ВОЛИНЕЦЬ МИХТОДЬ ІВАНОВИЧ

 619110.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

(нар. 3.03.1926, с. Іванівка (тепер Травневе) Коростишівського р-ну Житомирської обл.)

Лідер національно-патріотичної підпільної організації «Спілка вільної української молоді», письменник, просвітянин.  

З селянської родини. Початкову школу закінчив у рідному селі, семирічну в сусідній Березівці. Перед війною один рік навчався в Коростишіівській педагогічній школі ім. І.Франка. Брав участь в антифашистському підпіллі, яке перешкоджало вивозити людей на роботу в Німеччину, било машини, молотарки, трактори, щоб не допустити вивезення хліба в Німеччину, псувало військовий кабель Київ – Житомир,  під час воєнних дій обстрілювало німецькі машини.

Усе дитинство і юність В. провів з книжкою. Читав українські газети, які виходили за німецької окупації. Послав вірші до газети «Волинь», мав позитивну відповідь від Уласа Самчука. Один вірш був опублікований.

З поверненням Радянської армії від січня до березня 1944 р. працював секретарем сільської ради і бухгалтером колгоспу.

3.04.1944 р. призваний до Радянської армії: учбовий полк у Казані, потім на ст. Інза Ульяновської обл.. З вересня 1944 р. служив на Львівщині, у р-ні м. Бібрка, де заготовляв дрова та фураж, охороняв дороги від повстанців. Набачився страждань місцевого населення від нових окупантів. Вразила картина, бачена на початку березня 1945 р.: в хаті лежить на ліжку вбита напівроздягнена жінка, залита кров'ю. У колисці дитина з сокирою в голові. З-під ліжка витягують забиту дівчинку років семи. У присутності заздалегідь привезених журналістів капітан пояснює: "Вот это бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии защищать Родину".

Після цього В. сказав друзям: "Хлопці, що служити таким катам – то це й на нас паде кров отих дітей". Не здогадалися прилучитися до підпілля ОУН, яке діяло поруч, – створили свою "Спілку вільної української молоді". Перші члени – Михайло Чекерес із Кіровоградщини, Василь Миронюк з Тернопільщини, потім Леонід Пілат з Донбасу. У березні 1945 В. склав програму і статут організації. Зберігав їх  разом з заявами в штабі, де працював у секретній частині. До листопада в організації було вже 14 осіб. З переформуванням частини юнаки виявилися в різних місцях, але продовжували діяти за принципом «трійок». Метою організації було: 1) здобути незалежність України. При цьому покликалися на ст. 72 Конституції СРСР та ст. 69 Конституції УРСР; 2) пропаганда й агітація серед української молоді. Її вели усно, писали листи на адреси, взяті з довідників, з газет. На незареєстрованій машинці друкували листівки; 3) досконале вивчення українцями озброєння Радянської армії для майбутньої боротьби та розбудови українських військ; 4) дезорганізація роботи органів СМЕРШу (засилали туди своїх людей, щоб вивідувати її наміри і «стукачів»).

З червня 1946 В. служить на ст. Зимня Вода підо Львовом. Бере участь у роботі літературної студії при журналі «Радянський Львів», де була опублікована добірка його віршів, схвалених Максимом Рильським. Ще в 1945 р. один вірш був надрукований у газеті "Молодь України".

Восени 1946 р. В. переведений у Московський військовий округ – Гороховецькі арттабори, а пізніше на ст.  «Правда». 1947-49 рр. закінчив німецьке відділення Державних центральних курсів заочного вивчення іноземних мов «ИН-ЯЗ», 1950 поступив ще й на англійське. У кінці 1946 організував відмову батальйону зв'язку від неякісної їжі. У зв'язку зі втечею члена організації Петра Вознюка, якому В. підробив документ на відпустку, щоб відвіз та заховав архів організації, переводиться у Владимир. Відбувся гауптвахтою.

"Спілка вільної української молоді"  діяла далі. Зокрема, В. перевербовував на свій бік агентів СМЕРШу, викрив Віктора Погружальського (насправді Віталій  Погуржальський) – це він згодом, 24.05.1964 р., підпалив відділ стародруків і рукописів ЦНБ в Києві. (Див. “З приводу процесу над Погружальським”).

