СЕВРУК Галина

 1104808.02.2016

автор: Підготував Овсієнко В.В.

Галина СЕВРУК. СПОГАДИ
Виправлення Авторки 15 січня 2016 року.

СПОГАД №1. 1933 рік
Майже все моє дитинство проминуло в похмурому місті Харкові. З ним мене зв’язують найтяжчі спогади. Пам’ятаю 1933 рік: я після сніданку вибігла на двір і прикипіла до паркану. Крізь штахетник я побачила, як серед вулиці, навпроти мене, зупинився віз. На возі лежав мертвий селянин, руки звисали до землі. Шкапа була така виснажена, що ребра випиналися з-під шкіри – вона ледве дихала, опустивши голову до землі. Я перелякалась і побігла до Мами, до хати. Було мені 4 роки.
СПОГАД №2. 1937-38 роки
Я з сестрою Олею кожного вечора виходила на вулицю. Там збирались такі ж діти, як і ми (сусіди) і грали у різні ігри. Вулиця Підлісна тиха, на околиці Харкова, транспорту фактично не було. Та поза тим майже кожного вечора з’являвся великий чорний закритий фургон. Коли він з’являвся, то обов’язково зупинявся біля якогось будинку і забирав чи то чоловіка, чи жінку. Було так, що забирали обох. Мешкала моя родина тоді на Холодній Горі, по вулиці Підлісній. Батьки мої також чекали кожного вечора, що за ними приїдуть, і готувались заздалегідь. Вікна були зашторені. І хоча нам, діткам, про це ніхто не розповідав, та ми все знали. Вулиця була «бездротовим телефоном». Куди і для чого забирали людей, ми не знали, але образ чорного, великого, без вікон фургону був оповитий моторошним страхом і разом з тим збуджував нашу цікавість.
Харків був дійсно похмурим містом, особливо в ті часи. До того ж різко континентальний клімат додавав прикрощів. Розташований він на рівнині, без теплих та затишних куточків. Натомість вітри гуляли, як хотіли. Особливо прикро було взимку. Куди б ти не йшов, куди б не повертав, та вітер, різкий і дужий, завжди тобі в обличчя.
У дитинстві я любила малювати і читати. До школи ходила разом із сестрою Олею. Вона старшенька, розумніша і строга, слідкували за моєю поведінкою, аби я не порушувала заборони Батьків. Я ж була прикра дитина, бешкетниця і полюбляла робити те, що власне і забороняли Батьки. Так, приміром, я спровокувала Олю порушити Мамине табу і, відшукавши ключа, відчиняла шафу, де Мама ховала заповітну реліквію – Біблію, яку вона успадкувала від свого Батька. Мамин Батько, а мій дід Григорович-Барський Дмитро Миколайович, був адвокатом. Тож, коли виникла «справа Бейліса», від київської громади вибрали і призначили адвокатом мого діда. Справа на той час набула розголосу по цілому світу. Аналогічна «справа Дрейфуса» слухалась трохи раніше у Франції, в Парижі. Адвокатура виграла справу Бейліса, а вдячні євреї подарували дідові Біблію у розкішному футлярі червоного дерева. Для мене ця Біблія була чудом з чудес, бо за кожною сторінкою тексту слідувала фантастична гравюра Доре. Нічого кращого у своєму короткому житті я не бачила. То була казка. І ми з Олею заворожено роздивлялись це чудо, розчинялись у казці, забуваючи про заборону, ризикуючи потрапити у халепу.
Садиба та півхати, що батьки винаймали по вулиці Підлісній, межувала з двома іншими садибами. В одній садибі жили «Цигани» (назва вулична), а в другій «Бублики» (також вуличне прізвисько). Справжніх прізвищ я не пам’ятаю. Навпроти мешкав власник маленької крамнички, та для нас, дітей, то був великий пан. Син власника «Шминдрик», наш ровесник, завжди приєднувався до вуличної громади. І нарешті Борис Горобець, син власника нашої хати. Він був на 2-3 роки старший і тримався трохи осторонь. На святкові дні Батько влаштовував нам прогулянки до лісу в околицях Харкова, і Боря часто приєднувався до нас. Чомусь завжди траплялось переходити річку Лопань. Переходили босоніж – була вона дуже мілка, невеличка. А влітку цілком пересихала. Ліси були різні. Згадую, як одного разу проходили ми повз стадо биків. Один бугай відірвався і кинувся до нас. Я була у яскравій червоній сукні. Я трохи відійшла від Батька, та коли побачила страшного чорного звіра, що летів на мене, перелякалась, кинулась до лісу, де вже були Оля і Тато. Вони також перелякались, а Батько, повісивши торбу з харчами на дерево, побіг за нами. Бугай далеко в ліс не пішов. Знайшовши торбу з харчами, він заспокоївся, схрумав усе, що там було, і повернувся до своїх.
Майже кожної неділі Батько нас та Маму забирав у подорож околицями Харкова. Це один із позитивних спогадів дитинства.
До школи приймали тоді з восьми років. Оля у свої 8 років пішла до 126-ї школи у перший клас. Я залишалася вдома одна ще на цілий рік – це було нестерпно. Я плакала і протестувала, поки нарешті сердобольна Мама не погодилась поговорити з директором школи. Переговори відбулись, мене проекзаменували успішно (треба було читати та рахувати) і я опинилась у школі в одному класі на одній парті з сестрою. Радість була безмежна. Правда, потім мене пересадили на першу парту – була короткозора. 5 років ми ходили до цієї школи і до початку війни закінчили 5 класів. Подружки запам’ятались в основному Олині. Це Іра Кочкалда, Лена Дундич та Леся Скуридина. Найцікавіша була Леся Скуридина з якоїсь шляхетної польської родини. Леся жила зі старшою сестрою. А від батьків у них залишились скрині з цікавими книжками та прекрасними сукнями й аксесуарами (капелюшки з крисами, рукавички та ін.). Коли не було сестри, Леся запрошувала мене та Олю до себе (це по дорозі до школи) і тут ми влаштовували справжні театральні дійства. Сперечались лише за ролі. Негативні персонажі ніхто не хотів грати. Там, у Лесі, ми прочитали і Мережковського, і Сінкевича. Багато було польської літератури, яку ми могли лише споглядати. Та все це було у 4-5 класах, саме перед війною.
22 червня 1941 року прийшла війна. Треба сказати, що до війни ми з сестрою прочитали всього Жюль Верна, Фенімора Купера, Майн Ріда, Кервуда, Кіплінґа та ще багато авторів романтичного спрямування. Це ті книжки, які Мама привозила з Києва – все, що залишилось від її бібліотеки і зберігалось у Марії Василівни Липської, у її рідної тітки. У 1918 році, коли сталася революція і дід мій Дмитро Миколайович еміґрував до Франції з сином Глібом, Мама, як найстарша дитина, мала з ним також їхати до Європи, але відмовилась. Натомість зі своїми друзями й однодумцями поїхала до Узбекистану, де зупинились у Караколі і там створили свою спілку-комуну, рятуючись від революції, яку не приймали. Але сподівання виявились марними. Революція, репресії, переслідування – усього цього вони зазнали повною мірою. З Університету Маму звільнили, на роботу не приймали, з Батьком листування заборонили. Коли всі можливості влаштуватись на будь-яку роботу були вичерпані, а друзів почали арештовувати, залишався останній шанс вижити: Мама 1927 року одружилася з моїм Батьком, бо давно дружила з ним і любила його.
У 1928 році народилась Оля – моя сестра; у 1929 році, 18 травня, народилась я в Самарканді, куди батьки переїхали. А згодом, у 1930 році, Мама, Тато, Оля і я переїхали до Харкова, куди Батька запросили до Гідрограду. У Харкові ми жили всі ці роки до самої війни. Коли проводили мобілізацію, Тата забрали на окопи. А Мама з нами залишилась на Холодній Горі без будь-якої допомоги. Намагалася знайти роботу: то шила рукавиці, то працювала бухгалтером (рахівником). Мала один курс юридичної освіти.
Пам’ятаю, як одного разу ми з Мамою пішли на якісь колгоспні поля під Харковом і там збирали недозбирану картоплю. Загалом рік 1941-й був дуже тяжкий. Морози стояли -40º; замети на вулицях були до одного метра. Хто міг, прокладав траншеї, щоб якось пройти було. Мама трималась героїчно. Коли розбивали та грабували крамниці, сама не ходила і нас не пускала. Але треба було жити. Десь дістала «буржуйку», та дров не було. Вода у відрах стояла кригою. Аби зварити мерзле лушпиння від картоплі, палили книжки, стільці.
Кожного дня Мама ходила на базар і щось там міняла на шматок макухи. Де брала вона сили, не знаю, але ми нічим не могли допомогти. Сиділи під зимовими ковдрами на ліжку і читали книжки.
Десь серед зими прийшов з оточення Батько. Я не пам’ятаю жодного радянського солдата. Ніхто не боронив Харків. Десь далеко лунали постріли, але справжньої оборони не було. Натомість бачила німців на мотоциклах, як вони займали місто від Холодної Гори. Лише собаки їх люто обгавкували. Відчували ворога. Німці постріляли всіх собак у місті, вбили і нашого улюбленця Турсика, який не ховався від них, та аж заходився від люті, коли бачив німця. У цьому страшному році я бачила трупи просто неба на вулиці, бачила на балконах повішених і розстріляних біля своїх садиб людей. Харків замерз і завмер – люди помирали від холоду і від голоду.
***
Батько довго виходив з оточення, і коли нарешті дістався домівки, одразу взяв санчата, поклав на них домашні скарби і подався на село. За якийсь час повернувся і привіз трохи харчів. Мама ледве стояла на ногах. Батько уникав німців, не йшов до них на роботу, але де шукав порятунку – не знаю.
Навесні Мама опухла від голоду, ми ледве рухались. Тоді Батько наважився їхати до Німеччини.
Харків помирав, а навколо Харкова у радіусі 100 км були спустошені мертві села. Треба було тікати. Німці допомагали тим, хто погоджувався їхати до Німеччини.
Не пам’ятаю, як ми дістались вокзалу, не пам’ятаю того вагону, в якому їхали. Пам’ятаю Валки – це була перевалочна база. Нас висадили і поселили у гуртожиток, звідки мали посадити вже на прямий потяг до Німеччини. Та у Батька був свій план. Де він узяв два візочки, за які речі виміняв їх – не знаю. Пам’ятаю, що вночі, перед світанком, Батько забрав мене на візок. Другий візок був у Мами та Олі. І ось звідти ми розбіглись у різні боки, аби німці не змогли нас піймати. Я з Батьком пішла в напрямку до Полтави. Ішли селами, зупинялись у хатах. Батько був добрий майстер: міг покласти піч, пошити чоботи чи змалювати портрет. А я пасла корівку. Лише одного разу довелося нам ночувати у скирті. Та все було гаразд. Засмучувала лише думка, як там Оля і Мама, чи не піймали їх німці, і як нам зустрітись. По дорозі на Полтаву Батько завітав до Чугуєва. Там жив його друг, архітектор Шумілін. Ми відпочили два дні і рушили далі. Шумілін просив Батька залишити мене в нього, та Батько категорично відхилив цю пропозицію. Тож пішли ми далі мандрувати.
Перейшли Полтаву і нарешті дістались великого, дуже красивого села Шишаки, що розташоване в долині річки Псел. Там і зупинились. Батько пішов працювати інженером до німців. Йому дали хату і він почав будувати міст через Псел. Мені було сумно. Під час подорожі ми вже не голодували, набрались сил та енергії, і треба було щось робити.
Я благала Батька відпустити мене на пошуки Мами. Та мене не зрозуміли. Натомість Батько пообіцяв мене закривати у хаті під замок.
Я довго вагалась, і таки зважилась тікати самостійно, бо Тато таки не відпустить.
***
Одного погожого ранку, коли робоча людина (Тато) пішла на роботу, я замкнула хату, поклала ключ в умовне місце і пішла до тої бабусі, в якої востаннє пасла чорну корову. Бабуся радо зустріла мене, але коли дізналась про мій задум, розсердилась і почала відмовляти. Весь день я її переконувала, що виходу немає, а Маму й Олю треба знайти. Заночувала я в бабусі, а вранці вона благословила мене, дала паляницю хліба і провела до шляху, що прямував до Полтави. 50 км до Полтави йшла босоніж, у легенькій сукенці. Попереду теж до Полтави йшли три жінки. Я бігла за ними, намагаючись не відставати далеко. Думала вже не так про Маму, як про Батька, якого покинула так підступно, одного, серед чужих людей. І гірко було, і сумно.
Жінки, що йшли попереду, помітили, що якась дівчинка біжить за ними, і стишили трохи ходу. Цей марафон тривав з ранку до пізнього вечора, і коли ми дістались Полтави, була я геть знесилена і впала біля першого паркану. Але сердобольні жінки не покинули мене. Вони повернулись, відшукали мене під парканом, а оскільки я не могла вже стояти на ногах, то взяли на руки і віднесли до хати, де були зупинились. Розпитали мене, куди йду і чого хочу. Розповіла їм, що втекла від Батька, шукаю Маму. Іду у Валки, де востаннє бачила Маму. Де у Валках я буду шукати Маму, ніхто не знав. Але вранці ці святі жіночки посадили мене до німецького фургону, що прямував до Харкова, і наказали шоферу висадити мене у Валках. Так я знов поверталась до Харкова. Цілий день у фургоні. І лише під вечір зупинились у Валках. Та я не вийшла, а поїхала далі у Харків, бо там жила тітка Влада – сестра мого Тата. Вона могла знати про Маму більше. І там, у центрі міста, на вулиці Пушкінській, я попрощалася з фургоном і симпатичними жінками.
Я таки знайшла свою тітоньку Владу. Зараз не пам’ятаю, де вона мешкала, а тоді точно знала, куди йти і, коли постукала у двері, а тітка відчинила мені, впізнала мене, то і зраділа, і злякалась. У той час єдиний спосіб спілкування був через біженців, що снували між селами та містами (передавали ними листи, ніхто не відмовлявся). Батько не писав, не передавав листів родичам, а Мама, як кожна розумна жінка, писала і передавала до Харкова, власне до тітки Влади, багато листів. Тітка не знала, де я і Батько, але добре знала, де зупинились Мама з Олею.
Тепер я вже точно знала, де мені шукати свою Маму. Була щаслива, а тим часом відпочивала у тітоньки та лікувала свої лапки: на підошві був суцільний пухир. Енергія вирувала в мені після голодної зимової сплячки на Холодній Горі. Підлікувавши ноги, вирішила завітати у свою батьківську оселю і перенести деякі речі до тітки Влади. Ключі батьки залишили у неї, тож проблем відчинити хату не було. Три дні я ходила на вулицю Підлісну і забирала звідти теплі речі та Мамині сукні. Далі мені не дозволили це робити сусіди, які згодом і пограбували нашу квартиру.
А я вже збираюсь до Мами. Ще кілька днів відлежуюсь у хаті, відпочиваю. Та нетерплячка підгонить мене батогом. Тітка Влада написала листи до Мами, до тата, я їх маю віддати.
Не пам’ятаю, якою дорогою йшла, знаю, що прямувала 1942 року до Карлівки, що під Красноградом знаходилась. Йшла спокійно, вже не було за ким бігти, тож пообіді знайшла горбочок, де відпочила і щось поїла. Та невдовзі йде німецька машина. Зупинилась, німець за кермом, поруч наша людина. Питає цей чоловік, куди йду. Я кажу: до Карлівки. Кажуть: сідай, підвеземо. Десь уже вечоріло, коли мене висадили на дорозі до Карлівки. Я не встигла отямитись від щастя, що так комфортно і так багато проїхала. Пішла далі тою дорогою, що стелилась переді мною. Та насувалась ніч, Карлівки не видно, і я вирішила заночувати в степу в сіні, у першій скирті, яку побачила недалеко. Скирта була сухенька і запашна. Я зробила в ній дірку, залізла і заснула миттєво. Та серед ночі мене збудив і налякав страшний храп. Тихенько виглянула зі свого кубельця. Внизу піді мною два великі дикі кабани і зґрая малих поросят. Я заніміла – дуже злякалась. Та все обійшлось, мене не зачепили, погуляли трохи і побігли далі. Але вже до ранку я не спала. Вранці досить швидко добігла до Карлівки, вона вже поруч була. А звідти, розпитавши людей, як дістатись ґуральні, бо саме там був гуртожиток для тих, хто хотів працювати. Німці давали роботу і годували. Погано годували, та вибору не було.
