потім, у студентські роки, я бував у хаті мого колишнього вчителя, бо був у дружніх взаєминах з його сином Володимиром (жив та помер у Києві). Володимир був здібним юнаком, закінчив Обухівську середню школу, потім український відділ філологічного факультету Київського університету. Захоплювався поезією, сам пробував писати вірші. Був доброю людиною та супротивником зросійщення. Але, як мені здається, для реалізації хоча б частини своїх задумів йому забракло волі.

Мені не траплялося прочитати якісь медичні дослідження щодо того, якими мають бути фізичні і психічні наслідки голодомору такого масштабу, як тридцять третій рік. Чи існують взагалі такі дослідження? Але враження від фізичної і психічної ослаблености дітей повоєнного покоління не могли не спонукати до роздуму над наслідками цієї трагедії. Мої враження схиляли мене до інтуїтивного припущення, що важливими є не стільки зовнішні фізичні вади (вони були очевидними), скільки ослабленість внутрішньої життєвої енерґії та волі. Голодівка 33-го дуже підважила віру в свої сили, почуття власної гідности і сприяла поширення умонастрою «від нас нічого не залежить»: потрібно пристосовуватись, щоб вижити. Мені здається, досить поширеним виявом «впокорености», як наслідку голодомору, стала сентиментальність та безпринципна доброта. Все це можна схарактеризувати як «зламаність», ослабленість характеру і волі. І хоча силу життя, його здатність до відтворення не можна применшувати, але, мабуть, не можна нехтувати і наслідками геноциду для покоління, народженого батьками, що вижили.

* * *

Осяяння. Пам’ять. Одна із тем педагогічної психології згодом стала предметом мого зацікавлення: яким чином прокрити дитині завісу, щоб їй зблиснуло світіння «горішнього світу», світу вищих вартостей та ідеалізацій. Це можна назвати «осяянням» (illuminatio в Авґустина). Бо так з’являється та вісь душі, завдяки якій ідеальне відсвічується у скарбах, що їх душа зберігає в глибинах — на межі свідомого і підсвідомого. Живильні джерела нашої душі (дорогі і часто рятівні для нас спогади, які ми мимовільно збираємо на своїх життєвих стежках) губляться у темряві забуття, якщо гасне світло «горішнього світу».

Маю на увазі тут не якісь виняткові стани просвітлення, опис яких знаходимо в житті святих. Йдеться про стани, які переживає або здатна переживати кожна людина. Осяяння – це сходження на вершину, з якої пережите бачиться в іншому світлі. Життя нашої душі – це перегук станів просвітлення з тими враженнями у минулому, що їх зберігає пам’ять. Кажуть, що поезія народжується із туги за тим, що майнуло колись нашому зору і що зберігається на краю пам’яті: «побути у світлі, де дотліває пам’ять, у правітчизні свічок, у вітчизні огарків» (Ігор Калинець). Насправді звернення поета до пам’яті не є простим відтворенням чогось минулого: воно є лише підхоплюванням натяку в русі поетичного осмислення. Але не тільки уява, а також раціональне мислення потребує, для «відкриття» нових ідей, запасу попередніх спроб та інтуїтивних прозрінь.

Промінь нашого спогаду висвічує в минулому передусім ті враження, що містять натяк. Те, на що вони натякають, лишається неясним, якщо рух нашої уяви чи думки не увиразнює його – аж до втілення у метафорі чи розумовій ідеї. У нашій душі вони неначе «доростають» чи «визрівають» до того, щоб бути висловленими. На спільність образу та ідеї вказує не лише етимологія (слова «образ» та «ідея» в давньогрецькій однокореневі). Важливість якогось враження у спогаді полягає в тому, що воно містить потенціал сенсу. Цю можливість стати джерелом оригінальних осмислень наш досвід містить у напівприхованому вигляді: тільки пізніше включення певного враження (не кожного, зрозуміло) в рух уяви та думки дозволяє ретроспекції виявити цей прихований сенс. Без нашого руху в певній смисловій перспективі враження так і залишаються натяками невідомо на що. Це справді так, що спогад легше схоплює ці натяки на сенс з допомогою метафори. Але тільки тоді, коли внаслідок наступного руху нашої уяви та думки їх сенс увиразнюється, висвічується. Це як платонівське пригадування ідей-образів. Насправді ж ми не відкриваємо образи-ідеї як щось готове в своїй душі. Їх затіненість, неясність свідчить, що наша душа ще не дозріла до їхнього «бачення» – того стану, коли вони набувають бажаної визначености, не втрачаючи чару своєї багатозначности.

* * *

Дядько Мусій. Одним із прикладів ледь прочиненої віконниці, крізь яку моїй уяві зблиснув «дивний» світ (не знаходжу кращого слова), були скарби, виявлені в хаті дядька Мусія. Майже класична оповідь про дідову валізу, знайдену на горищі. Дядько Мусій був мовчкуватим чоловіком, не любив розповідати про себе. А ця розповідь була б цікавою Був георгієвським кавалером, а воднораз, як можу судити з різних прикмет, зокрема з книг, які він зберігав, зазнав впливу українського національного відродження першої чверті 20 ст. Після війни жив тільки з дружиною, дядиною Варкою. Обоє цінували релігійні обряди і народні звичаї. Дядько не забував нагадати мені, щоб я його вдосвіта на «старий» Новий рік «засіяв», і я щороку це робив. Серед моїх дядьків був інтелектуалом. Спромігся дати освіту своїм дітям: юридичну – Петрові (загинув під час війни), Василь став льотчиком, Аня одержала педагогічну освіту, грала на акордеоні. Я здружився з сином його доньки Євдокії (Дусі, як її називали) Володимиром Кабишем. Його привозили (потім він сам приїздив) з Києва на час літніх канікул до діда, в Тарасівку. Я, майже його одноліток (він на рік молодший), фактично ж його двоюрідний дядько, влітку був з ним нерозлучним. Пізніше Володимир закінчив механіко-математичний факультет Київського університету, помер молодим, коли я був в ув’язненні. З його дружиною, що проживає в Києві, Кабиш Людмилою, я зрідка спілкуюсь. Син Людмили і Володимира, Сергій Кабиш, і сьогодні зберігає георгієвського хреста свого прадіда, його Біблію та інші книги.

У дядька Мусія була добре впорядкована садиба: хата, крита бляхою, з верандою, альтанкою в саду — кругла дерев’яна будівля з грибоподібним дахом, біля п’яти метрів у діаметрі, з лавкою по периметру. Коли з ґанку ввійти в хату, то через прихожу, що воднораз служила кухнею, прямо навпроти були двері, що вели на веранду. Там стояв диван, а крізь великі вікна зазирали пагінці дикого винограду. З прихожої-кухні двері ліворуч і праворуч вели в окремі кімнати. Двері південної кімнати іноді були напіввідчиненими. Моя знахідка – ілюстрації до Біблії: листівки, вставлені в засклену раму, заввишки, може, біля метра і десь біля півметра завширшки. Рама була розташована на західній стіні кімнати. З південно-східного боку на неї навскіс могли падати промені ранкового сонця.

Найбільше мені запам’яталася листівка Мертвого моря. Коли я потім намагався метафоричною мовою висловити сенс мого враження від листівок, то всі мої спроби виявились марними. Значно пізніше я зрозумів, що причиною моєї невдачі були не труднощі з висловом, а моє ставлення до враження як суто естетичного. Тим часом листівки були тільки відблиском оповіді, що стояла за ними. Не вони самі, а незвичайність подій, про які вони повідомляли, була джерелом їхньої «дивности». Через десятиліття, після мого повернення з ув’язнення, я знову зустрівся з цими листівками. Вийнятими з рами та перевезеними до Київа, вже після смерти моїх дядька та дядини. Я переглядав їх, мені було жаль їх в їхній естетичній немічності. Але в моїй пам’яті вони значать вікно у незвичайний світ.

Другою знахідкою в хаті мого дядька-садівника були книги. Із дядькових книг я спершу зустрівся з двома – книгою без обкладинок, яка, як я потім визначив, була одним із випусків журналу «Основа». Я вичитував звідти вірші. Другою книгою був «Кобзар», видання 1939 року (мені запам’яталися ілюстрації Їжакевича на суперобкладинках: «Жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки»). «Кобзар» можна було читати тільки на столі у дядька: він не дозволяв дітям виносити книгу з хати. Потім, коли я був, може, в класі 6-му або 7-му, дядько іноді дозволяв взяти «Кобзар» додому. На веранді зберігалося багато томів «Вестника Европы».

З образом дядька Мусія я найбільшою мірою пов’язую підозру, що під впливом поразки національно-визвольної боротьби 17-20-х років та пережитих репресій він відмовився виховувати у своїх дітей небезпечні переконаня – релігійні і національні. Приховуючи від них свої переконання, він зорієнтував дітей у напрямку пристосування до нової реальності, утилітарного прагматизму. Сергій Кабиш розповів мені, що в 30-і роки його син Петро, що вже зазнав впливу комуністичної ідеології, вимагав від свого батька, щоб він знищив Біблію. Батько був змушений запевнити його, що зробив це, насправді ж заховав її на горищі.

* * *

«Кобзар». Безпосереднім наслідком читання «Кобзаря» було те, що я почав складати вірші «під Шевченка». Але поза тим читання «Кобзаря» — а я читав також вголос для матері і сестри — означало для нас те, що значило для багатьох: відкривання завіси. Завіси, що відділяла кожного з нас від того культурного і морального світу, який виявився світом нашої власної душі. Образ України нібито добре знаної, рідної, але щойно відкритої. Поезія як шлях до самопізнання і самовизначення: «Видатні поети не просто описують вже відомі переживання; своїм описом вони роблять багатьох людей здатними сприймати свій власний внутрішній світ» (Вітторіо Ґьосле).

У час мого раннього знайомства з «Кобзарем» мені, як і багатьом іншим невишколеним читачам, доступнішими були романтичні та хіба що соціально загострені твори. Мати, як і більшість сільських жінок, не могла без сліз слухати «Катерину», «Тополю», «Наймичку». Адже змінилися лише зовнішні обставини, а не доля української жінки. А те, що «Кобзар» вселяв співчуття до пригноблених, протест проти несправедливости, мабуть, посіяло перші зерна мого «народництва». Розуміння ж Шевченка як творця національного ідеалу, речника національної самосвідомости не було мною усвідомлене з тією ясністю, якої слід було б очікувати (під кутом зору пізнішого «перечитування» його творів).

Що ж стосується складніших образів, зокрема, релігійно-філософських мотивів, то дорога до їхнього розуміння виявилась ще довшою. Насправді вона нескінченна — з огляду на невичерпну багатозначність твору кожного великого поета в його вершинах. Та якщо залишити осторонь цю нескінченну перспективу, то з допомогою відповідного тлумачення творів (не тільки Шевченкових) було відібрано ключ до їхнього розуміння. Сьогодні з’являються все нові тлумачення Шевченкової творчости. Вони обстежують простір можливих інтерпретацій, смислові горизонти його творчости та життя. Маю на увазі справді можливі інтерпретації у смисловому просторі його творчости і життя. Включаючи також націленість цих смислів на майбутнє, їхню перспективність. Такий підхід виключає безпідставні, надумані інтерпретації. Але воднораз він залишає можливість індивідуального прочитання «текстів», включаючи і «текст» життя поета. Обстеження смислових можливостей текстів важливіше від згоди чи незгоди читача з тлумаченням, що їх пропонують, скажімо, Грабович чи Забужко.

Творчі інтерпретації цінні якраз тим, що підхоплюють смисли, здатні «працювати» в нашій суспільній і духовній ситуації. З другого боку, виявлення смислового потенціалу текстів дозволяє підхопити смисли, націлені на майбутнє. Це дозволяє уникнути того різновиду збіднености осмислень, джерелом якої є прив’язування творів до часу їх написання. Та оскільки якісне тлумачення є наслідком співтворчости, співдумання, то його передумовою є вимога, щоб горизонт мислення самого інтерпретатора не був вужчим від того, що він осмислює. Зауважу, що термін «осмислення» я не зводжу до мислення раціонального, а включаю в нього також інтуїтивні осягнення, що можуть бути висловлені тільки метафоричною мовою. В ідеальному варіанті можна навіть говорити про перегук душ, що долає часову відстань.

* * *

У дядька Антона житлове приміщення складалося з двох кімнат – кухні, де були піч, груба і плита, і другої кімнати, яка, очевидно, мала служити за світлицю. У цій кімнаті, де протягом якогось часу була олійниця, висів великий портрет Шевченка. Все той же, у смушевій шапці. Одначе на мою уяву більше подіяла велика картина, виконана олійними фарбами: козаки на човні серед моря з високими гребенями хвиль. Один козак, одягнений, як тепер мені здається, в червону свиту, стояв на носі човна. Цю картину, може, під впливом якихось пізніших вражень, я назвав «Гамалія». Може, хтось і справді її так називав.

* * *

Переживання. Індивідуальні особливості пам’яті характеризуються зокрема тим, що зберігається краще – слово, думка, зорові враження чи почуття та настрої. Але більшість наших зорових чи слухових вражень входять у нашу пам’ять, отінені нашою настроєвістю, станом нашої душі. Уява не просто відтворює картинку жовтих кульбаб в іскрінні ранкових рос, а переживання, що супроводило це враження. Слово «переживання» німецькі інтелектуали ввели у філософський лексикон (нім. Erlebnis). Воно закорінене в романтичній філософії, потім підхоплене в герменевтиці (Шлаєрмахер і Дилтай, Гайдеґер, Ґадамер). Нарешті, наголошена важливість переживання в спогаді та написанні автобіографії. Започатковане, аби протистояти, з одного боку, просвітницькому раціоналізму, а з другого, позитивістському емпіризму, воно й справді є найважливішим поняттям, яке дозволяє розуміти спогад не як відсторонене тлумачення минулих вражень, а як їх переживання. На відміну від розуміння як симпатичного «входження» (емпатії), переживання є особливим різновидом відтворення. Воно є співучастю, входженням у своє власне чи чуже життя всією цілістю своєї душі, а не лише розумом чи уявою. Це спроба ввійти вдруге у потік нашого внутрішнього досвіду – у неповторне:

Зірку ту, що гойдалася в темній воді

Під кривою вербою в глухому саду,

Вогник той, що до ранку в ставку мерехтів,

Я тепер і на небі уже не знайду.

У село, де пройшли мої юні роки,

В стару хату, де перші пісні я складав,

Де я мрії свої і надії плекав,

Я ніколи, ніколи уже не вернусь.

(Бунін, у моєму перекладі).

Образ того минулого, яке кожен із нас хотів би повернути, зберігає пам’ять. Хоча реальне минуле не повернути, але, відтворивши його образ, отінений тугою втрати, ми здатні його пережити (зі всією багатозначністю, що її префікс пере- надає слову «жити»). У спогаді важливо не тільки уникнути зневажливого ставлення до початкових інтуїцій (центризм «зрілішої» людини), а й спробувати побачити духовне життя в русі. Осяяння значать деякі важливі «повороти», які не тільки означують нову перспективу, а дозволяють знайти перегук з минулими враженнями і переживаннями. Оберігаючи нас від їхнього знецінення, коли їх розглядають тільки як східці до зрілости.

* * *

Те, що ми називаємо моральним вихованням, передбачає наявність емоційно-моральної пам’яті і «моральної уяви» (вислів Е. Берка). Моральна уява — це здатність на рівні переживання відтворити моральну ситуацію: власну чи іншої людини. Одне із моральних переживань ранніх шкільних років. Одного разу в школі – думаю, задля самоутвердження – я розповів своїм хлопцям-однокласникам видуману історію, що маю якісь перочинні ножики, які можу їм дати. Думаю, це сталося в першому чи другому класі. І коли двоє школярів, моїх друзів з Тарасівки, прийшли до нашої хати, аби я дав їм ті ножики, то я опинився в дуже делікатному становищі. Мій брат Петро виявив свій педагогічний хист у цій ситуації: знайшов слова, здатні викликати глибоке почуття сорому. Цей урок мені служив застереженням у тих випадках, коли моя фантазія поривалася зруйнувати перегородку між реальним і видуманим. Чи у мене з’являлася спокуса чимось похвалитися задля самоутвердження.

Одним із цих двох школярів був Микола Возний (Тимошович). Пізніше він закінчив відмінно Обухівську СШ, потім філологічний факультет Київського університету, оволодів чеською та німецькою мовами, пропрацював багато років у Київському інтуристі (як перекладач з чеської та німецької мов). Був обережним у висловлюваннях. Якось, коли я був на останньому курсі університету, ми разом очікували вантажівку на Київській дорозі (щоб доїхати до Обухова, а звідти автобусом до Київа). Мені хотілося вивідати в скупого на слова Миколи, як він ставиться до совєцької політичної системи, а тому заговорив про відсутність демократії в СССР. Був задоволений тим, що він це моє твердження сприйняв як щось очевидне.

Другий Микола Возний (Олексійович), хата якого, як і Миколи Тимошовича, була на «нашому кутку» в Тарасівці, запам’ятався мені тим, що в ранні шкільні роки показав мені цікавий «фокус» з аркушем паперу. Аркуш паперу мав в окремих місцях надписи «СССР» і «США». Складанням надпис «СССР» опинявся в гробі, Звідси Микола робив висновок: «США переможе СССР». Він це робив, зрозуміло, вдома, а не в школі, розраховуючи, що в школі я не розкажу про це. Я й справді нікому не розповів про його фокус.

* * *

Страх. Кожен вчиться долати страх — почуття, корисне в біологічній та психічній структурі живих істот та людей. Той, чиє дитинство проходить в обставинах війни, неминуче приречений пережити не просто страх, а жах. У 1947 році почастішали випадки грабувань. Взимку ми побачили на снігу підозрілі сліди біля нашої хати. Одного разу вночі почули гавкання собаки нашого сусіда. І втрьох – мати, сестра і я, тоді десятилітній – почали заглядати у вікно. В якусь мить перегородка, яка відділяє реальне від уявного, була зламана і я «побачив», як по снігу ті грабіжники тягнуть за собою якісь сани. Я відчув ту мить, коли дозволив страхові заволодіти мною: відвернувся, збагнувши, що треба отямитися.

Пізніше я поділив страх на два різновиди: страх перед чимось невідомим, що нагадує безпричинну тривогу (такий страх назвав «метафізичним»), і страх перед реальними небезпеками. Перший різновид страху містить «містичні» елементи. Скажу про «уроки» в доланні другого із різновидів страху. Випасаючи череду з шести-семи літ на пару з кимось (переважно дорослим), змушений був наприкінці дня в уже стемнілому лісі шукати корову, яка відбилася від череди. Така корова, ввібравшись у чийсь город, могла об’їстися і навіть загинути. Були ж такі, що норовили потайки відстати та забратись у городи. Коли потемки корч мені здавався вовком чи якоюсь потворою, я привчив себе не тікати, а йти до нього – аби переконатися, що то таки корч. Побіжиш – буде гнатися за тобою те, від чого тікаєш.

Іншим прикладом такого «тренінґу» була корова нашої сусідки Ївги. Вона мала такий норов, що гналася за тим, хто тікав. Але вона повільно, але погрозливо підступала до того, хто не відступав. І якщо в твоїй руці дубець і ти вперто хльоскаєш її по морді, вона, зрештою, здавалась і відступала. Так мало повторюватись кожного разу, коли їй заманеться випробувати твою волю: вона помічала найменший вияв вагання і страху. І навіть тоді, коли ти утвердив себе в протистоянні з нею, вона тебе не залишала; тільки-но злякаєшся і відступиш, будеш заново утверджувати себе супроти неї. Страх завжди підступний, він завойовує простір, який ми звільняємо для нього своїм відступом. Пандемія страху в суспільстві неминуча, якщо йому не чинять опір ті, що не відступають. Одначе значно підступнішим є страх, закарбований на рівні підсвідомости особистої чи колективної.

Мушу визнати, що хоча у міських умовах я завжди поривався стати на перешкоді насильнику, все ж став зважати на свою можливість порятувати жертву (а заодно і себе). Цій своїй обачливості ніколи не знаходив морального виправдання. І кожного разу відчував, що знаходжуся впритул до межі, коли моє поривання захистити жертву ось-ось зламає пересторогу мого обачливого розуму. Того розуму, що має власні докази на користь знаходження засобів у боротьбі зі злом: щоб не вступати у боротьбу з ним безсилим. Є різниця між свідомою дією всупереч страху і безрозсудністю, яку не можна виправдати. А все ж безперечною є цінність спонтанної моральної дії. Коли жертовність є виправданою? Її самоцінність є очевидною, її моральна вартість не залежить від успіху в досягненні мети. Але і розум має свою рацію. Я буду ще далі говорити про те, як мені доводилося стояти в полі напруги між серцем і розумом.

На будові в Київі. 1952-го року я закінчив семирічну школу, маючи в свідоцтві декілька трійок. Але мав намір вчитися далі. Тим часом найближча школа, Обухівська, була одна на велику кількість сіл. Бажаючих продовжити навчання після закінчення семи класів було багато, а тому дирекція відбирала тих, хто не мав у свідоцтві трійок. Не знав, що ж далі робити. Спробував вступити в ремісниче училище. Це був вищий рівень підготовки робітничих професій у порівнянні з ФЗУ (фабрично-заводське училище). У ньому навчання тривало не шість місяців, а три роки; воднораз молодь здобувала середню освіту. Училище, в яке я подав документи, знаходилось на бульварі Шевченка (недалеко від площі Перемоги). Вибрав професію токаря. До мене добре поставились і підбадьорили, важило і те, що син загиблого на війні. У мене з’явилась надія: буду зарахований. Та несподівано на медичній комісії мене забраковують через перенесену в дитинстві хворобу вух. Я й справді дуже перемучився в дитинстві з вухами, і тривало це не один рік (запалення середнього вуха). Матері хтось порадив закапувати вухо оливковою олією, що вона й робила, діставши десь ту рятівну олію. Я і досі вірю, що саме в такий спосіб вона вилікувала мої вуха. Тож я перестав плакати, а мати мучитися, дивлячись на мої страждання.

Не зумівши власними силами знайти якусь науку в Київі, повернувся додому. Щоб мати якусь працю, звернувся в колгоспну контору і сказав, що міг би щось робити – наприклад, носити пошту. Одначе Параска Коністратівна, стара «комуністка» (саме цим словом її називали в селі), оцінила це як спробу знайти собі легшу працю. Замість того, щоб стати, наприклад, їздовим абощо. Вона жила в Тарасівці самотньою (невідомо, яке її було минуле – я про те ніколи нічого не чув), відзначалась дуже ортодоксальними оцінками та діями. З неї вже потроху підсміювався навіть дехто із сільського начальства.

Не всі в тодішньому колгоспному керівництві належали до безжальних типів, виплеканих системою. У період укрупнення колгоспів наш колгосп (ім. Тараса Шевченка, окремий в Тарасівці) було приєднано до Старобезрадівського колгоспу ім. Леніна; відтак тарасівський колгосп став городньою бригадою. Бригадир цієї бригади радив матері посилати мою сестру Любу на берег (на протилежному боці Стугни) збирати помідори та огірки, щоб принести їх у своєму кошику додому. На нашому піщаному городі все вигоряло. Про поливання не було мови: колодязь глибокий, дерев’яний, взруб, до того ж один на куток. Він мені запам`ятався ще й тим, що з якогось часу я мусів опускатися в нього, щоб чистити. У ті кілька випадків, коли мене, прив’язаного до «цепу», опускали в нього, я з острахом позирав на дерев’яні обаполи, що випнулися і ладні обвалитися мені на голову. Отож, наш бригадир, не забуваючи власних інтересів, вважав, що потрібно й іншим давати жити. Він не опускався до того, щоб обшукувати кошики людей, що поверталися додому зі збирання городини. І Люба іноді ходила на збирання овочів. Одного разу її перестріла наша «комуністка», обшукала та забрала ті п’ятеро-шестеро огірків, які вона несла. Бригадир, дізнавшись про це, з досадою щось сказав про її дурість.

Щоб все-таки мати якийсь заробіток, вирішив приєднатися до тих, котрих щодня рано забирали вантажівки на будівельні роботи в Київ (після робочого дня привозили в село). Їздили відкритою машиною, всідаючись на дерев’яні лавки в кузові. Наша «бригада» (повна машина моїх односельців, які погодилися у такий спосіб працювати на будові) копала траншею для фундаменту під будинок на вул. Мечнікова (тепер Кловський узвіз, 14/24). Потім кожного разу, коли я дивився на цей давно уже зведений будинок, то згадував цю свою першу тяжку працю. Коли вперше прибув на будову і спустився в траншею, вона була глибокою. І мені нелегко було викидати в’язкий ґрунт з її дна важкою лопатою.

Серед селян-будівельників були вже «бувалі», гнули матюки, я робив зауваження. Це, одначе, не були «блатні», вони не були аґресивними, сприймали мої зауваження з гумором і навіть доброзичливо. Принагідно зауважу, що деякі з юнаків, що стали працювати в Києві, зазнавали впливу кримінальної міської культури. В них з’являлися на руках наколки, вони привозили з міста «фінки» і «кастети», виплавлені зі свинцю, які почали використовувати у бійках.

* * *

Матюки. Таким же чужорідним явищем для сільської культури були матюки, що проникали з Києва: у селі вони вважалися чимось настільки непристойним, що людину, яка матюкалась, уважали ненормальною. Я ввібрав це ставлення сільської культури до матюків. Матюк – це справді зовнішнє привнесення: українська культура і матюк – речі несумісні. Сказано категорично: можна запитати, яку українську культуру я тут маю на увазі – реальну чи ідеальну, масову чи елітарну. Та я відмовляюсь тут від аналітики і лишаюся при своїй тезі. Чи сумісні матюки з російською культурою, вирішувати, звісно, росіянам.

В усякому разі я не міг стерпіти, щоб не зробити зауваження. Іноді й тепер не втримуюсь. Але поширеність їх сьогодні, особливо серед молоді (а тепер уже навіть серед дітей), настільки зросла, що поодинокі зауваження цілком безсилі. Пригадую один із випадків у студентські роки (про який мої друзі-однокурсники час від часу нагадували мені, підсміюючись над моєю наївністю). На польових навчаннях з «воєнки» (навчання на військовій кафедрі в університеті) я зробив зауваження майору Вєрєйкіну про недопустимість матюків для культурної людини. Вєрєйкіна я цим мав дуже здивувати. Він, мабуть, подумав: от що значить набирати в університет відразу після школи та ще й звільняти від служби в армії (а в той час після літнього табірного збору студентів відправляли в «запас»).

Потім я намагався знайти якусь гіпотезу, яка б пояснювала причини, що зумовили появу матюків. Мені не трапилося прочитати серйозне дослідження на цю тему. Історичних джерел, які просто констатують їхню поширеність від ранніх періодів Московської держави, вистачає (Павло Штепа в своїй книзі «Московство» їх згадує, посилаючись на різні джерела). Але маємо, як правило, звичайну констатацію поширення, без спроби пояснити причини виникнення. Взагалі кажучи, це предмет культурології, соціоліґвістики та етнопсихології, Вони, одначе, можуть зробити свої висновки тільки на основі відповідних фактів, які, мабуть, уже ніколи не будуть роздобуті.

Я не вважаю виправданими сучасне вдавання до різних теорій, щоб пом’якшити оцінку поширення матюків у масовому мовленні українців. Маю на увазі не тільки затінювання факту, що поширення цього типу лайок (обсцентних висловів) не відповідає українській традиції, а й того, що це свідчить про певний стан масової культури і моралі. В одній із недавніх цікавих і корисних публікацій з семіотики (Леся Ставицька. Мова і стать. – Критика. – Червень, 2003), в якій матюки розглядаються як приклад з ґендерної семіотики (жіночих та чоловічих жарґонів чи дискурсів), теж, на жаль, маємо явну недооцінку культурного підтексту цього явища. У сільській культурі основна лексика «лайок» і прокльонів (а не стилістика та інтонація!) не відрізнялася за статями. Слова «зараза», «біс», «диявол», «чорт», «проклятий», «щоб тобі...» і т.д. належали до спільного лексикону сварки як чоловіків, так і жінок. Інша справа, що жінки частіше користувались тим лексиконом, а одна із наших сусідок у Тарасівці виявляла у сварці якщо не геніальні, то принаймні видатні здібності у цьому різновиді «поетики».

Те, що матюк став характеризувати передусім мовлення чоловіків (які в присутності жінок утримувались від них), не можна пояснювати тільки як вияв чоловічого жаргону. Навпаки, основна причина утримування чоловіків від матюків в присутності жінок пояснюється станом культури. Чоловік з біопсихічних, історичних та соціологічних причин більше схильний до злочину, аґресивности, руїнництва. Жінка більшою мірою схильна стояти на сторожі життя, за нею – діти, їй властивий захисний консерватизм. Оранта жіночої статі. Перетворення матюків на складник чоловічого жарґону є явище похідне: чоловіки утримуються (тепер правильніше б сказати «утримувалися») від уживання матюків у присутності жінок і дітей тому, що інтуїтивно відчували, що тим порушують важливе табу культурного походження. Те, що на півночі Росії такого утримування не спостерігається, свідчить, що їх використання є показником стану культури.

Семіотику матюків, особливо ж їх семантику, справді варто брати до уваги. Але під кутом зору стану культури і етнопсихіки того суспільства, в якому слова «Бог» і «мати» одержують відоме лексичне сусідство (творення смислів за суміжністю знаків). Йдеться, очевидно, про наявність чи занепад певних «табу», дотримання яких є ознакою культури. Переступання через певний різновид заборон, хоча б ішлося лише про мовлення, може бути серйозною ознакою ерозії моралі, отже, і культури взагалі. Ті з сучасних інтелектуалів, які згодні, що дітей і підлітків потрібно оберігати від еротичних і жорстоких фільмів, мали б вимагати, щоб на книгах, які містять непристойні вислови, ставили попередження «тільки для дорослих». Іноді говорять, що уникнення матюків не дозволяє охарактеризувати мову персонажів, А тому використання матюків, у вигляді явної чи неявної цитати, є виправданим засобом реалізму чи натуралізму. І що утримування від такого використання не є успішним засобом утвердження культури і моралі. Очевидно, тут існує підстава для дискусії. Одначе переважно поза дужками дискусій залишається походження непристойностей. Часто тривалість їх використання в українській мові не більша від п’яти-десяти років, а започаткували їх дешеві фільми.

Для себе я прийняв «робочу» гіпотезу, що поява матюків є наслідком міжетнічного конфлікту – бунту якогось етносу чи етносів супроти вартостей християнської етики (про це свідчить лексика матюків). Цей міжетнічний конфлікт вірогідно стався на периферії Київської Руси – можливо, в межах тих земель, де формувалась Московська держава. Потім матюк став складником не просто «низької», а кримінальної «культури» (блатний жаргон), яка в процесі русифікації стала поширюватись у межах імперії. Я згоден з деякими з моїх колеґ-філософів, що цей складник кримінальної культури відігравав суттєву роль у процесі русифікації: масова культура, націлена нищити інші культури, має бути психічно і стилістично аґресивною.

Зауважу, що мої спроби .обговорювати феномен матюків у студентських аудиторіях виявили ослаблений критицизм у ставленні до них. Арґументи, що їх наводили, були наївними. Говорять: це тільки мовна звичка. Коли кажеш, що це фрази, які мають сенс, і цей сенс підважує моральні цінності, у відповідь чуєш: вживання матюків не свідчить про аморальність особи. Мовляв, лінія ж поділу між моральними та аморальними не збігається з поділом на «матюшників» і «нематюшників». Але цим, здається, виключають, що «моральна» особа здатна (від непродуманости, неусвідомлено) робити те, що має неґативні суспільні наслідки – наприклад, підриває суспільну мораль. Інший поширений арґумент полягає в тому, що спонукою до використання матюків є грубість життя: матюки допомагають висловитись у ситуаціях, коли бракує слів. Але якщо матюки, хоч би що там говорили, несуть у собі смисли, націлені на підважування підставових духовних вартостей, то вони тільки посилюють грубість життя. Чи власна поведінка є наслідком несприятливих суспільно-політичних обставин, чи одне з важливих джерел цих обставин? Якщо люди вважають себе за таких, від яких стан суспільства не залежить, то цей стан від них ніколи й не буде залежати.

Безперечно, що, з погляду культури мовлення, матюки – це словесне сміття. І їх справді можна розглядати під кутом зору засмічування життєвого середовища. Якою є причина того, що знову-таки більшою мірою молоді люди, модно одягнені, навіть з «мобілками», плюють під ноги, кидають на тротуари упаковки, недопалки сигарет і т.п., навіть за кілька кроків від урни? Неувага чи недбалість у ставленні до життєвого середовища (включаючи неуважне, роздратоване чи грубе ставлення до перших-стрічних людей) є показником стану душі, стану ментальности. Той незрозумілий еґоцентризм, що виявляється в засмічуванні життєвого середовища, є виявом засмічености чи принаймні «сирости» власної душі. це є «сирість» аморфної людини, яка, відкинувши зовнішнє, дисциплінарне оформлення, виявилась безпорадною у розв’язанні проблеми самовизначення. Інертність і конформізм, звичайне мавпування якихось сумнівних зразків (чогось побаченого в телевізорі), наслідування примітивних показників престижности є виявом втечі від здійснення власного вибору. Від зусилля, потрібного для власного самовизначення.

Мені здається, що явище засмічування стоїть в одному ряду з руїнництвом: випалювання кнопок ліфтів, обписування та обдряпування стін і т. д. Моя гіпотеза для пояснення цього явища лежить у руслі скоріше соціальної антропології — до цієї гіпотези я звернуся пізніше. Тут лише зауважу, що вважаю засмічування і руїнництво наслідком психічного зриву чи виклику жорстко оформленої людини типу «гомо совєтікус» – неусвідомленого і спотвореного протесту проти дисциплінарної «культури». Відкидання цієї культури набрало спотворених форм тому, що не було (і з відомих причин не могло бути) врівноваженим появою механізмів самоконтролю (наявність яких якраз і є першою ознакою цивілізованости). Звичайно, що стосується матюків, то якусь роль тут відіграє звичайне мавпування, коли від чужої культури запозичують щось гірше, а не краще.

* * *

Але повернусь до траншеї. Мені, на щастя, не довелося довго копати її (мабуть, тиждень). «Прораб» (думаю зі співчуття до мене) розпорядився, щоб я допомагав на поверхні гнути арматуру. Фактично ж моя роль зводилась до того, щоб щось подати або перенести. Далі він придумав для мене ще іншу роботу: відправив з мітлою прибирати подвір’я Жовтневої лікарні – це внизу, відразу за огорожею, що й тепер відділяє великий двір з корпусами Жовтневої лікарні від вулиці. Тоді там було різне сміття, переважно битий медичний посуд. Я повинен був змітати це сміття в купи. Це намагання «прораба» якось мені допомогти – одна із дій багатьох людей, які на моєму життєвому шляху прагнули мене виручити в скрутних, а то й безвихідних ситуаціях.

Отож, доки було тепло, я їздив на будову; пам’ятаю, одного разу одержав за місяць невелику суму грошей, простоявши в довжелезній черзі. Голова черги знаходилась перед якоюсь фанерною спорудою з невеликим вікном, крізь яке жінка, очманіла від ґвалту та суперечок, виплачувала зарплату, Селяни згодні були працювати хоч за яку-небудь платню, оскільки в колгоспі нічого не платили. Але з настанням осінніх холодів мати твердо сказала мені, що я не повинен їздити на цю роботу, бо застуджусь і захворію. Так і скінчились мої пошуки навчання та праці.

* * *

Ілюзорний ідеал. Я залишився без «суспільного становища», чим викликав почуття зневаги в нашої «комуністки». Щось допомагав матері, ходив у ліс за дровами. Важливіше, що протягом майже року (аж до початку навчання у Великодмитрівській середній в 1953) дуже інтенсивно читав усе, що міг дістати. На щастя, в тодішній клубній бібліотеці в Старих Безрадичах було чимало книг, які я реґулярно брав. Бібліотекарка Ніна (з Тарасівки, до недавнього часу працювала все в тій же бібліотеці) давала мені можливість заходити між стелажі, щоб вибрати собі книгу.

Переважно я читав допізна. Ми втрьох (мама, я та Люба) рятувались від холоду на печі. Піч топили тільки зранку; на зиму ж закривали дві інші кімнати, щоб краще зберігалось тепло. Каганцем спочатку служив який-небудь саморобний бликун. Його робили, беручи трубочку з розбитих радіаторів (залишки війни), в який вставляли ґніт. Пізніше мати купила каганець з лампою; лампа служила недовго, тріскалась, тоді доводилося користуватися тим же каганцем, уже без лампи.

З-поза свідомости зринає образ хати,

при світлі каганця, неначе сниться,

ворушить вогник тіні волохаті

під шепіт материнської молитви.

Язичок полум’я освітлював тільки площину моєї книги і не заважав мамі та Любі. Читав лежачи, підмостивши під лікті якесь ганчір’я. Старими ряднами та залишками свит ми вкривалися та тулились до теплої черіні. Це справді так: були колись рядна, свити і навіть кожухи, але все це дотлівало на моїх очах. Їх не можна було зберігати в скринях, потрібно було щось носити. У скринях зберігали вишиті сорочки, корсети, спідниці, хустки. Золоті сережки, що їх матері зберігали, щоб донькам передати у спадщину, вилучили голодівками. Моя мати в голодівку 33-го також продала свої. Мимовільна асоціація: тепер скуповується все цінне, що в людей ще залишилось, і теж у ситуації, коли для багатьох людей проблема виживання є гострою. У Підгірцях на моїй «дачі» викрали все виготовлене з алюмінію, навіть ляду з криниці зняли. Але це вже щось зовсім інше, чи не зовсім?

Серед книг, які я в той рік прочитав, чимале місце посідала «радянська класика», зокрема книги письменників – лавреатів Сталінської премії. Ось деякі з прочитаних: «Далеко от Москвы» Ажаєва, роман «Жатва» Ніколаєвої, «Как закалялась сталь» Островського, «Дуже добре. Десятикласники» Копиленка, «Молодая гвардия» Фадєєва, «Педагогічна поема» Макаренка, «Белеет парус одинокий» Бєляєва і таке ін. Одна з ілюзій, яку творила ця література, — в радянській системі не тільки можливий, а й реально існує якийсь паралельний світ, з мужніми героями, здатними відстоювати добро, чесність, справедливість. На питання, чи була така ілюзія корисною чи шкідливою, не можна відповісти «так» чи «ні». За відсутности будь-яких ідеалів, зруйнованих панівною ідеологію, віра у можливість захисту справедливости – це щось краще, ніж повна зневіра. Щоправда той, хто повірив в ілюзію, часто був не готовий до зіткнення з реальністю, Це іноді закінчувалося трагедією, згадаю про одну з них далі. Одначе можлива була й інша еволюція цієї ілюзії: зіткнення з реальною несправедливістю підштовхувало побачити її джерело в самій політичній системі. Комуністична ідеологія виявилася суперечливою. Ця суперечливість загрожувала їй самій. Сучасна ставка на еротику, утилітаризм, цинізм та жорстокість, що його культивують наші телеканали, надійніша. Жодних ідеалів.

* * *

2. Великодмитрівська школа

Улітку 1953 року стало відомо, що в селі Великі Дмитровичі відкривається середня школа. І вже здійснюється набір у восьмий клас (тодішня середня школа мала три ступені). Вірогідно, наприкінці серпня я прийшов до школи, мене прийняв директор школи Щербань Степан Іванович. Пригадую, він попросив, аби я прочитав німецький текст і перевірив, чи знаю я значення деяких німецьких слів. Про що він ще запитував, не пригадую. Його рішення було позитивним; він сказав, що я зарахований. Я був дуже радий, життя моє одержувало певний сенс і напрямок. Коли ми з’явилися до школи першого вересня, то виявилось, що набралося нас аж на три восьмих класи: «А», «Б» і «В». Мені пощастило купити відносно дешево весь комплект підручників для середньої школи в однієї дівчини з Тарасівки, яка щойно закінчила десятий клас Обухівської школи.

На час мого вступу у 8-й клас тільки двоє з нашої сім’ї — я та Люба — залишились при матері. Я мав допомагати матері в нашому нелегкому побуті. Суспільні обставини цього побуту змінювались протягом трьох літ мого навчання в середній школі – від часу смерти Сталіна до XX з’їзду КПСС. Можна говорити про деякі позитивні зміни (я вже згадував про скасування натуральних податків). Довідавшись про смерть Сталіна, я ввійшов у хату і сказав матері: «Помер Сталін», нічого не додавши до цих слів. Було лише усвідомлення важливости події. Реакція матері на цю подію – смуток. У ньому скоріше інтуїтивне, ніж усвідомлене прощання з історією: півстоліття пережитого забирала з собою його тінь.

Моя допомога матері зводилась до звичної в селі праці – полоття та підгортання картоплі, забезпечення дровами, випасання череди. Оскільки сіна взимку не вистачало (основний харч корови), то час від часу я йшов з матір’ю до одного з наших сусідів, який мав січкарку (два великі металеві колеса з ручками, з ножами між цими колесами та жолобом, в який клалася солома), щоб посікти на січку солому чи кукурудзиння. До того додавалися сякі-такі помиї, тим і підгодовували корову. У пам’ять «врізався» випадок, коли мати взимку десь у перші роки 50-х пішла на «Обірки» (назва місцевости побіля в’їзду в с. Підгірці з нижньої автомобільної траси). Щоб у когось купити та принести в’язку сіна. Уже день на схилі, а її немає. А нашу дитячу уяву постійно переслідувала давніша картина її зимової подорожі. Десь на початку війни вона пішла пішки в Київ з ряжанками і, повертаючись додому, тяжко захворіла (запалення легень). Її виходили чужі люди в селі Мриги. Але відтоді слово «Мриги» застрашливо діяло на нашу уяву. Тож ми вдвох вирушили в дорогу на пошуки матері. Звернувши з новобезрадівської дороги на рівнинну низину, що тягнеться попід схилом горбів у напрямку до Підгірців, ми у сніговій завії перестали що-небудь розрізняти. Уже сутеніло. Я злякався, що в цій білій безвісті ми і матері не побачимо, і самі зіб’ємося з дороги та будемо кружляти, доки виб’ємось із сил. Вона ж тим часом, не виявивши нас удома, сама кинеться нас шукати. Ми повернулися, вийшли на дорогу і таки зустріли матір, яка вже йшла нас шукати. Одначе взимку 53-го здоров’я матері погіршилося, її довелося відправити в Обухівську (районну) лікарню. Мені в таких випадках випадало «вести» наше хатнє господарство: погодувати та подоїти корову, витопити піч, чимось нагодувати Любу.

* * *

У старших класах виробився стиль мого життя. За винятком того, що я повинен був робити, аби допомагати матері, мій час розподілявся між працею за столом та самотніми мандрівками в ліс — не тільки заради дрів, а й заради самотности і роздумів. Розрадою під час цих прогулянок був для мене спів: мабуть, мої слухачі — дерева і птахи — ловили мене на фальшивій ноті, але прощали, відчуваючи моє захоплення. Репертуар мій складався з тих народних пісень, які я запам’ятав зі співів моїх односельців, включаючи пісні літературного походження, що стали народними. Цю любов до співу я зберіг і в університетські роки, відвідуючи протягом якогось часу репетиції університетської хорової капели. Найбільше мене приваблювали пісні символічні, з загадковою метафорикою, байдуже, ліричні чи історичні. Однією із таких в моєму репертуарі була «Ой на горі вогонь горить». Це пояснює мою зневагу до поверхового психологізму в пісенній творчості та в поезії, включаючи більшу частину сучасного беззмістовного поп-співу. Це, звісно, не стосується окремих талановитих українських поп-співців і «гуртів», які спромоглися на несподівані «прориви» в колективне підсвідоме, у міф.

До Великодмитрівської школи з Тарасівки кілометрів 6-7. Взимку я вирушав ще потемки: моя самотня і відносно довга дорога до школи, особливо в засніженім просторі і примарному сяйві місяця, навіювала настрій закинутости в безмежжя. Відомий мотив: «Мале село – це тільки перехід...» (Рільке).

Похмуре сіре небо,

блідий місяць.

освітлює мою дорогу в школу,

сніг під ногами холодно іскриться,

пересувається зі мною світле коло.

Довкола розбіги примарних ліній,

проміння схрещення,

раптові зблиски граней,

попід хатами і горбами тіні,

неначе зяючі в безодню рани.

Але якраз Великодмитрівська школа відіграла вирішальну роль у виході зі станів невизначености, у набутті віри у свої сили. Більше того, вона дала також перший поштовх до становлення інтелектуальних уподобань. Окрім впливу окремих вчителів, важливу роль відіграло те, що шкільна бібліотека була відносно багатою (як на сільські бібліотеки), і я тим скористався тоді як міг.

* * *

Зародки інтелектуальних уподобань. Якщо виокремлювати ті дисципліни, які склали серцевину моїх зацікавлень протягом трьох років середньої школи, то це математика і логіка, з одного боку, та психологія і література, з другого. Тим було закладено основу моїх інтелектуальних уподобань також в університеті: логіка і психологія. Але ці уподобання воднораз засіяли зерно суперечки двох підходів: емпіричний позитивізм, з одного боку, та менталізм (з його увагою до внутрішнього досвіду), з другого. Діалог цих двох підходів – відома сторінка в історії філософії XX ст. У 60-і роки його відлунням у студентських авдиторіях стала суперечка так званих «фізиків» і «ліриків». Я далі ще скажу про пошуки своєї позиції у цій суперечці.

Отож два скромні підручники – Логіка і Психологія — відіграли важливу, якщо не вирішальну роль у формуванні моїх інтелектуальних уподобань. З відстані десятиліть хочу подякувати й авторам цих двох підручників, і тим, хто ввів викладання цих предметів у середніх школах: хай буде світлою пам’ять цього їхнього вчинку.

Зустріч із добре написаним підручником має вирішальне значення, особливо в шкільні роки. Підручники з історії та географії не любив: вони були написані — як мені і тепер здається (і, думаю, не помиляюся) – без думки про учня, про особливості його мислення та світосприймання. Можливо, підручник з історії, через нав’язування відомих схем, і справді важко було зробити якісним. Втім, мене неприємно вражають також деякі з сучасних шкільних підручників, вади яких зумовлені почасти недбалістю та непродуманістю, а часто також невиправданим новаторством, що ускладнює сприймання тексту. Перше, що неприємно вражає, – брак естетики у викладі, чіткости структури, тієї елеґантности, яка є запорукою ясности. Ці мої враження підтверджували відгуки вчителів: їхнє роздратування надуманістю зумисне ускладнених вправ, коли важливо, аби учні засвоїли передовсім (і хоча б) основи. Ця тема, одначе, потребує ширшого обговорення, конкретного аналізу й арґументованої критики. Мені здається, що після війни ще почасти зберігалась інерція старої інтеліґентської школи, яка прагнула до ясности й естетики викладу (правила взяті в рямці, вправи добре згруповані і т.д.). В усякому разі, в шкільні роки зустріч із добре написаним підручником – написаним з любов’ю до дитини, з урахуванням особливостей її світосприймання — має виняткове значення. Добре, що в 90-і роки з’явились окремі підручники, зроблені дбайливо. Але поки що це, мабуть, скоріше винятки, ніж правило. (Для прикладу можна назвати читанки для молодших шкільних класів Дмитра Чередниченка і Галини Кирпи).

Та все ж вплив окремих вчителів на становлення моїх уподобань був суттєвим. Хочу згадати передусім про Степана Івановича з його знанням двох мов – англійської та німецької. Він мав винятковий педагогічний хист. Володів відносно рідкісним даром викликати повагу в учнів. Не пригадую, щоб він був у стані гніву чи кричав. Коли потім, через багато-багато років, я говорив про ці його особливості з деякими з його вчителів-колеґ, вони оцінили цю мою характеристику як ідеалізацію. Можливо, це й справді виглядає так з погляду людей, які мали справу з директором у буднях, на «кухні» шкільного господарства.

Інший вплив був зовсім іншого характеру. Йдеться про викладача математики і фізики Гуревича Самуїла Зінов’євича, нашого класного керівника у восьмому класі. Якщо Степан Іванович пройшов війну, то цей учитель був молодшою людиною, худорлявий, хворобливий, шкутильгав (мав протез), зовсім не вмів тримати в класі дисципліну. Але він знав математику і фізику, як можу судити з моїх тодішніх вражень, дуже добре. Але знати і вчити, зрозуміло, різні речі. Разом з якимось іншим учнем із класу я мусів допомагати Самуїлу Зінов’євичу випускати стіннівку; тоді він вів нас додому – в хату, в якій знімав кімнату, і годував нас супом. Думаю, що він міг би працювати з нами в класі, але, як тепер думаю, спостерігаючи нашу бідність та голодність, співчував нам (хоча ніколи жодним словом не натякнув про своє співчуття). Його ставлення до мене було дружнє, але без простацтва і фамільярности; він ставився з повагою, позбавленою будь-якої демонстративности; його повага була природною. Одначе цим він (свідомо чи мимовільно, не знаю) зміг закинути зерна віри в свої сили. Якось він дав мені написаний від руки текст про дію електричного поля в розчині – текст складніший, ніж ті, що були в підручнику з фізики. Переглянувши цей текст, я подумав, що він перебільшує мої можливості, але цей його жест зобов’язував.

* * *

Хамство. Мене обрали комсоргом класу, і я вбачав свою роль у спрямуванні учнів до науки та дисципліни. Окремі учні (таких, було, щоправда, двоє-троє) іноді в загальному шумі вигукували слово «жид» (як образливе, зрозуміло). Я тоді майже нічого не знав про антисемітизм, але був переконаний, що ображати людину несправедливо. Далі, у розповіді про 90-і роки, я ще згадаю про своє осмислення українсько-єврейських взаємин (зокрема у зв’язку зі своєю участю в дискусіях, що відбувалися в Єрусалимському університеті) та про «антисемітизм українців» і «українофобство євреїв» (беру в лапки, бо використання цих ярликів потребує коментарів). У даному разі я співчував своєму класному керівникові, особливо з огляду на його беззахисність. Це змусило мене, за відсутности Самуїла Зінов’євича, на комсомольських зборах нашого класу (а ми їх проводили без присутности вчителів) засудити недисциплінованість та неповагу до вчителя. Я говорив уїдливо і зачепив одного із задерикуватих хлопців. Цей учень не був аґресивно настроєний до мене. Та він не міг стерпіти моїх зауважень і вирішив провчити мене, звісно, не словами. Захистили мене від цієї його «науки» учні Великодмитрівської СШ Петро Соловей (зі Старих Безрадич) та Петро Барандич (з Тарасівки): вони якось вмовили мого «вихованця» не зачіпати мене.

Я не належав до задерикуватих, але підлітком та в свої шкільні роки не вважав, що маю тікати від нападника, а не захищатися. Десь до сьомого класу, не зі своєї ініціативи, змушений був епізодично, але реґулярно битися навкулачки з хлопцем із сусідньої вулиці в Тарасівці (ми були приблизно однакової сили та вправности). У початкових класах на незрозумілу злість хлопця відповів згодою помірятися з ним силою після уроків. Я не був дужим серед однолітків, але спромігся повалити хлопця та притиснути його до землі. Коли ж відпустив його, він, підводячися, зі всього маху вдарив мене голового в ніс, який кривавив всю дорогу додому.

У Великодмитрівській школі цей юнак знову зустрівся мені на моєму шляху зі своєю ненавистю. На цей раз хтось із вчителів застеріг його, і добре, що він прислухався до тієї перестороги. І все ж у час мого навчання – думаю, не тільки в сільських, а й міських школах — ще не було того явища, що набирає поширення в брежнєвські часи (коли в деяких школах у класі лідерство захоплювали учні з кримінальними схильностями, які репресували тих, хто старався добре вчитися та пристойно поводитися). «Дідівщина», що поширилась в армії, звісно, була не лише продуктом армії, а всього суспільства, наслідком поширення культу сили і криміналізації «культури».

Це знаходить своє продовження у 90-х роках у ще небезпечнішій формі, зрощеній з корупцією. Коли за намагання приструнчити розбещеного учня з родини «крутих» учителя залякують або й б’ють. Існують цілком конкретні факти, що підтверджують це. В умовах, коли криміналізація просякла всі суспільні і політичні структури до верхівки, стає загроженим не тільки становище принципового вчителя, а кожного, хто прагне захистити моральні цінності, законність та справедливість.

Те, що зазвичай називають «хамством», часто перебуває в складному поєднанні з не завше усвідомленою заздрісною злобою щодо високого («ресентимент»). Знаю сім’ю, в якій робітник високої кваліфікації протягом довгого спільного сімейного життя так і не змирився з вищою освітою своєї дружини, вчительки, одержуючи задоволення від своїх насмішок над її належністю до інтеліґенції. Потім, читаючи Достоєвського, я накладав прочитане на свій ранній юнацький досвід: він підказував мені, що озлоблена ненависть до шляхетного і доброго має затаєні джерела в природі людини. Коли потім ми, покоління шістдесятників, слухали у кінофільмі «Сон» монолог Ширяєва про рабство, то за тим стояло мистецьке втілення того, що я тут маю на увазі. В іншій формі, від свого сусіди, тарасівського бджоляра, такого собі сільського філософа, я чув у свої юнацькі роки ті ж самі міркування про марність моїх поривань до справедливости та ідеалу. Марнота то все, гординя, важливо знайти затишну нору, нішу – от у ній і філософствуй собі на здоров’я. За нормальних суспільних умов така позиція, може й близька до істини, але не за умов, коли пристосування до суспільно-політичних обставин неминуче веде до професійного і морального самозречення. Принаймні в гуманітарних науках, в літературній та мистецькій творчості.

* * *

Українська мова. Моє зацікавлення українською мовою в шкільні роки мало радше ухил теоретичний – граматика. У своєму усному мовленні мені ще довго доводилося позбавлятися русизмів. Школа зазвичай впливала на покращення мовлення. Але вчителі тоді (як і тепер), не звертали увагу на повсякденне, особливо позаурочне мовлення учнів. Деякі вчителі не стежили (та й сьогодні не стежать) за своїм усним мовленням. Та й сучасні підручники з мови не зорієнтовані на практику використання мови, на вироблення звичок спілкуватися у різних ситуаціях – тобто, на мову в її дії, в її повсякденній практиці. У них не знайдете вправ, розрахованих на вдосконалення усного мовлення, в тім числі на вилучення суржика. Тепер з’являються навіть спроби ввести суржик у межі «норми»: мовляв, мова – не те, що повинно бути, а те, що реально існує у мовній практиці (у мовленні). Але, йдучи цим шляхом, можна зовсім розмити поняття культури у нормативному значенні слова — понижувати норми до реальности, замість того, щоб підтягувати реальність до норм. Хоча утвердження вартостей і норм справді має здійснюватися з урахуванням реальности, але не у спосіб зняття напруги між тим, що повинно бути, і тим, що фактично існує. Бо такий «реалізм» є шляхом до ентропії культурного середовища і, зрештою, до пониження якости людського життя.

