МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ВЕНІАМІНОВИЧ

 829819.04.2005

автор: Н.Марченко

(нар. 16.09.1947, Київ — п. 07.10.1984, тюремна лікарня м.Ленінґрад) 

Журналіст, есеїст, перекладач, учений-сходознавець, правозахисник, член УГГ з 1983 р. 

Закінчивши філфак Київського університету, з вересня 1970 М. працював у редакції ґазети „Літературна Україна“. Як літератор розпочинав перекладами з азербайджанської й польської мов, нарисами про українсько-азербайджанські літературні зв’язки.

За відмову співпрацювати з КДБ за Валерієм було встановлено нагляд, його статті для ґазети „За параваном ідейності“, „Страшний якийсь тягар“, „Київський діалог“ визнано антирядянськими і націоналістичними. 25 червня 1973 М. був заарештований.

Інкримінували згадані статті, аґітацію в усній та письмовій формі, читання і розповсюдження праці І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. 29.12.73 засуджений до 6 р. таборів суворого режиму та 2 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

Пройшовши застінки КДБ УРСР, камери-одиночки й камери зі стукачами, затяжні етапи, тюрми міст європейської частини СРСР аж до Уралу, штрафні ізолятори й тюремні лікарні з медичними працівниками-садистами, М. став стійким антирадянщиком.

„Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору - свідомість, що ярмо - нестерпне. Треба мені було самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися... Заперечення більшовизму для меня не відкриття, а форма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися... Вимога демократично розв’язати всі проблеми — єдина можливість для кожного українця-громадянина“ (з листа дідові, Урал, 1975, табір суворого режиму, уст. ВС- 389/35, ст. Всехсвятська Чусовського р-ну Пермської обл.).

Але піти з цього світу, не розповівши людям про бачене, не міг. Він став своєрідним табірним літописцем: збирав і нелеґально відсилав на волю інформацію про становище в’язнів, колективні й особисті заяви, нариси, есе, інтерв’ю. В неволі, у тому числі на засланні в селищі Саралжин Актюбинської обл. в Казахстані (липень 1979 — травень 1981), він переклав з анґлійської „Декларацію незалежности“ Томаса Джефферсона (1976), вірші Едґара Лі Мастера, Роберта Бернса, Дж. Гейнса, Батлера Ітса (1975-1976), „Силу обставин“ Сомерсета Моема (1980), „Маску червоної смерти“ Едґара По та ін.

У травні 1981 М. повернувся з заслання в Київ. Переслідуваний, гнаний, під недремним оком нагляду він протримався вдома 2 роки і 5 місяців. З великими труднощами, випадково влаштувався сторожем господарства зелених насаджень з мізерною зарплатою. Звертаючись із заявами до влади, він протестував проти беззаконння і сваволі, що панували в країні, писав про безправність колишніх політв’язнів, про нескінченні терміни репресій. І це при тому, що лікар попереджував тяжко хворого на нефрит М.: „В умовах ув’язнення ви приречені“.

1982 М. написав нарис „Гулак“ — про кирило-мефодіївця Миколу Гулака. Доля інтеліґента в умовах тоталітаризму давно хвилювала Валерія. Страждання привели М. до глибокої віри в Бога, до розуміння Його в собі, в людях, до розуміння духовности світу. Нарис „Там, у київських печерах“, написаний 198З, відбиває його власний світогляд. Тоді ж він узяв інтерв’ю з Борисом АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, з Надією СУРОВЦОВОЙ.

1982 з’явився наказ міністра освіти УРСР про посилення вивчення російської мови в школах України. М. відіслав його українській діаспорі з коментарем: „Надсилаю свіженький валуєвський указ...“

Світ почув М. Майже все ним написане оприлюднене за кордоном. За сміливість, чесную позицію журналіста він був прийнятий до європейського ПЕН-клубу.

21 жовтня 1983 перед М. відчинилися ворота КДБ — і зачинилися вже назавжди. Слідство тривало три місяці. Інкримінувалась йому та сама 62-а стаття, ч. ІІ: виготовлення і розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний і суспільний лад. Було приєднано справу діда — професора-історика Михайла Івановича Марченка, який пройшов сталінський ГУЛАГ з 22 червня 1941 до лютого 1944 і помер за рік до другого арешту внука.

13.03.83 Київський міський суд визнав М. особливо небезпечним рецидивістом і засудив його до 10 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Цей вирок для М. був фактично смертним...