Я знайшла Маму, знайшла Олю – це було невимовне щастя. Оля зразу ж погодилась іти до Батька. Від ґуральні до Шишак відстань була 60 км. Я залишалася з Мамою. Робота в ґуральні була сезонна. Пололи буряки, копали, збирали. Все було, як при совєтах. Німці використовували систему. Настала осінь, прийшла зима. Від Батька 1943 року не було вісточки, Оля також мовчала. А тим часом у гуртожиток завітав тиф.
***
1943 рік. Німці боялись епідемій, боялись тифу. Люди почали помирати, а тих, що не померли, вивозили до Карлівки у лікарню. Захворіли і я з Мамою. Не пам’ятаю, скільки хворіла, але, коли нас виписали, була вже тепла весна. Ми стояли біля лікарні, на околиці Карлівки, а перед нами стелився шлях до ґуральні лише 5 км. Та ми ці 5 км подолали за цілий день – такі слабі були і виснажені. Та були живі. Речі наші спалили, всіх блощиць витравили, постіль поновили.
Невдовзі, здається, за місяць, приїхав за нами Батько. Приїхав на возі, забрав мене і Маму до Шишак. Ніколи ми з Батьком не порушували тему втечі, та я знала, що він тяжко переживав і пробачив мені той вчинок. І в Шишаках, і в Києві за різних колізій стосунки з Батьком були в мене найкращі, і вся моя любов до Батька була найтепліша. Ми добре порозумілись. Усе моє життя Тато підтримував усі мої ідеї та поривання. Натомість від Мами я відійшла, вона мене не розуміла. Та це буде потім. А поки що ми живемо у селі Шишаки, на Подолі, біля Псла, через який Тато будує міст. Живемо в окремому будинку, тримаємо одну курку, порося та кілька кроликів. Кролики – то моя парафія. Восени почали ходити до школи в босоніжках, писали на газетному папері. Але було добре, було радісно, бо всі ми були вкупі.
Так проминув 1943 рік, надходив рік 1944. Німці спалили розкішне село Шишаки. Людей вигнали за річку Псел, та не всі пішли, дехто ховався по кущах. Ховались і ми, тому й бачили, як два перелякані німецькі солдати підходили до чергової хати, вибивали двері і запалювали стріху. Їх було лише двоє, а де наші «славетні» партизани – ніхто не знав. І ці два озброєні вбивці стратили ціле село, воно горіло як свічка, як смолоскип увесь день й всю ніч. Вранці німці щезли, а ми повернулись до своїх погорілих домівок. Приходу Червоної Армії не помітили. Не було визволення, квітів, радості. Селяни прикипіли до своїх погорілих домівок і гірко плакали.
Пізніше ми переїхали до с. Чорнухи, де колись народився і жив Г. С. Сковорода, там знов почали ходити до школи. Ходили я та Оля і до колгоспу на різні польові роботи. Мама порядкувала в хаті. Проминув ще один рік. Нарешті Батько отримав з Києва виклик, його поновили на роботі в Гіпрограді. Тато поїхав до Києва і зупинився у Маминої тітки Марії Василівни Липської.
СПОГАД №3
Мій Батько, Севрук Сильвестр Мартинович, – архітектор. Закінчив реальне училище та художній технікум, три курси Петербурзької Академії Архітектури. Та не встиг закінчити – набігла революція. Так і залишився з неповною вищою освітою. В Узбекистані будував мости, у Харкові стадіон та житлові будинки. Під час війни будував міст через річку Псел у селі Шишаки. У Києві, після війни, відновився у Гіпрограді і працював з архітектором Тацієм. Проектував та будував Ксаверівку, коли вже був у Гіпросільгосппроекті. Розповідав Батько про цікаві зустрічі з Микитою Хрущовим. Я вже забула суть тих розповідей, одне пам’ятаю, що стосунки з М. Хрущовим були в Батька добрі. Не було зверхності, а всі непорозуміння вирішувались у дружній бесіді.
Змалку я боялася Батька. Був він суворий, завжди в роботі, твердий і невблаганний. Лише серед природи, коли ми всією родиною вибирались до лісу чи на річку, могла зауважити його теплу посмішку. Народився Батько в місті Ромни, у родині польського біженця по революції 1830 року. Дід мій Мартин зі своїм братом висланий із Польщі, у 12 років опинився в Петербурзі, де зумів таки отримати освіту машиніста. Коли переїхав у Ромни, працював машиністом на потягах, їздив по Україні, а брат його працював машиністом на Сибірській магістралі. Батько був 13-й у родині, остання дитина. Він гарно малював і все міг зробити своїми руками.
За все своє життя Батько мав одного друга, це був Світлицький Михайло Петрович, брат відомого художника Григорія Петровича Світлицького, який жив у Києві. Дружба була давня, ще з Каракола, куди доля занесла і Тата з Мамою.
У 1930 р. Тато з Мамою переїхали до Харкова, до Харкова переїхала і родина Світлицьких. Мешкали вони у центрі міста, але на всі свята і часто по неділях приїздили до нас на Холодну Гору. У нас був сад, чудесний песик Турсик, близько ліс, поле, річка. Дружина Михайла Петровича, Катерина Ксенофонтівна, тобто тьотя Кет, і їхній синочок Євген, були завжди бажаними та улюбленими у нашій родині. Євген – Женя був для нас братом, так і залишився на все життя. Симпатичний, добрий, шляхетний – ніколи не сварився. Уже після війни втік із Києва, від батьків, до Баку, де вступив до морського училища – то була його давня мрія. А коли приїздив на канікули, то грав на гітарі і співав весь морський репертуар. Йому вдавалось утримувати нашу увагу досить довго. Далі була Вища військово-морська Академія. Потім служба на Соловецьких островах, горілка, безвихідь, розчарування, спроба бунту і нарешті одруження, як засіб урятуватись від «вишки». Пам’ятаю Женю в ті часи епізодично. Ми сумували, що він вибрав військову кар’єру, бо те, про що мріяв, не отримав. Бо відсиджувався у секретно розташованих базах, здебільшого на підводних човнах. Далі горілка, списання на цивільну службу, розлучення, ще одне одруження, таке ж невдале, як і перше.
СПОГАД №4
Одного разу (мені було 10-11 років) у чудесний березневий день ми після школи не пішли додому, а вирішили погуляти. Хата наша стояла на розі вулиці Підлісна та вулиці Нижня Гійовка, яка просто переходила у поле. На обрії маячила цегельня. Ось до тої цегельні ми і попрямували. Тої зими було багато снігу, сніг танув, а крига міцніла. Ми, тобто я, Оля та Лена Дундич, що приєдналася до нас, ішли по суцільній кризі, доки шлях наш не перетнув великий, глибокий потік. Ми пішли вздовж потоку. Попереду стояв гул від водоспаду. Світило сонечко, було радісно, тепло. Та раптом мені заманулось перебратись на протилежний бік потоку. Оля та Лена протестували, як могли, та я їх не слухала. Розігнавшись, скочила на той бік. Я доскочила, але калоша впала у потік, а відтак і я за нею. Вода легко підхопила мене і понесла до прірви. Течія була шалена. Дівчата бігли вздовж потоку і щось мені кричали, та за ревом водоспаду я їх не чула. Вже втрачала надію і сили, хапаючись за крижані виступи, та вони ламались, а мене несло далі. Біля самого водоспаду затрималась велика крижина. Вона мене й порятувала. З трудом я видряпалась на ту крижину, а потім уже Оля та Лена витягли мене на берег. Тепер треба було якось виправдатись перед Батьками, бо ходити до яру нам суворо заборонялось. Загубила вже не одну калошу, а дві. Наскрізь мокре зимове пальтечко не можна було скинути. Ми швиденько побігли додому. Так я зіпсувала всім і настрій, і чудесний день. Прикра дитина.
Не пам’ятаю реакції Мами. Вона кинулась рятувати мене від застуди: розтирала, зігрівала, сушила, лікувала. За цей вчинок покарали нас обох: Олю – бо старша, не догледіла, а мене за дурість і безоглядність.
Коли траплялась якась подія, не запланована Батьками, карали нас обох. У такий спосіб Мама досягала подвійного результату. Ми не доносили одна на одну, нас не допитували, хто перший порушив табу. Обидві покарані сиділи тихенько по кутках і думали про свою провину. А в хаті наставав спокій й тиша.
Не можу забути, як горіли Шишаки. Це було заможне, красиве село. Ми сиділи в кущах на Подолі біля річки Псел, а на горі смолоскипом горіли хати.
Німці пішли, відступили, а Батько зібрав наше майно, що залишилось, та й переїхав до с. Чорнухи. Чорнухи – досить безбарвне, площинне село. Ми ходили до школи вже до 7-ої кляси. Війна відкотилась далеко на Захід. Я мріяла про Київ, інтуїтивно відчуваючи, що життя моє буде саме у Києві. Батько поїхав до Києва влаштовуватись на роботу. Столицею України знов був Київ.
Нарешті від Батька прийшла вісточка, що вже працює, але жити йому нема де, і він великі надії покладає на Маму, що вона зуміє переконати керівництво, аби дали будь-яке приміщення. Мама почала збиратися в дорогу. Пасажирський транспорт ще не ходив. Треба їхати товарняком. І ось, прибувши на станцію (не пам’ятаю яку), ми якимось чином вилізли на платформу з-під вугілля і поїхали. Як їхали, не пам’ятаю. Отямилась, коли були вже в Києві. Десь між Київ-товарний та Київ-пасажирський нас висадили з платформи. Валіза, клумаки, сумки і пустка. Очевидно, ніхто нас тут не чекав. Мама вирішила, що самостійно ми до міста не доберемось. Треба було шукати Батька. Був ранок, було вже світло. Мати пішла, а ми сіли на свої клумаки і чекали. Несподівано хтось висмикнув з-під мене валізу. Я вчепилась у неї і не пускала, та дужі руки відштовхнули мене і двоє злодіїв потягли наші речі. Я бігла за ними, плакала і кричала, поки не побачила гострого ножа перед самісінькими очима. Оля була спокійна, а я дуже побивалась. Під вечір прийшли Батько з Мамою і ми всі пішли до міста.
Зустріла нас на вулиці Стрілецькій, 7/6, Марія Василівна Липська. Якийсь час ми жили в неї. Вона була самітня, лише опікувалась котами. Три штатні коти-улюбленці і ціла комора (сарай) приблудних котів, що вона їх годувала. Марія Василівна закінчила консерваторію у Санкт-Петербурзі, була гарною вчителькою і заробляла на життя до самої смерті тим, що давала уроки музики діткам.
Мама оббивала пороги всіх державних установ, поки нарешті не отримала монастирську келію у заповіднику Софія Київська. Це був великий успіх. Ми зразу переселились до келії, у якій прожили понад 10 років. Батько отримував зарплату і один харчовий «пайок». Мама носила той пайок на «Євбаз» та обмінювала там булочки, пиріжки, цукерки, консерви і таке інше на більш суттєві речі, як-от борошно, олія, картопля. Так ми жили в Києві.
До школи я і Оля пішли вже у 8-у клясу 13-ї школи. Та я хотіла малювати. Ось тоді тьотя Маня (Марія Василівна) і познайомила мене з Григорієм Петровичем Світлицьким – відомим художником.
СПОГАД №5. 1946-47 роки
Григорій Петрович запросив мене до себе і запропонував підготувати мене до Художньої школи. З того часу я почала ходити на вулицю Дегтярну, 30, де жив тоді Г. П. Світлицький. Він дав мені основи мистецької школи: бачення, відчуття, розуміння. Григорій Петрович інтелігентна, шляхетна людина, і художник, і музикант. Прекрасно грав на скрипочці і творив свої мелодії.
Згадую ці студії з великою теплотою, вдячністю і радістю. То було входження у світ мистецтва, краси і духовності. Світла аура цього симпатичного і витонченого митця заворожувала мене, утверджувала непохитне рішення стати справжнім художником, поглиблювала любов до природи. Бачу і зараз Григорія Петровича білого, сивого серед яблунь і яблук, які в цій садибі були скрізь: на деревах, на землі, у ночвах, у кошиках, на веранді і в хаті. Яблука були сувенірами, які щедрою рукою господарів давалися всім, хто заглядав до цієї оселі.
За рік, 1947-го, я вступила до Художньої школи і вже не так часто бувала в садибі Г. П. Світлицького. Але ще багато років і по смерті Г. П., яка несподівано у 1948 р. настала через інфаркт, я приходила до цієї оселі. Залишались дружина Єлизавета Василівна та її сестра Ніла Василівна, з якими я була у добрих стосунках і часто навідувала їх.
Тим часом я вже закінчувала Художню школу і готувалась до інституту. Художня школа на той час мала 11 клясів. Я поступила до школи за загальними дисциплінами у 9 клясу, а за фахом у 8 клясу. Вчитель рисунку та живопису був Денисов. З учнів пам’ятаю: Іра Кононенко, Олена Годованюк, Левко Призант, Тамара Холщевнікова, Галина Зубченко, Галина Савченко, Антон Тетьора, Золотов, Віктор Гребеник, Гречаник, Павло Скорупський, Мая та Галя Григор’єви, Наталка Юзефович, Сашко Коровай, Вітя Сілаєв, Вільєн Чеканюк, Євген Мирний, Ґоґа Малаков, Тихонів, Сеня-Семен Каплан. Дружила з Тамарою Холщевніковою. Красива, симпатична дівчина з Житомира. Також непроста. Бачила все у фарбах. Натомість я бачила все у кольорах. Мала постійну проблему, як перевести своє бачення у фарби, тобто практично осмислити інтуїцію.
Тамара закохалась у Євгена Світлицького і згодом одружилася з ним, уже після закінчення інституту. Поступала до Ленінградського Художнього інституту на скульптурний факультет. Повернувшись до Києва після навчання, займалась іграшкою і працювала на фабриці іграшки в Києві. У той час я мало спілкувалася з Тамарою. Мала купу проблем та інших друзів. Тамара мене не розуміла. Шукала я однодумців і знаходила їх у Клубі Творчої Молоді.
Спогад № 6. КТМ (Клуб творчої молоді)
У той час КТМ став і тривалий час був Академією духовності, пізнання і практичної діяльності серед загальної атмосфери задухи сталінського режиму. Передувала виникненню Клюбу «Хрущовська відлига». Лише ця подія створила умови, коли стало можливим говорити те, про що ми звикли мовчати. І хоча це також була облуда, та все ж вона мала форму лібералізму. Поверталися в’язні, розпочалась реабілітація. Мені раптом розкрились очі: як можна бути художником України і не знати української мови, літератури, історії, мистецтва. Я знала, що ці дисципліни у вищих закладах інститутів та у школах не викладались. Шоковий стан опанував суспільством. Більша частина не хотіла перевчатися, легше було залишатись на звичних позиціях. А я вже не могла і не хотіла, я вже бігла вперед, спотикаючись і падаючи ледве не на кожному кроці. Постійні баталії вдома, на роботі і на вулиці. Я перейшла на жахливий суржик. Наді мною сміялись, та я вперто не відступала.
Іван Світличний (по-справжньому світла людина), весь час підтримував мене і як людину, і як митця. КТМ нас об’єднав, але й поза Клубом ми спілкувалися, радились, навчались. 60-ті роки вважаю найпрекраснішими, найчарівнішими і найбільш творчими роками цілого життя. Була тоді постійно щаслива, ніби купалась у сонячному промінні. Я не ходила, а літала, окрилена потужною високою духовністю Івана Світличного. Він відкрив для мене нове життя, нові дороги в мистецтві. І не тільки для мене. Біля Івана постійно роїлись поети, письменники, художники. Ми озирнулись навколо і побачили тверезими очима те болото і багно, у якому бездумно і безініціативно перебували весь час по війні. Повсякденно було живе спілкування, творча думка нуртувала.
Ми робили вечори політв’язнів (вечір Курбаса, Куліша), ми створили «Вертеп» і з колядками ходили на Різдво до наших однодумців, друзів, і не тільки до них.
Вечір Івана Франка, що ми його організували в одній з університетських аудиторій, особливо запам’ятався, бо після закінчення вечора хтось організував смолоскипи, які запалили, і, співаючи українських пісень, рушили всім гуртом до пам’ятника Іванові Франку. Вулиці були вже темні, і тільки наша жива і світла колона лякала перехожих, що як щури тікали від нас. Дух сталінізму ще довго димовою завісою застилатиме очі пересічного громадянина.
А ми тим часом дістались пам’ятника І. Франка і вже там влаштували справжній концерт. Тоді ще нас не розганяли – не мали вказівки.
