ДЯК МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ (Нар. 23.08. 1935 в с. Кальна Долинського р-ну Івано-Франківської обл. - п. 18.08. 1976).
Член-засновник Українського Національного Фронту.
З бідної селянської сім’ї. 1951 р., шістнадцятилітнім, хотів піти в партизани, але мама не пустила, щоб сім’ю не вивезли до Сибіру. Десятирічку закінчив 1952 р. в с. Витвиця. Працював у сусідньому с. Кропивник піонервожатим, щодня ходив 7 км партизанськими стежками. 1953 р. вступив на юридичний факультет Львівського університету, але через бідність не зміг навчатися. 1954 - 1957 служив в армії. 1958 р. вступив до Івано-Франківської школи міліції, та через півроку через конфлікт з комендантом покинув школу. Згодом повернувся, середню юридичну освіту завершив 1964 р.
20.09. 1958 р. одружився з Ганною Гануською. 1966 р. народився син Олесь, нині поет і композитор.
19.12 1961 р. міліціонер Д. з курсантом школи міліції Миколою Федівим підняв у Витвиці над сільрадою синьо-жовтий прапор, 1963 р. - два прапори в Моршині.
Ці події сколихнули Прикарпаття і спонукали вчителя Дмитра КВЕЦКА з с. Кропивник розпочати роботу над створенням програми підпільної організації, що дістала назву “;Український Національний Фронт”;. УНФ пропонував для України незалежний самостійний розвиток у вигляді “;народного соціалізму”;, дуже близького до реалій західноєвропейської соціал-демократії.
Д. вже тоді контактував з Українською загальнонаціональною організацією (УЗНО) , створеною ще 7.011961 р. в Долинському районі. На пропозицію Д. УЗНО, яка 1964 р. нараховувала біля 50 членів у кількох областях, прибрала назву “;Український Національний Фронт”;. Ця організація не була викрита КГБ і проіснувала до 1991 року. Її умовно називають УНФ-2.
1965 р. Д. вступив до УНФ, привівши до нього підпільну групу “;Братство тарасівців”;. Загалом він залучив до УНФ біля 50 чоловік, здебільшого, молодих. Навчав їх підпільної роботи, криміналістики, стрільби зі свого службового пістолета.
За майже 3 р. існування УНФ її членами стали до 200 осіб і кількох областях України, вона видала 16 чисел машинописного журналу “;Воля і Батьківщина”;, десятки документів і листівок, авторами яких були Д.КВЕЦКО та З.КРАСІВСЬКИЙ.
У жовтні 1965 р. Д. одержав від Д.КВЕЦКА 20 прим. брошури “;Кто такие бандеровцы и за что они борются”;, “;Бюро інформації УГВР”; і залишив їх у людних місцях у Дрогобичі та Львові. Весною 1966 р. КВЕЦКО показав Д. тайник з оунівською літературою 1947 - 1948 рр., який знайшов Дмитро Юсип. Надалі Д. сам брав брошури і розповсюджував їх в Івано-Франківську, на скелях Довбуша біля Яремчі, у селах Княжолука, Новоселиця, Мислівка Долинського р-ну, у с. Отиневичі, м.Ходорів, с. Івана Франка Дрогобицького р-ну Львівської обл. У його справі зафіксовано більше 20 населених пунктів, де він роздавав чи залишав журнал “;Воля і Батьківщина”;, листівки, оунівські брошури - усього біля 250 екземплярів. Було, що пускав літературу в надувних пакетах по р. Свіча.
Д. працював ризиковано, але суворо дотримувався конспірації, тому ні разу не попався.
У зв’язку з судовими процесами над шістдесятниками та появою “;Меморандуму УНФ”; офіційна преса повідомила, що 19.04. 1966 р. в Києві скликається прес-конференція для зарубіжних журналістів за участю колишнього бандерівця Джуґала. Ціль: ствердити, що український національний рух спонукається і оплачується з-за кордону. Д.КВЕЦКО послав Д. до Києва з 50-ма екземплярами листівки “;Заява Українського Національного Фронту”;. Уночі проти 19.04. Д. розповсюдив їх на вулицях, у поштових скриньках. Після цього КГБ посилено шукав за УНФ.
Уночі проти 30.10. 1966 р. - річниці Листопадового зриву - Д. вивісив на автобусній зупинці в Гошеві виготовлений ним синьо-жовтий прапор і розповсюдив у селі 15 брошур, а в Болехові вимастив ведмежим салом пам’ятник Леніну. На нього брехали всі пси.
У січні 1967 р. Д. зауважив, що за ним стежать. У своєму помешканні в с. Старий Мізунь він виявив підслуховуючий пристрій. 21.03. 1967 дільничного уповноваженого Долинського райвідділу міліції капітана Дяка викликали ніби у справах до обласного управління внутрішніх справ і там затримали. Він утік через вікно туалету. Заарештували його 22.03 біля с. Рахиня, поблизу м. Долина. 23.03 під час обшуку вилучили 256 боєпатронів до пістолета “;Макарова”; та 8 - до пістолета “;ТТ”;, а також цівку ґвинтівки з затворною та магазинною коробками. Тоді ж були заарештовані Д.КВЕЦКО, З.КРАСІВСЬКИЙ, Я.ЛЕСІВ, згодом В.КУЛИНИН. Усім було висунуте звинувачення в зраді батьківщини (ст. 56 ч.1 КК УРСР), на що насправді не було ніяких підстав, та в створенні антирадянської організації (ст. 64), Д. також у незаконному зберіганні зброї (ст. 222 ч. 1).