Зрозуміло, що в мої шкільні роки вчителі не говорили про поцінування української мови. І тим більше не наставляли на поцінування української самобутности. Питання про українську національно-культурну ідентичність не могло навіть ставитися: це відразу ж потрапляло під ярлик. Дозволено було говорити тільки про велич російської мови та культури. Школа не могла

вести справу виховання національної самосвідомости: її завдання полягало у культивуванні національного нігілізму. Це був важливий напрямок тодішньої ідеології виховання: готувати сільських дітей до відречення від своєї мови в умовах зрусифікованих міст.

Я зазнав впливу цієї ідеології: ставши студентом Київського університету, з російськомовним співбесідником я розмовляв російською мовою. Тільки на останньому курсі Київського університету став принципово розмовляти українською мовою. А все ж деякі дівчата та юнаки, і частіше якраз дівчата, опинившись у російськомовному середовищі, виявляли спокійну і вперту «мовну стійкість» (якщо скористатися висловом Ореста Ткаченка та Лариси Масенко). Зрозуміло, що мовна стійкість — як психічна здатність вільно користуватися мовою в російськомовному середовищі (яке розуміє українську) – має бути наслідком свідомого вибору. Хоча самого поцінування недостатньо для долання певного психічного дискомфорту, бар’єру в такого виду спілкуваннях, але воно є важливою і навіть необхідною передумовою. Бо свідчить про свідомий вибір, який має знайти підтримку в засвоєнні відповідних комунікативних практик і звичок. Інша річ, що вихованню ціннісних орієнтацій скорше шкодять, ніж сприяють, нав’язливе моралізування чи категоризм. Але це вже питання педагогічної психології.

* * *

Література. Ще до вступу в середню школу в Безрадицькому сільмазі я купував невеличкі дешеві книжечки; зокрема, там придбав збірки поезій Нєкрасова та Лєрмонтова. Але в старших класах середньої школи я вже читав багатотомники — зокрема Тургенєва (окрім романів, захоплювався його поезією у прозі, завчав напам’ять), Толстого, Гончарова («Обрыв»), прочитав статті Добролюбова і Писарєва, читав Бєлінського, подобалась громадянська лірика Некрасова (особливо вірші, присвячені Добролюбову і Шевченку). З поезій Лєрмонтова найбільше подобались поема «Мцыри» (яку вивчив напам’ять) і вірш «Беглец».

З української літератури в старші учнівські роки мені потрапляли тільки окремі твори; лише потім я дізнався, скільки вартісного було заховано від читача (від школяра тим більше) – точніше, повністю вилучено з культурного життя. Тепер, коли повертається спадщина, раніше вилучена з культурного життя, моя радість поєднується з відчуттям втрати – браком часу на читання. З читанням української літератури ситуація була справді гіршою: по-перше, вона була значно бідніше представлена в бібліотеках, сільській і шкільній. А, по-друге, у тому, що мені потрапляло під руки, слабше були представлені романтично-ідеалістичний, релігійно-філософський та психологічно-антропологічний підтексти. А саме це, хай ще не зовсім усвідомлено, складало предмет моїх зацікавлень. Та все ж добре й те, що уявлення про українську класичну літературу я таки мав: те, що було вміщено в хрестоматіях, давало хоча б елементарні знання про основні мотиви творчости українських поетів та прозаїків. Але все це, зрозуміло, без будь-яких ширших та глибших осмислень. Роль ідеологічних тлумачень полягала в тому, щоб зробити недоступними якраз найцікавіше і найважливіше в змісті творів. Та думаю, що успіх цього «знешкодження» був тільки частковим.

Мені імпонували громадянські мотиви в творчості Франка. Пізніші знайомства з творчістю Франка і його особистістю стали важливим джерелом у моєму творенні образу самого себе, який впливає на те, ким ми якщо і не стаємо, то хотіли б стати. Маю на увазі Франка як громадянина і трудівника. Навіть та ситуація, в якій перебував Франко, з непочатими ділянками робіт, які потребують голів та рук, нагадує мені моє (та й не тільки моє) поспішання. Всюди відставання, багато чого потрібно починати від нуля.

Загалом можна сказати, що під впливом читання російської та української літератури я перейнявся духом громадянських настроїв. Слова «Суров ты был, ты в молодые годы умел рассудку страсти подчинять...» читав як своє життєве кредо. Одне слово, я став «народником». З учителькою української мови та літератури Галиною Йосипівною я зустрівся через багато-багато літ після закінчення школи – уже після повернення нашого сімейства з заслання. На той час вона була дружиною Григорія Семеновича Мостовенка. Григорій Семенович викладав у Великодмитрівській школі географію. Потім уже під час мого ув’язнення він протягом деякого часу був директором однієї зі шкіл-інтернатів у Київі. Під час горбачовської перебудови внаслідок свого неприйняття комуністичної ідеології вийшов з КПРС, залишив учительську працю і, щоб заробляти на життя, зайнявся бджільництвом. Коли в 1987-89 роках я став учителювати у Великодмитрівській школі, переконував мене зайнятися цим ремеслом. Я зволікав, і ось одного разу він привіз у наше дворище в с. Підгірці два вулики з сім’ями. Відтак я змушений був їх доглядати і став бджолярем. Під час наших зустрічей та дискусій уже в 90-і (іноді дуже палких) Григорій Семенович оцінював моє розуміння національної проблеми як занадто помірковане. Чому, скажу далі.

* * *

Природничі науки. Заслугою викладача креслення Мирона Романовича було те, що своєю суворою вимогливістю до точности та акуратности він пробудив у мені, несподівану для самого мене, любов до креслення. Проста учнівська «готовальня», яка містила рейсфедер і циркуль, викреслювала різного роду проекції фігур з дотриманням ширини ліній і каліграфії в написах. Все мало бути бездоганно й акуратно. Спорідненими з цими моїми графічними зацікавленнями були заняття стенографією. Випадково я дізнався про існування Центральних заочних курсів стенографії (в Москві), написав заяву і заплатив за навчання (за рахунок все тієї ж нашої пенсії). Став акуратно виконувати всі заняття у відповідності з програмою: одержував за виконані вправи незмінно «добре» та «відмінно». Припинив ці заняття, коли одержав від Курсів підручник другого ступеня: на цей час я вже став студентом Київського університету і, як мені здається, втратив цікавість до цих занять.

Що стосується моїх читань з природничих наук, то в пам’яті мені важко відділити старший клас школи і перший курс університету. На перших курсах університету разі я продовжував свої студії з математики, вивчив перший том підручника з математичного аналізу Фіхтенґольця (особливо мене зацікавила теорема Дедекінда про безперервність числового ряду). Прочитав книгу «Чарльз Дарвін і його вчення» Тімірязєва, що вирізняється ясністю викладу (я мав також його «Життя рослин»).

На вивчення фізики я став звертати особливу увагу під впливом нової, ще зовсім юної вчительки (після закінчення університету) Люби Семенівни, до якої відчував симпатію. Як можу судити зі своїх вражень, ця симпатія була взаємною. Особливо запам’ятався мені епізод на випускному екзамені з фізики. У білеті мені випала експериментальна задача з електродинаміки: здається, я мав визначити величину опору у внутрішньому та зовнішньому колі. Тим часом на іспит нагодився інспектор з районного відділу освіти. Теоретичні питання свого білета я знав добре. Коли ж кинувся розв’язувати задачу, то щось забув (можливо, основну формулу, за якою має здійснюватись розрахунок). Я бачив приховане хвилювання своєї вчительки, яка помітила моє спантеличення. І раптом згадав ту формулу, мій просвітлений вигляд заспокоїв її — з її душі звалився камінь. Всі інші іспити я склав на відмінно й, отже, «йшов» на золоту медаль.

Не думаю, що цю мою симпатію до Люби Семенівни можна назвати платонічним коханням. Я був закоханий у дівчину з класу «А», якій одного разу спробував освідчитися. Ця дівчина замінила іншу, в яку я був закоханий в класі шостому та сьомому (вона була моєю однокласницею). Думаю, що в юності на мене мав великий вплив ідеалізований образ дівчини взагалі (прихильники психоаналізу сказали б, що це було моє «аніма»). Дівчина в середній школі була схожа на першу. А потім студентка історичного факультету була в деяких своїх особливостях (мабуть, важливих для мене) схожа на перших. Цей ідеалізований образ жінки мав схильність до поширення на багатьох жінок: пізніше мені здавалося, що я закоханий у кількох дівчат одночасно. Коли я потім читав Vita Nova Данте (в перекладі укр.), то з-поза тексту твору з’являвся цей ідеалізований образ жінки як втілення жіночности взагалі.

Естетичний бік спілкування з дівчиною мав для мене окреме і самодостатнє значення. Сексуальний досвід, тілесний бік взаємин між статями не йшов у порівняння з тією поезією і навіть містикою, джерелом якої був духовний бік кохання. Сьогодні, під впливом телебачення, тілесний бік взаємин між статями опинився в центрі уваги як деякий різновид товару чи послуг, як вияв товарного фетишизму. Це утворює не дуже замасковане тло конкурсів краси та інших семіотик, що вільно чи невільно вливаються в загальне русло реклами жінки як товару. Свідомо чи мимоволі вони обслуговують секс-бізнес у різних країнах світу — зокрема ринок, в якому українські жінки стали важливим товаром експорту. Це стосується також деяких писань про семіотику чи навіть містику жіночого тіла. Звичайно, душа і тіло невіддільні: «містика» жіночої душі, як і чоловічої, має закоріненість у тілі. Реабілітацію тілесности, пригніченої ханжеством і своєрідним комуністичним аскетизмом, можна було б лише вітати. Це нагадує реабілітацію тілесности в епоху Відродження. Все ж існують не лише збіги, а й суттєві відмінності цих двох «відроджень» тілесности (хоча вульгарний супровід був і в період Ренесансу). Коли я тут кажу про загравання семіотики тілесности з секс-бізнесом, то маю на увазі брак чітких опозицій. В тому ж напрямку, здається, зазнає зміщень також естетика жіночого одягу, що найбільшою мірою виявляється в «естетиці» одягу літнього сезону: жертвами моди стають жінки, тіла яких явно не розраховані на стиль обтягування впритул чи оголення. Мода домінує над смаком і навіть здоровим ґлуздом. І з погляду філософії моди важливо прояснити ті ідеології та технології, які її підтримують. У нашому випадку не все пояснює просте посилання на споживацьку ідеологію, що стала панівною формою ідеології в західних суспільствах. Мабуть, ця ідеологія в наших умовах зазнає специфічних модифікацій.

* * *

Філософія. Якщо не брати до уваги підручники з логіки і психології, то з філософії у старших класах середньої школи мені не траплялися книги, читання яких було б якраз на часі. Мені сподобалась та частина у праці «Эстетическое отношение искусства к действительности» Чернишевського, де викладалися естетичні ідеї Геґеля. Не просто сподобались: ідеалізм цих сторінок належить до кращих моїх інтелектуальних вражень шкільних років. Коли пізніше я пробував перечитати ці місця, щоб неначе поновити мої колишні переживання, нічого з того не вийшло: текст виявився нездатним піднести мене, як уперше, до вершин ідеалізму. У мене був «Короткий курс історії ВКП(б)» і я прочитав розділ про історичний та діалектичний матеріалізм (зрозуміло, без будь-якого критичного ставлення до того). Була у мене книга «Проблемы ленинизма». Прочитав деякі статті Леніна.

Отож, у старших класах я все більше переймався науковим світоглядом, все прагнув пояснювати природними причинами: навіть матір схиляв до цього способу мислення, особливо коли йшлося про забобони та віру у надприродні, містичні явища. Разом з тим цей мій «позитивізм», включаючи також студентські роки, спокійно уживався з принагідним звертанням до Бога.

Я був, звісно, далекий від того, щоб на основі зародків свого сцієнтизму і позитивізму критично поставитися до діалектичного та історичного матеріалізму – у тому вигляді, як він був викладений у «Короткому курсі». Отож, з відстані часу, тодішнє моє «філософське мислення» можна охарактеризувати як співіснування ніяк не пов’язаних, а то й несумісних між собою умонастроїв. Дві тенденції, не дуже люб’язні чи дружні одна до другої – науковий раціоналізм, з одного боку, і романтизм (та поєднаний з ним ідеалізм), з другого, тоді цілком мирно уживалися в моїй душі.

На противагу до «філософських», у політичних настроях якісь основні орієнтири були окреслені виразніше. У старших класах СШ я вже розумів, що конфлікт з ідеологією та державою є небезпечним. Тому потрібно думати над способами дії, якщо хочеш покращити становище народу. Я уявляв себе майбутнім захисником безправних, беззахисних, зневажених. Особливо селян, бо я тоді уявляв, що в місті живуть добре. Це було явне перебільшення, хоча все залежить від того, що вважати «добрим» життям. Все-таки становище робітників було значно кращим, ніж селян. Певно, що одним із джерел цієї моєї настанови були поезія Шевченка, громадянська лірика Некрасова та громадянські мотиви в поезіях Франка. У мене зародилась віра, що політична система може бути трансформована і що це є той шлях, яким потрібно йти. Весна 1956-го року. Я склав державні екзамени відмінно: мені відкривалася дорога у ширший світ.

Розділ IV. Університет (1956-1962)

1. Початок навчання. Побут. «Буза».

Літо 1956-го року. Думаючи про вступ до Київського університету, я вагався: вступати на фізичний або математичний факультет чи на філософський. Вибір на користь філософського відділу історико-філософського факультету виявився, з мого сучасного погляду, правильним, але я це оцінив тільки пізніше. Спочатку мені здавалося, що я зрадив своїй «позитивістській» мрії. Мій вибір неприємно вразив моїх учителів з «точних» наук. Та й не тільки вчителів: його не прийняла лікарка Великодмитрівської лікарні. У студентські роки вона дуже мені допомогла тим, що тримала протягом довгого часу матір у стаціонарі, щоб я не переривав своє навчання. Пригадую одну розмову з нею під час випадкової зустрічі в Києві: висловлюючи зневагу до тодішньої «філософії», вона вважала мій вибір помилковим. І це було зрозуміло.

Як і всі «золоті медалісти», я мав пройти тільки співбесіду. У приймальній історико-філософського факультету її проводив заступник декана факультету Танчер Володимир Карлович. Зіславшись на написану мною автобіографію, він запитав, у чому, власне, виявляється моє зацікавлення філософією, що я читав з філософії. Добре пам’ятаю, що я назвав йому якусь статтю Леніна (здається «Партійну організацію і партійну літературу») та коротко розповів, про що в ній йдеться. На питання, чому я назвав саме Леніна, а не щось інше, не можу відповісти з певністю. Скоріше за все думав, що для вступної бесіди це найпереконливіше. Прочитавши нещодавно в архіві названу автобіографію, не міг не подивуватися тій комічній відвертості, з якою розповідаю про те, що припинив своє віршування, розчарувавшись у своїх поетичних здібностях. Володимир Карлович, мабуть, теж прочитав ці зізнання не без усмішки. Не пам’ятаю, про що він ще запитував мене і що я йому відповідав. Але пам’ятаю, що він сказав щось таке чи так, що я сприйняв його слова як майже вирішальні.

Повернувся в село в радісному настрої. Тимчасом сестра, закінчивши семирічну школу, також на відмінно, вирішила, що буде вступати у профтехучилище взуттєвиків у Києві, на Подолі. Їй допомогла підшукати це училище моя двоюрідна сестра Оля, донька тітки Василини. Перевагою профтехучилища було те, що в ньому учні одержували безплатне харчування та безплатний одяг, також певну суму грошей на знімання «кутка» (училище не мало свого гуртожитку). Потім вона винайняла «куток» у будинку на Контрактовій площі в культурної літньої жінки. Навчаючись в училищі, можна було закінчити вечірню середню школу. У такий спосіб сестра і здобула повну середню освіту. Я дуже не хотів, щоб вона подавалася у профтехшколу. Мати залишалася в селі самотньою, та, окрім того, з її здібностями вона могла б добре закінчити середню школу і здобути вищу освіту. Звісно, їй було б дуже нелегко в побутовому плані. Все ж на її рішення найбільше вплинула її неприязнь до колгоспного села та пам’ять про перебування в Києві в 1947-му році, у п’ятирічному віці. (Я прочитав їй цей абзац, і вона погодилася з цим моїм поясненням її мотивів.)

Безперечно, державно забезпечена освіта, з виплатою стипендій (хай і невеликих) — позитивний елемент комуністичної політичної системи, вартий успадкування. Деякі молоді західні нації, що дбають про освіту і культуру, зберігають оплачувану з бюджету систему освіти поряд з платною. У сучасній Україні — при тих низьких зарплатах і тому рівні безробіття, яке маємо, — платна система освіти позбавляє талановитих дітей бідних батьків можливости одержати вищу освіту (за статистикою, до «бідних» батьків належить більшість у сучасній Україні). А при тому рівні корупції, яка охопила вищі навчальні заклади, навіть ті невеликі можливості одержати освіту за рахунок державного бюджету фактично зведені нанівець: щоб потрапити в список тих, хто буде навчатись безплатно, потрібно або дати хабаря, або мати протекцію впливових людей. Але це одна із багатьох наболілих тем, які стосуються стану культури та освіти в сучасній Україні.

* * *

Отож, у вересні я з Любою почали навчатися в Київі. Але виявилося, що для першокурсників історико-філософського факультету не вистачає місць у гуртожитку. Не знаю, що б я робив, коли б не виручив брат Павло зі своєю дружиною Катериною: вони погодилися, щоб я жив у їхній тісній кімнаті. Це була одна із кімнат, що з’явилися внаслідок прибудов до одноповерхової, дуже примітивної будівлі, розташованої в кінці завулку, що тоді, здається, називався Печерський тупик (недалеко від вулиці Чигоріна, над яром). Ця продовгувата будівля-барак служила гуртожитком для якогось десятка мужчин — вихідців із сіл. Коли чоловіки стали одружуватись, то почали робити прибудови до цього бараку, кожен для себе: кімната та кухня, хоча б дощата. Вони жили надією одержати квартири літ хоча б через п’ятнадцять-двадцять; потім вони справді одержали «хрущовки» у такий спосіб. Слово «хрущовки» не використовую іронічно: адже проголошення Хрущовим програми житлового будівництва, а особливо її інтенсивне здійснення, дозволило вивести людей з підвалів та напівпідвалів. Це була одна з найуспішніших і найважливіших програм соціального змісту. Безперечно, якщо не говорити про розміри жител (адже збільшення площ автоматично зменшувало кількість квартир), то очевидними є сьогодні вади планування квартир, помилки інженерних та архітектурних рішень (з дружиною живу тепер у такій «хрущовці»). Але розв’язання цих питань було уже справою архітекторів та інженерів.

Рік життя серед вихідців із сіл, що тільки вливалися в робітничу міську верству, разом з іншими схожими спостереженнями, дав мені матеріал для роздумів над тим, що відбувається з традиційною сільською культурою в особі її носіїв, котрі переселялись у міста. Щоправда, ці її «носії» вже пройшли крізь школу, а юнаки — крізь армію: деякі елементи сільської культури вони вже відкинули. Скажімо, у міських житлах переселенців із сіл уже майже не було ікон – неодмінний елемент сільського житла навіть повоєнного часу. У переважній більшості своїй вони не привозили в місто вишитих сорочок та рушників. Та все ж здебільшого вони намагались одружуватися з такими, як самі — недавніми вихідцями з сіл — і були україномовними вдома (не без суржику, звичайно). Але їхні діти ставали, як правило, російськомовними. Батьки ставились до того байдуже або навіть доброзичливо: не хотіли, щоб їхні діти пройшли крізь приниження, яких вони зазнали через свою україномовність. Все ж основна причина цього розриву традиції – брак національної самосвідомости (як наслідок імперської ідеології та політики).

* * *

Незручність, пов’язана з відсутністю місця в гуртожитку, не могла затінити піднесення, з яким я починав своє навчання в університеті. Університет! Та ще й Київський. Якщо говорити про основну тональність мого душевного життя в університетські роки, то, попри коливання настрою (і стани, які можна назвати кризами), я таки зберігав віру в свої сили та в позитивну особисту і суспільну перспективу. Одним із джерел цієї оптимістичної настроєности, не тільки моєї особистої, були, безперечно, суспільно-політичні зміни, започатковані доповіддю Хрущова на XX з’їзді КПРС. На «відлигу» війнуло холодом після 1962 року (після зустрічі Хрущова з творчою інтелігенцією в Москві та ідеологічної наради 1963 р. в Києві). Івана Драча виключають з університету в 1963 р.

Багато фактів зі студентського життя того часу свідчать, що колишні комсомольці, і навіть комсомольські активісти, виявляли той ідеалізм, який я вже схарактеризував як потенційно небезпечний для політичної системи в її фактичній дії. І хоча це були лише окремі порухи, але «куратори» усвідомлювали: попусти – і вже не втримаєш. Наші викладачі, доценти та професори, мали, отже, клопіт уберегти нас від вчинків, наслідком яких було б виключення з університету. Адже вони несли в своїй душі тінь пережитих чисток. Григорій Костюк у своїй книзі «Сталінізм в Україні», говорячи про повоєнну кадрову чистку, зауважує: «Від багатообіцяючих можливостей нового культурного й громадського піднесення України, які створилися в умовах відносних свобод воєнного часу, не залишилося й сліду. Українська історична наука, мовознавство, критика, література, театр, втративши в часі цього розгрому все, що було створено в роки війни, не могли створити до кінця 1953 р. нічого знаменного й рівного за значенням». Різні події — постанова «Про подолання культу особи...» (червень 1956 р.), жовтневе повстання в Угорщині — поставили під сумнів ясність розмежування на «буржуазне» і «соціалістичне» в офіційній ідеології. Владній верхівці доводилося визнавати хибне застосування ярликів «буржуазного», «ворога народу» і т. п. А тому консервативна частина партійної номенклатури, налякана подіями в Угорщині, схилялася до того, щоб дискусію замінити арґументом сили.

Втім, думаю не тільки страх робив із наших викладачів «обережних обережників». Кадрові чистки суперечили самій природі педагогічного процесу: він потребував хоч відносної стабільности. Добросовісні викладачі розраховували, що навіть у тих вузьких межах, в яких партійна бюрократія прагнула утримати «десталінізацію», можна давати якісь елементи позитивних знань. Бо як інакше можна працювати на перспективу?

* * *

«Буза». Прикладом проявів вільнодумства серед студентської молоді може бути «справа», що стала відомою під назвою «Буза»: вона стосувалася студентів філософського відділу історико-філософського факультету 55/56 навчального року. Щоб уникнути неточностей, я попросив Петра Йолона, з яким у дружніх взаєминах від першого року своєї праці в Інституті філософії (до останнього часу був заступником директора Інституту філософії), розповісти про цю «справу». Йолон був безпосередньо причетний до неї.

На філософському відділі факультету став виходити сатиричний додаток до стіннівки «За філософські кадри» під назвою «Сатирикон». Критичні стріли цього додатку — почасти відкрито, почасти у формі натяків — були спрямовані в бік «радянської дійсности» та факультетського життя. Він став популярним серед студентів: його створювали Юрій Сікорський, Петро Йолон, Олександр Лук’янов. «Сатирикон» вивішували на третьому поверсі «червоного» корпусу, факультетське партбюро деякі із них знімало (після описаної тут події випуск «Сатирикона» було заборонено). Тим часом у гуртожитку було започатковано щось на зразок рукописного гумористичного журналу під назвою «Буза», куди студенти принагідно записували різного роду вислови, афоризми на філософсько-гумористичні, а також еротичні теми. Втім, вислови на еротичні теми, за оцінкою Йолона, не містили цинізму. Скоріше це був вільнодумний гумор: «Ясное, как солнце, изложение начал амурной теории, дабы побудить юношество к обольстительной деятельности». Тодішні прояви вільнодумства включали також виклик тим елементам ханжеського аскетизму, що його містила комуністична ідеологія.

Було «випущено» три номери журналу. Один із них опинився у факультетському партбюро: хто викрав та передав, залишилось невідомим. Два інших номери десь зникли, коли здійнявся «шум». Обидва журнали не містили національного складника, звинувачення в «націоналізмі» не фіґурувало в «справі» (записи в «Бузі» були як російською, так і українською мовою). Почався розбір справи на комсомольських зборах, але збори відмовилися накласти «стягнення» на Сікорського, Лук’янова та Йолона. Тоді комітет комсомолу університету виключає всіх трьох з комсомолу, а після цього наказом ректора їх виключають з університету (Сікорський їде працювати в шахтах Донбасу). Виключення з комсомолу переважно тоді означало, що за тим має слідувати виключення з університету. І тут «парторг» курсу Шипенко, що спробував захистити студентів, сам стає об’єктом звинувачень. Він не витримує цькувань, вчиняє самогубство (вішається). Справу передають у міську прокуратуру. У день похорону Шипенка в кімнаті гуртожитку арештовують Каленюка, Йолона і Лук’янова, почалися допити з нав’язуванням версії, що існувала організація, яка ставила метою підбурювання студентів. Одначе, потримавши в ув’язненні протягом дня, увечері їх випустили. Але після самогубства Шипенка та після звернень у відповідні інстанції його батька, цілком правовірного комуніста, редактора районної газети, десь «угорі» було вирішено, що «перегнули». Справу передають у республіканську прокуратуру. Починається гасіння скандалу, виключених поновлюють в університеті та в комсомолі, замінивши виключення доганами. У тім числі і стосовно Сікорського, якого викликали з Донбасу.

Особа Шипенка є прикладом наївного ідеалізму як складника тодішнього комуністичного виховання — декларованих принципів, з одного боку, та фактичної дії політичної системи, з другого. За розповідями, юнак був вихований в комуністичному дусі (батько був членом партії, та й на посаду редактора районної газети тоді ставили перевірених людей). Виступивши на захист студентів і звинувачений в безпринципності, він не витримав зіткнення з реальністю. Це зіткнення для нього скінчилося трагічно.

Студентом я почув про цю подію в інакшій версії. В центрі цієї оповіді стояла мати Шипенка. Мені переповіли, що вона ходила по університету, промовляючи: «Де ви мого сина діли?». У моїй пам’яті закарбувалася ця постать матері і її слово «ви», звернене до всіх — викладачів, студентів, всіх тут, в університеті, відповідальних за смерть її сина.

Ця історія є тільки однією з цілої низки схожих «справ», пов’язаних з виявами студентського вільнодумства. Принагідно зауважу, що практика викрадання «ідейно-хибних» писань з кімнат студентських гуртожитків була задіяна пізніше у випадку з віршем про Леніна, написаним Галиною Паламарчук. І цього разу (кінець 60-х рр.) комсомольські збори не ухвалили рішення про виключення з комсомолу (бо це б означало виключення з університету). А на комсомольські збори Галина одягнула жовто-блакитне вбрання: це був сміливий виклик, знак нескорености. Після зборів «справу» Галини передали в партком. З її слів, у тому, що її не було тоді виключено з університету (партком обійшовся доганою), вирішальну роль відіграв тодішній секретар парткому університету Джеджула А. О.

* * *

Побут. Початок нашого навчання тривав недовго, десь тижнів зо два, Було вирішено відправити студентів на збір урожаю (звичайна тоді практика). Потягом нас відвезли до Сімферополя, а потім у Первомайський район Криму, де в одному з колгоспів десь близько місяця ми ламали качани кукурудзи. Керівником нашого курсу у цій праці був Павлов Васілій Тєрентьєвич, викладач логіки.

Студенти-філософи тоді складали одну групу на кожному курсі. Це і був відділ філософії історико-філософського факультету. Наша група (27 студентів і п’ять студенток) складалася зі «старших» та тієї молоді, що вступила в університет після закінчення школи. Переважна частина «старших» була демобілізованими офіцерами — як наслідок хрущовської ініціативи скорочення армії. Це було вже друге поповнення студентського середовища офіцерами, звільненими в «запас» (вони мали переваги при зарахуванні у вузи). За словами Анатолія Колодного, завідувача відділу релігієзнавства Інституту філософії (вступив на філософський відділ роком раніше від мене), майже половину їхньої групи складали звільнені офіцери. Як і мало бути, вони були здебільшого «членами партії» і, за його оцінкою, відігравали провідну і позитивну роль в навчальному процесі: були дисциплінованими, працьовитими, і вже цим спонукали до того «молодших». Але він визнає, що на нашому курсі ситуація була іншою, з більшою, або навіть провідною роллю «молодших» — тих, що вступили відразу після школи чи з річною перервою. Але в будь-якому разі взаємини «старших» з «молодшими» і на нашому курсі були загалом мирними, хоча не без деякої дистанції — особливо з деякими зі «старших». Дистанція ця полягала не тільки в психічній різниці, а особливо в готовності вільно спілкуватися та виходити в суперечках поза межі офіційних ідеологічних стереотипів. Іноді спалахували гострі суперечки. Старші були, звісно, досвідченіші, «реалісти»; «реалізм» деяких поєднувався з цинізмом. Реалізм цей виявлявся у несхильності до «ризикованих» розмов, які, очевидно, оцінювались як наївні. Деяким зі студентів мого віку і справді були властиві ознаки романтизму та етичного ідеалізму

Мені, звичайно, не подобався цинізм «старших» (зокрема, використання у мові матюків), але в якихось випадках їхній «реалізм» дозволяв успішно розв’язувати деякі питання студентського життя. Мене дуже виручив Валентин Лебідь, коли, внаслідок своєї переорієнтації на вивчення англійської мови, я не склав позалекційного читання з німецької в одну з весняних сесій. Йому вдалося домовитися в деканаті, щоб мені визначили термін для здачі «позалекційного» і не позбавляли стипендії. Він цим мене дуже виручив зі скрутної ситуації.

З багатьма своїми однокурсниками (внаслідок своєї річної академвідпустки перед останнім роком навчання коло моїх однокурсників розширилось) я потім був у дружніх взаєминах: Євген Пронюк, Сергій Васильєв, Олександр Погорілий, Федір Канак, Борис Попруга, Петро Божко, Анатолій Артюх. Чимало з однокурсників стали діяльними та відомими у різних галузях філософії (з деякими із них я принагідно спілкувався та спілкуюся): Лариса Левчук (естетика), Михайло Тофтул (логіка), Петро Гнатенко (психологія), Андрій Почапський (історія української філософії) та ін.

Протягом першого курсу ми навчалися в червоному корпусі — ліве крило, на другому поверсі. Біля року на першому курсі історико-філософського факультету навчалась група китайських студентів. У нас з ними склалися добрі взаємини, але раптом, з погіршенням стосунків із Китаєм, вони враз зникли. Потім нас було переселено в жовтий корпус на бульварі Шевченка: воно мені більше подобалося – просторіше, світліше.

Після закінчення першого курсу тим, хто не мав житла, було запропоновано попрацювати влітку на будівництві нового студентського гуртожитку (на вул. Чигоріна). Поселили нас на час нашої праці в університетському гуртожитку на Володимирській гірці (в будинку, де сьогодні знаходиться Інститут філософії, тепер Трьохсвятительська, 4). Відтак, замість того, щоб поїхати в село до самотньої матері, змушений був працювати на будівництві. Фактично корпус будинку був уже зведений, наше завдання полягало в тому, щоб прибирати та допомагати будівельникам у внутрішніх роботах. Вікна в будинку були чи то незасклені, чи побиті, протяг гуляв у коридорах. Пропрацювавши кілька тижнів, я тяжко захворів (мабуть, грип з ускладненням), опинився в інфекційній лікарні, розташованій десь поблизу Лаври. Уважне ставлення та інтенсивне лікування, що його мені тут надали, порятували мене. Був, одначе, здивований, коли перед першим вереснем мені сказали, що моє прізвище відсутнє в списку тих, яким надано місце в гуртожитку. Довелось обурюватися та обстоювати своє право, питання було вирішене на мою користь.

Нас, другокурсників, було поселено в тому ж будинку на Володимирській гірці. Кімната була велика: в ній жило десь біля десяти студентів. Мене вибрали старостою кімнати і я мусив стежити за порядком. У кімнаті було два студенти, схильні випити та пошуміти після опівночі. Вони стали об’єктом мого виховання: мої друзі потім кепкували наді мною, нагадуючи мені про мої виховні зусилля. В свої університетські роки я був прихильником режиму та порядку. Не вживав алкоголю, не курив, особливо неприхильно ставився до куріння в кімнатах (заразі куріння піддався на останньому році навчання в університеті). Зранку збігав з Володимирської гірки, щоб покупатися в Дніпрі. Плавання, ранкова гімнастика, біг (зранку) — те, що доповнювало мій режим протягом студентських літ. Пізніше додалося веслування на байдарці. Втім, це було лише зовнішнє упорядкування мого життя: як стане ясно з подальшої оповіді, за цією «зовнішньою людиною» приховувалася внутрішня, далека від упорядкування, не кажучи вже про гармонійність.

В студентському гуртожитку на Володимирській гірці ми прожили тільки рік (57/58), потім нас переселили на вулицю Ломоносова, де й жили до закінчення університету. У новому гуртожитку в кожній кімнаті було по чотири студенти: це велике полегшення. Мене «підвищили в статусі»: обрали старостою поверху — мав стежити за прибиранням коридору. Отож, під кутом зору громадських обов’язків, рівень моєї відповідальности зріс. І знову-таки мої «повноваження» стосувалися порядку та сангігієни. Сталося так, що в аналітичній філософії, прихильником якої я став наприкінці своїх студентських літ, працю філософа можна характеризувати як «сангігієнічну» (розчищання «завалів» на шляху наукового пізнання).

Все ж намагання дотримуватись розумного режиму не могло поправити інший невтішний бік побуту. Маю на увазі погане харчування через брак коштів. Тих 220 рублів стипендії, навіть при дуже економному витрачанні, не вистачало. Підробляти не було де. Пригадую, як ми шукали підробітків. Іноді траплялися щасливі випадки: комусь вдалося домовитися розвантажувати вагони з фруктами у вихідні. Мабуть, на третьому курсі я переніс харчове отруєння, після чого хронічний коліт ускладнював мені життя.

Але я не міг втриматися, щоб не купувати книг: за студентські роки придбав собі чималу бібліотеку переважно філософської літератури. До цього на старших курсах долучив своє захоплення класичною музикою: купив програвач і став купувати платівки (на кінець навчання зібрав їх цілу валізу). Зате опинявся в становищі, коли не мав зовсім грошей на харчування. У ситуації повної безвиході їхав у село. Мати завжди приберігала для мене якусь п’ятірку від пенсії. Іноді звертався до тітки Василини або брата Павла, іноді виручала Люба. Одне слово, саме завдяки своїм рідним, які в скрутні хвилини виручали, я зміг вчитися. Пригадую випадок, коли я позичив невелику суму грошей у свого однокурсника (одного із двох незрячих студентів нашої групи, яким читав тексти, за що вони платили). Дуже переживав, доки дістав гроші, щоб повернути свій борг, Тільки на останньому курсі мені пощастило, за рекомендацією комітету комсомолу університету, влаштуватися вихователем у робочому гуртожитку з оплатою 50 руб. на місяць (але моя виховна діяльність закінчилась конфліктом з начальством, про що далі).

Все ж, якщо порівняти тодішнє наше життя зі становищем студентів у сучасній Україні, батьки яких не можуть платити за навчання (і які змушені шукати підробітків), то ми, тодішні діти бідних батьків, були в кращій ситуації. Хай напівголодні, ми мали час для навчання. Наш побут, звісно, був далекий від бажаного, але якось перебиватися і вчитися можна було. Але існує очевидний контраст між побутом тодішніх і теперішніх студентів. Ми одягалися хто як міг, носили тілогрійки, військові гімнастерки. Знали студента, який всю зиму ходив у костюмі (ходив пішки в Університет від вул. Ломоносова). Одну із зим я проходив у якомусь брезентовому плащі. «Стиляги» були винятками серед нас, ми не прагнули їх наслідувати, позирали на них спогорда. Іноді в університеті нам продавали дешевше взуття. Чутливішими до одягу були, звісно, дівчата: у відповідь на пропозицію юнака піти в театр дівчині незручно було говорити, що в неї немає більш-менш пристойної сукні.

2. Викладання. Самовизначення.

Студентам філософського відділу читали не тільки філософські дисципліни, а й історичні (всесвітня історія та історія СРСР). Це для того, щоб у дипломі була зазначена також професія викладача історії: це давало право, за браком праці з філософії, викладати історію в середній школі. Все ж готували нас передусім як майбутніх викладачів філософії. На наше щастя, на час закінчення університету викладання філософії було введено в усіх навчальних закладах, що відкрило можливість майже кожному з нас одержати місце викладача «марксистсько-ленінської філософії». Отож, впродовж перших трьох років (шість семестрів) нам читалися лекції з історії — всесвітньої та історії СРСР. Був прочитаний також курс лекцій з історії України (Демченко М. В.). До обов’язкових предметів викладання тоді належали також політекономія (капіталізму та соціалізму), а також історія КПРС. При цьому і політекономія, й історія КПРС займали багато лекційних годин.

Політична економія капіталізму читалася в ортодоксальній версії — у відповідності з «Капіталом» Маркса. Соціалістична політекономія являла собою переважно апологію планового ведення господарства, яке, за визначенням, мало усувати всі вади як вільної конкуренції, так і монополізації капіталу. Зрозуміло, що (у відповідності з «теорією») централізоване планування в економіці має забезпечувати вищий рівень продуктивности праці і добробуту, аніж капіталістична економіка. Мушу визнати, що самотужки було нелегко здійснювати критичний аналіз Марксової теорії капіталізму, спираючись тільки на першоджерела та на сказане в лекції (тексти «ревізіоністів» не були в той час для нас доступними).

І все ж не тільки політекономію, а навіть історію КПРС можна було читати з цікавими критичними «вставками»: залежало від сміливости викладача, і, отже, його готовности бути усунутим від викладання (приклади такого усунення відомі з історії Київського університету). Студенти історико-філософського факультету 60-х років були дуже чутливі до виходів поза межі ідеологічних стереотипів та до відхилень від чергового визначення «лінії партії». Вони знали тих викладачів, які мають сміливість робити це. Скажімо, викладач історичного матеріалізму Ткаченко (відомий як «націонал-ухильник») не тільки «смів» постійно ходити у вишиванці та розмовляти і викладати українською мовою, а мав власні погляди, і то не тільки в національному питанні. Завдяки такій же сміливості здобув популярність серед студентів викладач історії КПРС Шевченко Іван Іванович.

Незважаючи на «відлигу», критику «сталінізму» та орієнтацію на поновлення «справжньої», «гуманістичної» суті марксизму-ленінізму, більшість викладачів боялася розвивати критичне мислення в студентів. Йдеться не про ідеологічно зазомбованих ортодоксів, а про тих, які до певної міри здатні були це робити. Вони боялись, що своїми натяками та прихованими підтекстами підштовхнуть студентів до виходу поза межі, в які партійна номенклатура намагалася втиснути процес «десталінізації». Це попри все нові визнання партійною бюрократією своїх помилок у визначенні того, що слід вважати «буржуазним» чи «антипартійним». На останньому курсі (на який я прийшов після річної «академвідпустки») нам читав курс з історії марксистсько-ленінської філософії («ленінський період») Савельєв Юрій Костянтинович. На одному із семінарів під час обговорення твору Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм» я висловив зауваження, суть якого зводилось до того, що Ленін спотворює Авенаріуса (наскільки пригадую, я сказав, що Ленін неправильно тлумачить поняття «інтроєкції» в Авенаріуса). Реакція з боку Савельєва на це зауваження була занадто емоційною, він дав мені «належну» відсіч. Його можна було зрозуміти: Ленін залишався в комуністичних святцях, до того ж критика «культу особи» здійснювалася з незмінним посиланням на авторитет Леніна. Одначе кожен студент, здатний хоч трохи мислити, легко міг переконатися, що твір «Матеріалізм та емпіріокритицизм» був одним із важливих джерел примітивізму та нетерпимости у ставленні до цілої низки нових напрямків наукового і філософського мислення XX ст. (генетики, кібернетики, математичної логіки, семантики і т.д.). Їх оцінювали як «буржуазні» — з відповідними «оргвисновками».

* * *

Що стосується викладання суто філософських дисциплін, то порядок їх вивчення на факультеті загалом відповідав моїм шкільним уподобанням. На першому курсі читалася логіка (Павлов В.Т.) та основи сучасної математики. Віднесення логіки до підготовчого періоду філософської і гуманітарної освіти, як на мене, цілком виправдане: воно узгоджується з тривалою освітньою традицією. Курс лекцій під назвою «Основи сучасної математики» (лекції читав М.М. Кабальський, викладач математики в Київському політехнічному інституті) був одним із серії навчальних курсів, призначених ознайомити майбутніх філософів з філософськими проблемами природничих наук. Але для здійснення цього задуму явно не вистачало підготовлених фахівців (тих, які б цікавилися філософськими проблемами природознавства та мали відповідні знання з філософії). Кабальський виклав нам елементи математичного аналізу з доброю лекторською майстерністю, чітко і ясно. У мене він викликав симпатію, зокрема манерою викладання. Але було незрозуміло, яке відношення мають ці елементи до філософських питань математики. Оскільки філософські питання будь-якої науки стосуються переважно її «засад», то, мабуть, краще було б прочитати деякі елементи з вищої алгебри, зокрема теорію множин (самостійно я заходився штудіювати підручник вищої алгебри Куроша). Цікавим міг би бути аналіз аксіоматичного методу в математиці і теореми Ґьоделя, бодай у якомусь популярному викладі. І т.п.

Так само прочитаний нам курс з неорганічної хімії був лише розширенням шкільних знань з хімії. Зате особливий випадок стався при читанні курсу з філософських питань біології. Викладач у своїх лекціях наполягав на правильності теорії Дарвіна щодо взаємозв’язку середовища, мінливости та спадковости (правовірними послідовниками Дарвіна вважалися Мічурін і Лисенко). Дехто із нас, студентів, вступав з ним у суперечку: на той час «формальну генетику», чи, інакше, «вейсманізм-морганізм» уже перестали вважати буржуазним вченням. Пізніше я прочитав у Самвидаві вражаючий текст Роя Медведєва про масштаб репресій, спрямованих проти генетиків. Але одного разу викладач приходить в авдиторію і говорить, що припиняє читати свій курс, бо йому потрібно все «передумати». Можливо, це сталося після публікації якоїсь статті в «Правде» чи «Известиях» (які переважно висловлювали офіційну позицію). Цей вчинок вартий поваги: адже дозволено і навіть узвичаєно було «коливатися» у відповідності з коливанням «лінії партії». Зрештою, він міг і не зустрічатися з нами, щоб заявити нам про свою відмову читати курс.

Проф. Харченко читав у нас курс фізіології вищої нервової діяльности: належав до природознавців, які не уникали обговорення філософських питань своєї науки. Під час однієї з розмов я зачепив відому філософську проблему душі і тіла. Мій співрозмовник, як я його тоді зрозумів, схилявся до біологічного редукціонізму — тобто до погляду, що дослідження структур і функцій мозку дозволяє пояснити психічні процеси. Моє заперечення можливостей звести психологію до біології ґрунтувалося на загальновідомій тезі, що свідомість (як самосвідомість!) не можна пояснити, досліджуючи біологічні структури та їхні функції. Ця моя позиція була майже загальноприйнятою серед тодішніх філософів: її не оцінювали як «антимарксистську»: посилалися, зокрема, на критику Леніним так званого «вульгарного матеріалізму» Молєшота.

Обговорення проблеми душі і тіла в 60-і роки стимулювалося дискусіями в студентських середовищах, відомими під назвою суперечки «фізиків» і «ліриків». Фізики наголошували на можливості створити розумну машину, яка замінить людину в усіх її інтелектуальних і навіть творчих можливостях. Це була віра у безмежні можливості нової галузі знань, що робила тільки перші кроки — кібернетики. Ця віра пізніше і справді знайшла багато підтверджень, але воднораз із усвідомленням реальних меж цієї науки. Не приймаючи абсолютизації наукової раціональности (сцієнтизм), я воднораз не схильний був підтримувати зверхність «поетів» над «черствими» фізиками та математиками. Поетичний спосіб світосприймання, як ознака української ментальности, здавався мені не врівноваженим добре розвинутим критичним раціоналізмом. А тому іронічно сприймав розмови про українську «поетичну душу». Але ця моя настанова на посилення інтелектуального складника української культури стосувалася радше деякої перспективи. Бо в 60-і роки якраз поезія підтверджувала свою здатність бути «кавалерією» в атакуванні догм і стереотипів: досить тут згадати про наголошення цінності особистости (спільне в російській та українській поезії) та національної гідности і самобутности в українській поезії. То ж не дивно, що студенти, чутливі до вчинків, які долали інерцію страху, із захопленням тоді читали поезію. З нею не могли зрівнятися занадто обережні філософські «ревізії».

* * *

Ілюзії. Ми, студенти кінця п’ятдесятих, не мали жодного уявлення про стан філософії в її інституційному вимірі, важливим складником якого є особистості дослідників та викладачів, тобто філософські «кадри». Принаймні ми не уявляли розмах тих репресій, яких зазнали всі суспільні науки (та й не тільки суспільні). Почасти це стосується і сучасної ситуації, бо й сьогодні юнак чи дівчина, обираючи одну із гуманітарних наук як свою майбутню професію, також не дуже цікавляться рівнем викладання, що його здатний забезпечити певний вуз: з огляду на успадковану відсталість суспільних наук, все ще відчувається брак добре підготовлених спеціалістів та неусталеність показника престижности вузів. Між тим попередні погроми і кадрові чистки були вирішальною обставиною в розумінні наслідків (краще б сказати, «залишків») під кутом зору особистого складу співробітників інститутів та вузівських викладачів. Тільки поступово ми усвідомлювали, що якраз нам (та наступним поколінням) доведеться розчищати інтелектуальний простір від різного роду химеричних конструкцій, що постали як виплід страху тих, кому вдалося вижити. Розчищати, щоб прокреслити хоча б перші контури вільного позитивного мислення. Ця праця закладання елементів найнеобхіднішої основи триває в сучасній Україні. Точніше, саме тепер для здійснення цього задуму існують політичні передумови. Відсутність ідеологічного контролю. Освітня ситуація повоєнного десятиліття визначалася передусім політичними обставинами. Певне, що з якогось часу переляк продовжував діяти як інерція, втілена в практиці перестраховки. А це звужувало можливості використати «відлигу» як сприятливу нагоду для відродження.

Про те, що ми, тогочасні студенти, наївно оцінювали тогочасну освітню ситуацію, свідчить наша ініціатива щодо відсторонення проф. Ф. Ф. Єневича від викладання діалектичного матеріалізму. Сталося це на третьому курсі. Відомо, що діалектичний матеріалізм, разом з історичним, складав тоді серцевину «марксистсько-ленінської філософії». Лекції проф. Єневича були говорильнею на теми відповідного розділу «Короткого курсу історії ВКП(б)». Зауважу, що він не справляв враження аґресивного ортодокса. У приватних спілкуваннях він, мабуть, був доброю людиною, був інвалідом (без однієї руки), говорили, що закінчив Інститут червоної професури — заклад, призначений нашвидку готувати «спеціалістів» замість репресованих та знищених. Відсутність будь-якої свіжої думки, не кажучи про якісь елементи критичности, підштовхнула «молодших» до рішення відмовитися від слухання цих лекцій. Ініціативу «молодших» «старші» вирішили спрямувати в конструктивне русло: провести спільні курсові збори з присутністю самого Єневича та когось ще з факультетської адміністрації. Мені, як комсоргу відділу (був на цій «посаді» не довго), та одному з ініціаторів відсторонення, було запропоновано виступити першому. Цього разу, з невідомих для нас причин, наша акція завершилась успішно. Єневича усунули від викладання на філософському відділі: як і мало бути за логікою номенклатурної системи, його перевели викладати на Курсах підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук. Замість Єневича лекції з «діамату» нам став читати Є. Г. Федоренко, а це був приблизно такий же самий рівень викладання. Чи можна взагалі цей предмет читати «добре» і хто в тодішній Україні міг це робити, ми не думали. (У другій половині 60-х якісь варіанти критичної діалектики спробували розвинути Босенко В.О. та Злотіна М.Л.). Це не поодинокий випадок протесту студентів проти догматизму у викладанні: іншим випадком (зі слів Йолона П.Ф.) був протест їхньої групи проти читання лекцій Овандером М.Е.

* * *

П. В. Копнін. На жаль, мушу визнати, що проф. Єневич принагідно вирішив мене покарати за мій тодішній виступ. Він спробував це зробити на випускному («державному») екзамені (входив в екзаменаційну комісію). Ті питання, які він ставив, я оцінив як занадто «діалектичні»: будь-яку відповідь на них можна було вважати незадовільною. Але державну екзаменаційну комісію очолював Копнін Павло Васильович, який і виручив мене в цій ситуації. Зі властивою йому рішучістю, він перехопив ініціативу і, нехтуючи поставленими питаннями, ніби він взагалі їх не чув, задав мені інші, на які, за його розрахунком, кожен нормальний студент здатний відповісти. Я й сьогодні пам’ятаю одне з них: у чому найважливіша відмінність між атомістичним матеріалізмом Демокріта та Епікура? Моєю відповіддю він залишився задоволеним. Одне слово, він не залишив можливости не те що «завалити» мене (думаю, цього б не сталося, «задовільно» мені, мабуть, поставили б), а навіть відзначив мою відповідь як одну з кращих.

Кілька штрихів до портрета Павла Васильовича, безперечно, дуже характерної постаті. У студентські роки мені не довелося слухати його лекцій, але кілька його лекцій я прослухав на Курсах підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук в Києві в 1965 році. Копнін належав до тих, яких краще слухати, ніж читати: його спробу в своїх публікаціях перетворити діалектику на логіку наукового пізнання навряд чи можна вважати чимось ориґінальним чи перспективним. Але у своїх лекціях він майстерно володів мовою натяків, умів говорити афористично: вдало вихоплював окремі тези філософів, аби надати їм суспільно-критичного звучання. Мені запам’яталося саме таке використання ним вислову «коли здоровий глузд сидить на троні, то розум сидить в тюрмі». Біда, одначе, була в тому, що навіть здоровий глузд у тодішній політичній системі не сидів на «троні», не кажучи вже про розум.

Ставши директором Інституту філософії АН України (1962-1968), Копнін відкрив відділ логіки та методології науки; підтримував також дослідження рукописних джерел Києво-Могилянської академії. Не був полохливим перед «органами» (КҐБ, ЦК). Коли в 1965 році КҐБ установив причетність Євгена Пронюка до поширення самвидаву, він не звільнив його з Інституту, перевівши його працювати в бібліотеку Інституту. Потім зробив спробу відкрити йому шлях до захисту кандидатської дисертації (яку ще в 1965 було рекомендовано, але в тому ж році захист було заблоковано). На жаль, вийти на захист Євгену не вдалося, але не з вини Копніна. Павло Васильович жартував, що його, росіянина, важко запідозрити в симпатіях до українського «буржуазного націоналізму». Коли в 1968 році його було призначено директором Інституту філософії АН СРСР, то в Москві він наразився на протидію і цькування з боку марксистських ортодоксів. Пам’ятаю, коли я вже був співробітником Інституту філософії, то під час його візиту до нас в коридорі Інституту було вивішено шарж (виконаний, скоріше за все, Мирославом Поповичем): Павло Васильович, сидячи на корчі з батогом у руці, відбивається від хижих тварюк, що його оточили. Помер у 1971 р. розквіті творчих сил (у 49 років), говорили, що в тій лікарні (чи не в одній палаті?) смертельна недуга звела його з Твардовським.

* * *

Історія філософії. Фундаментальною дисципліною при підготовці філософів є, звичайно ж, історія філософії. Її нам читали — і гадаю, це було правильно — впродовж всього навчання в університеті. Але й тут відчувався брак підготовлених викладачів та продуманости щодо того, як відділити підготовку тих, що будуть спеціалізуватися з історії філософії від решти студентів (що не зорієнтовані на вибір історії філософії як своєї майбутньої спеціалізації). Саме в цьому я вбачаю причину того серйозного відставання, що залишається не подоланим і сьогодні. Маю на увазі відсутність добре підготовлених спеціалістів, здатних якісно досліджувати окремі філософські традиції (зокрема великі філософські традиції — індійську, китайську, західну), користуючись джерелами в ориґінальній мові. Очевидно професор, який читає відповідний курс, має заохочувати двох-трьох студентів/студенток, які будуть спеціалізуватися у межах його курсу. У такому разі підготовка цих студентів далі має здійснюватись окремо — аби забезпечити їх додатковими знаннями, необхідними для майбутньої науково-дослідної праці, В тім числі і здатністю читати та розуміти тексти в ориґінальній мові. Те ж саме стосується спеціалізації з історії української філософії: залежно від того, який період студент обирає як свою спеціалізацію, йому потрібні і певні додаткові знання. Зокрема і знання тих, а не інших мов.

Але, з відстані часу, основну причину мого незадоволення тодішнім викладанням історії філософії можна пояснити неувагою викладачів до культурного та етико-політичного контексту ідей. Простіше кажучи, йдеться про оцінку культурних, етичних та суспільно-політичних наслідків тих ідей, що їх пропонують філософи. Що ж до намагання розглядати філософські ідеї та системи як складову частину ідеологій, пов’язаних із «класовою боротьбою», то ця примітивна «соціологія» ідей, навіть з боку тодішніх студентів, все більше ставала об’єктом кепкувань.

На доброму рівні читав свій курс лекцій з історії німецької класичної філософії Володимир Іларіонович Шинкарук — «доброму» тому, що тлумачив ідеї філософів, спираючись на першоджерела (в російському перекладі). Найбільше уваги в своєму курсі лекцій він приділяв філософії Геґеля, що, як я тепер вважаю, цілком правильно. Саме цим його лекції приваблювали деяких моїх однокурсників: це все-таки була філософія, що розвивала здатність до спекулятивного філософського мислення як важливого складника філософської культури. Одначе мене, з моїм позитивістським умонастроєм, мало приваблювала спекулятивна філософія. Тож оцінка «задовільно», якою Володимир Іларіонович оцінив мої знання німецької класичної філософії, була справедливою. Мої знання філософії Маркса – Енгельса (а він прочитав нам також курс лекцій з історії марксистської філософії «доленінського періоду») він оцінив на «відмінно». Питання, звичайно, не в оцінках (я не прагнув мати тільки «відмінно»), а в тому, що філософія Маркса, зокрема раннього Маркса, до якого Шинкарук привернув нашу увагу, здавалася мені конкретнішою, практичнішою. Маю на увазі проблему відчуження, товарного фетишизму, ідеології як ілюзорного різновиду свідомости (так званої «хибної свідомости») тощо — тобто, власне ті моменти у філософії Маркса, які були підхоплені у західному неомарксизмі та «ревізіонізмі».

Окрім загальної (західної) історії філософії, нам прочитали також невеликий спецкурс «історії філософії народів СРСР», передусім російської (Третяк М.І.) та української (Пашкова А.О. та Дмитриченко В.С.) У пам’яті моїй збереглися не стільки цікаві осмислення інтелектуальної історії України (може, якісь цікаві моменти їхні лекції і містили, але я їх не пригадую), скільки дуже дружні взаємини і вільне спілкування Анастасії Олександрівни та Володимира Савелійовича зі студентами. Зауважу, що сприяння Анастасії Олександрівни зіграло вирішальну роль у зарахуванні Євгена Пронюка після закінчення університету співробітником Інституту філософії АН.

