ТАНЮК ЛЕСЬ СТЕПАНОВИЧ

 1239920.04.2005

автор: Текст написав Л.Танюк. Червень 1998 р

ТАНЮК ЛЕСЬ (ЛЕОНІД) СТЕПАНОВИЧ (нар. 08.07.1938 р., м. Київ – п. 18.03.2016, м. Київ)

Режисер, організатор Клубу творчої молоді, мистецтвознавець, перекладач, гро-мадський і політичний діяч.

Народився в родині вчителів. Дитинство провів з батьками в концтаборі в Німеччи-ні. Після повернення родині не дозволили жити в Києві, і Танюки переїжджають на бать-ківщину батька, у м. Луцьк Волинської обл. Тут Т. закінчує школу, працює ливарником-формувальником на заводі, потім він студент культпросвіттехнікуму й актор обласного театру драми. Вищу освіту одержав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого за фахом “режисер театру і кіно” (курс Мар’яна Крушельницького).

У 1959-1960 Т. став одним із засновників Клубу Творчої Молоді (КТМ) у Києві – основного об’єднання українських шістдесятників, обраний першим президентом Клубу. У КТМ діяли секції: літературна, театральна, кіно, образотворчого мистецтва, архітектур-на, музична, джаз-група й ін.. У КТМ було біля 900 осіб, разом з реґіональними відділен-нями – до 2 тисяч, у тому числі Іван СВІТЛИЧНИЙ, Алла ГОРСЬКА, Іван ДРАЧ, Віктор Зарецкий, Володимир Загоруйко, В’ячеслав ЧОРНОВІЛ, Людмила Семикіна, Ірина Жи-ленко, Борис Нечерда, Сергій Параджанов, Леонід Череватенко, Леонід Грабовський, Сергій БІЛОКІНЬ, Неллі Корнієнко, Євген СВЕРСТЮК, Юрій БАДЗЬО, Василь СТУС, Василь СИМОНЕНКО та ін. Крім художньої інтеліґенції, у роботі КТМ активно брали участь учені, молодь НДІ, інженери, учителі (серед найвідоміших – кібернетик Олександр Клушин, математик Леонід ПЛЮЩ, доктор наук Генріх Дворко). Великий інтерес і резо-нанс викликали вечори пам’яті Тараса Шевченко, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Кур-баса, Миколи Куліша, сучасної поезії – від Василя СИМОНЕНКА до Ліни КОСТЕНКО, Миколи Вінграновського. У КТМ реґулярно влаштовували читання рефератів про твор-чість репресованих авторів – М.Хвильового, Гр. Косинки, М.Куліша, художників А.Петрицкого, В.Меллера, М.Бойчука, діячів епохи “Розстріляного відродження”.

Дуже скоро з’ясувалося, що діяльність КТМ виходить за офіційні межі, що виставки, обговорення, туристичні поїздки з метою вивчення і фіксації архітектурних та історичних пам’ятників України, поетичні вечори, театральні спектаклі (Бертольд Брехт і Микола Ку-ліш у постановці Т.), кінофільми (наприклад, “Тіні забутих предків” С.Параджанова – Ю. Іллєнка і “Криниця для спраглих” І.ДРАЧА), опубліковані статті і книги мають відверто протестний антитоталітарний характер. Діяльність КТМ підтримали М.Рильський, П.Тичина, М.Бажан, М.Стельмах, Гр. КОЧУР, провідні українські художники й компози-тори. Таке єднання поколінь посилило напругу навколо КТМ.

У 1962 КТМ подав владі список церков та інших історичних пам’ятників, яким за-грожує знищення, – з вимогою вжити відповідних заходів. У тому ж році група членів Клубу під керівництвом Т. їздила на Соловки і зібрала там матеріали про репресії україн-ської інтеліґенції. Восени 1962 в КТМ була створена комісія, до якої увійшли Т., А.ГОРСЬКА та В.СИМОНЕНКО, – для перевірки даних про масові поховання жертв ста-лінських репресій у районі Броварів (тепер – Биківня під Києвом). Перше, що вони поба-чили, приїхавши на місце, – дітей, які грали у футбол дитячим черепом, у потилиці якого був отвір від кулі. За результатами опитування місцевих жителів був складений Мемора-ндум, спрямований владі, – з вимогою розслідувати події 30-х років, пов’язані з розстріла-ми в Биківні, з похованнями жертв репресій на схилах біля Жовтневого Палацу культури, на Лук’янівському цвинтарі.