Вечори Василя Симоненка, Лесі Українки, Тараса Шевченка – всіма цими заходами вміло оперував, влаштовував їх і керував ними Лесь Танюк. Він же й подав ідею створити КТМ на базі комсомольської організації: Тамара Главак (секретар ЦК комсомолу України) його підтримала. Жовтневий палац, кімната №13 і п’ять чорних телефонів – усе, що залишилось у пам’яті з того часу і з тієї кімнати.
Ще пам’ятаю, як у цій кімнаті влаштували виставку опального художника Сергія Отрощенка. Прекрасний художник, прекрасна виставка. Сам Отрощенко дуже любив наш гурт і став постійним, почесним членом КТМ. Завжди ходив з нами на колядки, був міхоношею.
Таким же почесним і поважним катеемівцем став Михайло Брайчевський, відомий археолог та історик.
1963-65 роки. М. Ю. Брайчевський розпочав у Спілці художників читати лекції з історії України для вільної аудиторії (поки що 2-3 лекції). Читав українською мовою. Приміщення не могло вмістити всіх бажаючих. Пізніше Спілка заборонила ці лекції. Поступово на нас почали тиснути вищі інстанції, забирали приміщення, забороняли вечори. Ми відступали поволі. Переходили здебільшого на приватний спосіб спілкування. «Хрущовська відлига» закінчувалась.
Нами зацікавився КДБ. Викликали, допитували. Особливо їх нервувала Алла Горська. Дочка директора кіностудії імені Олександра Довженка мала б бути лояльною до КДБ, натомість вона тримала себе з ними зухвало і незалежно. Також російськомовна, як і я, Алла була жертовно безоглядна. Аби навчитись української мови, я влаштувала у своїй майстерні уроки мови. Викладала Надія Світлична – прекрасна вчителька, добра і вірна подруга. Алла, я та Люда Семикіна ходили вечорами на уроки і як школярки писали диктанти. Загалом, це тріо – Алла, Люда і я – проявило себе досить гучно кілька разів. Були співавторами вітражу, по якому славнозвісний ректор Київського університету академік Швєц (так він називав себе) топтався власними ногами – у злобі й переляку. Топтався по вже розбитому, розкиданому і знищеному вітражу.
Разом підписали ми кілька листів проти репресій інтелігенції. Підписали й останній лист, де стояло 139 підписів. За цей лист мене, Аллу Горську та Люду Семикіну виключили зі Спілки художників, як злочинців. Усі інші художники, що підписали листа (було їх 12 чоловік), покаялись і їх не покарали. І лише три жінки – уперті, зарозумілі і беззахисні – були покарані. На 20 років Спілка зачинила перед нами двері. На виставки також не допускали. Лише у 1989 р., напередодні Незалежності, двері відчинились і нас поновили у Спілці художників.
Алли вже не було – вона трагічно загинула за нез’ясованих обставин. Швидше за все, то була помста КДБ, що весь час полював на непокірну, сміливу людину. Діяв підступно, у темряві, застосовуючи всі свої безмежні можливості.
1971 рік – рік загибелі Алли Горської. Віктор Зарецький – чоловік Алли, важко переживав, упадав у розпач і ледве не збожеволів. У той самий день так само трагічно загинув батько Віктора. А КДБ накидав усю провину саме на Зарецького. Ці події пригнічували колишніх членів КТМ, сіяли розпач і смуток.
На початку 1972 року здійнялась нова хвиля репресій: забрали Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Івана Дзюбу та багатьох інших. Опанас Заливаха, Богдан і Михайло Горинь, Іван Русин були ув’язнені ще 1965 року.
Я сиділа у керамічній майстерні і працювала, працювала, працювала. Тяжко хворів Батько. На роботі заборонили козацьку тематику. Я на певний час захопилась живописом. Зробила триптих: «Батько у садочку» («Руки», 1971), «Батько відходить» (1971), «Батько один і Всесвіт» («По той бік», 1971), «Трембіти» (Алла Горська, 1971), «Пролісок» (Надія Світлична, 1972), «Поламані крила» (1967), «Привид» (1967), «На цвинтарі розстріляних ілюзій» (1973), «Біла Русь» (1971), «Козацькі могили» (друга назва «1938 рік», 1967), «Страждання» (1967) та багато інших.
Малювати починала спонтанно, під впливом обставин чи настрою. Так само спонтанно припинила малювати і повернулась до глини.
СПОГАД №7.
Хочу згадати, як поступала до Художнього інституту. Першого року отримала 23 бали з 25 можливих. Не прийняли. Тоді проходили фронтовики (хоч би мали й 17 балів) та хлопці, бо Шаронов, директор Інституту, не бачив перспективи за дівчатами. Та я не підупала духом і почала шукати студію, де б зуміла підвищити свою кваліфікацію. Таку студію 1950 року знайшла. Це був Будинок Народної Творчості. Вів студію Юрій Васильович Киянченко, у минулому учень Федора Кричевського. Ходила до студії два роки. Ця студія була славетна тим, що нікого не позбавляла можливості працювати. Контингент був різноманітний. Були там ті, що не поступили, як я, або працювали на інших роботах, та хотіли навчитись малювати. Пам’ятаю Севу Іванова – прекрасний фізик, математик, неперевершений шахіст. Після Університету не захотів працювати за фахом, натомість знайшов студію Киянченка і два роки ходив малювати. Малював добре, особливо пейзажі. Та коли постала загроза, що диплом анулюють, бо не працює за фахом, покинув студію і пішов до «Арсеналу».
Пам’ятаю Віктора Белікова, Петра Грачова, Севастьянова – футболіста, Юрія Бірюкова, Михайла Машкевича, Іккі Трипільського. Це були постійні відвідувачі студії. Найпізніше прийшов Іккі Трипільський, який мені сподобався, та мав дуже негативний погляд на життя і світ. Я – наївна оптимістка, хотіла його розважити і вислуховувала довгі історії про життя і перебування у війську. Забрали Іккі на фронт у Ленінграді просто з Художньої школи. Та на фронт не відправили, а залишили в обороні. У вільний час він продовжував малювати. Про це довідалось керівництво. Іккі викликали до генерала з усіма етюдами. Генерал переглянув роботи, а потім просто на очах у автора порвав їх на шматки. Солдат розлютився, не стримався, підхопив стілець, що був під рукою, і кинув ним у генерала. Звісно, такий вчинок не міг пройти безкарно. Іккі засудили до штрафного батальйону, що перебував на одному з островів на узмор’ї. Була люта зима, жили в бараках без опалення, а вдень переносили каміння з одного місця на інше без будь-якої потреби. Таке знущання над молодими хлопцями мало свої фатальні наслідки. Один хлопець збожеволів, другий повісився, а Іккі захворів на туберкульоз. Його списали як безнадійного.
У такому стані, не сподіваючись одужати (вирок лікарів), він повертається до України, до Києва, бо тут була його родина. Мати, Батько, брат і хата, де можна було жити. Моя мета була переконати смертельно хворого, що можна одужати. А головне – треба вчитись. Я мала досвід хворого Батька, який мав дві каверни у легенях, і Мама його поставила на ноги. Про це я й казала Іккі. Та не дуже він мене слухав. А хлопець був талановитий, гарно малював, мав добру музичну пам’ять, та не мав волі почати життя спочатку. Легше було пити та скаржитися всім на свою біду, на своє життя.
Там часом я 1952 року поступала до Київського художнього інституту. Це була вже третя спроба. У той час змінилось і керівництво. Директором став С. Григор’єв. Він мав двох дівчат-близнюків, яких і прийняв до Інституту першого ж року (Мая – на живопис, Галина – на графіку). На цій хвилі прийняли й мене. І добре зробили, бо інакше я була б одружилась і Інститут мені не світив би.
Вчилась в Інституті без ентузіазму. Попередні роки розвіяли всі мої ілюзії. Навчання було нецікаве. Приходив Пузирьков, ставив натуру і на місяць зникав. Ми вчились одне в одного. Так проминуло три роки, а на четвертий рік я пішла до пейзажної майстерні. Треба сказати, що два перші курси проходили практику в Каневі, де була база Інституту художників. Там був земний рай. Годували у їдальні, а цілий день малюй, пиши, роби що хочеш у такому розкішному куточку України понад Дніпром. Восени звітували. Маю кілька знімків першокурсників, що робили вистави та живі картини. Фантазія буяла. З великою радістю згадую і по сей день той місяць земного щастя, що проминуло у Каневі.
На 4-му курсі я несподівано зустріла Іккі. Він не змінився. Все та ж злоба на світ і скарга на сухоти. Ми почали дружити, зустрічатись. Я переконала Іккі поступати до художнього училища. Він погодився, а я почала готувати його по деяких дисциплінах, що він їх зовсім забув. Навесні Іккі поїхав до Одеси поступати, але посварився з керівництвом і мусив їхати до Дніпропетровська, де й поступив до училища. Ми одружились і знов розбіглись: я до Києва, він у Дніпропетровськ. Через рік знайшовся Андрійко (1957-го), а я взяла відпустку на рік. Диплом писала, використовуючи живу натуру – малого Андрійка. Іккі вчився у Дніпропетровську, приїздив лише на канікули. Минуло кілька років. 1959 року я закінчила інститут, Іккі – художнє училище. І все було б добре, аби він не пив. Знов повторюю: він не мав сили волі, аби змінити спосіб життя, тобто відмовитися від горілки. А я не хотіла з тим миритись. Тож за 5 років ми розлучились.
Після інституту отримала вільний диплом, отже залишалась у Києві. Працювала у Художньому фонді. Робота не задовольняла. Або портрети членів Політбюро, або Ленін чи то в кабінеті, чи то в Розливі. Найкраще, що могло трапитись – замовлення на казочку. Але то було дуже рідко.
Смуток був на серці і в душі. Почалась «Хрущовська відлига» – 60-ті роки. Я шукала свою стежку і ніде не бачила просвіту. Треба було поступати до Спілки художників. А у Спілці художників щойно народилась нова секція – монументальна.
Кириченко Степан Андрійович, мозаїчист, який очолив секцію, подивився мої ескізи і запросив до майстерні, аби я мала змогу зробити там мозаїку. Я погодилась і була щаслива цілий рік працювати у майстерні С. А. Кириченка. Він розкрив мені всі секрети цього виду мистецтва. Дав мені камінці та розчин і показав, як це робити. У майстерні стояла його закінчена мозаїка, і я мала змогу вивчати її весь час. Сам Кириченко до майстерні не з’являвся, бо працював на об’єкті і полишав її у повне моє володіння. Працювала як одержима, до Фонду не ходила, зарплату не отримувала. Після закінчення С. А. схвалив мою роботу і порекомендував на виставку. На диво, ця перша моя робота мала успіх і була закуплена, що дало мені змогу почати другу мозаїку, та вже не в майстерні, а в підвалі. Там я захворіла на ангіну і потрапила до лікарні з діагнозом «гостра форма суглобового ревматизму». Усе це відбувалося на тлі активної діяльності у Клубу творчої молоді та розбитого вітражу.
КТМ започаткований Лесем Танюком у системі районної комсомольської організації. Розповіла мені про нього і залучила мене до КТМ Галина Зубченко. Моє перше враження: світлий, усміхнений, доброзичливий Іван Світличний. У Клубі в той вечір було багато людей, але запам’ятала лише Івана. Таким він і залишився в моїй пам’яті на все життя. Людина-вчитель. Усі свої знання він віддавав нам, неофітам – художникам, поетам, письменникам, філософам – усім, хто потребував його слова. Ми його любили і він любив нас, опікувався нами, як своїми дітками. Власних дітей не мав. Та мав розумну, добру, заощадливу і привітну дружину Леоніду Павлівну, просто Льолю, як ми всі її називали. Вона була Іванові надійним другом і соратником на все життя. Іван знайомив мене з літературою України (Підмогильний, Хвильовий, Зеров та багато інших), з історією України та з мистецькими потоками сучасної думки.
В Клубі я подружилась з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, з Веніяміном Кушніром, Опанасом Заливахою – це художники. Запізнала поетів, письменників Івана Драча, Миколу Вінграновського, Василя Симоненка, Василя Стуса, Юрія Бадзя, Славка Чорновола, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу та багато інших. Потужна інтелектуальна аура КТМ тримала нас на високому рівні. До нас тягнулась молодь.
Іван знайомив мене з колишніми політв’язнями, тепер уже реабілітованими, як-от Борис Антоненко-Давидович, Данило Шумук. Пізнавала життя глибше. Мій жахливий суржик став потроху вирівнюватися.
У той час Галина Зубченко завела мене до керамічної майстерні, де господинею була Ніна Іванівна Федорова, мудра жінка і прекрасний митець.
СПОГАД №8
Н. І. Федорова навчалась після революції у Межигірському вищому художньому училищі. Викладав бойчукіст Василь Седляр. Вчили не просто малювати з натури, але побудови об’єкту, щоб то не було. Вчили філософського ставлення до мистецтва, до життя, до оточення. Вчився там і Мусієнко – у майбутньому чоловік Ніни Іванівни. Вчилась там і Оксана Павленко та багато інших. Ніна Іванівна з захопленням згадувала свої роки навчання.
Скоро по війні Мусієнко при Академії Архітектури організовує керамічну майстерню на подвір’ї Софії Київської: були зроблені печі (обпалювали газом) та все обладнання для виготовлення шамотної маси. Коли я прийшла до майстерні, там керувала вже Ніна Іванівна.
Працювали: О. Залізняк, А. Масехіна, Г. Шарай, О. Грудзинська. Сам напрямок майстерні я не зовсім розуміла. Народне мистецтво в інтерпретації майстерні сприймала без ентузіазму. Та колектив мені сподобався. Почала з того, що намалювала два великих натюрморти з керамічних виробів майстерні. Один у теплих кольорах, другий блакитно-синій. Ніна Іванівна нікому нічого не нав’язувала і не забороняла. Всяк проявляв свої здібності, як умів. Я також почала шукати свою дорогу і зрозуміла, що лише поливами свою думку не можу висловити. Додала до того ще техніку графіто, тобто спрощений рельєф.
Перша робота, «Плач Ярославни», мала успіх. Надалі захопилась образами явищ природи. На мене великий вплив мало язичництво, та не як релігія, а як образ мислення народу. Зробила Ладу, Морену, Перуна, Велеса, Криницю-Берегиню, Лісовика, Водяника і ще багато інших образів. Шукала ці образи у міфології давніх слов’ян. Допомагали мені Михайло Брайчевський та Володимир Нероденко.
В. Нероденко викладав в Університеті ім. Т. Шевченка, створив танцювально-хоровий ансамбль «Веснянка» і керував ним. Він полюбив навідуватись до керамічної майстерні і розповідав стародавні легенди, що йому старенька його бабця оповідала. Брайчевський М. Ю. знайомив мене з літописами, де я впізнавала образи природи. Поступово зрозуміла і полюбила народне мистецтво.
У цей час до Києва приїхав Іван Марчук, випускник Львівського художнього інституту, керамічного відділу. Він знайшов мене і ми потоваришували. Дуже подобалась мені графіка і кераміка Марчука. Народне мистецтво він тоді відкидав, хоча сам був вихідцем із села. Від нього струменіла потужна мистецька (творча) хвиля, і це дуже мене переконувало. Я вчилась у нього і була вдячна, що він з’явився у моєму житті. Потім ми розбіглись надовго. Та це буде потім, а поки що ми почали велику спільну роботу – оформлення крамниці одягу на Майдані, що зараз носить назву «Незалежності». Іван робив основне панно «Ярослав Мудрий», я малювала декоративні бокові. Таку роботу виконувала вперше, а Іван був добрим учителем. Робота нас захопила. Та коли вже було зроблено майже все, з’явилась комісія від Спілки художників і заборонила нам продовжувати. Було незрозуміло. Панно не претендувало на жодне політичне прочитання – чисто декоративне вирішення. Панно знищили, а я впала у розпач, відчуваючи велику несправедливість влади. Більше з Марчуком не працювала. Далі почалось відчуження. Він любив славу і гроші, я була байдужа до цих чинників. Зосередилась на роботі в майстерні, і було над чим. Мала велику інформацію з історії України від Брайчевського та Івана Світличного. Від ідолів, що мене вже не задовольняли як вияв народної образності, перейшла до глибинної історії: легенда про Либідь, про Сварога, який ганяє по небу чорних корів, а вони проливаються плодючими дощами на землю. Про княгиню Ольгу. Творила образ Святослава, що побиває половців; образ Ярослава Мудрого, Володимира Хрестителя. Але і це вже мене не задовольняло і я занурилась у найцікавішу, найдинамічнішу добу – добу козацтва.