Викладання історії філософії завершував курс лекцій з «історії сучасної буржуазної філософії» — читав його Шлєпаков Микола Степанович. Про Миколу Степановича студенти говорили з доброзичливим гумором. На той час він був уже літньою людиною (1898-го року народження), дещо дивакуватою в своїй поведінці. Студенти кепкували, що ті зшитки сторінок, з яких Микола Степанович читав свій курс лекцій, засмальцьовані від тривалого вжитку. Здавалося, що він розумів і чув лише те, що написано на тих сторінках. Його лекції являли собою ідеологічну риторику, з якої важко було виловити позитивні моменти у змісті отих «буржуазних» філософій. Можна було лише дивуватися, наскільки оті західні філософи є наївними та безпомічними в арґументації. На час здачі екзамену з критики буржуазної філософії XX ст. (оцінка з цього екзамену була останньою в нашій заліковці) я прочитав усе, що міг дістати з опублікованого: ориґінальні твори в перекладах на російську на той час були відсутні (за винятком кількох західних марксистських критиків «буржуазної» філософії). Відомо, що вже тільки зацікавлення першоджерелами «буржуазної філософії» викликало підозру: доступ до цих джерел дозволявся лише тим, хто спеціалізувався з «критики». «Критика» містила перекази та цитати: завдання старанного студента полягало в тому, щоб якось реконструювати позитивний зміст концепцій. Фактично, принаймні деякі «критики» тоді й розраховували у такий спосіб познайомитися з ідеями та концепціями західної філософії XX ст.

* * *

У пошуках самовизначення. Перед сьомим семестром навчання ми повинні були вибрати вужчу ділянку спеціалізації — тобто одну із філософських наук. Під впливом свого позитивістського умонастрою я обрав психологію, одну з «позитивних» наук. Кафедру психології очолював проф. Раєвський Олександр Миколайович (читав лекції з експериментальної психології), лекції читали також Марісова Людмила Йосипівна (психологія особи) та Вовчик-Блакитна Майя Василівна (дитяча психологія). Але, прослухавши спецкурси, я так і не знайшов своєї стежки в психології. Спочатку думав, що маю спеціалізуватися з експериментальної психології, але розчарувався в ній, найімовірніше, під впливом способу викладання цієї галузі психології. Думаю, мене могла б зацікавити психологія особистости з наголосом на інтроспективній психології та під кутом зору становлення особистої ідентичности. Поєднання глибинної психології (психоаналізу) з «вершинною» — цікавий напрямок досліджень, в якому могли б зустрітися об’єктивні підходи з менталістськими. Та я не виявив активности в пошуку відповідної літератури, аби самостійно рухатись у цьому напрямку.

Все ж не виключено, що однією із причин цього мого розчарування були також особливості мого способу мислення — мої радше теоретичні, ніж емпіричні уподобання. Особливо, якщо брати до уваги, що мене приваблювало з’ясування граничних смислів — «першопричин» чи «останніх засад». А це вже не просто теоретичне, а метафізичне спрямування мислення. Науки, що мають імпонувати людям з теоретичним складом мислення, — логіка, математика, метафізика, якщо метафізику визначати як мислення, що займається першоосновами. Імена, що у витоках західної інтелектуальної традиції значать теоретичний та метафізичний спосіб мислення, відомі — Парменід, Піфагор, Платон, Арістотель, Плотін, Тома Аквінський...

Отож, слухаючи лекції з психології, я водночас відвідував гурток з логіки, яким керував Павлов В.Т. І коли настав час приступати до виконання дипломної роботи, вирішую обрати тему з логіки. Але цим своїм рішенням викликав у проф. Раєвського ревниву реакцію: він пригрозив, що сам прийде на захист моєї дипломної роботи з логіки. У ситуації такого конфлікту Павлов В. Т. не погодився на керівництво моєю дипломною роботою. Я мусив змиритися і з виглядом блудного сина явитися перед очі мого наставника, щоб утихомирити його гнів. Він простив мені моє зрадництво, але я втратив час у цих ваганнях — не мав ні задуму, ні напрацювань, щоб написати дипломну з психології. Вкрай незадоволений собою, вирішив скористатися своїми шкільними напрацюваннями, написавши якийсь текст про психологічні погляди Чернишевського. Мені було соромно за такий вибір — знайшов психолога! До того ж теку з написаним текстом я залишаю в автобусі. Вимушений був поспіхом написати інший варіант тексту: здається, уже віддав його, коли мені повідомили, що мою теку знайшла якась жінка і я можу її забрати. Мушу визнати, що ця подія стала провісником низки інших прикрих ситуацій, в які я ставив себе, керуючись рухом своїх уподобань та нехтуючи зовнішніми обставинами та вимогами.

* * *

Логічний позитивізм. На четвертому курсі моє фраґментарне знайомство з логічним позитивізмом підштовхнуло мене прийняти позицію аналітичної філософії. Відомо, що в логічному позитивізмі призначення філософії вбачали в сприянні науковому пізнанні шляхом аналізу мови науки. Поняття значення опинялося в центрі уваги філософії — так званий «лінґвістичний поворот» у філософії. Концепція значення у логічному позитивізмі була дуже звуженою, пристосованою тільки для аналізу мови науки. Тут немає потреби докладно заглиблюватись у цю концепцію значення. На час закінчення університету я перейняв радше тільки основний лейтмотив цієї філософської течії: ми повинні звертати увагу на те, як говоримо, щоб усвідомлювати, чи сказане нами містить певне значення — на противагу багатозначності чи абсурду.

Це імпонувало мені, бо я вбачав у цій увазі до значення висловів ефективний засіб критики риторики «діалектичного матеріалізму». До того ж, деякі з філософів цього напрямку припускали можливість говорити не тільки про коґнітивні, а й про «емотивні» значення: значення, що його мають вислови, пристосовані для впливу на психічний стан адресата та на спосіб його поведінки (концепція «емотивізму» Стівенсона). А це відкривало шлях до аналізу також ідеологій. Заперечення логічними позитивістами метафізики не набуло важливого значення для мене: зокрема тому, що критика метафізики з боку офіційного діалектичного матеріалізму схиляла скоріше до зближення метафізики і логіки як таких, що цінують визначеність, раціонально зважену основу філософського мислення.

Але цей вплив логічного позитивізму спричинив і мій стан, який можна назвати якщо не інтелектуальною кризою, то станом інтелектуального неспокою. Він посилив мій позитивістський умонастрій: напрошувався висновок, що до осмислення філософських проблем краще підніматися від математики чи якоїсь із природничих наук (найкраще фізики). Я навіть заздрив моєму однокурснику, Володимиру Костирку, який, після закінчення першого курсу філософського факультету, зважився перейти на математичний факультет університету (хоча рік йому довелося навчатися без стипендії). Отож задоволення від того, що філософія — це не просто балаканина, а критично зважене, дисципліноване мовлення, поєднувалося з інтуїцією, що цей напрямок у філософії занадто звужує можливості філософії. Філософія стає тільки слугою передусім природничих наук та математики. Він не містив передумов для розвитку філософії людини, філософії культури, для обґрунтування етики і т.д. Це не могло задовольняти: феноменологія та екзистенціалізм у цьому сенсі виглядали привабливішими.

* * *

Самоосвіта. На перших курсах університету я склав собі ґрандіозний план самоосвіти. Він включав вивчення іноземних мов: давніх – давньогрецької та латини, основних європейських мов, слов’янських (польської, чеської, болгарської). Окрім мов, важливим пунктом цієї програми було читання художньої літератури (з пріоритетом світової класики), а також історії мистецтва (прочитав нариси Алпатова, які більше подобались, ніж багатотомна «Всеобщая история искусств». В класичній музиці мене приваблювали як «метафізики» (Бах, Гендель, Моцарт, Бетговен, Ваґнер), так і «суб’єктивісти», найвиразнішим представником яких був для мене Шопен. Чайковський поєднував обидві тенденції. Образотворче мистецтво, особливо ж поезія та музика, мене спонукали до філософських осмислень. Якщо говорити про інтимну сферу суб’єктивности, то передусім у коротких формах Шопена я відкривав найближчі, найінтимніші перегуки зі світом своєї душі: натяки на спогад, що вабить нас чаром утрати, неможливість повернути дороге у плині часу, короткочасний просвіт надії, плинність настроїв, драматургія станів.

Різноспрямованість зацікавлень — від природознавчих наук до мистецтва — загрожувала тим, чого не любив, — дилетантизмом. Втішало те, що поверхові, але широкі знання є необхідною частиною освіти будь-якого філософа. Та все ж кожен із нас має ставити перед собою досяжні цілі, аби не перетворитися на мрійника, що не досягне жодної. Тож я змушений був відмовлятися від якогось чергового пункту своєї програми. Щодо мов, то я зупинився на початках кожної із них (фонетика, орфографія, елементи граматики), але продовжував, хоч і уривково, читати англомовні тексти. Якщо не керуватися критерієм «освічености», то, з практичного погляду, потрібно знати, для чого тобі потрібне знання тієї чи тієї мови — для спілкування, для читання чи для перекладу. Виявилося, що читати можна і кількома мовами, але для якісного перекладу філософських текстів достатнє знання однієї чи принаймні двох мов, неспоріднених з рідною. Бо основні зусилля підуть не стільки на вивчення мови як такої, скільки на ознайомлення з ідейними контекстами, знання яких забезпечує якість перекладу.

А все ж, як потім виявилося, зусилля, витрачені мною на вивчення мов, не були марними. І сьогодні я визнаю корисність наголосу «філософії звичайної мови» на увазі до закорінености філософської термінології у звичайній мові, а, отже, на важливості етимології та порівняльного мовознавства. Це дозволяє виявити певні стереотипи мислення та відтінки значення, пов’язані з певними термінами у національних мовах. І сьогодні порівняння перекладів текстів різними мовами залишається для мене цікавим під кутом зору герменевтики мови — як подорож у різні смислові світи, в яких кожна мова пропонує дещо відмінну інтерпретацію одного і того ж твору (виявляючи тим самим приховані коди, що їх містять коґнітивні значення в її семантичній структурі).

Як я потім дізнався, більшість шістдесятників ходили близькими стежками: відвідували ті самі лекції-концерти, збирали листівки-репродукції живопису, купували програвачі і платівки, кожну нову книгу репресованих поетів. Потім, коли я одружився з Вірою, то виявилося, що всі ці зацікавлення (окрім філософії) у нас були спільними.

Описана тут різноспрямованість зацікавлень була властива багатьом шістдесятникам. За тим стояла жадоба до знань неофітів — юнака чи дівчини, які неначе відкрили для себе раніше прихований від них світ. Зрозуміло, словом «шістдесятник» я тут позначаю особливий тип дівчини чи юнака того часу. Але цікаво, що стежки цього покоління молодих людей, з їхнім ідеалізмом, звели найпослідовніших і рішучих в єдиному культурному і громадському опозиційному русі — русі, що мав культурні, інтелектуальні і політичні аспекти.

* * *

Громадянська і національна свідомість. «Шістдесятники» йшли до усвідомлення своєї національно-культурної ідентичности через усвідомлення своєї особистої ідентичности: ми відкидали, не завше легко, стереотипи мислення та загальнопоширений спосіб пристосовницької, конформістської поведінки. Наше пробудження полягало у відкиданні руху за інерцією, у неприйнятті мімікрії. Коротко кажучи, ми хотіли бути, а не вдавати, що ми є. Цей порив, цей бунт проти інерції та знеособлення, мабуть, був найсуттєвішим умонастроєм і почуванням.

На останньому курсі університету я став «національно свідомим». І то не тільки в усвідомленні важливости утвердження національно-культурної ідентичности українців, а й політичного аспекту буття української нації. Важливу роль у становленні моєї національної свідомосте відіграли не тільки вияви «національного пробудження», зокрема поезія Василя Симоненка, а й розмови з Євгеном Пронюком, з яким познайомився та зблизився на останньому курсі навчання. Культурний рух ми вважали хоч і важливим, але недостатнім. Наголос на етнокультурному чиннику називали «етнографічним патріотизмом». Вважали, що досягненню далекосяжної мети — державної незалежности — має передувати просвіта, спрямована на формування національної самосвідомости та досягнення спочатку хоча б реальної політичної автономії.

Перед кожним українським інтеліґентом, для якого питання буття нації стає важливим, в умовах комуністичного режиму (та й сучасного олігархічного) постає гостро питання, що робити. Звісно, що відповідь на це питання залежить великою мірою від усвідомлення своїх індивідуальних можливостей. Внесок кожного з нас у перетворення суспільного буття пов’язаний зі знаходженням шляхів самореалізації. В умовах тоталітарного режиму великою загрозою є нестерпна ситуація роздвоєння. Еґо у Фройда має клопіт з пристосуванням зовнішніх вимог («супер-еґо») з внутрішніми стимулами («воно»). Одначе, еґо має справу не стільки з прихованими діями «лібідо» чи інших інстинктів (з цим має справу кожен із нас і якось із тим ладнає), а й з прагненням «внутрішньої людини» до діяльного самовизначення — не тільки професійного, а й етичного та громадянського. «Внутрішня людина» не погоджується ховатися у затінку «зовнішньої» людини, яка мудро переконує внутрішню в необхідності пристосування до умов. Спроба внутрішньої людини зреалізувати себе лише в приватній сфері відразу ж наражається на усвідомлення збіднення такого способу самореалізації, До того ж приватне життя важко відокремити від публічного. Хоча ця різниця між зовнішньою і внутрішньою людиною певною мірою наявна у будь-якому суспільстві, але в тоталітарному вона набирає характеру роздвоєння особистости. Однією з характерних ознак «гомо совєтікуса» було те, що розходження між приватним і публічним життям досягло недопустимої міри: говорити з трибуни одне, а думати інше. Воно стало масовим і звичним явищем. В інших випадках так звана «щирість» потребувала психоаналізу та з’ясування впливу «хибної свідомости» (ідеології) на особистість.

Але для того, хто відчував невдоволення цим роздвоєнням, відразу ж поставало питання: що робити, як діяти? Щоб просто виявити незгоду з ідеологією чи політичною системою, не потрібно корпіти над книгами — досить вийти на демонстрацію з викличним гаслом. Але чи є цей спосіб дії ефективним? Власне знаходження успішного способу дії, розрахованого хоча б на деяку перспективу, стало і для мене доволі болючою проблемою. Моє особисте рішення полягало в тому, щоб якось забезпечити собі умови для своїх філософських шукань, але, мірою можливого, поєднувати свої інтелектуальні шукання з громадянським обов’язком — здійсненням просвіти, особливо формування національної самосвідомости.

Цю другу настанову я спробував зреалізувати практично, коли на останньому році навчання мені трапилась нагода стати «виховником» у робітничому гуртожитку для будівельників (розташованому на вул. Ломоносова, поряд зі студентськими гуртожитками). Моя ідея полягала у створенні підготовчих курсів для вступу у вищі навчальні заклади. Ясно, що, незалежно від цілей просвіти, це могло і справді комусь із робітників відкрити цікавішу життєву перспективу. Оскільки робітничий гуртожиток знаходився поряд з гуртожитком, в якому проживали студенти-філологи, то я дуже сподівався на вплив студентів українського відділу на робітників шляхом спілкування. Але наші «курси» діяли недовго — тижнів, мабуть зо три: нараз мене викликає начальник ЖЕКу і ставить перед альтернативою: або я «закрию» свої курси, або ж буду звільнений. Причина: студенти «заходять» у гуртожиток, а чим це загрожує робітникам, не пояснив. Я написав заяву про звільнення.

Розділ V. Тернопільський медінститут (1962-1966)

Євгену Пронюку якимось чином стало відомо, що на кафедру марксизму-ленінізму Тернопільського медичного інституту потрібен викладач філософії. Тодішня практика полягала в тому, що випускник мав право вибору із вакантних місць, інформацію про які збирало Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти. Тож я вирішив з’їздити до Тернополя, а після розмови з завідувачем кафедри Чернявським Ф. Ф. погодився прийняти пропозицію. Мене підбадьорила перспектива одержання квартири, щоб забрати матір із села (я її справді згодом одержав).

Отож у серпні я залишив село і вирушив до Тернополя. З якими думками і настроєм розпочинав цей новий період свого життя? У своїй валізі з самвидавських творів, наскільки пригадую, віз тільки позацензурні вірші Василя Симоненка. Я усвідомлював, що їду в край, де ще недавно закінчилась національно-визвольна війна, і до кожного слова — особливого того, яке зачіпатиме національні проблеми, — моя авдиторія буде дуже чутливою. І водночас таке слово буде під пильною увагою відповідних служб.

По прибуттю в Тернопіль був поселений у студентському гуртожитку. Спочатку жив один у невеличкій кімнаті на другому поверсі з високою стелею та з одним вікном. Ліжко, стіл, стілець — це і все умеблювання кімнати. На противагу життю в університетському гуртожитку, самотність мені здавалася великою перевагою, давала можливість зосередитися з думками та почуттями.

Пам’ятним для мене є те особливе романтичне почуття, з яким я, ще юнак (у 1962-му мені було двадцять п’ять), прожив свої тернопільські роки. Мене неначе було кинуто у юне буяння: ідеальні, ще романтичні устремління моєї душі знаходили таємний відгук у юному студентському середовищі. А великий квітник красивих дівчат, якими я мав нагоду щоденно милуватися та з якими мав змогу спілкуватися, був додатковим джерелом життєвої наснаги. Омріяний образ жінки я знаходив у багатьох дівчатах: не одна з них сприймалася мною як втілення мого жіночого ідеалу. Мушу визнати, навіть з відстані десятків літ, що роки, прожиті в Тернополі, були для мене щасливими. Під кутом зору стану душі, романтичного настрою, мабуть — найщасливіші.

Згодом мене переселили в іншу кімнату. Одного разу приходить молодий, худорлявий юнак і каже, що має деякий час пожити тут, доки вирішиться питання з його постійним помешканням. Це був Анатолій Паламарчук (тоді асистент кафедри хірургії). Зрозуміло, що, їдучи в Тернопіль, я наставляв себе бути обережним у ставленні до людей, не відкриватися будь-кому. Переважно я таки дотримувався цієї своєї настанови. Хоча міг спілкуватися, і навіть досить довго, з людиною, якій не довіряв, наперед визначивши дистанцію свого зближення. І навіть з такою, що підозріливо нав’язувалась підозріло нав’язувалася зі спілкуванням. Я не лицемірив з такими людьми і говорив їм те, що думаю, але тільки відміряну частку з того, що думаю. Складалося враження, що це задовольняло таких моїх «друзів» (можливо, й справді друзів, а не ворогів): мабуть, вони цінували цю мою стриманість.

Наші взаємини з Анатолієм досить швидко стали дружніми та довірливими. Зауважу, що наша дружба пройшла випробування часом, збереглась досі. Я й сьогодні з великою симпатією ставлюся до Анатолія, його дружини та їхніх дітей. Мене завжди вражала обізнаність Анатолія з громадським, політичним та культурним життям — широта його зацікавлень, зокрема, вміння аналізувати суспільні процеси та робити самостійні висновки.

Саме Анатолій увів мене в коло аспірантів з різних медичних спеціальностей. Деякі із них, зокрема Василь Файфура, тодішній аспірант кафедри патфізіології (сьогодні завідувач цієї кафедри), справив на мене враження етично зорієнтованої особистости. Незабаром я переконався в наявності також такої риси його характеру, як мужність. Пізніше я передавав йому самвидавські матеріали, які він давав читати іншим аспірантам. Книга «Портрети двадцяти злочинців», яку я йому свого часу передав, зберігалася десятиліттями і тепер представлена в музеї Тернопільського медінституту. Їй пощастило зустрітися зі своїм автором, В’ячеславом Чорноволом, який залишив на ній свій автограф.

* * *

Викладання філософії. Спочатку я читав лекції і проводив семінари з діалектичного матеріалізму, а потім почав читати курс лекцій з етики. Хоча на той час я вже мав критичні наставлення щодо діалектичного матеріалізму, але в читанні своїх лекцій своє завдання вбачив у тому, щоб якомога чіткіше сформулювати основні принципи цієї філософської доктрини. Воднораз це давало можливість з’ясовувати загальнофілософські поняття та давати деякі елементи з історії філософії. На семінарах пробував задавати «провокативні» питання (з прихованим підтекстом), щоб спонукати до творчого мислення. Але переважно ці мої спроби не були успішними, бо потребували кращої філософської підготовки. Тим часом студенти, наставлені вивченням природничих наук на позитивістський умонастрій, радше схильні були вважати спекулятивне мислення мудруванням, відірваним від конкретних пізнавальних та практичних проблем. Оскільки я й сам на той час мав позитивістський умонастрій, то мені був зрозумілий цей їхній скепсис. І приховано солідаризувався зі зневажливим називанням словом «діамуть» «діамату». Тож прагнув наблизити викладання філософії до проблем наукового пізнання. Найбільш неприємним для мене було проведення семінарів за книгою В. І. «Матеріалізм і емпріокритицизм», на яку відводилось чимало годин.

Курс етики був факультативним — тобто не обов’язковим для відвідування (хоча залік з нього студенти мали одержати). Але дисципліна в медінституті була на належному рівні, і студенти не пропускали також і факультативні лекційні курси. Пригадую, що у спадок від попереднього викладача етики я одержав товсту теку з віддрукованими лекціями у відповідності з офіційною програмою. Не знаю, чи він читав свої лекції за тими текстами, але ці лекції були типовою, як на той час, патетичною риторикою, серцевину якої складав «кодекс будівника комунізму». Отож, переді мною постало нелегке завдання, як використати офіційну програму з етики, щоб у кожній із тем вихопити щось людське. Перші свої лекції я, звісно, читав «сирими», а найпершу, з якої почав свою викладацьку діяльність, закінчив, мабуть хвилин за двадцять до закінчення «пари». Як правило, кожен курс лекцій, який я читав не лише в медінституті, а й пізніше, більш-менш укладався тільки після того, як був прочитаний не менше двох разів. Хоча, як і більшість викладачів, ніколи не припиняв працювати над вдосконаленням свого курсу лекцій, постійно видозмінюючи та вдосконалюючи свій виклад.

Отож спочатку найбільше клопоту завдавав непростий для читання цей курс лекцій з етики. Але якраз він давав можливість здійснювати свою програму просвітництва. Я виокремив кілька провідних тем. Перша — цінність людської особистости, внутрішнього світу людини. У часи «відлиги» серед творчої інтеліґенції наголошення унікального світу людської особистости та заклик шанувати цей світ був, очевидно, найхарактернішою ознакою ліберальних тенденцій. Тож я вдавався до цитувань поезії Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, також деяких російських поетів (Євтушенка). І відомий вірш Симоненка «Ти знаєш, що ти людина», перегукувався зі спорідненим Євтушенковим «Людей неинтересных в мире нет».

Другою провідною темою моїх лекцій, яка виростала з першої, було наголошення цінності української культурної самобутности (в контексті поцінування культурної різноманітности людства). Загалом я б не сказав, що було дуже важко переформулювати так званий «радянський інтернаціоналізм» в інтернаціоналізм справжній — у розумінні рівности націй та поцінування культурної самобутности будь-якої нації. Тодішня програма компартії містила двозначне тлумачення націоналізму: осуд так званого «буржуазного» націоналізму поєднувався в ній із визнанням позитивної спрямованості націоналізму пригноблених націй. Важливо було наголошувати цю останню тезу, підібравши для того відповідний контекст. Мене було обрано «секратарем» чи «комсорогом» комсомольської організації молодших викладачів (асистентів) і я прочитав на цю ж тему дві лекції для них. Це виходило «за межі» прийнятого, але це пройшло, як мені здавалося, не поміченим.

У свою лекцію з інтернаціоналізму включав також критику антисемітизму: студенти сприймали її позитивно. Думаю, причина такого сприйняття полягала в тому, що мені вдалося зробити цю критику чесною і щирою (не декларативною) — з визнанням і вад, і переваг єврейської нації. Я порівнював українців і євреїв, характеризуючи особливості кожного із цих народів, та вказував на перспективу, яка б дозволила подолати взаємні упередження. При цьому критика традиційних вад українців також була досить гострою: я відчував, що студенти не сприймали це як образу, а як заклик до змін.

Не можу не згадати незрозумілу для мене ситуацію, коли деякі з викладачів медичних дисциплін, вихідці з Тернопільщини, відмовлялися читати свої лекції українською мовою. І це попри наполягання на цьому тодішнього директора інституту Петра Огія. Він на Вченій Раді інституту навіть присоромлював краян, які вперто відмовлялися це робити. Для себе самого я пояснював цю їхню поведінку їхньою більшою вразливістю (може, хтось із родини був репресований). Мабуть, цей мотив і справді відігравав певну роль у поведінці окремих осіб. Тим часом єврей проф. Берґер Емануїл Наумович викладав патфізіологію доброю українською мовою. У мене з ним склалися дружні взаємини: він цікавився філософськими питаннями медицини. Це не дивно, адже патфізіологія справді давала матеріал для філософських роздумів (структура і функція, норма і патологія і т.д.). Але для того, щоб задумуватись над такими питаннями, потрібно було мати високий рівень інтелектуальної культури. Окрім того, нас єднало захоплення класичною музикою: він, як і я, збирав платівки з записами класичної музики і це була ще одна тема для наших розмов (я перевіз до Тернополя свій програвач та свою валізу з платівками ).

У зв’язку з цим наполяганням директора Огія на викладанні українською мовою пригадую його повідомлення про усунення Є. К. Лазаренка з посади ректора Львівського університету за «нецільове витрачання коштів» (якщо скористатися популярною фразою із мовлення сучасних українських політиків). У цьому випадку, як у багатьох сучасних випадках, коли людину усувають як небажану (з політичних мотивів чи своєкорисливих мотивів) говорять одне, а мають на увазі інше. Основним фактом «нецільового» використання коштів у випадку Лазаренка було витрачання коштів на облаштування кабінетів Франка і Шевченка. А мали на увазі той же ярлик «націоналіст», найбільшим проявом якого було наполягання на викладанні українською мовою в університеті.

Мені довелося визнавати, що тоталітарна система з її «інтернаціоналізмом» (у розумінні русифікації) здатна розширити свій вплив на терен Західної України. Деякі з молодих людей, здається, занадто швидко забували боротьбу своїх батьків. Пригадую, що одна із аспіранток місцевого походження навіть у наших суперечках оцінювала мою позицію як націоналізм (в неґативному значенні цього слова). Щоправда, зустрівши мене в Києві в 90-і роки, вона попросила у мене пробачення за ті свої колишні характеристики. І думаю, це було зроблено цілком щиро; якщо б не так, вона легко могла б уникнути цієї розмови зі мною, не «впізнавши» мене під час зустрічі на Майдані Незалежности.

І все-таки я відчував, що більшість студентської молоді була солідарна зі мною у цьому моєму поцінуванні рідної культури та мови. Безперечно, важливою обставиною було те, що більшість студентів були вихідцями з Західної України. Але мене тішило, що мою позицію розуміла і приймала не тільки молодь Західної України. І не тільки українці, а й ті, що належали до національних меншин. На той час я мислив, що проблема національних меншин може бути розв’язана на рівні культурно-персональної автономії. Одне слово, мій інтернаціоналізм принципово відрізнявся від офіційного. Все ж, мабуть, на Сході чи на Півдні я мав би серйозні конфлікти. Там довелося б докладати значно більших зусиль, аби люди змогли визнати, що в основі їхнього ставлення до української культурної самобутности і мови лежать стереотипи нетерпимости, виплекані російським шовінізмом. І, можливо, я б там наразився на непереборні перешкоди в своїй викладацько-просвітницькій діяльності.

Мені назавжди врізалась у пам’ять та увага, з якою студенти слухали мої лекції з етики. Ніколи вже потім я не мав такої настороженої студентської авдиторії. Мені здавалося, що студенти відчували мою ризиковану відвагу: певне, відчували, що я почуваюсь на трибуні як в окопі — мої натяки були занадто прозорими. Тиша в авдиторії була сповнена напруги.

* * *

Іноді я наражався на несподівану, непередбачувану реакцію студентської авдиторії. Протягом якогось часу читав деякі теми з історичного матеріалізму (мав можливість відібрати теми, які б я хотів прочитати). На одній із лекцій, присвяченій критиці ревізіоністських суспільних концепцій, вдавався до широких цитувань із текстів «ревізіоністів»: про бюрократію як клас, про відсутність демократії, а, отже, справжнього соціалізму в СРСР і т. д. Але ось після кожної цитати, спочатку кілька голосів, а потім хором студенти стали повторювати слово «правильно». Продовжуючи читати, я думав, як завершити своє цитування, убезпечивши студентів і самого себе від неминучих «розслідувань». Тож сформулював свій висновок приблизно так: «Я розумію вашу гостру реакцію як вияв вашого неприйняття таких вад нашого суспільного життя, як бюрократизм, надмірний централізм тощо». Можливо, як це було прийнято в тодішній ситуації, я говорив про необхідність демократизації суспільного життя, оскільки справжній соціалізм немислимий без демократії і т. п. Одне слово, ідея соціалізму з людським обличчям. В душі я був, звичайно, радий за своїх студентів, я їх справді любив та був вдячний їм за їхнє розуміння підстекстів моїх лекцій.

Добре було те, що викладання в Тернопільському медінституті було позбавлене дріб’язкової опіки: в цьому я великою мірою завдячую передусім тодішньому завідувачу кафедри Чернявському Ф.Ф. Він звичайно демонстрував велику принциповість, і його гучний голос, коли він когось «наставляв», було чути на весь коридор. Оскільки мав звичку в якихось ситуаціях вичитувати цим же «гучним» голосом викладачів, то деякі з викладачів нашої кафедри марксизму-ленінізму вступали з ним у гостру суперечку. Мабуть, разів зо два за весь час мого викладання він спробував розпочинати такі розмови зі мною. Але я свідомо обрав позицію спокійно вислухати його, щоб коли він нарешті викричиться, так само спокійно пояснити свою позицію в якомусь питанні. Відчуваючи, що йому мене не вдалося «завести», він переходив на нормальну розмову. Як потім я переконався, ці вичитування виконували захисну, демонстративну роль. Для мене важливо було зберегти хоча б відносну можливість включати в свої лекції просвітницькі вставки, в яких я фактично прагнув підважувати, у міру можливого, певні стереотипи офіційної ідеології. І те, що Чернявський не обтяжував мене контролем над змістом моїх лекцій, було найважливішим для мене. Все ж моє зволікання зі вступом до партії він не міг терпіти. «Переконав» мене бездоганним арґументом: «усі викладачі кафедр марксизму-ленінізму є ідеологічними працівниками». Раз так, то так. Він та Леонід Каніщенко, секретар партійної організації Інституту, і підписали мені рекомендацію для вступу в партію. Найважливішу ж роль все таки відіграли майже одностайні похвальні відгуки студентів на мої лекції. Це дозволяло мені досить вільно будувати курс, фактично нехтуючи змістом офіційно затверджених програм.

Почав також читати курс естетики, але не встиг його виробити. Вирішив заснувати гурток естетики. Студенти виявляли цікавість: прагнув організувати прослуховування на гуртку творів класичної музики, одначе на перешкоді був брак якісної аудіотехніки.

* * *

Взаємини зі студентами. Стінгазета. У мене справді встановилися дуже дружні взаємини зі студентами. Важливим і навіть дорогим для мене знаком такої взаємності став пам’ятний для мене вечір, коли велика група студентів одного з курсів, на якому я читав лекції, напросилась до мене в гості. І ось одна із кімнат двокімнатної нашої квартири (матір на той час я вже забрав до Тернополя) була заповнена молоддю. Ми говорили та співали пісні. На жаль, змушені були це робити не на повну силу свого молодого голосу, бо в сусідній кімнаті була хвора мати. Але для мене ця гостина і цей вечір залишився в пам’яті як один із дорогих спогадів.

Завідувач кафедри оцінював мої взаємини зі студентами як «панібратські». Наскільки пригадую, це слово було вжито ним у ситуації, яка могла б призвести до мого звільнення (якщо б на його місці була інша людина). Сталося це так. Мабуть, передусім Тернопільський обком комсомолу наполягав на своїй кандидатурі з-поміж студентів на посаду секретаря комсомольської організації інституту: це був, одначе, молодик, якому студентський колектив не симпатизував. Я був присутній на зборах, де мали вибирати, і вже знав настрої студентів. На зборах були присутні ректор інституту, секретар партійної організації (ним був тоді завідувач нашої кафедри) і жінка, яка представляла Тернопільський обком комсомолу — отже, дуже впливові люди. А все ж, якщо не помиляюсь, деякі зі студентів (не зважаючи на дуже наполегливі рекомендації «начальства»!) все-таки виступили проти запропонованої кандидатури. Але «начальство» наполягало на своєму. Я відчував, що студентів ґвалтують: студенти вступили в конфлікт з принципом «демократичного централізму». І в цій ситуації, діючи скоріше спонтанно, я підняв руку і одержав можливість сказати слово з трибуни. Говорив різко, звертаючися зумисне до завідувача кафедри, хоча, наскільки пригадую, більшою мірою саме ректор наполягав на цій кандидатурі. Після мого виступу стало ясно, що студенти «завалять» кандидатуру, як і сталося. Але, до чести Чернявського, він не оцінив цей мій випад проти нього як підставу, щоб змінити своє ставлення до мене та мститися мені.

Варто тут згадати добрим словом Леоніда Каніщенка, доцента кафедри, викладача політичної економії, він протягом якогось часу був секретарем партійної організації інституту. З його ініціативи я очолив редколегію студентської стінної газети. На той час я вже знав деяких здібних студентів з відповідним ідейними орієнтаціями. Отож зібрався невеличкий гурток однодумців: Георгій Петрук-Попик (на той час уже поет, а пізніше громадський і політичний діяч), Степан Бабій (на той час поет-початківець, пізніше публікував свої поезії, тепер голова Вінницької обласної організації Спілки письменників), Ярослав Боднар (художник, тепер завідувач кафедри патанатомії) та ін.

До нас газету робили дуже просто: вставляли вузенькі смужки паперу в дерев’яний каркас, готовий трафарет з назвою газети. Ми зняли цю дерев’яну конструкцію і розташовували наш матеріал на великому шматку ватману з добрим художнім оформленням. Велику частину нашої газети ми відводили під літературну сторінку, куди вміщували переважно поезію Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча тощо. Старалися вибирати вірші з патріотичним змістом. Втім, через деякий час ця наша діяльність стала об’єктом уваги з боку КҐБ. Одного разу Леонід викликав мене на «розмову». Коли я зайшов в кімнату, то побачив там незнайомого чоловіка середніх літ. Не пригадую, як він представився мені і як розпочав свою розмову. Пригадую тільки, що він розгорнув переді мною кілька номерів наших стіннівок і почав запитувати, звідки ми брали літературний матеріал, вміщений у газеті. Неважко було передбачити таку перевірку: у відповідь я сказав, що всі ці поезії взято з книжок, опублікованих державними видавництвами. Чоловік висловив свою вимогу у формі прохання, щоб я передав (через Леоніда) йому книжки, з яких ми брали поезії для стіннівок — для перевірки. Що я і зробив.

Леонід подобався мені своїм розумним прагматизмом, за яким я відчував пошанування певних моральних цінностей та людяність. У ролі секретаря партійної організації інституту він уникав будь-якої демагогії, проводив збори, прагнучи, в міру можливого, скоротити їх у часі і розглядати тільки питання, які стосувалися налагодження освітнього процесу. Пізніше Леонід став ректором Тернопільського інституту народного господарства. А вже на початку 90-х — заступником міністра вищої та середньо-спеціальної освіти; я кілька разів тоді заходив до нього, щоб поспілкуватися.

У цій розповіді про своє викладання та взаємини зі студентами, залишаю осторонь окремі промахи, невдачі, курйозні ситуації, в які попадав внаслідок браку досвіду. Загалом мені вдалося уникнути серйозних конфліктів як зі студентами так і з дирекцією Інституту. Але згадаю про дві події, одну конфліктну, другу прикру.

* * *

Розум і релігійна віра. Конфлікт цей був спричинений історією, пов’язаною зі студенткою, (її прізвище тепер уже забув), яку підозрювали в належності до секти (наскільки пригадую, баптистів). Говорили, що її мати належала до цієї секти. Я знав цю студентку, симпатизував їй, а розмови про її «сектанство» збільшували мою цікавість до неї. Тож я зрідка спілкувався з нею, принагідно, на вулиці. Не сумніваючись в її етичності (і припускаючи, що вона справді має релігійні переконання) намагався її схилити до поцінування української національно-культурної самобутності. Вона ж у відповідь говорила, що для неї найважливіше морально-духовна основа людини. На це я відповідав, що одне другому не суперечить. І що моральний та культурно-національний аспекти особистості взаємопов‘язані.

Універсалізм християнства мислив не тільки як поцінування гідності окремої особистості та рівності всіх людей у їх гідності, а й визнання цінності культурної самобутності кожного народу. Любов до ближнього не означає вимогу, щоб інший був схожим на тебе самого. Це, з мого погляду, елементарні істини християнства. Але і досі не тільки в практиці Російської Православної Церкви, а й у російській православній теології і філософії не подолані наслідки того, що Бердяєв у «Джерелах і смислі російського комунізму» назвав націоналізацією християнства в російському православۥї, в російській православній свідомості. Пр це свідчить нетерпимість до української культурної самобутності і, зокрема, мови, якою заражені більшість прихильників Української православної церкви Московського патріархату. За тим стоїть не утвердження християнських цінностей, а орієнтація на народобожжя (на поглинання слабшого народу дужчим). А в ширшій перспективі маємо справу не з християнством, а з діяльністю, націленою на побудову Нового Вавілону. Дивує те, що в сучасній Україні також різного роду християнські секти поширюють релігійну літературу переважно російською мовою.

Отож, одного разу мене викликає до себе Чернявський і каже, що я повинен прийняти іспит у згаданої студентки. А оскільки вона має релігійні переконання, то поставити їй «незадовільно». Було очевидно, що за тим стояла чиясь ініціатива виключити студентку з інституту. Може, ця ініціатива і не виходила від дирекції медінституту. Щоб виключити з інституту, потрібно було поставити їй кілька (здається, не менше трьох) незадовільних оцінок, байдуже з яких саме предметів. Але, мабуть, викладачі медичних наук не піддавалися умовлянням: студентка навчалась на «відмінно» і «добре». Іспит з атеїзму найбільше годився, щоб досягти мети. З того, що Чернявський звернувся до мене, я зробив висновок, що викладач атеїзму Василь Іванович Шанайда відмовився ставити студентці незадовільну оцінку. В розмові зі мною він сказав, що студентка знає курс атеїзму (історія релігії, основні світові релігії і т.д.) не гірше, а навіть краще, ніж інші, включаючи також обізнаність аргументами атеїстів. Я сказав Чернявському, що відмовляюся приймати іспит з атеїзму. Через кілька днів мене викликав у кабінет заступник директора інституту і сформулював свою вимогу в категоричній формі: або я поставлю незадовільну оцінку, або ж буду звільнений з праці в Інституті. Я відповів, що і за таких умов відмовляюся приймати іспит. Погроза про звільнення не була виконаною. Але потрібну кількість незадовільних оцінок студентці все таки поставили: занадто багато засобів тиску було в руках адміністрації – звільнення з посади, одержання квартири, захист дисертації і т. д. Пізніше про факт виключення з Інституту було повідомлено в якомусь із релігійних часописів. І, мабуть, обласні керівні органи одержали зверху якесь застереження: тим більше, що не було безперечних доказів належності студентки до релігійної общини. Раптом з обкому партії приходить жінка, яка забажала мати розмову зі мною, аби довідатися від мене, чи змушував мене хтось поставити незадовільну оцінку студентці. Я оцінив цю розмову як хід у невідомій для мене грі. А тому відмовився від розмови на цю тему. Зрештою, студентку таки було поновлено в Інституті з одночасним переведенням її, за власним бажанням, до іншого медінституту.

* * *

Не пригадую конкретних обставин, пов’язаних зі включенням мене в групу, яка мала здійснювати поїздку з метою «атеїстичного виховання». Це були регулярні поїздки груп з кількох людей, до яких залучали викладачів медичних і суспільних наук. У моїй ситуації було два можливі способи дії: перший, у моральному відношенні найкращий, – відмовитися від участі у такій акції. Це викликало б підозру, а, відповідно, спонукало б до з’ясувань, у різні способи, мого ставлення до релігії. Це б ускладнило моє викладання. Другий, гірший: добре продумати, що і як говорити. Викладачі медичних наук, щоб уникнути конфлікту з віруючими, обирали цілком невинний і випробуваний спосіб – пояснення природних причин виникнення захворювань, на противагу різного роду забобонам. Та коли ми прибули в село (назву його тепер уже забув), і в сільському клубі настала черга мого виступу, я говорив щось дуже невдало про співвідношення розуму і віри. У відповідь на мою «промову» почулися обурені голоси, що «нам цього не треба», То ж, солідарний в душі з цими переважно літніми людьми, яких зібрали на «зустріч з лікарями», залишив, присоромлений, трибуну.

* * *

Ще одне літо я пробув у своєму селі з матір’ю. Кожного разу зустрічався з Євгеном Пронюком, щоб обговорити політичну ситуацію та взяти в нього щось із самвидавських матеріалів. Мені дали обіцяну квартиру, я перевіз у Тернопіль матір, свою хату в селі ми продали. Я розумів, що їй нелегко буде в новому для неї середовищі: і справді, у дворі, за винятком однієї жінки, у неї майже не було з ким спілкуватися. Зарадити цьому я не зумів, як і належним чином піклуватися про її побут. Квартира наша була розташована в будинку недалеко від Інституту, на тодішній вул. Леніна: двері з будинку виходили у двір, навпроти було приміщення міліції.

Згадав це приміщення міліції у зв’язку з однією пригодою. Кожного разу, коли мені доводилося віч-на-віч зіштовхуватися з якоюсь несправедливістю, я відчував, що мені важко утриматись від втручання. Якось увечері, коли я проходив вулицею Леніна, то побачив поперед себе двох дебелих, добре вгодованих чоловіків, які тягли якогось хлопця: вони грубо (російською мовою) лаяли його, а той протестував (українською мовою). І хоч я не знав достеменно причини дій цих двох чоловіків, але не міг не кинутися на захист того молодого хлопця: тут, безперечно, зіграло роль національне почуття — занадто типова картина. Звичайно, я міг помилитися: мало що міг зробити цей хлопець. А все ж на хулігана він схожим не був. Як там не було, але після мого втручання, замість того, щоб щось пояснити мені, ті двоє перекинулися на мене – схопили мене за руку, заявивши: «ідемо в міліцію». Я відповів згодою, тож ми прибули у приміщення міліції навпроти нашого під’їзду. Мене запитали мою адресу та мою посаду: я сказав, що живу навпроти та щоб надовго не затримували мене, оскільки мати моя тяжко хвора. Хтось із міліції вирішив перевірити правдивість моїх свідчень, пішов на квартиру, Повернувся звідти з матір’ю, яка вирушила до міліції виручати мене. Їй, із її серцевою хворобою, якраз не вистачало тільки цих хвилювань. Але ставлення до мене різко змінилось після того, як я сказав, що є викладачем кафедри марксизму-ленінізму (ідеологічний кадр обкому партії!). Отож ми залишили приміщення міліції.

* * *

Трапилася нагода поїхати на курси підвищення кваліфікації на шість місяців до Київського університету, і я з матір’ю вирушив до Києва. Мені виділили місце в гуртожитку на вул. Чигорина, а матір, на щастя, прийняли наші родичі (моя двоюрідна сестра Галя, донька тітки Федори). Я радів з того, що до матері вони ставилися дуже добре і вона мала можливість спілкуватися зі своїми родичами. Йшов уже 1965 рік, відбулися арешти, про які стало відомо передусім завдяки книзі В.Чорновола «Портрети двадцяти злочинців». Моє навчання на курсах полягало у відвідуванні лекцій та підготовці до здачі кандидатських екзаменів. За час навчання я здав кандидатські екзамени з філософії та іноземної мови.

Повернувся в Тернопіль, коли Ігоря Ґерету уже було звільнено зі слідчого ізолятора. З ним я майже не спілкувався (як, до речі, також з іншими «засвіченими» особами в Києві). Це б тільки заважало робити щось корисне — передусім мав на увазі свою студентську авдиторію та поширення самвидаву. Ігорю якраз і не треба було пояснювати цей «поділ праці». Навпаки, він самостійно продумав корисність такого поділу. Це я зрозумів з однієї його фрази, сказаної мені під час випадкової зустрічі: він йшов у невеличкому гурті центральною площею Тернополя і, можливо, в цій компанії був хтось із моїх знайомих, бо я на кілька хвилин приєднався до них. Пригадую його фразу про те, що маю добру можливість впливати на свідомість студентів і що це дуже важливо. Ми зрозуміли одне одного без зайвих пояснень.

Після звільнення Ігоря Ґерети зі слідчого ізолятора трапилася нагода коротко поговорити з ним. Такою стала випадкова зустріч у вестибюлі Тернопільського театру. Пригадую, Ігор, як тільки я заговорив з ним, негайно вжив застережливих заходів, перевівши мене у безпечніший закуток вестибюля. З Ігорем ми зустрілися лише під час нашої поїздки (моєї з Вірою) до Тернополя (1999), і обидва були дуже раді цій нашій зустрічі після перерви в кілька десятків літ.

* * *

Несподіванкою для мені було повідомлення, одержане мною з Київського університету від Павлова В. Т. Він повідомляв, що є можливість вступити в аспірантуру (стаціонар) на наступний навчальний рік (з вересня 1966 р.) на кафедру етики, естетики та логіки, зі спеціальности логіка. Таку перспективу я, звісно, оцінив як привабливу для себе. Я майже не мав можливости займатися науковою працею: велике педагогічне навантаження поглинало майже весь мій час. Але не уявляв, як зможу в Києві розв’язати проблему з житлом. Адже мав забрати до Києва також матір. Перевагою моєю було те, що розмір аспірантської стипендії, за тодішніми правилами, був досить високий – вищий для тих, хто вступав в аспірантуру після праці. Та все ж її було замало для винаймання квартири і для харчування.

Все ж таки відіслав документи, а потім одержав виклик для складання одного вступного екзамену — зі спеціальности (логіки). Два іспити я склав на «відмінно» на курсах підвищення кваліфікації. Все ж до початку навчального року я не одержав повідомлення про зарахування і вже приступив до викладання. Та в середині вересня Чернявський раптом передав мені повідомлення про зарахування в аспірантуру. Але при цьому поставив вимогу: мене відпустять тільки за умови здачі квартири. Звичайно, я не був певен, що повернуся знову парацювати в Тернопільський медінститут. Але я міг би залишити квартиру за собою, здавши її якомусь квартиранту. Втім, думаю, це було б непросто і призвело б до ускладнень: потрібна була б тяганина і невідомо, чим би вона скінчилась. Одне слово, я вибрав легший шлях. Щоправда у мене були деякі сподівання на своїх родичів у Києві — на тітку Василину та на брата Павла. Сестра Люба не мала можливости поселити маму в себе в однокімнатній квартирі.

А між тим мені було шкода розлучатися з Тернополем, містом, яке мені дуже сподобалося – людьми, архітектурою, озером, відсутністю великих заводів. Шкода було залишати і своїх студентів. Була ще одна суто особиста та інтимна обставина, втім, дуже неясними були перспективи мого одруження. Пізніше своє рішення про припинення наших взаємин я прийняв в емоційно навантаженій ситуації: у зв’язку зі поширенням самвидаву я завжди відчував присутність загрози. Щоразу виринало питання: яка жінка, ставши моєю дружиною, може пройти крізь життєві ускладнення (включаючи мій можливий арешт), як зможе витримати випробування. На це здатна не кожна жінка. І хоча така перспектива була тільки вірогідною, але в суспільній атмосфері наростали тенденції, які підказували мені, що цього не уникнути.

Розділ VI. Аспірантура (1966-1969). Інститут філософії

(1970-1972)

Якщо про духовний розвиток людини можна судити з того, як вона осмислює своє життя, то, очевидно, так само про народ можна судити з того, як він пам’ятає і розуміє своє минуле.

Євген Сверстюк. Собор у риштуванні.

1. Аспірантура (1966-1969)

Побут. Отож, прибувши до Києва з запізненням на місяць, з 1 жовтня я був зарахований в аспірантуру при кафедрі етики, естетики та логіки Київського університету зі спеціальности логіка. Побутовий бік мого життя під час перебування в аспірантурі виявився нелегким. Спочатку тітка Василина погодилась, щоб мати жила в їхній квартирі. Сам же я поселився в гуртожитку на вулиці Ломоносова. Але незабаром змушений був шукати якоїсь квартири для нас двох. Навіть тепер шкодую, що не зважився зняти дорожчу квартиру, бо остерігався, що залишиться занадто мало коштів на наше харчування. На якусь допомогу я не міг розраховувати: сестра Люба на той час не мала можливости нас суттєво підгримувати.

Тож погодився на пропозицію Євгена Пронюка – зняти невеличку кімнатку на мансарді одного з приватних будинків на вул. Баумана, недалеко від будинку Пронюків. Перевага була у легкості спілкувань з Євгеном: квартира Пронюків і раніше була місцем наших зустрічей. Хочу висловити свою вдячність Галинці Дідківській, дружині Євгена, та нині вже покійній Галині Полікарпівні за їхню доброту, за доброзичливу атмосферу, за страви, якими жінки старалися мене пригостити. Кімната, яку я зняв, на жаль, виявилася холодною. І мати, тіло якої отікало, зазнавала додаткових страждань. Залишаючи її на день, щоб працювати в читальній залі, я докоряв собі за цю її залишеність.

Десь у перші місяці 1968 року стан здоров’я матері значно погіршився. Потрібне було стаціонарне лікування. Становище ускладнювалось відсутністю у матері київської прописки. Але господар будинку, в якого ми наймали кімнату, зумів домовитись, аби матір відправити в одну із лікарень у Пущі Водиці. Влітку лікарі сказали, що не можуть чимось зарадити і не можуть більше тримати матір в лікарні. А господар будинку ще перед тим попередив, що не зможе надалі здавати кімнату для нас. Брат Павло в цій ситуації погодився забрати матір до себе. Іншого виходу, власне, і не було.

Братова «хрущовка» мала дві кімнати (одна зовсім маленька), туалет, суміщений з ванною, крихітні прихожу та кухню. Братова сім’я – брат, його дружина і син-старшокласник Вітя – мали якось розміститися, аби дати притулок для матері. Тож брат з дружиною спали в маленькій кімнаті, матір же помістили в більшій, в ній стояло також ліжко мого племінника Віті.

Вітя, на той час старшокласник, розмовляв російською мовою зі своїми батьками, які вдома розмовляли тільки українською. Я з ним згодом став говорити про національні проблеми, давав деякі самвидавські матеріали, в одній із ситуацій він зберігав їх. Але він так і не зміг подолати свою мовну звичку і перейти на користування українською мовою поза шкільними уроками. Уже після мого арешту його підхопили якісь кримінальні елементи, він був засуджений. Після повернення з ув’язнення я застав його в становищі, яке, зі слів його матері, полягало в тому, що старі «друзі» чи нові, набуті в ув’язненні, намагалися його до чогось «прилучити». Катерина, його мати (брата Павла я вже живим не застав) намагалася замикати його в квартирі, щоб уберегти від цих «друзів». Одного разу його знайшли мертвим внизу під будинком: не думаю, що його падіння з балкона стало наслідком його намагання вибратися з квартири. Більше схиляюсь до того, що це було самогубство. Чи було до цієї життєвої історії причетне КГБ? Неможливість мати надійні «підстави» для відповіді на це питання неминуче розширювало обсяг підозр. Так чи так маємо справу з трагедією.

У матері набрякали ноги, шкіра тріскалась, потрібно було через години дві-три перемотувати, а марлеві бинти вивішувати на балкон для просушування. Цю морочливу справу не могли робити брат чи невістка, вони працювали. Тож я змушений був поселитися в кімнаті поряд з матір’ю, спав на розкладачці. У кімнаті стояв великий (ламповий) радіоприймач: я намагався хоча б уривками слухати повідомлення «ворожих» голосів про події в Чехословаччині – «уривками», бо це заважало матері. 6 вересня 1968 року мати померла: на прощання простягла мені руку. На похорон прийшли з моїх друзів Олександр Погорілий та Вадим Скуратівський. Час, що лікує кожного з нас у таких ситуаціях, зрештою таки пригасив гостроту переживань. І гострі жала спогадів, що цілять у почуття вини, притупились. Лишалося дякувати за народження і виживання, за дар духовних первнів, котрий називають даром Божим, часто забуваючи, що той Божий засів передає нам земна жінка.

Співробітники кафедри виявили увагу, зібрали гроші, аби допомогти мені. Я вдячний їм за цю доброту. Протягом деякого часу після смерти матері я жив у гуртожитку на Ломоносова. Потім Вадим Скуратівський запропонував мені поселитися на квартирі, яку він знайшов на вул. Коцюбинського, 15. Господиня, Людмила Васильєва, займала дві кімнати, одну з яких погодилася здавати нам. Це була невеличка кімната з двома ліжками, одним вікном. Настав час відносно стабільного мого навчання в аспірантурі. У цій кімнаті я прожив до одруження.

* * *

Одруження. З Вірою Гриценко я познайомився наприкінці свого навчання в університеті. Від часу тієї першої зустрічі до 1970 року ми бачилися випадково один чи два рази. У мене тоді виникло почуття симпатії: вона мені запам’яталася своїм ідеалістичним умонастроєм, здавалася мені заглибленою у світ своїх думок і мрій. У 70-71-х роках ми зустрічалися часто. Мені імпонувала не тільки її громадянська і національна самосвідомість, а також її вперта непіддатливість зовнішньому тиску. У той же час її спілкування з людьми завжди сповнені добросердечности та доброчинности – готовности допомогти іншим. Здійснення свого громадянського обов’язку вона, як і я, вбачала у просвітництві: це, мірою своїх сил і можливостей, вона робила в своїй педагогічній діяльності. Тут вона виявляла мудрість, уникаючи конфліктів зі шкільним начальством, якщо це давало можливість впливати на свідомість учнів.

У день оформлення шлюбу, 6 червня 1971 року, ми прийшли до пам’ятника Шевченка покласти квіти. Шосте число виявилось пророчим, бо через рік і один місяць, 6 липня, ми розлучились надовго. Одружившись з Вірою, я переселився в її кімнату – одну з багатьох, розташованих у довгому коридорі зі спільною кухнею. У цій «комуналці» проживали переважно вчителі київських шкіл. Але якраз навпроти нашої кімнати жило сімейство Роговичів, Мирослав і Надійка, родом зі Львівщини. Мирослав, знавець латини, був співробітником Інституту філософії, займався історією філософії України (уже під час мого перебування в ув’язненні подружжя Роговичів переселилось до Львова). Єдине вікно нашої кімнати виходило в ліс, і з нього було видно захід сонця (будинок був під лісом, тоді останній на Дарницькому бульварі).

