МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ВЕНІАМІНОВИЧ

 690319.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Василь ОВСІЄНКО

ПОХОРОН ВАЛЕРІЯ МАРЧЕНКА

 

13 березня 1984 року Київський міський суд під головуванням Зубця Григорія Івановича (тоді він був заступником голови Київського міського суду, а нині – він член Вищої Ради Юстиції!), визнав Валерія Марченка особливо небезпечним рецидивістом і засудив його до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Цей вирок для Марченка став фактично смертним, бо він мав нефрит, і суд це добре знав.

2 квітня взяли його з Київського СІЗО на етап. 55 діб по пересильних тюрмах, у столипінських вагонах… Слідом, невідь як довідуючись про страсний шлях сина, зегзицею летіла його Мати Ніна Михайлівна. 27 травня привезли його в табір особливо суворого режиму ВС-389/36 у селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

Мені там довелося побачити Валерія лише двічі. Один раз його виводили на прогулянку в дворик, а я в своїй робочій камері притиснувся до шибки. Моросило. Валерій був у довгому смугастому бушлаті. Обличчя я й не побачив. Коли наглядач пішов по інших вיязнів, я швиденько гукнув Валерія через кватирку (дворики прямо під вікном), привітався і сказав, що трошечки памיятаю його з університету, як він одного разу дуже круто виступив на гуртку української мови, який вела доцент Тетяна Кирилівна Молодід. Валерій мене навряд чи памיятав, адже я йшов на два курси за ним, та й він більшість часу проводив у Баку, де вивчав азербайджанську філологію.

Довго говорити нам не можна було, щоб і його не наразити на покарання.

Другого разу я побачив Валерія, коли нашу 17-у і його 19-у камери разом вивели до великої кімнати в кіно. Таке свято було “положено” раз на місяць. З Валерієм сидів Михайло Горинь, Іван Кандиба та Леонід Бородін, він і показував кіно. Вיязні однієї камери сідали по один бік, другої – по другий. Розмовляти нам не дозволялося. Я таки подав руку Валерієві. Його рука була худа, холодна, волога і тремтяча. І весь він був неймовірно худий, а намагався усміхатися. Болісною такою усмішкою. Коли ми повернулися в свою камеру, Вікторас Пяткус сказав: “Это уже не жилец”.

У Кучино Валерій пробув усього місяців два. Його, як і всіх, виводили на роботу “крутити шнури”. Потім повезли до тюремної лікарні в Перм, і ми про нього більше нічого не чули. Десь геть восени кагебіст Ченцов зайшов до нашої робочої камери (були там Лукיяненко і Пяткус), і з ноткою щирости сказав, що Марченко, на жаль, помер. Я впалим голосом перепитав, де і коли. Ченцов відповів, що в Ленінґраді, у всесоюзній лікарні МВС імені Івана Ґааза. А коли – він, мовляв, не знає. Зумисне не сказав, бо знав, що ми вшановуємо померлих триденним мовчанням 39 – 41 доби і постом 40-ї доби.

Левко Лукיяненко запропонував ушанувати Марченка 10 грудня, у День прав людини.

Згодом я був у 19-й камері з Михайлом Горинем, то він розповідав, як тяжко страждав Валерій, але ніколи не нарікав на долю. Драму свою не афішував, але й не бадьорився лукаво. Повторював: “Голубе сизий, молитися треба”. А молився він натхненно: так заглиблювався в молитву, що не чув і не бачив нікого навколо. Коли хтось звертався до нього, то спокійно зауважував: “Вибачте”. І продовжував. Коли приносили чайник води, він, після того, як усі набрали собі, намочував простирадло і голий обгортався ним: так через шкіру виводив шлаки, що вже не виділялися природним способом. Коли викручував простирадло, то стікала рідина, біла, як молоко.

Звільнившись 21 серпня 1988 року, я часто їздив до Києва. Микола Горбаль запросив мене на Покрову, в четверну річницю поховання Валерія, приїхати на його могилу в село Гатне під Києвом. Є знімок: Семен Ґлузман, я зі ще зовсім коротким волоссям, Іван Сокульський, Микола Горбаль, Йосиф Зісельс, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк, Євген Сверстюк біля білого його хреста.