То була невичерпна криниця натхнення. І я тішилась тим, поки мені не заважали. Ніна Іванівна розуміла мене і заохочувала. Та мала у майстерні сексотів, що доносили до КДБ, хто приходить до мене, з ким спілкуюсь, що роблю, які думки висловлюю. Для готелю «Чорне море», що в Одесі, зробила 12 Знаків Зоряного Неба: водяника – скульптура, що була запланована стояти у ніші. Потім був готель «Київ» та 16 панно на кожну область України.
Працювала з архітектором Єжовим, якого у націоналізмі ніяк не можна було запідозрити. Мала з ним повне порозуміння. Та коли майже всі панно були зроблені, обпалені і навіть змонтовані на трьох поверхах готелю «Київ», почалась нищівна критика моєї роботи. Як і в чому вони всюди знаходили націоналізм, я й досі не можу второпати. «Скіфська баба» на Донбасі (Дике Поле); Університет у Києві; «Лісова пісня» – Волинь. Роботи зняли і понищили, а я знов повернулась до своїх приватних композицій.
На Ніну Іванівну почали тиснути, і вона змушена була заборонити мені козацьку тематику. Моя козацька доба завершилась козацькими піснями.
Аби не підставляти майстерню, повернулась знов до історії. Ішли сімдесяті роки, я мала вже великий досвід. Образи Бояна, Святослава, княгині Ольги, Ярослава Мудрого та багато інших переосмислювала. Це був новий щабель, більш глибинне бачення, мудріше розуміння тої доби, довершеність мистецького трактування.
Полюбивши історію України від далеких глибин до сьогодення, постійно поверталась до своїх улюблених образів, щораз удосконалюючи їх. На той час, хоча і прикро було відчувати метушню сексотів і свою неадекватність із середовищем, все одно було і радісно, бо всі свої козацькі витвори могла забрати додому – у майстерні місця їм уже не було. Забрала все, що мені дозволили.
СПОГАД №9
Повертаючись до 1967-78 років, маю згадати таке.
Була вже кандидатом до Спілки художників і працювала над стелою, що вже стояла на кордоні Білорусії та Польщі, – присвята Брестській трагедії. Архітектурну частину проектувала Людмила Мєшкова. Образи – моє вирішення. Коли ми поїхали до Бресту працювати, я взяла як виконавців Надію Світличну та Михайла Осадчого. Всі ми були свідками, як радянські «переможні війська» поверталися з Чехословаччини на Україну. Особливо тоді була помітна присутність сексотів. Стежили за кожним кроком. Та нам було байдуже, бо ми ні з ким не спілкувались.
У ці ж роки Іван Світличний познайомив мене з хіміками Генріхом та Гелею Дворками, які запросили мене поїхати з ними на річку Прип’ять на човнах. Зібрався теплий гурт: Іван та Льоля, Михайлина Коцюбинська, я та Андрійко, Генріх та Геля, Оксана, Коля Дворки, Володимир Тельнюк, Віктор Іванисенко, Рита і Борис Довгані з донькою Катрусею, Іван Калиниченко, Леонід Селезненко, Василь Стус та ще хтось (не пам’ятаю).
Їхали потягом до Давид-містечка (з наметами та наплічниками). Там купували човни за спирт (що його організували хіміки), харчі на місяць. Сідали у човни і вниз по течії річки Горинь аж до Прип’яті. Цей місяць відпочинку був неймовірно казковий. Там я навчилась ловити маленьку рибку. І там таки покинула цей спосіб розваг, коли зрозуміла всю ганебність знущання над живою істотою.
Там, у Білорусії, я вперше на далеких зарослих озерах побачила на старезних вербах чорні кадуби-борті, що їх прилаштовують на деревах для диких бджіл. Там уперше я відчула, як гарно лежати хворою в наметі. А навколо Божа Благодать: пташки, сонечко, пахощі, діти, що грають біля мене у шахи та шашки. І не хочеться підводитись. Та й не треба, отак би хворіти досхочу. Та нежить швидко минає, а Благодать залишається. Такого єднання з Природою я ніде ніколи не відчувала так щемко, як у Білорусії на річці Прип’ять.
1969 рік. Київ. Я разом з Боришпільським – інженером – монтуємо «Дерево Життя» на розі вулиць Володимирської та Левка Грубого (Льва Толстого). Це районний архітектор м. Києва Дора Вікторівна Пилипенко (заступник головного архітектора м. Києва замовила мені це «Дерево». Їй дуже сподобались ескізи, а Художня рада затвердила.
У своїй майстерні я зробила всі 12 листочків: 6 листочків – творчість природи; 6 листочків – творчість людини. Гроші були невеликі, та радість від того, що зробила, була велика. У той час я вже була виключена зі Спілки художників. Була простуджена, дуже хвора. Давався взнаки суглобовий ревматизм, що його одержала ще у підвалі, коли робила мозаїку «Лілея». Маю зазначити, що Боришпільський – прекрасний інженер. Усю найтяжчу роботу спорудження та монтажу стели він узяв на себе. Поставив каркас – основу дерева, а потім з кожного виліпленого мною листка (а їх було 12) знімав форму. З форми вже відливав ці речі у бетоні, а потому їх ще треба було поставити на каркас дерева і закріпити. Я того не бачила, бо лежала хвора. І лише теплою весною, коли мені полегшало, полізла на риштування, аби залагодити всі погрішності, які у такій великій споруді були неминучі. Дерево мало 5,5 м висоти та 4 м ширини. Тільки старі більшовики не розуміли доцільності «Дерева життя» (там мав стояти Ленін або Сталін). Я намагалась елементарно їм пояснити, та вони все одно казали, що знищать цю споруду. І це їм вдалось через 6 років. Та все ж воно простояло до 1976 року, і закохані зустрічались біля нього, і було воно дороговказом для студентів Університету, біля якого стояло.
Я люблю це дерево як символ моєї спроможності довести до кінця твір, думку, задум. Хоча до кінця я таки не догледіла свого твору. Постамент, тобто квітник, у межах, відведених архітектором, так і не зацвів. Не привезли землю, а я була слаба і хвора, аби самотужки все це зробити. Не зуміла відстояти його, врятувати від державних злодіїв, що не пошкодували трамвай, який уночі, на безлюдді, спрямували на стелу, зруйнувавши і трамвай, і стелу. А щоб не було поголосу, в той же час зібрали шматки дерева, завантажили на потужні машини, які були підігнані заздалегідь, та кудись вивезли.
Та свідки все ж таки були, бо вони й розповіли мені пізніше, як усе трапилось. То була система жорстока, тупа і незворушна.
А я продовжувала працювати у керамічній майстерні. Творила світ Київської Русі, який для мене поставав не тільки в образах князів і княгинь, але, передовсім, в образах тих, що власне і творили славу Києва – України. Творила образи науковців, митців, музикантів, поетів. І це рятувало мене від депресії. Зробила «Бояна» («Слово о полку Ігоревім»); «Митрополита Іларіона», що трактат його «Слово о Законі і Благодаті» і зараз вважається написаним на рівні сучасних академіків; зробила «Архітектора Милоніга» (що будував Собор в Овручі); «Агапіта» – лікаря, який залишив по собі безліч рецептів і побудував першу лікарню на території Лаври; «Алімпія» – іконописця від Бога, бо кращого образу Матері Божої ніхто не міг змалювати. Я захопилась образом Ярослава Мудрого – мудрого володаря та його дочками: Анна Ярославна, Єлизавета Ярославна та Анастасія Ярославна. Усі три дівчини згодом стали королевами Франції, Норвегії та Угорщини. В усякому разі, з майстерні мене не звільнили, хоча перевірки досить неприємні були.
Я подала на виставку «Жінки України» невелику роботу «Маруся Чурай». Справа в тому, що майже до кожної своєї композиції я додавала тексти. Таким чином доповнювала змістом композицію, пояснювала та використовувала як декоративний елемент. У «Марусі Чурай» був текст із її пісні «Ой як болить моє серце, а сльози не ллються». Роботу відхилив ЗДНІЕП (Зональний науково-дослідний інститут експериментального проектування) – цій організації підпорядковувалась керамічна майстерня (після того, як інституцію Академії Архітектури було скасовано). Керівництво ЗДНІЕП направило до майстерні комісію, аби перевірити лояльність до влади Галини Севрук. Комісія складалася з партійних представників: Синкевич – архітектор та Падалка Яків Іванович – гончар з керамічної майстерні. Мені закидали, що я підпільний ворог, бо намагалась запустити антирадянські гасла через виставку і тільки пильність художньої ради виявила мої підступні наміри. А я і не знала, що Маруся Чурай – антирадянський елемент. Комісія наполягала, аби я зробила портрет Леніна. І хоча я їх переконувала, що не портретист і портрет у глині ніколи не робила, довелось таки спробувати. З тої спроби нічого не вийшло, як я й передбачала. Але настрій попсували мені добре.
СПОГАД №10
1971 року помирав Батько. Ця потужна, сильна і розумна людина відіграла в моєму житті активно-позитивну роль. Я любила Батька і глибоко шанувала його за мудру позицію у своєму житті. Він ніколи нікого не осуджував, натомість сам себе постійно удосконалював.
Мовчазний, добрий, привітний до всіх, постійно для когось щось майстрував, не чекав подяки. В останні роки в мене був з Батьком дуже теплий і міцний контакт. Мою українізацію Батько єдиний у родині не осуджував, натомість підтримував, розмовляючи зі мною українською мовою. Ми любили і розуміли одне одного.
Почала малювати і зробила серію живописних робіт: «Батько в садочку» («Руки»), «Батько відходить», портрет Батька; «Батько один у Всесвіті». Ще кілька робіт написала: «Смерть Алли Горської» («Трембіти»), «Страждання» та «Козацькі могили» (друга назва «1938 рік»). Малювати починала спонтанно, під впливом обставин чи настрою. Так само спонтанно припиняла малювати і поверталась до глини.
Глина – це надзвичайно шляхетний матеріал. Він вимагає від автора великої зібраності, я би сказала, аскези, коли ти і вдень, і вночі сниш лише образами, які вимагають стриманості та напруги, аби у невеличкому форматі зібрати докупи свої знання, думки та концентровано зосередитись на образі, відкинувши все зайве, несуттєве, залишивши лише основне і найважливіше, та акцентувати на тому увагу засобами мистецької мови. Це і називається мистецтвом композиції, до якого я йду все своє життя. І по сей день ця концепція для мене понад усе, коли вдаюсь до творення у будь-якій техніці, чи то живопис, кераміка, графіка. Композиція – то є основа мислення, основа малюнку, основа бачення. Тут починається особистість, коли твориш не так, як інші. Хоча вчились ми ніби в одній майстерні, та настає час, коли ти вже не хочеш малювати так, як усі, і починаєш шукати свої шляхи-дороги. Композиція тут відіграє основну роль, роль дороговказу. Власне композиція, що лежить в основі твору, відрізняє твою роботу від інших. Це як почерк, як стиль в архітектурі. А оскільки почерк маю нестабільний, відповідно і композиції не завжди задовольняли мене одразу. Тому й поверталась до старих улюблених тем. Нові інтерпретації робила більш доскіпливо, виважено, образно. Образи князів та ідолів маю кілька варіантів; козаки-характерники, Маруся Чурай, козак у дозорі – кілька варіантів. Багато робила сувенірів. Одного разу з Москви прибув посланець, аби для керівництва московського КДБ відібрати (замовити) всю серію моїх князів Київських.
Треба сказати, що сувеніри в майстерні дуже цінувались – це був золотий фонд, валюта, якою Ніна Іванівна розраховувалась як із прихильниками, так і з недоброзичливцями. У різні роки різні інстанції постійно намагалися закрити нашу майстерню. Це були і поважні організації, такі як Держбуд; і сусіди, що їм приглянулось приміщення; санепідемстанція і газ та багато інших. Приходили до нас письменники, поети, артисти, науковці та різне керівництво. З усіма ними наша мудра Ніна Іванівна знаходила порозуміння і порятунок. Як красиво Ніна Іванівна могла розважати гостя, годинами розповідаючи біля моїх робот про історію України, переконуючи в доцільності і теми, і образу. Я не вміла так розповісти, тоді як Ніна Іванівна достеменно знала, що і як треба казати.
Я багато робила експериментів, використовувала різні техніки та технології, кидалась у різні крайнощі, та Ніна Іванівна терпляче пробачала. Це також розумів Іван Світличний, тому й заохочував усілякі мої новації. Це добре розумів і Михайло Брайчевський, мій учитель і друг, людина феноменальної пам’яті. Він міг цитувати літописи з пам’яті, він давав мені стільки матеріалу, таку кількість історичних постатей, з якими годі було впоратись. І зараз дивуючись, як багато Михайло працював, як багато створив. Страждаю від того, що спадщина Брайчевського мало кому відома, що держава не використовує того здобутку, що має. Ні в школах, ні у вузах нема його програм, хоча він зробив прекрасні підручники для студентів.
СПОГАД без номера (див. його продовження: СПОГАД №22)
Його дружина Ірина Мельник – розумна, цікава, талановита людина, архітектор за фахом. Вони обоє померли, а мені не вистачає спілкування з цією Родиною. Сумую і часто згадую Ірочку та Михайла. Ніхто не може замінити їх. У цьому світі ми всі як острови в океані, такі ж неповторні і такі відокремлені один від одного. Лише любов до України нас об’єднує, але й розмежовує своїм різноманіттям.
Галина Шарай, завжди привітна, тепла і доброзичлива до людей. Перша людина в майстерні, після Ніни Іванівни, Галина була незмінним послідовником і помічником Ніни Іванівни, виконавцем її задумів. Ніколи не бачила, аби Галина Шарай сердилась чи підвищувала голос на когось. Рівна, злагоджена, спокійно допомагала всім, як могла. Мала свою особисту непросту історію, та нікому ніколи не скаржилась. Її подруга, Неля Гаркуша, часто працювала в майстерні і славна була тим, що не обминала ні котів, ні собак бездомних, завжди годувала їх або брала до хати на лікування.
Працювала в майстерні Раїса Павлівна Батечко – дружина художника-графіка Івана Батечка. Спочатку працювала як виконавець. Добре відчувала колір і сумлінно виконувала свою роботу. Пізніше почала й сама робити обереги та розписувати тарелі. Мала сина Сашка, який і по сей день працює в кераміці.
Приходив до майстерні Іван Батечко – розповідав різні пригоди. Приходив письменник Михайло Стельмах, композитор Платон Майборода, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Леонід Плющ, Надія та Іван Світличні, приходили працівники Софії Київської. Особливим гостем була Валентина Очкасова (директор заповідника), якій Ніна Іванівна дарувала тарелі, вази, мою кераміку. Приходили зрідка і мої закордонні друзі, це в першу чергу Геврики, Софія і Тит.
Познайомив мене з Гевриками Іван Світличний ще у 1965 році. Того ж року ми всі їздили до Чернігова з Григорієм Никоновичем Логвином, і я вперше побачила це диво давнини, шедеври зодчества, в які закохана і по сей день.
Людмила Семикіна – це потужна постать у мистецькому світі. Одеситка, за словом до кишені не ходила. Пізніше, за часів Незалежності, на всіх вечорах не сходила з трибуни. Дар слова – це Божий Дар. Я з захопленням її слухала. Але треба було її й зупиняти, бо, «що занадто, то не здраво». А тоді, у 1965-68 рр., ми влаштовували вечори, часто збирались у Людмилиній майстерні і творили собі свято. Радились, співали, колядували, влаштовували лотереї, слухали молодих поетів. Людмила була гостинна, підтримувала всілякі акції. Навіть моя мозаїка «Лілея» після того, як побувала на виставці монументального мистецтва, перекочувала до Людмили у майстерню, бо я не мала ані майстерні, ані приміщення, де б могла її зберігати. Згодом «Лілею» забрав Євген Світлицький, вона (мозаїка) простояла в нього на балконі під плівкою 20 років. Пізніше переїхала до моєї керамічної студії (дитячої) по вулиці Юрія Коцюбинського, а згодом до офісу «Славія» – «Рокада», де керував тоді Петущак Валерій Дисанович. 2003 року Іван Гель перевозить «Лілею» у Львів до Університету, для Шевченкового залу. І ось уже 4 роки моя бідна неприкаяна «Лілея»-мандрівниця запакована в ящику до того часу, коли зроблять ремонт у цьому залі. А я вже планую її подальше пересування до музею Шептицького. Я люблю свою «Лілею», вона така ніжна, беззахисна і така красива. Люблю майже всі свої роботи, як діток, і страждаю, коли не здатна знайти для них відповідного прихистку. Тим більше, що далеко не всі люблять чи то просто не розуміють те, що я роблю.