* * *

Спроба відсторонення. Спроба «відсторонення» – це намагання поглянути на те, як та що сказано в цих спогадах про життєву дорогу головного персонажа цієї розповіді так, ніби автор говорить про іншу особу, а не про себе. Задум цих спогадів, якщо автор керувався деяким задумом, мабуть, полягає у тому, щоб показати на прикладі одного життя, як особа, «вкинута» в реальний простір і час, прагне до особистого самовизначення. Це самовизначення включає також досягнення суспільно важливих цілей. Враження від зовнішнього світу, а також внутрішні переживання і стани. подаються у цих спогадах крізь призму суб’єктивних рефлексій. Світ, що постає у такий спосіб – тобто крізь внутрішній досвід особи, – у філософії прийнято називати «феноменальним». Спроби зрозуміти особливості власної суб’єктивности і намагання пояснити ці особливості деякими об’єктивними обставинами хоч і наявні, але основна увага автора зосереджена на внутрішньому досвіді.

Спогад – не щоденник чи інший запис «по свіжих слідах». Корисність таких записів у тому, що вони дозволяють поновити первинне осмислення зовнішніх і внутрішніх подій. Свідомість, як вказує його етимологія (зокрема, його грецькі і латинські прообрази, conscientia – співзнання) є супровідне знання: особа не тільки щось сприймає, а воднораз усвідомлює сам факт сприймання. Це супровідне знання включає «отінення» суб’єктивністю. «Отінення» думкою і почуттям маємо особливо у випадку подій, важливих для особи – тих, які з якихось причин привертають її увагу. Це «отінення» суб’єктивністю і назване тут «первинним тлумаченням». До нього належить і те супровідне знання чи «вість», яку називаємо словом «совість».

Спогад, на відміну від записів «по свіжих слідах», є повторним тлумаченням. У ньому осмислюється те, що вже було одного разу в полі нашої свідомости. Іскріння ранкових рос у ранні дитячі роки, усмішка дорогої нам людини, добродійний вчинок подруги чи друга у будь-якому спогаді являються нашій свідомості у супроводі тих сенсів, які наша суб’єктивність колись накинула на них. Перевага спогаду, як повторного тлумачення, полягає в його здатності осягнути сенси в їхніх зародках: адже їх можна помітити, якщо знаємо, що з того «виросло». Окрім того, спогад приваблює непередбачуваністю пізнішого руху наших початкових прозрінь – тих сенсів, якими ці прозріння наповнюються чи які «нанизують» на себе, як разки намиста.

* * *

В аспірантські роки головному персонажу цих спогадів якраз сповнилася третина віку. Але початок його життєвої дороги («поганий» – війна, руїна побуту і традицій) неначе наперед визначив центральну проблему його філософських зацікавлень: спробувати знайти теорію, здатну спрямувати зусилля людей супроти руйнівного натиску хаосу і абсурду в їхньому життєвому середовищі. А, отже, і в їхній душі. Йдеться не про ті елементи хаотичного чи стихійного, які є одним із джерел оновлення життєвих форм. Як «вітер», що у Б.-І Антонича «віє від століть, крилатий, вільний і неспинний». У цих спогадах переважно йдеться про хаос як джерело абсурду. Тема абсурду, втрати сенсу життя у XX ст. стає предметом уваги психологічних досліджень (напр., у так званій «вершинній психології» Франкла), у західній філософії, літературі та мистецтві. Але особливості української історії ХХ ст. надали цій проблемі національної гостроти.

Безперечно, лінія між осмисленим і абсурдним не може бути чіткою і незмінною. Більше того, відсутність готової, наперед окресленої лінії якраз і змушує особу кожного разу заново переосмислювати уже створені ідеї. Культурна та інтелектуальна традиція і Слово Боже як джерело смислу, з одного боку, та осягнення і творення нових сенсів особою, з другого, утворюють два полюси, що живлять одне одного. Відрив одного із цих полюсів від іншого загрожує абсурдом.

Тож цілком очевидно, що усвідомлення проблеми невизначености (як безформности, абсурдности і т. д.), на противагу визначеності, не є особистою знахідкою автора цих спогадів. Можна навіть зауважити, що західна цивілізація і її філософська традиція, на противагу східній (особливо індійській), високо цінує якраз визначеність. Але навіть у руслі середземно-європейської інтелектуальної традиції відповіді на проблему визначеність-невизначеність відрізнялись у різні історичні періоди та в різних напрямках філософського мислення. Адже поряд з раціоналізмом, з його орієнтацією на визначеність, супровідними течіями чи тенденціями (частіше, щоправда, периферійними) були інтуїтивізм та містицизм. І це в усі періоди, включаючи XX ст.

Суто індивідуальною особливістю автора цих спогадів можна вважати хіба що гостре усвідомлення проблеми визначеність-невизначеність у контексті української суспільно-духовної ситуації. Визначеність, представлена раціоналізмом, універсалізмом та об’єктивізмом, у західній філософській традиції зазнала в «модерну» епоху абсолютизації в дисциплінарних ідеологіях, з їхньою зневагою до інтуїтивного і суб’єктивного. Отож, якщо має бути знайдена певна рівновага між визначеністю (раціоналізмом) і невизначеністю (інтуїтивізмом, містицизмом), то це має спонукати до критичної оцінки містичних складників у східній патристиці, поєднання непоєднуваного у «барокковій людині», інтуїтивізму та спіритуалізму у «філософії серця» Сковороди тощо.

* * *

Підвищена вага суб’єктивности в українській культурній традиції представлена, мабуть, найвиразніше у переважанні уяви, почуття («сердечности»), споглядальности («все йде, все минає»), загалом естетичности. Відомо, що українців найлегше єднає пісня, а не здатність до єднання заради успішної колективної дії. Це суттєво відрізняє українську культурну традицію від культур і ментальностей тих європейських народів, що зазнали впливу західної патристики та схоластики. Яким чином, зберігши деякі позитивні елементи цієї «естетичности» і «сердечности» забезпечити набуття важливих ознак модерної нації – у цьому основна проблема. Якщо сформулювати її грубо, не вдаючись в тонші розрізнення. У Києво-Могилянській академії була спроба надолужити ослабленість раціонального первня, але цей «унійний» проект не був завершеним. Після Переяславської Ради його здійснення стало неможливим – унаслідок політичних обставин.

Гострота цієї проблеми для української ситуації останніх двох століть зумовлена процесом модернізації. Модернізація, і пов’язане з нею становлення націй, радикально змінили домодерний контекст XVII ст., в якому наявність християнських цінностей ще давала надію гармонійного поєднання різнорідного в «українській барокковій людині». У XX ст. – мірою знищення традиційної сільської культури – культурна безформність української людини, хоч би в яких термінах її характеризували («між Заходом і Сходом» і т.п.) вироджується в химеричну ментальність.

Поезія найчутливіше реаґує на українську суспільно-духовну ситуацію. Не тільки гострими, а навіть драматичними є ці реакції в поезії 60-х років: Микола Холодний (вірш «Сьогодні»), Іван Сокульський («Суне мертвий народ із відсутнім обличчям»), Григорій Чубай («Вертеп») та ін. Парадигмальним під цим кутом зору є вірш Ігоря Римарука «На тій землі» (з посвятою Богданові Бойчуку), в якому тема одержує спокійно-відсторонене завершення. Ця спокійність має своїм джерелом надію на досягнення мінімально необхідної гармонізації різнорідного в утвердженні національно-культурної самобутности. Далі слідує гротескно-шаржове переосмислення цієї теми в словесному, візуальному та аудіо-візуальному мистецтві 90-х.

І сьогодні, на початку третього тисячоліття, слово «самовизначення» – особисте, національно-культурне, політичне – дошкульно цілить у болюче місце української ментальности. Важливим складником особистого самовизначення модерної людини є національне самовизначення, від якого залежить політичне. А українська людина, як і українське суспільство, зберігає в собі суміш домодерного з модерним. При тому з домодерного виживає не краще, а гірше: феодальне поцінування вірнопідданости, віддання переваги у політиці кланово-родинному, свояцькому і реґіональному, схильність діяти «по понятіям», а не за законом і т.п. Хоч би які терміни для характеристики такої ментальности використовували – «провансальство», «малоросійство», «кайдашизм», «креольство» тощо, – в центрі уваги опиняються ті ж ознаки безформности: втеча від особистого і національного самовизначення як вибору позитивної життєвої перспективи. «...Малоросійськість означає таку внутрішньо-ціннісну налаштованість людини, такі її соціально-культурні настанови, які пов’язані з постійною готовністю до втечі від власного Я... Малоросійство є внутрішнім чинником українського буття, який спричиняє його численні злами, неусталеність і неповноту норм, розмитість вартостей та настанов, внутрішню неструктурованість...» . В одному з телевізійних інтерв’ю Юрій Андрухович зауважив, що він, звичайно ж, постмодерніст, адже всі ми сьогодні постмодерністи, бо живемо у постмодерному суспільстві. Якщо залишити осторонь відтінок жарту і сприйняти фразу серйозно, то у відповідь можна зауважити: щоб бути «після», треба мати те, після чого можна поставити слово «після».

* * *

Від теорії мовленнєвих дій до практичної філософії. Вище сказане пояснює ті суспільно-практичні мотивації, які вплинули на вибір мною інтелектуальних уподобань. Мається на увазі прихильність до аналітичної філософії як напрямку XX століття, в лексиконі якого слово «значення» є центральним. Йдеться не про якусь чергову моду. Доречніше це розглядати в контексті того ширшого культурно-інтелектуального руху, який у 60-і роки продовжував попередні зусилля подолати провінційність української культури, зумовлену політичними обставинами. Йшлося та й сьогодні йдеться про знаходження свого природного місця в широкому руслі європейської культурної традиції, в якому взаємодіють та перегукуються потоки національно самобутніх культур. Ізольованість від цього русла спричиняє брак самопізнання – аж до нерозуміння сенсів власної мови, принаймні в її інтелектуальній частині. Зрозуміло, що в такому разі рух «до Європи» означає знаходження себе. Краще, мабуть, «знаходження», ніж «повернення до себе», хоча існують очевидні втрати вже колись досягнутого. У тім числі і в пошуках шляхів національного самовизначення. Це означає утвердження своєї національно-культурної ідентичности супроти ворожих сил, зацікавлених у тому, щоб українська нація не відбулась. Але з виразним усвідомленням того, що, окрім сил зовнішніх, важливим (якщо не найважливішим) є ворог внутрішній – брак ціннісних орієнтацій, інерція, байдужість та мавпування.

У 60-і роки високе поцінування визначености думки та мовлення зумовлює гостре неприйняття мною діалектики. Ця гострота великою мірою спровокована офіційною версією діалектичного матеріалізму. У ній я вбачав продовження софістичної діалектики з її релятивізмом, яку «новий клас» використовує як засіб виправдання цинічної політичної практики. І, зрештою, вбачав у ній засіб розтління самого розуму. Включаючи руйнування підставових вартостей – важливого складника «мудрости».

Але перехід в аспірантські роки до пізнішого відгалуження аналітичної філософії – так званої філософії звичайної мови (Ordinary Language phylosophy) наражала мене на нові проблеми, пов’язані зі способом мислення, відомим сьогодні під назвою філософського постмодернізму. Адже критерії смислу в різних «мовних іграх» (за якими стоять різні види діяльности і навіть «форми життя» – Lebensformen) можуть бути різними. А тому говорити про значення чи смисл як щось єдине невиправдано: щонайбільше можна говорити про «сімейну спорідненість» різних «мовних ігор». Фактично тим самим ставилась під сумнів традиційна спрямованість філософії пропонувати цілісний світогляд шляхом апріорного синтезу висновків різних наук та видів практичної діяльности. А це загрожувало руйнуванням традиційних смислових цілостей – смислу світу, історії, людського життя тощо. Але ця проблема «розпаду смислу» радше «зависає» над моєю головою (входження в діалог модернізм-постмодернізм стає предметом роздумів тільки в 90-і роки).

Одна із перспектив виходу поза звужені межі лінґвістичної філософії полягала в переході до логіки практичного міркування. А далі і ширше – до практичної філософії, серцевину якої складає філософія вартостей та етика. Зацікавлення логікою практичного міркування стосуються вже часу моєї праці в Інституті філософії. Щасливою знахідкою для мене стала книга Девіда Ґотьєра «Практичне міркування» (David P. Gauthier. Practikal Reasoning. Oxfford,1963), що була (і досі є) в бібліотеці Інституту філософії. Зрозуміло, що книга, яку ми знаходимо чи яка випадково потрапляє до наших рук, стає важливим поштовхом для нашого мислення переважно тоді, коли відповідає на наші вже назрілі питання. Будь-яка практична дія – як індивідуальна, так і колективна – потребує урахування ситуативного контексту. Цей перехід від аналізу мовленнєвих дій до з’ясування логіки практичного міркування відповідав також моїм громадянським устремлінням: Сократова відповідь на Сократове питання.

Певний вплив на розуміння філософії під кутом зору практичної філософії здійснив екзистенціалізм. Але вадою екзистенціалізму було так зване суб’єктивне розуміння істини і цінності. Це певною мірою стосується навіть релігійного екзистенціалізму. Входити в докладнішу оцінку екзистенціалізму під кутом зору проблеми суб’єктивність-інтерсуб’єктивність тут неможливо. Важливим є інше: цей аспект екзистенціалізму наприкінці 60-х років, як буде ясно з подальшої розповіді, був усвідомлений, принаймні у вузькому колі українських інтелектуалів. Отож, якщо говорити про впливи, то на мій перехід до проблем практичної філософії вплинув не стільки екзистенціалізм, як необхідність розширити та доповнити підхід, запропонований логікою практичного міркування.

Хоча наголос на самопізнанні і самовдосконаленні є відомим мотивом філософського і релігійного мислення, але внутрішня досконалість, не зреалізована в діях, має очевидну ваду. Перебільшення ролі внутрішнього самовдосконалення маємо у стоїцизмі. З релігій у брахманізмі та буддизмі маємо явну тенденцію розглядати єднання з Богом, досягнутого шляхом медитації як останню інстанцію. Тим часом у християнстві Бог відсилає людину, яка приходить до нього, знову на Землю: адже справжня любов до Бога передбачає любов до ближнього свого. І це діяльна любов. Франціск Асізький після навернення в християнство роздає добро і йде в лепрозорії допомагати стражденним. З досвіду добре відомо, що людина, яка проводить багато часу в молитвах, не обов’язково схильна до благодіянь. Йдеться не про бездумний активізм, як це маємо зі словом «боротьба» в більшовизмі. Згадаймо Твардовського 60-х: «Борьба – они ее обожествляли с утра и до темна, и друг на друга натравляли, чтоб только шла она». Але доброчинство в багатьох випадках потребує активности – інтелектуальної, просвітницької чи проповідницької. А в критичних випадках також застосування фізичної сили заради самозахисту.

Образ архангела-змієборця символізує цю активність як боротьбу зі злом. У християнському мисленні наявна тема тираноборства: деякі із християнських теологів вважали, що народ має право скидати силою тиранів, які діють усупереч християнським заповідям. Хоча влада і має божественне походження, але владці зобов’язані дотримуватись настанов християнської етики. І хоча «діла добрих оновляться, діла злих загинуть», але вважати християнство позбавленим зорієнтованости на діяльну доброчинність, мабуть (якщо не очевидно), є хибним розумінням духу християнського віровчення. Але наявність доброго наміру має знайти доповнення у вигляді продумування передумов, які забезпечують практичну результативність доброї дії. Потрібне, отже, зважування наслідків дії, бо інакше зростає вірогідність змарнованих, «пропащих сил».

Думка остаточно стає визначеною у відповідному способі дії, яка потребує урахування контексту. Це справді так, що філософи переважно обмежуються тим, що винаходять ідеї у тиші кабінетів. Як правило, інші люди використовують їхні ідеї в практичній діяльності. Одначе в особливих ситуаціях філософ не може уникнути практичної дії. Не може внаслідок характеру своєї філософії, яка містить увагу до вибору ціннісних орієнтацій та ідею власної відповідальности за стан суспільства і хід історії. Отож у своїй інтелектуальній еволюції вбачаю три основні переходи: від теорії мовленнєвих дій до логіки практичного міркування, а далі до практичної філософії, серцевину якої складає філософія цінностей як основа для обґрунтування етики. Але перехід до практичної філософії, яка, окрім філософії цінностей, включає також теорію комунікативної дії і філософію розуміння (герменевтику) – це вже період 90-х років. Щоправда, навіть спотворена редагуванням стаття «Критика сцієнтистських концепцій науково-технічного прогресу» вказує на цей перехід до філософії цінностей. .Але у час своєї аспірантури та протягом півтора року 70-х років, я вже був змушений використовувати логіку практичного міркування в своїх практичних діях, якщо говорити з відтінком іронії.

* * *

Спілкування. Завідувачем кафедри етики, естетики та логіки був В’ячеслав Кудін. До мене він ставився «нормально»: я не відчував з його боку якоїсь недоброзичливости. Та оскільки я займався логікою, а не естетикою, то був на периферії його уваги. У студентські роки я слухав лекції Кудіна з естетики. Більшість студентів сприймали їх з цікавістю, хоча після лекції важко було сказати, що вона тобі дала. Кудін володів лекторською майстерністю, вмів підбирати цікаві епізоди з життя мистців, але естетика і філософія мистецтва – у сенсі певних концепцій та ідей – була майже відсутня в його викладах.

Але на той час, мабуть, і не було людини в Україні, яка могла б на відносно доброму рівні читати курс естетики та філософії мистецтва. Маю на увазі викладача, який міг би, з одного боку, забезпечити відповідний рівень теоретичности, а, з другого, наблизити теорію до практики мистецької творчости. Відсутність таких людей – наслідок погрому. Його розмах був значно більшим, ніж у Росії, хоча і там про Бахтіна «згадали» лише в 60-і, тільки з середини 60-х почали друкувати його твори. Отож впровадити елементи теорії та забезпечити практичну зорієнтованість естетичних студій стало тим завданням, що його мало виконати молодше покоління науковців. На кафедрі тоді розпочинали свої естетичні студії Анатолій Канарський (1936 р. нар.) та Лариса Левчук (1940 р. нар.), моя однокурсниця.

Як переважна більшість аспірантів, я працював у читальній залі для науковців на другому поверсі жовтого університетського корпусу на Володимирській. За допомогою близьких своїх друзів поступово окреслив коло тих аспірантів та науковців, яким міг довіряти і які довіряли одне другому – у спілкуваннях, що виходили поза межі суто професійних зацікавлень. Це були не тільки аспіранти, а й науковці, що постійно чи епізодично працювали в науковій бібліотеці. Спробую спочатку дати короткі характеристики особам, взаємини з якими тоді визначали простір моїх інтелектуальних спілкувань, включаючи також оцінку тогочасної ідеології та політики. В інтелектуальних спілкуваннях, що виходили поза межі моїх професійних зацікавлень (семантика), найперше місце належить Вадиму Скуратівському та Олександру Погорілому.

* * *

Вадим Скуратівський. Відомою особливістю Вадима Скуратівського є широкий розмах інтелектуальних та культурних зацікавлень: від конкретного мистецтвознавства до філософії. Окрім того, характерною його особливістю є виняткова пам’ять. Мене він спонукав до культурних вражень, принагідно запрошуючи подивитися цікавий фільм (такої нагоди він не пропускав; шкода, але я рідко користувався цими його порадами). В читальній залі, вишукуючи щось для себе, він «підкидав» мені те, що, з його погляду, мало б зацікавити також мене. Пам’ятаю, він звернув мою увагу на деякі номери «Літературно-наукового вісника», зокрема на номер зі статтею Донцова про Леніна. Окрім того, скориставшись його підказками, я прочитав, окрім творів Бердяєва, деякі інші твори з російської філософії кінця XIX – початку XX століть (Розанов, Сєргєй Булґаков, Шестов, Мережковський). Він також порадив мені прочитати «Слова і речі» Фуко.

Читання російської філософії в аспірантські роки поглибило мої раніші зацікавлення Толстим та Достоєвським. Я цінував релігійно-філософські шукання в російській літературно-філософській думці – страждальне, іноді навіть хворобливе сумління, започатковане Гоголем. Якійсь частині моєї душі це було та залишається близьким. І все ж російська філософія не задовольняла мене своїм стилем: вільним, а часто недбалим ставленням до значення слів, туманністю, символічністю, схильністю до есхатологічних видінь.

Інтелектуальний вплив Вадима на мене, з мого сучасного погляду, передусім полягає в посиленні уваги до культурного і суспільно-історичного контексту ідей. Вадима я сприймав як людину драматичного способу мислення, що перегукувалося з особливостями його особистости, його екзистенцією – з перепадами настрою, зі схильністю скептично оцінювати сучасне та з песимістичними візіями майбутнього. З допомогою інтелектуальної рефлексії він прагнув подолати будь-який різновид недоброякісної тенденційности – звуженості поглядів чи оцінок, джерелом яких є переважно обставини особистого життя, обмеженість досвіду та поінформованости.

Попри свою широку ерудицію, Вадиму не був властивий інтелектуальний снобізм. Він високо цінував моральний складник української традиційної (сільської) культури – на противагу деяким сучасним ерудитам. Вадим не любив тотальностей, тотальних характеристик. Чутливість до неоднорідности, складности дозволяла йому знаходити щось позитивне в людях, у текстах та явищах, які не піддаються однозначній оцінці. Відраза до загальнопоширених спрощених стереотипів спонукала його наголошувати щось, що не вкладалося в стереотип. Попри своє добре знання російської літератури, він завжди критично ставився до імперських тенденцій у російській культурі та ментальності. Ця критична наставленість виявилась і в 90-і роки – зокрема в його критиці оновлених версій євроазійства. Відомими є його зусилля протидіяти примітивним стереотипам у тлумаченні явищ української культури: показовим прикладом цього стала його стаття «Шевченко в контексті світової літератури», написана ним, коли він був у складі редколегії журналу «Всесвіт» (після публікування цієї статті був звільнений з редколеґії). Ставлячись із повагою до самобутности будь-якої культури, він принаймні в 60-і – на початку 70-х років (і, мабуть, також пізніше) тримався позиції, яку я умовно позначав як «лібералізм», навіть з деякими схильностями до анархізму. Це, зокрема, пояснює його тодішню двомовність; тільки згодом він перейшов на принципову підтримку української мови своєю мовною поведінкою.

Вадим не любив апріорно вибудованих конструкцій, його більше приваблювала різноманітність життя, його суперечлива та складна динаміка. Ця динаміка включає і нездійснені можливості, втрачені перспективи: це знайшло своє продовження в 90-і роки — в його книзі «Історія та культура» та в його авторських телеоповідях. Осмислення історії стає збідненим, а отже, у певному осягненні, хибним, якщо мислення та уява не тримає в полі зору можливі, але втрачені варіанти історичного розвитку. В осмисленні історичних подій ми повинні прагнути розглядати їх у контексті якомога багатшого набору перспектив. Якщо історик тлумачить історію під кутом зору єдино можливого її «ходу», то таке осмислення історії збіднює не лише минуле, а й сучасне: воно прирікає нас на пасивність, знімаючи з нас відповідальність за вибір майбутнього. Це не означає цілковиту довільність історичних інтерпретацій: дана історична ситуація накладає межі на вибір реально можливих варіантів розвитку. Але втрачена можливість звужує простір майбутніх реальних можливостей.

Мислення Вадима скоріше історичне, наративне, драматичне. Коли я говорив про певний принцип чи якусь теорію, він віддавав перевагу якомусь факту, який не вкладався в мою теорію. Він протиставляв моєму принципу чи конструкції якщо не факт, то гумор або іронію. Але від деяких наших сучасних «постмодерністів» він відрізнявся тим, що його критицизм ніколи не був критицизмом деякого чистого Я, яке вивищувалося понад світом. Навпаки він завжди відчував себе зануреним у цей світ, і те, що в ньому відбувається, ставало джерелом його особистих переживань. Його не приваблювала інтелектуальна риторика, за якою він не почував щирости, роботи сумління, драматургії життя. Протягом наших спілкувань у 60-і роки він мав мужність не тільки читати український та російський самвидав, а й передавати його іншим. Сьогодні я спілкуюся з Вадимом епізодично, але, думаю, принаймні дещо з того, що тут сказано, залишилось незмінним у його характері і способі мислення.

* * *

Олександр Погорілий. Серцевину інтелектуальних зацікавлень Олександра Погорілого – мого однокурсника (вже після моєї річної перерви в навчанні) була спочатку філософія Мартіна Гайдеґера та Карла Ясперса, а потім «розуміюча» соціологія Макса Вебера (у 90-і роки публіковані вибрані твори Вебера в його перекладі українською мовою). В свої аспірантські та інститутські роки я часто зустрічався з Олександром, бував у нього вдома, мав почуття глибокої симпатії до Василини, дружини Олександра. Вона мала філологічну освіту (закінчила український відділ філологічного факультету Київського університету), займалася математичною лінґвістикою.

Саме в коментуванні Олександра я вперше і познайомився з ідеями Гайдеґера (Олександр мав фільмокопію книги Гайдеґера «Sein und Zeit», виготовлену в Москві). Думаю, важливими були також наші розмови про важливість культурного контексту в поясненні суспільних інституцій та суспільної динаміки, властиві для соціології Вебера. Олександр зацікавився Вебером під впливом інтелектуальної біографії Вебера, написаної Ясперсом. Урахування культурного контексту накладало обмеження на досягнення універсальних узагальнень, які б ґрунтувалися на наявності деяких базових потреб чи економічних структур. Відомо, що з цим пов’язана ідея «ідеальних типів» Макса Вебера.

Олександр спілкувався з людьми, близькими за інтелектуальними уподобаннями у Москві. Розповідав мені про тенденції та настрої в середовищі московських соціологів, філософів, культурологів – таких інтелектуалів, як Юрій Давидов, Піама Гайденко та ін. Він уважно стежив за культурним життям в Україні, захоплювався поезією Симоненка, Драча, Ліни Костенко, Вінграновського. Це було не тільки захоплення. Він тонко аналізував естетичні особливості кожного поета, відзначав оновлення поетичного стилю тощо. Високо цінував громадянський подвиг людей, які оприлюднили у самвидаві свої твори – Дзюби, Чорновола, Сверстюка, Мороза. Твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ми в своїх розмовах оцінювали як написаний в жанрі єресей, з майстерним використанням способу цитування. Та виявленні суперечностей у підході до національного питання в «марксизмі-ленінізмі». Питання про те, був чи не був Іван Дзюба «насправді» марксистом-ленінцем, ми навіть не обговорювали. Воно здавалося нам недоречним з огляду на інтелектуальний рівень автора. Не можна було припускати, що автор не знає різних оцінок марксизму чи, тим більше, ленінізму. Оцінка суспільних наслідків від реалізації Марксових ідей у статті Франка «Що таке поступ?» (фраґменти, вилучені з цієї статті в офіційному виданні, поширювались у самвидаві) була цінною саме тому, що була зроблена до більшовицького застосування цих ідей. І, отже, Джілас у книзі «Новий клас» (опублікована російською мовою в Нью-Йорку в 1957 році) неначе розвиває і конкретизує передбачення Франка.

У час, коли я вже був співробітником Інституту філософії, Олександр працював в апараті ЦК КПУ і після суду над Валентином Морозом передав мені копію його листа, адресованого до офіційних органів, написаного напередодні суду (я, своєю чергою, тоді передав цей текст Євгену Сверстюку). Після мого арешту мав клопоти з пошуками праці. Олександр не тільки сам читав самвидавські твори, а й передавав їх іншим. Але під час наших розмов у 90-і роки він дуже критично оцінював свою тодішню поведінку, засуджував себе за непослідовність та брак громадянської мужности.

Насправді ж біда українського суспільства не в тому, що в ньому бракувало людей, здатних на самопожертву. А в тому, що велика верства української інтеліґенції, перебуваючи в полоні страху та інерції, не здатна була робити позитивні кроки хоча б у межах можливого. Коли відносно невелика група інтелектуалів готова була ризикувати своїм суспільним становищем, основна маса інтеліґенції не робила найменших кроків у громадянській та національній просвіті народу. Зі спостережень моєї дружини, яка викладала українську літературу в київських школах, якщо хоча б один учитель чи вчителька (і частіше якраз учителька) на весь вчительський колектив провадили громадянську і національну просвіту, використовуючи наявні можливості – тобто діючи у межах майже дозволеного – то і це вже добре. Приблизно така ж ситуація була і в середовищі вузівських викладачів.

* * *

Сергій Васильєв. Із Сергієм Васильєвим я був у дружніх взаєминах зі студентських літ, він був моїм однокурсником. Коли я взяв академвідпустку, восени пізно ввечері хтось постукав у вікно. Спросоння я подумав, що це мати повернулася з Києва (коли вона їздила з ряжанками до Києва, то поверталась пізно ввечері). Насправді ж мати була на стаціонарному лікуванні в Обухові, я ж перебував у пригніченому стані. І раптом – Сергій. Коли я був в ув’язненні, то зі співробітників Інституту філософії саме він відвідував дружину з дітьми. У мої аспірантські та інститутські роки я йому передавав самвидавські матеріали, нас поєднували також спільні професійні зацікавлення – семантика. Особливістю його характеру є доброзичливість і відкритість – недогідлива прямота суджень і оцінок. Своє почуття гумору він використовував також, щоб покепкувати над деякими вадами мого характеру та над виявами мого романтичного ідеалізму.

Уже після повернення з ув’язнення наші розмови часто стосувалися семіотики, значення і смислу та філософії мови. Але ми обговорювали також суспільні та політичні проблеми. Сергій очолив інститутську організацію Народного руху: жартували, що «Васильєв розвалив інститутську партійну організацію». З Руху він вийшов під час перетворення його в партію. Після повернення з ув’язнення я довідався, що Сергій захопився фотографією: спеціалізувався на психологічному фотопортреті, особливо любив фотографувати дітей. Під час мого перебування в ув’язненні він зробив дуже гарні фотографії доньки Мирослави та сина Оксена. У 90-і роки зробив також знімки моєї «парсуни», які мені подобаються якраз своїм «психологізмом». Сьогодні на пенсії і займається вихованням своїх онуків, випробовуючи свої здібності в галузі сімейної педагогіки.

* * *

Андрій Катренко. З Андрієм я познайомився ще в студентські роки. Він навчався на історичному відділі історико-філософського факультету. Його біографія типова для дівчат та юнаків, народжених у сільській родині (с. Байбузи Черкаської области), яким властиві різнобічні зацікавлення і працьовитість. Закінчив із відзнакою Корсунь-Шевченківське педагогічне училище, оволодівши грою на скрипці та ще кількох музичних інструментах (в університетському оркестрі народних інструментів грав на домрі). Після закінчення університету (з відзнакою) одержав призначення на працю в Державному архівному управлінні при Раді Міністрів УРСР – це в закутку Софіївської площі (тепер там Центральний державний архів літератури і мистецтва). Перші наші розмови в студентські роки стосувалися музики. Якраз наслідуючи приклад Андрія, я почав збирати колекцію грамплатівок з записами класичної музики. Окрім того, він цікавився українською і світовою літературою. Отож, мав ренесансний розмах зацікавлень і цим вписувався в коло людей, охоплених спрагою знань і духовного пробудження.

В аспірантські роки наші розмови стосувались національних проблем. Конкретний зміст їх мені не поновити (тільки люди з винятковою словесною пам’яттю здатні відтворювати зміст розмов через десятки літ). Я зустрічався з Андрієм переважно біля приміщення Архівного управління, а пізніше в корпусі Київського університету на бульварі Шевченка (з кінця 1969-го року Андрій перейшов працювати в Київський університет). Передавав йому деякі матеріали самвидаву, які він повертав мені під час наступної нашої зустрічі. Зрештою, я почав його переконувати зайняти активнішу позицію в національно-демократичному русі, що робив свої перші кроки. Хоча б активніше поширювати самвидавські матеріали в своєму середовищі. Одначе він, з огляду на свої індивідуальні особливості, не вважав себе здатним здійснити такий вибір. Я з розумінням поставився до його пояснення. Кожен вирішує індивідуально. Потім Андрій багато зробив у галузі досліджень з історії України. Від 1996 року очолив кафедру історії України в Київському університеті, брав активну участь у громадському житті. Тепер перейшов на пенсію.

* * *

Алла Клімаш. Аллу я знав ще з часу мого навчання на історико-філософському факультеті. Спілкувався з нею також у час свого перебування на курсах підвищення кваліфікації. І вже тоді ми досягли порозуміння щодо необхідности участи в національно-демократичному русі хоча б шляхом просвіти, зокрема поширення самвидаву. Час нашого перебування в аспірантурі частково збігся (термін її аспірантури припадав на 1964-1967). Дисертацію вона робила з історії КПСС. Але вона знала цю історію з іншого боку. Зокрема, мабуть, і тому, що їй пощастило з науковим керівником: ним був уже згадуваний раніше Шевченко Іван Іванович, доктор історичних наук, професор, національно свідома людина. Цей «бородач», як його називали студенти, окрім своєї бороди а-ля Грушевський і своєї незмінної вишиванки, був відомий тим, що умів читати історію КПСС так, що студенти на його лекціях не дрімали. Тим і був серед них відомий та шанований. Зрештою, був усунутий від завідування кафедрою (його замінив на цій посаді «салдафон» – тоді тільки кандидат наук, зате «своя», «правильна» людина – О. А. Бородін).

Після закінчення аспірантури Алла одержала призначення на працю в Київський інженерно-будівельний інститут чи, інакше, «КІСІ» (тепер Київський національний університет будівництва і архітектури). Для викладання «наукового комунізму». У ньому пропрацювала 30 літ. У цьому інституті, за її висловом, вона була «білою вороною» – була єдиною на весь педагогічний колектив, хто читав лекції українською мовою. Хочу звернути увагу на цю поведінку як наставника, так і його учениці, як приклади того, що і за тодішніх умов можна було все-таки розширювати наявний простір свободи, а не звужувати його. Виправдовуючи брак елементарної мужности фразою, що, мовляв, «така система». Коли сьогодні скаржимося, що українська нація все ще «недооформлена», то причина цього великою мірою полягає в тому, що широка верства української інтеліґенції виявляла надмірну боягузливість та інертність.

Алла мала мужність не тільки читати чи передавати іншим самвидавські матеріали, а, в разі потреби, переховувати тодішню техніку розмноження – друкарську машинку. В одній недавній розмові вона згадала про наші розмови щодо викладання наукового комунізму. Думаю, що йшлося про «насичення» позитивним змістом цієї дуже невдячної під цим кутом зору «дисципліни». Тодішній спосіб насичення полягав у наголошенні ролі наукового підходу до розв’язання суспільно-політичних проблем. Але це наголошення науковости несло в собі загрозу крайніх форм сцієнтизму і технократизму. Одним із прикладів технократизму була відома тоді ідея Глушкова про можливість керувати економікою з одного «мозкового» центру. Я ще згадаю про цю загрозу у зв’язку з публікацією своєї статті «Критика сцієнтистських концепцій науково-технічного прогресу».

До дружнього кола Алли – з особистостей, з якими я завдяки їй тоді познайомився, – належали Раїса Іванченко, Зоряна Ромовська та Олена Овсієнко. Раїсу Іванченко моєму читачеві представляти не треба: вона відомий історик, романіст, поет, публіцист. Уже тоді вона була відомою особистістю. В аспірантські роки, завдяки Аллі, я лише познайомився з нею. Наші постійні спілкування припадають на 90-і роки – на час мого викладання філософії в Київському міжнародному інституті лінґвістики і права (тепер Київський міжнародний університет).

* * *

Зоряна Ромовська. Зоряна Ромовська, тоді аспірантка кафедри цивільного права (завідував кафедрою Мунтян В.Л.), працювала над кандидатською дисертацією під керівництвом відомого правознавця Матвєєва Геннадія Костянтиновича. Матвєєв високо цінував її здібності, називав її своєю «донькою». Як штрих до портрета цієї симпатичної, тоді вже літньої людини, варто згадати його вчинок, що спричинив в університеті скандал. Він посмів запросити священика для відправи на похорон своєї тещі: це стало причиною для «оргвисновків» по партійній лінії. Варто згадати також історію з усуненням декана юридичного факультету Заворотька П. П. Спілкування з Зоряною трохи пом’якшило моє упередження щодо правників, яких я вважав найкон’юнктурнішими серед гуманітаріїв. На жаль, нещодавні експертизи, надіслані до Конституційного суду, здійснені юристами Київського університету та Інституту держави і права НАН України (які стосуються права Леоніда Кучми виставляти свою кандидатуру на виборах президента) викликали в мене почуття глибокого сорому за такі їхні дії та поновили мої колишні упередження. Поновили ще й тому, що я не прочитав заяви жодного із юристів, які належать до названих тут інституцій, про свою незгоду з таким експертним висновком (переконаний, що такі люди є).

Із Зоряною я спілкувався часто: протягом деякого часу ми жили в одному гуртожитку на Ломоносова. Знову-таки я вже не зможу передати конкретний зміст наших розмов, але думаю, що вони були для мене важливі. Зокрема, у зв’язку з опрацюванням літератури, що стосувалася еволюції радянського конституційного права і проблем федералізму. Відомо, що, ставши депутатом Верховної Ради України, Зоряна, завдяки своїй надзвичайній працездатності, здійснила важливий внесок у законодавство України. Нагадаю найважливіше з її праці: вона є співавтором Цивільного кодексу та автором проекту Сімейного кодексу. Сьогодні вона витрачає багато зусиль, щоб захистити цей свій проект.

* * *

Олена Овсієнко. Олена Овсієнко, тоді аспірантка кафедри історії України, мала особливу життєву долю. Її батько – Овсієнко Григорій Парфенович, командир партизанського загону ім. Щорса (загін діяв у лісах Переяславського та Бориспільського районів), був поранений унаслідок участі загону у форсуванні Дніпра. Літаком відправлений в один зі шпиталів Москви, де помер від ран. Мати і дядько (брат батька) були розстріляні німцями під час однієї з акцій, спрямованих проти партизанів. Олена виховувалась у дитячому будинку і проживала в однокімнатній квартирі на Печерську зі своїм малолітнім сином. Вона була однією з тих, з якою можна було вільно обговорювати не лише теми з історії України, а й тодішні вияви громадянського і національного руху. Протягом якогось часу вона переховувала друкарську машинку на своїй квартирі. Нещодавно, згадуючи цей свій вчинок, вона сказала, що зважилась на цю дію, усвідомлюючи можливі наслідки – малолітній син! Але додала, що моральні мотиви спонукали її подолати тривогу і страх. Думаю, відвага та жертовність батька і матері правили Олені за моральний зразок. Я вже говорив, що жертовна боротьба проти німецького фашизму слугувала взірцем для тих, хто не піддавався облудній риториці про відмінність між двома тоталітаризмами. Для Олени, яка добре знала історію більшовицьких злочинів в Україні, облудність цієї риторики була очевидною.

* * *

Володимир Костирко. Про Володимира я вже принагідно згадував. Він був моїм однокурсником на першому курсі філософського відділу, потім перейшов на механіко-математичний факультет Київського університету. Закінчив математичний відділ факультету, спеціалізувався з математичної логіки та програмування, закінчив аспірантуру при Інституті кібернетики (1962-1965), став співробітником цього ж інституту, працював у відділі Глушкова. Від 1987-го року працював в Інституті філософії, потім в Інституті соціології, у відділі, очолюваному Юрієм Канигіним, відомим ширшому колу інтелектуалів своєю книгою «Шлях аріїв» (критикованою за наслідування ідей Реріха).

Володимир досяг серйозних успіхів у математичній логіці. Достатньо тут згадати факт, що його доповідь «Помилка в алґебрі Жигалкіна» (на яку є посилання «Енциклопедії кібернетики» – стаття «Алґебра Жигалкіна») була миттєво передрукована в Journal of Symbolic Logic, що не відповідало звичайній практиці публікування статей у цьому журналі. Коли я вже був співробітником Інституту філософії, він зініціював мою зустріч зі співробітниками відділу Глушкова, на якій я спробував пояснити засадничі ідеї лінґвістичної прагматики. На основі своєї кандидатської дисертації.

Перша дружина Володимира (Леся), що спеціалізувалася з геометрії, в мої аспірантські роки була також аспіранткою. Володимир приходив до університетської читальної зали, щоб з нею побачитись, і це давало нагоду для наших епізодичних спілкувань. Наші розмови стосувалися не стільки математичної логіки (яку я вже розглядав як суто спеціальну галузь, пристосовану передусім для потреб математики), скільки національної проблеми. Володимир у недавній нашій розмові згадав про велике враження, яким стало для нього читання книги Чорновола «Портрети двадцяти злочинців». Він не тільки сам читав самвидавські твори, а й давав їх читати іншим людям. Курйозний випадок стався з однією жінкою, якій він передавав самвидавські матеріали. До неї став виявляти увагу один чоловік, якого на перших порах цікавила не вона сама, а відомості про самвидав. Тим часом він справді закохався, вона доклала зусиль, щоб його національно просвітити, зрештою вони одружились. Якщо навіть припустити, що в даному разі підозри в співробітництві були безпідставними і що ми маємо справу тільки з «легендою», то вона є симпатичною. Занадто мало маємо розповідей про те, як складалися стосунки «позаштатних співробітників» з їхніми вербувальниками («Листи до слідчого» Бориса Ковгара є, здається, єдиним винятком із загального замовчування цієї теми). Володимир брав активну участь у громадсько-політичному житті кінця 80-х, початку 90-х років, на початку 90-х був депутатом районної ради.

До цих стислих портретів-нарисів слід би додати ще згадки про багатьох осіб, з якими я спілкувався в свої аспірантські роки. Я ще далі згадаю про Михайла Григоровича та про інших осіб, які брали участь у виготовленні (розмноженні) та поширенні самвидаву. Згадаю далі також про своє спілкування з Веніаміном Сікорою, важливими для мене під кутом зору розуміння співвідношення економіки і політики тощо.

* * *

Лінґвістична філософія. Терміни «семантика», «значення» і «сенс» або «смисл» («денотат»-«конотат») поступово входило у мову філософії. Почали з’являтися деякі російськомовні переклади (переважно з грифом «для наукових бібліотек»). У російському перекладі вийшла книга Р. Карнапа «Значення і необхідність». Серед українських філософів проблеми семантики (в розрізі аналізу мови науки) одним із перших, якщо не першим, став обговорювати в тодішніх своїх лекціях та публікаціях Мирослав Попович.

З середини 60-х років почали з’являтися також перші російськомовні публікації про лінґвістичну філософію. Але початковий поштовх і вирішальну роль в моєму переході до лінґвістичної філософії відіграли публікації іноземними мовами. Особливо корисною для мене виявилась антологія перекладів на польську під назвою «Логіка і мова», укладена Єжі Пельцем. Цю книгу мені подарував Сергій Васильєв. Початкового вивчення польської мови в студентські роки виявилось достатньо, щоб читати ці тексти. Окрім того, в науковій бібліотеці Київського університету була також книга англійською мовою – збірка статей, укладена Дж. Райлом під назвою «Звичайна мова». Ця моя інтелектуальна еволюція відповідала, хай із деяким запізненням, кризі логічного позитивізму на Заході в 40-і – 50-і роки. У 60-і роки логічний позитивізм зазнає критики в двох своїх складниках: як абсолютизація наукових підходів (сцієнтизм) та як емпіричний фундаменталізм – продовження британського емпіризму та позитивізму, Під кутом зору критики того варіанта емпіричного фундаменталізму, що його обстоював логічний позитивізм, велике враження на мене справила стаття Квайна «Дві догми емпіризму».

Тож, зрештою, я відмовився від концепції значення, розвинутій у руслі логічного позитивізму, і прийняв концепцію значення, що ґрунтувалася на ідеях «пізнього» Вітґенштайна – тобто став прихильником лінґвістичної філософії. У відповідності з концепцією значення, розвинутій в лінґвістичній філософії, значення стали розуміти як спосіб використання вислову, а не на основі відношення іменування (референції) – через відношення до деякого об’єкта, фізичного чи ментального. По-друге, як уже вище було сказано, приймалося, що критерій значення чи смислу не є універсальним, а є різним у різних «мовних іграх» – у різних способах мовлення. Оскільки самі ці способи мовлення розглядались як вияви різних видів діяльности і навіть способів життя, то це, зрештою, відкривало шлях до розгляду тих смислів, джерелом яких є дана конкретна культура з її системою цінностей.

Це означало звільнення філософії від суворих обмежень, пов’язаних з орієнтацією на так звану «наукову філософію» (де поняття науковости означало орієнтацію на математику та природничі науки). Першим і безпосереднім наслідком цього звільнення було виправдання різних стилів філософського письма, включаючи також інтуїтивний та метафоричний стиль мовлення. Спрямованість наукового пізнання на знаходження технологій переважно потребує термінологічної (однозначної) мови. На противагу цьому, мова поезії (і мистецтва взагалі) звернена до суб’єктивного світу людини: така мова має забезпечити простір для суб’єктивних інтерпретацій.

Це був значно радикальніший підхід, ніж розрізнення так званих екстенсіональних та інтенсіональних контекстів у логічному позитивізмі. Логічний позитивізм все-таки був зорієнтований на знаходження «ідеальної мови» науки. Повсякденна мова під цим кутом зору розглядалась як недосконала. У лінґвістичній філософії теза про недосконалість звичайної мови була скасована: питання зводилось до урахування її особливостей та до пояснення різних способів її використання. Метафоричний спосіб мовлення, з цього погляду, також володів своїми перевагами. Використання слова, скажімо, в поетичному контексті є настільки ж точним, як і використання наукового терміна, але ця точність є різною. Точність термінологічної мови ґрунтується на незалежності значення терміна від контексту, на використанні значення терміну у відповідності з прийнятим визначенням. Тим часом точність використання слова в поетичному контексті залежить від того, яких смислових відтінків набуває слово в контексті (при цьому фонетика слова чи навіть його графіка часто беруть участь у породженні відповідних смислових відтінків).

Оскільки використання вислову є певним різновидом практичної дії (на противагу дії інтелектуальній), то урахування контексту – лінгвістичного та позалінґвістичного (ситуативного) – є важливою передумовою успішности такої дії. У своїй кандидатській дисертації я власне і поставив собі мету розробити термінологію та класифікацію того, що я називав лінґвістичною прагматикою. Фактично йшлося про дослідження різних видів застосування висловів. Пізніше це було назване теорією мовленнєвих дій (Остін і Серль). Пропонент, адресат, вислів (текст), що його використовує пропонент, тип використання, контекст, у якому здійснюється це використання, – ось основні поняття лінґвістичної прагматики.

Як і слід було очікувати, я майже закинув свої студії над математичною логікою, якою тоді з ентузіазмом займався В. Павлов. Зі співчуттям я потім згадував його розчарування моїми відповідями на кандидатському іспиті з математичної логіки. Але я вдячний В. Павлову, що він, з’ясувавши мої зацікавлення, відмовився від керівництва моїм дисертаційним дослідженням і відіслав мене до Мирослава Поповича. Це був щасливий «випадок», оскільки участь Мирослава і в зарахуванні мене на посаду співробітника Інституту філософії, і в успішному захисті дисертації була вирішальною.

Все ж заняття символічною логікою вплинуло – і, думаю, в бік погіршення – на мої дослідження з лінґвістичної прагматики, оскільки я намагався штучно пристосувати символічні засоби для опису різних способів використання висловів (повідомлення, наказ, питання тощо). Вплив формально-логічного підходу очевидний і в моїй статті, опублікованій в журналі «Мовознавство», присвяченій з’ясуванню поняття контексту. Пізніше я вважав, що сам спосіб розгляду поняття контексту в цій статті є малопродуктивним, якщо не хибним узагалі.

* * *

Політичне мислення. Потреба в написанні якогось документа, який би не стільки містив критику політичної системи, скільки пропонував конкретну програму дій, була очевидною. У розмовах з Євгеном Пронюком ми щоразу торкалися цієї теми. Як і теми ідеології тодішнього національно- демократичного руху. Йшлося саме про ідеологію – тобто деяку систему ідей і принципів, здатну успішно працювати – розширювати кількість прихильників та учасників національно-демократичного руху. Під цим кутом зору вона не повинна бути радикальною, що, з огляду на стан масової свідомости і психіки, неминуче відштовхувало б людей (далі, у розповіді про поширення самвидаву, скажу про рівень страху, що перешкоджало поширенню навіть досить поміркованих текстів із самвидаву). З другого боку, проста декларація вимоги виходу зі складу СССР не могла одержати підтримку через низький рівень масової національної та громадянської свідомости. Ця проблема постала ще раніше перед групою Лук’яненка – Кандиби. Я про це ще далі згадаю у зв’язку з написанням Євгеном Пронюком радикальнішої програми під назвою «Стан і завдання Українського визвольного руху».

Тож поряд зі своїми суто філософським шуканнями та досить значними зусиллями, пов’язаними з розмноженням та поширенням самвидаву, я почав опрацьовувати відповідну літературу, зокрема з радянського конституційного права, щоб написати таку програмову річ. Зрештою, стаття була написана у вигляді «Відкритого листа до депутатів Рад УРСР» (підписаного псевдонімом Антін Коваль). Як потім виявилось, її редаґував Юрій Бадзьо (йому передав цю статтю для редаґування Пронюк), він запропонував вилучити один чи два пункти з цієї моєї програми, з чим я погодився. Стаття була згодом опублікована в журналі «Сучасність» (№10, 1969). Хоча сам текст невеликий, але потребував значної підготовчої праці. Я не читав книги Джіласа «Новий клас» (вона, здається, не поширювалась у самвидаві). У самвидаві натомість поширювалась книга Авторханова «Технология власти». Але для мене важливою була також офіційно опублікована література з еволюції радянського конституційного законодавства у розрізі звуження автономії республік (принаймні деякі з підготовчих виписок збереглися в моєму архіві). Цей документ опублікований у книзі Анатолія Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні» (Київ, 1998), без помилок (на противагу моєму «Відкритому листу в ЦК КПРС», вміщеному в тій же книзі, який містить різного роду стилістичні та граматичні помилки, відсутні в ориґіналі). Доступність тексту для сучасного читача позбавляє потреби коментувати тут його зміст.

2. Викладання в Київському університеті. Інститут філософії.

Викладання логіки. В. Павлов перед початком 1967 — 1968-го навчального року запропонував мені, у вигляді практики, читання лекцій з логіки на українському відділі філологічного факультету та на факультеті журналістики. Я погодився. Розробленого зарані курсу лекцій з логіки я не мав. Вирішив, що для філологів та журналістів, перш ніж викладати елементи класичної логіки, було б корисно почати з семантики — показати мову в її дії, у її використанні. Тобто скористатися своїми розробками з лінґвістичної прагматики: ознайомити студентів зі своєю класифікацією мовленнєвих дій — з використання висловів і текстів для побудови тверджень, для передачі повідомлень, для спонукання до дій, для викликання в уяві образів, для навіювання настроїв (суґестія) і т. д. Це б доповнило і в якихось моментах поправило традиційний структурно-граматичний опис мови. Думав звернути увагу студентів на використання різного роду ярликів та висловів, призначених для маніпулювання свідомістю.

Свої успіхи у здійсненні цього задуму я потім оцінював скептично. Невдача у викладанні переважно є наслідком способу викладання. Та, мабуть, якусь роль відіграла зорієнтованість моєї авдиторії не стільки на теорію мови, як на словесне мистецтво. Студенти, філологи і журналісти, мабуть, з більшою цікавістю слухали б лекції з семіотики словесного та візуального мистецтва. Все ж доброзичливе ставлення студентів до моїх зусиль було спонукою, яка підтримувала мій викладацький ентузіазм. Деякі зі студентів вгадувала в мені «опозиціонера», виказуючи довір’я під час спілкувань на перервах. Один студент зацікавився, чи я не маю доступу до самвидаву. Я заперечив це.

Тим часом придивлявся до студентів, щоб знайти одного-двох, здатних, з огляду на морально-психологічні якості, поширювати самвидав. Один здався мені таким. Мабуть, я не помилився в його моральності, але його злякала моя пропозиція: після нашої розмови він обходив мене під час випадкової зустрічі на вулиці. Це не єдиний випадок такого роду. Одна із аспіранток, котра у колі наших дружніх спілкувань, здавалося, поділяла мету опозиційного руху, у відповідь на моє прохання потримати у себе тексти, поглянула на мене поглядом, сповненим жаху. Мабуть, не чекала, що буде поставлена у ситуацію вибору. А тому не мала готового рішення, щоб спокійно відмовити.

Але на одного мені пощастило. Це був Василь Овсієнко. На час нашого зближення він уже пройшов шлях самовизначення — діставав та поширював самвидав. Зі слів Овсієнка, серед студентів були й інші, які мали відвагу це робити. Відтоді я передавав самвидавські тексти тільки йому. Він краще знав студентське середовище і міг вирішувати, кому більше довіряти.

* * *

Василь Овсієнко. Овсієнку властиві деякі типові ознаки «шістдесятників», якщо цим словом позначати людей з певним типом ментальности: почуття особистої відповідальности за стан суспільства, неприйняття розриву між думкою і дією, жертовне виконання громадянського обов’язку. Досить було поспілкуватися кілька разів, і з`являлось відчуття морально-духовної споріднености. Можливо, цьому сприяло однакове суспільне походження: батьки Овсієнка селяни (село Ставки на Житомирщині). Але важливіше тип людини, яка слова про відповідальність за світ, в якому кожен із нас живе, здатна сприймати як виклик, що потребує діяльної відповіді. Мені подобалося в ньому поєднання етичного ідеалізму, закоріненого, як мені здавалося, в романтичному умонастрої, з практичною мудрістю. Наші постійні спілкування з Василем наражали його на небезпеку — з наслідками, добре йому відомими (на прикладах інших). Та він ще до зустрічі зі мною зробив свій вибір; його просвітницький ентузіазм не міг не викликати захоплення. Він був організованим і акуратним. Це дозволило йому уникнути провалів: масштаб цієї його діяльности та її тривалість (наше співробітництво у поширенні самвидаву тривало протягом від 1968-го — до весни 1972-го), є найкращим підтвердженням цих характеристик. Далі я ще буду згадувати про нього у різних ситуаціях.

Зійшовся ближче також з деякими іншими студентами, спілкувався з ними, хоча б принагідно, не тільки під час лекцій: Ольга Кобець, Галина Паламарчук, Михало Сорока (у 90-і роки – головний редактор газети «Урядовий курۥєр»), Іван Гайдук. Пригадую, про щось говорив з Богданом Жолдаком. Під час випадкових зустрічей-розмов з моїми колишніми учнями у 90-х дивувався з того, які фрази чи епізоди вони запам’ятали з наших тодішніх спілкувань. Славко Чернілевський під час однієї нашої зустрічі згадав, що я похвалив його здібності, але порадив більше працювати. Якщо так, то моїй настанові у цьому випадку пощастило: вона адресувалася юнакові, якому буде властивий творчий неспокій і працьовитість (поезія, кіно).