За два дні до демобілізації, 3.04.1950, В. заарештований. Перші допити у Владимирській тюрмі нічого не дали. Етапований у Москву на «Луб'янку», потім переведений у «Лефортово», в «Бутирку». Ні В., ні заарештований Іван Зеліско (з Буковини) нікого не видали, їх навіть судили окремо.

7.02.1951 р. В. заочно засуджений Особливою нарадою (ОСО) за  ст.ст. 58-1-б, 58-10 ч. 1 та 58-11 КК РСФРС на 25 р. ув'язнення у виправно-трудових таборах. Перед тим півтора місяця тримали в камері смертників у «Лефортово». Звинувачений у створенні антирадянської націоналістичної організації, написанні її статуту, програми та звернень до української молоді та українців, які служать у Радянській армії.

На початку березня 1951 р. В. вивезений етапом у Тайшет. У колонії 019 на Чуні працював на деревообробному комбінаті (ДОК). Тут подружився з письменниками Яковом Майстренком та Іваном Гришиним-Грищуком, близько зійшовся з сином ґенерала Української Галицької Армії (УГА) Тарнавського Мироном, з вояками УПА. Коли дійшли чутки про Кенґірське та Норильське повстання, почали готуватися до повстання і на Чуні. Щоб налагодити зв'язок із сусідніми зонами, В. перевівся на "чорну біржу", куди приходили вагони й машини з лісом. Там листовно познайомився з Марією Мариняк з зони 030, ув'язненою 1946 р. на 10 р. за співпрацю з УПА.

Актуальність повстання відпала у зв'язку зі смертю Сталіна. Та оскільки перші амністії не торкалися політв'язнів, В., Леонід Котенко та Анатолій Куралін в липні 1954 р. втекли, але через три доби були піймані та відправлені в тюрму м. Тайшет. 25.08.1954 р. виїзна сесія Іркутського обласного суду за ст.82 ч. 1 КК РРФСР додала їм по 3 р. Їх відправили на штрафну 43-ю зону Озерлагу під м. Братськ будувати станцію Анзьоба. Від роботи відмовилися. Цю зону заповнювали іноземними підданими. В. вислухав розповіді колишнього члена уряду Забайкальської Народної Республіки Павла Яхна, який згодом у Харбіні завідував українською "Просвітою", професора Миколи Одинця – радника імператора Маньчжурії Пу Ї.

Переведений у колонію 06, де працював на цегельні. В. був у близьких стосунках з Іваном Долішнім – Жидачівським надрайонним ОУН. Організовували акції непокори, викривали донощиків. Колонію закрили як нерентабельну, в'язнів перекинули на той самий ДОК у Чуну.

Державна комісія з перегляду справ політв'язнів, яка почала працювати з червня 1956 р., не звільнила В., хоча всі справи ОСО були опротестовані Ґенеральною прокуратурою. На початку жовтня 1956 р. його викликали на переслідство на «Луб’янку». Військовий трибунал Московського гарнізону 16.05.1957 р. переглянув справу В. і виніс новий вирок за ст. 58-10, ч. 1 КК РСФСР: 8 р. виправно-трудових таборів та позбавлення прав на 3 р. (ст. 31). Цим вироком також поглиналася невідбута частина вироку Іркутського облсуду від 25.08.1954 р. Оскільки початок терміну рахувався від першого арешту 3.04.1950 р., то зі врахуванням «заліків» це означало звільнення.

22.06.1957 р. (довідка тюрми КГБ при Раді Міністрів СРСР про звільнення датована 21.06.1957 р.) В. вийшов з дерев'яним зеківським чемоданом за ворота Луб'янської тюрми, з труднощами взяв квиток на Київ. Зійшов на Хуторі Михайлівському, став на коліна і поцілував рідну землю. 