Уже тоді існував портрет його роботи моєї небоги Люди Голубчик (вона бачилася з Валерієм усього раз). Там, зокрема, зображено білий хрест і падає яблучко. Йому дуже треба було того яблучка, і мати просила прийняти передачу самими яблуками – “Не положено”. Тепер та картина у Ніни Михайлівни, і вона дуже любить її.

Доки є живі учасники того похорону, щороку вони збираються на могилі Валерія Марченка і згадують. Я декого записав.

 

З розмов біля могили В.Марченка 14 жовтня 2002 року.

Давиденко Валентина Гнатівна, вчителька української мови Гатнянської школи. Я пам’ятаю цей день так. Голова сільради перед цим не давала могилку копати. У нас у хаті зібралося багато людей, чекали, що ж робити. Коли вона влітає: «Що ж ви сидите! Треба ж швидше копати яму, бо вже Валерію правлять у церкві!». Я знайшла багато людей. Наші чоловіки пішли копати яму. А я пішла додому, бо в мене чоловік був хворий, йому якраз вирізали ґланди. Мама чогось пішла від хати, а в мене ж двоє маленьких дітей – 1980 і 1981 року. Сиджу я з дітьми. Під’їжджає автобус. Я вскочила в нього, подивилась, поцілувала Ніну Михайлівну та йду назад, бо мені треба дітей доглядати. Коли, на щастя, повертається моя свекруха. Кажу: «Ідіть до дітей, а я піду на похорон». Прибігла я. Було там дуже багато не знайомих мені людей. Пам’ятаю, почав хтось говорити: «Поховаймо Валерія. Блаженні гнані за правду». А тут поруч мене хтось каже: «Почалося». Але промовець затих. Поховали мовчки, ніякого мітингу не було. А їх же – стільки тих кагебістів було! Моя мама каже до одного: «Це ти, Петре?». Чую, хтось каже: «Та вони його й мертвого бояться». Люди в селі говорили, що було на похороні дуже багато машин. Це тільки з КГБ. Наших селян було менше, ніж кагебістів.

Марченко Анатолій Васильович, двоюрідний брат Ніни Михайлівни Марченко. Я був на похороні. Кагебісти стояли отам на розі з машинами. Усі вони в капелюхах, у плащах. Усі стандартні здоров’яки з отакими фізіономіями.

Коли я приїхав до родичів, де збиралися, щоб яму копати, то голова сільради сказала, що приїхав полковник із КГБ і наказав швидко викопати яму. Якнайшвидше, бо в церкві вже відспівують, зараз його привезуть, а ви ще ями не викопали, давайте чимпошвидше. Ну, вона злякалася: «Хто мені покаже місце і хто буде керувати?» Кажу: «Я буду керувати, а ви дайте мені копачів». Вона каже: «В мене є п’яниці, які в боргу передо мною».

Тільки ми почали копати, як вони сюди приїхали. Стали купою за метрів 20. Коло десятка їх. Спостерігали, як копаємо. А я нагорі стояв. Вони фотоґрафували, коли ми копали яму. Особливо мене. Проходив один і два рази мене ліктями зачіпав. Я змовчав. Це вони провокували на конфлікт. Усе обійшлося. Коли почали хоронити, вони кажуть: «Зараз почнеться». “Почнеться” – це вроді мітингу чи щось такого. Але нічого не було, все обійшлося спокійно.

Коли похоронили, засипали яму, то вони з усіх сторін ходили і фотоґрафували.

А потім моя сестра, яка разом з головою сільради працювала, сказала (від голови дізналася), що цей полковник наказав їй: «Составте список усіх Марченків до п’ятого покоління і дайте мені». Так, мабуть, накипіли їм на душі Марченки, що вони ладні їх усіх знищити. Навіть фашисти, які вимагали списки комуністів, нищили тільки сімיю комуніста. А ці – до п’ятого покоління. Не знаю, чи вона дала список чи ні.

В.О. А як прізвище голови?

А.Марченко. Теж Марченко, Галина Петрівна. Вона замужем за Марченком.

В.О. То мала й себе записувати до того “чорного списку”?

