(нар. 17.10.36 в с. Теліженці Тетіївського р-ну Київської обл.)
Видатний поет, один із найяскравіших шістдесятників.
Закінчивши середню школу, Д. викладав російську мову в семирічці, був інструктором Тетіївського райкому комсомолу. 1955-58 служив у війську. 1959-63 навчався на філологічному факультеті Київського університету, де брав участь і літературній студії ім. В.Чумака (СіЧ) разом з В.Підпалим, В.Шевчуком, О.Лупієм та ін.
Молодь Києва гуртується в Клубі творчої молоді (КТМ). Д. бере участь у літературних вечорах, де читає новаторські вірші, багато кому „незручні й незрозумілі, так ніби його ніколи не вчили, про що і як треба писати“; (Є.СВЕРСТЮК). Ставлення до поезії Д. визначалося власною позицією: в одних його вірші викликають ажіотаж, інші вважають їх порушенням усіх усталених норм, тим паче, коли Д. ставить під сумнів усю комуністичну ідеологію.
Пізніше Д. писав:
„Я не розумів, що зі мною коїться, як не розумів, що творять зі мною. Мене, такого благовірного комсомольця і комуніста, звинувачували в... націоналізмі(?). Викликали, лякали, раз’яснювали, розчовпували, страхали й заманювали“;.
1962 в пресі з’являється поема Д. „Ніж у сонці“;, яка викликала бурхливу реакцію. Під той час розпочинається масований і послідовний ідеологічний наступ на ту частину інтеліґенції, яка випадала з-під тотального контролю партійно-державних структур. Приклад подав М.Хрущов на зустрічах з інтеліґенцією 17.12.62 та 08.03.63: „Ми проти мирного співіснування в сфері ідеології“;. 08.04.63 перший секретар ЦК КПУ М.Підгорний на нараді активу творчої інтеліґенції та ідеологічних працівників України звинуватив Д., І.ДЗЮБУ і М.Вінграновського в тому, що їхні твори використуються „українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном“;, а другий секретар ЦК КПУ А.Скаба накинувся на Д., М.Вінграновського і Л.КОСТЕНКО за „формалістичні викрутаси“;. У пресі розпочалося „обговорення“; письменниками і шахтарями постанов нарад у вигляді анафем „формалістам“;, „космополітам“;, „відщепенцям“;, до складу яких у квітневому числі журналу „Комуніст України“; ім’я Д. вписав провідний партійний літературний критик Л.Новиченко, якому не сподобався вірш „Ода чесному боягузові“;. Д. виключили з університету за політичнимим мотивами. Його вірші не друкують радянські ґазети й журнали, але вони з’являються в українських виданнях Чехословаччини, Польщі. За інерцією ще вийшла в 1963 перша збірка віршів Д. „Соняшник“;. 31.07.63 Д. при світлі факелів читав свої вірші на вечорі памяті Лесі Українки біля стадіону „Динамо“;, на інших зібраннях.
1963-64 Д. навчається на Вищих сценарних курсах Держкіно СРСР. Це був період творчого вибуху в кіно. Спілкування в Москві з молодими талановитими людьми зі всіх реґіонів СРСР розширює його світогляд.
02.11.64 ЦК КПУ доручив А.Скабі розробити пропозиції щодо посилення „ідейно-виховної роботи“; серед інтеліґенції. У грудні на засіданні парткому Спілки письменників України (СПУ) був улаштований ідеологічний погром І.ДЗЮБІ, Д. та М.Холодному за „протягування антипартійних поглядів щодо шляхів суспільного розвитку України і української культури“;. Ідеологічний погром шістдесятників увінчала складена у формі доносу доповідна записка ЦК КПУ від 09.08.65 про роботу СПУ. Уже 25.08 розпочалися арешти (Б. і М. ГОРИНІ, М. ОСАДЧИЙ, М. ЗВАРИЧЕВСЬКА, І. СВІТЛИЧНИЙ, О. ЗАЛИВАХА та ін.). Офіційна ідеологія і її репресивний апарат відторгли частину покоління, яке діяло загалом у межах системи, але в середовищі якого вже формувався альтернативний інтелектуально-духовний простір.
1965 виходить збірка віршів Д. „Протуберанці серця“;, 1967 —; „Поезії“;, „Балади буднів“; і кіноповість „Криниця для спраглих“;. Це був час тяжкого вибору для тих, хто залишався „у великій зоні“;. Д. вставанням у кінотеатрі „Україна“; 04.09.65 продемонстрував протест проти арештів своїх друзів на перегляді фільму С.Параджанова „Тіні забутих предків“;. У листопаді він разом із кінорежисером С.Параджановим, композиторами В.Кирейком і П.Майбородою, авіаконструктором О.Антоновим, письменниками Л.Серпіліним, Л.Костенко підписує колективну заяву з вимогою пояснити причини арештів та відкритого, публічного розгляду справ. 15.04 Д., Л.КОСТЕНКО, М.Холодний, В.ЧОРНОВІЛ, І.ДЗЮБА приїздять на суд у справі М.ОСАДЧОГО, М.Зваричевської, Б. і М. ГОРИНІВ. Вони кидали квіти підсудним, ушаштували їм овацію. Д. і Л.КОСТЕНКО під час зустрічі з редакцією журналу „Жовтень“; запропонували львівським письменникам виступити на захист заарештованих, узяти на поруки Б.ГОРИНЯ. У лютому З.Франко, М.КОЦЮБИНСЬКА, Г.КОЧУР, Д., І.ДЗЮБА, Ф.Жилко, Б.АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ —; усього 78 осіб —; надіслали листа в прокуратуру і КДБ УРСР, де висловили занепокоєння характером судових процесів і не побоялися назвати засуджених своїми друзями. Хоча ці протести не вплинули на долю заарештованих, та морально підтримували їх.