За поширення самвидаву з-поміж студентів, переважно філологів та журналістів, з університету було виключено в другій половині 60-х та на початку 70-х Надію Кир’ян, Миколу Воробйова, Миколу Холодного, Миколу Рачука, Станіслава Чернілевського, Івана Гайдука, Михайла Якубівського, якщо обмежитися тими, про кого знаю. З-поміж названих найбільше принижень і знущань зазнав Михайло Якубівський, бо став об’єктом злочинної психіатрії (з університету був виключений за читання «Інтернаціоналізму чи русифікації»). Поза колом тих студентів, яким викладав, пригадую окремі принагідні спілкування з Миколою Воробйовим, Миколою Холодним, Віктором Кордуном. Запам’ятав фразу Миколи Воробйова: «Давні греки сказали все, що можна сказати у філософії». Стиль поведінки Миколи нагадував мені Сковороду. Одного разу, не пам’ятаю вже з якого приводу, зайшов в одну з кімнат студентського гуртожитку, там була тільки одна дівчина: був дещо здивований, коли, внаслідок нашого знайомства, дізнався, що ця дівчина Валентина Чорновіл, сестра Вячеслава.

* * *

Працевлаштування. Час мого навчання в аспірантурі закінчився наприкінці січня 69-го. У робочому варіанті я закінчив свою дисертацію, збираючись потім остаточно доробити її. Це було важливо з огляду на те, що Мирослав Попович запропонував мені оформити призначення в Інститут філософії — у відділ логіки та методології науки, який він очолював. Таке призначення після закінчення аспірантури можна було одержати тільки після того, як Президія Академії наук дасть відповідне подання у Міністерство освіти, в якому підтвердить згоду на зарахування в один із академічних інститутів. Задля цього аспірант, якщо він не встиг захистити дисертацію, повинен подати в Президію принаймні висновок кафедри про завершену дисертацію. Я представив текст своєї дисертації на кафедру з позитивним відгуком свого наукового керівника і одержав відповідний папір. Він був переданий у Президію АН, яка переслала відповідний запит у Міністерство освіти. Та зарахування в Інститут філософії з якихось причин затягувалося, хоча всі відповідні папери були вже Інституті філософії.

Минав місяць за місяцем. Мабуть, "угорі" вирішували. Можна припускати, що КДБ здатне було заблокувати рішення на мою користь. Але щодо мене воно могло це робити тільки на основі «оперативних даних»: моя опозиційність не була публічною, у самвидаві матеріалів, підписаних власним прізвищем, не мав, був членом КПРС. Я не сумнівався в тому, що КДБ «щось» знає. У своїх приватних спілкуваннях багато чого я говорив відкрито, головне ж, у випадку розмов-провокацій, не спростовував підозр. Відбувався мовчанкою, у таких ситуаціях «промовистою». Важливіше інше: хоча читання самвидаву стало поширеним явищем у вузькому колі інтеліґенції, не могло бути сумніву, що виявлення активістів поширення самвидаву належало до пріоритетних завдань у роботі КДБ.

Підтвердженням цих моїх припущень було застереження, висловлене мені тет-а-тет Павловим. Десь наприкінці мого аспірантського терміну в розмові, що відбулась у коридорі перед читальною залою для науковців, він сказав приблизно так: «Васілій Сємьоновіч, смотрітє, занімайтєсь своімі научнимі ісслєдованіямі». Мені здалося, що він говорив це з відчуттям тривоги за мене та з наміром застерегти. Такі застереження я чув ще в студентські роки. Іван Зязюн, який підписав дуже гарну комсомольську характеристику на мене по закінченні університету (така тоді була практика), під час однієї із наших розмов у коридорі гуртожитку (на Ломоносова) дружньо застерігав мене від «зайвих» розмов. Загалом я слідував цій його пораді, але вибірково.

Тоді я належав до «обережних», тому й закінчив аспірантуру. У той час як інші діяли відкрито, писали тексти для самвидаву, підписуючи власними прізвищами, наражались на переслідування, їх виключали з вузів чи аспірантур (Стус та ін.), я ж віддавав перевагу підпіллю. Обережність, щоправда, має багато ступенів — аж до повного пристосуванства. Моя обережність була ризикованою. До того ж вона мала ознаки свідомого вибору. Організація розмноження і поширення самвидаву була суспільно важливою діяльністю. Діяльність тих, які діяли відкрито, потребувала свого необхідного доповнення. Наявности середовища, в якому б циркулювали самвидавські тексти і яке брало на себе нелегку справу розмноження матеріалів, передавання їх на Захід тощо. Усвідомлення розподілу праці було наявне серед тих, хто діяв відкрито. Основні зусилля деяких учасників тодішнього національно-демократичного руху (Льоля та Надійка Світличні, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк та ін.) ішли на те, щоб забезпечити відповідну «інфраструктуру». Потрібна була також відвага, щоб підтримувати спілкування з ув’язненими, ризикувати, щоб одержати та передати на Захід слово з-за ґрат. А також підтримувати морально і, якщо була змога, матеріально їхні родини тут, у «великій зоні».

Друге. Філософія, мабуть, є найвибагливішою щодо передумов діяльности. Вона найбільше постраждала унаслідок ізоляції від Заходу та тому, що була перетворена на служницю ідеології. Але, навіть за наявности добрих суспільних передумов, філософське мислення потребує більше часу для обдумування власної концепції. Важливо було не просто заперечити ідеологію і практику тоталітаризму, а надати цьому запереченню відповідного обґрунтування. З накресленням позитивної перспективи. Окрім уже «Листа виборця» (що поширювався під псевдонімом), я мав заготовки деяких інших такого роду статей, призначених для оприлюднення в самвидаві. Вірогідно, якщо б ситуація радикально не змінилася, я б подавав їх під псевдонімами. Твір, оприлюднений під власним іменем, повинен бути вартим тих «незручностей», які стануть наслідком такої дії.

А все ж більшість активістів поширення самвидаву (які з тих чи тих мотивів не діяли відкрито), були згодні з настановою, висловленою Євгеном Сверстюком («Собор у риштуванні») так: «Проходимо негероїчну смугу в історії, де подвиг робить уже той, хто вихопився зі стану пасивного конформізму і йде за голосом сумління. Обережні — найбезвідповідальніші. Вони знають єдину науку — не встромляти пальці в колеса». Тут ідеться про потребу масового «героїзму» — масової громадянської поведінки. Справді, в умовах тоталітаризму громадянська поведінка неминуче ставала героїчною. З виникненням масової громадянської поведінки мала б закінчитися потреба в героїзмі одинаків. Якщо знехтувати тим, що така потреба буде завжди (навіть в добре улаштованих демократичних суспільствах). У тодішній ситуації зразки відкритого протесту мали особливу важливість. Коли, при загальній пасивності, «колеса» бадьоро мчать назустріч духовному, отже, зрештою, і фізичному Чорнобилю, єдиною рятівною дією (розраховану хоча б на перспективу) є постать героя-одинака, який встромляє руку в божевільне колесо.

* * *

Володимир Шинкарук. Минуло більше півроку від закінчення аспірантури (від лютого до вересня 1969-го), коли, нарешті, директор Інституту філософії Володимир Шинкарук віддав наказ про зарахування мене на посаду виконувача обов’язків «ем-ен-са» (молодшого наукового співробітника). У «відділ Поповича». Не виключено, що якусь роль відіграла моя розмова з Шинкаруком, яка відбулася під час випадкової зустрічі в ліфті (тоді Інститут філософії був у будинку на вулиці Кірова, тепер Грушевського). Це була коротка розмова: я докоряв Шинкаруку щодо зволікання у прийнятті рішення. Якщо справді розв’язання мого питання зависло між «так» і «ні», і слово Шинкарука виявилось вирішальним, то моя вдячність йому хай ляже на шальку його добрих вчинків.

Хоча більшість моїх безпосередніх спілкувань з Володимиром Шинкаруком припадає на 90-і роки, було б доцільно висловити кілька стислих характеристик його як особи та філософа саме тут. Його призначення директором Інституту філософії в 1968 році, під кутом зору тодішніх можливих претендентів і «прохідних» кандидатур, співробітники Інституту оцінювали позитивно. Він був здібним, володів доброю, як на той час, філософською культурою і не належав до «марксистських ортодоксів». Маю на увазі специфічне значення слова «ортодокс», яке, відверто кажучи, не зовсім відповідало західному поняттю «ортодоксального марксизму»: в СРСР в 60 — 70-і роки до «ортодоксів» відносили партійних ідеологів у філософії (Константінов і т.п.).

Те, що Шинкарук привертав увагу студентів до «молодого» Маркса, я схильний був оцінювати як приховану «ревізіоністську» тенденцію у його мисленні. Він виявляв також прихильність до української культури і мови. Але в дуже поміркованій формі. Ця поміркованість була очевидною в дискусії щодо становища української мови, яка відбулася в Київському університеті в 1965 році (жовтий корпус). Я був присутній на тій дискусії. Після першого дня вона була заборонена, позиція Шинкарука викликала реакцію неприйняття з боку авдиторії. Але він тримався настанови, щоб викладання у Київському університеті велося українською мовою. В одній із наших розмов у 90-і роки згадував, що йому самому це далося нелегко. Йшлося про розробку української історико-філософської термінології. Беручи участь у діяльності комісії, створеної для розробки закону щодо статусу української мови на початку 90-х років, він обстоював державність української мови.

І все ж, якщо маємо на увазі Шинкарука як офіційну особу, то не існує підстав говорити про його опозиційність щодо тоталітарної політичної системи та офіційної ідеології. Він належав до номенклатури і цілком свідомо приймав це. Такий висновок здається очевидним з огляду на фактичні взаємини В. Шинкарука зі владою: він делеґат XXVI з’їзду КПСС, член Ревізійного комітету ЦК КПУ, нагороджений багатьма високими нагородами, включаючи орден Леніна. Можливо, якийсь вплив мали суто особисті обставини життя — соціальне походження (батько був секретарем райкому партії). Ніхто із його колег із Інституту філософії не заперечує кон`юнктурного стилю його поведінки. І не пригадує випадків його протидії партійній чи академічній бюрократії (Президія АН).

Я вже згадував, що Шинкарук не володів хоча б таким запасом опірности щодо тиску з боку бюрократії, яка була властива П. Копніну. Сміливість Копніна, щоправда, теж була відміряною. Досить переглянути його статтю «В. І. Ленін і проблема практики», написану за рік до смерти, і стає зрозумілою межа, поза яку він не відважувався виходити у «творчому розвитку марксизму». Але Копнін психологічно був особистістю, здатною опиратися чи хоча б нехтувати «вказівками». Такою здатністю Шинкарук не володів. Дехто з моїх колеґ вважає, що він не мав для цього характеру. Інші зауважують, що Копнін мав «тил» у центрі: він почувався значно вільніше в Україні, а, відповідно, і ставлення до нього з боку українських партійних бюрократів було інше. Його особа виходила поза межі їхніх повноважень.

На основі власних вражень, з великою долею вірогідности, можу припускати, що основним мотивом поведінки Шинкарука була свідомо вибрана позиція: робити щось позитивне тільки у межах можливого. Тобто, не ризикуючи, щоб і тебе не усунули та замінили гіршим. Перспектива такої заміни у була реальною. У будь-якому разі від Шинкарука не можна було чекати будь-яких виявів непослуху щодо прийнятих «угорі» рішень. Але, мабуть, було б хибно також твердити, що така покірність у будь-якому разі означала згоду. Згоду на рівні власного сумління. Переконаний, що Шинкарук не міг схвалювати арештів серед інтеліґенції — зокрема арештів 72-го. Він діяв під тиском зверху та з міркувань перестраховки. Це підтверджували і мої розмови з ним у 90-х. Він не приховував, що вибирав саме таку стратегію поведінки. У його поясненнях не було зайвої претензійности — намагання прикрасити цю поведінку. Він її виправдовував тим, що його зняття з посади означало б погану перспективу для Інституту філософії. (Про оцінку деяких кадрових рішень Шинкарука, зокрема пов’язаних з арештами 72 року, скажу в спогадах про 90-і роки).

Та, попри сказане, директорство В. Шинкарука сприяло збереженню в Інституті атмосфери вільного спілкування, принаймні серед якоїсь частини співробітників. Утвердженню цієї атмосфери найбільшою мірою посприяв Копнін. Не варто перебільшувати міру цього «вільнодумства»: людей «у футлярі» і тих, що «прислухалися», не бракувало — доводилося змінювати тему розмови у їхній присутності.

Але коли ми прагнемо оцінити Шинкарука як філософа, характеристики його як офіційної особи не повинні відігравати вирішальної ролі. Такий підхід може вести до помилок; приклади відомі (Гайдеґер та ін). Варто, очевидно, також враховувати пояснення ним своєї інтелектуальної еволюції в публікаціях 90-х. Я тут не хотів би входити в обговорення тих інтерпретацій філософії Канта і Геґеля, яку знаходимо в його публікаціях. Це тема окремої розмови. Варто ураховувати, що ці інтерпретації були здійснені без використання всього масиву публікацій іноземними мовами. Але в усіх випадках, коли оцінюємо підневільну думку, варто виходити з попередньої доброзичливої настанови — з підозри, що під поверховим, ідеологічно-захисним шаром текстів може існувати глибший шар. Той, що містить власні ідеї автора. Хоча б у вигляді деяких тенденцій чи натяків.

Отож, існує підстава для очікування, що на тому глибшому рівні у філософії Шинкарука нам вдасться виявити тенденцію змістити марксизм у бік «молодомаркизму». У бік взаємин людини і світу, осягнутих під кутом зору людини як діяльної, творчої істоти – Істоти, що водночас і творить свій світ, і є продуктом створеного нею світу (культури). Цього можна очікувати від будь-якого філософа, що зазнав впливу філософії Геґеля. І цим можна пояснити увагу до ранніх творів Маркса («молодомарксизм») та спробу тлумачити марксизм з урахуванням «Феноменології духу» Геґеля тощо. Шинкарук вказує на важливість цього твору Геґеля в своїй інтелектуальній еволюції. Не буду тут упереджувати роботу історика філософії, який, внаслідок конкретного текстологічного дослідження, дасть виважену оцінку текстів та педагогічної діяльности Шинкарука в різні періоди.

Та навіть якщо б ці наші очікування щодо підтекстів у творчості Шинкарука знайшли підтвердження, це не дає підстави називати Шинкарука «шістдесятником». Якщо хочемо, щоб це слово мало якесь значення. Адже це слово використовують для позначення людей певного типу. Людей, творчість і поведінка яких мали ознаки викличности, а самі вони зазнавали різного роду утисків та переслідувань (включаючи ув’язнення).

* * *

Київська філософська школа? Вислів «київська філософська школа», за свідченням П. Йолана, вперше почав використовувати П. Копнін наприкінці 60-х років (коли вже був у Москві). Але не в академічному значенні — коли «школу» характеризують наявністю особливої методології або проблематики, а часто навіть засновника школи. Копнін вживав цей вислів для того, щоб вказати, що в Києві з’явився осередок філософського мислення, якому властиві вияви творчости. Це були обережні, дуже обережні вияви «ревізіонізму» .

Про цю занадто велику міру обережности свідчить той факт, що впродовж 60-х — 70-х років минулого століття в академічній філософії не спостерігаємо появи жодного «скандального» філософського твору — твору, який би означав виклик, бунт. Тут ми не маємо аналогів з літературною творчістю. З істориків викличний твір написав М. Брайчевський («Возз’єднання чи приєднання?»). Сміливими були також його публічні лекції, які збирали переповнені авдиторії. До викличних творів належить текст І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Все ж його автор був відомий передусім як літературний критик, а не професійний філософ. Існують формальні підстави віднести до осіб з академічного середовища Євгена Сверстюка (співробітник Інституту психології). Очевидно, що його твори написані на межі літературознавства і філософії. І це була дуже помітна і виразна опозиція офіційній академічній філософії.

Використовувати вислів «київська філософська школа» в серйознішому, академічному значенні немає підстав. Бо не існувало якогось гуртка людей, об’єднаних спільністю підходів (методологій) чи хоча б проблематики. Ніяких виразних ревізіоністських концепцій в СРСР не склалося. Виразних настільки, щоб можна говорити про наявність особливої ревізіоністської течії чи «школи». Що ж до тенденцій, які означають привнесення елементів творчого філософського мислення в руслі офіційного марксизму-ленінізму, то вони суттєво не відрізнялися в Україні, у порівнянні, скажімо, з Росією.

Сказане великою мірою стосується ярлика «київська світоглядно-антропологічна школа», засновником якої деякі автори стали вважати Шинкарука. Це питання було б узагалі не варте дискусії, якби не було пов’язане з оцінкою минулого, яка впливає на усвідомлення сучасного стану філософії в Україні (зокрема тієї ж філософської антропології). Мабуть, саме цим можна пояснити, чому це стало предметом дискусії на сторінках журналу «Критика».

Зауважу, що проблема виокремлення чогось позитивного у текстах філософів 60-х — 80-х років — хай навіть певних наголосів, натяків і тенденцій — розв’язується текстологічно. Тут не існує особливої специфіки у випадку філософії порівняно з іншими гуманітарними науками. Кожен із гуманітаріїв легко може назвати публікації 60-х — 80-х років, які він вважає позитивним здобутком і які належать до необхідних джерел у його сучасній професійній діяльності. Список цих позитивних здобутків був би занадто довгим. Тим практично і одержуємо відповідь на питання, у якій ділянці чи в якому відношенні 60-і — 80-і роки були «втраченим» чи «невтраченим» часом.

Справді — часто доводиться відділяти важливий інформативний матеріал чи деякі цікаві ідеї, що їх містить якийсь текст, від захисної ідеологічної, а то й цілком щирої «діаматівської» риторики. Отож, питання, в яких темах чи ділянках (і наскільки!) 60-і — 80-і роки є «втраченими» чи «невтраченими», вирішується не шляхом загальних міркувань, а шляхом звернення до реальних здобутків — текстів, творів мистецтва тощо. В оцінці минулого однаковою мірою неприйнятне як зневажливе відсікання цього минулого, так і брак критичної оцінки. Бо такі ставлення до минулого загрожують поверховим розумінням сучасного і самих нас у цій сучасності. Що стосується філософії, то було б явним спрощенням уявляти, що використання нової риторики (навіть постмодерністської) уже свідчить про справжнє оновлення мислення. Відомо, що поверхова критика ментальности гомо совєтікуса чудово уживається зі виживанням деяких стереотипів тієї ж ментальности у мисленні самого критика.

Це справді так, що окремі філософи прагнули знайти якісь «ніші», аби робити щось позитивне. Переважно логіка, семіотика, філософія науки, навіть естетика і мистецтвознавство (хоча це вже важче) виконували роль таких «ніш». Одним із напрямків позитивної праці була публікація джерел та їх опис (не інтерпретація!) — в тім числі і публікація джерел з історії української філософії. Посилання на «класиків», на діалектику тощо часто служило в ті часи прикриттям для оприлюднення змістовної частини текстів у різних гуманітарних науках. У поетичних збірках цю роль виконував вірш-«паровоз». Одначе ясно, що в конкретних гуманітарних науках ці «захисні» вставки в текст можна було легше відділити від його змістовної частини: цьому сприяла їхня чужорідність. У випадку ж філософських текстів — особливо тих, у яких і захисна фразеологія, і глибший шар були стилістично спорідненими (бо належали до одного напрямку мислення — діалектика, марксизм), таку операція важче здійснювати. Якщо взагалі можливо.

Ніхто не стане заперечувати, що Інститут філософії та філософський факультет Київського університету були осередками філософської освіти, попри заідеологізованість цієї освіти. І певними осередками спілкування. Якщо ці осередки освіти та спілкування називати «школою», то це інше значення слова. В усякому разі, що менше вимог пов’язують зі значенням слова «школа», то менша вага твердження про існування «школи». І тим менше підстав для суперечок про її існування. Це знову таки загальна ситуація з використанням термінів. Якщо словом «школа» називати якийсь осередок освіти та спілкування, то зникає підстава для дискусії.

* * *

Мирослав Попович. Співробітниками відділу логіки та методології науки, завідувачем якого був Мирослав Попович, були Сергій Кримський, Петро Йолон, Сергій Васильєв, Анатолій Артюх, Євгеній Лєдніков, Віктор Косолапов. Із них Васильєв, Артюх і Лєдніков були моїми університетськими однокурсниками. Мирославу був властивий високий ступінь відкритости. Він не боявся дискусій. І не тільки на філософські теми – з тими, кому довіряв, обговорював також політичні події. У своїх пізніших публікаціях послідовно уникав використання ідеологічної фразеології та критики «буржуазної» філософії. Неприйняття «діамату» було властивим більшості його «вихованцям». Тим молодим науковцям, які писали та захищали дисертації під його керівництвом. У відділі Поповича панував умонастрій аналітичного підходу, а, відповідно, переважало критичне ставлення до софістичної діалектики. З її зловживанням невизначеністю понять. Зрозуміло, що сама проблема співвідношення між визначеністю та невизначеністю неминуче ставала предметом обговорення. Поповичу властивий широкий діапазон інтелектуальних зацікавлень — від логіки, семантики, філософії природничих наук — до культурології, етнології та політичної філософії. Про зацікавлення культурологією свідчать його публікації. Важливим показником його гуманітарного спрямування є знання мов: читає та розмовляє багатьма європейськими мовами (вільно польською, чеською, французькою, англійською, німецькою).

Іноді Мирослав запрошував кількох із нас – Йолона, Васильєва, Кримського та мене додому. Використовуючи своє кулінарне мистецтво, він, у нашій присутності, готував страви, а ми тим часом розпочинали свої дискусії на інтелектуальні та політичні теми. Робили це навіть без застережень, що нас підслуховують. Пригадую, Мирослав говорив у куток – тобто до «мікрофонів» – якусь фразу, яка мала засвідчити, що ми думаємо саме так.

Думаю, що його дисидентські настрої були відомі «органам». Він мав «підозріле» коло спілкувань — був у дружніх взаєминах з Михайлом Брайчевським, з Алєксандром Зінов’євим (з Інституту філософії у Москві, відомим у вужчому колі як «антимарксист») та іншими «підозрілими» особами. Його тодішню ідеологічну орієнтацію можна назвати як «загальнодемократичну» — термін, що був тоді у вжитку серед українських «дисидентів». Все ж, на відміну від багатьох російських демократів, він неґативно ставився до стереотипів російського шовінізму. У 60-і роки солідаризувався з «українськими буржуазними націоналістами». Але свідомо вибрав для себе позицію «тихої» опозиції. Не вважав, що має дозволити безглуздій тоталітарній машині репресувати себе. Я не вважав, що було б правильно безпосередньо передавати самвидавські матеріали Мирославу. Це було б порушенням «техніки безпеки». Потім я дізнався від Мирослава, що він читав деякі з текстів, які я поширював (потрапляли до нього через інших осіб). Після мого повернення з ув’язнення Мирослав запросив мене та Сергія Васильєва додому. Це було зроблено у ситуації, коли навіть дехто з колишніх «однодумців» намагався уникати спілкувань (при зустрічах не помічав).

Вкажу на деякі моменти, які, на мій погляд, прояснюють спосіб мислення Поповича, який не зазнав радикальних змін у його інтелектуальній еволюції. Попович на час мого співробітництва у відділі не був прихильником позитивізму. Маю на увазі логічний позитивізм. Він скоріше був тоді і є сьогодні прихильником критичного раціоналізму. Чи, точніше, раціональної рефлексії, коли засоби міркування і наукового пізнання самі стають об’єктом аналізу та оцінки — оцінки їх виправданости (обґрунтованости) та ефективности.

Все ж серцевину його зацікавлень складає семантика та культурологія. Теоретичною основою його культурології є структуралізм. З однією важливою поправкою: він надає великого значення перетворенню структур — тобто дії, процесу, а це аспект діахронії (часовости). Провідна методологічна роль структуралізму не є випадковою, якщо урахувати, що цей напрямок відкривав перспективу зробити теоретичними лінґвістику, культурологію, а разом з тим етнологію та антропологію. Тим поновлювалась методологічна єдність природничих і гуманітарних наук, оскільки структури могли описуватись раціонально.

На мій погляд, найкращим ключем до розуміння способу мислення Поповича може служити книга «Раціональність і виміри людського буття» (Київ, 1997). На мій погляд, вона може виконувати роль того тексту-«топосу», який дозволяє краще зрозуміти тенденції, наявні у попередні періоди інтелектуальної еволюції. У контексті моєї оповіді важливо вказати на центральне місце у цій книзі таких проблем, як смисл і абсурд, визначеність і невизначеність, порядок і хаос. Опірними поняттями при розгляді смислу і абсурду, порядку і хаосу є опозиція структура-антиструктура. Всі мовленнєві дії Автор зводить до трьох основних — констативи (твердження і системи тверджень), експресиви (вираження), суґестиви (навіювання певних станів та образів). Остання мовленнєва дія в Автора включає також не тільки навіювання певних образів і емоційних станів, а й спонук до дії — тобто, включає також спонукальні (промотативні) дії. Цій типології використання знаків (не тільки мовних, а візуальних та аудіовізуальних) відповідає виокремлення засадничих здатностей людини — розуму, почуття і волі. Ця тріадність, попри застереження самого автора щодо неминучих спрощень, має перевагу простоти.

Названі види дій використовуються як найважливіші виміри спілкування або, інакше, дискурсів. При цьому поняття істини та свободи визначаються в залежності від того, з яким із цих вимірів чи дискурсів ми маємо справу. Істина в коґнітивному вимірі є оцінкою тверджень чи систем тверджень під кутом зору їх відповідности з реальністю. «Свобода в коґнітивному вимірі є прийняття рішень на основі кращого знання справи, тобто, «усвідомлена необхідність». Істина в суґестивному дискурсі — це або питання про досяжність певної мети у даній реальній ситуації, або відповідність способу дії (і засобів дії) кінцевій меті, або ж відповідність мети прийнятим цінностям і нормам. Свобода в суґестивному вимірі є можливість здійснення визначених цілей — це є «свобода для». Експресивний вимір спілкування полягає у вираженні ставлення суб’єкта до «чогось» (до «теми»). Істина в експресивному вимірі це є оцінка під кутом зору відповідности між задумом (інтенцією) і вираженням (тим, що сказано) — тобто, під кутом зору щирости і фальшу.

У культурній антропології та етнології Автор використовує певні типології, які визначають тип даної культури, а, отже, і тип людини, яку вона створює. Втім найцінніше, на мій погляд, стосується поняття простору культури та його перетворення. Йдеться про зміну парадигм даної культури — тієї структури, яка визначає способи розуміння та засадничі цінності. У цих перетвореннях вирішальну роль відіграє функція, дія. У суспільстві — дія людини, її вибір. Перетворення культурних просторів може призвести до занепаду (розпаду) даної культури — зникненню етносу чи цивілізації. Культурна різноманітність світу є безумовною цінністю для Автора, оскільки уодноманітнення життєвого середовища означає наростання ентропії.

Як на мене, кращі знахідки Поповича полягають у знаходженні пов’язаности чи спільного в тому, що прийнято розглядати протилежним, чужорідним, ізольованим. Такі поєднання є несподіваними, і в цьому полягає їхня цінність. Якраз неочікуване несе в собі інформацію (бо зменшує невизначеність, ступінь ентропії). Таке мислення можна умовно назвати «асоціативним». Ця «асоціативність», що межує з парадоксальністю, мені запам’яталася зі спілкувань кінця 60-х — поч. 70-х. І саме ця асоціативність мислення наражається на закиди у відсутності «систематичности», в еклектичності тощо.

Наші дискусії з Мирославом у 90-і роки виявили розходження в розумінні визначальних ознак української національно-культурної ідентичности та ролі української мови в цій ідентичності. Я схильний був оцінювати позицію Мирослава як занадто ліберальну. І спробував змістити позицію Мирослава вправо — до відмови від занадто ліберальної версії багатокультурности. Занадто, принаймні з огляду на сучасне становище української нації — як етнічної, так і політичної. Ця проблема стала гострою в 90-і роки, а тому я тут не буду входити в її обговорення.

Але наші дискусії чи розходження в підходах до якихось філософських чи ідеологічних проблем, в тім числі висловлених публічно, не впливали на наші взаємини, що завжди залишалися дружніми. Мирославу властиве розуміння дискусії як засобу з’ясувати проблему. Часто, на жаль, критику сприймають як особисту образу. Наскільки він є симпатичним і доброзичливим у спілкуваннях, загальновідомо. Сьогодні, коли Мирослав став директором Інституту філософії, його толерантне ставлення до різних філософських орієнтацій та ідеологічних позицій демократичного спрямування сприяє атмосфері вільного спілкування в інститутській філософській «спільноті».

* * *

Оскільки спосіб мислення Поповича мені імпонує, бо лежить у руслі аналітичної традиції, я хотів би вказати на деякі відмінності чи нюанси, важливі під кутом зору деяких наголосів у моїй власній класифікації мовленнєвих дій у 60-і роки. Особливо це стосується розрізнення сугестивного (навіювального) і промотативного (спонукального) використання знаків. Тільки деякі види сугестії (що викликають певні образи в уяві, настрої, почуття і ставлення) є спонукою до дій та способів поведінки. Такими є, наприклад, навіювання певних ставлень і пов’язаних з ними ціннісних орієнтацій. Те ж саме можна сказати про експресивне (виражальне) використання знаків. У словесному мистецтві вираження певних симпатій чи антипатій може не тільки навіювати певні стани, а спонукати до певних способів поведінки. Це потребує при аналізі текстів використання ширшого репертуару аналітичних засобів. Думаю, що сказане мною тільки посилює вагу застереження, висловленого Поповичем у згаданій книзі.

Друге моє зауваження полягає в тому, що чуттєвість (як засаднича характеристика всього живого) в людській свідомості представлена двома своїми галузками — сенсорною діяльністю (сприйманнями) і почуттями (емоціями). Як свідчить інтроспекція, яка відіграє важливу роль у будь-яких спогадах, різного роду враження (сприймання) входять у нашу свідомість отінені емоційністю.

З цим моїм зауваженням пов’язане також використання термінів «смисл» і «осмислення» у цих спогадах. Якщо термін «смисл» використовувати у найзагальнішому значенні (протиставляючи смислу абсурдне), то «осмислення» не може зводитися до мислення, а повинно включати також «сенс» — смисл, що з’являється на рівні сенсорного. А тому у з’ясуванні поняття смислу, з мого погляду, ми повинні спиратися на поняття свідомости (самосвідомости). Сенси, що з’являються ще на рівні сенсорного, переважно містять в собі і емоційний, і раціональний, і ціннісний складники. Це дає змогу підхопити один із цих складників: втілити сенс в мистецькому образі, в розумовій ідеї чи в якомусь ставленні (у наголошенні цінности).

Втім думаю, що ці наголоси є тільки спробою поправити можливі непорозуміння у зв’язку зі згаданою тріадичною схемою. Сподіваюся, що вони, своєю чергою, не містять ознак непорозуміння.

* * *

Суперечка логіків і діалектиків. У колі моїх ближчих спілкувань опозиція між діалектиками та прихильниками аналітичної філософії була персоніфікована в суперечках між мною та Сергієм Васильєвим, з одного боку, і Михайлом Булатовим, з другого. Оскільки ми всі троє були в дружніх взаєминах (і ці взаємини збереглися досі), то кожного разу, коли випадок нас зводив, починалася дискусія. Михайло вважав діалектичний матеріалізм в його офіційній версії лише примітивізацією діалектики. Одначе тримався погляду, що творчий розвиток діалектичного підходу є цілком плідним і перспективним. Цього погляду він тримується і тепер. Але в будь-якому разі важливо, що саме позначають терміном «діалектика».

Відомо, що у загальнофілософському значенні цим терміном позначають взаємопов’язаність понять та явищ – частини і цілого, зовнішнього-внутрішнього, суб’єктивного-об’єктивного тощо. А також мінливість («розвиток»), недовір’я до чогось, що претендує на абсолютність, наголос на обмеженості будь-яких раціональних конструкцій. У цьому своєму значенні слово «діалектика» не тільки входить у лексикон багатьох інтелектуалів (незалежно від прихильності до певного напрямку), а ввійшло у словник повсякденного мовлення.

В історії філософії слово «діалектика» зазнавало радикальних змін у своєму значенні. Якщо залишити поза увагою позитивні здобутки в діяльності софістів, то саме вони найбільшою мірою скомпрометували логіку-діалектику — перетворивши її на засіб переконування, зблизивши її з риторикою. Вони вчили перемагати в суперечках (зокрема, в судах), керуючись правилом: хто в суперечці переміг, той і має рацію. Складали для політиків промови, підпорядковані тій же меті — досягнення успіху в політичній боротьбі. І в цьому сенсі нагадують сучасних політтехнологів. Деяких із політиків, які пройшли їхню школу, стали зневажати за їхній політичний цинізм: уособленням такого політика-циніка вважають Крітія. У зв’язку з твердженням про відносність істини, добра, справедливости переважно згадують Протагора та Кратила — одного із послідовників Геракліта.

Якщо залишити осторонь Канта, то на сучасне розуміння діалектики, як особливого способу мислення, основний вплив здійснила філософія Геґеля. Щоб порятувати метафізику (після критики її з боку Канта), Геґель створив діалектичну метафізику. Якщо залишити осторонь питання про те, як філософія Геґеля була зінтерпретована лівогеґельянцями і Марксом, то очевидно, що діалектичний матеріалізм (в його маркистсько-ленінській версії) скористався діалектикою Геґеля так, як софісти скористались «антитетикою» Геракліта. Така діалектика цілком справедливо була названа студентами словом «діамуть». Що «дорога вгору і вниз — одне й те саме», одержало своє практичне втілення в тому, що до царства свободи і справедливости (дорога вгору), як виявляється, можна дістатись, ідучи вниз — шляхом диктатури і насильства. Це неминуче мало призвести до знищення засадничих вартостей — людського життя, свободи, справедливости і т. д. Хитрощі, які полягають у використанні інтелектуальної риторики, що паразитує на взаємопов’язаності понять та явищ, на плинності та невизначеності, небезпечні тим, що здатні спокушати глибиною своєї туманности. Така діалектика тільки посилила її зловісність: «хитрий розум» набрав ознак цинічного. Він став засобом виправдання будь-якої політичної практики, включаючи геноцид.

Сьогодні з Михайлом Булатовим (з яким я часто стрічаюсь, оскільки працюємо разом — в Інституті філософії) я вже не маю підстав для гострих суперечок. Адже використання слова «діалектика» для позначення щойно названих та деяких неназваних тут наголосів у філософському мисленні не вважаю таким, що обов’язково несе в собі загрозу релятивізму. І все ж мене насторожує наявність у сучасному способі мислення і мовленні деяких українських інтелектуалів прихованих (невідрефлектованих) успадкувань, сформованих софістичною діалектикою. Вияви цієї «діалектики» знаходимо в схильності до некритичного використання різного роду риторик. На жаль, у сучасній гуманітарній і навіть філософській освіті маємо лише початкові кроки у засвоєнні позитивних уроків аналітичної філософії. Хоча при цьому потрібно ураховувати критику аналітичної філософії, усвідомлювати її можливості.

* * *

Захист дисертації. Щоб вийти на захист дисертації, потрібно було опублікувати не менше трьох статей на тему дисертації в академічних журналах та збірках. Я спромігся це зробити, опублікувавши три необхідні статті. Не буду тут оцінювати якість цих публікацій, але згадаю пригоду, пов’язану з публікацією єдиної статті, яка виходила поза межі проблематики дисертації і стосувалася гуманітарних проблем. Зауважу, що у своїх філософських текстах, призначених для публікації, я хотів залишати текст вільним від недоречного використання марксистської фразеології. І якщо вже змушений був робити «захисну» вставку, то намагався, щоб вона була чітко локалізованою, щоб її можна було легко «вилучити».

Але моя спроба вийти поза межі своєї логіко-аналітичної «ніші» і перейти до обговорення гуманітарних проблем дала дуже негативний досвід. Йдеться про публікацію статті «Критика сцієнтистських концепцій науково-технічного прогресу». Однією із безпосередніх спонук до написання статті була ідея Глушкова про створення кібернетичного центру, здатного на науковій основі керувати всією економікою СРСР. Але ширше йшлося про переростання комуністичного тоталітаризму в технократичний, щоб формування нового типу людини здійснювати з використанням науково обґрунтованих технологій. Це була спроба написати щось у жанрі філософської публіцистики.

Але Федір Канак, мій однокурсник, з яким я був у дружніх взаєминах (був заступником головного редактора журналу «Філософська думка» Шинкарука) сказав, що у моєму варіанті вона «не проходить». Я вніс якесь посилання на «класиків», він знову радився, мабуть, із Шинкаруком, і знову висновок той самий. Я сказав, що відмовляюсь публікувати. Федір у відповідь сказав, що і в цьому своєму вигляді вона «страшна». Зрештою, я погодився, щось, мабуть, було «пом’якшено» ще під час її редагування. Найпростіший спосіб пом’якшення полягав у вставлянні прикметника «буржуазний», щоб цим наголосити на правильній, класовій позиції автора. Був дуже незадоволеннй своєю піддатливістю. Такі статті потрібно пускати в самвидав: перестраховка ще на рівні редакційного «дотягування» спотворює текст. Ф. Канак почасти мав рацію: пророцтва про неминучу катастрофу закритого суспільства була висловом мого тривожного передчуття майбутніх реальних катастроф. Якраз ці місця зі статті були потім відзначені Надією Світличною у статті «З живучого племені дон-кіхотів» —. На цю статтю також звернув увагу Богдан Витвицький у своєму Огляді філософської думки за 1979 — 1979 роки (під заголовком: «Філософія, політика та політика у філософії».

Перед захистом мав ще три короткі доповіді за результатами своєї дисертації. Про зустріч з кібернетиками у відділі Глушкова я вже згадував. Прохолодне ставлення кібернетиків до моєї концепції було зрозумілим. Пропонована концепція значення була контекстуальною: вона не відкривала перспективи для її формалізації та математизації. Можна було очікувати прихильнішого ставлення з боку лінгвістів. А тому я погодився зустрітися з мовознавцями з Інституту мовознавства АН. Але був розчарований: дискусії не вийшло. До розуміння та визнання семантики, що ґрунтується на описі мовленнєвих дій, ще був довгий шлях (статті Остіна, Стросона і Серля були опубліковані в «Новое в зарубежной лингвистике» тільки 1986 р). У дискусію вступив лише молодий науковець, який мою концепцію охарактеризував в ідеологічних термінах («семантичний ідеалізм» чи щось у тому дусі). У відповідь я сказав, що в даному разі не йдеться про якусь ідеологію, а лише про значення висловів природної мови. Його я не переконав, бо і після мого пояснення він наполягав на тому, що я таки є речником «буржуазної семантичної філософії».

Зате я знайшов доброзичливе сприйняття своєї концепції групою філософів з Одеського університету, зібраних для зустрічі зі мною Авеніром Уйомовим. Мирослав Попович домовився, що кафедра філософії Одеського університету зробить зовнішній відгук на мою дисертацію. Мене зустрів на вокзалі хтось із науковців. На мою українську мову він зауважив, що в них в університеті тільки одна людина користується українською мовою публічно. Але потім дав зрозуміти, що ця людина дуже примітивна. Я подумав, що, мабуть, якраз тому їй і дозволено репрезентувати україномовних в університеті. І подумав також, що моя доповідь може бути якось отінена тим прообразом. І справді, на початку моєї доповіді, як мені здалося, був момент реакції на мову. Але через кілька хвилин я вже відчув увагу та зацікавлення моєї авдиторії. Потім атмосфера доброзичливости зберігалася впродовж усієї нашої зустрічі. Це було єдине колективне обговорення, учасники якої розуміли суть моєї концепції. З відстані часу висловлюю свою вдячність Авеніру Івановичу та його колеґам за тодішню підтримку.

Ще мав поїхати в Москву, щоб передати дисертацію і автореферат Алєксандру Зінов’єву, який погодився бути опонентом на захисті дисертації. Для мене це була відповідальна поїздка, я переживав. Зінов’єв займався багатозначною логікою. Я побоювався, що моя семантика здасться йому неконструктивною. Турбувало мене й те, що моя дисертація була написана українською. Втім, автореферат дисертації був зроблений російською мовою і для тексту з логіки кількости сторінок в авторефераті було достатньо, якщо маєш що сказати.

Я поїхав у Москву, щоб передати Зінов’єву текст дисертації і автореферат. Він виявився людиною, з якою було легко спілкуватися. Принаймні я не відчув і тіні якоїсь зверхности. Але його відвертість була колючою. Коли я передавав йому текст дисертації та автореферат, він запитав гостро: «А у вас здесь много марксизма?». На це я відповів: «Какой там марксизм в логике». Я переночував на вокзалі і зустрівся з ним наступного дня. Потім у своїй промові на захисті дисертації Зінов’єв досить високо оцінив мою працю — вище, ніж я сам її оцінював. Мабуть, хотів підтримати мене в моїх починаннях. Другим опонентом був Авенір Іванович, який позитивно оцінив дисертацію, хоча й висловив кілька критичних зауважень; з одним із них я не погодився.

Пізніше, коли я вже одержав диплом кандидата наук, у план видавництва було внесено публікацію книги на основі дисертації. Та я вважав текст своєї дисертації для публікації у вигляді монографії «сирим» і збирався його серйозно допрацювати. Але арешти 72-го зробили мій задум невиконаним.

* * *

Через деякий час після одержання диплома кандидата наук Валерія Нічик запропонувала мені перейти у відділ історії філософії України. Це була несподівана пропозиція, з огляду на мою прихильність до аналітичної філософії. Але я погодився. Мені здавалося, що вже володію певною методологією, яку можна використати у якійсь прикладній ділянці філософського мислення. Й історія української філософії найкраще відповідала цьому задуму. Ще під час викладання в Тернопільському медичному інституті, на вимогу завідувача кафедри «визначитися» з темами своїх дисертаційних досліджень, я обрав для себе тему «Етика прометеїзму в творчості Шевченка, Франка та Лесі Українки». Декларативна назва. Все ж тоді (принаймні на рівні медінституту) вона була офіційно затверджена. Виявилось, одначе, що Валерія Нічик якраз цінувала мій аналітичний спосіб мислення (скажу про це більше в спогадах про 90-і роки). Тепер я обрав для себе тему з філософії української історії. Мабуть, ішлося про осмислення української історії передусім на джерелах XIX — поч. XX ст. Очевидно, виконати заплановану тему офіційно було неможливо. Не вдаючись у публікаціях до фальсифікацій. Обравши таку тему (бо можна було взяти щось із історії логіки), я тим самим свідомо залишав свою логіко-семантичну «нішу». Зі всіма майбутніми наслідками.

* * *

Аналітична філософія і екзистенціалізм. Лінгвістична філософія, як відгалуження аналітичної філософії, відносно легко поєднувалася з логікою практичного міркування і, зрештою, з практичною філософією взагалі. Мовленнєва дія є різновидом практичної дії, пояснення якої потребує урахування контексту. Розширивши підхід, можна перейти до розгляду будь-якої практичної дії. Її пояснення так само потребує урахування контексту, але вже не лінгвістичного, а ситуативного – тієї ситуації, в якій перебуває діяч (особа чи колектив людей). Та оскільки в конкретній ситуації діє особа (навіть якщо вона прагне поєднувати свою дію в колективній дії), то аналітичне обґрунтування дії буде неповним без філософії особи та філософії цінностей. Інакше кажучи, йшлося про розуміння взаємодоповнювальности двох давніх напрямків мислення — раціоналізму та «філософії серця» (Августин, Паскаль. Кіркєґор та ін.)

Стосовно екзистенціалізму, то його вплив на українських інтелектуалів 60-х загальновідомий. Але цей вплив линув переважно через художньо-літературні тексти. Філософські тексти Сартра («Буття і ніщо»), Камю («Міф про Сизіфа») і Ясперса, за окремими винятками, були відомі лише в коментарях та цитатах (я вже згадував, що з моїх друзів Погорілий займався Ясперсом). Корисною з інформативного боку була книга Ігоря Бичка кінця 60-х років, опублікована в Москві («Познание и свобода». – М., 1969). У ній, зокрема, давалися в перекладі деякі важливі цитати із творів Сартра, Камю та ін. Предметом обговорення ставали деякі статті російських філософів — Еріка Соловйова, Юрія Карякіна, Піами Гайденко тощо. Пригадую обговорення з Олександром Погорілим книги Юрія Давидова (Москва) "Этика любви и метафизика своеволия" (тепер уже перевидана). Якщо залишити осторонь слов’янофільські тенденції цього тексту, то він містив і цілком виправдані моменти. Маю на увазі критику індивідуалістського суб’єктивізму — у вигляді культу моїх бажань, чи у вигляді екзистенціалістської орієнтації на власний вибір.

Питання про те, чи екзистенціалізм, принаймні у версії Сартра, все ще перебуває в руслі традиційної філософії свідомости (так звана «еґологія») і містить загрозу суб’єктивізму, стало предметом обговорення в західній філософії. Зокрема, важливо було з’ясувати, як екзистенціалізм відповідає на суперечку між прихильниками суб’єктивного та об’єктивного розуміння цінностей. Тобто, відповісти на питання, чи не пропонує екзистенціалізм винятково суб’єктивне розуміння цінностей. У моєму архіві збереглися витяги кінця 60-х років зі статті Вєслава Ґромшинського, опублікованої в журналі Studia filozoficzna, де автор, відповідаючи критикам, так пояснює позицію Сартра щодо проблеми особа-цінність: «Метою Сартра не є заперечення всіляких цінностей і норм, а з’ясування підметово-онтологічних умов їх існування. Поширені цінності є зовнішніми для індивіда, але та зовнішність вимагає безперервного їх відтворення в моїй свідомості через акт вільного вибору Сартр виступає проти поділу цінностей на загальноприйняті — «надіндивідуальні» і цінності «суб’єктивно-індивідуальні». Ніколи жодна цінність не може з’явитися «для мене» і існувати «для мене» поза конституюючою активністю моєї свідомости».

Гайдеґер міг вважати екзистенціалізм поверховим якраз унаслідок його суб’єктивізму. Він розширив критику «суб’єктивізму» до критики інтелектуальних традицій і колективних світоглядів, винних у «забутті буття». Одначе «пізній» Гайдеґер, виходячи з тези про принципову невизначеність і часовість буття, дає нам лише орієнтацію на відкритість свідомости, яка б дала змогу буттю явитися «в його істині». Це є важливе застереження супроти розумових конструкцій, націлених на надійне представлення буття – з метою розширення влади над пізнаними об’єктами! Але така настанова, зрештою, означає покладання на інтуїцію. Фактично його філософія взагалі не пропонує якоїсь «настанови». Маємо схожість з даосизмом. Це поновлює образ фавстівської людини: мандрівника чорнотропами, без будь-яких віх на обріях, які б зазначили напрямок руху. Одним із висновків із такої філософії була деконструкція будь-яких визначеностей, що і стало одним із джерел радикальної герменевтики Деріди.

У європейському суспільно-політичному контексті критика просвітницької «еголології» (напр., у «негативній діалектиці Адорно»), що стала джерелом раціональних дискурсів дисциплінарних бюрократичних практик, стимулювала студентські рухи кінця 60-х років. З явними анархістськими включеннями. Європейські нації добре сконсолідовані, культурно і політично визначені, а тому філософія «неідентичности» (Адорно), інакшости, різнорідности могла хіба що пом’якшити дисциплінарні ідеології, не загрожуючи радикально підважити «розумний» порядок. Українська суспільно-політична та ідеологічна ситуація 60-х років (та й теперішня також) принципово інша. Безперечно, що комуністичний тоталітаризм можна розглядати як крайню форму тієї ж «еґології». Але позбавлену навіть тих елементів розумности, які потребували лише пом’якшення.

Аналітична філософія дії зосереджена на аналізі практичного міркування — дослідження мотивів дії, засобів успішного досягнення мети та наслідків дії. В аналітичній філософії вибір дії чи способу життя оцінюється передусім під кутом зору наслідків. Але при оцінці цих наслідків потрібне урахування не тільки біологічного виживання людського роду, а й забезпечення відповідної якости життя. Тим часом значення терміна «якість життя» є ціннісно навантаженим: оцінка доброякісного життя залежить від життєвих ідеалів. Чи такі ідеали є цілком рівноцінними (етичний релятивізм), чи повинні бути універсальні засадничі цінності? Щоб відповісти на це питання, потрібно спиратися на деяку філософію цінностей – як основу етики і серцевину будь-якої практичної філософії.

Отож та логіка особистої і колективної дії, про важливість якої я згадував з огляду на вибір способу практичної дії, мала спиратися на філософію цінностей і філософію особи, духовність якої має розглядатися в культурному контексті. Ситуативний контекст, у якому має розглядатися особиста дія (а, отже, і колективна), потребує з’ясування того, який тип людини культивує дане суспільне середовище. Урахування історико-суспільного контексту дозволяє знайти відповідь на питання, чому реальна людина, «приречена на свободу», здійснює вибір на користь утечі від свободи.

* * *

Євген Сверстюк: особа і абсолютні цінності. Мої епізодичні спілкування з Євгеном Сверстюком припадають на початок 70-х років. Тоді він працював відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу». Це був хоч якийсь притулок, наданий йому завдяки академіку Дмитру Зерову після звільнення з посади наукового співробітника в Інституті психології в 1965-му. Очевидними є збіги наших філософських уподобань. Якщо оцінювати їх під кутом зору вибору філософських дисциплін — логіка і психологія (Євген у 1952-му році закінчив відділення логіки і психології Львівського університету). Та від психології Сверстюк перейшов до літературознавства і літературної критики. Зробивши цю критику філософською.

Очевидна належність філософської есеїстики Сверстюка до напрямку, який позначають висловом «філософія серця». З ранніх творів про це Сверстюк виразно сказав ув «Останній сльозі». Відповідаючи на запитання, яке «літературознавство» здатне забезпечити розуміння поезій Шевченка, він заперечив плідність «сухого раціоналізму» та емпіричного реалізму («правди фактів») у досягненні цієї мети. Під кутом зору семантики текстів філософська есеїстика Сверстюка явно лежить у руслі «менталізму», який у XX ст. одержав підтримку з боку феноменології Гусерля.

При цьому носієм «ейдосів» чи навіть «ґештальтів» у його текстах переважно виступає метафора. Вона дозволяє уникати збідненої конструктивної семантики — на користь «глибинної», закоріненої в «генеалогії» явища, історичній чи психологічній. Все ж в оцінці стилю Сверстюка важливо ураховувати також прагматичний аспект. Авторові йшлося про те, щоб сказати вчасно, мовою, зрозумілою якомога ширшому колу читачів та такою, що вплинула б на мотивації — спонукала людей до діяльної відповіді. На рівні вчинку. Його тексти написані в ситуації, коли з’явилась можливість сказати рятівне слово. Важливо було чітко означити найважливіші орієнтири.

Виняткова важливість філософської есеїстики Євгена Сверстюка якраз і полягає в окресленні таких орієнтирів, З мого погляду, серцевиною філософського мислення Сверстюка є філософія цінностей (Сверстюк віддає перевагу терміну «вартість»). З наголосом на проблемі людина — цінність. Його есеїстика дає нам певну концепцію моральної філософії (меншою мірою «філософії моралі»). Оскільки ж Біблія визнається ним як найважливіше джерело засадничих моральних цінностей, то маємо справу з морально-релігійною філософією.

Вертикальній ієрархії вартостей відповідає філософія людини Сверстюка, хай побіжно означена. В ній буття цінностей розглядається у просторі душі. Тут маємо спроби вказати на джерела духовности людини у вигляді її вродженої настанови вслухатися у «вість», що супроводить наш вчинок та називається «совістю». Цю вроджену настанову можна розуміти теософськи — як дар Творця чути і розуміти таку «вість». Або ж раціоналістично як наставленість людини — як істоти «ексцентричної», «приреченої на свободу» (Сартр) — на слово (Хомський), а, ширше, на культуру (Ґелнер). Потреба в цінності, на думку Сартра. зумовлена «приреченістю на свободу». «Собор у риштуванні» розпочинається розмовою про людину, яка «хапається клаптика теплої землі й високого неба, щоб відчути точку опори».

Але сам по собі наголос на свободі (як можливості вибору), і навіть на відповідальності за вибір, ще не відповідає на питання, як зробити кращий вибір. Відмова від свободи і відповідальности — це теж можливий вибір. Людині відкриті будь-які шляхи — і до добра, і до зла, в тім числі до самознищення, духовного і фізичного. Біологічно і психічно людина містить також передумови своєї духовної деґрадації. Під цим кутом зору зрозуміло, чому автор «Собору» ставить під питання значення цієї людини: «чи значить вона хоча б стільки, щоб зусиллям власного розуму і волі зупинитися перед прірвою?».

Вроджена настанова людини на «вість», на слово, на культуру є лише передумовою доброго вибору. І в цьому контексті зрозумілий наголос Сверстюка на культурі як носії сенсів (розумінь) і вартостей. На культурі зі всіма її складниками — етнокультурі, релігії, професійній та інтелектуальній культурі. Передача культурних здобутків від покоління до покоління (традиція) є основою збереження якости життя. У цьому наголосі на традиції Сверстюк виходить поза межі екзистенціалізму та індивідуалістського лібералізму. Це важливо мати на увазі. Бо це спонукає Сверстюка розглядати буття культури в реальному суспільному середовищі. А це напрямок соціальної та культурної антропології.

Герменевтичний аспект ставлення особи до традиції, без явного посилання на герменевтику, є важливим у мисленні Сверстюка. Особа здатна спиратися на традицію, здійснюючи інтерпретацію культурних здобутків. Але суб’єктивний акт розуміння і прийняття переданих сенсів і цінностей полягає у відкритості людини до їхнього «заклику». Духовні цінності у самому своєму змісті містять основу для їх визнання. Вони є об’єктивними чи «внутрішніми» тому, що суб’єктивність, чутлива до їхнього «заклику», приймає воднораз їхню об’єктивність. І навіть абсолютність. Після цитати із Екзюпері, який говорить про «відбудову» ЛЮДИНИ, на поставлене Автором питання, з чого почати, слідує відповідь: «Почати треба з правди». «Дух істини» є важливою передумовою осягнення будь-яких розумінь та цінностей — на противагу їхнім хибним замінникам.

Реальне суспільне середовище може культивувати людину, суб’єктивність якої опиняється в полоні інстинктів, особистих і групових інтересів та різного роду стереотипів. Тобто склеротичних утворень, які роблять людину закритою, «глухою» до сенсів і цінностей. Пояснення природи ідеологій та психоаналіз у XX ст. висвітлив владу над людьми таких утворень. Закритість до сенсів, що їх несе в собі слово, Сверстюк найбільшою мірою наголосив на прикладі розуміння поезії Шевченка. Не дивно, отже, що він зосереджується на тому, який тип людини творить дане суспільне середовище. Він наголошує це з посиланням на Сент-Екзюпері: «найважливіше знати, який тип людини створюється тим ладом».

У будь-якому суспільстві — а особливо у суспільстві, де держава культивує людину, нечутливу до справжніх сенсів і цінностей,— основний тягар обов’язку зберігати цю «чутливість» лягає на культурну еліту, на «письменника». Саме тому держава, яка живе у злі, прагне знищити вільне слово як найважливішу передумову буття правди в суспільстві. У ситуації 60-х – 80-х років стає важливою роль особистости («дон-кіхота»), яка Гамлетове «бути чи не бути» тримає на кінчику своєї шпаги. Цією шпагою є слово і вчинок. Неможливо зберігати відкритість людини до розумінь і цінностей без демонтажу тих фальшивих замінників, які продукує дане суспільне середовище. У «Соборі» Сверстюка одним із творців таких замінників є Лобода — людина-функція, яка «ні перед чим не зупиняється: перед чим зупинятися, коли все можна звести нінащо облудним словом? Принагідно Сверстюк вказує на втрату тієї мудрости, яка містила досвід розпізнавання «несправжніх» людей у традиційній сільській культурі.