А.Марченко. Вони теж далекі родичі.

Марченко Ніна Михайлівна. Євген Олександрович сказав мені: «Ну що, Ніно Михайлівно, будемо Валерія поминати. Треба щось сказати». Я кажу: «Ну, ви бачите, що робиться навколо? Не говоріть, не зосереджуйте на собі увагу». Бо він же сам щойно повернувся з заслання. Але він не витримав, сказав.

Євген Сверстюк. Ми говорили в Покровській церкві зі священиком, та він відмовився прийти на могилу. Сказав: «Ми відспівали в церкві, а далі не підемо». Він був дуже наляканий. І не знав, з ким говорить. Атмосфера була така важка, такий був переляк, що навіть Ірина Ґлузман, яка завжди була одважна, сказала: «Нічого не треба говорити». Настільки було очевидно, що все це під ковпаком КГБ.

Ми прийшли на край цвинтаря. Це була остання яма. Далі могил не було. Дув дуже різкий вітер. Він задував свічки. Наші свічки не горіли, ми їх знову мовчки запалювали. І тоді я сказав: «Блаженні гнані за правду» і проказав «Отче наш». А потім слова Лесі Українки:

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона.

Путь на Голгофу величніша, ніж хід тріумфальний.

Так воно було завжди. Так воно буде довіку,

Поки житимуть люди і поки ростимуть терни.

Я зараз неточно цитую. А тоді я цитував точно.

Навпроти нас насувається якась юрба людей. Звичайно, ми собі думали, що то йдуть переодягнені кагебісти. Ми не уявляли, що буде далі. Я зрозумів, що вони мають припинити нашу розмову. Але, власне кажучи, ніякої програми в нас більше й не було. Залишалося лише пару хвилин, за які я проказав «Отче наш». Наша розмова припинилася ще до того, як вони прийшли. Був тільки «Отче наш» і слова Лесі Українки. Було лише це. І ті люди якось ніяково зупинилися. Згодом виявилося, що це були представники сільської влади, яким було доручено виконати наказ КГБ, “щоби нічого не було”. Вони не встигли нічого зробити. Ми і їх виручили, бо вони не хотіли робити того, що їм наказали. І ми теж не хотіли конфлікту. Ми хотіли сказати над могилою лише ті слова, які належалося сказати. Ми тихо засипали могилу і розійшлися. І ті люди потихеньку розійшлися.

Марченко Н.М. На могилу поклали дуже багато квітів. Вінків не було, але дуже багато квітів. Потім говорили, що коли ми розійшлися, то два кагебісти зайшли за огорожу (тут була огорожа моїм батькам, а Валерія поховали поза огорожею), скинули шапки (у них були ондатрові шапки – це їхня уніформа), поправили квіти, оглянули все. Портрет Валерія був не цей, а інший. Поправили портрет, поправили квіти й пішли. Могилу вони більше не чіпали. Але продовжували підслуховувати.

Марченко Алла Михайлівна, тітка Валерія. Приходили ми на 40 днів і пізніше. Те, що ми клали на могилу, зникало. Був з колючого глоду вінок – зник. Калина зникала.

Є.Сверстюк. “Националистический кустарник”, як писали в доносах на Володимира Косовського, коли він висадив калину біля музею Кирила Стеценка у Веприку.

Марченко Н.М. Тоді всі були особливо збуджені. О четвертій годині ранку вже всі стояли в аеропорту Бориспіль. Лісові були, Пронюк був.

Є.Сверстюк. Усі зеки були. Знаєте, найважливіше те, що абсолютно заборонене. Коли ми приїхали в Покровську церкву, де інструктований священик одразу відправив молебень, то це не мало ніякого значення. Ми відчували, що це заплановано. Йому велено відправити молебень, поки ще нема людей. Але все почалося після того, коли священик відійшов, виконавши свої офіційні функції. Залишилася труна, залишилися люди і залишилася почесна варта – майже почесна варта біля труни. І тут вони нічого не могли зробити. Усе пішло поза планом. Вони розгубилися. Вони кинулися за водієм автобуса, а ми сказали водієві приїхати о 14-й годині. А щойно 10-а. Посеред церкви, стоїть труна, стоїть почесна варта… Справді, кращого похорону, ніж тоді, на свято Покрови, в присутності такої кількості народу, не можна було собі навіть вимолити, не можна було і придумати.

