(нар. 05.01.49 с. Іванівка, Ставищенського р-ну, Київської обл.)
Кадровий військовий, політпрацівник, розповсюджував самвидав.
К. народився в селянській родині. З дитинства старші лякали дітей, що запишуть у колгосп. К. чув розповіді про голод 1933 та 1947 і навіть про канібалізм.
У селі взагалі не було неграмотних, а в період колективізації влада вилучала книги і спалювала їх на центральній площі села. Уже в 70-х К. з батьком перебирав заховані від влади запилені ящики з книгами, серед яких, крім релігійних, були й рідкісні видання: всесвітня історія польською мовою, багатотомник Сервантеса, український Псалтир 1747 року видання та ін.
Усім дітям батьки постійно казали: „Вчися добре і виїзди в місто, там хоч на людину будеш схожий“;. У 15 років К. виїхав до Києва навчатися в суднобудівному ПТУ. Закінчивши його, працював на суднобудівному заводі, жив у гуртожитку, закінчив вечірню школу.
1968 К. призваний до війська, служив у ракетних військах, був на доброму рахунку, направлений на річні курси політпрацівників, які закінчив на „відмінно”;. Екстерном склав 18 екзаменів за повний курс військово-політичного училища (1971, м. Владимир, Росія). В училищі К. прийняли в партію, присвоїли звання лейтенанта і направили на військову службу вже кадровим військовиком у Московський воєнний округ як політпрацівника.
К. завжди багато читав, у тому числі й книги, різко критиковані в пресі. Слухав зарубіжні радіопередачі. Багато чув, у всякому випадку на службових семінарах у Москві, про О.Солженіцина і А.САХАРОВА. Однак їхніх творів, а також релігійних книг, К. дістати не міг. Випадково від свого знайомого краянина-баптиста К. одержав Євангеліє, а в книгарні на Арбаті в Москві познайомився з московськими дисидентами, які й постачали його різними книгами —; від Іскандера і Булгакова до А.Авторханова, О.Солженіцина і А.САХАРОВА, журналів „Посев“;, „Вехи“; та ін.
Вісім-дев’ять років К. читав „запоєм“; і, звичайно, не міг не поділитися, як він сам пише, цим „світлом у серці“; зі своїм оточенням. „Продав“; його політвідділові близький співробітник, хоч йому К. дав прочитати лише “;Один день Івана Денисовича“; О.Солженіцина радянського видання. Так що років 5 К. був під „ковпаком“; і вимушений був дуже остерігатися. Штабні дівчата, яким К. теж давав читати книги, навіть дали йому список штатних інформаторів КГБ —; їх було по 10 на кожний батальйон. При цьому К. був доволі лояльним офіцером („інакодумець без висловленої вголос думки“;).
К. сподівався, попри обшук 13.06.1984, що виходець із села, заводський робітник, який уже 16 років служить у війську командиром роти, неодноразово перевірений на лояльність, не буде визнаний „класовим ворогом”;. Ну, поганять, він покається, і все. Однак у серпні 1984 його відвезли прямо в „Лефортово”;. 15.02.1985 військовий трибунал Московського воєнного округу засудив старшого лейтенанта К. за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР на 4 р. таборів суворого режиму.
Інкримінували К. розповсюдження книг О.Солженіцина, О.Зінов’єва, щоденникові записи, чернетки листів на захист А.Щаранського, Ю.ОРЛОВА та ін., усні висловлювання на політзаняттях (зокрема, що Україна може існувати й незалежно від СРСР). Карався в таборах ЖХ-385/3-5 у сел. Барашево (Мордовія), та таборах Пермської області ВС-389/37 і 35.
У розпал „перебудови“; у 1987 влада, розуміючи, що треба звільняти політв’язнів, все-таки вимагала від них заяв з проханням про помилування, тобто фактичного визнання вини за собою. Для цього в’язнів етапували в місця засудження і вели „бесіди“; на цей предмет. К. відмовився подавати таку заяву, тому в квітні 1987 його повернули з Лефортовської тюрми в табір.
Того ж року ПВР СРСР видала „Указ про амністію у зв’язку з 70-річчям Великої Жовтневої соціалістичної революції”;. За цим Указом К. скоротили наполовину решту терміну ув’язнення. 12.01.1988 він був звільнений.
Працював санітаром лікарні, помічником Голови Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України, Головою Правління Асоціації „За міжнаціональний мир і злагоду в Україні”;. З 1991 - член Демократичної партії України, з 1994 - голова секретаріату, заступник Голови ДемПУ. З 1994 р. - голова Київського товариства політв’язнів та жертв репресій.
Учасник серпневих 1991 р. подій у Москві на боці демократичних сил. Автор близько 50 публікацій у пресі на гуманітарні та правозахисні теми.
Дружина - Надія Михайлівна, донька Світлана 1972 р.н., онуки Оксана і Михайло. Зараз К. пенсіонер. Живе в Києві.
Бібліоґрафія:
I.
Спогади (слідство, суд, етап) - Визвольний шлях, № 10 (523), 1991. - С. 1254-1264; № 11 (524). - С. 1391-1401, № 12 (525). - С...
Ті самі дні (Про серпневі події в Москві). - ж. „Україна”;, №№ 22 і 23. - 1992; ж „Київ”;, №№ 11 і 12. - 1994.
Лефортово // Чорна книга України / Упор., ред. Ф. Зубанича. - К.: Просвіта, 1998. - С. 717-736.
Дякую тюрмі. Спогади і документи. - К.: Просвіта, 1998.—; 136 с.
Лист Григорія Куценка Іванові Губці // Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. - С. 600-604.
Прощай, московська зимо. - Київська весна / Упоряд. і ред. О.Шевченко. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. - С. 188-191.
Дякую тюрмі. К.: Вид. центр «Просвіта», 1998 - кн.. 2: Сходинки до свободи: Худож.-докум. оповідь. 2007. - 106 с. 8 арк. іл.. - Бібліогр.: с. 101-104.
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980-1985 рр. - 1985: 10-5.
Вести из СССР. Т. 3. 1985-1986.—; Мюнхен: Права человека.—; 1985, 17-2; Т. 4. 1987-1988.—; Мюнхен: Права человека.—; 1987, 7-1, 11/12-2.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. - Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”;, 2006. - C. 371-373. https://museum.khpg.org/1113913858
Рух опору в Україні: 1960 - 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 360-361; 2-е вид.: 2012 р. - С. 405-406.
Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. 2006. Останнє прочитання 10.08.2016.