Не претендую на суцільне розуміння, бо й сама критично ставлюсь до своїх творів. Та маю відповідальність за долю робіт, бо для мене вони живі істоти, частка мого інтелекту, мого творчого потенціалу.
Багато кераміки я вже подарувала в музей «Національної історії України». Там, після великої персональної виставки, що тривала 7 років (1991–1999), залишила музею майже всіх ідолів, «Сковороду», «Святослава» та графічні роботи. А «Княгиню Ольгу», «Ярослава Мудрого», «Іларіона» Музей закупив ще до виставки. Тепер мають добру колекцію.
Далі була персональна виставка в «Музеї гетьманства», де я залишила 7 робіт: «Богдан Хмельницький з військом», «Козацька могила», «Сірко», «Козак з прапором», «Козак на варті», «Кривоніс», «Самійло Кішка». «Музей гетьманства» – це надійний прихисток для мого козацького роду. Так я думала.
До «Музею Лесі Українки» віддала свою «Лісову пісню» – це триптих: «Лукаш та Мавка», «Перелесник з русалочкою», «Лісовик», окремо «Леся Українка з птахом».
Частину робіт Музей закупив. Та залишається в мене ще багато керамічних пластів на історичну тему і козацькі пісні. Де мені зберігати ці роботи до кращих часів, аби вони залишились у Києві – я не здатна вирішити цю проблему. Кілька робіт віддала до «Музею шістдесятництва», та цей музей ще не має приміщення. (З 24 серпня 2012 року діє на вул. Олеся Гончара, 33. –Ред.). Була химерна надія на «Мистецький Арсенал», та швидко розвіялась. По людях багато розійшлось робіт, але то тільки дещиця. Справжньої збірки ніхто не має.
СПОГАД № 11
Алла Горська – дуже красива, монументальна, гарно окреслена жінка, вольова, цілеспрямована.
Люблю Аллочку! Знала її ще за часів Художнього інституту. Та насправді пізнала і полюбила вже поза інститутом, коли зібрав і згуртував нас КТМ (Клуб Творчої Молоді), і Алла стала активним членом КТМ, що дуже не сподобалось владним структурам. І хоча КТМ був створений за вказівкою згори, з ЦК комсомолу, аби виявити найактивніших (а ми це добре усвідомлювали), та бурхливий спалах діяльності до того пасивно-байдужих людей збентежив і насторожив керівництво. У невеличкій кімнаті Клубу за №13 ішла напружена робота: робили виставку Отрощенка Сергія; робили вечори поетів та письменників: Миколи Куліша, Григорія Косинки, Леся Курбаса, Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Симоненка, Бориса Нечерди, Миколи Вінграновського, Івана Драча. Алла була найактивнішим учасником і глядачем та виконавцем-організатором усіх цих заходів. Вона жила ідеями Клубу – стала його апологетом. Для влади це було несподівано. Клуб закрили. Та дух був непідвладний адміністрації і життя продовжувалось. Збирались у хаті Алли та Віктора Зарецького, чи в Івана Світличного, чи у Людмили Семикіної. Зустрічались на вечорах, на вулиці, на судових процесах. Алла вся ніби світилась. Вона творила своє мистецтво і творила водночас себе – вона експериментувала. Працює з Лесем Танюком як сценограф. І дуже вдало, хоча керівництво цього не оцінило. Тоді Алла поринає в монументальне мистецтво і в новому форматі творчості утверджує нове бачення монументальності. Переосмислюючи народне мистецтво, намагається створити інший підхід, інше бачення твору-образу, власне для України. З гуртом художників: Віктором Зарецьким, Борисом Плаксієм, Григорієм Пришедьком, Галиною Зубченко, Григорієм Синицею їде на Донбас і там робить мозаїку у м. Донецьку та в м. Краснодоні. Алла переступила поріг страху – вона вже нічого і нікого не боялась. А це дуже небажано, небезпечно для тих, хто при владі. Загинула нагло, трагічно, у розквіті таланту і сил. Їй було 41 рік.
СПОГАД № 12
Моя Мати Ірина Дмитрівна Григорович-Барська – перша дитина у родині адвоката Дмитра Миколайовича Григоровича-Барського. Закінчила гімназію Жикуліна, по тому був університет, юридичний факультет. Та насунулась революція, Ірина не схотіла еміґрувати разом з батьком та старшим братом Глібом. Вона залишилась у Києві, але ненадовго. Зі своїми друзями-однодумцями, рятуючись від більшовиків, виїжджає до Узбекистану. Там у Кароколі створюють свою комуну, працюють, вчаться. Більшовицька влада дістала Маму і в Узбекистані. З університету виключили, на роботу не приймали. Так проминуло 8 років. У 1927 р. Мама одружилась. У 1930 р. батьки вже з двома дівчатами, Олею та Галиною, переїжджають до Харкова. Батько вже у Гіпрограді, будує стадіон. У дитинстві я дуже любила Маму як символ ніжності, добра і краси. Мама була надійним прихистком від оточення, від болю, страху і жорстокості.
Зараз, згадуючи ті часи, з висоти своїх років, розумію, що Мама була оплотом дворянських чеснот, які отримала від своїх батьків, і ніколи їх не зраджувала. Була строга, послідовна, глибоко порядна, мудра людина. Мама господарювала в хаті, Батько приходив пізно і ми його рідко бачили. Він не втручався в наше виховання, цілком довіряючи Мамі. Мама привчала нас до роботи, багато читала нам прекрасних книжок. До школи ми вже читали, писали, рахували. Нас не карали, лише садили в куток на 10-15-30 хвилин, і то було найгірше покарання, принаймні, для мене, бо була я дуже непосидюча. Під час війни 1941 р. врятувала нас від голодної смерті Мама. Де вона брала сили у -40º морозу кожного дня ходити на базар, продавати якісь свої речі, аби принести нам по шматочку макухи. Це неймовірно, бо була дуже слабка і хвора (з дитинства перелом хребта). Та все витримала силою волі. А на весну сама опухла від голоду і не могла вже ходити. Тоді саме Батько звернувся до німців, аби врятувати родину – про це я вже раніше згадувала, повторювати не буду. Вже далеко по війні, коли ми всі були вкупі і жили в Києві, між мною, Олею та Мамою почався перманентний конфлікт. Ні Оля, ні Мама не сприймали моїх нових ідей та української мови. А я не вміла їм довести слушність своєї поведінки. Віддалялась від родини все більше і більше. Особливо важко було розмовляти з сестрою. Її залізна логіка перекреслювала всі мої арґументи.
Ольга Сильвестрівна Севрук – моя сестра, старша на 1 рік і 3 місяці. Та вона завжди виглядала старшою на багато років. Була розважна і розумна, мала прекрасну пам’ять. Цікавилася всім, що тільки може зацікавити людину. Історія народів світу, мистецтво народів світу, мови і кібернетика, світ рослин і тварин. Але розказати цікаво і дотепно не вміла, так само, як і я. Оля закінчила Медінститут – педіатрія. Кілька років працювала за призначенням у Миронівському районі на Київщині, а потім її покликали до ординатури і вона знов переїхала у Київ. Була консервативна, ідеї мої не поділяла, натомість дії мої осуджувала і ставилася з великою підозрою до мене і до Клубу. Хоча ходила на всі вечори та виставки. Оля любила мандрувати. Вона об’їздила весь Радянський Союз, всю Росію, Тянь-Шань, Камчатку та Сахалін, Крим, Кавказ, Вірменію, Узбекистан, Казахстан, Таджикистан. В останні три республіки з Олею їздили я і Тамара. Це трапилось скоро після закінчення інституту. Андрійкові було вже 4 роки. Іккі був дуже незадоволений, що їду без нього, але ж він ще вчився.
Маршрут прокладався через Азербайджан – Баку. Далі пароплавом до Красногорська, а ще далі залізницею до Хіви, Куня-Ургенч, Бухара, Самарканд, Ташкент. Літаком дістались Москви, де жили і живуть мої єдині родичі Лоренцо: тета Оля, дядько Михайло (вже померли) та Микола (Ніка) – двоюрідний брат. Подорож була прекрасна. Оля розробила найкращий маршрут і ми подивились стільки пам’ятників, що не можу і по сей день забути. Оля їздила до Сирії та Лівану, і до Чехословаччини, де у Празі жив Мамин молодший брат дядько Дмитро.
Дмитро Дмитрович Григорович-Барський був солістом празького балету. Мав абсолютний слух. Та раптом, під кінець життя, втратив слух і мусів покинути сцену. Під час війни потрапив в Освенцим і психічно зламався. Став підозрілий, уникав людей, залишався самітником. У 1982 році я їздила до Чехословаччини до дядька у Прагу і винесла з того гнітючі враження.
1965 року я з Іваном Світличним їду до Москви – грудень місяць. Їдемо до московських дисидентів, споріднених з нашими. До Москви з-за кордону книжки краще доходять, як до Києва. Маємо дві адреси: Синявського та Даніеля. Та ще у когось день народження. Приїхали вчасно, люди якраз до столу сідали. Прийшов Висоцький з гітарою. Весь вечір розважав нас своїми піснями. І вже пізно вночі, коли гості розбіглись, господар, він же Даніель, імені не пам’ятаю, але пам’ятаю, як він просив свого собаку поступитись мені ліжком. Пес великий, чи то дог, чи сенбернар, таки встав з ліжка і мені застелили чисті простирадла. Миттєво провалилась у сон і прокинулась лише вранці. Подякувала собаці і подались ми з Іваном далі, перед тим оглянувши велику купу книжок. Особливо мене цікавили книжки по мистецтву, абстракціонізм, Сальвадор Далі, Рене Магрітт та інші. Багато політичної літератури переглядав Іван. Усе це треба було перевезти до Києва. А поки що завітали до Синявського, а оскільки його не було вдома, поїхали до дружини у майстерню. Майстерня мене вразила. Величезна кімната знизу до верху завішана прялками та різними народними виробами з дерева. Я так захопилась прялками, що самої господині не зауважила. Не пам’ятаю ані її, ані її робіт. Наступна наша візита була до художників: Сидур, Силіс, Лемпорт. Це художники, керамісти, графіки та монументалісти, працювали разом у дуже гарній, великій майстерні у самому центрі Москви, де були печі і все, що потрібно до роботи. У Києві це немислимо, бо маємо великий дефіцит приміщень. А в Москві не члени Спілки мали таку розкіш – це не вкладалось у мою провінційну голову.
За кілька днів ми вже летіли літаком додому. Москва з її спокусами, сексотами, дисидентами, поетами Галичем та Окуджавою залишалась позаду. Не люблю Москву з її метушнею, неспокоєм, з її незліченною кількістю машин і різних звуків, з її штовханиною, зіпсованим повітрям і тіснявою. Особливо добре після важкого мегаполіса опинитися в Києві і відпустити неспокій, гармидер хмарочосів і постійний пошук людини. Серед того багатолюддя немає людини, є натовп. У Києві тихо, власне, в порівнянні, затишно, рідне сонечко світить і душу зігріває. І дивуюся, як можна витримати, як можна жити у цій клятій Москві!
Дуже люблю Київ. Дивно, але ніде я не почувала себе так надійно і безпечно, як у Києві. Пам’ятаю, що під час війни, коли моя родина покинула Харків і доля нас кидала по дорогах і різних селах, вже тоді я мріяла лише про Київ. Хоча до того я Києва не бачила, але в моїй голові і в моєму серці Київ був уже омріяною надією, радістю і прихистком. Київ був уже омріяною надією, радістю і прихистком. Уже потрапивши до Києва, я перестала чути гудки потягів, я нікуди не поривалась бездумно і нестямно. У снах я перестала бачити дороги. Я зупинилась і знала, що житиму і творитиму тут, у Києві і для Києва. Тому майже всі мої монументальні роботи зосереджені в Києві, жодна з них не повторювалась. Тому мені так боляче, коли крок за кроком київські монументальні твори знищувались.
Моє дерево «Дерево Життя», що його поставили були біля Університету, було і є досі дуже дороге для мене, бо власне для Києва, для нашої молоді робила його. Творчість природи і творчість людини. Який кращий символ для майбуття можна поставити у центрі міста? Ця ідея дуже близька до України, країни, яка так органічно зв’язана з природою, так мудро поєднує Боже і особисте людське. Все тут дихає давниною, а відтак і духовністю.
Величне місто, воно перетравлює навалу сучасного лайна. Куди дінешся. Та на ранок знов, уже вкотре, умившись дніпровою чистою водою, постає оновленим, неперевершеним, сяючим і величним і безкінечно дорогим для тих, хто розуміє і любить Київ. Таких людей багато – вони ж і творять обличчя Києва. Мені гірко, що знищили у 1990 р. монументальне панно «Весна» у готелі «Золотий колос». Знищили вже за часів незалежності, знищили руками СБУ, тобто робив це той орган влади, що покликаний захищати всі скарби України. Знищили, бо працівники СБУ люди мало досвідчені і не можуть цінувати те, чого вони не розуміють. Панно було розташоване у вестибюлі готелю. Не було там політики, були птахи і квіти.
Пам’ятаю, що десь у 1980 році я монтувала панно з Олександром Лобовим, який тоді працював у керамічній майстерні як архітектор, як гончар і на той час був уже керівником майстерні. В усякому разі, монтувала я це панно з ним. І якби не пташки Лобова на штирях, що пурхають над квітами, я би не змогла його зробити. Та й самих пташок Лобов виточував по деталях на крузі. А я ці деталі з’єднувала у цілісну фігуру. Дуже люблю це панно, бо стільки ніжності там було, стільки весняної радості – це один із найкращих моїх творів.
У ті ж 80-ті роки монтувала панно в Чернігові в готелі «Карлов градець». І знов допомагав монтувати Олександр Лобов. Бо майстерня не мала кого послати до Чернігова, а я, слаба жінка, не вміла сама організувати таку складну роботу. У Чернігові сюжет був історично-легендарний. Окрім символічних персонажів (грифони, русалки, леви і т. ін.), були ще чисто декоративні частини, де монтувались кулі і напівсфери – їх також виточував на крузі Лобов. Він був гончар за покликанням, від Бога. Він виточував вази від малої до півтора метра заввишки, такі, що рідко хто зі справжніх гончарів-професіоналів міг це зробити. Дуже скромна, розумна, чуйна і порядна людина (за фахом архітектор). Власне, коли Лобов став керівником майстерні, а це трапилось у 1978 році, я почала активно робити монументальні твори: пансіонат «Чайка» (Алушта, 1978) – два панно; готель «Золотий колос» (1980-81, Київ); готель «Русь» (1979-80, Київ); монументальна композиція «Давній Чернігів» у готелі «Градецький» (1981-82, Чернігів); декоративне панно у барі в селі Матусів Черкаської обл.; монументальний фриз «Легенди рослин» в аптеці № 35 у Києві (1983-84).
Панно «Місто на семи горбах» у готелі «Турист» (Київ) мало складну історію. Почала працювати над ним 1980 року. Я вже зліпила все панно і встигла обпалити на бісквіт у майстерні, потому майстерню закрили – санепідстанція – якихось норм ми не дотримались. А панно лежить і замовник наполягає – а я хвора. Все ж таки зуміли домовитися з містом Васильків і відвезли на завод. Я зібрала всі свої сили і поїхала у Васильків. Розклали панно долі і почали обробляти, фарбувати: поливи, емалі, солі, смальта, скло – використовували все. Допомагав фарбувати Георгій Гура, який працював на той час гончарем у майстерні. Панно вийшло з печі з першого разу, другий раз не обпалювали. Але монтувала це панно вже десь у 1985-87 рр., коли вже і Лобова не було, а керівництво перебрав на себе архітектор Ахтеров. У мене з новим керівництвом був постійний конфлікт.
1983 року повертається з заслання Іван Світличний, паралізований, майже не говорить і зовсім не ходить. Льоля – Леоніда Павлівна – не відходить від Івана. А всі ми, друзі Івана, тільки навідуємось – що можемо зробити!?
Перша моя персональна виставка відбувалась у музеї Григорія Петровича Світлицького у 1985 році. Монтаж виставки роблять: я, Юра Легенький, Ірина Мельник, Андрійко. Льоля привозить Івана Світличного на мою виставку у візочку на таксі. Сергій Білокінь 1988 року робить каталог. Це був перший каталог, досить докладний. Все, що можна було вмістити, що не загубилось.