Марченко Н.М. І над вами всіма покров Божої Матері – величезна ікона на всю стіну, з омофором. Таке враження, що Валерію дозволено було побути в цій церкві стільки, скільки він хотів. Він любив цю Покровську церкву на вулиці Мостицькій, на Куренівці. В одному з листів до вас, Євгене, він пише, що одного разу був у церкві на вранішній молитві, щоб бути вільним для своїх справ. Але відчув, що вона мало йому що дала. Тому вирішив ще постояти обідню. І отут відчув, що молитва лягла на душу. Так що ходити на вранішню – це дуже мало. Треба відвідувати церкву сповна, тоді ти повністю відчуватимеш свій зв’язок зі Всевишнім.

Валерій так молився, що я не уявляла, що можна так молитися. Коли ми перед другим арештом два тижні були в Закарпатті в санаторії, то він весь вільний час молився в кімнаті. Я вже ставала поруч з ним, стомлювалася. Я дивувалася. Вставала, ходила довкола санаторію, поверталася – мій син молиться. Казав: «Тільки молитва, мамо, нас спасе». Потім згадувала: «Чого ж тебе молитва не врятувала?». Але вона його таки врятувала: дала йому достойний похорон.

Є.Сверстюк. Дуже достойний. Ще ніхто з зеків не мав такого достойного похорону. Від 10-ї до 14-ї години в престольне свято посеред церкви чотири години стоїть домовина зека, особливо небезпечного державного злочинця, рецидивіста, навколо нього стоять люди як почесна варта – при совєтах почесна варта! І всі прихожани на це звертають увагу. Бабусі ставлять свічки і кажуть: «Мабуть, був мученик». Але ніхто не може їм пояснити, хто це був. Вони тільки здогадуються. А кагебісти нічого не можуть зробити. Це було чудо! Я вперше відчував присутність чуда.

Марченко Н.М. Коли сестра Алла приїхала до мене в Ленінґрад, залишивши малого Андрійка, то ми ходимо по тому нещасному сльозливому Ленінграду – такий він у мене слід залишив тяжкий... Ніколи я туди не поїхала б навіть на зустріч з українцями. Бо то були найтяжчі мої години і дні. Крутилися ми біля великої брами, яка оточувала тюремну лікарню імені Гааза біля Боткінських бараків. То тюрма з червоної цегли. 5-го, мабуть, жовтня стоїмо біля цієї брами. Я кажу: «От обійдімо тюрму, може десь якась шпаринка є, може, нам хтось якусь записку перекине». А за нами жінка, така войовнича, противна така кацапка, і двоє чоловіків, але далі тримаються: «Что вы здесь ходите, что вам надо?». Нас проганяли, а ми не могли зрозуміти, чого їм від нас треба. Очевидно, це вже був день, коли Валера помер, і вони не знали, що робити: сповіщати мені чи перехитрити і поховати його так, щоб ніхто не знав. На другий день не хотіла мене приймати начальниця тюремної лікарні. Нарешті 9-го числа мене прийняли і сказали, що він помер 7-го числа. І тут же починають викручуватися, що він уже давно помер, то будуть його ховати в Ленінграді. Я вже не пригадую дослівно розмов, бо то було вже в такому стані...

Але я ще 5-го числа пішла в собор Олександра Невського, стояла на колінах. До цього мені було так тяжко – просто сил немає. А тут раптом на молитві мені стало неймовірно легко. І я подумала: невже помер? А потім думаю: ні, це мені його віддають. Я вийшла і сказала про це Аллі. Таке велике було його прагнення вирватися з-за ґрат, така ненависть до тюрми передалися з його духом – і його дух був коло мене. Я відчула велику силу духа, який не могла перемогти ніяка земна сила.