У рідному селі не прописували, доки не подав заяву: "Прошу видати паспорт у зв'язку з виїздом за межі Європейської частини СРСР". Поїхав з ним у м. Осинники Кемеровської обл., де одружився з Марією Мариняк – до того з нею, ніби як із «двоюрідною сестрою», яка вже вийшла була на заслання, мав лише одне побачення 4.07.1955 р. в присутності наглядачів.

Працював на шахті, 1959 р. закінчив з золотою медаллю 10-й клас вечірньої школи, вступив до Кемеровського філіалу Всесоюзного заочного фінансово-економічного інституту, який закінчив 1964. Працював ремонтником у шахті, згодом черговим електрослюсарем, десятником на лісоскладі, економістом шахтоуправління.

 Не бажаючи віддавати сина Данила (1958 р.н.) в російську школу, у вересні 1964 р. сім’я переїхала в с. Іванівка. У пошуках роботи об'їздив пів-України: відмовляли, як тільки скаже, звідки повернувся. Нарешті по знайомству влаштувався бухгалтером-ревізором у Коростишівській районній  "Сільгосптехніці", 1965 р. одержав кімнату в гуртожитку в Коростишеві, згодом квартиру. З посади головного бухгалтера в листопаді 1966 р. перейшов у "Міжколгоспбуд" плановиком, а з 1967 працював начальником планово-виробничого відділу.  1967 р. народилася дочка Галина. 1971 спіткало горе: потрапив під машину і загинув 8-річний син Ігор.

Усе життя В. писав вірші і щоденники. Дописування до газет стало пробним каменем: перші після звільнення вірші опублікувала обласна газета "Радянська Житомирщина". Були захоплені відгуки, запрошення до літстудії при газеті, але після окрику з КГБ – як одрізало. Районна ж газета "Ленінським шляхом" опублікувала сотні віршів, гуморесок, статей. Були публікації в журналі "Україна". 

З окупацією Афганістану посилилися репресії проти інакодумців. У липні 1980 р. в  с. Студениця Коростишівського р-ну органи КГБ заарештували вчителя й перекладача з французької Ю.Залету, з яким В. був знайомий. 6 і 7.08.1980 р. за санкцією прокурора "с целью изъятия рукописей Залеты Юрия Ивановича" був проведений обшук у помешканні В., але вилучили рукописи та щоденники господаря – 46 зошитів, списаних за 25 років, починаючи з Озерлагу!

11.09.1980 р. проти В. порушено справу за ст. 187-І КК УРСР («Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад»). Заарештований 19.09. Звинувачення найпримітивніші: говорив, що спортсмени Білоусова і Протопопов, артисти Растропович і Вишневська втекли з СРСР, бо їм тут було погано. Говорив про війну в Афганістані. Передав у США, що в Коростишеві обвалився міст. Головне ж – що вів щоденник. Спочатку справу вів слідчий прокуратури Ніколай Обельченко, він передав її слідчому Анатолію Шелепі, який ознайомившись зі справою, відмовився її вести. Довів справу до суду Юрій Кулик, який згодом повісився. 

14.11.1980 р. Житомирський обласний суд під головуванням Білецького С.М. з участю прокурора Савченка присудив В. 3 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Відбував покарання в таборі суворого режиму ЯЮ-309/73 у с. Райки Бердичівського р-ну Житомирської обл. Працював у бухгалтерії – виписував накладні на продукцію. У нього були вилучені записи, влаштовувалися примітивні провокації. Хоч ніяких заяв не писав, та щоб позбутися «наклепника», адміністрація через суд у грудні 1981 р. спровадила В. на поселення.

Етап тривав до лютого 1981: Харків – Казань – Солікамськ – Нироб Пермської обл.

Колонія-поселення – це колишній табір, тільки без колючого дроту. У бараках повно тарганів і блощиць. В. грів воду на лісоповалі, потім його поставили приймати ліс. «Блатні» вимагали приписок, то він покинув таку роботу. Збирав піхтову лапку і варив олію, яку розбазарювало начальство. Там «закінчив два курси академії МВД» – писав контрольні роботи капітанові-заочникові. Це полегшувало йому режим: можна було ходити виселком, користуватися бібліотекою.