Особлива важливість його есеїстики 60-х років полягає у тому, що на той час він запропонував перспективну філософію поєднання партикулярного (особистої і національно-культурної ідентичности) із вселюдським (універсальним). Уникаючи конкретизацій та уточнень, цей погляд можна висловити так: абсолютизація універсального, протиставленого партикулярному (особистому, національному), є, як правило, прихованою формою партикуляризму; а абсолютизація партикулярного, протиставленого універсальному, ослаблює партикулярне.

Що спричинило ту духовну ситуацію, яка спонукає називати українську людину «загубленою» чи «розгубленою» — передусім у самій собі, а вже потім у світах, не лише географічно означених? Яким є затаєне і найважливіше джерело того блуду, що спонукає мільйони українців до відречення від своєї культурної самобутности? Яка сила стоїть за цією легкістю самозречення, за цією безвільністю, яка провокує сильного сусіда втримувати українців у «братніх» обіймах? Сверстюк не нехтує геополітичними чинниками у поясненні цього зневолення. Але роль цих чинників не є вирішальною: будь-яка нація утверджувала себе не з волі сусідів, а власною волею і дією. На пошуки внутрішніх першопричин зневолености і зосереджене його мислення. Знайти першоджерела духовної хвороби найважче: «Створити картину духовости в сучасній Україні важко не лише через брак її яскравих виразів, а й через брак інформації . Сам образ духового життя тьмяний і невиразний: майже ніде воно не виступає в повноті і розвинених формах — навіть у першій колисці духовости». За таких передумов топографія української духовости має включати виокремлення знакових явищ з того потоку, який затінює їхній сенс.

Джерело української культурно-національної ідентичности Сверстюк вбачає у поєднанні трьох найважливіших складників — народної культури, християнства та професійної культури. У професійній культурі особливого значення у цьому відношенні надає Сковороді і Шевченку. Сверстюк заперечує лише поверхові запозичення з чужих культур – «великих слів велику силу». Тим часом його філософія тільки підтверджує належність української культурної ідентичности до сімейства культур, об’єднаних у широкому руслі західної цивілізації. Наголос на самобутності української культурної традиції і на християнстві як важливому складнику цієї самобутности не набуває у Сверстюка ознак релігійного чи національного фундаменталізму. Якщо слово «фундаменталізм» не використовувати як ідеологічний засіб, спрямований на підважування культурної самобутности. Адже особистість і нація у Євгена Сверстюка — не закриті в собі монади, а такі, що мають безліч вікон, завдяки яким вони перегукуються між собою і тому здатні у цьому перегуку творити воднораз і національну, і вселюдську соборність.

Цей стислий і неминуче спрощений нарис можна завершити заувагою про те, що з трьох опірних термінів у філософії Сверстюка — цінність-особа-соціальне середовище — навколо особи зосереджене поле напруги. Бо ж свідомість особи (суб’єктивність) та її дія є запорукою буття засадничих цінностей у даному суспільстві. Метафора, яка є ключем для розуміння філософії та особистости Сверстюка, є постать, що однією рукою вказує на «небо», а в другій тримає шпагу. Шпагу, націлену в ті опудала, що претендують замінити справжні розуміння і цінності. Сверстюк завжди тримає напоготові свій двосічний меч — слово і вчинок.

Але поза тим перспектива продовження цього напрямку мислення полягає в зосередженні уваги якраз на ділянках напруг: особа-цінність-Бог; особа і спільнота (суспільство). Один із допоміжних підходів до розуміння творчости Євгена Сверстюка є зіставлення його філософських інтенцій із західним філософським неоконсерватизмом. Йдеться не про запозичення, а про перегуки: західний суспільно-політичний та культурний контекст суттєво відмінний від українського. Фактично Сверстюк розробив версію українського ліберального консерватизму, в якому цінність особистости (особистого самовизначення) знаходиться у драматичній взаємодії з суспільним середовищем, яке великою мірою втратило духовну засаду свого життя. Корисною у цьому може бути порівняння його наголосу на вартостях і традиціях зі статтею Френка Меєєра «Свобода, традиція, консерватизм», опублікованою в кінці 60-х.

* * *

Філософія і поезія. Мабуть, тільки після відмови від ідеї про один єдино можливий науковий стиль філософського мовлення у мене міг з’явитися задум написати низку есеїв про обрії світосприймання та світорозуміння української поезії XX ст. Я не планував писати їх, використовуючи аналітичний підхід, а хотів запропонувати суб’єктивно-особисте «прочитання» поезій. Почав з Богдана-Ігоря Антонича, хоча якісь попередні нотатки накидав також про поезію шістдесятників. Коли, як мені здавалося, я закінчив статтю, то попросив Івана Світличного, щоб він прочитав її та сказав про своє враження. Для мене багато важив його відгук.

Зі Світличним я спілкувався тільки принагідно. Передав йому свою статтю, мабуть, наприкінці 1971-го року. Пригадую, що він усно висловив свої зауваження. У звичайний для нього дуже толерантний спосіб. Таким був стиль його праці з літературною молоддю — плекати, підтримувати, виявляючи терпіння, щоб не підважити віру автора в свої сили. Виявилось, що він всіяв мій текст заувагами (надписами над рядками), але я побачив їх більше ніж через десяток літ. Коли відбулись арешти в січні 72-го року, було не до поезії. Льоля Світлична передала мені цей текст уже після повернення з ув’язнення.

Я його доопрацював (був опублікований в альманасі «Генеза» за 94-й рік). Думаю, що стаття містить збіги з деякими світоглядними орієнтаціями, окресленими Сверстюком («Собор у риштованні») — зокрема у розумінні таких проблем, як особа і цінність, соборність вселюдська і національна тощо.

Розділ VII. Поширення самвидаву. Вихід з «підпілля»

1. Розмноження і поширення самвидаву

До того, що досі принагідно говорив про поширення самвидаву, роблю цей суттєвий додаток. Не буду давати загального списку самвидавських творів, які поширювались в 60-і роки (див., наприклад, книгу Георгія Касьянова «Незгодні…» та інші дослідження). У Вироку з «Кримінальної справи Пронюка, Лісового, Овсієнка» перераховано більша частина тих текстів, які ми поширювали. Що стосується мене, то поза увагою КГБ залишилась значна частина моєї діяльності, повۥязаної з розмноженням самвидаву. Це стосується передруку на машинці текстів під час свого перебування на Курсах підвищення кваліфікації в КДУ в 1965 році, а також передруку різних повідомлень і заяв із таборів, що їх передавала мені Надія Світлична, розмноження текстів Миколою Хоменком у вигляді фотовідбитків тощо. Серед читачів самвидаву найбільшим попитом тоді користувалися «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Возз’єднання чи приєднання?» Михайла Брайчевського, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, твори «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється» Євгена Сверстюка, «Більмо» Михайла Осадчого, статті Валентина Мороза. Особливе місце належить п’ятьом номерам «Українського вісника». Та різного роду невеликим текстам — «З приводу процесу над Погружальським» тощо. З діаспорних видань поширювалися в ориґіналі (без копіювання, наскільки мені відомо) «Сучасна українська література» Івана Кошелівця та книга Богдана Кравціва «На багряному коні революції». Принаймні ці дві книги я читав (друга із названих дала мені перше систематизоване уявлення про знищення цілих напрямків українського культурного та літературного життя). З російського самвидаву — «Размышления о прогрессе» Сахарова, «Технология власти» Авторханова, роман Солженіцина «Раковый корпус» (пізніше — «В круге первом»), окремі статті, наприклад, «Письмо Раскольникова к Сталину» тощо.

Я мав суттєві переваги для організації розмноження та поширення самвидаву в Києві. Передусім тому, що закінчив саме Київський університет, який так чи інакше притягував до себе моїх студентських друзів та знайомих. Це було важливе джерело контактів у мої аспірантські роки та протягом кількох років мого співробітництва в Інституті філософії. Окрім того, і це не менш важливо: я мав родичів та знайомих унаслідок переселення до Києва людей з ближніх сіл. Після одруження з Вірою Грищенко багато важила її підтримка та її друзів-краян. Тут не буду описувати всі епізоди, в яких рідні та друзі-краяни допомагали (про деякі згадаю далі).

Принагідно зауважу таке. Коли я був старшокласником, моя двоюрідна сестра Галина, донька дядька Антона, вийшла заміж за бійця УПА, якому після ув’язнення не дозволили повернутися в Західну Україну. Валерій у мої студентські роки не заговорював зі мною про національні питання. Та коли я вже був співробітником Інституту філософії, то легко дійшов порозуміння з його старшим сином, який на той час працював у Києві: в одній із ситуацій він зберігав якісь самвидавські матеріали. Валерій помер у 80-і роки, коли я повернувся з ув’язнення. Незадовго перед смертю я провідав його. І мені запам’яталося, з якою вистражданістю він сказав: «Так, ми ж боролись за те ж саме, що й ви». Я його запевнив, що це безперечно так. Думаю, йому важливий був цей знак солідарности — з огляду на насмішки з боку тих моїх односельців, яким слово «бандерівець» уже не нагадувало ярлика «петлюрівець», вживаного щодо їхніх дідів і батьків.

* * *

На жаль, добрих технічних засобів для копіювання матеріалів не було. Та ж багатостраждальна друкарська машинка та виготовлення фотокопій. Мріяли про потужніші технічні засоби. З Євгеном Пронюком обговорювали ідею створення невеличкої друкарні. Почали думати і шукати щось потрібне для того. Євген якось повідомив, що є можливість дістати шрифт: його мав передати мені Андрій Коробань. Тут я мушу зробити уточнення: у документі, уривок з якого подаю нижче, сказано, що шрифт мені передав не Коробань, з яким я мав зустріч у цій справі, а Василь Семенюк за дорученням Коробаня. Одначе, коли пізніше я оглянув свій свинцевий вантаж, був розчарований: це були якісь відходи друкарського шрифту. Але мені потрібно було його тимчасово переховати. Погодився Олександр Погорілий, який тоді викладав філософію в Інституті цивільної авіації («ГВФ»). Коли я заходив у будинок (на вул. Гарматній), то мене випадково побачив його колеґа, завідувач кафедри філософії цього Інституту Є. Жаріков; воднораз він помітив людину, яка стежила за мною. Зі слів Погорілого, Жаріков повідомив йому про це: тож мені потрібно було негайно забирати свій «вантаж». Не пригадую, куди я, зрештою, його збув, бо переконався, що з того нічого не зробиш. В інформаційному повідомленні В. Федорчука на адресу В. Шербицького від 19 червня 1972 року, в якому йдеться про те, що «отдельные сотрудники Института философи АН УССР допускают враждебные и идеологически вредные действия», про цей епізод сказано так: «ЛИСОВОЙ в поле зрения органов КГБ попал в марте 1969 года, когда он с соблюдением конспирации встретился с СЕМЕНЮКОМ Василием Яковлевичем, 1936 года рождения, уроженцем Житомирской области, украинцем, беспартийным, ст. инженером завода "Радиоприбор", взял у него предмет, по внешнему виду похожий на пишущую машинку, и отнес его на квартиру ПОГОРЕЛОГО А.И., работающего в настоящее время в аппарате ЦК КП Украины. В ходе проверки ПРОНЮКА и ЛИСОВОГО получены оперативные данные о том, что они периодически встречаются с ПОГОРЕЛЫМ. Характер этих встреч неизвестен.

О СЕМЕНЮКЕ известно, что он в 1965 году по месту работы до-пускал националистические высказывания, размножал и распространял документы "самиздата", в связи с чем в 1966 году был профилактирован. Оставаясь на прежних позициях, СЕМЕНЮК в 1967 году установил связь с КОРОБАНЕМ и оказывал ему содействие в оборудовании кустарной, типографии для размножения антисоветских и идейно вредных документов».

Були й інші спроби. Євген Пронюк якось сказав, що має знайомих галичан, які (після закінчення Львівського поліграфічного інституту) працювали в Києві на якомусь із підприємств. Я зустрівся з двома юнаками, аби довідатися, як вони бачать практичний бік цієї справи. Вони відкинули варіант виготовлення верстата зі шрифтом (це непрактично), говорили про принципово нові засоби розмноження. Йшлося, мабуть, про апарат типу ксерокса. Задум так і не було здійснено — на перешкоді стали арешти 1972 року.

Але поза тим чимало мороки завдавало переміщення машинок та заміна шрифту, який, як ми припускали, може бути ідентифікованим КДБ (оскільки виготовлені тексти могли вже попасти до їхніх рук). Одного разу я спробував сам замінити шрифт, припускаючи, що операція є простою. З того у мене нічого не вийшло: новий шрифт не вставлявся як слід. Переміщення машинок було справою відповідальною та трудомісткою. З цим пов’язані окремі цікаві епізоди нашого «підпілля». Часто, за домовленістю з Євгеном, мав зустрічатися з незнайомими людьми, домовлятися про якийсь пароль. Пам’ятаю одну з таких зустрічей в аспірантські роки у саду Політехнічного інституту з Сергієм Кудрею (тоді його не знав, тепер співробітник Інституту філософії).

* * *

Надія Світлична. Під час останньої зустрічі з Надійкою в Києві (так її ми всі називали у вужчому колі) ми уточнили час нашого співробітництва у передруці матеріалів, які вдавалося діставати з таборів (дійшли згоди, що це був 1967-й рік). Пам’ятаю, що це було влітку. Надію я хоч і знав, але свідомо уникав з нею спілкуватися, приберігаючи це для особливих випадків. До мене звернувся Пронюк із проханням, аби я допоміг їй у передруці таких текстів — звернень, заяв, листів тощо (від Лук’яненка, Кандиби, Горинів та ін.). Попередньо я переговорив зі своїми родичами (з сином тітки Василини Іваном та його дружиною Тамарою), аби попрацювати на їхній квартирі (на вже згадуваній вул. Немировича-Данченка). Машинку для цього мені було передано.

Зустрічався з Надійкою так, щоб виключити можливість «хвоста». Забирав у неї аркуші найрізноманітнішого формату, написані в таборах: мені й досі пам’ятні та дорогі ті аркуші, написані поспіхом, олівцями, іноді дрібно та нерозбірливо, на клаптиках паперу різного формату. Нелегко було їм подолати перешкоди, щоб опинитися тут, в одній із київських квартир. При передруці матеріалів дотримувався техніки безпеки: одягав ґумові рукавички, щоб не залишити відбитків пальців (копірка!). Мені запам’яталися з-поміж різних заяв та повідомлень про умови життя в таборах скарги на вірогідне застосування психотропних засобів. Йшлося про особливі фізичні і психічні стани, які в деяких із листів пояснювались як такі, що настають після вживання їжі. Я ще повернуся до цього зі своїм власним досвідом перебування в ув’язненні та у зв’язку з обговоренням цього питання з деякими із колишніх політв’язнів.

* * *

Микола Хоменко. Гідна особливої уваги людина, яка, завдяки своїй жертовній праці, виготовила десятки фотокопій книг «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Возз’єднання чи приєднання?», «Портрети двадцяти злочинців» та інших менших матеріалів. Це був Микола Хоменко, родом із села Зеленьки на Київщині (Кагарлицький район). Історія його родини типова. Семеро сестер та братів Миколиного батька померли у голодівку 33 року (один із братів помер, з’ївши свіжого хліба нового врожаю). Батько Миколи загинув «смертю хоробрих» на війні. Микола закінчив Білоцерківське медучилище. Після його закінчення працював протягом якогось часу в Старобезрадівському медпункті. Тоді я з ним і познайомився, бо звертався до нього у зв’язку з хворобою своєї матері. На час мого навчання в аспірантурі він працював рентґенологом у Кагарлику. Тоді він і погодився виготовляти фотокопії. Працював переважно пізно ввечері та вночі, у приміщенні лікарні, коли всі розходилися. Мав серед лікарів друзів, яким міг довіряти. Василь Овсієнко згадує, що зустрічався з кимось із його лікарів-друзів у Кагарлику.

У моїй пам’яті співпраця з Миколою найбільшою мірою нагадує мені підпільну діяльність. Працюючи в університетській бібліотеці для науковців, я тримав самвидавські матеріали у портфелі під столом. Старався ніколи не залишати портфель з матеріалами, коли виходив із читальної зали. На столі залишалися мої книжки і зошити. Коли потрібно було передати комусь матеріали, брав портфель або згорток і передавав тексти в коридорах корпусу або ж виходив на вулицю.

Зустрічі з Миколою завжди відбувалися за одним і тим же сценарієм. У відповідності з домовленістю під час попередньої зустрічі, я мусив розрахувати час так, щоб, залишивши на столі в читальному залі свої папери, проїхати тролейбусом до Володимиро-Либідської (до старого Володимирського ринку) і, звернувши з Червоноармійської праворуч (Либідською вниз), сідав на автобус, що йшов у напрямку до Обухова. Виходив переважно на першій зупинці в Козині; там рідко хто виходив. Микола або вже чекав мене біля шляху в лісі або ж, навпаки, я чекав на нього. Потім кожен із нас повертався черговим зворотнім автобусом. Через деякий час я з’являвся в читальному залі і сідав за свій стіл. Так тривало, мабуть, десь протягом 1968 — 1971 років. Миколі я повинен був купувати лише фотопапір.

Потім він одружився з Ніною, дивовижно доброю людиною, що стала його вірним другом (він познайомився з нею в нашій тодішній однокімнатній квартирі на Дарницькому бульварі). У них народилося двоє доньок — Мирослава і Роксолана. Микола страждав серцевою хворобою, помер молодим, вже після мого повернення із заслання до Києва.

* * *

З поширенням самвидаву пов’язано багато епізодів, іноді комічних. Особливістю моєї поведінки — властивою назагал людям, зосередженим на ідеях та образах — було та є «випадання» з оточення внаслідок самозаглиблення. Доки не виникає потреба зосередити увагу на середовищі, в якому перебуваю. Їдучи в транспорті, я переключаюся на свої думки, а відтак ще й тепер нерідко пропускаю свою зупинку. Якщо я мав у якихось випадках «хвоста», то це могло справляти враження свідомого «плутання». Та оскільки я не завше вчасно переключав свою увагу, то це могло обернутися небажаними наслідками.

Одного разу я домовився з Аллою Кпімаш, що на одній із автобусних зупинок вона передасть мені сумку з самвидавськими матеріалами (які зберігалися протягом якогось часу в її знайомих). Перед зустріччю я мав з собою тільки свій місткий («професорський») шкіряний жовтий портфель. Мій трудяга. Коли я забрав від Алли сумку і ми розпрощались, то зупинив випадковий автобус з надписом «Аерофлот». Але «пам’ять м’язів» разом, мабуть, з переміщенням підсвідомої уваги на небезпечніший вантаж, спрацювали так, що я залишив свій портфель в автобусі. У портфелі не було самвидаву, але в ньому була одна чи дві записки, які замінювали тоді усне мовлення, аби уникнути підслуховування. Чому я їх не знищив відразу, не пригадую. Все ж через тиждень чи два мені вдалося розшукати той автобус і повернути портфель. Записки були на місці. Перечитавши їх, я заспокоївся — з них було важко що-небудь зрозуміти.

Інший випадок стався в міжміському переговорному телефонному пункті на тодішній вул. Леніна, поблизу Оперного театру. Я зайшов з кимось із друзів з портфелем, наповненим самвидавськими матеріалами. Зайшовши в кабіну, поклав його на лавку так, щоб бачити його. Перед тим помітив чоловіка, високого, худого, років за тридцять, який нічого «не помічав», заглядав у верхні кутки приміщення. Це вже було занадто, його «розсіяність» була підозрілою. Тож я вже не спускав очей зі свого портфеля. Коли ж той чоловік схопив його, промовив «уже». Встиг схопити за ручку портфеля, коли чолов’яга уже був у перших дверях, прибудованих біля вхідних. Це був найризикованіший епізод у вуличних пригодах із самвидавом.

* * *

Іван Драч. Одна з проблем, пов’язана з поширенням самвидаву, була наша бідність: брак коштів на найнеобхідніше — хоча б на той же фотопапір. Зарплати молодих науковців були низькі. Думаючи над тим, хто б міг допомогти, вирішив звернутися до Івана Драча. Поміж тим мені було цікаво поговорити з ним, оскільки роздумував тоді над його поезією у зв’язку з написанням своїх есеїв. Зателефонував йому, домовилися про зустріч. Пам’ятаю свою розмову з ним в Маріїському парку, ділився своїми планами щодо поширення самвидаву. Він прихильно поставився до мого ентузіазму. А поміж тим висловив жаль, що я не захопив із собою якісь самвидавські тексти. Це було несподіванкою для мене: думав, що в письменницькому середовищі мають бути активісти його поширення. Мабуть, я перебільшував розмах поширення. Драч без вагань погодився допомогти, дав 100 руб. — майже цілу мою зарплату. Але цей випадок належить до винятків: до тих, які мали великі зарплати, звертатися було безнадійно. Мав, пригадую, ще два свої візити на Драчеву квартиру (у будинку навпроти пл. Слави), мабуть, уже з якоїсь іншої нагоди.

* * *

Нестор Бучак, Борис Попруга, Михайло Григорович. Названі тут особи були регулярними «споживачами» самвидаву. І брали його не для того, щоб прочитати і повернути, а для поширення. Нестор Бучак був студентом Тернопільського медичного інституту, коли я викладав у ньому. Запам’ятався мені своєю витонченою інтеліґентністю і тактовністю. Тодішні спілкування започаткували наші дружні взаємини. Після закінчення інституту вступив в аспірантуру Київського медичного інституту, проживав у гуртожитку на Володимирській гірці. Я зустрічався з ним реґулярно, часто біля арки (що вела у двір, де був розташований гуртожиток). Він брав у мене і поширював самвидавську літературу десь, мабуть, впродовж двох років.

Борис Попруга, родом з Полтавщини. Закінчив філософський факультет Київського університету (мій однокурсник), аспірантуру при Київському університеті (1964 — 1967), працював викладачем філософії у Львівському політехнічному інституті (1967 — 1988). Був мером міста Кобеляки (1994 — 1998). Один із тих, хто в 60-і роки мав схильність до гострих суперечок у міському натовпі: не міг стриматися, щоб не встряти в суперечку на вулицях з випадковими перехожими або у транспорті. Оскільки в розмові не тримався ніяких пересторог (говорив те, що думав), то шокував своїх випадкових слухачів своїми незвичними оцінками. Зокрема, високим поцінуванням боротьби УПА та заявами, що Бандера є героєм України. Я говорив йому, що такі епізодичні і скандальні суперечки легко можуть обернутися для нього тим, що він взагалі нічого не зможе робити. І радив спрямувати енергію на певне коло людей, поширюючи серед них самвидавську літературу. Може, мої слова на нього і справді подіяли. В усякому разі, він став одним із постійних «споживачів» самвидаву. Заходив у читальний зал для науковців, я брав з-під столу свій портфель, ми сідали на якусь із лавок у сквері бульвару Шевченка; під час розмови, вибираючи якусь мить, я перекладав матеріали у його портфель.

Михайло Григорович, географ за освітою, працював у Раді з вивчення продуктивних сил України, займався економічною географією — розміщенням господарських об’єктів в Україні. Болючі проблеми, якщо урахувати роль політичних чинників у цьому розміщенні. Тепер вони загальновідомі (з історії економіки). Михайло регулярно брав та поширював самвидавські матеріали.

Зауважу, що в кожному випадку я не розпитував і не знав (за окремими винятками), кому саме передавалися матеріали. Більшість із них не поверталися до мене.

2. Арешти 72-го: вихід з «підпілля».

Віра. Після захисту кандидатської дисертації та одруження моє особисте життя, здавалося, могло нарешті ввійти в спокійніше та усталене русло. Як і життя Віри. Її студентські роки були важчими, ніж мої. Вона, як і я, належала до сільської молоді, яка прибувала в міста у пошуках храму освіти і культури. Але, закінчивши школу в 1954 році, вона не змогла поступити на стаціонар, а тільки на заочний відділ філологічного факультету Київського університету (відділ української мови і літератури). А тому змушена була працювати, жити по «кутках», іноді в підвалах, харчуватися та одягатися якнайскромніше. Але відвідувала лекції-концерти у філармонії, музеї і театри, купляла книжки. Працювала спочатку (1954 – 57) в Київському мотоциклетному заводі (понад два роки токарем, потім табельницею), далі рік піонервожатою (у школі №24), нарешті, рахівником та бухгалтером (у будівельно-монтажному управлінні (1958-62). Поєднувати працю і навчання, особливо для старанних студентів, нелегко, але вона закінчила Київський університет в 1961 році.

У 1962 році їй трапилась нагода влаштуватись лаборанткою в УНДІП (Науково-дослідний інститут педагогіки УРСР). Це був, може, найкращий початок – для неї, яка вважала вчителювання своїм покликанням. До того ж можна було поєднувати працю в Інституті з учителюванням. У тому ж 1962-му вона почала викладати українську літературу у вечірній Школі робітничої молоді (№40, по вул. Будівельників): тоді у таких школах були тільки 8 – 10 класи. А від 1965 до 1969 року викладала українську літературу в денній російській школі (№168, розташованій на вулиці Тампере). Але, з її слів, саме в УНДІПі вона змогла надолужити свою університетську освіту, щоб досягти належного рівня у своїй викладацькій праці. Передусім завдяки літературі, що стала їй доступною, включаючи і деякі тексти, що зберігалися тільки в «спецхранах» (так вона прочитала недоступні тоді твори Куліша та ін.). Окрім того, багато важило спілкування, зокрема з Тамарою Іванівною Цвелих – однією з найосвіченіших науковців-гуманітаріїв того часу.

УНДІП тоді мав багату бібліотеку, яка, на жаль, уже в незалежній Україні, була розпорошеною внаслідок ліквідації Інституту. Це майже стандартна ситуація: коли сьогодні чую розмови про реформування НАН України, зокрема гуманітарних інститутів Академії, то з острахом думаю, щоб цими розмовами не скористались «реформатори» з когорти «політиків»-бізнесменів. Щоб не тільки захопити приміщення інститутів НАН України, а й знищити основний елемент успадкованої інфраструктури – архіви і бібліотеки. Щоб в оновлений спосіб продовжити справу, яку символізує під цим кутом зору основна подія того часу, про який оповідаю, – спалення бібліотеки АН.

Над УНДІПом, поверхом вище, містились приміщення Інституту психології, співробітником якого тоді був Євген Сверстюк. До нього приходили тодішні літератори та інтелектуали – Іван Драч, Іван Дзюба, Роман Корогодський та ін. Євген іноді заходив в УНДІП, щоб узяти якусь літературу, так Віра і познайомилася з ним. Завдяки Євгену коло її спілкування розширилось, а відтак вона змогла прочитати деякі з творів, що тоді поширювались у самвидаві. Другим осередком її спілкування і діставання творів самвидаву був самодіяльний хор «Жайворонок»: ним спочатку керував Молдаван (єврей за національністю), а потім Вадим Смогитель. Тут, на зібраннях хору, вона познайомилася з живописцем Василем Парахіним, з яким згодом одружилась, але подружнє життя виявилось невдалим і завершилось розлученням.

Із текстів самвидаву, які Вірі пощастило прочитати, особливо велике вражепня на неї справила неопублікована частина статті «Що таке поступ» Франка, що, як вона сьогодні згадує, «перевернуло» її світогляд. Як-не-як, передбачення Франка підтвердилось! Воно і досі вивершується над заграванням інтелектуалів післявоєнної Європи з марксизмом і навіть комунізмом, що тривало ще у 60-і (хоча публікація «Закритого листа» Хрущова подіяла на декого як холодний душ). Окрім того, для розуміння тодішнього стану української культури і літератури були важливими для неї книги «На багряному коні революції» Богдана Кравціва та «Сучасна українська література» Івана Кошелівця, які також поширювались у самвидаві.

Одного разу, уже пізно ввечері, коли вона читала «Відродження нації» Винниченка (книгу їй дав Сверстюк), у приміщення відділу зайшло начальство – директор, заступник директора та О. Дзеверін – завідувач відділу історії педагогіки, в якому вона тоді працювала. Заступник директора Чепелєв підійшов до Віри і, поклавши руку на розкриту книгу, жартівливо запитав: «А що Віра читає?». Але, на щастя, Віра не розгубилося і, потягнувши книгу з-під його руки, так само жартівливо промовила: «Таємниця». Так уникла небезпеки. Але саме заступник директора виявив увагу, запитавши її принагідно, де вона живе. Почувши у відповідь «ніде», сказав, що вона ж викладає у школі, а для вчителів є гуртожитки і що він напише відношення, аби їй надали гуртожиток. Так і зробив, вона поселилась у гуртожиток уже незадовго перед його закриттям. Її вже не прописували, але саме внаслідок розселення вона одержала кімнату в «комуналці», на Дарницькому бульварі, в якій ми з нею жили після нашого одруження. Ще перед нашим одруженням Шинкарук запропонував мені написати заяву на одержання кімнати для науковців. Та оскільки питання з одруженням уже було вирішено, я відмовився. Замість того, щоб скористатися нагодою для поліпшення наших житлових умов (одна кімната на двох нас із малою дитиною).

Зі слів Віри, в інституті ставлення до неї було доброзичливим: її не дуже перевантажували технічною працею, адже бачили її в оточенні книг, а тому сподівалися, що з неї виросте майбутній науковець. Та вона і справді старалась виправдати такі сподівання, уже склала два кандидатські іспити (з трьох необхідних) – іноземну мову і філософію. Була узгоджена, хоча ще й не затверджена, тема її майбутньої кандидатської дисертації – «Педагогічні погляди Б. Грінченка». Тож вона складала картотеку бібліографії та начитувала літературу.

Але її перспективу майбутнього науковця було перекреслено. Як і багатьох інших творчо налаштованих та духовно зорієнтованих дівчат та юнаків, підхоплених хвилею національного та громадянського пробудження. Першою її «помилкою», під кутом зору «системи», був погляд на вчителя не тільки як передавача накопичених знань, а як духовного наставника, зобов’язаного, отже, розбуджувати також знищену режимом особисту та національну гідність. Не хотів би тут запобігати, як це прийнято сьогодні робити, що виховання національної свідомості у даному разі не означало культивування ворожости до інших націй чи національних меншин. Бо ж якраз ті, яких тоді іменували «буржуазними націоналістами», і були захисниками прав національних меншин та їхньої культурної самобутности.

Це відомий факт, який можна було б і не згадувати, якщо б сучасні провідники колишнього «інтернаціоналізму» (у новому риторичному його оздобленні) не «воліли» замовчувати це. Як і те, що саме їхні ідейні попередники-«інтернаціоналісти» нищили культурну самобутність українського народу і національних меншин. Вони і сьогодні стараються діяти у тому ж напрямку, до того ж добре кимось фінансуються: одним із маси фактів є нещодавно започатковане безплатне поширення в Київі (шляхом вкидання у поштові скриньки) – українофобської газети «Киевский вестник». Але теперішні політичні зміни під прикриттям політичної реформи можуть підлити старого вина в нові міхи, знайшовши надійну підтримку на рівні політичної верхівки: про це недвозначно сигналізують українофобські заяви всім відомого Дмитра Табачніка, які вже викликали справедливі протести.

Все ж і в тодішніх умовах, як я вже згадував, можна було щось робити, якщо не належиш до зовсім переляканих і не погоджуєшся причаїтись, як мишеня в норі. Тож Віра у вечірній школі не лише на уроках літератури прагнула пробудити у своїх дорослих учнів почуття людської гідности і національної свідомости. а й організовувала літературні вечори. Вони проводились у шкільній залі, куди збиралися всі класи, як тоді було заведено. Як вона сьогодні пригадує, Петро Бойко, відомий диктор і лектор з культури мови і мовлення, після свого виступу на одному із таких вечорів був оточений учнями, які довго не відпускали його, засипаючи питаннями. Вечори, присвячені творчості Шевченка, проводила за сценарієм, написаним Сверстюком. У тому ж залі Євген Сверстюк прочитав лекцію про творчість Павла Грабовського.

Такого вчительського стилю Віра трималася і в денній російській школі. До того ж залучала учнів відвідувати літературно-мистецькі вечори, що їх організовували шістдесятники. А також різного роду лекції та екскурсії: одну екскурсію по Києву для групи її учнів провів М. Брайчевський. Відомо, що він був ентузіастом просвітницької діяльности в 60-і роки: його публічні лекції та екскурсії були основним способом такої діяльности. Навчаючи учнів писати твори, Віра відкинула узвичаєні трафарети, накинуті освітньою бюрократією; запровадила натомість вільний спосіб викладу. Це дозволяло школярам дати волю своїй творчій думці та висловлювати своє власне розуміння. Іноді вони виходили «за межі», і потрібно було оберігати їх і себе від звинувачень в ідеологічних збоченнях.

То ж Віра жила інтенсивним життям: праця в УНДП-і, викладання в школі, двічі на тиждень відвідування хору «Жайворонок», але поза тим найцікавішим була для неї її участь у культурно-мистецьких заходах, організованих шістдесятниками. Відвідувала деякі із зібрань Клубу творчої молоді (хоча й не була його членом). Запам’ятала вечір української молодої поезії, що був, унаслідок відмови надати наперед домовлене приміщення, проведений у парку на Нивках. На вечір прийшло багато людей. Віра прийшла з двома своїми ученицями. Вів вечір Василь Стус, його «кагебісти» пробували умовити, щоб припинив надавати слово, він не піддавався. Пролунав вигук про «бандєровскій язик», але Дзюба закликав не піддаватись на провокації. Запам’ятався також літературний вечір, присвячений Лесі Українці, проведений у тодішньому Першотравневому парку (навпроти приміщення Верховної Ради). В її уяві і зараз постає картина людей зі смолоскипами, пристрасне читання віршів Миколою Вінграновським та Тетяною Цимбал. Запам’ятався також вечір, присвячений річниці від смерти Василя Симоненка. Відвідала Віра також одне із зібрань-дискусій українських інтелектуалів у Алли Горської (на вул. Терещенківська), а також зібрання у майстерні Алли.

Втім, безпосередньою причиною її звільнення з УНДІПу, наказом директора академіка Руська у липні 64-го року, була присутність Віри, в складі хору «Жайворонок», біля пам’ятника Шевченку 22 травня. Коли Русько викликав Віру на «розмову» і вона сказала про відсутність будь-яких претензій до її праці, він їй повідомив, що підставою для звільнення є відсутність у неї київської прописки (була прописана в Броварах). Звільнення викликало подив чи навіть обурення серед співробітників відділу історії педагогіки. Вони пішли до директора, щоб пояснив їм ситуацію. Повернулись пригнічені, бо директор не змінив свого рішення. Тим часом Дзеверін підійшов до Віри і сказав, що хоче вийти з нею з Інституту і, проводжаючи її, пояснив, що справа не в прописці: всіх керівників установ викликали «на килим», дали їм список присутніх біля пам’ятника Шевченка, щоб шукали своїх та звільняли їх. Коли Віра сказала, що вона принаймні залишиться працювати в школі, Дзеверін у відповідь зауважив, що, в зв’язку з цією ситуацією, і це для неї може бути закрито. Русько сказав, що не хоче через Віру «покласти свій партквиток».

Все ж її не звільнили з посади вчителя у вечірній школі, а також у згаданій російській школі, у якій вона пропрацювала до кінця літа 1969-го року. Але у цій школі попередня історія повторилася в іншому варіанті. Влітку, під час відпустки, її було викликано на розмову з «трикутником» (парторг і профорг школи та другий секретар Дарницького райкому партії). Другим секретарем Дарницького райкому партії була Калінічева Людмила Іванівна, яка, як згодом Віра пересвідчилась, була людиною розумною і доброзичливою. Але в розмові їй були висловлені звинувачення, що вона на уроках дозволяє собі «націоналістичні ухили». А в серпні напередодні узвичаєної районної конференції вчителів було очікування (говорили в кулуарах), що другий секретар райкому у своєму виступі зачепить питання ідеологічних «відхилень» у 168-ій школі: мали на увазі «український буржуазний націоналізм» та сіонізм.

Було ясно, що об’єктом критики стане Віра та єврейка Бела Біндер, яка прекрасно викладала російську літературу. Оскільки вони були друзями, то це могло служити наочним підтвердженням спілки українського буржуазного націоналізму з сіонізмом. Бела була національно свідомою єврейкою, мала добру освіту, займалась психологією, хотіла закінчити аспірантуру, але двері в аспірантуру їй надійно закрили назавжди. Тож на конференції, в очікуванні звинувачень, Віра і Бела радились, як їм захищатись. Бела наполягала, що вона буде говорити на захист Віри, бо «ти так про себе не скажеш, як я можу сказати». Але Калінічева у своєму виступі обминула ідеологічні питання. Все ж загальна атмосфера в школі змінилася: було ясно, що настануть різноманітні перевірки. До того ж Віра почувала себе нервово виснаженою. Тож вона написала заяву на звільнення. Це звільнення пригнічено сприйняли національно свідомі учні, в тім числі євреї. Такі учні потім не забували свою вчительку, щоб її хоч принагідно підтримати на нелегкій життєвій дорозі.

Біля року працювала коректором у видавництві «Мистецтво», а потім влаштувалася молодшим редактором у видавництві «Наукова думка». Але тут наразилась знову на конфлікт, спочатку внаслідок написання критичної рецензії на книжку «Козак Мамарига» (рецензія була опублікована в «Літературній газеті», тодішня назва «Літературної України») та після надіслання рецензії у Комітет по справах друку (ця книга тепер перевидана з деякими редакційними поправкам). Але далі до цього епізоду додалося ще написання Вірою неґативного редвисновку на збірку ювілейних промов, присвячених Лесі Українці. Тож у жовтні 71-го року їй запропонували написати заяву на звільнення: не той спосіб мислення. Наприклад, заперечує, що Леся Українка «вторила» своїми «Досвітніми вогнями» «Пісню про Буревісника» Горького. І таке інше.

Але цього разу їй знову посміхнулася доля, підкинувши можливість здійснити свою колишню мрію: вона вдруге опиняється в стінах УНДІП, їй навіть пообіцяли перевести на посаду молодшого наукового співробітника, як тільки з’явиться можливість. Тимчасово ж зарахували лаборанткою. Вона знову могла спілкуватися з Тамарою Іванівною Цвелих. Можна все надолужити. Але мій протест проти арештів підсікає цю нову нагоду. І це вже остаточно.

Перед вами типова біографія, якщо знехтувати подробицями, учасниці тодішнього руху опору, яка не належала до грона провідних діячок того руху, але без яких не було б самого руху. До того ж активність Віри в захисті мене після ув’язнення, її важлива роль в діяльності Фонду Солженіцина в Україні та, зрештою, її рішення переїхати з дітьми до мене на заслання, щоб відбути його до «истечения срока», є важливими доповненнями сказаного тут.

* * *

Все ж, якщо ширше глянути на період середини 60-х років, то, як я вже зауважував, партійна бюрократія у процесі здійснення так званої «десталінізації» наразилась на альтернативу. Ця альтернатива гостро постала перед російською імперією у другій половині 19 – поч. 20 ст.: йдеться про вибір між демократією, з одного боку, та збереженням великої і могутньої російської держави, з другого. Або демократія – і в такому разі неминучий розпад «соціалістичного табору», а за ним і СССР. Або ж орієнтація на велику державу (це поняття включало велику територію), а це означало ставку на силу, на репресії – тобто повернення до традиційних засобів російської політики.

Російські інтелектуали, здатні мислити у поняттях культурно-політичних ідентичностей, принаймні наприкінці 19 ст. стали перед історичним вибором з огляду на формування національних та водночас демократичних держав в Європі, Були три історичні шляхи Росії у майбутнє: (а) шлях самообмеження – відмова від створення територіально великої держави та творення національної держави на основі російської етнонаціональної серцевини; (б) слов’янофільський проект – розширити межі російської етнонаціональної серцевини за рахунок зросійщення білорусів та українців; (в) євразійський проект чи проект «плавильного котла» – витворити політичну ідентичність, межі якої визначаться, зрештою, залежно від того, які з етносів колишньої Російської імперії (та її спадкоємця СССР) вдасться переплавити. У варіанті (б) та (в) етнічні росіяни приречені з часом розчинитися, зникнути як етнічна нація. Але у другому варіанті було сподівання зрештою «переконати» білорусів та українців, що всі три народи, включаючи росіян – це тільки субетноси (точніше, субнаціональні утворення, а не окремі етнічні нації). При цьому об’єднання цих субетносів мислилось як таке, що має відбуватися на російській основі – російська мова та «істинне» російське православ’я. В СРСР, як показав Бердяєв у книзі «Джерела і смисл російського комунізму», ця місійна роль російського народу, релігійно стлумачена в слов’янофільстві, стала одним із прихованих витоків «інтернаціоналізму». До того ж комунізм, як квазі-релігія, мав суттєву перевагу, бо ж місія Росії набула всесвітнього значення – як авангарду у звільненні всіх народів від зла капіталізму.

У період «брежнєвізму» партійна верхівка відверто взяла курс на «плавильний котел» – творення «єдиного радянського народу». Успішну роботу цього «котла» мала забезпечувати пояс «дружніх» держав, слухняних урядів «соціалістичного табору». Якщо ж оцінювати названі тут проекти в сучасному контексті, то відмова від ідеї плавильного котла утруднена вибором кордонів: етнічні росіяни (чи ті, що вважають себе росіянами), латками розкидані на великих просторах колишньої імперії. Сьогодні є сподівання на іншу перспективу – на сучасний процес інтеґрації та ґлобалізації. Зі сподіванням, що культурно-національні ідентичності будуть втрачати свою важливість. Як було сказано кимось на сьогорічному Форумі в Давосі, «культура слідує за економікою». Оновлений варіант «економічного детермінізму».

Отож, з погляду партійної верхівки, можна було ще якось терпіти підконтрольний простір вільнодумства в Росії (принаймні в Москві та Ленінграді), але спрямування мислення на утвердження національної самосвідомости в республіках, особливо в Україні, потрібно задушити в зародку. І рішуче. У зародку, доки рух не став масовим. Це вилилось у репресії другої половини 60-х- початку 70-х. З двома хвилями масштабніших арештів – 65-го та 72-го років. Зовнішні дії включали придушення Празької весни 68-го. Отож Україна рухалась назустріч запланованим арештам. І долі окремих людей у здійсненні цій стратегії нічого не значили.

* * *

«Підпілля» в Інституті філософії. Я не поширював тексти самвидаву (для читання!) в Інституті філософії (може, за окремими винятками, яких не пригадую). Особисто роздавав тексти для читання (тобто, з поверненням) тільки серед аспірантів, науковців та викладачів Київського університету. Іноді це були поодинокі дії. Так, ще під час аспірантури, до мене звернулася моя колишня однокурсниця Лариса Левчук (донька тодішнього директора кіностудії Тимофія Левчука) з проханням, якщо маю можливість, дістати їй текст «Інтернаціоналізму чи русифікації». З її слів я зрозумів, що батько хоче його прочитати. Оскільки я не сумнівався в етичності Лариси, то без вагань приніс їй текст, який вона згодом повернула. Але з розмови з Ларисою мені було ясно, що вона не мас наміру реґулярно одержувати тексти самвидаву, то ж цим епізодом наше спілкування й обмежилось.

Основне завдання вбачав у тому, щоб передавати тексти посередникам, яким уже довіряв і які б далі поширювали тексти в своїх середовищах (Василь Овсієнко, Михайло Григорович, Борис Попруга, Нестор Бучак та ін.). Намагався бути обережним, дбаючи передусім про те, щоб схема поширення діяла. Найважче ж із моїх завдань – забезпечення розмноження текстів. Але, як я вже згадував, можливості були вкрай обмежені. Якщо б не жертовна праця Миколи Хоменка над виготовлення фотокопій, то «задовольняти потреби» було б взагалі нічим. Але, критично оцінюючи себе, думаю, що на моєму місці людина з видатними організаційними здібностями могла б, мабуть, краще це організувати. У моєму випадку важило також те, що я дивився на розмноження і поширення самвидаву як на побічне і другорядне заняття, у порівнянні зі своїми інтелектуальними зацікавленнями.

В Інституті філософії тексти для читання певному колу осіб давав Євген Пронюк. Я вже згадував, що спілкування з Євгеном відігравало провідну роль у моїй діяльності, пов’язаній з розмноженням та поширенням самвидаву. Діяльність Євгена в Інституті філософії охоплює десять літ (1962 – 1972). Написав кандидатську дисертацію («Ідейна боротьба в Галичині 1870-х років. Остап Терлецький»), була рекомендована в 1965 р. Вченою радою Інституту філософії до захисту. Та оскільки Євген попав у поле зору КҐБ у середині 60-х (його викликали на допити у процесах 1965-го року), то, за вказівкою КҐБ, захист дисертації було заблоковано. У 1966 був переведений з посади науковця на посаду бібліографа, де й працював до арешту 1972 року.

Євген для моєї «підпільної» діяльности був ланкою, яка пов’язувала мене з «засвіченими». У такий спосіб сам я міг залишатися у «сірій» зоні. Був для мене основним постачальником матеріалів самвидаву. Та джерелом інформації, яка циркулювала у вужчому колі активістів тодішнього руху. Окрім історії української філософії, Євген цікавився філософією гандизму: вважав, що досвід цього руху може бути корисним для українського національно-визвольного руху. У 1964 році написав програмову статтю у вигляді тез під назвою «Стан і завдання українського визвольного руху». Радикальний, як на той час, документ: націлював на заміну тоталітарної держави демократичною, на утвердження української суверенної держави. Текст, без підпису, стараннями Івана Світличного, був віддрукований в лінотипний спосіб і поширений у вузькому колі осіб. Пронюк, передрукувавши документ через 35 років, зауважує в примітці, що тези поширювались ще під двома назвами. Щоб не відлякувати ширше коло читачів, в один із варіантів було вміщено фрази в дусі «гуманістичного комунізму» та дано назву «Думки комуніста про сучасне та майбутнє українського народу». Ідеологія документа типово національно-демократична: особа та її права і нація, політично визначена у формі незалежної держави. Поширюючи тексти в межах Інституту філософії, іноді діяв ризиковано. Ми навіть підсміювались, бо одного разу він сказав: «Може, він і кагебіст, та нехай читає». На противагу мені, Євген, за своїм характером, мав ознаки лідера: був ініціативним, виявляв організаторські здібності та наполегливість, був спілковитим та уважним до інших.

У приміщеннях Інституту філософії я підтримував зв’язок з Євгеном через Вікторію Цимбал. Вище я вже згадував про її матір, Тетяну Цимбал, добре знану в колі тодішньої інтеліґенції, учасницю протестних акцій 60-х. Про дядька Вікторії, рідного брата матері, Віктора Цимбала, живописця і громадського діяча, маємо щойно опубліковану ґрунтовну і добре видану книгу Богдана Гориня, з передмовою Валерія Шевчука. На час мого співробітництва в Інституті Вікторія працювала в бібліотеці Інституту на посаді молодшого наукового співробітника, займалася перекладацькою працею. З відстані майже у півстоліття моя уява зберігає образ жінки симпатичної у спілкуванні, з гумором та оптимізмом – всупереч всьому! Вона і сьогодні, попри нелегкі життєві випробування, зберегла цей тонус життєвої наснаги й активности. У наших тодішніх спілкуваннях, пов’язаних з поширенням самвидаву, важливими були її небагатослівність і точність, акуратність у словах і рухах; не розгублювалась, говорила тільки фрази, які б не викликали підозри, – у разі підслуховування. Ми вишукували якусь нагоду, щоб зустрітися без свідків, та обмінювались паперами і записками, які містили тільки те, що потрібно було повідомити.

* * *

Поправки та уточнення. До цього тексту, останнього з опублікованих в журналі «Сучасність» (№7, 2007), роблю заднім числом деякі вставки, а також вношу певні уточнення та виправлення внаслідок ознайомлення з архівними документами, що стосуються справи «Блок», розсекреченими Службою безпеки України. Протягом січня-лютого 2010 року я працював в Архіві Служби безпеки, переглядаючи розсекречені документи, а також «Кримінальну справу №58 Пронюка, Лісового і Овсієнка». Що стосується розсекречених документів, які стосуються справи «Блок», то йдеться про широке кола осіб, що «виготовляли», розмножували та поширювали самвидав. Це спонукало КГБ вдатися до масових арештів початку 1972 року. Ці документи, що мали б зберігатися і почасти таки зберігаються в архівах Служби безпеки України, можна поділити на три групи: (а) оперативно-слідчі справи; (б) «кримінальні» справи (досудове і судове слідство); (в) різного роду довідки та інформації, що їх виготовляли співробітники КГБ: більшість із них адресувалися ЦК КПУ та ЦК КПРС. Зауважу, що, більшість оперативно-слідчих справ, в тім тих, що стосуються справи «Блок», було знищено в 1990 році чи на початку 1991-го. Про це В. Вятрович повідомив під час зустрічі з колишніми політв’язнями, що стали «об’єктами» справи «Блок», яка відбулася 17 лютого 2010 року. Чи вивезено в Москву?

Із оперативно-слідчих справ, які стосуються справи «Блок» випадково збереглися тільки деякі. Збереглася моя у трьох томах, а також Вірина у дев’яти томах. Різницю в кількості томів можна пояснити тим, що я після арешту опинився в зоні повного контролю, а тому зменшилась вага спостереження тощо. «Кримінальні справи дисидентів (насправді політичні – «в СРСР немає політичних в’язнів») не були знищені: вони зберігаються в архіві Служби безпеки і з ними може ознайомитися кожен. Кримінальна справа Пронюка, Лісового, Овсієнка складає 27 томів. Виходжу з припущення, що «кримінальні справи» дисидентів зумисне роздувалися, щоб утруднити їхній огляд. Коли на слідстві я зауважував, що якісь факти чи покази не стосуються звинувачення, то у відповідь мені говорили: ми прагнемо досліджувати всебічно, збираючи не тільки негативні, а й позитивні характеристики звинувачених. Під кутом зору зацікавдень історика, то це справді дає йому сьогодні багатший фактичний матеріал. Але я не думаю, що, роздуваючи справи, кагебісти думали про цю перспективу майбутньго історичного дослідження.

На відміну від кримінальних справ, оперативно-слідчі справи дають значно більше конкретної інформації. Документи з оперативно-слідчих справ та згадані повідомлення КГБ на адресу ЦК я подаю нижче у мові оригіналу – російською, зберігаючи орфографію, структуру та деякі особливості графіки. В кінці тексту дається офіційне посилання, прийняте архівним відділом Служби безпеки України. Щоб розуміти документи оперативно-слідчих справ, читач повинен знати значення абревіатур, що їх використовувало КГБ. Подаю тут список основних абревітур: ДОП – дело оперативной проверки (попередня стадія, яка стосувалася тих, хто попав в поле зору КГБ); ДОН – дело оперативного наблюдения (наступний крок – спостереження за тими, щодо яких існує підозра); ДОР – дело оперативной разработки (активне розслідування, включаючи виклики для дачі пояснень, слідство і ув’язнення); його різновидом є ДГОР – дело оперативной групповой разработки. Справа «Блок» належить до таких. До абревіатури додавався номер на кожну особу. Це найбільш вживані абревіатури зі значно довшого списку, які стосуються певних видів слідчих дій – спостереження, підслуховування і записування розмов, таємного обшуку помешкання, перегляду поштової кореспонденції тощо: «Нн» (наружное наблюдение), «т» – підслуховування і запис розмов, «ПК» – опис всього що проходить через пошту і т. п. У документах оперативно-слідчих справ агенти КГБ переважно згадуються не під власними прізвищами, а під псевдо. Напр., псевдо Раїси Поліциної «Валя». «Об’єкти» справи «Блок» також наділялися псевдо: на противагу агентам, їхні псевдо часто мають зневажливий чи іронічний смисловий відтінок. Оксана Мешко – «Лиса», Леоніда Світлична – «Кобра», Микола Руденко – «Радикал», Михайлина Коцюбинська – «Фарисейка», Віра Чередниченко – «Крыса», Євген Чередниченко – «Ярема», Світлана Кириченко – «Фанатичка», Микола Матусевич – «Подстрекатель», Мирослав Маринович – «Беглец», Людмила Стогнота – «Художник», Катерина Висоцька – «Хористка», Галина Дідківська – «Дора». Моє псевдо – «Слуга» (мабуть тому, що я спочатку був зафіксований у наданні «послуг», пов’язаних з розмноженням та поширенням самвидаву), псевдо Віри – «Тихая». Дослідник архівних матеріалів повинен знати ці псевдо, бо прізвища «об’єктів» спостереження, підслуховання і т. п. переважно не ставляться в документах поряд з псевдо. У цитованих далі документах мої власні примітки в тексті взяті в квадратні дужки – [], пропуски позначені значком <…> , як протягом всього тексту моїх Спогадів,

У першому томі моєї оперативно-слідчої справи (аркуші 6-11), є Довідка на мене як одного з «об’єктів» справи «Блок»:

СПРАВКА

на объекта дела групповой оперативной разработки

ЛИС0В0Г0 Василия Семеновича, 1937 г. рождения, уроженца села Старые Безрадичи Обуховского района Киевской области, украинца, беспартийного /исключен из КПСС в 1972 г. в связи с арестом/, кандидата философских наук, до ареста работавшего младшим научным сотрудником Института философии АН УССР, проживавшего в г. Киеве, по Дарницкому бульвару, 1, кв. 52.

ЛИСОВОЙ проиcходит из семьи колхозников. Его отец – участник Великой Отечественной войны, погиб на фронте. Мать умерла в 1968 году. Окончив в 1962 году историко-философский факультет Киевского госуниверситета, ЛИСОВОЙ работал преподавателем философии Тернопольского мединститута, где в 1965 г. был принят в члены КПСС. В 1966 году поступил в аспирантуру при кафедре этики, эстетики и логики КГУ. За время учебы в аспирантуре защитил кандидатскую диссертацию. После окончания аспирантуры в 1969 году поступил работать младшим научным сотрудником в Институт философии АН УССР, арестован в июле 1972 г.

Ближайшие родственные связи ЛИСОВОГ0:

- жена – ЛИСОВАЯ /ГРИЦЕНКО/ Вера Павловна, 1936 г. рождения, уроженка г. Кагарлыка Киевской области, временно не работает /имеет 2-х малолетних детей/, проживает в г. Киеве. Националистически настроена;

- брат – ЛИСОВОЙ Петр Семенович, 1924 г. рождения, колхозник, проживает в с. Старые Безрадичи Обуховского района Киевской области;

- брат – ЛИСОВОЙ Павел Семенович, 1926 г. рождения, водитель такси, проживает в г. Киеве ;

- сестра – СТЕПАНОВА /ЛИСОВАЯ/ ЛЮБОВЬ Семеновна, 1942 года рождения, служащая, проживает в г. Киеве.