Потім почалася боротьба, щоб не віддати мені прах. Ми ходимо, ходимо... Чого вони тільки не виставляли: не приймали мене, цинку нема на домовину і в літак не візьмуть... Ленінградське КГБ було в якихось заздрісних контрах з Київським. Коли я кинулася в те обласне КГБ, ще не знаючи, що Валерій помер, то кагебіст ніяк не може мене вигнати і не знає, що відповідати, то сказав: «Едьте в свое украинское КГБ, мы ни при чем». Кажу: «Я звернулася до радянського КГБ, мене не цікавить – Ленінрадське це чи Київське. Син у вас – є розпорядження його мені віддати». Тоді він повертається до другого кагебіста: «Понимаешь? Они там хотят хорошенькими быть. У них все благополучно, а мы будем за них отвечать». Щось у такому ключі. Я зрозуміла: а, так ви ще й ворогуєте відомствами? А ще ж десь 20 вересня було усне розпорядження про його актування живим. Та вони сказали, що їм такого розпорядження не надходило. Я до них більше не ходила принижуватися. Але кагебіст мене то там, то там перестрівав.

Я розповідаю ці деталі, бо це був вертеп, накручений КГБ, владою, яка вже фактично не існувала, бо Черненко вже дихав на ладан.

Є.Сверстюк. Існувала, ще існувала.

Марченко Н.М. Звичайно, але вони були вже якісь заяложені. Щось мало статися в цій державі. Вони мені не віддають сина, хочуть закопати, як інших в’язнів, десь так, щоб я й не знала, де. Але над нами, над Валерієм сила Господня така велика, що я відчула появу Валерія в Храмі. Потім з’явився цинк, квитки...

Алла Марченко. Ти просто подзвонила чи пішла в КГБ і сказала: «Дайте нам виїхати». На другий день начальниця лікарні каже: «Это приказ. Цинк должен быть».

Марченко Н.М. В один день, 13-го числа, з’явився цинк, ми десь бігали з Василем Івановичем, який ледве ходив...

Алла Марченко. А він ще й хабаря давав кагебісту.

Марченко Н.М. Василь Іванович дає кагебістові троячку... А кагебіст так дивиться... Запаяли домовину без черги, хлопці платні не взяли: показують очима на кагебіста. Усе робили, щоб швидше позбутися нас. Узяли нам квитки на літак, на який ніби й квитків не було, повантажили домовину. О 4-й ранку були ми в Борисполі. Тут були хлопці, двоюрідний брат Валери, сестри мої приїхали так рано. Вони їхали в автобусі, а цілий кортеж кагебістів супроводжував цей автобус. Ціла армія. Такий переляк. Але була велика сила, що вирвала Валерія звідти. То не передається словами.

Що там ті зарубіжні «голоси», що там хлюпання матері – мало хіба там матерів ходило і хлюпало? Тут над ним була Божа сила. Від Валерія так мало було потрібно: покаятися. Ще в Кучино мені кагебіст сказав: «Вы ему только скажите, пусть он ничего не пишет. Потому что выхода ему не будет отсюда». Я сказала це Валерію, а він: «Вони б того хотіли». Не міг він уже мовчати, бачачи всі ті злочини і беззаконня. Он партизани УПА мають такий дух і таку силу, що не йдуть туди, де червоні прапори, портрети Леніна і Сталіна. Ніяких компромісів: Україна мусить бути вільна. І Валерій теж собі взяв: КГБ – це вороги його народу, радянська влада – це не його влада. Він, студент радянського вузу, комсомолець, усвідомив: я хочу, щоб тут була моя держава. За цю принциповість, за такий дух над ним був покров Божої Матері. Нічого його мама не зробила, мама тільки плакала. І тітка, і вітчим, Василь Іванович Смужаниця, тужив за ним, ходив до ідеолога ЦК Маланчука, просив, щоб звільнив, Брежнєву писав…

Є.Сверстюк. Мама, звичайно, нічого не вирішувала, але без мами нічого не обійшлося. Вона була медіумом у руках Провидіння. Вона мала виконати свою роль і завдяки цьому сталося чудо, унікальний випадок в історії совєцьких лагерів, коли зека видають рідним для поховання.