46 діб Д. не давав показів. Тоді старший слідчий Баранов пригрозив, що порушить проти нього “;мокру справу”; (тобто про вбивство) і його розстріляють. Справу розглядав Верховний Суд УРСР від 16 до 27.11. 1967 р. У вироці зазначено, що “;Квецко, Красівський і Дяк за вчинені ними дії заслуговують виняткової міри покарання - смертної кари. Однак, враховуючи, що вони визнали вину, розкаялися у скоєних злочинах і засудили свою антирадянську діяльність”;, суд обмежився максимальним покаранням КВЕЦКУ - 15 р. ув’язнення та 5 р. заслання, та тривалим - КРАСІВСЬКОМУ і Д. - 12 р. ув’язнення з відбуттям перших 5 р. у тюрмі, а решти 7 - у ВТК суворого режиму з конфіскацією всього належного їм майна, з засланням на 5 років.
Карався Д. у Володимирській в’язниці. Харчування там - 1500 калорій на добу (коштувало воно 9 - 10 руб. на місяць), ларьок - 2,5 руб., якого позбавляли, якщо ліг на нари до відбою або за іншу провину. 1972 р. був у таборах Мордовії, згодом у ВС-389/35 на ст. Всехсвятська Пермської обл.
1973 р. в Д. виявився лімфогрануломатоз. Його кілька разів посилали до лікарні в Пермську тюрму. Так, Д. привезли до лікарні 24.01 1974 р., а лікування розпочали лише 13.02. Його слід було лікувати в онкогематологічній клініці, але в жодній лікарні системи МВС її не було.
16.04 1974 р. Д. подав заяву ПВР УРСР щодо діяльності УНФ і вказав, що до нього було застосовано шантаж, що ст. 56 була застосована безпідставно. Заяву Д. закінчив так: “;Я не вірю ні в справедливість, ні гуманність радянської системи. Тому даремно було б вимагати перегляду справи, анулювання незаконного присуду. Тому теж даремно було б добиватися лікування в спеціалізованій онтогематологічній клініці. Тому я моєю заявою висловлюю тільки протест проти незаконних методів слідства, проти суду, проти вислання мене за межі України, а також висловлюю протест, що мене позбавляють можливості, бо я в’язень, лікуватися у відповідних до моєї недуги медичних установах”;. Заява таємно вийшла на волю, радіо “;Свобода”; неодноразово повідомляло про перебіг хвороби Д. Під тиском світової громадськості та у зв’язку з підготовкою до підписання Прикінцевого акта НБСЄ медична комісія у травні 1975 р. актувала Д. як хворого на рак 4-го ступеня і суд звільнив його від подальшого ув’язнення.
Д. повернувся додому 2.06. 1975. За сприянням А.Д. Сахарова 19.07. 1975 р. він був обстежений у Московському онкологічному центрі. Єлена Боннер дістала дефіцитні ліки. У кінці 1975 р. Д. пройшов тримісячний курс лікування в Івано-Франківській онкологічній лікарні. Лікарі дивувалися силі його духа. А.Сахаров пропонував Д. їхати лікуватися до Ізраїлю, але він волів померти на своїй землі: “;Мамо, тіштеся, що будете мати мою могилу”;. Помер 18.08. 1976 р. Багатолюдний похорон у його рідному селі відбувся 21.08. На ньому були М.ГОРИНЬ і Я.ЛЕСІВ.
2.09. 2001 р. в Івано-Франківську на фасаді Прикарпатської філії Національної академії МВС України відкрито меморіальну таблицю Михайлові Дяку з його барельєфом.
Бібліоґрафія.
1.
Михайло Дяк. Заява Президії Верховної Ради УРСР від 16 квітня 1974 р. // Сучасність. - 1974. - Ч. 7 - 8 (199 - 200). - С. 219 - 222; також: Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. - С. 453 - 455.
2.
Михайло Хейфец. Бандерівські сини // Українські силуети. Нью-Йорк: Сучасність, 1983.—; С. 219-225. (укр. і рос. мовами, також: Поле відчаю й надії. Альманах. - К.: 1994. - С. 333-339; М.Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. - Харьков: Фолио, 2000. - С. 152-156. Українські силуети / М. Р. Хейфец; вступ стаття Б. Є. Захарова; ГО «Харківська правозахисна група». - Харків: ТОВ «Видавництво права людини, 2015. - С. 184-185, 187, 189.
Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.—; К.: Либідь, 1995.—; С. 74.
Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.—; К.: Видавництво ім. О.Теліги.—; 1998.—; С. 105 - 135, зокрема, 111 - 113, 116.
Дяк О.М. Михайло Дяк на світлинах, у спогадах, документах. Ред. Олесь Дяк. - Львів: СПОЛОМ, 2004. - 128 с.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. - Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”;, 2006. - C. 238-241. https://museum.khpg.org/1128023459
Рух опору в Україні: 1960 - 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. - К.: Смолоскип, 2010. - С. 226-227; 2-е вид.: 2012 р. - С. 249-250.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 7.05.2004. Останнє прочитання 8.-8.2016.