1986 року вибух у Чорнобилі. Хочу взяти відпустку за свій рахунок, аби вивезти онуку Лесю у Карпати, та керівник (Ахтеров) не пускає. Тоді оформлюю пенсію, звільняюся з роботи. Та залишається моя незавершена робота – моя дитина. Тож за рік повертаюсь і стаю на роботу на 2 місяці – тоді існувала така практика. За ці 2 місяці встигаю з допомогою Жори Гури змонтувати панно «Місто на 7-ми горбах» у готелі «Турист» (архітектор Гричина). Панно дуже велике і складне. І досі дивуюсь терпінню і витримці Георгія, що кожну деталь перемонтовував по кілька разів. Технологія була така: спочатку викладали панно на підлозі, а потім, починаючи з середини, кожний шмат, що мав по три дірки для шурупів, прикладали до стіни, відмічали дірки, далі вже дреллю працювали, забивали кілки і садили на шурупи кераміку, а як не сідала, то знімали попередні деталі, пересували і йшли далі. Перестановки кожної деталі були по три, чотири, й по п’ять разів. Робота тяжка, а я, як наглядач, була невблаганна і сувора. Це була моя остання монументальна робота. До майстерні вже не поверталась.
1987 року, 17 січня, отець Михайло охрестив у мене вдома онуку Лесю-Олю.
Працюю в кооперативі «Гончарі» на заводі, де роблю велику скульптуру «Стрибог», а також макет-ескіз пам’ятника «Маруся Чурай» (скульптура, 1988 року).
Наступна колізія з Ахтеровим була, коли він не хотів віддати мені мої форми робіт, що я їх робила у вільний від роботи час. Він мріяв поставити на конвеєр виробництво моїх робіт і продавати за кордон (такий бізнес). Треба було рятуватись. Звернулась до вищого керівництва і мені дозволили забрати все, що я хотіла – конфлікт було вичерпано. Працювала в той час на Андріївському узвозі, у майстернях «Гончарі» (У 1987 – 1990 рр. працювала на заводі «Керамік»). Справа в тому, що коли я в 1986 році звільнилася з керамічної майстерні, то перейшла працювати в кооператив «Гончарі», що на той час був на Андріївському узвозі Цей кооператив також винаймав місце на заводі «Керамік». Члени кооперативу могли працювати й на заводі. Я інколи використовувала цю можливість.
Дома була важка ситуація – сліпа мати, яка невдовзі померла у 1989 р.; хвора сестра – померла у 1988 р.
У 1990 р. мене запросили вести керамічну дитячу студію в Київському дитячому центрі – я погодилась. Студія мала гарну майстерню і невелику керамічну піч – мене це влаштовувало. 10 років працювала в майстерні з дітками.
Друга персональна виставка була 1987 року в музеї на Подолі (або музей Подолу). В цьому музеї залишила «Кармалюка» та «Роксолану» – дві великі керамічні пласти. Та подальшої долі цих робіт не відстежую Пам’ятаю, як 1993 року від хати мого брата Жені Світлицького (де «Лілея» простояла 20 років у нього на балконі) переносили цю мозаїку мої добрі друзі зі школи езотеризму, де я також навчалась, до моєї майстерні. Переносили на руках від Володимирської гори до вулиці Юрія Коцюбинського. Там я її реставрувала за рецептами найкращого реставратора, Інни Пантелеймонівни Дорофієнко. Діти були у захваті від мозаїки і престиж мій поліз догори.
Другий епізод того часу стосується подорожі до Америки. 1994 рік. Подорож організували для дітей спонсори, а мене запросили очолити цю експедицію. Зустрічав Мар’ян Коц. Привіз до Гантеру – це передмістя Нью-Йорка, де розмістив усіх дітей у різні родини. На ранок, після сніданку, Мар’ян Коц забирав усіх до свого джипу та відвозив на озеро в горах, де ми купались, загоряли, відпочивали. Я цілком покладалась на Бога, бо рятувати нікого не могла – плавати не вмію. Їздили на Ніагарські водоспади і до Нью-Йорку, де ходили по музеях. Дуже цікаво і гарно було, аби діти були хоча б трохи виховані. Бо коли здоровенний хлоп (2 м) б’є по пиці малого хлопця або ж плює йому в обличчя за те, що той не чистить зуби і в нього з рота зле пахне, витримати неможливо. Прийшлось мені вискочити зі своєї затишної шкіри-схованки (байдужості) і вже висловитись на повну силу. Всі замовкли і здивувались, але більше такого не повторювалось. Ще одного разу я не втрималась, коли одна дівчина повела себе дуже нахабно. Вона, не питаючи господаря, схопила чужий велосипед і поїхала по всьому Гантеру. А треба сказати, що Гантер – то є великий лісовий масив, що і розділяється, і з’єднується дорогою, яка має відроги, садиби, крамниці і невідомо (для мене) куди веде. Сам господар того велосипеда, старенький дідусь, дуже розхвилювався, тим більше, що надходила ніч. Він подзвонив до мене і сказав, що не хоче, аби в нього ці дівчата продовжували жити. Довелось Мар’янові шукати для них інше приміщення. А я знов вийшла з берегів і дуже посварила цю дівчину. Поза тим ходили до лісу, знаходили гриби і я вперше зауважила, що там, за кордоном, ліс поділений на дільниці, які обведені колючим дротом.
Більше за кордон нас не запрошували.
«Лілею» забрав Петущак Валерій до свого офісу «Рокада» тимчасово, як оберіг. Вона й оберігала цей офіс і всіх, хто там працював до 2004 року, коли Іван Гель спромігся перевезти її до Львова.
З перших днів свого існування КТМ запрограмував і започаткував подорожі по Україні. Допоміг Григорій Никонович Логвин. На наш запит він вибудовував маршрут, очолював групу і вже в автобусі ми починали знайомитися з тими пам’ятниками, до яких прямували. Григорій Никонович був неперевершеним гідом. Досконало знаючи Україну, він творив для нас зручний і найкоротший маршрут, аби показати не тільки величні пам’ятники, як-то фортеці, мури чи церкви, але і невеличкі дерев’яні храми у таких глибинках, куди б ми самі ніколи не дістались. У той же час невтомний пропагандист працював. Автобус не спав, усі насторожено слухали, що розповідає Логвин, бо прочитати тоді не було де. Літератури про Україну було вкрай мало. Жвавий і швидкий, він перший добігав до пам’ятки і вже розповідав, а ми бігли за ним, аби не пропустити жодного слова. Часто розповіді свої Григорій Никонович доповнював цікавими епізодами з історії України чи то зі власного досвіду.
Григорій Никонович залишив глибокий слід у моїй пам’яті і в житті. Він нас не жалів, сам ніколи не скаржився, був невтомний і по кілька днів, а то і тижнів, тримав нас у постійній напрузі. Я сприймала в основному емоційно, настроєво і мало запам’ятовувала, з огляду на слабу пам’ять – асоціативну. Вже тепер я почала розвивати здорову та моторну пам’ять, а тоді просто жила інформацією, що нею насичений був кожен день. На всі можливі радянські свята Клуб влаштовував такі подорожі. Об’їздили всю Західну Україну до Карпат. Поділля, Буковину, Гуцульщину. Були і на Східній Україні, і на Північній. Було і так, що Логвин не міг з нами їхати, тоді звертались до Євгена Тимонóвича. Унікальна людина. Інтелігент, дуже скромний і багато знаючий, працював в Інституті теорії та історії архітектури України. Тимонóвича особливо любила і цінувала моя подруга Наталія Анатоліївна Дехтярьова – бібліотекар у системі Академії Архітектури. Розумна, добра, мила, інформативна, прекрасна людина.
У Софії Київській є Митрополичий будинок, у якому тоді (в 1960-ті роки) розташувалась Академія Архітектури, яка обіймала, крім архітектури, ще три мистецькі лабораторії: монументальну, керамічну і текстильну. Коли Академію було скасовано в 1965 році і на цій базі організовано Зональний інститут КиївЗДНІЕП, лабораторії-майстерні керамічна та текстильна залишились. А в самому будинку Академії (митрополичій) ще довгий час залишалась неоціненна бібліотека, у якій і працювала Наталка Дехтярьова, яка тривалий час залишається моєю подругою. Літом ходили на Дніпро, взимку на лижах на Труханів острів чи до Боярки. До наших прогулянок інколи долучається і Наталка Македон з Валерієм Петущаком. Ми переживали всі негаразди нашої країни разом серед природи (одне, за чим я баную в цій дружбі та спілкуванні, що так і не зуміла навчити свою подругу української мови. Це мене дуже засмучувало і відвертало від неї). Тепер, уже на пенсії, вона так захопилась ідеєю створити «Бібліографічний покажчик по Києву», що без будь-якого заохочення, пробиваючи глуху стіну байдужості чиновників, що мали б цим самі займатись, вона своєю потугою вже зробила перший том (Науково-допоміжний бібліографічний покажчик), хронологічний покажчик (літопис) м. Києва, том I; книга перша: Історія м. Києва з найдавніших часів до 1861 р. На черзі ще 13 книжок. Продовжує працювати як бджілка. Наталка завершила свою роботу над бібліографічним покажчиком Києва в 2009 році.
Моя друга подруга – Наталка Македон, зі своїм чоловіком Валерієм Петущаком. З ними мене познайомила Дехтярьова. І з цією трійцею, коли вже настали сутужні часи брежнєвського застою (а Іван Світличний був засланий), ми поїздили по Україні там, де Логвин нас не возив. Їздили на джипі, ночували в машині та в наметі. Джип мали Наталка Македон та Петущак. Поступово джип замінили легківка та мерседес. На мерседесі Дисанович Валера повозив нас по всій Болгарії. Але це довга історія. Загалом подорожі мали в моєму житті велике значення. Я багато побачила. Багато чого навчилась: і спілкуватися з людьми, і витримувати всілякі негаразди, і пробачати друзям, і не тільки друзям. Я навчалась терпіння, мудрості, уваги, я вчилась любити всіх людей і розуміти їх.
Пізніше ця чудесна пара, Наталка та Валерій, здійснили навколосвітню подорож на маленькій яхті «Лелітка». Це трапилось у 1994 р., коли я поїхала до Америки з групою діток. А мої героїчні друзі на маленькій яхті спустились до Чорного моря, а далі вже Босфор і Дарданелли та Середземне море, Гібралтар, Канарські острови. Від них вони стартували в Атлантику. Їх було двоє. Молилась за них кожного дня. Потім Карибське море, Панамський канал. По дорозі вивчали англійську мову. Треба було спілкуватися з західним світом. По тому Тихий океан, Галапагоські острови, Таїті-Полінезія і Нова Зеландія та Нова Каледонія і Австралія. Скільки було пригод, і як Око циклону їх не проковтнуло – ні пером описати, ні в казці розповісти. Я захоплююсь цими героїчними, мудрими та сильними, навдивовижу відважними відчайдухами. У дитинстві захоплювалась Жюлем Верном і мандрувала всіма світами подумки, та доля дала мені змогу побачити живих героїв, при тому, що то мої друзі. Дякую Богу, що творить людей такого ґатунку, нам для прикладу і натхнення. Дякую Долі, що не обминула мене своєю ласкою і ось у же 30 років я спілкуюся з Наталкою та Валерієм, пів-України об’їздили з ними, а місяць у Болгарії – незабутній.
Починаючи від Чернівців, усю Румунію проїхали до Дунаю, де, перетнувши єдиний міст, опинились у Болгарії. Софія і Словечно, Велике Тирново і Пловдиво, Тарговище і Варна – це те, що запам’яталось. Але, дивлячись на ці казкові гори з кілометровими тунелями та естакади мостів над проваллями, згадую Гоголя і його «Страшну помсту», де тільки й могла розгорнутись така драма, глибока і страхітлива, космічна, нелюдська, що її Гоголь відчув і зобразив з усією геніальністю свого таланту.
СПОГАД № 13
За вікном синичка дзьобає сало, і це дуже приємно, бо то єдина жива істота коло мене. Навіть хліба не маю, аби горобцям насипати – Андрій не дозволяє. Бо каже, ти хліба не їси, а горобці почекають, не можна виходити на балкон. Захворіла. Була в музеї Лисенка та ледве додому дісталась. А вже всю ніч просиділа на ліжку, підпершись подушками. І добре зробила, бо ніч не спала, але й поворухнутись не могла – таки була слаба. На ранок знов зробила промивання носоглотки (вода, сіль, йод). Добре очищає гайморові порожнини. Два дні жила на воді – і це також гарні ліки.
Подзвонив Микола Плахотнюк і разом з адміністрацією Музею Києва запросив на збори. Там міняється вже третій директор і кожен хоче прив’язати Музей шістдесятництва до Музею Києва, забираючи наші експонати. Я категорично проти. Жодного експоната шістдесятників не віддавати.
Прилетів дятел і прогнав синичку, дзьобає сало сам. Це я вперше бачу, який це красивий птах. Пузце біля хвостика в нього червоне. Виглянуло сонечко, а в мене грип потроху відступає. Я таки насиплю пташкам залишків хліба і повішу сало спеціально для дятла.
Моя подруга Марія Гончаренко, архітектор-теоретик, працювала в Інституті теорії та історії архітектури. Часто приходила до керамічної майстерні. Витончена, цікава людина, поетеса (одну збірку її віршів я ілюструвала), розумна і часто несподівана. Підтримую зв’язок із нею і по сей час. У 2002 році, коли мені запропонували зробити виставку у Львові, я запросила Марійку поїхати зі мною. Вона погодилась. Богдан Мисюга, що був ініціатором створення виставки у Львівському музеї, переїхав до своїх родичів і залишив квартиру для мене і Марії. Це було шляхетно з боку Богдана і зручно для нас. Залишались у Львові кілька днів, поки Б. Мисюга та І. Кожан робили експозицію. А ми намагались не заважати. Я приїхала до Львова зі своїм планом, як побудувати експозицію, але швидко відступила, зважаючи на те, що у Богдана це виходило краще. З тим погодилась і Марія. Відбулось відкриття, головував Мирон Откович – директор музею. Виставку одразу продовжили ще на один місяць. Усього діяла два місяці. Познайомилася з дуже симпатичними людьми – співробітниками музею. Загалом рада, що наважилась на таку складну акцію, бо зараз навіть у Києві не можу, не маю сил організувати останню ретроспективну виставку, де б показала не лише кераміку, але й графіку та живопис у повному обсязі.
СПОМИН № 14 (про Гоголя)
Дещо треба й пояснити. Бо якщо «Козака-характерника» розуміють, хоча й не так, як би я хотіла, то «Гоголя» сприймають як ребус. А там усе просто. Я дуже люблю Гоголя, і люблю з дитинства. Я не сприймаю М. Гоголя, як хохмача, як штукаря, як людину, що заграє з «бісівським світом». Для мене М. В. Гоголь – то світла, думаюча, моральна і глибоко релігійна людина. Був безмежно закоханий в Україну з її давниною – козацтвом, з Дніпром, який жоден птах не може осягнути. Тільки М. В. Гоголь – геній України, міг залишити нам, своїм нащадкам, ці рядки безсмертної поезії: «Чуден Днепр при тихой погоде...» Так безмежно красиво ніхто не оспівував Дніпро. Тому для мене М. Гоголь – найпрекрасніша людина в світі. А зігнута чорна старенька – то втілення всього негативного, що було і є на Україні і в світі. І це все бачив М. Гоголь, але не було в ньому злоби, лише легкий сарказм. Оце і весь «ребус». А що за ним церква – то моє переконання. Церква і оберігала, і надихала його на безсмертні шедеври.
***
Вчора була на моновиставі Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Грала Галина Стефанова. Актриса геніальна, дуже мені сподобалась, але тема не для мене. Загалом, коли йдеться про секс, мені стає сумно. Запросила мене Софія Геврик. Знаю Софійку ще з 60-х років, коли до Києва приїхало подружжя Гевриків – Тит і Софія. Іван Світличний познайомив нас. Люблю це подружжя, з ними просто і затишно. Багато книжок про мистецтво вони переслали мені з Америки. Досить часто навідувались до Києва, майже щороку. І зараз вони в Києві. Тита запросили до України, аби він, як дуже гарний архітектор Філадельфійського університету, дав раду з Київським «Мистецьким Арсеналом». Тит дуже хотів, але з того нічого не вийшло. Його не зрозуміли, бо дуже сильна корупція від верху до низу. Тому Тит ходить до бібліотеки і пише щось своє, а Софійка опікується різними справами та Титом.
Вчора знов були на моновиставі «Палімпсести». Виконувала та сама Галина Стефанова. Ця тема мені ближча. Зачепила, згадала Василя Стуса – яка то глибока і шляхетна постать, лицар духу, споріднений Іванові Світличному.