В поле зрения органов КГБ Лисовой попал как связь объектов дела групповой оперативной разработки "Печатники", которое велось Управлением КГБ при СМ УССР по Киевской области в 1968-1970 гг. Объекты этого дела занимались изготовлением и распространением антисоветской националистической литературы. 12 марта 1969 г. осуществлявшимся "Нн" [наружное наблюдение] за объектом дела "Печатники" Семенюком В. была зафиксирована его встреча с ЛИСОВЫМ, которому разрабатываемый передал какой-то тяжелый предмет, завернутый в плотную бумагу, по внешнему виду напоминавший пишущую машинку. Характер поведения ЛИСОВОГО и СЕМЕНЮКА во время этой встречи свидетельствовал о том, что они стремились провести ее конспиративно: оба делали вид, что не знакомы друг с другом, после встречи тщательно проверялись, пытаясь обнаружить за собой слежку. Полученный от Семенюка предмет ЛИСОВОЙ отвез на квартиру одной из своих связей.

Других компрометирующих данных на ЛИСОВОГО в то время не имелось. В апреле 1970 года, после реализации дела "Печатники" с Лисовым в УКГБ Киевской области была проведена беседа профилактического характера, во время которой он вел себя неискренне, своей связи с СЕМЕНЮКОМ не признал. После профилактики ЛИСОВОЙ некоторое время находился под агентурным наблюдением, однако данных о проведении им враждебной деятельности получено не было.

В 1970-71 гг. от агента 2 отдела 5 Управления КГБ при СМ УССР "Вали" были получены данные, что к ЛИСОВОМУ проявляет повышенный интерес объект дела "Блок" СВЕРСТЮК, который через агента пытался выяснить политические настроения ЛИСОВОГ0, уровень его развития, увлечения, круг знакомых. Видно было, что СВЕРСТЮК намерен вовлечь ЛИСОВОГ0 в националистическую деятельность. О ЛИСОВОМ, как националистически настроенной личности, СВЕРСТЮКУ, очевидно, стало известно от его единомышленника ПРОНЮКА /СВЕРСТЮК с ЛИСОВЫМ в этот период времени знакомы не были/, с которым ЛИСОВОЙ вместе учился в КГУ, а затем работал в Институте философии и находился в дружеских отношениях.

ПРОНЮК Евгений Васильевич, 1935 г. рождения, в составе семьи участника банды ОУН выселялся на спецпоселение в Карагандинскую область. Скрыв свое прошлое, вступил в комсомол, поступил на учебу в Киевский госуниверситет, стал членом КПСС. Органам КГБ стал известен с 1965 г. как связь арестованных в то время УКГБ Львовской и Киевской областей украинских националистов ОСАДЧЕГО, ГОРЫНЯ М., ГЕВРИЧА и других, которые на допросах показали, что он среди своего окружения распространял националистическую литературу. В 1969 г. допрашивался по делу арестованного КОРОБАНЯ как соучастник его антисоветской националистической деятельности. Оба раза (в 1965 и 1969) профилактировался в органах КГБ и через общественность Института философии, однако антисоветской деятельности не прекратил. С февраля 1970 г. разрабатывался по ДОР.

В процессе разработки СВЕРСТЮКА и ПРОНЮКА было установлено, что ЛИСОВОЙ разделяет их взгляды. Он поддерживал тесные контакты с ПРОНЮКОМ, а также националистически настроенными сотрудниками Института философии АН УССР БЫШОВЦОМ, ЦЫМБАЛ В. и другими, в кругу близких связей допускал националистические суждения. На основании изложенного в марте 1972 года на ЛИС0В0Г0 было заведено дело оперативной разработки.

Полученные в результате разработки ПРОНЮКА и ЛИСОВОГ0 материалы свидетельствовали, что они знакомятся с документами т.н. «самиздата», антисоветского и клеветнического содержания, размножают и распространяют их.

Реализуя свои преступные замыслы, ПРОНЮК и ЛИСОВОЙ в марте 1972 года организовали изготовление т.н. "экстренного" выпуска "Украинского вестника". Для его размножения на пишущей машинке и последующего распространения они привлекли выпускника Киевского госуниверситета ОВСИЕНКО Василия, студентов ГАЙДУКА Ивана, СИДОРЕНКО Раису и других.

После частичной реализации дела «Блок» и ареста ряда объектов этого дела ПРОНЮК и ЛИСОВОЙ предприняли попытки активизировать антисоветскую деятельность. Агенту «Валя» ими были переданы для размножения на пишущей машинке несколько документов клеветнического содержания, которые они впоследствии намеревались распространить путём помещения в нелегальном антисоветском журнале «Украинский вестник».

В июне 1972 года ЛИСОВОЙ изготовил документ антисоветского клеветнического содержания под названием "Открытое письмо членам ЦК КПСС и ЦК КП Украины", в котором утверждал, что в СССР якобы имеют место нарушения социалистической законности и основ Советской конституции, попираются права человека, проводится политика геноцида по отношению к передовой украинской интеллигенции и т.п., брал под защиту арестованных объектов дела "Блок", заявлял, что полностью разделяет их убеждения и просил его также арестовать и судить.

По одному экземпляру указанного документа ЛИСОВОЙ направил в ЦК КПСС и ЦК КП Украины, один вручил секретарю парторганизации Института философии АН УССР и один передал ПРОНЮКУ. Они намеревались изготовить сто экземпляров "письма" и распространить его путем засылки в различные партийные и советские инстанции, в писательские организации, в адреса отдельных общественных деятелей. Указанными действиями они преследовали цель – вызвать отрицательный резонанс в широких кругах общественности по поводу арестов органами КГБ лиц, проводивших националистическую деятельность.

За совершенные преступления ПРОНЮК и ЛИСОВОЙ 8 июля 1972 г. были подвергнуты аресту.

В ходе следствия было установлено, что кроме участия в изготовлении "экстренного" выпуска "Украинского вестника" и написания "Открытого письма" ЛИСОВОЙ на протяжении 1971-1972 гг. систематически хранил у себя на квартире и у своих связей нелегальную литературу антисоветского и клеветнического характера, которую получал у ПРОНЮКА, размножал и распространял ее. Это подтверждено вещественными доказательствами, показаниями свидетелей СТОГНОТЫ Людмилы, ВЫСОЦКОЙ Екатерины, арестованного в марте 1973 г. ОВСИЕНКО и других.

В период судебного разбирательства по его делу ЛИСОВОЙ в предъявленных обвинениях виновным себя не признал. Признавая фактическую сторону совершенных им действий, категорически отрицал наличие в них антисоветского умысла, пытался доказать, что СВЕТЛИЧНЫЙ, ЧЕРНОВОЛ, СВЕРСТЮК и другие объекты дела "Блок" осуждены несправедливо, а приведенные в его "Открытом письме" факты "геноцида", "русификации" и т. п. соответствуют действительности. Внутрикамерному агенту заявил, что от своих убеждений не откажется и после отбытия наказания будет продолжать заниматься националистической деятельностью.

Изложенное свидетельствует о том, что ЛИСОВОЙ является убежденным украинским националистом, после осуждения идейно не разоружился и намерен продолжать враждебную деятельность. С учетом этого дальнейшую его разработку следует вести в плане выявления и пресечения возможных с его стороны попыток проводить враждебную деятельность в местах лишения свободы в форме группирования вокруг себя единомышленников, идейной обработки окружения с националистических позиций, изготовления и переправки на волю различных клеветнических документов.

При этом следует учитывать личные качества ЛИСОВОГО: достаточно высокий уровень образования, умение логически и последовательно излагать свои мысли, конспиративность в проведении враждебной деятельности (о чем свидетельствуют материалы его разработки на воле). По складу характера ЛИСОВОЙ несколько замкнут, малообщителен, очень разборчив в выборе связей. В своих решениях настойчив до упрямства. Любит внешний эффект, в связи с чем способен на открытое враждебное проявление.

В ходе разработки ЛИСОВОГО и его сообщников, а также следствия по их делу осталось невыясненным у кого они брали пишущую машинку для размножения "экстренного" выпуска "Украинского вестника", вручался ли этот выпуск "Вестника" кому-либо для передачи за границу, кто из сослуживцев ЛИСОВОГО и ПРОНЮКА был осведомлен об изготовлении ими указанного журнала. Это также следует учитывать при разработке ЛИСОВОГО в местах заключения.

Из числа оставшихся на свободе связей ЛИСОВОГО заслуживают оперативного внимания:

- Бадзьо Георгий Васильевич, 1936 г. рождения, литератор, проживает г. Киеве, объект дела "Блок";

- Бышовец Василий Елисеевич, 1936 г.рождения, служащий, проживает в г. Киеве, объект ДОР ;

- Мешко Оксана Яковлевна, 1905 г .рождения, пенсионерка, проживает в г. Киеве, объект дела "Блок", поддерживает тесную связь с женой ЛИСОВОГО;

- Роженко Николай Маркович, 1936 г. рождения, преподаватель вуза, проживает в г. Хмельницком, объект ДОР УКГБ Хмельницкой области;

- Стогнота Людмила Климовна, 1939 г. рождения, инженер, про-живает в г. Киеве, объект ДОР 2 Управления КГБ УССР.

Не исключено, что указанные лица будут поддерживать с ЛИСОВЫМ письменную связь, в связи с чем о полученных в отношении них материалах просим информировать заинтересованные органы.

Оперуполномоченный

2 отдела 5 Управления КГБ при СМ УССР

ст. л-нт /Канивец/

«Согласен» Начальник 2 отдела 5 Управления КГБ при СМ УССР – подполковник /Высоцкий /

24 января 1974 года

Отож в цій Довідці говориться, що «профілактичну розмову» зі мною було проведено у квітні 1970-го (а не в 1971 році, як я вважав, покладаючись на свою пам’ять). З цієї Довідки видно також, що тільки завдяки своїй обережності, мені вдалося закінчити аспірантуру та захистити дисертацію. Зауважу, що кагебіст занадто спрощує нашу практику розмноження і поширення самвидаву, коли припускає, що передачі машинок чи текстів відбувалися лише між знайомими: на час зустрічі з Семенюком, я справді не знав його. Було б зайвим повідомляти, з ким ти йдеш на одноразову зустріч, якщо про неї було домовлено через посередника. Пам’ятаю, що розмова з кагебістом відбувалась в приміщенні Обласного відділення КГБ, розташованому на вул. Рози Люксембург. Коли йшов на «зустріч», наставляв себе, що не буду входити в суперечки. Чоловік, ще відносно молодий, біля 40 літ, виконував, як я зрозумів, обов’язки «куратора» Інституту філософії та, можливо, також інших гуманітарних інститутів АН. Його цікавила моя реакція на «антирадянську» діяльність в Інституті філософії, назвав при цьому Євгена Протока «та інших». Я заперечив, що мені щось відомо про таку діяльність. Зі всього ним сказаного запам’яталася фраза, вимовлена приблизно так: «І чому ці антирадянські елементи проникають саме в інститути Академії наук?».

Конфлікт критичного мислення з тотальним контролем за мисленням не здавався йому несумісним. Сподівання невеликої верстви інтеліґентів, зроджені «відлигою», він, мабуть, вважав наслідком тимчасової поблажливости, якщо не дивацтвом партійного «апарату». Наприкінці «бесіди» висловив прохання нікому не розповідати про нашу «зустріч». Застереження-тест: не розкаже – боїться. Це і було метою «профілактики». Ідеологія і політика брежнєвізму – спроба бюрократії стабілізувати систему, що вже дала тріщину. Стабілізувати з допомогою запобіжних і обмежених репресій. Бо пізніше буде пізно.

Я розповів про нашу «розмову» Євгену Пронюку та Вікторії Цимбал.

* * *

Репресії в Інституті філософії. Випереджуючи час, зауважу, що після арешту Євгена Пронюка та мене з Інституту було «звільнено» від скромної зарплати та можливості займатися інтелектуальною працею Вікторію Цимбал (була звільнена після повернення з декретної відпустки), Миколу Роженка, Сергія Кудру, Василя Бишевця, Федора Канака, Володимира Жмира. У викинутих з Інституту, як і мало бути, почалися проблеми з пошуками праці: до цього і зводилась «кара». Система використовувала випробувані методи «перевиховання»: ув’язнення, психіатричка, залякування, позбавлення шматка хліба, підкуп – основні «арґументи». Декому зі звільнених довелося пройти важкий шлях. Сергій Кудра працював вантажником, шофером тощо. І це впродовж майже двох десятків літ.

Зі співробітників Інституту тільки Микола Роженко, тоді кандидат філософських наук, старший науковий співробітник, член КПРС, відважився, хоча й в поміркованій формі, висловити незгоду з арештом мене і Пронюка. Він займався філософією науки, був національно свідомим, спілкувався з Євгеном, читав самвидав. Свою незгоду з арештами висловив у вигляді Листа, відісланого на ім’я Щербицького.

Бюро Президії АН УРСР прийняло постанову № 294 «Про дальше вдосконалення тематичної спрямованості науково-дослідної роботи, структури та кадрового складу установ Секції суспільних наук АН УРСР» від 31 липня 1972 року. Як потім йшлося в постанові Бюро Президії НАН України від 21. 12. 1994 року (№281-Б), у зв’язку з цією постановою «було скорочено бюджетний фонд заробітної плати установ Секції суспільних наук АН УРСР на 4 проценти. Це у свою чергу стало формальною підставою для звільнення з установ секції «за скороченням штату» ряду працівників, яким ставилось у провину близькість до осіб, заарештованих у 1972 році за політичними звинуваченнями.

Із названих тут осіб найбільш «невинними» мені здавалися Володимир Жмир і Федір Канак. Дехто із моїх колег з Інституту уже в 90-і роки підсміювався, що Володимира звільнили за те, що принципово розмовляв українською, мав козацькі вуса і курив люльку. І все це демонстративно! Чи навіть виклично – щоб подратувати привидом націоналізму. Але в нещодавній розмові зі мною Володимир розвіяв цей красивий «міф». Бо спілкувався з Юрком Хорунжим, а той з Іваном Дзюбою. А тому мав незалежний від нас «канал» одержання самвидаву. Окрім того, разом з Юрком Смирним організовував роботу культурно-інтелектуального Клубу ім. Петра Запорожця. З Володимиром я тісно співпрацював у 90-і роки, він був заступником головних редакторів «Філософської думки» та «Політологічних читань»: належав до «заступників», які фактично роблять журнал. Окрім того, опублікував низку філософських та літературних творів, з філософських – книгу «Повернення до себе».

Що стосується Федора Канака, мого однокурсника, з яким я жив в одній кімнаті гуртожитку на Ломоносова, нині вже покійного (з цим важко змиритися, як і зі смертю Олександра Погорілого та Сергія Васильєва), то, зі слів Володимира, одним зі звинувачень було його сприяння публікації моїх статей у «Філософській думці» (як я вже згадував, був заступником головного редактора цього журналу – В. Шинкарука). Власне кажучи, його звільнили за дружнє ставлення до Євгена Пронюка та до мене.

Окрім Інституту філософії, «почистили» від неслухняних інші інститути Академії наук.

* * *

Творчі задуми. Все ж на часі я мав сподівання на можливість науково-дослідної праці. Після переходу у відділ історії філософії України мав задум поєднувати дослідження з української та західної філософії. Як мислив тоді свою інтелектуальну перспективу, сьогодні можу судити, оглядаючи свій запас фільмокопій книг з того часу. Ретроспективно для мене показовим є вибір текстів, які вважав тоді важливими для себе. А це біля двадцяти книг з аналітичної філософії німецькою та англійською (Фреґе, Карнап, Аєр, Мур, Райл, Стросон, Фейґл, Селарс, Квайн, Райт), майже весь Гусерль ориґінальною мовою (тільки «Ідеї чистої феноменології» в польському перекладі), Ясперс «Філософська віра» німецькою, малі речі Фройда в рос. перекладах. Низка книг англ. та нім. мовами з соціальної філософії, етики та філософії культури. Серед них Вільямс «Культура», Маркузе «Культура і суспільство» та «Філософія щастя», Ле Бон «Психологія мас». Крон «Нормативна і ціннісна етика» , Дьюі «Теорія моралі», Осборн «Гуманізм і моральна теорія», Ортеґа-і-Ґасет «Народ і людина», Парсонс «Соціальна структура і особистість». Соціологія Парсонса цікавила мене своїм наголосом на системі цінностей як основи для пояснення людських дій і соціальних структур. З російської філософії – твори Бердяева, Шестова. Розанова.

Виготовлення цих фільмокопій було виявом тривоги, що обставини можуть змінитися і тексти, які вважав важливими для себе, стануть важкодоступними. Гуманітарії в Україні завжди були в тривозі, що найелементарніші умови для праці (не стільки побутові, бо звикли жити в бідності, як політичні), є чимось дуже ненадійним. Одначе з сучасної перспективи очевидна звуженість тодішніх інтелектуальних контактів з Заходом. Часто доводилось задовольнятися тим, що стало доступним завдяки випадку.

І все-таки для наукових бібліотек, принаймні центральних, у ті часи виділялась валюта на закупівлю книг іноземною мовою. Німецький багатотомний історико-філософський словник бібліотека Інституту філософії перестала одержувати уже в незалежній Україні на літері «О». І це О! звучить іронічно, якщо не знущально: діждались, мовляв, незалежної держави. Тієї, яка нарешті зробить одним із своїх пріоритетів сприяння розвитку української культури, зокрема інтелектуальної.

У другій половині 60-х років, вийшовши на Хрещатик з метро, тут же в газетному кіоску можна було купляти європейські газети хоча б країн «соціалістичного табору» та газети комуністичних партій «капіталістичних» країн. Ми могли читати тоді польські, чеські, словацькі газети (тепер їх треба шукати у «закутках»). Сучасні ж газетні кіоски та розкладки книжок (на станціях метро тощо) не свідчать ні про те, що «Київ – європейська столиця», ні про те, що Київ – столиця України. А про те, що це місто у якійсь із російських провінцій. В іноземця, котрий щойно прибув в Україну і знайомство з нею починає з Хрещатика, ці розкладки преси на кожній станції метро та навіть газетні кіоски (де україномовна газета боязко визирає з-під російськомовної преси), інше враження і не може скластися. У 60-і роки мені все-таки вдавалося знайти якусь цікаву книжку польських чи німецьких видавництв у магазині «Дружба». Коли рік чи два тому я запитав у продавців цього магазину, чому відсутні книжки європейських видавництв, відповіли щось у тому сенсі, що в Україні не існує такого бізнесу, що це невигідно. А як же ж бути з європейським обличчям Києва? Та що говорити, спостерігаючи, як книгарні та інші культурні заклади зникають перед натиском жадібного прибуткового бізнесу. Бюрократія теж не проти брати участь у цьому поході проти культури, захоплюючи привабливі приміщення, як маємо у випадку переселення Музею історії Києва.

У 60-і легше проникали крізь «залізну завісу» літературні твори 20 ст. Переважали російські переклади, але, думаю, за публікаціями на національну мову Україна серед «республік» займала друге місце, після Росії. Журнал «Всесвіт», хоч і не міг дорівнятися до «Иностранной литературы», та все-таки виконував важливу роль, зокрема в організації перекладацької праці. Але той план читання філософської літератури, який я собі намітив, навіть при цілком спокійному житті, мало залишав часу на художню літературу. Дещо встиг прочитати з прозових творів 20 ст. (Гемінґвей, Сент-Екзюпері, Кафка та ін.). Більше читав поезії, української та перекладної.

Переклади з філософії 20 ст., навіть російською мовою, публікувалися дуже вибірково, на противагу «класиці», – і переважно з надписом «для наукових бібліотек». На українську мову філософські твори майже не перекладалися, за рідкісними винятками (наприклад, серія книг з історії естетичних вчень). Тодішнє запізнення з «входженням» українських філософів у західний простір інтелектуального спілкування сьогодні очевидне. Праці з герменевтики, опубліковані в Німеччині в 60-і роки (Ґадамер, Габермас), були, наскільки пригадую, поза обговоренням навіть в найближчому колі моїх спілкувань. Невідомі мені були і публікації Рікера 60-х. Тим часом знайомство з його книгою «Конфлікт інтерпретацій», опублікованою в 1969 році, було б на часі.

У наших тодішніх розмовах ми частіше згадували Адорно та Маркузе, особливо в зв’язку зі студентським «повстанням» 1968-го. Хоча протест проти культивування «одномірної людини» нам імпонував, але сама ідеологія «нових лівих» – як суміш фройдизму та маоїзму, з елементами анархізму – у мене особисто (та і в колі моїх ближчих спілкувань) не викликала захоплення. На противагу цьому, «Празька весна» сприймалася з ентузіазмом, а її придушення ми пережили як особисту драму.

* * *

Але ситуація з доступом до українських філософських творів 20-го ст. була ще гіршою. Між тим мене цікавив передусім період кінця 19-го – 20 ст. – тексти, які стосувалися проблем філософії української історії під кутом зору національної перспективи. Липинський, Донцов, Старосольський, Лисяк-Рудницький, Чижевський, Шпорлюк – твори цих та інших авторів у тому ж руслі стали доступними лише в 90-і роки. В. Євдокименко, який тоді очолював відділ історії філософії України, у своїй книзі «Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму» давав інформацію про авторів та тексти, які тоді зберігалися в «спецхранах». Доступ до них давався за особливим дозволом – критикам «українського буржуазного націоналізму».

Все ж дещо вдавалось виловлювати, те, що у якийсь спосіб уникало вилучення з загальнодоступного фонду для науковців. У збірці книг, що зберігались у відділі, мені попала в руки невелика книга під заголовком «Писання Івана Франка. «Молода Україна». Часть перша. Провідні ідеї й епізоди». Львів 1910. Я зробив докладні виписки зі статті «З кінцем року» та з листувань Франка з Лесею Українкою, в центрі уваги там була роль інтеліґенції в становленні національної самосвідомости народу.

Але у час «відлиги» українські гуманітарії доклали чимало зусиль, щоб повернути вилучені із вжитку твори письменників та поетів, зокрема з «розстріляного відродження». Збірка, укладена Юрієм Лавриненком, мені тоді не дісталася, хоча і поширювалась у самвидаві: може, в єдиному екземплярі – тому, що його відважився провезти крізь «залізну завісу» Максим Рильський. Але поширювалися передруки і переписи, можливо, також з цієї книги: я і досі зберігаю переписані від руки ранні вірші Тичини. Знайомство з його ранньою поезією було для багатьох тоді відкриттям. Шістдесятники уже дивились вслід «нареченій», але вже не з сутінків горобиної ночі, а з відчуттям енерґії і волі, здатної зруйнувати опудала успадкованого страху.

* * *

Суто романтичне спрямування мислення, яке супроводжувало етнофольклорний рух того часу, мене не задовольняло. Точніше, емоційно я приєднувався до нього – з захопленням слухав народні хори та, з задоволенням, хоча б принагідно, брав участь у колядках. Але вважав, що національний рух повинен мати добру інтелектуальну основу – продуману, раціонально зважену програму, яка б доповнювала романтичний і поетичний спосіб почування та мислення. Щось читаючи та роздумуючи над питаннями етнології, робив нотатки. Але не утримувався від висловів, які явно суперечили офіційній ідеології, а тому замальовував деякі слова чи речення (розраховуючи, що, при потребі, легко з контексту зможу їх поновити). Деякі із цих нотаток були вилучені під час обшуку, і слідчий (Караванов) допитувався, що саме я тут замалював.

* * *

З подій свого аспірантського життя зринає у пам’яті епізод спілкування з інтелектуалами з середньої Азії (Казахстану, Узбекистану). Познайомився з ними завдяки тодішній практиці направляти гуманітаріїв-аспірантів з азіатських республік на курси підвищення кваліфікації в Україну. У Київський університет. Отож у мене зав’язалися з ними дружні взаємини. Свого часу я прочитав «Шлях Абая» Ауезова (у рос. перекладі) і перейнявся поетикою зовсім відмінного способу життя у зовсім іншому природному оточенні. Образ Тогжан відтоді став жити в моїй уяві серед інших ідеалізованих образів жінок. Це, як і моє шкільне захоплення «Витязем у тигровій шкірі», у перекладі Бажана, прокладало уяві стежинку в інші культурні світи. Так я набував досвіду «емпатії», симпатичного входження в чужий культурний світ.

Із тих спілкувань запам’яталося моє гостювання в одній із кімнат гуртожитку на вул. Ломоносова – у великому колі, мабуть, десь біля півтора десятка, моїх друзів з Азії. Мене запросили «на плов». Плов був автентичний. Розмова, зрозуміло, не мала виходити «за межі» – з огляду на дуже вірогідну присутність того, хто «обязан быть». Але ще до цієї моєї гостини мав відверту розмову з одним із учасників нашої зустрічі, казахом-аспірантом – високим, дужим, смуглявим юнаком (сприймав його як «типового» казаха»). Розмова відбулася під час випадкової зустрічі в автобусі, яким ми їхали від КДУ до вул. Ломоносова. Була певність, що наша зустріч не була спланованою випадковістю. Юнак небагатослівно, але відверто говорив мені про загрозливе становище казахської культури та мови; з його погляду, воно було значно тяжче, ніж української. Йшлося про велику зміну етнічного складу внаслідок відомих переселень та тому, що ці переселенці розмовляють російською. І, за рідкісними винятками, не бажають вивчати казахську, виховані ж «інтернаціоналістами».

* * *

З публікацій у 70-му і 71-му, які не стосувалися теми дисертації, окрім уже згаданої «Критики сцієнтистських концепцій", вдвох з Євгеном Причепієм написали статтю до 200-ліття від дня народження Геґеля (була опублікована, здається, в газеті «Радянська Україна»). Написав ще дві (чи три?) статті – для «Трибуни лектора». Першу удвох з Василем Овсієнком, опублікована ще в 1969-му. Рукопис однієї із статей зберігся – про проповідь і проповідництво, про Франциска Асізького і Савонаролу. З надписом чиєюсь рукою: «На експертизу Жовтобрюху». Організатором цих публікацій був Сергій Васильєв. Потрібно було використати нагоду, щоб, з’ясовуючи риторику проповідництва, створити хоч якусь противагу атеїстичному невігластву та наголосити на етичній величі таких постатей як Франциск. Ще написав невеличку передмову до «Логіки» Кононовича-Горбацького (була опублікована у «Філософській думці»). Все це були тексти, написані принагідно і поспіхом. Як виявилось, останні, перед довгою мовчанкою.

* * *

Радше не для потреби, а «для душі» читав стоїків (у російському перекладі). Від того читання у мене збереглися виписки, без будь-яких коментарів. Але робив різні заготовки-міркування, які стосувалися філософії моралі, співвідношення між релігійним розумінням гріха і проблемою зла, з питань агресивности, доброзичливости, толерантности; із того збереглися лише фраґменти. Заняття стоїками, думаю, наклало свій відбиток на моє сприймання того середовища, в якому незабаром опинився. Етика стоїцизму була вписана у свій час. Цю «застарілість» стоїцизму поправляв Кафка: він спрямовував думку та уяву на новочасні різновиди абсурду. У новелі про самоусвідомлення юнака, перетвореного на потворного жука, мені відчувалося провіщення можливих ситуацій.

Арешти 72-го відсунули осторонь всі мої інтелектуальні плани.

* * *

Арешти 72-го. Про арешти в січні 1972 року мені повідомила в Інституті філософії Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя, працювала літературним редактором «Філософської думки». Ми були в дружніх взаєминах (які збереглися досі), тоді спілкувалися часто, але не в справах самвидаву: Бадзьо був не просто «засвічений», ще в 65-му був виключений з КПСС, після чого не припинив своєї активної опозиційної діяльности. Отож були б зайвими ще й мої «наведення» – безпосереднє спілкування з ним. Світлана редаґувала деякі з моїх філософських статей, і мушу відзначити її уважно-толерантне ставлення до тексту, без нав’язування власних лексично-стилістичних уподобань. У своїх спогадах (опублікованих у «Молоді України» та у «Кур’єрі Кривбасу») вона згадує про окремі епізоди з наших спілкувань того часу.

У перший тиждень після арештів у центрі уваги опинились перекази і чутки: хто, коли, як. Чутки циркулювали спочатку у найближчому оточенні, але швидко поширювались на все ширше коло людей. Дехто почав стримано ставитись до спілкувань, особливо на людях. Почався період «самовизначення», розрізнення, віддаляння. За цим стояв не тільки вибір способу поведінки та стану душі, а й свого найближчого майбутнього. Вірогідність опинитися за ґратами дуже зросла.

Перед тими, хто незгоден причаїтися, постало питання, як діяти у новій ситуації. Воно постало і переді мною: дотеперішній мій спосіб поведінки – орієнтація на інтелектуальну працю, поєднану з поширенням самвидаву – потребував перегляду. Моє «підпілля» за нових умов втрачало сенс: коло осіб, здатних бути хоча б читачами самвидаву, не кажучи про його поширення, не просто звузилось – лишалися одинаки. Поширення страху означало втрату і без того дуже непевних надій на поступовий процес демократизації і національного відродження. Не скажу, що в момент прийняття свого рішення вступити у відкритий конфлікт з системою, природу якої добре знав, переживав почуття героїчного ентузіазму. Радше мав почуття смирення перед вимогою внутрішнього закону, послуговуючись мовою Канта.

* * *

Символіка «підпілля». Більша частина позасвідомого, як нам здається, не втручається у нашу свідомість. Підсвідоме ж сполучається зі свідомістю безліччю таємних стежинок: воно чекає свого часу, щоб об’явитися на осонні нашої душі. Найважливіша його з’ява – сновидіння. Найцікавіші із «символічних» сновидінь – ті, що пророкують чи застерігають. Не пригадую, коли схилився до думки, що образ підземелля у моїх сновидіннях символізує моє «підпілля». Хронологічно мені важко локалізувати початок цих повторюваних сновидінь. Здається, вони з’явились ще в студентські роки. Потім зникали і знову з’являлись, Так до кінця 80-х.

Підземелля – галерея підземних переходів: довгі коридори з однієї зали в іншу, стіни переходів та зал затемнені, невиразні. Іду цілком впевнено довгими проходами, знаю їх добре, не вперше проходжу. Труднощі з’являються лише на входах до нової зали. Найскладніше ввійти та вийти з підземної галереї. Це потребує пластунських зусиль. Вхід – десь на південному схилі горбів у Нових Безрадичах. Перетнувши долину пообіч Стугни, я вже біля таємного входу. Вихід за будовою кінотеатру ім. Ватутіна (на колишній Червоноармійській). Чому саме там, не зміг знайти пояснення (можливо, за тим забуте враження).

Пізніше (у період ув’язнення та, мабуть, протягом перших років після повернення до Києва), як продовження цього сновидіння – підземелля Володимирської гірки. Вхід також прихований – сходами вниз з боку будинку, де тепер розташований Інститут філософії. Ходи ведуть у підземну кімнату, від неї хід в іншу, а далі – печери-ходи, які тягнуться на південь. Там є місця, де сховані самвидавські тексти. У кімнаті, відразу при вході справа – стіл одного із «дисидентів», мого друга, він тут працює. У дуже простому одязі, нагадує табірну робу. Мій стіл біля протилежної стіни. Друзі у цих столах зберігають щойно написане, впереміжку з самвидавськими текстами. У підземеллі чисто і спокійно, тут нічого не загрожує, сюди не проникає лукаве. Упереджуючи час, скажу, що табірна символіка сновидінь – надземна, іноді піднебесна, навіть космічна. Мордовія, Урал і Бурятія підземель не мають.

Гадаю, «підпільною людиною» я став з відчуття загрози, яка змушувала не висловлювати публічно те, що думаю. Але, як видно з раніше сказаного, я таки «зривався», хоча і без катастрофічних для себе наслідків. Бо ж не збирався виходити зі свого підпілля завчасно, без обладунку. Змусили арешти. Може, й добре, як би там було. Бо вже нагадував персонажа, який все «фурт-фурт ладував», доки інші піднімалися з окопів і йшли в атаку.

* * *

Написання листа до ЦК КПСС. Задум полягав у тому, щоб відреаґувати на арешти відкритим протестом. Якщо взяти до уваги, що публічні протести українських інтелектуалів протягом 60-х – на початку 70-х були знаним явищем, хай навіть у відносно вузькому колі, то своє рішення я не міг оцінювати як щось надзвичайне. Надзвичайним воно було тільки для мене: значило «поворот» у моїй духовній біографії.

Взяти на себе гріх мовчазної згоди з новою хвилею політичних репресій було важко. Мене охоплювало передчуття небезпеки, з далекосяжними наслідками. Бо ж пов’язував з заарештованими всі свої надії на культурно-національне відродження. У моєму мисленні і уяві вони були ожилим пагінцем Волі зневоленого і притлумленого народу. Їм протистояла ворожа сила з добре продуманим та хитро здійснюваним планом знищення народу. Здійснити план знищення майже вдалося – умертвити народ настільки, щоб здавалося неймовірним його відродження. Коли переглядаю фотографії селян від початку 20-го століття до тих повоєнних, що їх виготовив брат Петро, бачу не тільки заміну вишитих сорочок сірим і чорним шматтям, а зникнення постави у людей: появу придавлених, принижених, зім’ятих облич. Іншими вони і не можуть бути, після ВСЬОГО, особливо після 33-го.

Не знаходив переконливих арґументів, які б могли підважити моє рішення. За будь-яким із «рятівних» арґументів, що їх винаходив мій розум, виявлявся або прихований страх, або ж хитромудро замаскований еґоїзм. Арґументи здавались дуже переконливими: сімейні обставини, стан здоров’я, можливість зреалізувати свої здібності – тим прислужитися народові та людству і т. п. Моя дружина була вагітною, а ще мала донька Мирослава. Якщо навіть не буду заарештований, що маловірогідно, то праці буду позбавлений напевне. А вслід і дружина. Це напевне: якщо не терор, то відняти шматок хліба, навіть у дітей – давній спосіб творити слухняних і покірних. У того, хто відмовлявся вступати в колгосп, землю «відрізали» при призьбі: казали «відрізали», бо по живому.

До названих «обставин» можна долучити ще особливості характеру: «інтеліґент». Але всі ці обставини і характеристики стосувалися майже всіх заарештованих. Психоаналіз також не виручав: щоб з його допомогою відкрити неусвідомлені чи затаєні мотиви, які умудрився прикрити моральними міркуваннями. Комуністичні ідеологи психіатричного пояснення дій тодішніх протестантів намагались представити їх як людей, не здатних досягти соціальної адаптації. Але майже кожен із них, якщо б відкинув свій протестантизм і спробував забезпечити собі пристойне, але «тихе» життя, міг би цього досягти. Це стосувалося також мене: ні моє становище після захисту дисертації, ні мої взаємини з оточенням (з людьми) не давали мені підстави, з огляду на особисто-побутові обставини, вважати себе неспроможним «пристосуватися». Але цього можна було досягти тільки дорогою ціною: компроміс зі власним сумлінням має межу допустимого. Поза тим він загрожує абсурдом, душевним хаосом. Не кожен здатний це витримати. Одні шукали забуття у горілці, інші вчиняли самогубство. Я не хочу цим сказати, що люди не могли знаходити якийсь прийнятний для себе спосіб співіснування з середовищем, насиченим насильством і лицемірством. Але давалося це нелегко.

* * *

Пронюк був проти здійснення мого задуму: з-поміж його «арґументів», вирішальним було посилання на мої здібності; я й сьогодні йому вдячний за цю віру у мої можливості. Він був переконаний, що в таборах я тільки змарную час і сили. Не скажу, що він не мав рації. Але це проблема вибору. У тім числі альтернативних розумінь філософії як дороги до істини. Зрештою Євген змирився з моїм рішенням і запропонував свій варіант дії: у нього мав «вписався» також мій протест.

Його задум полягав у тому, щоб діяти вже перевіреним способом: підготувати черговий випуск «Українського вісника». Незабаром після арештів «ми» (це слово тут охоплює невизначене коло осіб) почали збирати дані про заарештованих: їх передавали рідні, друзі чи знайомі заарештованих. Збір цієї інформації взяв на себе Євген. Не пригадую коли саме опинилися в наших руках рукописні «Листи до слідчого» Бориса Ковгара (уже померлого, спокій його душі). Мірою того, як Євген переконувався у моїй рішучості, а сам я визначився у жанрі та стилі свого протесту (це мав бути «Відкритий лист до членів ЦК КПСС та ЦК КПУ»), Євген запропонував, щоб черговий випуск «Українського вісника» містив передмову, короткі відомості про заарештованих, «Листи до слідчого КГБ» Ковгара та текст мого протесту.

Один із мотивів випустити черговий номер «Вісника» полягав у тому, щоб хоча б почасти підважити упевненість слідства, що його випускали заарештовані. Перечитуючи цей текст, роблю вставку завдяки презентації 3-го тому Чорновола, на якій – з виступу Михайла Косіва – дізнався не тільки про те, як готувалися номери «Вісника», а також про появу шостого номера (який готував, але не встиг пустити в світ Чорновіл): цей номер таки виконав ту роль, яку, зрозуміло, ніяк не міг би виконати наш. Занадто він відрізнявся від попередніх. Тепер відомо, що таким же задумом, як і наш, керувалися С. Хмара, В. Шевченко та О. Шевченко, яким вдалося підготувати 7/8 випуск «УВ». І навіть передати текст за кордон.

Важливіше було показати, що арешти не зупинять ані випуску «Вісника», ані поширення самвидаву. Це було важливо у цій новій ситуації. На хвилю арештів 65-го українська інтеліґенція відповіла колективними протестами, а твір Чорновола «Портрети двадцяти "злочинців"» став важливим здобутком українського Самвидаву. Тепер стали говорити (і, думаю, виправдано), що колективні протести не дадуть бажаного результату, вони тільки «засвітять» тих, хто має дисидентські настрої.

* * *

Хоча свого Листа я адресував ЦК КПСС, але насправді, як в інших схожих ситуаціях, текст призначався ширшому колу читачів. З Євгеном домовилися, що маємо виготовити десь понад сто копій для поширення. Думали про різні способи розповсюдження, зокрема і шляхом вкидання в поштові скриньки чи навіть розсилання поштою (цей другий спосіб занадто наївний). Для цього було зібрано адреси посадових осіб, вчених, діячів культури і т. п. Не пам’ятаю, коли саме завершив написання Листа. Може, в кінці березня чи на початку квітня мав уже перший варіант, який передав Юркові Бадзю. Інший екземпляр цього ж варіанту, віддрукованого на машинці, віддав Василю Овсієнку. Юрій Бадзьо, окрім якихось дрібних стилістичних зауважень, порадив мені вилучити окремі місця, де я зловживав комуністичною риторикою. Я погодився, це покращило текст. Після цього я знову передрукував Листа на машинці (позичив її для користування в своєї родички Тамари Іванової – дружини мого двоюрідного брата, сина моєї тітки Василини). Лист, мабуть, був готовий для розмноження в другій половині чи наприкінці травня (це уточнення подаю тут з огляду на обставини, про які згадаю далі).

Загалом Лист, навіть і після редагування Юрком, принаймні риторично, залишався в межах внутрішньої критики офіційної ідеології. Щоправда, навіть на рівні риторики, як кожен тепер може переконатися, він містить також деякі елементи зовнішньої критики. Так, про статті 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і статтю 187І говориться, що ці статті суперечать не тільки тодішньому конституційному законові Української РСР про свободу слова та друку (стаття 105), а й Загальній декларації прав людини. Прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй. При цьому цитується стаття 19 Декларації: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». І далі говориться, що «Оскільки ніякий закон не мусить суперечити загальновизнаним міжнародним нормам, а також чинному конституційному законові, то закони, висловлені в статтях 62 і 187І, повинні бути зліквідовані».

Елементи зовнішньої критики містяться також в посиланні на кодекси демократичних країн, які «...Не передбачають судове переслідування за критику того чи того суспільного ладу, бо ж лад існує для людини, а не людина для ладу. Лад, що оголосив би себе абсолютно досконалим, тим самим був би приреченим на занепад; критика існуючих суспільних відносин (економічних, адміністративних, культурних тощо) є запорукою їх удосконалення. Лише право явно франкістського характеру може визнавати справедливість законів, аналогічних висловленим в статтях 62 і 187І КК УРСР. Жорстокість покарань, визнаних статтями 62 і 187І , ще більше посилює можливість сваволі».

Але коли сьогодні, беручи до уваги комуністичну риторику, говорять про такого роду тексти як «націонал-комуністичні», то така оцінка цих текстів бере до уваги лише їх стилістику. А це не зовсім надійна підстава Між переконаними українськими націонал-комуністами 20-х років і 60 – 70 роками пролягає час гірких розчарувань. Я не знав когось у дисидентському середовищі, хто б був переконаним націонал-комуністом. Можливо, до них із старшої ґенерації належав Ткаченко: з ним мене познайомив Погорілий уже після повернення із заслання, охарактеризувавши його як «націонал-комуніста». Але наскільки це так, і чи не вибрав він комуністичну риторику як спосіб самозахисту, – залишається відкритим питанням.

Насправді, як свідчить боротьба з націонал-комунізмом 20-х років, навіть цілком щира віра в ідеальне комуністичне суспільство нікого ні захистила від звинувачень в «буржуазному націоналізмі». Навпаки, якраз внутрішню критику ідеології партійні ідеологи оцінювали як найбільш небезпечну: вона руйнувала стереотипи чи, точніше, міфологеми, виплекані великими зусиллями системи. Внутрішня критика розхитувала ці склеротичні утворення, і це було небезпечніше для системи, ніж поширення ідей якоїсь цілком відмінної філософії чи альтернативної ідеології. Адже у випадку зовнішнього протиставлення ще потрібно докласти зусиль, аби з альтернативної філософії чи ідеології вивести наслідки, які б підважували комуністичну квазі-релігію.

Але важливіше інше: всі тодішні звернення дисидентів в офіційні інстанції, (незалежно від того, містили вони комуністичну риторику чи ні), ґрунтувалися на логіці, що суперечила марксистському класовому принципу. Бо ж найважливіші ціннісно навантажені поняття (свобода, права людини, справедливість, рівність) вивершуються у текстах дисидентів над класовим принципом. Думаю, що критика будь-якої ідеології шляхом показу її внутрішніх суперечностей чи суперечностей між декларованими принципами та практикою є смертельно небезпечною для будь-якої ідеології. Особливо для партії, яка виявляє очевидні ознаки лицемірства – декларує принципи, яким суперечать її політична практика.

Показ того, що сказане не можна «кваліфікувати» як «антирадянську пропаганду» чи заперечення соціалізму (бо ж відразу постає питання, як розуміти «радянське» і «соціалістичне»?) так чи так спонукало людей думати. Достатньо було утвердити національну свідомість і демократію – права людини («соціалізм з людським обличчям»), і це неминуче означало кінець комуністичної імперії і диктатури. У моєму Листі звертається увага, що термін «буржуазне» використовується як ярлик для залякування та виправдання репресій. Саме у таких «деконструкціях» я використав деякі найпростіші елементи семантики: тут мої заняття аналітичною філософією знайшли практичне застосування.

* * *

Заднім числом мушу виправити ще одну помилку у вже згаданій публікації в журналі «Сучасність» (№7, 2007): прізвище Раїси, що працювала друкаркою в Інституті філософії, Поліцина, а не Сидоренко. У тепер розсекречених документах (деякі із них далі цитую) зазначено, Євген Пронюк 21 червня домовився з Поліциною, щоб вона віддрукувала біля ста копій Листа, а після того Василь Овсієнко 26 червня відвіз ориґінал мого Листа Поліциній в Немішаєве (поблизу Київа). Оскільки Василь на той час уже закінчив Київський університет, то я йому порадив їхати додому, запевнивши, що все інше ми зробимо самі. На початку липня екземпляри листа були готові, залишилося їх забрати. Тим часом Євген не мав когось, хто б міг це зробити. У цій ситуації вирішив звернутися до Лариси Масенко, відомого тепер мовознавця. З розповіді Євгена, він спочатку запитав її, чи може вона задля України відважитися на ризиковану дію, а потім пояснив, про що йдеться. Вона погодилась.

Але Раїса 5 липня відмовилась їй передати екземпляри Листа, наполягаючи, щоб за ними приїхав Євген. Ця відмова мені здалася вкрай підозрілою: хто б не захотів сплавити небезпечний вантаж, який прийшли забрати? У розмові з Євгеном в Інституті я наполягав, щоб він ні в якому разі не наважився їхати сам за паперами. Варіант, при якому Євген забирає розмножені екземпляри Листа, а в мене тимчасом вилучають ориґінал Листа, ще не відісланий в офіційні установи, був зовсім неприйнятним. Їхати в Нємішаєве Євгену, за яким безперечно стежать, – цілком безнадійна затія, навіть якщо б і не було тієї підозрілої відмови Раїси. Не хоче Раїса передати, хай тримає у себе: якщо все «чисто», вона й сама зрештою привезе їх до Інституту, щоб спекатись від них. Тим часом Євгену можна взагалі «завмерти» і чекати. Мій офіційний протест – одна справа, а розмноження та розповсюдження мого Листа – зовсім інша.

Як бачимо, розмноження Листа не було нами організовано належним чином. Найкращим був би варіант, щоб після мого рішення написати протест, вся організаційна справа з розмноженням Листа взагалі робилась поза мною. Те, що я мусив брати участь в організації його розмноження, та ще й підключити до цього людей зі свого оточення – передусім Овсієнка, не свідчить про добру продуманість всієї дії.

Отож я застеріг Євгена, що буду діяти незалежно. Бо не міг зволікати. Тут мушу внести ще одне виправлення до вже опублікованого тексту. У розсекречених документах сказано, що я 5-го липня (а не 6-го, як сказано у тому тексті) передав свого Листа Петру Йолону, що був тоді секретарем партійної організації Інституту філософії. Тоді ж по дорозі в Інститут віддав один екземпляр Листа в Експедицію ЦК КПУ (будинок Городецького), на ім’я Щербицького, а другий відіслав поштою з Головпоштамту на ім’я Брежнєва. Йолон, ледь оглянувши сторінки Листа, негайно почав шукати виходу – як мене порятувати. Наскільки пригадую, говорив мені, що це ще нічого не значить, що можна все залагодити, що він, мовляв, взагалі не бачив і не читав мого Листа. Не пригадую, що він ще казав. Але я пояснив, що дороги назад немає, що я відіслав копії в офіційні інстанції, і по тому вийшов з кабінету. Як він мені розповів уже тепер, він почав негайно читати Листа, але тут до нього зайшли два каґебісти (один із них «куратор» Інституту філософії) і відібрали в нього машинописну копію. Тобто, після подачі Листа я ще одну ніч переночував вдома. Як тепер я пригадав, 6-го липня я їхав в Інститут уже в передчутті свого арешту. 6-го Євгена затримали з екземплярами Листа, які він забрав у Поліциної. А до мене, після мого прибуття в Інститут, підійшли два кагебісти і сказали, що мають провести обшук на квартирі. Вийшли з будинку, машина стояла навпроти напоготові.

Поїхали.

* * *

Під’їхали до буднику на Дарницькому бульварі, піднялись на 5-й поверх та ввійшли в кімнатку в нашій комунальній квартирі. Я вже згадував, що в цій квартирі проживали переважно вчителі. Віра і донька Мирослава (їй тоді сповнилось п’ять років) були вдома. Почався обшук, що тривав, мабуть, біля двох годин. Обшук ми передбачали, приготувалися: все, що б складало для «них» «інтерес», було влаштоване десь-інде: в родинах Віриних сестер, молодшої Марії та старшої Анюти, деякі з книжок у моєї племінниці Надійки – доньки моєї двоюрідної сестри Марії. Але у спільному коридорі на поличці лежав загальний зошит, а в ньому переписаний Вірою «Інтернаціоналізм чи русифікація». Але кагебісти, на щастя, не робили обшуку в цьому спільному коридорі. Вилучили машинку, на якій я друкував Листа та різні інші дрібниці. Після того, як каґебісти зі мною вийшли, сусідка і подруга Віри, вчителька історії Валентина Андріївна Щербина (родом з Дніпропетровщини), якій Віра давала самвидав, взяла цей зошит і сховала на своїй поличці.

Настав час прощатися: те почуття, яке можу відтворити в пам’яті, можу передати словом «щем» – як особливий різновид душевного болю, в якому поєднується відчуття жалю і вини. Останній погляд на постать дружини у мить прощання. Її запевняють, що беруть мене всього на кілька днів. Отож мене було «затримано» шостого липня, а восьмого зарештовано, прийнято рішення про тримання під вартою в «інтересах слідства»).

* * *

Але далі я подаю три з багатьох нині розсекречених документів у справі «Блок», які показують справжню ситуацію, в якій ми діяли десь від середини червня (позначення «Документ» з номерами 1-3 моє власне). В кінці кожного документа подаю посилання, в якому дано його шифр, прийнятий у Галузевому державному архіві (ГДА) Служби безпеки України.

Документ 1.

27 июня 1972 г. № 614-1

Сов. секретно

Экз. № 1 Серия «К»

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

товарищу ЩЕРБИЦКОМУ В.В.

Комитет госбезопасности при СМ УССР № 591-1 от 19 июня 1972 года информировал ЦК КП Украины об идеологически вредных и враждебных действиях отдельных сотрудников Института философии АН УССР. В числе таких лиц указывались ПРОНЮК Е.В., 1936 года рождения, беспартийный, библиограф Института; ЛИСОВОИ В.С, 1937 года рождения, украинец, член КПСС, младший научный сотрудник, и БЫШОВЕЦ В. Е., 1936 года рождения, украинец, член КПСС, младший научный сотрудник.

26 июня сего года получены оперативные данные, что ПРОНЮК через свои связи предпринимает меры к размножению в 8-9 экземплярах антисоветского трактата ДЗЮБЫ "Интернационализм или русификация?" для последующего распространения этого материала среди окружения. Наряду с трактатом, он передал для размножения в ста экземплярах машинописный текст на 14 страницах т.н. "Открытого письма членам ЦК КПСС и ЦК КП Украины", автором которого значится ЛИСОВОЙ.

"Открытое письмо" по своему содержанию является клеветническим антисоветским документом. В нем делаются попытки обосновать незаконность ареста ДЗЮБЫ, СВЕТЛИЧНОГО и других объектов дела "Блок", содержатся утверждения об "антиконституционности" статей 62 и 1871 УК УССР, предусматривающих ответственность за антисоветскую деятельность и клевету на советский строй; идея сближения наций расценивается как геноцид, "проводимый под знаменем социализма", высказывается мысль о проведении "открытой дискуссии" в партии по национальному вопросу.

Подчеркивая свою полную солидарность с действиями арестованных лиц, автор просит его также арестовать и судить. /Текст "Открытого письма" прилагается/.

ЛИСОВОЙ и ПРОНЮК, а также их единомышленник БЫШЕВЕЦ взяты в проверку.

Принимаются меры по выявлению и пресечению враждебных

действий с их стороны.

ПРИЛОЖЕНИЕ: по тексту на 25 листах.

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОВ УКРАИНСКОЙ ССР

/В. Федорчук/

Як бачимо з цього повідомлення, від середини червня наші дії, націлені на розмноження підготовленого нами номера «Українського вісника» та мого «Відкритого листа», вже контролювалися кагебістами.

Документ 2

30 июня 1972 № 626-1 г. Киев

Совершено секретно

Серия «К»

Экз. № 1

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

товарищу ЩЕРБИЦКОМУ В.В.

СПЕЦИАЛЬНОЕ СООБЩЕНИЕ

Комитет госбезопасности при СМ УССР № 614-1 от 27 июня сего года докладывал о том, что библиограф Института философии АН УССР ПРОНЮК Е.В. предпринимает меры к размножению в ста экземплярах машинописного текста т.н. "Открытого письма" членам ЦК КПСС и ЦК КП Украины, автором которого значится научный сотрудник того же института, член КПСС ЛИСОВОЙ В.С.

30 июня установлено, что ПРОНЮК через своего единомышленника ОВСИЕНКО В. В., 1949 года рождения, члена ВЛКСМ, выпускника филфака Киевского госуниверситета, передал известной органам КГБ машинистке сто конвертов и список адресов, по которым они намерены разослать указанное "открытое письмо".

Со слов ОВСИЕНКО этот документ будет рассылаться по почте с различных городов республики. В списке адресатов перечислен ряд писателей, союзные, республиканские и областные писательские организации, творческие союзы, редакции некоторых газет и журналов, а также отдельные обкомы и горкомы КП Украины.

Ксерокопия адресов прилагается.

КГБ при СМ УССР изыскиваются возможности документации и пресечения враждебных действий ПРОНЮКА и его единомышленников. Однако эти мероприятия затруднены, т. к. ПРОНЮК, ЛИСОВОЙ и их соучастники ведут себя настороженно, принимают меры к обнаружению наблюдения органов КГБ, стараются не оставлять уликовых материалов своей враждебной деятельности.

ЛИСОВОЙ проживает в общей квартире с шестью соседями, что создает серьезные препятствия для негласной проверки наличия у него рукописи "Открытого письма" и других антисоветских документов. Сложности аналогичного характера пока не позволяют осуществить эти мероприятия в отношении ПРОНЮКА и БЫШОВЦА.

ПРИЛОЖЕНИЕ: по тексту на 4 листах.

Председатель Комитета госбезопасности при Совете мнистров Украинской ССР

В. Федорчук

Відстежування наших дій, пов’язаних з розмноженням нашого випуску Вісника та мого Відкритого листа, стало можливим внаслідок контролю над діяльністю Раїси Поліциної, яку змусили бути агентом КГБ (під псевдо «Валя»). Про це говориться у нижче поданому документі.

Документ 3.

13 июля 1972 г.

Совершенно секретно

КОМИТЕТ ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ ПРИ

СОВЕТЕ МИНИСТРОВ СОЮЗА ССР

гор. Москва

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

об аресте сотрудников Института философии

АН УССР ПРОНЮКА И ЛИСОВОГО

Комитетом госбезопасности при СМ УССР в 1972 году была активизирована разработка группы сотрудников Института философии АН УССР, поддерживающая преступные связи с арестованными в январе с.г. объектами дела «Блок» СВЕРСТЮКОМ, СВЕТЛИЧНЫМ, ДЗЮБОЙ и другими. В указанную группу входили:

ПРОНЮК Евгений Васильевич, 1936 года рождения, украинец, библиограф института. Его отец был судим в прошлом на 15 лет лишения свободы как участник банды ОУН.

ЛИСОВОЙ Василий Семенович, 1937 года рождения, украинец, член КПСС, младший научный сотрудник института.

БЫШОВЕЦ Василий Елисеевич, 1936 года рождения, украинец, член КПСС, младший научный сотрудник института.

ПРОНЮК попал в поле зрения органов КГБ еще в 1965 году, когда по показаниям арестованных за проведение антисоветской националистической деятельности ОСАДЧЕГО. ГОРЫНЯ, ГРИНЯ, ГЕВРИЧА, а также свидетелей ПЕНЬКОВСКОГО и ЮСЬКИВА было установлено, что он занимался хранением, размножением антисоветской националистической литературы и документов «самиздата», которые систематически давал для ознакомления названным выше лицам и другим своим близким связям. На допросе 21.Х. 1965 года ПРОНЮК показал, что некоторые антисоветские документы он брал для ознакомления у Светличного, через которого познакомился с объектами дела «Блок» – ОСАДЧИМ и ГОРЫНЕМ.

За хранение антисоветской националистической литературы ПРОНЮК в июле 1966 года был исключен из рядов КПСС, а в августе того же года отстранен от научной работы и переведен в библиотеку Института на должность библиографа.