Може, цим КТМ остаточно переступив межу дозволеного. Почався тиск на Клуб. Т. зняли з керівництва КТМ, але, хоча офіційно президентом був обраний В.Зарецький, Т. продовжував фактично керувати Клубом до його остаточного закриття наприкінці 1964.
У ці роки Т. багато їздив по Україні. Ставив спектаклі в Одесі, Львові, Києві, Харко-ві (пізніше заборонені і зняті з репертуару). У багатьох містах з ініціативи Т. виникли клу-би, схожі на київський.

1965 р. через переслідування з боку влади Т. змушений був виїхати до Москви, де працював до 1986 у ЦДТ і МХАТі, Театрі ім. Станіславського, Театрі ім. Маяковського – в Охлопкова, Завадського, Єфремова. У його творчому доробку – понад 50 спектаклів, кі-лька телекінофільмів, книги про Крушельницького, Курбаса, збірка віршів “Сповідь”, де-сятки перекладів – із Шекспіра, Аполлінера, Гейне, Тагора, Піранделло, Брехта, моноґра-фія Гордона Крега, романи Джойса Кері і Ж. Кесселя, п’єси драматургів народів СРСР, Польщі, Болгарії, НДР.
У 1986, через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідкіля його після вдалих спектаклів і серії протестних театральних вечорів з ініціативи Київського міськкому КПУ звільняють “за невідповідність посаді” без права працювати в театрах.

Член трьох творчих спілок – Театральної, Кінематоґрафічної та Спілки Театральних Діячів України. З 1992 – Голова останнього.

У березні 1990 обраний депутатом Верховної Ради України. Член Президії Верховної Ради, Голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ в 1991. Голова Народної Ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І.Юхновского (1992-1993). У 1988-1989 – член Робочої Колеґії Всесоюзного “Меморіалу” в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського “Меморіалу” імені В.Стуса, у 1993 – 2014 його голова. У 1995 очолив Всеукраїнський Комітет з підготовки суду над КПУ “Нюрнберґ-2”, а в 1996 став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України.
 Т. – народний депутат України І – V скликань, голова Комітету з питань культури і духовності (2002-2006), член Президії Центрального Проводу НРУ, заступник Голови НРУ, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Харківського Інституту культури, керівник акторського і режисерського курсів у Київському театральному інституті ім. І.Карпенка-Карого, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992).

Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, театру, літератури, соціології й по-літики. Сценарист фільму “Голод-33”, автор 12 телефільмів про репресованих діячів куль-тури “Розстріляне відродження”.

Видавав твори в 60 томах, що включають, зокрема, щоденники, які охоплюють від 1956 р. донині. Це історія радянського і пострадянського життя без гриму і ретуші, цінне джерело інформації про становлення і розвиток шістдесятництва.

Нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня (07.1998) і IV ступеня (03.2005).

Бібліоґрафія:
I.
Сповідь: Поезії. – К.: Молодь, 1968. – 46 с.
Марьян Крушельницкий: Монография. – М.: Сов. Искусство, 1974. – 226 с.
Хроніка опору: Документи про ГКЧП / Упор. Л.Танюк. – К.: Вік, Дніпро, 1991. – 455 с.
Монологи (театр, культура, політика). – Харків: Фоліо, 1994. – 383 с.
Хто з’їв моє м’ясо?: Кримінальна хроніка...: Документи, статті, виступи – Дрогобич: Відродження, 1994. – 432 с.
Танюк. Парастас: Художньо-публіцистичний твір (Іван Світличний, Алла Горська, Володимир Глухий, Мар’ян Крушельницький). – К.: Сфера, 1998. – 146 с.
„Вітру не буде – треба гребти руками”. Бібліографічний нарис. – К.: Альтерпрес. – 2003. – 152 с.
Слово. Театр. Життя. Вибране в 3-х томах. Т. 1. – Слово. – К.: Альтерпрес, 2003. – 832 с.; Т.2. – Театр. – 2003. – 820 с.; Т.3. – Життя. – 2003. – 828 с.
Лінія життя (З щоденників). У 2 т. : Т 1: 1964-1970 / Харків: Фоліо, – 2004. – 557 с.; Т.2: 1971-1980. – 2004. – 558 с.
II.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 19-21, 196.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 142, 171, 186, 266.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахис-на група; „Права людини”, 2006. – C. 767–770. http://archive.khpg.org/index.php?id=1114000538
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зі-нкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 640–642; 2-е вид.: 2012 р., – С. 724–726.

Лесь Танюк. Харківська правозахисна група. Червень 1998. Останнє прочитання 25.07.2016.

Портрет Леся Танюка роботи Алли Горської. Поч.60-х рр