СПОМИН № 15
Василь Стус – красивий, статечний, худорлявий чоловік, мав особливу харизму (талант). Одного разу в хаті Івана Світличного зібралось товариство, тривала жвава полеміка. Раптом Іван переходить до другої кімнати. Я ще не встигла зміркувати, як і собі піти до другої кімнати, аби нікого не турбувати, як Василь, що був поруч, підхоплює стілець, на якому я сиділа, і разом зі стільцем переносить мене до іншої кімнати. Це було так природно і шляхетно зроблено, що не порушило розмови, дискурс продовжувався.
Василь Стус духовно красива людина, делікатна і дуже симпатична. Шкодую за тим, що рідко бачила його, рідко спілкувалась. Учора, 4 лютого 2008 року, відбувся вечір, присвячений 70-м роковинам Василя Стуса. Співали сестри Галя і Леся Тельнюк на слова Стуса, читали «Зламана віть». Музика Бетховена. Промови Євгена Сверстюка, Миколи Горбаля та Василя Овсієнка. А я весь час бачила Стуса у день поховання Алли Горської. Тоді Василь упав на коліна у сніг біля Хреста і довго так стояв, поки виголошували промови. Потім звівся і прочитав свого вірша, присвяченого Горській. Та його зажурена, скорботна та дуже виразна постать весь час переді мною. Василя відчуваю живим і зараз, він не сходить з мого екрану, натомість активно втручається у різні події сьогодення, тільки що не дає порад, так як і за життя нікого не повчав.
Як не вистачає Івана Світличного і Василя Стуса у сьогоденні – цього лакмусу суспільної думки і сумління. Як багато втратила Україна, поховавши своїх найкращих синів.
СПОМИН № 16
Іванко – це завжди радість спілкування, доброзичливий і толерантний, дивився на людину завжди з позитивної точки зору. Іван довго недовіряв негативним чуткам чи прямим наклепам. Лише коли особисто переконається у зловредних діях тої людини, коли для позитиву не знаходив місця, лише тоді відвертався і то, мабуть, не на завжди. Чекав, коли та людина отямиться і знайде свою позитивну стежину. Совість Івана, як болюча рана, лежала на поверхні і не давала заснути ні йому, ні тим, хто був біля нього. Іван Олексійович був центральною постаттю дисидентського руху. Жив у Києві по вулиці Уманській, 21.
Запізнала Івана у КТМ. То був 1963 рік. Він з радістю і розумінням зустрічав усіх, хто приходив до клубу. Був широко освіченою людиною, журналіст, поет, перекладач. Молодь тягнулась до нього. Поети Іван Драч, Василь Симоненко, Борис Мамайсур, Микола Вінграновський, Борис Нечерда (з Одеси), Славко Чорновіл, Лесь Танюк, Василь Стус і ми, молоді художники В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Зубченко, В. Кушнір, Б. Довгань, В. Луцак та багато інших. Усі ми мало знали свою Батьківщину (не з нашої провини), та гаряче прагнули пізнати її. Іван давав інформацію, розповсюджував, друкував вірші молодих поетів. До оселі Івана збиралась найактивніша молодь із Києва, Львова, Харкова, Одеси, Черкас та інших міст, аби доторкнутись до інформації, якої ніде більше не можна було дістати. Ця оселя, у якій, окрім Івана, жила ще дружина Льоля (Леоніда Павлівна), а згодом і сестра Надія Олексіївна Світлична, була акумулятором свіжої думки, ініціативи до дії та осередком руху. Іван – щедра та щира людина – віддавав усе що мав, ділився останнім, і люди, особливо творча молодь, любили його та платили відданістю, щирістю, дружбою. Іван шляхетний без винятку до всіх. До його маленької квартири приїздили і залишались на кілька днів ті, що не мали де зупинитись. Невибагливий, дуже скромний, порядний і моральний. Як часто зараз згадую безкомпромісного Івана, дивлячись на політичні війни у Верховній Раді! Як не вистачає світлої, виваженої, шляхетної думки Світличного! Весь «самвидав» проходив помешкання Світличних і далі розходився по всій країні. Так було зразу, а потім ініціативу підхопив Славко Чорновіл, що створив у Львові свій центр.
СПОМИН № 17
Галина Зубченко – моя давня, незмінна подруга, ще з часів Художньої школи. Ми з нею якось швидко подружились і вже дружили до кінця, тобто до самої смерті Галини, яка так несподівано наскочила. Саме все вже відбулося: і хата, і Спілка художників, і одруження, і дочка (прийнята). Галина добра, терпляча, мудра людина. Тривалий час їздила в Карпати і там зробила найліпші свої роботи – портрети гуцулок та пейзажі. Вона ж перша знайшла Клуб творчої молоді і мене привела до КТМ.
Галина знайшла керамічну майстерню в Академії архітектури і привела мене до цієї майстерні. Сама працювала там лише один рік, а потім пішла до живопису. Коли їй дали майстерню на території Лаври, то вона надала можливість молодим художникам – її учням працювати в ті дні, коли сама не приходила. Галина підтримувала Григорія Синицю з його концепцією кольорового розуміння щодо українського мистецтва. Про це треба сказати окремо. Г. Синиця стояв на засадах народного мислення щодо мистецтва. Тобто колір треба використовувати у повну силу, і то без відтінків чи напівтонів. Я не визнала цю теорію, хоча кілька разів слухала лекції Синиці, де він спирався на Ганну Шостак-Собачко та Марію Примаченко. Галина Зубченко і Алла Горська захопились цією теорією і вже, озброєні нею, працювали у Краснодоні в техніці мозаїки. Вони створили цілу бригаду, яка виконала кілька гарних декоративних мозаїк (на стінах школи № 5 у Донецьку – 8 малих і одна велика мозаїка «Прометей»). Пізніше Г. Зубченко та Г. Пришедько зробили ще кілька мозаїк уже в Києві.
1969 рік. Подорож на Кавказ. Іван, я, Андрій, Льоля, Чорновіл, Атена, Інна Дорофієнко – усі з наметами. Спершу зупинились біля моря, недалеко від Батумі. Відпочили тиждень і подались до Батумі та Тбілісі. У Тбілісі нас зустріли Іванові друзі. Погодились на готель. Грузини гостинні, але багато вживають вина. Були на цвинтарі, були в монастирі, що стоїть на перехресті двох річок – Арагви і Кури у місті Мцхета. Монастир, швидше залишки монастиря, врізались у пам’ять своєю романтично самотньою красою. Були і в музеях, а також відчули й оцінили грузинську кухню.
А далі наша дорога стелилась до Вірменії. У Єревані жив побратим Івана – Рафаел Арамян. Він щойно повернувся з заслання, та зустрів нашу спільноту дуже привітно, усіх розмістив у своєму невеликому помешканні. Вірмени дуже ощадливі, і Рафаел не дозволив нам навіть звертатись до готелю (хтось навіть ночував у ванні). Сніданок у національній чайхані, як і в Грузії, лише чай інший. А м’ясо також смажене, лише різних трав ще більше. У Вірменії побачили давні прекрасні храми. Кафедральний собор в Ечміедзіні. Вірменський орнамент по каменю – це те, що особливо закарбувалось у пам’яті. Та ще архітектура. Здається, інакше й не можна зробити, як тільки так, як роблять це вірмени і як мудро вони поєднують свою аскетичну архітектуру з вишуканим скупим орнаментом. Далі був Гегард XII—XIII ст. Комплекс Гегард був видовбаний з цілої скелі, а вже потім добудовувався. Розкішні хочкари, і у великій кількості. Вірменія – країна високої культури. Один приклад. Коли турки захопили Матенодаран – бібліотеку найдавніших літописів, то вірмени на вагу золота викупили свої реліквії. Так, як цей невеликий народ береже свою культуру, – нема йому рівному. І нам треба вчитись у них, аби не втратити свої національні цінності.
Пізніше я знов була у Вірменії, вже з іншою групою, тоді переїхали ми Нагірний Карабах та Нахічевань, після чого перетнули кордон Азербайджану. Баку вразив мене великою кількістю пам’ятників літературним героям і ще більшою кількістю непрацюючих азербайджанців, які не давали нам проходу.
СПОМИН № 18
Андрійко – мій незмінний друг із перших днів свого народження. Некрикливий, не плакав, не бився з хлопцями на подвір’ї, був добрим, лагідним. У 10 років я відпустила його в подорож з Жозефом Линьовим, художником, що знала його з КТМ. Жозеф тоді працював у Палаці піонерів і збирав гурт дітей, які хотіли мандрувати. Маршрут був такий: потягом через Харків до Ізюма, а далі на плотах і пішки з наплічниками та наметами до Слов’яногірська. Згодом Жозеф розповідав мені, як вони йшли до річки Сіверський Донець, розтягнувшись на кілька кілометрів (дітей було 10-12), і він лише тоді збагнув, яку велику відповідальність узяв на себе, враховуючи те, що був абсолютно нездатний піклуватись про будь-кого. Якимось дивом дістались річки. А тут проблема постала: зробити плоти. Не знаю, як Жозефу це вдалося, але один пліт таки зробили. Жозеф випробував усіх хлопців та дівчат, хто вміє плавати. Виявилось, що тільки Андрій та ще один хлопець, а решта не вміють зовсім.
Тоді Жозеф склав усі наплічники на пліт, окрім свого. Посадив на нього Андрія і Колю (що вмів плавати) і пустив пліт по річці вниз. Решта з Жозефом пішли берегом. Пліт недовго протримався і на якомусь крутому повороті розсипався. Та хлопці не розгубились, зачепились за якийсь корч та перетягли всі речі на берег. Звичайно, опинились самотні на березі. Група пішла вже десь далеко вперед. До турбази підвіз їх на возі якийсь сердобольний дядько. А вже ввечері, коли розклали мокрий намет та мокрі спальники, були дуже голодні, тоді пішли ловити раків на ліхтарик. І лише вранці несподівано зустріли Жозефа з хлопцями (діти – 8-9 років), який так зрадів, що зразу повів їх у їдальню. Радості не було меж. Мета подорожі – це видовбана у крейдяних скелях церква, єдина в Україні. Вони її гарно оглянули. Повертались уже не пішки, а державним транспортом. Більше Жозеф не організовував такі подорожі.
Коли пізніше траплялася така можливість, я брала з собою Андрія. Він рятував мене від депресій і навіть від КДБ.
СПОМИН № 19
12 січня 1972 року пізно ввечері до моєї майстерні заїхала Людмила Семикіна. Треба було поїхати до Світличних. Час був тривожний: Іван заарештований. Андрій був зі мною. Поїхали на вулицю Уманську. Не доїжджаючи будинку, зупинили машину і я вперед послала Андрія в розвідку. Андрія довго не було, я вже збиралась і сама йти рятувати дитину, коли з’явився Андрійко дуже схвильований. У квартирі Івана пастка. Кадебісти допитували Андрія, де я. Та Андрій сказав, що я в майстерні і послала його до тьоті Льолі щось узяти. Йому не повірили і залишили як заручника. Та за якийсь час Льоля умовила їх відпустити хлопця, бо вже пізно і темно. Так Андрійко врятував і мене, і Люду.
Вчився Андрій добре, не дуже часто хворів, конфліктував лише з бабусею, яка полюбляла саджати його в куток (на стілець), поки я не втрутилась у цю справу, бо великого хлопця годі вже виховувати в такий спосіб.
У 4-му класі, коли почалися складні задачі з математики, я була безсила пояснити, як вирішувати ту чи іншу задачу. За це взялась Оля, яка мене відсторонила і почала крок за кроком логічно пояснювати і підводити до вирішення. Знадобилось лише 1-2 рази з ним попрацювати, а потім Андрійко вирішував будь-яку задачку бездоганно.
Андрійко був зі мною на Кавказі. (Коли був ще зовсім малий, возила його до Криму, лікувала танзеліт. Там він навчався плавати). З 1969 року, коли я їхала на Прип’ять із хіміками Дворками та цілим гуртом дисидентів, Андрій був зі мною. Він ловив рибу та чергував разом зі мною, тобто ми варили на весь гурт сніданок, обід та вечерю. Він веслував за мене (була слаба), він підставляв своє плече, де було треба.
Не буду дуже хвалити Андрія, він і сам знає свої позитиви і негативи. Головне, що він самокритичний і не злий. Зараз Андрій уже солідний чоловік, має двох дітей. Одна старша, Леся-Оля, від першої дружини Віти Шевченко, а друга – Оксана, від Марини Мирної. Я утримуюсь від критики, бо в житті складається так, як треба, а не так, як ми хочемо. Андрій кандидат хімічних наук, працює в Інституті фізичної хімії. Працює над докторською дисертацією, веде практичну діяльність (шукає, відпрацьовує якісь хімічні процеси на комбінатах, заводах по Україні).
СПОМИН № 20
Андрій дуже допоміг мені, коли постала потреба їхати до Канади на виклик Дарини Даревич. Потрібно було доправити вантаж, і то немалий, до Москви. Везла виставку кераміки і сама впоратися з тим ніяк не могла. У той час, 1990 року, літаки за кордон ходили тільки з Москви. Андрійко поїхав зі мною до Москви. Там було неймовірно складно доїхати до летовища, залишити в камері свій непідйомний вантаж, знов повернутися до Москви, аби перебути ніч у моєї подруги Бели Яківни Казначей, з тим, аби вранці бути на летовищі. Андрійко й зустрічав мене з Канади за два місяці. Виставку моєї кераміки зорганізували у будинку св. Володимира – це культурний центр діаспори в Торонто. Зібралось багато людей. Пані Дарина познайомила мене з дуже милою пані Янішевською Мілею, яка в подальші дні показала мені все Торонто, музеї, офіси та крамниці. А Данило Даревич – син Дарки – возив по всьому передмістю Торонто – Міссісага і до бібліотеки – багатоповерхової, обладнаної сучасною технікою. Кожного дня хтось із діаспори мною опікувався. То було дуже шляхетно з їхнього боку. То був жовтень – стояла золота осінь. А весь листопад я жила в Оттаві у Болотенко Лесі. Оглянула це чудове місто з амбасадами всіх країн, які мають стосунок до Канади; де у центрі знаходиться резиденція парламенту. Це розкішний палац, у який можна зайти та оглянути всі приміщення, як музей. В Оттаві знаходиться єдиний у світі «Музей Цивілізації», що його проектував індіанець. Така сучасна, оригінальна, вражаюча архітектура, аналогу якій ніде не бачила. Коли була в музеї, там експонувалась виставка мистецтва північних індіанців, а в діорамах весь цикл поневолення аборигенів, їх побут, культура. Оттава дуже сподобалась.
Повертаюсь до Києва і встигаю ще стати до «Ланцюга Злуки» (21 січня 1990 року), що проходив якраз під моїм мостом, на Брест-Литовському шосе (зараз це проспект Перемоги).
З Даркою Даревич я познайомилась на одній із виставок. Власне, ця виставка відбувалась у колишній трапезній Михайлівського собору. Приміщення щойно відреставрували (1987-88 рр.) і ще не вирішили його долі, як уже молоді художники влаштували там свою виставку. Було багато різної кераміки, та весь простір біля вівтаря був відданий моїм роботам. Тоді, побачивши мої роботи, Даревич і запросила мене до Канади. Але до того, як я поїхала в Канаду, ще встигла на три тижні поїхати до Польщі. На одній з моїх персональних виставок, що відбувались тоді досить часто на Подолі, весільна пара – Аня Чорна та Ярослав Леськів, які жили та навчались у Варшаві, побачили мене та запросили до Польщі. Це сталося у 1989 році. У Варшаві я бачила палац Вавель – заміська резиденція королів; парк Шопена і прекрасну скульптуру в тому парку. У Варшаві я вперше побачила молодиків, хворих на СНІД. Вони були ізольовані і просили милостині. У Кракові були ми недовго і я просто ні за що не зачепилась, аби згадати. Натомість Гданськ та Гдиня запам’ятались лебединими зграями, які плавали на узмор’ї та біля берега. Лебеді дуже великі та сильні птахи, так красиво танцювали на хвилях, що ми довго не могли їх покинути. Були в селі Ждиня, де збирались лемки з усього світу на свої фестивалі-концерти, що проходили просто неба, а глядачі сиділи на пагорбі на землі. Ночували у наметах. Були в селі Новиці, де народився поет Богдан-Ігор Антонич. Там він і похований у своїй садибі. Можливо, то був пам’ятний камінь. Були у місті Перемишль – дуже цікаве місто, у якому поляки та українці поділили церкву. Правлять по черзі католики та греко-католики. По-справжньому Польщу не відчула і не побачила. Можливо тому, що показували не поляки, а українці, які вчились і мешкали у Варшаві. І дуже поспішали. Та поза тим, Польща прекрасна.