В.Овсієнко. У них була інструкція, яка не публікувалася, що коли в’язень помирав, то його ховати поблизу того місця, де він помер або де він сидів. А перепоховати його можна було тільки після того, як закінчиться трив його ув’язнення. Тобто і мертвим він залишався під арештом. Ростислав Литвин, син Юрія Литвина, розказував, що вони з сестрою Тетяною свою матір, яка померла в неволі, буквально викрали і поховали у Василькові.

Є.Сверстюк. У даному разі було те, що не передбачалося ніякими законами, інструкціями. Вони й самі не розуміли, чому це роблять. Ленінградські кагебісти віддали вам труну сина всупереч усяким законам, а київські кагебісти були розгублені і не знали, що робити. І до самого кінця вони не знали, що робити. Тому допустили такий дивовижний ляп, що в храмове свято в церкві впродовж чотирьох годин стояла домовина державного злочинця.

Алла Марченко. Ніно, ти тут так погано говорила про кагебістів... Коли ми крутилися біля тюрми, це була неділя, 7-е число, день Брежнєвської конституції, мені Леся каже по телефону: “Ти Ніні нічого не кажи, а от Люба Середняк повідомляє, що сьогодні, тобто вночі з 6 на 7, чула, що якесь там радіо казало, що помер Валерій Марченко в Ленінграді”. А ми ще 8-го поїхали на кладовище до церкви Ксенії Блаженної і тільки в понеділок після 4-ї години тебе впустили до начальниці лікарні і сказали про смерть. І сказали :«Хоронить конечно, будете здесь, в Ленинграде...»

Марченко Н.М. Так ніби між іншим сказали. Я крик підняла: “Ви що, який Ленінгад? Він актований! Ви повинні були віддати його мені живим. Ніякої розмови не може бути про Ленінград!” Та що їм мій крик...

Алла Марченко. Ні, все-таки якби не крик, то не відомо, чи віддали б. Бо всі ці дні цілий тиждень радіо не вгавало. Джекі Бакс зробила все, що можна. Передавалося по 10 – 15 хвилин в Австрії, Німеччині, Щвейцарії. Дзвонилося з Ленінграду в одну країну, звідти передавалося в Німеччину, звідти в інші країни.

Марченко Н.М. Найкращий зв’язок був з Фінляндією. Там жила моя учениця з 80-ї школи. Я їй дзвонила. Коротко скажу, а вона тут же Анні-Галі Горбач у Німеччину передає, Джекі Бакс у Голландію. Вона мені сказала: «Ніно Михайлівно, якщо хтось буде питати про Джекі, то відповідайте: це наречена Валерія. Бо вона так дійшла навіть до королеви Нідерландів, усім говорила, що наречена Марченка, і вимагає, щоб його звільнили”.

А.Марченко. Вона дуже скромна. У фільмі Юрія Луканова «Хто ви, містер Джекі?» вона не хотіла про це говорити.

З Києва за кордон не можна було додзвонитися. Анна-Галя Горбач була заблокована, були заблоковані Леонід Плющ, Володимир Малинкович, а з Ленінграду було дуже просто. Та наша знайома в Фінляндії одразу вмикала магнітофон – і воно йшло по всьому світу. Москву і Ленінград бомбардували листівками від ПЕН-клубів, телеґрамами. Про це розповіла Джекі Бакс, коли першого разу приїздила до Києва 1991 року і ще з осторогою ходила по Києву.

Є.Сверстюк. Тобто весь сценарій, який ми знаємо, мав за собою тіньову і дуже сильну основу. Це їх і паралізувало. Вони відчули, що вони під контролем засобів масової інформації.

А.Марченко. Ще під час другого суду надсилалися в Москву до прокуратури та в інші органи влади листівки від ПЕН-клубу з фотоґрафією Валерія з вимогою його звільнити. Це мало велике значення. Тому кагебісти дивилися на Ніну великими очима: як за таку маловідому людину заступається так багато людей у світі?

Марченко Н.М. У московській прокуратурі нічого не хотіли говорити про мого сина – десь поділи його і не кажуть. Прориваюся нарешті на прийом, а він: «Когда будет известно, мы вам сообщим. Нечего вам в Москве сидеть». Іду до іншої установи – вже забула, якої. Повертаюся до цього ж прокурора по надзору КГБ над местами заключения в Российской Федерации. Добре, кажу, я сідаю на сходинках і чекаю. Тільки не кажіть, що я клєвєщу на вас. А слово «клєвєщу» для них звучало так страшно, що він сказав: «Никуда не ходите. Посидите 10 минут».