02.04.84 М. взяли на етап — 55 діб по пересильних тюрмах, у столипінських вагонах, без скидок на хворобу. Його привезли в табір особливо суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., — помирати. З 27.05 до 20.08.84 він був у таборі, а потім, на активну вимогу світової громадськости звільнити журналіста, його етапували до тюремної лікарні в Перм, пізніше — в Ленінґрад. Медичне управління МВС СРСР дійшло висновку, що М. слід звільнити як невиліковно хворого, але КДБ чинив перешкоди цьому. М. помер приблизно 7 жовтня 1984 в тюремній лікарні ім. І.Ґааза в Ленінґраді. Ще декілька днів матері не віддавали тіло сина...
На Покрову, 14 жовтня 1984, його відспівали у церкві Св. Покрови в Києві і похова-ли на кладовищі в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну біля родичів – в оточенні друзів і кагебістів.

1991 р. реабілітований посмертно. Документ про реабілітацію надіслав матері той самий Г.Зубець, який послав його на смерть. 

Указом Президента від 8.11.2006 р. нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Бібліоґрафія:
I.
Листи до матері з неволі. Фундація ім.Олега Ольжича. – К.: 1994.— 500 с.
Творчість і життя. Упорядн. Н. Смужаниця-Марченко, Н. Кочан. – К.: Сфера, Дух і Літера, 2001, – 536 с.
Вірити – і тільки. – Дрогобич: Коло, 2005. – 72 с.
Валерій і Сандра: Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно. – К.: Смолос-кип, 2010. – 104 с.
II.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 34.— С. 32; 1976, вип. 39.— С. 12, 14, 15, 16, 18, 30, 68: вип. 40.— С. 91, 92: вип. 42.— С. 40, 43, 44-47, 55; 1977, вип. 47.— С. 103-106, 122; 1978, вип. 49.— С. 34; 1980, вип. 53.— С. 92, 101, 175; 1981, вип. 61.— С. 83, 84; 1982, вип. 62.— С. 154-156; 1983, вип. 63.— С. 96-97.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 4-30, 7-27, 8-27, 9-33, 10-29; 1981: 3, 4, 5, 6, 7; 1982: 2-45, 4-36, 5-39, 6-46, 9-36, 10-31; 1984: 1-13, 3-1, 4-31, 6-24, 6-25, 6-26, 6-27, 6-28, 9-7, 9-24, 9-31, 9-39, 10-2, 10-25, 10-46; 1985: 1-37, 2-50, 3-51, 3-43, 4-35, 7/8-41, 7/8-57, 9-40, 9-43.
Михайло Горинь. Приречений. Тип санґво-меланхолійний (Валерій Марченко). // За-палити свічу / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; Художн.-оформлювач Б.Є. Захаров – Харків: Права людини, 2009 р. – С. 147-150.
Євген Сверстюк. Свіча його віри. – газ. „Слово”, № 6. – 1990. – Березень; це ж: Блудні сини України. – К.: Знання, 1993. – С. 236-238.
Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР.— Вільнюс – Москва: Весть, 1992. – С. 24.
Віталій Коваль. За що?..: Валерій Марченко – спецкор „Літературної України”. – Літе-ратурна Україна, № 49 (4562). – 1993. – 9 грудня.
Інтерв’ю Н. М. Марченко 16.06.1998 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185524901&w
Надія Тисячна. Право на любов до життя. – Українське слово, ч. 42. – 2000. – 19 жов-тня.
Павло Проценко. Дорогою до свободи. – Україна молода, № 170 (1976). – 2002. – 17 вересня.
Інтерв’ю Н.М.Марченко 21.10 2002 р.
Ніна Міщанчук. Кращій з матерів. – Шлях перемоги, ч.6 (2594). – 2004. – 4 лютого.
Овсієнко В. Похорон Валерія Марченка // Його ж. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упоряд. автор; – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 327– 337. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121787953&w
Надія Романюк. Світ тримається на одержимих. – Дзеркало тижня, № 21 (549). – 2005. – 4 червня.
Владимир Крыловский. Хроника убийства. 26.03.2006. http://archive.khpg.org/index.php?id=1143522766&w
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 437–440. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113916697&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінке-вича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 412–414; 2-е вид.: 2012 р. – С. 462–465.
Семен Глузман. Соузник. // Известия в Украине, № 19 (748). – 2009, – 2 февраля; Освобождения нет. // Известия в Украине, № 20 (749). – 2009. – 6 февраля.
Глузман С.Ф. Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента – К.: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. – С. 171-190. http://blogs.pravda.com.ua/authors/matvienko/4fdb16a46fde6/

Ніна Марченко. Харківська правозахисна група. Останні додатки 11.08.2016.
.