Щоб добити „жалюгідних відщепенців“;, організовуються партзбори або збори колективів в академічних інститутах, редакціях ґазет і журналів, які, за рідкісними винятками, „з гнівом і обуренням засуджують антирадянську діяльність відщепенців“;, „гаряче підтримують заходи, вжиті державними органами“;. 26.05.66 відкриті партійні збори відбулися в СПУ, на яких, однак, Л.КОСТЕНКО і Д. намагалися захищати засуджених, за що Д. дістав сувору догану. Не витримавши тиску, Д. через три дні подав у партком пояснювальну записку, в якій, зокрема, писав: „Я як комуніст, тепер розумію, що об’єктивно мої вчинки в цих історіях суперечать моєму званню комуніста і я їх засуджую з усією категоричністю. Взагалі, всі ці події є великою політичною школою для мене, як комуніста...“; Це був початок капітуляції одного з найяскравіших і найталановитіших шістдесятників. 22.07.66 у газеті „Літературна Україна“; з’явилась його стаття „О будьте прокляті ви ще раз“;, спрямована проти зарубіжних „українських буржуазних націоналістів“;, які використовують імена шістдесятників у „брудних цілях“;. Ухиляння від прямого осуду своїх репресованих однодумців означало його подвійну позицію: Д. не переходить у табір противника. Більше того, після цього він разом з Л.КОСТЕНКО, І.ДЗЮБОЮ, А.ГОРСЬКОЮ, І. та Н.СВІТЛИЧНИМИ, В.Лучуком був присутнім 15.11.67 на процесі у справі В.ЧОРНОВОЛА у Львові. Але подвійна гра не вдається. Міськком КПУ вирішив перевірити „окремі питання творчої роботи і фінансово-господарської діяльності“; кіностудії ім. Довженка, внаслідок чого фільм „Криниця для спраглих“; за сценарієм Д. був заборонений як такий, що „спотворює життєву правду“;. Але все ж таки 1970 виходить збірка його кіноповістей “;Іду до тебе“;, погромного 1972 —; велика збірка віршів, поем і перекладів „До джерел“;. У той же час знімають із плану видавництва „Молода гвардія“; книгу М.Поповича, С.Кримського і Д. „Григорій Сковорода“;. У листопаді 1973 письменник М.Рудь написав донос на Л.КОСТЕНКО, Д. і М.КОЦЮБИНСЬКУ про їхню поведінку на похороні письменника В.Підпалого, на підставі якого заввідділом культури ЦК КПУ М.Іщенко рекомендував репресивні заходи щодо Д. і Л.КОСТЕНКО. Д. знову мусив каятися на засіданні парткому СПУ. Пізніше ім’я Д. лиш іноді випливає в контексті осуду використання зарубіжними „буржуазними націоналістами“; його імені і творів.
Властям удалося поділити шістдесятників і протиставити радикальнішу частину тій, яка була схильна до компромісів. Уже 1976 збірка віршів Д. „Київське небо“; була відзначена Державною премією УРСР ім. Т.Шевченка, 1983 він одержав Державну премію СРСР. „Паровозами“; кожної його нової збірки стають вірші про партію, Леніна, війну, з обов’язковими для українського радянського письменника прокляттями на адресу „українських буржуазних націоналістів“;, бодай закордонних.
Д. працював у редакції ґазети „Літературна Україна“;, у сценарному відділі київської кіностудії ім. О.Довженка, у редакції журналу „Вітчизна“;. Обирався секретарем СПУ, першим секретарем Київської організації СПУ. Він був одним із перших українських інтеліґентів, які відчули в горбачовській перебудові нову можливіть розсунути межі дозволеного. Він стає одним із засновників Народного Руху України (НРУ), на Установчих зборах 8-10.09.89 і на Других зборах Д. обирають його головою, 1992 - співголовою.
1991 Д. вибраний головою ради товариства „Україна“;, 1992 —; головою Української Всесвітньої Координаційної Ради, 1995 —; головою Президії Конґресу української інтеліґенції.
Д. був обраний народним депутатом України в 1990 і 1994, працював у Комісії Верховної Ради з закордонних справ. У 1998 обраний народним депутатом за списком НРУ, членом Центрального Проводу якого є.
У зв’язку з 60-річчям нагороджений орденом Ярослава Мудрого.
Бібліоґрафія:
I.
Іван Драч. Вогонь з попелу. Поезії. К.: Рада, 1995.
Іван Драч. Політика. Статті, доповіді, виступи, інтерв’ю. К.: 1997, 392 с.
II.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. К.: Либідь,, 1995.—; C. 24-27, 61-62. 81-82.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.—; К.: Видавництво ім. О.Теліги.—; 1998.—; С. 32, 142, 145, 149, 152, 166, 187, 263, 269, 276, 289.
Володимир Ковтун. Іван Драч. Спроба портрету українського політика. К.: 1998.—; 80 с.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. - Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”;, 2006. - C. 229-233. https://museum.khpg.org/1113910267
Рух опору в Україні: 1960 - 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 210-220; 2-е вид.: 2012 р. - С. 241-243.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 7.08.2016.