В.Овсієнко. Після смерті Валерія з заявами виступили Конґрес США і Президент Рональд Рейґан. У 4-томнику документів Української Гельсінкської Групи ці заяви є.

Є.Сверстюк Є. Отже, була злагоджена система тиску: по радіо, листами, телеґрамами, виступ Президента. Ми навіть не усвідомлюємо всієї цієї системи. У нас ця історія ще не написана. Але вона була, вона лише не розшифрована, бо ніхто за це не взявся. Чудо, яке сталося, мало за собою цілком реальні механізми тиску. Вони були паралізовані, вони не мали сили опиратися і змушені були віддати тіло і знайти цинк.

 

З розповіді Алли Михайлівни Марченко 14 жовтня 2001 року.

Напевно він помер не 7 жовтня, а трохи раніше. Бо Люба Середняк, посправниця Ґлузмана, чула радіопередачу вночі, що в Ленінградській лікарні помер Марченко. А нам нічого не сказали, нас проганяли від лікарні. Вони не знали, що нам казати, чи віддавати його, бо ще нікого з померлих політв’язнів не віддавали. Але було багато галасу навколо цього імені, то в Ленінграді вони не хотіли мати неприємностей і казали, що все залежить від Київського КГБ. «Вот они хотят там быть чистенькими, все сбросили на нас». Бо Ніна домагалася актування. Його вже 22 вересня винесли на ношах і в нього руки тремтіли. Він навіть хусточки не мав чистенької…

Ще в Ленінграді на труні я понаписувала, що це Валерій (бо везли ще одну труну). Але запаювали на моїх очах. Я була присутня, коли вантажили в літак, і дивилася, чи то мій підпис. Перед тим, як нас випускали з літака, сказали, що цинкову труну не можна заносити до хати. І Ніна дала підписку, що цього робити не буде.

Літак з Ленінграду прилетів десь годині о 5-й ранку. Нас чекав автобус: Семен Ґлузман, його дружина Ірина, Євген Пронюк, Євген Сверстюк... Я вийшла з автобуса на Бастіонній, де жив дід останні роки. Далі можуть розказати ті, хто їхав в автобусі. Мені розповідали, що їздили по тих місцях, де Валерій жив: на Киянівський провулок, де він жив до 15 років, до університету, на Банкову, де він працював у «Літературній Україні». А потім до Покровської церкви на Приорці, на Куренівці.

Я приїхала до Покровської церкви коло 10-ї години, то труна вже стояла. Це було храмове свято в цій церкві. Заплановано було виносити о 14-й годині і ми відпустили автобус. А наші славні чекісти хотіли випхати якомога раніше, щоб збити похорон, щоб менше було людей. Було зроблено все, щоб люди побоялися. Попереджували : «Не ходіть туди. Ви ж знаєте, що у вас будуть труднощі».

Вийшло так, що наперекір їм автобуса не було і труна вистояла в церкві аж дві служби Божі. Прихожани тієї церкви впізнавали його по фотоґрафії і ставили свічки. Казали: «Ось тут він стояв на молитві».

Я привезла з Ленінграду червоний шматок тканини, щоб накрити домовину, підрубила в тій квартирі, де ми жили.

У Гатному домовину до цього місця, звичайно, несли чоловіки. Як у таборі часом Антонюк великий, а Пронюк невисокого зросту часто бували поруч, так і тут видно на фотоґрафії, що Пронюк не дістає плечем, то руками тримає домовину. Усе було дуже тихо. Сверстюк десь чув таку версію, що на похороні була невеличка групка людей, а над нею літав вертоліт чи літак. Ну, цього не було, але машин було багато. Це в них була спецоперація, як ото людину брати, так його ховали.