Оставаясь на прежних позициях, ПРОНЮК в 1969 году установил связь со студентом Киевского института иностранных языков КОРОБАНЕМ, совместно с которым написал антисоветский документ «О социальном положении в СРСР».

КОРОБАНЬ в 1970 году за проведение враждебной деятельности был приговорен к 7 годам лишения свободы, а ПРОНЮК в связи с обострением болезни /открытая форма туберкулеза/ к уголовной ответственности не привлекался.

Начиная с 1968 года стали формироваться постоянные контакты ПРОНЮКА с ныне арестованными объектами дела «Блок» – СВЕРСТЮКОМ, который с помощью ПРОНЮКА занимался враждебной обработкой ЛИСОВОГО, БЫШОВЦА и ряда других лиц, идейно подключил их в локальную антисоветскую группу, активно использовал в размножении и распространении материалов «самиздата». При аресте у СВЕРСТЮКА изъята «Программа украинской национальной коммунистической партии».

С помощью этих лиц СВЕРСТЮК организовал в 1971 году размножение антисоветской рукописи «Рассказы о пережитом» объекта дела «Блок» кадрового оуновца ШУМУКА /7 июля с. г. Киевским областным судом по ст. 62 УК УССР ШУМУК осужден к 10 годам лишения свободы и 5 годам ссылки/.

После ареста СВЕРСТЮКА это группирование возглазил ПРОНЮК. К нему, по данным агентов "Вали", "Овода", службы "НН" [наружное наблюдение] и оперативной техники, кроме упомянутых выше ЛИСОВОГО и БЫШОВЦА принимают научные сотрудники Инстигута философа РОЖЕНКО М.М., КУДРА С.Г. – члены КПСС; ЦЫМБАЛ В.М., беспартийная; литературный редактор журнала "Философская мысль"; КИРИЧЕНКО С.Т., беспартийная; научный сотрудник Института литературы АН УССР МАСЕНКО Л.Т., беспартийная; студент-выпускник Киевского госуниверситета ОВСИЕНКО В.В., член ВЛКСМ и другие.

ПРОНЮК и его единомышленники ставили перед собой задачу после ареста ДЗЮБЫ, СВЕТЛИЧНОГО, СВЕРСТЮКА и других лидеров т.н. “национального движения” возглавить его, возобновить выпуск нелегального антисоветского журнала "Украинский вестник", чтобы, как заявил ПРОНЮК, "откликнуться на события и не утерять преемственности» арестованных объектов дела «Блок», изыскивали средства для размножения антисоветских материалов.

Проводя враждебную деятельность, ПРОНЮК и ЛИСОВОЙ проявляли большую изощренность и изобретательность, были весьма осторожны и конспиративны, хорошо осведомлены о методах работы органов КГБ, стремились избегать ситуаций, позволяющих документировать их преступную деятельность. Связь с единомышленниками они осуществляли через посредников БЫШОВЦА, ЦЫМБАЛ, КУДРУ и др., организовывали контрнаблюдение. ПРОНЮК, например, передачу документов для размножения осуществлял через ОВСИЕНКО, а отпечатанные материалы посылал забрать МАСЕНКО и ШЕВЧЕНКО, при чем сам следил за действиями этих лиц и пытался выявить наружное наблюдение органов КГБ. Встречи, как правило, проводились в открытых малолюдных местах. В помещениях обменивались записками, которые сразу же сжигались.

Начиная c 1968 года в разработке СВЕРСТЮКА и указанного группирования использовалась агент «Валя», которую они активно обрабатывали в националистическом духе, обучали методам конспирации и готовили на роль машинистки для размножения особо важных, с их точки зрения, антисоветских материалов. Для этих целей «Вале» была передана ПРОНЮКОМ пишущая машинка и составлена «инструкция» для обращения с ней и антисоветскими материалами «самиздата», в которой указывалось, что перед и после размножения документов следует протереть наждачной бумагой шрифт пишущей машинки, чтобы изменить его конфигурацию, печатать в тонких резиновых перчатках, уничтожать копирку, хранить пишущую машинку, размноженные документы, запасы бумаги и иные принадлежности в оборудованном в доме тайнике.

ПРОНЮК разработал агенту «Вале» следующую легенду на случай задержки ее органами КГБ с поличными:

«Машинку приобрела в комиссионном магазине в неизвестного человека, который не успел ее сдать, заплатила за нее 160 рублей, этого человека не знаю и не помню. Печатала документы, не вникая в их смысл, если бы заметила что-то антигосударственное – сразу же заявила бы в дирекцию института».

В процессе обработки «Вали» СВЕРСТЮК, а затем и ПРОНЮК систематически оказывали ей материальную поддержку, помогали в учебе, устройстве на работу и т. п.

21 июня с. г. ПРОНЮК при посредничестве ЦЫМБАЛ вызвал агента «Валю» на встречу и дал ей поручение размножить антисоветский трактат ДЗЮБЫ «Интернационализм или руссификация?» и «Открытое письмо» Лисового, адресованное членам ЦК КПСС и ЦК КП Украины.

26 июня агента «Валю» посетил Овсиенко Василий Васильевич, 1949 года рождения, украинец, член ВЛКСМ, выпускник филологического факультета Киевского университета, и от имени ПРОНЮКА вручил ей названный тракт ДЗЮБЫ /более 200 страниц машинописного текста/ для перепечатки в восьмидесяти экземплярах, а также передал для размножения в 100 экз. машинописный текст «Открытого письма», автором которого значился ЛИСОВОЙ.

В «Открытом письме» идея сближения наций в СССР расценивается как геноцид, «проводимый под знаменем социализма», высказывается мысль о необходимости «общеевропейской дискуссии по национальному вопросу» с участием ДЗЮБЫ, СВЕРСТЮКА и других лиц, привлеченных к уголовной ответственности за антисоветскую деятельность, делается попытка обосновать «незаконность» их ареста.

Демагогически заявляя, что ст. 62 УК УССР, предусматривающая уголовную ответственность за антисоветскую агитацию и пропаганду, и ст. 1871 УК УССР, предусматривающая уголовную ответственность за распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй, противоречит Конституции СССР и Декларации прав человека, автор «Открытого письма» призывает отменить их. «Распространение даже антисоветских идей, поскольку они могут составлять чьи-то убеждения», по его утверждению, «не может считаться преступным».

Оценивая меры по пресечению враждебной деятельности авторов и распространителей «самиздата» как стремление «заморозить общественную жизнь» и прогресс, автор «письма» призывает узаконить «самочинное изготовление и распространение» самиздатовской «литературы: художественной, документально-информационной, публицистической и др.»

«Открытое письмо» содержит клеветнические утверждения по вопросам экономической политики нашего государства, развития советской демократии, подбора и расстановки кадров в учебных заведениях и научных учреждениях и др.

30 июня с. г. ОВСИЕНКО вторично посетил агента «Валю» и передал ей конверты и список адресов, по которым намечалось разослать указанное «Открытое письмо». Со слов ОВСИЕНКО, документ планировалось направить по поште из различных городов республики ряду писателей, в союзные, республиканские и областные писательские и творческие организации, редакции некоторых газет и журналов, а также обкомы и горкомы КП Украины без указания обратного адреса.

ПРОНЮК и ЛИСОВОЙ, намереваясь широко распространить «Открытое письмо» в целях враждебной пропаганды, прибегли к известной тактике украинских националистов, когда они адресуют свои антисоветские документы «самиздата» в официальные инстанции и одновременно под этим прикрытием широко распространяют их в республике по нелегальным каналам и передают за границу.

По данным агента «Вали», изготовлением в распространением «Открытого письма» преследовалась цель «известить общественность в появлении нового лидера» т.н. "национального движения" на Украине вместо арестованных ДЗЮБЫ, СВЕТЛИЧНОГО, СВЕРСТЮКА, ЧЕРНОВОЛА и таким образом попытаться активизировать антисоветскую деятельность националистических элементов.

5 июля ЛИСОВОЙ вручил копию своего «Открытого письма» и. о. заместителя директора Института философии АН УССР ЙОЛАН П.Ф. и заявил, что этот материал он якобы лично передал в ЦК КП Украины.

В ходе дальнейшего контроля за поведением ПРОНЮКА и ЛИСОВОГО было установлено, что у них имеются и другие отпечатанные экземпляры «Открытого письма», у ЛИСОВОГО хранится пишущая машинка, а жена БЫШОВЦА владеет техникой машинописи и с ее помощью или через другие возможности они могут размножить «письмо» в случае, если агент «Валя» откажется его печатать.

В связи с этим и учитывая, что ПРОНЮК длительное время безнаказанно занимался активной антисоветской деятельностью, вовлекал большое количество новых лиц для выполнения своих преступных поручений, уклоняясь от непосредственного участия в акциях, которыми можно было бы его изобличить во враждебной деятельности, а также и то, что он совместно с ЛИСОВЫМ принимал конкретные меры, чтобы возглавить националистическое «движение» после ареста основных объектов дела «Блок», по согласованию с Прокурором республики мы разрешили агенту «Вале» размножить «Открытое письмо» и подготовить адреса на конвертах. Этим была создана реальная возможность захватить ПРОНЮКА с поличным и привлечь его к уголовной ответственности.

По нашему заданию агент «Валя» 5 июля по телефону-автомату уведомила ПРОНЮКА, что материал готов и для передачи его и договорилась встретиться с ним в тот же день вечером.

ПРОНЮК, тщательно проверяясь, прибыл к месту встречи в сопровождении двох других лиц, одним из которых являлась МАСЕНКО Лариса Терентьевна, 1942 года рождения, украинка, беспартийная, младший научный сотрудник Института языкознания АН УССР, дочь умершего поэта Т. Масенко. Последняя вышла на встречу с «Валей» и от имени ПРОНЮКА попросила передать ей размноженное «Открытое письмо». В соответствии с заданием «Валя» отказалась передать ей документы. ПРОНЮК в это время вел наблюдение за агентом, однако в личный контакт с «Валей» не вступал. Второй человек, сопровождавший ПРОНЮКА, устанавливается.

6 июля рано утром ПРОНЮК сам явился к «Вале» домой /агент проживает в 40 км от Киева/, забрал тексты «Открытого письма», конверты с адресами и выехал в Киев, где был задержан. По сообщению агента «Валя» он сжег подлинники списков адресов, по которым намечалось разослать «Открытое письмо».

При личном обыске у ПРОНЮКА обнаружено и изъято 75 экземпляров «Открытого письма» и 112 конвертов с отпечатанными адресами.

С санкции прокурора УССР в тот же день в квартире ПРОНЮКА, ЛИСОВОГО, а также их близких связей БЫШОВЦА и ЦЫМБАЛ проведены обыски.

У ЛИСОВОГО изъят один экземпляр «Открытого письма» и пишущая машинка. В квартире ПРОНЮКА обнаружено 700 его писем, записи, фото и магнитофонные пленки, которые изучаются. У БЫШОВЦА и ЦЫМБАЛ имеющих значение для следствия материалов не обнаружено.

На допросе в КГБ УССР ЛИСОВОЙ признал, что является автором «Открытого письма», заявил, что отпечатал его сам на изъятой при обыске машинке в нескольких экземплярах. Три экземпляра 5 июля с.г. направил в инстанции, в том числе в ЦК КПСС, один оставил себе, а рукопись якобы уничтожил. На вопрос о том, сколько всего было отпечатано экземпляров «письма» и кому из частных лиц или знакомых оно передавалось, ЛИСОВОЙ отвечать отказался.

ПРОНЮК дал показания, что изъятые у него 75 экземпляров «Открытого письма», в том числе один идентичный с «письмом», изъятым у ЛИСОВОГО, и конверты с адресами принадлежат ему. Сознался, что по договоренности с машинисткой за соответствующую плату он размножил этот документ для распространения. Для этого приобрел и вручил машинистке папиросную бумагу, 112 конвертов, которые изготовил сам, а также список адресов. Назвать машинистку или сообщить ее адрес отказался.

В том случае, если ПРОНЮК в ходе дальнейшего следствия даст показания на агента «Валю», последняя представит органам КГБ официальное заявление о неоднократных попытках ПРОНЮКА привлечь ее к размножению враждебных документов и других известных ей фактах его враждебной деятельности. В частности, сообщит о передаче ей ПРОНЮКОМ пишущей машинки специально для размножения «самиздата», от чего она под различными предлогами уклонялась. Размножить «Открытое письмо» согласилась, чтобы раскрыть замыслы ПРОНЮКА и разоблачить его враждебную деятельность.

ПРОНЮК и ЛИСОВОЙ по согласованию с ЦК КПУ и с санкции прокурора УССР 8 июля с.г. арестованы по обвинению в проведении антисоветской агитации и пропаганды /ч. 1 ст. 62 УК УССР/.

Внутрикамерному агенту «Кузнецову» ПРОНЮК рассказал о том, что поводом к написанию ЛИСОВЫМ «Открытого письма» якобы послужили в июне-июле с.г. в г. Киеве судебные процессы по уголовным делам на СЕРГИЕНКО и ШУМУКА, а распространением этого документа преследовалась цель «запугать» правосудие и тем самым смягчить меру наказания другим арестованным, дела на которых в судебных инстанциях еще рассматривались.

ПРОНЮК утверждал, что о написании ЛИСОВЫМ «Открытого письма» будет известно за границей.

Вместе с тем, в беседе с «Кузнецовым» он заявил, что опасается за другой документ под названием «Программа укоммунистов» /изъят у арестованного СВЕРСТЮКА/, который может свидетельствовать против него.

Нами будет назначена лексическая экспертиза и проводятся другие оперативные мероприятия с целью установления возможной причастности ПРОНЮКА и ЛИСОВОГО к написанию программы «Программы УНКП».

В отношении других сотрудников Института философии АН УССР, примыкавших к ПРОНЮКУ и ЛИСОВОМУ, сообщено Киевскому обкому партии для принятия соответствующих мер.

12 июня с.г. на партийном собрании Института философии ЛИСОВОЙ исключен из членов КПСС. Собрание поручило партбюро и руководству института разобраться с каждым из сотрудников, примыкавшим к группе ПРОНЮКА и ЛИСОВОГО.

О результатах дальнейших оперативных мероприятий и ходе следствия по уголовным делам на ПРОНЮКА и ЛИСОВОГО будем докладывать.

ЦК КП Украины по всем материалам, связанным с действиями указанной группы в Институте философии АН УССР, подробно и своевременно информируется.

ПРИЛОЖЕНИЕ: Ксерокопия «Открытого письма» /перевод с украинского/ на 21 листе, только адресату [останню фразу, виділену курсивом, дописано від руки – В. Л.]

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ

ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОВ УКРАИНСКОЙ ССР

генерал-полковник

В. ФЕДОРЧУК

[Дописано рукою]: Верно. Зам. начальника отделения 2 отдела 5 Управления КГБ при СМ УССР

майор /підпис/ /Руденко/

Раїсу, мабуть, вистежили на передруці самвидавських текстів і змусили співпрацювати. Це був узвичаєний в КГБ спосіб вербування агентів. Я радше співчував таким людям, що порапляли в розставлені кагебістами сіті, з яких люди вже не могли вирватися. Але, в світлі тепер відомого, мені згадується її фраза з нашої короткої розмови. Ця розмова відбулась під час зустрічі нас трьох (Раїси, Євгена і мене) на Аскольдовій могилі, коли домовлялися з нею про розмноження мого Листа. До цієї зустрічі я Раїсу бачив лише принагідно в Інституті, не був ближче з нею знайомий. Взагалі кажучи, не було ніякої потреби залучати мене до цих переговорів з нею щодо розмноження Листа. Тут я і Євген явно порушували елементарні правила, пов’язані з розмноженням самвидаву. Згадана коротка розмова з Раїсою відбулась під час цієї зустрічі, коли Євген відійшов від нас на кілька хвилин. Вона сказала, що для неї є несподіванкою дізнатися, що я співпрацюю з Пронюком в справі поширення самвидаву. У тому, як вона це сказала, мені вчувався якийсь натяк. Можливо у такий спосіб Раїса хотіла мене застерегти. Втім це лише припущення. Але змусивши Раїсу відмовитись передати екземпляри розмноженого Листа Ларисі Масенко, кагебісти фактично її «засвітили». Я написав про підозрілість цієї відмови ще до ознайомлення з вище процитованими розсекреченими документами. Така відмова була винятком в усьому моєму досвіді розмноження і поширення самвидаву.

Розділ VIIІ. Слідство

Розкрилені висі твої пронеслися, попереду прірва. І ока не мруж.

Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,

бо ще ти не воїн і ще ти не муж.

В. Стус

1. Слідство

Привезли на Володимирську, в слідчий ізолятор КГБ: відчинились металеві ворота, завели в невеличку кімнату на першому поверсі. Просять роздягнутися, огляд. Процедура триває недовго, все завершено. Кажуть, що можу взяти якусь книжку для читання, вибір пропонують злиденний, не пригадую, яку взяв і чи читав її взагалі. Хтось зі служби веде в камеру: руки за спину, позаду наглядач, клацає пальцями (як потім зрозумів, щоб запобігти зустрічі – заводять в нішу перечекати, доки проводять іншого). Так буде повторюватись щоденно.

Поселяють у «камеру» – невелику високу кімнату, з одним заґратованим вікном. Спочатку, біля двох тижнів живу в камері один. Ліжко, тумбочка, в кутку посудина для туалету («параша», мовою в‘язнів) – все «умеблювання». Наглядач щоразу зазирає у «вічко» – зовнішнє спостереження. Увечері вмикають світло, дуже яскраве: коли після оголошення «відбою» (відходу до сну), ліг у ліжко, здавалося, що це світло не дасть заснути. Спробував прикрити обличчя простиралом, відчинилася «кормушка» (віконце в дверях, крізь яке в‘язні спілкуються з наглядачем та одержують їжу): наглядач попередив, що закривати обличчя не дозволено. Щоб лежати на спині, мусив очі закривати рукою.

Сприймаю свій новий побут як щось очікуване. Але перші ночі сплю неспокійно. Причина – тривожні сновидіння. Із них запам’яталося одне: з підвалу слідчого ізолятора «чую» стукіт кісток, які «усвідомлюю» як кістки раніше замучених в‘язнів. Ці сновидіння були несподіваними. Була звісно тривога: що вони роблять з дружиною, кого ще може зачепити мій арешт і т.п. Але такі тривоги були щоденним супроводом мого життя впродовж багатьох років, як і життя кожного, хто був причетний до написання, розмноження і поширення самвидаву. Зріс лише рівень загроз: опинився віч-на-віч з ситуацією, яку раніше вважав тільки вірогідною. Та все ж на початку свого перебування в слідчому ізоляторі оцінював ці свої сновидіння як можливу реакцію моєї психіки на нову ситуацію. Лише пізніше, у світлі пізніших «збагачень» мого досвіду, поставив ці сновидіння під питання.

Почались виклики на допит. Мій слідчий Караванов пред‘явив мені звинувачення у написанні «Відкритого листа», який кваліфіковано як «антирадянський». Я не погодився з такою оцінкою його змісту. На час мого арешту я, як і більшість українських дисидентів, був переконаний, що вислів «радянська влада» використовується як прикриття диктатури партійно-державної верхівки. Захист рад, як установ представницької демократії, від узурпації їх влади централізованим партійно-державним апаратом, була висловлена мною в 1969 році у «Відкритому листі до депутатів Верховної Ради УРСР», підписаного псевдонімом «Антон Коваль». Там же було висловлена необхідність повернення до багатопартійної системи, вільне змагання партій за своє представництво в радах.

* * *

Внутрішня критика ідеології. Зміст «Відкритого листа до ЦК КПРС», як і мої пояснення на досудовому слідстві, лежать в руслі внутрішньої критики державної ідеології в СРСР. Така критика була можливою тому, що комуністична ідеологія в СРСР продовжувала декларувати позитивні засадничі принципи (соціальна справедливість, інтернаціоналізм і т.п.), яким явно суперечили деякі інші принципи, а особливо ж практика здійснення цих позитивних принципів. Внутрішня критика ідеології та політичної практики націлена на те, щоб показати ідеологу і політику, що вони фактично роблять та які наслідки їхніх дій. Перевага внутрішньої критики полягає у тому, що критик не нав’язує прихильникам певної ідеології свою систему понять і спосіб мовлення, а розмовляє їхньою мовою. У такий спосіб він здатний вступати в діалог з її прихильниками на їхньому власному «майданчику». Зрозуміло, що самовпевнені комуністичні бюрократи не потребували ніякого критичного аналізу. Вони були впевнені, що добре знають, що роблять. Головне для них спочатку захопити владу, а потім її утримувати. Утримувати будь-якими засобами, оскільки «світла» мета виправдовує засоби. Але у випадку російського комунізму було б перебільшенням вважати, що в даному разі маємо справу тільки з виправданням політичної практики «світлою» метою. Природу російського комунізму (більшовизму) не можна належним чином пояснити, якщо не враховувати, що він був реакцією на розпад російської імперії. І спробою її порятувати в інший спосіб, під іншими гаслами. Роль цього чинника є занадто важливою, щоб нехтувати ним. Така реакція повторюється в російській ідеології і політиці: В. Путін завив, що розпад СРСР, комуністичної імперії, є «геополітичною катастрофою». Бо російські політики, а разом з ними і більшість етнічних росіян в Росії, ніяк не можуть відмовитися від імперської парадигми політичного мислення.

Передбачення Івана Франка у статті «Що таке поступ» про те, що практичне здійснення ідей Маркса приведе до незмірно більшого зла у порівнянні з тим, на подолання якого воно націлене, спирається на аналіз суспільно-політичної філософії Маркса. Це питання стосується дискусій, чи несе К. Маркс інтелектуальну відповідальність за практичне застосування своїх ідей у комуністичних політичних рухах. Особливо у тих, де комуністи захопили та утримували владу. Як маємо у випадку російських більшовиків. Якщо йдеться про відповідальність осіб, то найбільшу відповідальним за хід подій в Росії несе Ленін. З урахуванням того, як він пристосував ідеї Маркса до умов Росії, та який спосіб практичного здійснення цих ідей запропонував. На сьогодні український читач має у своєму розпорядженні різного роду публікації, що стосуються цієї теми. Включаючи архівні документи, які стосуються безпосередньої участі Леніна у встановленні терористичної диктатури в СРСР та фізичному знищенні своїх ідеологічних опонентів.

У технології утримання влади більшовики запровадили поєднання насильства з риторикою, розрахованою на «маси». Ця риторика ґрунтувалася на перевертанні понять: біле називай чорним, а чорне білим. І повторюй це масово та безупинно. Аж доки у масовій свідомості зразком «інтернаціоналіста» стане російський шовініст. А той, хто захищає право націй на існування та взаємоповагу між націями, завдяки зомбуванню, буде вважатися націоналістом у негативному значенні слова (вороже ставлення до інших націй). У такий спосіб на рівні масової свідомості творилися подоби, в яких належні значення термінів і принципів стають спотвореними. Відсутність демократії – це справжня, «соціалістична демократія», а здійснення прав людини – «буржуазна демократія». І таке інше. Назву держави «СРСР» необхідно брати в лапки, бо за кожною літерою стоїть слово, призначене прикривати практику, що суперечить змісту цього слова. У прийнятому його значенні. Якраз Ленін започаткував демогогію, що ґрунтується на перевертанні змісту понять. Але успішність демагогії стала можливою внаслідок вчасного вилучення із суспільства тих, які не піддавалися зомбуванню. Поєднання демагогії з терором стало засобом утримання влади.

Коли сьогодні у відповідь на принципову критику тоталітарної та імперської політики «радянської» держави вказують на певні позитивні елементи, то я за збереження цих елементів. Але явно необґрунтованими є ностальгічний наголос цих елементах задля реаблітації комуністичної політичної системи та ідеології. За тим стоїть уявлення, що в разі якась політична система оцінюється негативно, то в ній не може існувати щось варте збереження. Тим часом в історії не існувало жодного суспільно-політичного ладу, який би не містив чогось вартого збереження. Із того, що ми (під кутом зору наших ціннісних переконань), негативно оцінюємо давньосхідні деспотії, не означає заперечення позитивної ролі єгипетських фараонів у підтримці ірригаційних споруд на Нілі. Навіть в російській імперії на час здійснення «пролетарської революції» були позитивні елементи, варті збереження. Вони були відкинуті більшовиками під гаслом «Весь мир наслья мы разрушим до основанья».

Важливіше інше: ті, що наголошують на певних здобутках комуністичної політики, найчастіше стверджують, що грандіозне завданням індустріалізації-модернізації аграрної Росії було все таки успішно виконане. Та якщо дивитися на здійснення ідеології комунізму під кутом зору модернізації, то найважливішим є питання, чи існувала альтернатива більшовицькому способу модернізації. І наскільки комуністичний спосіб моденізації був успішним у світлі цієї альтернативи. Не забуваймо, що йдеться про півстоліття. А така альтернатива існувала – не тільки теоретично, а була представлена у певних практиках. Маю на увазі і Столипінські рефоми в сільському господарстві, і початки індустріалізації на основі ринкової економіки, а також масової просвіти та освіти. На час Тимчасового уряду виникла багатопартійна система, яка могла б утвердитися, якщо б Установчі збори не були розігнані, бо ж «Караул устал».

Російська історія протягом 19-20 ст. демонструє одну і ту ж логіку. Російські політики не йдуть на принципові реформи, а обмежується напівреформами. Такі реформи завідомо не можуть дати бажаного наслідку. Після невдачі настає реакція, яка кожного разу є поверненням до авторитаризму східного типу, до диктатури. До парадигми, закладеної Петром І. Реакція змітає початки уже наявних позитивних змін. При цьому важливим, якщо не найважливішим мотивом цієї реакції, є спроби порятувати імперію від її чергового розпаду. Ленін, визначивши імперіалізм як останню стадію капіталізму, виписав теоретичну індульгенцію більшовикам від закидів в імпералізмі. І проклав можливість збереження імперії під комуністичними гаслами. Реакційність російської політики бачимо і в сучасному неоімперіалізмі Путіна-Медвєдєва. І знову ж розпад імперії оцінено як «геополітичну катастрофу». Бо на мислення у формулах «після імперій» російські політики не спромоглися. А разом з ними, звісно ж, і самі росіяни: адже політика великою мірою формує суспільну свідомість. І все знову вертається «на круги своя». Відомо, що ідея рад, як органів представницької демократії, виникла поза межами більшовицької ідеології, але її популярність спонукала більшовиків перехопити це гасло, щоб звести владу рад нанівець спираючись на відповідно стлумачений принцип «демократичного централізму». Та на визнання більшовицької партії керівною силою в суспільстві.. А відповідно діяльність рад була повністю підпорядкована цій керівній силі.

Після другої світової війни, солдати, побувавши в європейських країнах, переконалися, що «пролетарі» живуть у цих країнах краще, ніж у «пролетарській» державі. Чим далі, тим більше, ставала очевидною нездатність «радянської» політичної системи забезпечувати економічний поступ та всезагальний добробут. За винятком військової галузі, а почасти енергетики та видубувної промисловості, основні галузі економіки, від яких прямо залежав добробут народу (сільське господарство, легка і харчова промисловість тощо) залишались відсталими. Партійні чиновники і їхні діти в період Брежнєва вже не купляли костюми і взуття «радянського» виробництва. Але навіть у військовій галузі відставання в електроніці, спонукало до викрадання секретів західних електронних технологій. Не дивно, якщо взяти до уваги заборону «кібернетики» як «буржуазної» науки. При родючих землях, зокрема в Україні, в часи Хрущова-Брежнєва наростала гостра потреба в закупівлі зерна за кордоном. У моєму «Відкритому листі» в тій чи іншій мірі вказано на неефектинність «радянської» політики в сфері економіки.

Але важливіше те, що більшовицький спосіб модернізації здійнювався не тільки за рахунок жорстокої експлуатації людського ресурсу, а шляхом вчинення масових злочинів проти людства. І якби навіть комуністична економічна політика виявилась ефективною, вчинення цих злочинів стало б вирішальним в оцінці ідеології і практики російського комунізму як злочинних.

* * *

Було б наївно сприймати використання мною риторики офіційної ідеології марксизму-ленінізму в тодішній ідеологічній боротьбі як свідчення прихильності автора до офіційної філософії чи ідеології. Безперечно, я міг вести суперечку, користуючись офіційною мовою. У моєму Відкритому листі існують очевидні ознаки зловживання цією мовою. Вони залишилися навіть після того, як Юрій Бадзьо трохи почистив початковий його варіант. Але важливо мати на увазі, що неявним підстекстом моєї критики був аналітичний підхід. Бо ж в центрі моєї уваги перебував аналіз того значення, в якому в офіційній ідеології тоді використовувались терміни, що стали ярликами – «радянська влада», «соціалізм», «націоналізм», «інтернаціоналізм» і т. п. Все ж мій «Відкритий лист» належить до риторики ідеологічної боротьби. Протиставлення Леніна Сталіну залишалося в 60 – 80-і роки засобом ідеологічної боротьби, націленої на розширення демократичних свобод. Те ж саме стосувалося дискусій з національного питання. Критика Леніним великодержавного російського шовінізму, якому він змушений був оголосити «смертельний бій», хоча й мотивована в нього прагматичними міркуваннями, дозволяла цитувати його у захисті права націй на самовизначення. Але мої посилання на Леніна не варто сприймати як свідчення того, що я не знав вад його філософії чи його ролі в започаткуванні ним терористичної диктатури. Хоча у той час ми справді знали значно менше про особисту причетність Леніна до терору.

Щоб не відлякувати своїх адресатів радикалізмом своєї позиції, у своєму Листі я не заявив відкрито, що дисидентський рух спрямований проти наявної тоталітарної політичної системи та проти прикриття словом «інтернаціоналізм» російського імперіалізму. Але важив не тільки розрахунок не злякати адресатів. Заява, що дисидентський рух спрямований проти «радянської» тоталітарної держави саме тому, що вона є диктаторською, тоталітарною, не годилася для захисту арештованих. Адже така теза була б здобутком слідчих: вони б підхопили її, наголошуючи на тому, що Лісовий визнає спрямованість всього дисидентського руху проти «радянської» держави. Аргумент, що ця держава насправді не є радянською, було б не згадано. Цим прийомом кагебісти добре володіли. Коли б я заявив, що арештовані дисиденти дійсно виступали проти наявної політичної системи як тоталітарної, то слідству було б достатньо вхопитися за це моє твердження, опустивши мою вказівку на мотив такої дії.

Кращим способом була почастинна критика державної політики – економічної, соціальної, правової, національно-культурної і т. д. Краше показувати явне лицемірство ідеології: що радянська влада насправді не є владою рад (як органів представницької демократії), що інтернаціоналізм насправді не є інтернаціоналізмом в позитивному значенні цього слова і т. д. А підсумок, з якою державою маємо справу, має слідувати як висновок з цієї почастинної критики. Бо він стає очевидним і його може зробити «звичайна радянська людина». Це переконливіший підхід. Загальна оцінка навіть сучасної української держави як олігархічної, авторитарної і т. ін. є також мало ефективною. Краше іти «знизу» – від аналізу конкретних політичних дій, наслідком якого був би загальний висновок. Сказане не означає применшення цінності узагальнень. Але для захисту арештованих дисидентів, як і самозахисту на слідстві, ефективнішою була почастинна внутрішня критика державної політики та ідеології.

Також більшість свідків не вважали, що потрібно щиро говорити про справжню позицію звинуваченого, філософську чи політичну. Зі свідків лише мій університетський однокурсник Воропаєв, з яким я навчався два останні роки в університеті, посвідчив на слідстві, що я в свої студентські роки критикував Леніна. Ці його покази зафіксовані у нашій «Кримінальній справі» (Том 3, арк. 217-218). Він сказав про це так: «Лисовой любил выпятить так называемые достижения буржуазной философии и всегда старался найти якобы имеющиеся непоследовательности в работах В. И. Ленина «Материализм и эмпириокритицизм» и в «Философских тетрадях». Лисовой часто путал гибкость В. И. Ленина в вопросах тактики и стратегии революционной борьбы с якобы политической неустойчивостью на практике и эклектикой в теории. Все это в Лисового не носило воинствующего характера. Хотя он это не пропагандировал, но такие мнения он высказывал». В загальному ж для свідка заявити про відсутність демократії в СРСР, про партійно-державну диктатуру, а, отже, антирадянський і антисоціалістичний характер самої політичної системи, означало зайняти позицію, яка, в свою чергу, була б оцінена як антирадянська. З відповідними наслідками.

До якої міри мене та деяких інших українських дисидентів можна б назвати прихильниками «соціалізму з людським обличчям»? Я вважав і сьогодні вважаю, що для того були підстави. Бо ж українські дисиденти захищали не тільки культурну самобутність української нації та права національних меншин, а й права певних соціальних груп під кутом елементарних вимог соціальної справедливості. Євген Пронюк, разом з Коробанем, написав окрему статтю, присвячену соціальному питанню. У моєму Листі, підписаному псевдонімом «Коваль» та у «Відкритому листі» також наголошуються на важливості розв’язання соціальних проблем під кутом зору здійснення елементарного рівня соціальної справедливості. Сучасні «українські» комуністи воліють це замовчувати. Бо не хочуть визнати, що їх тоді та й пізніше задовольняло їхнє упривілейоване становище. Належність до панівної бюрократичної верстви чи «нового класу», якщо скористатися терміном Мілована Джіласа.

Втім після ознайомлення з нашою Кримінальною справою я виявив, що ті тексти, які вважав надійно прихованими, кагебістам вдалося вилучити таємно, без належного оформлення. І долучити їх до нашої Кримінальної справи. Це докладні виписки та коментарі до книги М. А Шафира «Компетенция СССР и союзной республики», різного роду нотатки з етнології, виписки та попередні варіанти моїх поезій. До знайомства з нашою Кримінальною справою я не вважав, що якісь попередні варіанти своїх віршів я зберіг і передав на схованку. Частину із них, в основних їхніх мотивах, я збергав у пам’яті, поодинокі з них опублікував у пізніших редакціях. Переглядаючи нашу «Кримінальну справу», я написав заяву про вилучення з нашої «Кримінальної справи» названих тут текстів, отож оригінали цих текстів було мені повернуто.

У моїх досить докладних коментарях до книги Шафіра, в нотатах з етнології переважає суто аналітичний підхід. Без використання жаргону офіційної ідеології. Не кажучи вже про вірші. Може, це також давало підставу говорити про мою нещирість. Але чи так важливо, з яких філософських позицій виходить той, хто вказує ідеологу на явні суперечності в його ідеології чи вказує політику на його дії, які явно суперечать проголошеним принципам? Деякі із публіцистичних віршів містили прозорі натяки.

Наступає епоха Омеги,

імперії вишукують найновітніші методи,

з допомогою модерних машинерій

прагнуть утриматися подекуди.

Але дещо пора б уже визнати:

брехня втрачає силу,

хитрість теж,

який би кортеж

все це не водило.

Ще сям-там в ярмі народи,

й одинаки ідуть ще на розп’яття

але змивають вже весняні води

і найхитріше зроблені загати.

Хай історія нерозумна чи ще якась,

вона вчасно закриває двері,

вона нині закриває щелепи

останніх у світі імперій.

* * *

Як свідчать матеріали досудового слідства, я обрав суто формальну позицію: мій захист зводився до різного роду зауважень, визнання різкості окремих формулювань, до поправок-відступів тощо. Це були марні зусилля. Якщо дехто зі слідчих і визнавав «в душі» виправданість моєї критики, то це ніяк не могло вплинути на їхні дії. Після знищення «ідейних» в часи сталінізму, основним типом партійного і радянського службіста став той, хто цінує своє тепле місце. І не хоче його втрачати, прислухаючись до розумних порад чи власного сумління. Звідси неминуча деградація всієї політичної системи, побудованої на насильстві і страхові. Розмовляти з підлеглими матюками стало звичним в партійно-бюрократичній практиці в часи Брежнєва. Нещодавно Петро Йолон розповів мені про подію, що сталася перед початком партійних зборів Інституту філософії 12 липня, які виключили мене з КПРС. Перед початком цих зборів секретар Київського обкому партії Рудич передав Йолону папір з інформацією про мене, підготовлену КГБ. Щоб донести цю інформацю до учасників зборів. Переглянувши її, Йолон зауважив, що в ній відсутні аргументи щодо того, якими мотивами керувався Лісовий, пишучи свого Відкритого листа. Рудич погодився з цим зауваженням і тут же позвонив у КГБ, висловивши побажання дати повнішу інформацію. У відповідь не тільки він, а також Йолон почув зливу матюків. Посмів хтось сумніватися, що написане такою грізною установою як КГБ, є неприйнятним. Протягом якогось часу сестра моєї дружини, Марія Вашека, працювала секретаркою в кагарлицькому райкомі комсомолу. А над нею, на другому поверсі, розміщувався райком партії, куди її запрошували вести протоколи засідань. З головами колгоспів райкомівські керівні особи розмовляли тією ж мовою – матюками. Про це можна було б і не згадувати, бо це добре відомо. У даному разі йдеться не про використання матюків як таких, а про те, що за ними стоїть. Оскільки залякування вважалося найкращим способом «переконування», то матюки вважалися найкращим способом «аргументації». Кагебісти усвідомлювали: як тільки люди втратять страх перед КГБ, впаде вся політична система.

У поріннянні з цим, спосіб мого спілкування з Каравановим виглядів цілком пристойним. Коли я принагідно Караванову нав‘язував суперечку, він зауважував, що є офіцером і виконує свої обов‘язки. Цим він просто пояснював, що йому дозволено, а що ні. Одного разу у відповідь на якісь мої аргументи промовив: «Ви усвідомлюєте, проти якої державної машини повстаєте?». Його зауваження щодо «машини» не було лише залякуванням. Далі скажу про вже очевидне використання засобів з арсеналу цієї «машини».

Але варто також мати на увазі, що слідчі свідомо обмежували список питань, які підлягають обговоренню. І прагнули загнати хід обговорення у наперед визначену формалістику. Вони не були зацікавлені у з’ясуванні справжньої позиції звинуваченого. Навпаки, думка звинуваченого часто свідомо примітивізувалася і перекручувалась. Мій слідчий Караванов вставляв різного роду слівця, наприклад, слово «ніби-то», щоб ослабити категоричність моїх формулювань. Він розраховував на те, що я не зможу щоразу змушувати його переписувати протокол. І цілеспрямовано відсікав будь-які мої спроби входити в з’ясування того, що вважати радянським, соціалістичним чи комуністичним. Коли поставало питання про розуміння «радянського», слідство, посилалося на «експертизу», здійснену у відомий спосіб, з’ясованим у моєму «Відкритому листі до ЦК КПРС». В одному із вилучених віршів про це сказано так:

На кожну думку можна знайти ката –

якогось спеціаліста-експерта,

знайдеться дипломована безликість,

що чимось свою совість заспокоїть.

Але тавро нікчемного харцизи

уже не змити

ні виконавцям,

ні замовникам експертизи.

Ті ж моменти у моєму Листі, які справді потребували певних уточнень, як наприклад про межі свободи слова, марно було обгорювати з Каравановим, який принципово уникав будь-яких дискусій. Бо й справді питання про те, як демократична політична система має себе захищати від явно антидемократичних (тоталітарних) ідеологій, варте обговорення. Націонал-соціалісти в Німеччині прийшли до влади демократичним шляхом. Тож, якщо ради вважати інституціями демократичного самоврядування, то постає питання, наскільки поширення якоїсь агресивної антидемократичної ідеології створює загрозу знищення демократії, представленою владою рад як засадничими інституціями представницької демократії. Адже поява такої загрози потребує введення певних заборон на публічну пропанганду явно тоталітарної чи злочинної ідеології. Наприклад, фашизму чи комунізму. Але Караванов і не хотів, щоб я зробив певні уточнення своєї тези. Для КГБ було вигідніше використати якусь тезу, сформульовану занадто категорично. І теза про те, що Лісовий обстоює повну свободу слова, зокрема і на антирадянську агітацію, здавалася вигідною їм у цьому відношенні.

* * *

КГБ будь-яку критику цілком неефективної, навіть безглуздої «радянської» політики намагалися пояснити впливом «буржуазної» ідеології. Та, відповідно, спілкувннями з особами, яких КГБ вважало речниками такої ідеології. Додатковим посненням було зۥясування обставин особистого життя та психічних особливостей дисидента. На виявлення особистих мотивів моїх «націоналістичих» і «антирадянських» переконань було націлене питання Караванова розказати стисло свою біографію. Мені було неприємно перечитувати у січні-лютому 2010 році виклад своєї біографії (у відповідь на поставлене Каравановим питання), текст якої є у нашій Кримінальній справі. Але з формального боку ця розповідь відповідає істині. Я не мав серйозних конфліктів зі владою, якихось перешкод у здійсненні викладацької і наукової карۥєри.. Перебуваючи у внутрішньому конфлікті з ідеологією і політичною практикою, я уникав зовнішнього конфлікту з політичною системою до виходу зі свого «підпілля». Але мотиви цього конфлікту не мали своїм джерелом якісь вузько особисті, егоїстичні інтереси. Я вважав, що будь-яка людина, незалежно від обставин свого особистого життя, якщо буде мислити чесно, неминуче прийде до висновків, висловлених мною. Хай у певній модифікації. І це стосується всіх дисидентів.

* * *

Поразка на слідстві. То ж, не визнаючи обґрунтованість звинувачення, я відмовився відповідати на питання. Не входячи в дискусії, Караванов наголошував на тому, що його справа – з‘ясувати обставини, пов‘язані з написанням та розмноженням Листа. Зрештою я піддався: почав пояснювати, як «виготовляв» Листа – як, скажімо, зброю чи отруту. Потім – як розмножував. Зміну своєї позиції вважав своєю морально-психічною поразкою. Хоча протягом допитів Караванова я відмовлявся називати прізвища, але саме внаслідок того, що я погодився давати пояснення щодо розмноження Листа, наслідком моєї цієї поступки стало те, що я назвав прізвища деяких людей, причетних до розмноження Листа. Ця їх причетність була лише епізодичною і технічною. Іван Гайдук (студент факультету журналістики КДУ), на моє прохання, передавав екземпляри Листа. В окремих такого ж роду «технічних» епізодах були задіяні подруги моєї дружини Катерина Висоцька та Людмила Стогнота (обидві родом з села Ліщинка, поблизу Кагарлика). Всі троє не були причетні до моєї довготривалої діяльності з поширення самвидаву. Катерину Висоцьку, яка передала мого Листа, затримали і протримали в камері на Володимирській протягом трьох діб. Та оскільки вона твердо трималася позиції, що не читала Листа, а тільки передала його за моїм проханням, то її змушені були звільнити.

Сказане лише підтверджує слушність зауваження Сергія Білоконя, з яким погодився також Василь Овсієнко, що у 60-і роки для самвидаву не було створено текст, що містив би настанови, як триматися у «спілкуваннях» із КГБ. Особливо на слідстві. Іноді йшлося про елементарні, але рятівні способи поведінки, які не давали КГБ нагоди репресувати чи шантажувати людину. Катерині Висоцькій порадив один із її друзів, щоб на допитах вона твердо трималася позиції, що не читала мого Листа, а тільки передала його за моїм проханням. Оскільки кагебісти дотримувались елементарних правових норм, принаймні у випадку поодиноких дій, то, зрештою, вони змушені були звільнити її з-під арешту. У них не було юридичної зачіпки.

З моїх рідних кілька разів викликали на допит мою сестру. Я раніше згадував, що Люба після закінчення семирічної школи поступила у профтехшколу, а потім працювала на 6-й взуттєвій фабриці (на вул. Артема), жила по «кутках», іноді в підвалах. Коли я працював у Тернопільському медінституті, одружилася з Анатолієм Степановим, росіянином, викладачем Київського політехнічного інституту (нині покійним), у них народилася донька Світлана. Анатолій був благородною людиною, з твердим характером, був великою мірою вільним від шовіністичних комплексів. Підтвердженням останнього може бути його ставлення до виховання доньки Світлани: він наполягав, щоб вона була записана українкою та навчалася в українській, а не російській школі. Уже після повернення з ув‘язнення я спостеріг, що з донькою він старався розмовляти українською мовою (з сестрою розмовляв російською) та готував українською мовою свої лекції для студентів.

Анатолія також викликали на «розмови»: чого від нього домагалися, він не розповідав сестрі. Але схилити до співробітництва не змогли. Та якихось «показів» він і не міг дати: ні Анатолію, ні Любі я не давав самвидавські тексти для читання (міг принагідно лише зберігати самвидавські тексти у них на квартирі). Щоправда, сестрі розповідав про національний рух в Україні та про самвидав. Сестру прагнули схилити до співробітництва з КГБ, щоб вона впливала відповідним чином на мене. Вона на виконання такої ролі не погоджувалась. Вони продовжували викликали її на «розмови». Та коли пролунав черговий дзвінок з «запрошенням» сестри на «розмову», взяв телефонну трубку Анатолій і сказав їм щось таке чи так, що вони припинили свої виклики.

* * *

Караванов погано володів українською мовою. І, як я вже зауважив, іноді свідомо перекручував відповіді, формулюючи їх якомога вигідніше для свого відомства. То ж в окремих випадках я вимагав переписувати протоколи. У суперечки щодо змісту листа, за окремими винятками, він не входив. Його зацікавили тільки окремі місця в Листі. Так фраза «Лише право франкістського характеру може визнавати справедливість законів, аналогічних висловлюваним у статтях 62 і 187-1 КК УРСР» дала йому підставу твердити, що я прирівнюю «радянське» законодавство до фашистського. Зацікавило слідчого також місце в Листі, де я згадую про існування інструкцій, які забороняють розповсюджувати певні види інформації. У Листі щодо цього сказано так: «Мотивуючи різними, найнесподіванішими аргументами, забороняється подавати то той, то інший вид інформації. Так, лише останніми роками заборонено подавати інформацію у пресі про певні види інфекційних та епідемічних захворювань (існує спеціальна інструкція про це). По суті, стало неможливо говорити публічно про загрозливі факти отруєння життєвого середовища, про рівень дитячої й іншого виду злочинності, про розміри алкоголізму і наркоманії, про жахливий стан багатьох пам’яток старовини (побувайте лише в околицях Чернігова) тощо». У цій цитаті пряма вказівка на існування відповідних «інструкцій», які самі були віднесенні до державної таємниці. Про існування інструкцій щодо статистики інфекційних захворювань я дізнався, коли працював у Тернопільському медичному інституті. Не знаю, чим керувались у дирекції Інституту, але одного разу мене запросили в кабінет ректора і дали офіційний документ, який містив інформацію про такі заборони.

Ще був один пункт особливої зацікавленості мого слідчого: чи не знаю я, хто такий Антон Коваль? Це питання в тій чи іншій формі задавали мені кілька разів. Одне із опитувань щодо цього «епізоду» викликало у мене підозру. Цього разу мене перевели в іншу кімнату, продовгувату, з одним вікном і столом, поставленим посередині. Запитували двоє: повторюючи своє «не знаю» відчув себе в якомусь особливому стані. Чи не став я об’єктом експерименту, наприклад, у роботі над засобами тестування на правдивість відповідей? Згадав публікацію в одній із центральних російських газет (з‘явилась, мабуть, у 70-му чи 71-му році) про використання якогось опромінення як засобу впливу на політв‘язнів у франкістській Іспанії та в Китаї. Чому цю інформацію тоді було запущено (чи пропущено?), залишається для мене загадкою і досі. Найвірогідніше – для застрашування. Все ж і в цьому випадку у мене не було певності, що мій психічний стан у цій ситуації був зумовлений зовнішнім втручанням. Про які б засоби впливу (психотропні чи електронні) не йшлося, потрібно, щоб результати самоспостереження були переконливими. Нижче згадаю про вже очевидні зовнішні втручання в мою нервову систему і психіку. Самокритичність вважав важливою в обставинах, які і без того схиляють до перебільшених підозрінь. Зокрема, з огляду на те, що читав повідомлення, передані з таборів, у яких політв‘язні висловлювали підозри щодо застосування психотропних засобів (раніше згадував, що передруковував їх за проханням Надійки Світличної).

* * *

Отож протягом допитів, які провадив Караванов, я відмовлявся називати прізвища людей, які були задіяні в розмноженні Листа. Мені було продовжено термін слідства постановою, підписаною прокурором, з відповідною характеристикою моєї позиції. З тієї характеристики я знову довідався, що я таки «націоналіст» і вперто тримаюся своїх антирадянських переконань. Це давало мені підставу вважати, що моя позиція загалом правильна. Але наприкінці жовтня до допитів долучили слідчого Рибченка. Це був молодий чоловік, приблизно мого віку, тримався, на відміну від Караванова, доброзичливо. Розмовляв доброю українською мовою. Можливо, така зміна «жорсткого» на «доброго» і була запланована. Але наслідком вище згаданої поступки стала найбільш драматична для мене подія. Під час одного допиту щодо розмноження мого Листа, я, замість слова «друкарка», назвав її ім’я («Рая»). Добре пригадую, що він помітив мої переживання, і можу з певністю сказати, що він цілком щиро співчував мені. Щоб полегшити мій стан, сказав з особливою тональністю приблизно так: «та не варте це Вашого переживання». За тим був певний натяк, одначе тоді я не міг знати напевне, що приховується за тим. Та навіть якщо б і знав про спіробітництво Раїси з КГБ, це мало б що змінювало мою власну оцінку цього свого промаху. Не пригадую, як далі тривало моє спілкування з Рибченком, але припускаю, що він схилив мене до написання заяви на ім’я Федорчука, яку подаю нижче.

Голові Комітету державної безпеки

при Раді Міністрів УРСР Федорчуку В. В.

обвинуваченого Лісового В. С,

Заява

Щоб підтвердити ще раз, що як в процедурі написання, так і процедурі розмноження складеного мною «Відкритого листа до членів ЦК КПРС і членів ЦК КПУ» я не вбачаю нічого таємного чи «підпільного», з’ясовую тут обставини розмноження «Відкритого листа».

Про передрук листа без конкретної домовленості як щодо кількості екземплярів, так і щодо терміну розмноження я домовився з колишньою друкаркою Інституту філософії Поліциною Раєю. Вона дала згоду на віддрукування «Листа», яку потім підтвердила. Про час цієї домовленості згаданого підтвердження я не пам’ятаю точно. Можу лише сказати, що це трапилося принаймні за декілька місяців до подання листа.

Після того, як написання листа було мною завершене і я власноручно віддрукував листа на вилученій у мене під час обшуку машинці, я передав Поліциній Раї через бувшого студента філологічного факультету КДУ, нині вчителя Овсієнка Василя як один екзепляр Листа, так і список адрес.

З Овсієнком Василем я познайомився під час викладання логіки в КДУ, він бував у мене вдома, ми не приховували наших дружніх стосунків, в «Трибуні лектора» ми опублікували у співавторстві статтю. Він на той час завітав до мене і я попросив у нього допомоги. Йшлося про те, щоб він передав Поліциній Раї як екземпляр «Відкритого листа…», так і список адрес, що він і зробив. Йому із власних коштів я дав, не пригадую точно, чи то 15 чи 20 крб на папір і конверти. Я не знаю, яким чином було виготовлено конверти і де був закуплений папір. Але мені Овсієнко сказав, що це зроблено. Все це Овсієнко зробив за моїм проханням, я його переконав, що написаний мною документ не є антирадянським чи наклепницьким, і він з тим погодився. Оскільки Овсієнко Василь був сам перевантажений і перевтомлений випускними екзаменами, то з проханням забрати віддруковані екземпляри я звернувся до Пронюка Євгена, про що він мені обіцяв і, судячи з документів справи, обіцянку виконав. Чи розрахувався він за роботу, не знаю.

Прошу, щоб до названих мною тут осіб Поліциної Раї і Овсієнка Василя поставилися якнайгуманніше, оскільки основна вина за їхні дії лежить на моїй совісті.

30.Х. 1972

/Підпис/

* * *

Василя Овсієнка заарештували аж 5 березня 1973 року, тобто, майже чотири місяці стежили за ним і тільки через дев‘ять місяців приєднали до нашої справи. Я не буду тут говорити про те, що йому довелося пережити: він про це сказав у своїх спогадах. Після приєднання його до нашої справи 20 квітня 1973 року своє завдання я вбачав у тому, щоб замкнути всі покази на нас трьох. Нам трьом у будь-якому разі вони вже визначили термін. Але в такому разі основний тягар випав на Євгена Пронюка, як поставщика більшості самвидавських матеріалів. Він відмовився відповідати на питання і таким чином зав‘язав на себе всю нашу справу.

Навіть тепер, з відстані часу, період слідства оцінюю як найтяжчий в моєму житті під кутом зору морального випробування. Але значно тяжчим він став для Овсієнка. Рятівним для мене було усвідомлення того, що я не повинен перейматися моральним самоосудом, бо тим ослаблю себе в своєму протистоянні. Зламати людину морально, щоб підважити її волю, – випробуваний спосіб дії «чекістів» від початку захоплення більшовиками влади. У цій ситуації певну підтримку знаходив у філософії стоїцизму (раніше згадував, що читав стоїків незадовго перед арештом). Наголос стоїцизму на більшій важливості самооцінки у порівнянні з зовнішньою оцінкою служив мені підтримкою у багатьох ситуаціях також пізніше, під час перебування в таборах.

Зважаючи на перспективу перетворення дисидентського руху в масовий, ще до ув’язнення схилявся до погляду, щоб якомога більше людей набувало досвіду протистояння, хай навіть ціною поразок. Якщо вважати дисидентський рух лише справою особливих людей, з особливими нервами і психікою (героїв), то такий рух, за наявних умов, буде залишатися справою невеликої кількості осіб. Адже кожен, перш ніж приєднатися до руху, буде ставити до себе настільки високі вимоги, що страх не встояти паралізує рішучість. Я раніше вже згадував, що оцінка своєї здатності чинити опір була важливим мотивом для багатьох, щоб уникати своєї участі у русі хоча б шляхом розповсюдження самвидаву.

2. Ідеологія та етика українських дисидентів. Репресивні технології КГБ.

Ідеологія українського дисидентського руху. Існувала суттєва відмінність між ідеологією національно-визвольної війни УПА, з одного боку, і дисидентським рухом, з іншого. Ідеологія та етика, зорієнтовані на стан війни, неминуче містить чітке розмежування добра і зла, Це виключає вагання, наявність простору для тих, хто стоїть між фронтами. Досить згадати філософію та ідеологію руху опору проти фашизму. Перехід на бік зла, зрада, суворо карається. Але після поразки УНР, диктатура, поєднуючи терор з ідеологією, як хибною свідомістю, досягла значних успіхів у культивуванні людини зі світоглядом і психікою «гомо совєтікуса». Після поразки національно-визвольної війни УПА культивування такого типу людини було перенесене на терен Західної України. Ідеологія дисидентського руху була націлена на суспільне середовище, що вже зазнало впливу цієї ідеології. Метою руху було не тільки розумове усвідомлення природи влади та її ідеології, а й перетворення на рівні підсвідомості, психіки. Оскільки вплив ідеології, поєднувався з терором і геноцидом, то потрібне було подолання страху перед владою, закарбованого на рівні підсвідомості. Маємо справу з радикальними перетвореннями масової свідомості і психіки у процесі переходу від держави тоталітарної та імперської до демократичної та національної.

Ідеологія дисидентського