СПОМИН № 21
1990 рік. Отримала запрошення від Дарини Даревич та почала збиратись до Канади. Готувала виставку, тож повезла великий ящик-скриню своїх робіт. Допомагав Андрій.
За вікном мої сіробокі друзі-горобчики. Як вони скрашують одноманітний простір, як пораються біля годівнички! А ось прилетіла стрімка синичка і несамовито кинулась на шматок сала. Вона його довбає, як скелю, уперто й наполегливо. Добре, що Господь створив птаство. Активно і вагомо відчуваю третій вимір – глибину. І вже бачу не намальований світ, але ліплений, і тоді він зрозуміло сідає на Землю, заглиблюється метастазами у Неї та занурюється у Простір й проливається дощем. А вже сни – то по той бік, то інший вимір, там немає вагомої Землі, там немає ніяких Законів. Там повна Свобода. Там багато Світів і багато можливостей для творіння. Деякі композиції моїх робіт мені наснились. Зараз дуже хочу повернути собі творчі сни, але їх немає. Переважає хаос і повне забуття того, що наснилось.
СПОГАД № 22 (дивись спогад № 10).
Знов повертаюсь до Михайла Брайчевського, до Ірини, до хати, куди я так полюбляла заходити. Невеличка садиба, де грушки та яблуні всі дуже похилого віку, але все ще давали щедрий урожай. А перед ґанком кілька величезних лип, що створювали особливу ауру цій хаті. І як часто на цьому ґанку сива людина шляхетної вроди Михайло Юліанович зустрічав гостей. Завжди привітний, тактовний і справедливий, вимогливий лише до себе, мудрий Михайлику, розповідав мені дивні історії з літописів, по-своєму оцінюючи кожну персону. Для кращої характеристики робив малюнки персонажів літопису, ніби спрощено, а насправді дуже характерно, що і без підпису здогадуєшся, де княгиня Ольга, де Святослав Окаянний чи Книжник Тимофій, а чи Клим Смолятич. Малюнки такі виразні і зрозумілі, що часто звертаюсь до них, коли згадую Михайла Юліановича. Його книга «Історичні портрети», де він дає вичерпну характеристику 30 постатей літописної України, унікальних, бо нема їм аналогів в українській літературі. Глибина бачення давнини, вміння побачити постать в історичному контексті і як живу людину – то є винятковий дар провидця, філософа і мудреця.
Десь у сімдесятих роках минулого століття у бібліотеці Академії архітектури ми зробили виставку малюнків Брайчевського. Та щоб було зрозуміло, М.Ю.Б. до кожного малюнку зробив анотацію. І це було покладено в основу книжки «Історичні портрети».
Михайло Брайчевський один з перших оцінив моє мистецтво і дуже заохочував мої потуги, намагаючись заповнити прогалини мого історичного уявлення про Україну повсякденну. Він опублікував прекрасні нариси в часописі «Київ» про мої творіння. Це він перший назвав мої рельєфи картинами у глині. З повагою і увагою ставився до моєї роботи. І я безкінечно вдячна Брайчевському за таке ставлення, бо то була суттєва підтримка мого настрою і душевного стану, коли і Спілка художників, і держава вороже ставились до мене особисто. На виставки не допускали, майстерні не надавали, замовлень також не давали. І жила я з сином на дуже малу зарплату (97 карбованців). Але то був чи не найбільш плідний час мого творчого життя. І я ні за чим не жалкую. Друзів-однодумців мала багато, і то мене підтримувало, окрилювало на нові роботи. То були 60–70-ті роки минулого століття. Скінчилась «Хрущовська відлига», насувався період «Брежнєвської стагнації». Почались арешти інтелігенції. Особливо багато забрали у 1972 році.
СПОГАД № 23
Ще 1965 року забрали Івана Світличного, Івана Русина в Києві. У Львові братів Горинів – Богдана та Михайла, Івана Геля, Мирославу Зваричевську. В Івано-Франківську Панаса Заливаху, Валентина Мороза. 1967 року – Славка Чорновола. 1972 року – Євгена Сверстюка, знову Славка Чорновола та Івана Світличного, Василя Стуса, Ірину та Ігоря Калинців, Стефу Шабатуру, Івана Дзюбу, Євгена Пронюка та Василя Лісового. Потім Юрка Бадзя та багатьох інших, що не можу всіх згадати, або й не знала. Час був моторошний. У 1970 вбили Аллу Горську. У 1971 р. помирає мій Батько. Ще у 1969 р. я закінчила робити свою стелу «Дерево життя». У майстерні заборонили робити козаччину. Усі завмерли. Насувалась апатія, депресія. Я знов занурилась у роботу – це вже новий виток моєї давньої теми «Київська Русь». Андрій вступає до Політехнічного інституту. А в мене в той же день роблять обшук.
СПОГАД № 24
Вони прийшли вранці 1976 року. Першого обшукали Андрія. Йому треба було йти до інституту. Обшукали торбу Андрія, та оскільки нічого цікавого для себе не знайшли, то відпустили. Далі взялись до моєї кімнати. Перебрали всі книги, всі документи, та ніякого компромату не виявили. Їх дуже непокоїла моя Мати, яка ходила за ними та все допитувалась, що вони шукають. Я не питала, а Мамі вони не могли елементарно пояснити, чого шукають. Бо формально шукали якісь гроші, що я їх нібито отримувала від Івана Русина (повна нісенітниця), а насправді шукали плівки та заборонену чи підпільну літературу (самвидав). Вони нічого не знайшли. Тоді, порадившись телефонічно з керівництвом та аби створити ілюзію, взялись до звичайного: почали вилучати книжки Грушевського, Костомарова, вірші Ліни Костенко, Драча та Симоненка. То був єдиний легальний обшук. На тому моє спілкування з КДБ закінчилось.
Та була пригода ще 1965 року. Одного разу Іван Світличний викликав мене на побачення. Він дав мені закорковану пляшку, в якій був відлитий типографський шрифт. Треба було це заховати і зберегти. Та оскільки то була лише половина шрифту, Іван просив мене зустрітися з Славком Чорноволом, аби той передав мені другу частину. Звичайно, я погодилась. Місце і день зустрічі зі Славком та з Іваном я погодила. Та не так сталось, як гадалось. Почала думати, де б сховати той шрифт. Дома не можна – все проглядається. На дачі також усе відкрито. І я наважилась сховати той шрифт десь у межах Лаври (у той час я працювала в майстерні Степана Кириченка). Але підводити Кириченка не хотіла, тож у майстерні шрифт залишати не можна. Від безвиході я наважилась довірити цю пляшку Саратовському Ігорю. Він давно працював у Лаврі на офортному чи ліноритному станку. Він часто заходив до мене і ніби дуже добре ставився, допомагав. Він поділяв мої погляди, хотів потрапити до КТМ, аби познайомитися з усіма дисидентами. Тож, як тільки я з’явилась у майстерні, Саратовський ніби чекав на мене. Я просила Ігоря сховати цю пляшку десь на території Лаври. Він погодився, забрав пляшку. А тим часом я на другий день мала їхати на побачення зі Славком Чорноволом, який власне повертався зі Львова. Вранці я сіла на тролейбус. Він був майже порожній, лише біля мене і навпроти сіли двоє молодиків, що намагалися втягнути мене в їхню розмову. Я відчула підозру і неспокій. Моя інтуїція казала: будь обережна. Їхали довго. Нарешті настав час виходити, та я не вийшла. Хлопці біля мене також поїхали далі, хоча мали виходити. Я переконалась, що вони вистежують мене. Не хотіла підводити Славка, не хотіла підставляти себе чи Івана. Знов зустрілася з Саратовським на території Лаври. Він чекав від мене нову пляшку, а коли я хотіла забрати ту, що раніше дала, то під якимось приводом він так і не повернув її мені. Ще один день неспокою. А далі, по дорозі на роботу, під’їхала до мене машина. Запросили мене поїхати з ними до КДБ. Від 9 ранку до 19 вечора я пробула у стінах славнозвісної організації. Хто мене допитував, я не пам’ятаю. Їх було кілька. Той, що сидів біля столу, ввічливо, співчутливо, але наполегливо пропонував мені все розказати. Головне, сказати, хто дав цей шрифт і для чого він мені був потрібний. Був спокійний, м’який, ввічливий, доброзичливий. Другий, який різко відчиняв двері за моєю спиною, – брутальний, крикливий, погрожував, що матиму 7 років ув’язнення. Я мовчала, зрозуміла, що влипла і мушу вирішувати оце зараз, чи каятись, на що я була нездатна, чи мовчати до кінця. І я мовчала. Врешті їм набридла моя мовчанка і вони вирішили влаштувати мені очну ставку з Саратовським. Привели його і він чесно розповів, як цей шрифт опинився у нього. Я нічого не заперечувала, а до Саратовського не промовила і слова. А слідчому сказала, що дійсно дала на збереження Саратовському цю пляшку зі шрифтом. На тому очна ставка закінчилась. Пригадую, вони хотіли погодувати мене, та я відмовилась. Так бились зі мною цілий день. А під кінець змучений слідчий каже мені: «Ми не можемо Вас відпустити, поки не дасте нам правдиву версію, як шрифт опинився у Вас». Ось тут я й почала писати свою версію, і досить правдиву. Бо у тому будинку, де була майстерня, у підвалі, колись знаходилась друкарня. А я, працюючи над мозаїкою, по всій території Лаври шукала потрібних камінців. З тої ж причини одного разу полізла у підвал. Взяла ліхтарик, та потрібних камінців тоді не знайшла, а побачила розсипаний шрифт. Сама зібрала його до пляшки – тож ніхто мені його не давав. Був вечір, слідчі втомились, і моя версія їх задовольнила на якийсь час. Мене відпустили.
Я йшла додому пішки. Сонце сідало і так гарно було навколо, що не хотіла сідати до транспорту. Йшла бульваром між тополями, змучена, втомлена, але задоволена, що вирвалася з тих залізних лещат, і насолоджувалась повітрям чистим, свіжим після тої задухи. З радістю придивлялась до молодят, які на лавочках обіймались та цілувались.
Цей день – день вибору. Я подолала страх і тому знайшла вихід. Слідчі не повірили моїй версії. Вона їх влаштовувала на сей день, для звіту. Вони пообіцяли мені, що ще довго будуть шукати і дізнаються, хто мені передав цей шрифт. Бо шрифт був зі Львова. А мені було байдуже, страху не було, була радість, що нікого не підставила і сама вийшла суха з води. Як гарно, легко і красиво жити на світі, як добре. Дома ніхто про це не знав. Ніхто не допитував. Дома я вже повечеряла. Згадала Андрія. Йому я також нічого не розповіла. Дома був «жучок», який усе слухав. Треба з ним також рахуватись.
СПОГАД № 25
Славко Ступак, мій любий, дорогий друже, де ти зараз, чому не озиваєшся, чому забув Київ і своїх друзів? А я не можу забути тебе. А було так. У пресі з’явилось оповідання «Біла як молоко голубка» – чудова мова, гуцульський, неперевершений колорит. Якийсь студент зі Львова. Більше нічого не знаю. Коли за рік у «Вітчизні» з’являється повість «Гординя» того самого Ступака – усі в захваті. Так гарно ніхто не пише. Невдовзі з’являється у Києві і сам Ступак: його вигнали зі Львівського університету. У «Гордині» він вдався до дещо підставової алегорії. Гадав, що проскочить. І Славко подався до Києва на предмет того, аби на часі заховатись. Мене з ним познайомили. Я була у захваті. Такої блискучої імпровізації, такої фантазії і такої прекрасної мови я доти не знала, не бачила і не чула. Я ладна була годинами слухати цього хлопця, а вже, як він потребував моєї допомоги, то кинулась допомагати, як могла. Я влаштувала його у моїй майстерні, де він міг якийсь час ночувати, поки його шукали. А тим часом познайомила його з усім товариством, у першу чергу з Іваном Світличним. Іван одразу його належно оцінив і так само закохався в нього, як і я. Ми любили Славка як непересічну, талановиту людину, що з’явилась на обрії майбутньої України. Та, на жаль помилились. Я й досі не можу збагнути, чому, маючи такі можливості, такий хист, талант, він, як той біблійний персонаж, закопав його в землю і досі не може знайти те місце, де заховав свій скарб. У мене залишилась його незакінчена повість «Готель заворітніх» та кілька поезій, які ні з ким, ні з чим не можна порівняти. Я все ще вірю, що раптом Славко прокинеться, що раптом я почую його слово. Чекаю, що Славко приїде до Києва, що ми побачимось. Я можу порівняти його стиль, себто спосіб висловлення думки, лише з одним сучасним письменником, а саме з Андруховичем (і то не все, а дещо з великою натяжкою). Щось у них є спільне. Та Андрухович відомий письменник, і на тому край. А Славко лише починав і в своїх зальотах ближчий до Кафки, до безнадії та розпачу.
Наполягання
Настигаємо / почасти / себе /нездатного / на жертву /у тому спокоєві / що не сповідує / більше / нічого /крім лагідного / Янгола / що нерішуче / зіходить / а чи втікає / з недомальованого / образу / Але це годі якось / дібрати / продавши себе / за скупий / шеляг / ще задовго / до ярмаркового / розвою.
Відсутність
І сотворив / і зісукує / петлю / на моє / занапащення / під заверуху / молитов… / У церковній / забудові / катафалку / справляють / гучну / літургію / три / німі /дзвони. / Те ж / моторошна зваба / часу – / уникнути / себе /живого / так ні разу / й не впавши / опісля тих / почварних / трьох / ратиць / жалю / і суму.
Вістування
А не потребую / А не хочу / Світ за очі / Волію / втекти / рікою / водою плисти – / а ти кладка / мені / не мости / каганця / не неси / у череві / сонях / давно вже / став / деревом. / На мені / зачумленому / дроти / виснуть / це моя / електрика / моя / Україна / зникла / А ті три / смішні / пташки / геть / поникли / до чужого / Отче наш / ніяк / не звикнуть
Після уживання морфію
Спішився / й спалив / на вогні / довірливу / кішку / Оте лакоме / звірятко / що заповідало /оскомину / на великого / і малого / Бога / й геть зрепетувалося / так і не знайшовши / себе / додому.
Не гнівайтеся
панно / що я так / необережно / відчинив / у Ваше / серце / дверцята/
Я і в гадці / не мав / що там / суму / повна / хата.
Я вже зачиняю / я зараз / ще мить / і в зеленому / дощеві / зникну...
Ой / невже / хтось / окликнув? / Вертаюся / стою / перед Вами / наче з хреста / знятий...
А Ви мені / тихо: / Ви пішли / а за Вами / чомусь / не зачиняються / дверцята.

Славко Ступак був яскравою особистістю, обдарованою дитиною. Йому не бракувало шляхетності, гумору, красномовства, дотепності. Не бракувало і спритності. Як сталося, що він, який так любив Україну, покинув її? То була найбільша помилка. Він не бачив перспективи, не вірив у Бога, не вірив собі. Тому і подався до Москви і там на Вітряних горах у тому міжнародному «Вавилоні» загубився і зник. Закінчив навчання, одружився та й поїхав до Швеції. Я більше не знаю нічого достеменно, та чутки кажуть, що перестав писати зовсім. А я не вірю. Не хочу вірити.
Невдовзі з’явився ще один гуцул, Володимир Іванишин – поет. Він вийшов із якоїсь криївки, з глибинної Гуцульщини, мовчазний, заглиблений у себе, якийсь відрубний. Славко його привів до майстерні й разом вони там хазяйнували. Я не втручалась. За якийсь час Славко подався до Москви, а Володимир до Гуцульщини. Там його десь злапали кадебісти та вбили.
Пам’ятаю подорож до Космача. Запросив отець Василь Романюк на Різдво 1970 року. Нас було небагато: Володимир Іванишин, Валентин Мороз, я та Кушнір. Колядники перехоплювали наш автобус, намагались заскочити в середину, або когось витягти з автобуса. Та ми міцно тримались, долали перешкоди і дуже тішилися з такої нагоди. У Космачі на той час збудували нову церкву, у якій уже правив службу о. Василь. Сам Василь Романюк збудував у Космачі собі хату. Мав жінку та сина Тараса. А які гурти колядників приходили до його хати!! Я вперше бачила цей звичай, це чудесне Свято Різдва Христового у глибинному українському селі. Я була у захваті. Була щаслива. Тоді ж я і запросила Романюків до Києва, на оглядини самого Києва. Що і сталось у наступному році.