Були Віра і Василь Лісові – це він зробив ці єдині фотоґрафії з похорону. Був Анатолій Кислій, приятель Валерія ще з університету, з 70-х років. Ґлузман, Люба Середняк, Світлична Льоля, Пронюк і Галя Дідківська, моя приятелька Олена Чакурда з мамою (мама слухала радіо “Свобода”). Були селяни, наші родичі. Невеличка купка людей. Вони принесли багато квітів, але близько не підходили. Тільки наш двоюрідній брат копав могилу. Були незнайомі нам люди, які потім постійно приходили на могилу. Розповідали, що ті люди з Гатного, які слухали радіо «Свобода», були трошки горді за Гатне, трохи здивовані, що ось їхнє Гатне згадували по «ворожому голосу». Тому знало про похорон набагато більше людей, ніж прийшло. Вони приходили через 5 – 6 років і казали, що знали ще тоді. Декотрі знали, що це онук історика Михайла Марченка, який дуже любив своє Гатне. А близькі родичі – вони ніби й були, ніби й ні: стояли поодаль якось трошки напружено. Квітів було багато, бо в Гатному завжди багато квітів. Потім розповідали що за всіма горбочками, могилками стояли «працівники органів». Машин було багато. Підганяли, щоб копали могилу, бо думали, що об 11-й годині приїдуть.

В.О. А які люди копали могилу?

А.М. Мій двоюрідній брат Микола Медведенко. Він поважний член сільської громади. Завжди копав могили. Зокрема, моєму батькові, мамі.

В.О. А яке було це місце тоді?

А.М. Тут були великі дерева, із-за яких можна було спостерігати. Тут уже були могили нашого батька, матері, мого рідного дядька і його дружини. Тепер тут “заселено”. Я сама тепер тільки по білому хресту впізнаю.

В.О. Якою була церемонія похорону?

А.М. Сверстюкові ніби сказали, щоб не було мітингів. Він прочитав молитву «Отче наш» і з Лесі Українки – це звучало як молитва. Це було дуже коротко. Священика не було. Ніна спілкувалася з отцем Михаїлом з Покровської церкви, бо з ним спілкувався Валерій. Це він приводив отця Михаїла відспівувати нашого батька. Уже якось після похорону Ніна підійшла до нього, то він швиденько втік. Його прилякали. Ще дозволяли відспівувати в церкві, а вдома не дозволялося.

Люди стояли мовчки. Поховали десь біля третьої – четвертої години.

В.О. А фотоапарат був тільки в Лісового?

А.М. Ні, був і в Кислія, але в нього то все вилучили чи примусили засвітити плівку. Він професійний фотоґраф, то його добряче налякали.

В.О. А не видно було, чи кагебісти фотоґрафували?

А.М. То могли б сказати люди, які стояли далі. Ось тут похована жінка, яка розповідала, що коли ми пішли, то кагебіст підійшов, поправив могилу, квіти, портрет. Ніби по-людськи хотів.

Чоловік 10 – 12 поїхали після похорону на обід до мене, де я живу. Були родичі Василя Івановича з Закарпаття – сестра, її дочка, які не їздили на похорон, а готували обід.

Це вже ніби далеко відійшло, уже 17 років ми живемо без нього, але він щодня з нами. Не буває такого дня, щоб ми його не згадували.

Публікується вперше.

 

Опубліковано:

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. –  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 327– 337.

 

Фото:

Marchenko-L  Валерій МАРЧЕНКО. Портрет роботи Людмили Рябухи-Голубчик. 1989 р.



 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Спогади

О Ларисе Богораз. Евгений Захаров

Dissidents / Democratic Movement

YUSKEVYCH Artem Vasyliovych. Viktor Niytsoo, Estonia

Спогади

Про роль адвокатів у радянських політичних справах у 60–80-ті рр. ХХ ст.. Євген Захаров, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»

Спогади

Адвокатський вальс. Артем Марченков

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Спогади

НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь

Спогади

ГРИГОРЕНКО Андрій. Гершович Владимир

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Александр ДАНИЭЛЬ: «Без диссидентов политика стала мелкой, как лужа». Глеб Морев

Спогади

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ. ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса

Інтерв’ю

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТ Олексій Петрович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Події

Сорок років від дня «Генерального погрому». Борис Захаров

MENU