19.09.1983 р. одержав документи про звільнення, наступного дня вилетів додому.

На роботу в Коростишеві ніде не приймали. Нарешті начальник районного КГБ влаштував В. бухгалтером на ремзаводі, згодом він працював економістом, майстром з капітального ремонту. 3.03.1986 р., коли виповнилося 60 р., вийшов на пенсію. 

Коли В. був у неволі, дружині на дверях писали "бандеровка". Коли повернувся – підсилали сусідів підслуховувати або відлякували їх, поширюючи чутки, що у Волинців поставлені "жучки". Вкидали в поштову скриньку погрози: зображення черепа зі схрещеними кістками.

З настанням «перебудови» В. вів активну просвітницьку, громадську і політичну роботу. 1989 р. заснував у Коростишеві Асоціацію дослідників голодомору, учасник двох міжнародних її симпозіумів, опублікував свої спогади про голод 1933 р., організував виступи інших очевидців. Він член-засновник Української Республіканської партії, "Просвіти" та Всеукраїнського об'єднання ветеранів у районі. Провів багато зустрічей, лекцій, уроків, має сотні публікацій. Перша книжка вийшла 1999 р.. Працює над кількатомними спогадами, які охоплюють період від заснування с. Іванівка донині – як сприймалися історичні події народом.

1991 р. реабілітований Військовою комісією Верховного Суду Російської Федерації та відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».  

З жовтня 2002 р. В. живе з дружиною Марією Мариняк у м. Ворзель під Києвом.

Бібліоґрафія:

І.

Волинець Михтодь Іванович [Про голод] // 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л.Б.Коваленко, В.А. Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 270 – 274.
Методій Волинець. Повість про моє лихоліття. Фрагменти. – ж. „Зона”, № 2, 1992. – С. 180 – 190.
М.Волинець. СВУМ – як подих весни. – Слово Просвіти, 1995. – № 1 (15).
Михтодь Волинець. Мою медаль дарую Морозові. – Народна газета, ч. 11, 1995. – Березень.
Михтодь Волинець. Живу на вулиці Бандитській. – За вільну Україну (Львів), 1996. – 10 серпня; те ж: Українське слово (Київ). – 1996. – 24 жовтня.
Михтодь Волинець. Чому мене згадав Улас Самчук? – Українське слово, ч. 32, 1996. – 15 серпня.
Михтодь Волинець. Не вертайтесь, літа мої...: Вірші. – Житомир: АСА, 1999. – 96 с.
Інтерв'ю з М. Волинцем 4.06.2001 http://archive.khpg.org/index.php?id=1121169126&w
Волинець М.І. Репортаж з пащі конвойного пса / Харківська правозахисна група; Худож-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – 128 с.
Відповіді на анкету 6.11.2006. http://archive.khpg.org/index.php?id=1162823504&w
Волинець Михтодь. Село на нашій Україні. Том 1.– Харків: Права людини, 2006. – 448 с.
Волинець Михтодь. Я бачив пекло на землі. Том 1. Село на нашій Україні. – Видавець ПП Пасічник М.П., 2008. – 584 с.; Том 2. Серед блискавиць і громів.– 2008. –280 с.; Книга 3. Невільний найманець. – 2008 – 488 с.; Книга 4. Мої сталінські університети. – 2009. – 464 с.; Книга 5. Чорна тайжина. – 2009. – 280 с.; Книга 6. На нашій – не своїй землі. – 2010. – 312 с.; Том 7. Репортаж з пащі конвойного пса. – 2009. – 464 с.; Я бачив пекло на землі. Книга 8. Досвітні вогні. – 2010. – 364 с.
ІІ.
Микола Черненко. Дисидент з провінції. «Його піймали в лісі на сосні. Передавав до Америки щось дуже секретне...» (Уривки зі щоденників М.Волинця) – Україна молода, 1996. – 20 березня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 111–116. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121003090&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 122–123; 2-е вид.: 2012 р., – С. 135–136.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 30.12. 2002 р. Останнє прочитання 4.08.2016.

.

 Поділитися
MENU